Понеділок, 02 грудня 2019 10:31

Про архіви: ціна багаторічної гри в "секретність"

Про архіви: ціна багаторічної гри в "секретність"

В якому стані зараз перебуває архівна справа України?На початку минулого року я підготував статтю “Революція, війна і архіви: що робити?” якраз на цю тему. Як тоді, так і зараз, гостро стоїть питання збереженості документів. Минулорічної весни, під час роздмухування конфлікту на Донбасі, під загрозою опинилися архіви трьох східних областей: Луганської, Донецької і Харківської. Сумарно це 5 мільйонів 757 тисяч одиниць зберігання. Це не рахуючи того, що є в архівних відділах районних державних адміністрацій та міських рад, не рахуючи архівів СБУ... Частину їх ще тоді треба було терміново рятувати.

Візьмемо досвід 1919 року, коли відступала Директорія УНР і в еміграцію вивозилися документи українських установ. Або досвід 1941 року, коли на Схід відступала Червона армія. Хоча в 1941 архіви були в системі НКВС і це набагато спрощувало і логістику, і швидкість виконання (спробуй - не виконай у ті часи припис карального органу!) Але й тоді архіви неможливо було вивезти повністю. Тож, евакуювали найцінніше... В наш час і цього не зробили... Тепер, наприклад, архіви СБУ Донецької та Луганської областей захоплені терористами. Там уже "попрацювали" ГРУ-шники РФ. Те, що лишилося після них, - виставляють навіть на якомусь аукціоні. Принаймні, в інтернеті з'явилася про це інформація... Один учасник АТО з Сум, якого визволили з полону терористів засвідчив, що їх в полоні тримали на стелажах архіву в приміщенні донецького СБУ. Документів там уже не було. Там тепер концтабір... Архів СБУ в Донецькій області був, до-речі, одним з найбагатших на Сході, - на документи про Український визвольний рух...
Ми повинні винести уроки з цих помилок і мати, про запас, резервні архівосховища, реальні плани евакуацій і відпрацьовану систему переміщення документів. Звісно, проблем, зокрема й зі збереженням вистачає й інших. Але нині ці - найактуальніші.

Зовсім недавно президент підписав закон, який дозволить відкрити архівні документи часів СРСР.
Заборонити пропаганду комунізму і відкрити архіви спецслужб треба було ще двадцять років тому. Тоді не було б війни. Бо кожна війна — це війна смислів, особливо зараз. Законсервовані, внаслідок відсутності правдивої інформації, "смисли" радянської епохи воюють проти цінностей незалежної України. А гинуть люди... Російський письменник Володимир Войнович якось сказав, що це “відтермінована війна за збереження Радянського Союзу”. Коли розпадався СРСР, комуністи були повністю деморалізовані. Хтось рятував "золото партії", хтось конвертував його у власний бізнес. А хтось знищував документальні сліди злочинів. Наприклад, у 1991 році 49 справ з архіву КПУ в Сумах так і не було передано до Державного архіву. Потім апологети комунізму осміліли, бо їм на державному рівні дали шанс, легітимізували у 1993 році. І цей шанс вони використали: як "п'ята колона" "русского міра" всі роки вони шкодили Україні і разом з регіоналами почали проти нас війну. Але закон про декомунізацію вже підписаний, і це дасть поштовх до встановлення справедливості. Архіви відкриватимуть інформацію про злочини, що тривали десятиріччями. Архіви дадуть нам можливість поглянути, нарешті, на українську історію українськими очима. Без "посередників"... І допоможуть виховувати покоління патріотів, які ніколи не дозволять тим злочинам повторитися.

Які саме архіви відкриють?

Стрижневий закон — про розкриття архівів комуністичних спецслужб. В першу чергу - архіви силових структур: СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства внутрішніх справ і деяких інших. Їх слід забрати з відомчого контролю під контроль громадський, аби вони працювали на суспільство. Аби доступ до них не залежав від "доброго" чи "злого" керівника відомства. І ще одне: була б ця реформа проведена, напр., у 2009-му, як і планувалася, а архіви СБУ з областей звезені до Києва - не було б нинішньої архівної катастрофи в Донецьку й Луганську.
Істориків цікавитимуть не всі документи: звісно, у кожній країні мають бути свої секрети і документи, створені після 1991 року залишаться на місці. Державі будуть передані тільки архіви спецслужб з 1918го по 1991 рік, тобто періоду, коли ми були окуповані радянською Росією, коли вирували злочини і страждали безневинні. Такі дані не можуть бути об'єктом секретності. Це саме та інформація, яка "цементує" наше суспільство, приводить бачення історії до "спільного знаменника", веде до порозуміння й об'єднання на основі історичної правди. Серед низки законів є такий, де йдеться про увічнення пам'яті борців за незалежність: УНР, ЗУНР, Карпатської України, ОУН і УПА. Я б туди додав ще й Кубанську Народну Республіку. Сумніваюся, що на таке підуть, але це було б дуже правильно історично, стратегічно. Адже імперії й тирани не вічні.

Хто зможе працювати з відкритими архівами?

По-перше, архіви не повинні "просто зберігатися". Документи будуть в роботі. Над ними працюватиме Інститут національної пам'яті, працюватимуть дослідники. Кожен зможе дізнатись про злочини, які були вчинені тоталітарними комуністичним і нацистським режимами стосовно його родичів - і в цьому важлива гуманістична цінність зазначеної реформи. В умовах інформаційної революції треба, щоб принаймні, частина суспільно важливої інформації була оцифрована і виставлена в онлайн.

Кілька років тому я досліджував і впорядковував архіви Української Інформаційної Служби в Лондоні. Те ж робив у Клівленді, Вінніпезі, Торонто... Там є також багато документів визвольного руху. Є також архів Центру досліджень визвольного руху у Львові. Частину з цих документів уже оцифровують. Ними вже користуються і будуть користуватися історики, журналісти, просто зацікавлені громадяни. Все це поступово заповнюватиме провали в нашій історичній пам'яті, "зшиватиме" українську історію, поки-що розкидану, як і люди по континентах. Зшиватиме на рівні джерел. Таким чином, удоступнюючи раніш закриті архіви в Україні і вводячи в архівний, науковий обіг документи української діаспори ми закладаємо основи ментального об'єднання нації в майбутньому. Все по-Шевченку: "і мертві і живі і ненароджені в Україні і не в Україні сущі".

Так само було в Німеччині, після того як впала Берлінська стіна. Кожен міг прийти в архів і ознайомитись зі справами, відкритими на них колись, почитати, як за ними слідкували і як прослуховували телефонні дзвінки працівники Штазі (спецслужба, державне відомство державної безпеки і каральний орган у Німецькій Демократичній Республіці, яка діяла у 1950—89 рр. Споріднена з КДБ, тісно співпрацювала з останньою — ред.).
У Чехії, Польщі, свого часу теж передали архіви державі. В Україні дещо розсекретили наприкінці 90х років, але передали далеко не все. Не вистачило політичної волі. Тому розкрилися тільки поодинокі факти, але й вони дали немало для світогляду. Ось у Сумах в 2007 році встановили меморіальну дошку на честь підпільників ОУН, які загинули від німецьких окупантів у 1943 році. Дошка — невеличка, скромна, але це якраз те, що ламає шаблони і попередні уявлення про ніби-то відсутність ОУН на Сході, про її "суто галицьку" обмеженість. А це - неабияке обгрунтування Соборності... Факт катувань підпільників став відомим десь наприкінці 90х, і якраз саме з відкриттям частини архівів. Здається, ще 1940 року Юрій Липа у своїй праці “Розподіл Росії” писав, що "вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столиці російської наддержави". А теперішнє відкриття правди — це перший крок до знищення того, на чому ця імперія тримається.

З якими основними проблемами зараз стикаються у сфері архівної справи?

Проблем багато. Накопичувались роками. Коротко про окремі. Перше — система підпорядкування. Державна архівна служба зараз підпорядковується Мінюсту. Звучали думки передати її Мінкульту, якимось іншим міністерствам. Минулого року хтось із "мудрих" навіть подав ідею ліквідувати її взагалі й перетворити на департамент. Слава Богу передумали - дослухались до фахівців. Але давайте мислити логічно: якщо державна архівна служба — це ЦЕНТРАЛЬНИЙ виконавчий орган у сфері архівної справи та документознавства, то навіщо спрямовувати її роботу ще через когось?! Кожне міністерство, яке б ефективне воно не було, дивиться на архівну справу як на свою вотчину. Не персональну, а відомчу: і в нормативному, і в фінансовому і в кадровому плані. Галузь треба зробити більш самостійною. Інша проблема — скорочення кадрів. Архіви у нас завжди фінансувалися за остаточним принципом. Коли я очолив Держархів Сумської області у 2005 році, - поставили перед фактом: треба скоротити 5 людей, бо рівно стільки хотіли додати в управління економіки. Як це зробити, кого звільняти? Скоротили, звісно, але не думаю, що це врятувало економіку області... І такі біди в кожному обласному архіві, та й в цілому по галузі. Заощаджувати на архівах, на тому, що живить історичну пам'ять, просто злочинно. У нас же всіх чиновників - "під одну гребінку"... Але, якщо чиновник в деяких галузях, це: він, стіл, ну ще - відвідувач і комунікація, то в архівній справі за ним - ціле господарство! Ще одна проблема — з будівлями: дуже мало за останні часи було побудовано архівосховищ. Наскільки я знаю: Державний архів Харківської області вже багато років не приймає на зберігання метричні книги і книги реєстрації цивільного стану, бо просто немає місця. Вони так і лежать по управліннях юстиції, хоча, необхідний для передачі 75-річний термін давно минув. Додайте питання охорони, сигналізації... А ще є й загальна проблема, не тільки для архівів, але для багатьох галузей і навіть політиків: державна служба є, а державників у ній мало. Багато фахівців, людей з досвідом, просто "хороших людей", а державників мало...

Зараз ставлення держави до архівної справи змінилося?

Поки змін я не помітив. Але підписання згадуваного закону - це вже великий крок. Та й державу не треба сприймати як рятівника. У нас за радянських часів виробилося патерналістичне уявлення, що держава — це все. Все вирішить, усим забезпечить. Та покладаючись на себе, люди ніколи не розчаруються. Бо розумітимуть, що держава — це вони. І в архівної справи є багато перспектив, якщо їй допомагатимуть не тільки держава, а й громадські організації. Наприклад, фахівці Центру досліджень визвольного руху, частину яких, після приходу до влади Януковича, позвільняли з державних посад, їздили вивчати, як працюють архіви Польщі, Чехії, балтійських країн, тобто переключили свою енергію на співпрацю з такими ж структурами за кордоном. Згодом ЦДВР став членом Європейської платформи пам'яті, долучився до розробки, популяризації та прийняття пакету "законів з декомунізації", в т.ч. й архівного. Прийняття цих законів - це і є європейський досвід. 

Як впливає історична правда на формування особистості і які Ваші прогнози для України

Впливає не тільки правда. Брехня теж впливає... Коли я ще викладав у школі, мені учні приносили різні запитальники: щось середнє між відповіддю на питання екзамену і шпаргалкою. Відповіді з історії України і оцінка історичних фактів у цих методичках для дітей з Києва, Львівщини, Харківщини і Донбасу кардинально різнилися. Начебто всі ці роки ми мали міністерство освіти, начебто курс був загальний для всіх, але на ділі в кожному регіоні продовжували засвоювати різні, “свої” так звані факти, часто далекі від об'єктивних. Слабший учитель історії шукає методичку і слідує їй. Сильніший шукає докази, звертається до джерел. А якщо все це закрито в архівах, а люди послуговуються тільки штампами "світлого минулого", що межують з примітивною пропагандою, то це формує обмануте покоління молодих людей з викривленим уявленням про минуле, а значить і про шляхи майбутнього. Зараз, допомагаючи російським окупантам, на їх гроші і на їхніх ідеях проти нас воює ще й частина 30-40 літніх жителів Донбасу, яка отримала хибне (по суті антиукраїнське) виховання вже в незалежній Україні. Така ціна багаторічної гри в "секретність".

Щодо прогнозів... Дивіться, як цікаво складається історія: у 1939 році Сталін захоплює західну Україну, а в 1954му нам передають Крим. "Електорат" підкинули... Здається, що нам скоро будуть зруйнований Донбас і можливо навіть доведений до відчаю Крим штовхати назад. Зараз Україна має такі погляди, що електорально нас Росії тримати нічим. Більшість українців, слідом за Хвильовим повторюють "Геть від задрипанки Москви!". А віддавши назад зруйнований але все ще заселений і зазомбований Донбас, Кремль міг би хоч якось тримати нас на короткому повідку. Щоб знову на виборах голосували не тільки за проєвропейських, а й за проросійських. Щоб знову розсварити. Тому найбільша загроза, з тих, що попереду - у сфері нашої єдності, солідарності. Будемо затятими - переможемо.

Розмовляла Катерина Гончарова, "Країна"