Понеділок, 10 вересня 2018 17:18

Кудінов Дмитро. Організація П. А. Сапухіним краєзнавчої роботи у Великописарівській середній школі

Дмитро Кудінов, доктор історичних наук (м. Суми)
Павло Сапухін Павло Сапухін

Видатна постать краєзнавства Сумщини, П. А. Сапухін, нині більше відомий широкій аудиторії саме як дослідник, автор багатьох захопливих та змістовних розвідок з літературної, соціальної й політичної історії краю. При цьому інший бік фахових занять науковця – педагогічна діяльність, налагодження краєзнавчої роботи в загальноосвітніх навчальних закладах – згадується, як правило побіжно, нерідко в сенсі «вимушеного» акценту зайнятості Павла Андрійовича в часи, коли вітчизняний краєзнавчий рух піддавався репресіям [5, с. 3; 10]. Утім, педагогічна й дослідницька діяльність П. А. Сапухіна, якого на учительській посаді високо цінували як діти, так і колеги («у взаєминах з працівниками зразково ввічливий, витриманий і дуже скромний готовий завжди подати допомогу», «характерною рисою т. Сапухіна є те, що він свою роботу виконує сумлінно і досконало»), невіддільні одна від одної. В учнях він вбачав не лише слухачів, але й юних істориків, своїх молодших колег у пошуках минувшини.

У 1920 р., з початком роботи на посаді учителя Великописарівської радянської семирічної трудової школи, П. А. Сапухін заснував один з найперших в нашій країні шкільних краєзнавчих музеїв, а через два роки очолив шкільний краєзнавчий гурток. Отже, П. А. Сапухіна цілком можна визнати одним із фундаторів шкільного краєзнавства України, яке в той час віднаходило підтримку з боку Народного комісаріату освіти УСРР. Зокрема, до навчальних програм семирічних шкіл вводилися предмети краєзнавчого циклу (37 годин на рік) – історичне, географічне та економічне краєзнавство. Гурткову роботу Павло Андрійович не полишав і після переїзду з Великої Писарівки, зокрема, під час роботи на посаді учителя російської мови та літератури в Сумській середній школі № 13 в 1950/1951 н. р. [8, 5 об.]. Проте найпліднішою добою краєзнавчої педагогічної діяльності став саме великописарівський період його життя.

Учасники краєзнавчого гуртка Великописарівської середньої школи, згідно звіту, розміщеного в журналі «Краєзнавство» у 1928 р., «збирали та досліджували випадкові археологічні знахідки», «упорядковували нумізматичну колекцію», «обслідковували церковні архіви й використовували їх матеріал для дослідження місцевої історії» [1, с. 80]. Крім цього, вони залучалися її керівником до організованого читання, збирання інформації з історичної топоніміки й скупчення фольклорних матеріалів. Діяльність гуртка підпорядковувалася ґрунтовні методиці, яка отримувала творчий підхід до справи. Зокрема, топонімічні розвідки здійснювалися за чіткою програмою, яка передбачала реєстрацію архаїчних назв, опис пов’язаних із ними топографічних об’єктів, запис переказів, що мали відношення до них, залучення археологічних, архівних та інших матеріалів задля розширення загального уявлення про топоніми. Так, «назви сіл Гутинівки та Кобильовки були осмислені нами тільки після того, як в наші руки потрапив документ (з архіву колишнього Вольнівського монастирю, матеріали якого зберігалися в приходській церкві с. Попівка В.-Писарівського району), який містив повідомлення про те, що наприкінці XVII ст. вольнівській піддячий Петро Гутинов і боярський син Кобильов «жалувалися» земельними угіддями , лісами та покосами по річці Ворсклиці» [9, с. 8]. Звісно, поєднання писемних джерел з топонімічними мали результатом локалізацію багатьох об’єктів доби козаччини – сторожових маяків, укріплень, застав тощо та нанесення їх на мапу району.

Особливим напрямом діяльності великописарівських краєзнавців було проведення археологічних пошуків, – заняттю, якому Павло Андрійович, як виявляється, завзято віддавався (відійшов від цієї справи вже у повоєнний період). «Шкільний історико-краєзнавчий гурток поставив перед собою завдання збирати свідчення про археологічні пам’ятки, які не були зареєстровані в опублікованих матеріалах, і відшукувати сліди пам’ятників, зруйнованих у минулому», – описував поставлені в даному напряму завдання П. А. Сапухін [9, с. 10]. Членами гуртка було винайдено або зібрано в земляків чимало артефактів сивої давнини: сокири, молотки, зернотерки, крем’яні наконечники стріл кам’яного (припустимо і бронзового) віку, фрагменти кераміки, дрібні кольорові намиста, бронзові наконечники стріл, фібули, пряслиця, персні, бердиш, порохівниця, корсунські хрести, рушниця з кременевим замком часів Північної війни, печатки тощо. Серед нумізматичних знахідок – денарії чи сестерції, викарбувані під час правління римського імператора Антоніна Пія (138–161), монети XVII–XIX ст. Частина з них («єфімки» часів правління царів Михайла Федоровича, Олексія Михайловича а Петра І) потрапила до шкільного музею зі скарбу, викопаного у Вольному. Значення винайдених археологічних матеріалів особливо підкреслювалося П. А. Сапухіним: «Різні за своєю історико-пізнавальною цінністю, всі ці предмети, тим не менш, допомогли нам у тій чи іншій мірі уточнити окремі питання місцевої історії» [9, с. 12].

Від випадкових знахідок гурток перейшов до справжніх археологічних розкопок. І хоча П. А. Сапухін оговорював, що «проводити розкопки можуть лише спеціалісти», тим не менш, чекати на їхнє прибуття юні краєзнавці не стали. Детально Павлом Андрійовичем описані розкопки, що проводилися у вересні 1939 р. на місці ґрунтового могильника поблизу Ницахського городища (VIII–XIII ст.): «У якості завдання ми поставили перед собою: 1) познайомити учасників історичної екскурсії з методикою й технікою археологічних робіт при вивченні слов’янських некрополів; 2) зібрати у фонди запроектованого у нас краєзнавчого музею місцевий краєзнавчий матеріал по темі «Слов’яни». Розкопки здійснювали за методом зняття насипі шарами в 25–30 см по всій площі могильного кургану. Знайдене нами на рівні обрію колективне захоронення виявилося сильно пошкодженим. Однак добутий у ньому інвентар (огранені сердолікові намиста, жіноче бронзове кільце, дрібні намистинки, мушлі тощо), повторюючи знахідки розкопок ХІІ археологічного з’їзду, відтворював чітке уявлення про слов’янські погребіння цього типу, який доповнювався археологічним матеріалом, підібраного нами на поверхні розореного піж озимину лану на території могильника» [9, с. 11].

Вагоме значення П. А. Сапухін надавав розшуку та систематизації документів, особливо, з колишніх церковних архівів (у тому числі, бувшого Вольновського монастиря), що містили цінну інформацію пор минуле краю. «Особисто нами в межах свого району вдалося зібрати три приходські літописи, велику кількість приватних листів, усіляких офіційних клопотань, рапортів, судових актів, документів купівлі-продажу, доходних і витратних відомостей, метричних книг тощо», – характеризував колекцію документів Вилокописарівського музею П. А. Сапухін [9, с. 13]. Документальні матеріали значно доповнювалися інформацією переказів, що дозволяло краще деталізувати картини минулого слободи дореформеного та пореформеного періоду, особливо в частині соціальних сторін життя, участі земляків в революційних рухах та громадянській війні.

Наслідком пошукової роботи ставало не лише поповнення фондів шкільного, а потім і відкритого в 1940-му році районного краєзнавчого музею, але й підготовка рукописів учнівських робіт. Значна увага приділялася популяризації знань про край – до 1928 р. для мешканців району було прочитано понад 50 лекцій краєзнавчого змісту й проводилися екскурсії у шкільному музеї. Досвід керівництва гуртком у 1920–1930-х роках був узагальнений П. А. Сапухіним у низці статей в часописах «Шлях освіти» й «Радянська освіта», періодичних виданнях району, Харківської та Сумської областей. Нарешті, закономірним результатом тривалої плідної педагогічної праці стало узагальнення її результатів Павлом Андрійовичем у доповіді «Краєзнавча робота школи у зв’язку із вивченням курсу історії СРСР», прочитаній на І Всеукраїнській науково-методичній конференції в 1940 р. (участь у ній, а також на першому з’їздові учителів України в тому ж році П. А. Сапухін відзначав як важливий факт своєї бігорафії). Текст доповіді був опублікований у журналі «Комуністична освіта» (№ 10, 1940 р.), а також виданий Сумським інститутом удосконалення вчителів окремою брошурою [2, с. 29; 7, арк. 4 об, 12 об.; 8, арк. 2].

605px сапухін павло андрійовичУже на першій сторінці публікації педагог постулював краєзнавство як методичний підхід, що дозволяє уникнути «недопустимо одноманітних уроків», «мертвих схем» та «штампів» викладання за підручником. Натомість краєзнавчий матеріал був покликаний стати ілюстрацією процесів та явищ минулого, слугувати її живим прикладом, забезпечувати дотримання принципів доступності, наочності й конкретності, розширювати систему методичних прийомів (наочний, лабораторно-дослідницький, екскурсійний), формувати в учнів спостережливість, навички самостійної роботи тощо. Краєзнавча інформація, запевнював П. А. Сапухін, є надійним інструментом в руках учителя вже на самій першій сходинці знайомства з історії при опануванні теми джерельної бази цієї науки. Наприклад, екскурсія до кургану може супроводжуватися встановленням зв’язку з іншими пам’ятками минулого, знайомством з методами археології та її здобутками, збором артефактів та їх розміщенням в історичному кабінеті школи. Також учням може бути запропоноване завдання поєднати знання про археологічні об’єкти з назвами та переказами, що побутували в певній місцевості, для обґрунтування топонімів. «Організована таким чином проробка пропедевтичного курсу історії, – резюмував П. А. Сапухін, – не лише забезпечує необхідну доступність та наочність навчального матеріалу, але й виховує дослідницький підхід до історичного минулого, викликає в ньому живий інтерес» [9, с. 17].

Краєзнавець повинен бути бібліофілом (сам П. А. Сапухін мав книгозбірню в понад 5 тис. примірників). Організоване читання дозволить віднайти йому потрібний матеріал навіть у самих неочікуваних на перший погляд виданнях. «Здавалося б, яке відношення до Велико-Писарівського району можуть мати бджолярські журнали? Між тим у одному з них ми віднайшли цікаві дані про перших українських колоністів нашого району, про їхній бортницький промисел, його техніку й економіку. Один з листів поета К. Батюшкова до О. І. Тургенєва від 1818 р., опублікований у зібранні його творів (вид. 6, 1898 р.), підтвердило місцеві розповіді про те, що Писарівка на початку минулого століття була програна в карти її поміщиком князем Голіциним», – наводив приклад евристичного підходу до справи своїх вихованців П. А. Сапухін [9, с. 5].

Позаурочна робота учнів з історичним матеріалом, безсумнівно, виправдовувала себе і під час вивчення основного курсу історії. Так, зібрані на Ницахському городищі та могильнику «предмети давньої слов’янської культури, слугували для нас чудовими речовими посібниками, що конкретизували низку історичних свідчень і збуджували інтерес до роботи» при вивченні історії Київської Русі [9, с. 18].

Відмітимо, що методичні погляди П. А. Сапухіна щодо використання краєзнавчого матеріалу на уроках та в позаурочний час надто близькі до позиції новаторів педагогічної науки початку ХХ ст. Зокрема, це стосується доробку російського педагога-методиста, історика В. Я. Уланова (нар. між 1881–1883 – ?), котрий викладання регіональної історії вважав важливим індуктивним засобом навчання, що через актуалізацію об’єктів в оточенні учня, пов’язаних із локальним минулим, забезпечує перехід до висвітлення загальних проблем історії, допомагає її оживити, зробити більш відчутною та близькою для дитини [11, с. 100]. Значне місце В. Я. Уланов відводив опорі педагога на життєвий досвід дитини: «потрібно відшукати спочатку фундамент – наявні знання дитини, і на них, як на природній основі, зводити стіни будівлі, спираючись на відоме для розкриття невідомого й оживляючи сучасними переживаннями мертві форми та образи старовини» [12, с. 95]. Надто корисним він вважав і знайомство учнів із документами, оскільки останні сприяють наочності образів та набуттю духу минулого, пробудженню загального інтересу до історії («Старий документ є яскравою ілюстрацією давньої мови й форми думки, якими залишаються уривки старовини для характеристики побуту і потреб минулих поколінь») [3; 4; 6, с. 146–147]. Фактично ідентичні думки віднаходимо й в доповіді Павла Андрійовича.

Загалом, у шкільній історико-краєзнавчій роботі П. А. Сапухін виокремлював такі складові: 1) збір та вивчення місцевого матеріалу з максимально можливим залученням до цієї справи учнів (залучення великої кількості осіб до пошукової роботи збагачує дослідників більшим числом фактів, у чому як раз і полягає перевага колективної праці перед індивідуальною); 2) його використання в навчальній роботі у якості допоміжного джерела для конкретизації окремих тему курсу історії, що залишалося в сфері компетенції педагога. Організацію та діяльність краєзнавчого гуртка П. А. Сапухін поставити на наукові рейки. Вироблений ним алгоритм дій педагога відбувався в наступній послідовності: 1) вивчення методів історичного дослідження; 2) знайомство з історико-краєзнавчою літературою; 3) упорядкування виписок із даними про край у вигляді карток (конспектів); 4) збір інформації (усні, речові, письмові джерела); 5) репродукція знань учнів у вигляді створюваних ними стендів, рукописів, статей, доповідей, екскурсійних текстів по музею. Педагогічний досвід П. А. Сапухіна є не лише цікавим аспектом його біографії і, загалом, перспективною темою історико-педагогічних досліджень, але й цілком актуальним матеріалом, що, без сумніву, може використовуватися в сучасній дидактиці.

Список використаних джерел та літератури

  1.  Життя краєзнавчих організацій: Харківська округа // Краєзнавство. – 1928. – № 6–10. – С. 75–82.
  2.  Кашаба О. Краєзнавчий напрям в українській педагогіці 1920-х років / О. Кашаба // Краєзнавство: науковий журнал. – 2012. – № 1. – С. 25–32.
  3.  Кудинов Д. В. Проблема пропедевтики обучения истории в работах В. Я. Уланова / Д. В. Кудинов // Журнал Министерства народного просвещения. – 2014. – № 2. – С. 83–92.
  4.  Кудінов Д. Проблема пропедевтики історичного навчання в роботах В. Я. Уланова / Д. Кудінов // Освітні інновації: філософія, психологія, педагогіка: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 3 грудня 2014 року: у 4 ч. – Суми: Мрія, 2014. – Ч. 4. – С. 30–35.
  5.  Петров Г. Сапухін – із сузір’я Сапухіних / Г. Петров // Панорама Сумщини. – 1993, 1 квітня. – С. 1, 3, 7.
  6.  Пометун О. І., Фрейман Г. О. Методика навчання історії в школі / О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. – К.: Генеза, 2006. – 328 с.
  7.  Приватний архів Кудінова Д. В. (ПАК): цифрова копія втраченого документа КЗ СОІППО. – Спр. 30: Особова справа Сапухіна Павла Андрійовича. – 12 арк.
  8.  ПАК: цифрова копія втраченого документа КЗ СОІППО. – Спр. 2: Справа Сапухіна Павла Андрійовича, учителя російської мови школи № 13. – 11 арк.
  9.  Сапухин П. А. Краеведческая работа школы в связи с изучением курса истории СССР / П. А. Сапухин. – Сумы: Изд. Сумск. инст. усовершен. учит., 1940. – 23 с.
  10.  Сапухіна Л. П. Спогади про батька і краєзнавця П. Сапухіна / Л. П. Сапухіна // Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2018 рік / Сум. ОУНБ; уклад. О. К. Линник. – Суми: Б.в., 2017. – С. 44–71.
  11.  Уланов В. О постановки истории на летних педагогических курсах / В. Уланов // Вестник воспитания. – 1913. – № 9. – С. 97–119.
  12.  Уланов В. Опыт методики истории в начальной школе / В. Уланов. – М.: Сытин, 1913. – 139 с.

Опубліковано: Краєзнавство Сумщини в контексті вивчення історичної, духовної і культурної спадщини регіону: зб. матеріалів обласної наук.-краєзнавчої конф. з он-лайн зв’язком 19 квітня 2018 р., м. Суми / уклад. О. М. Малиш. – Суми: Триторія, 2018. – С. 44–51.