Понеділок, 02 грудня 2019 13:47

"Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою..."

"Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою..."

Якось дивно писати спогади про молодь, бо ми найменше в своїй діяльності переймалися тим, щоб “осісти” в історії. Мабуть, це неправильно, але такий був час і люди… І, зрештою, мета була спрямована в майбутнє. Моя діяльність у Спілці Української Молоді “Сумщина” почалася пізно і за часом, і за віком. За плечима були дев`ять років морської романтики, включаючи військову службу, та шість років учителювання по сільських школах Сумщини і Полтавщини.

Логічно, що про СУМ “Сумщина” я дізнався від Олега Медуниці – учителя географії Северинівської школи Сумського району, де з 1994 року працював.
На той час я був уже світоглядно сформованим українським націоналістом, тож література, яку через Олега передавав мені Віктор Рог, тільки “кристалізувала” раніше побачене, прочитане і осмислене.

Контактів з патріотичним середовищем шукав давно, і, пам`ятаю, дуже шкодував, що не був з цими хлопцями ні на київському граніті восени 1990-го, ні під час вуличних революцій в Сумах, ні в часто ризикованій і захоплюючій просвітницькій роботі кінця 80-х. Можливо тому, активно взявся “наздоганяти” втрачений час. І так узявся, що не зупинюсь досі…

Те, що встигли зробити ці хлопці до нашого знайомства, було надзвичайним стимулом для мене. І довго ще буде для інших – я переконаний.

90-ті роки – це період соціальних бід і зневіри. І ось у цей час, найскладніший для культивування патріотичних цінностей, проводяться акції соціального захисту студентів: за виплату стипендій, пільговий проїзд у транспорті.

Організовуються страйки учителів, яким по кілька місяців не давали зарплату.

Відбуваються численні національно-просвітницькі заходи. Яскраве враження в пам`яті – Молодіжний експедиційний корпус-97, розпочатий у першу річницю Конституції України.

Більше 300 кілометрів пройшли пішки під керівництвом цілеспрямованого, практичного і одночасно уважного до кожного Олега Медуниці, разом зі “штурманом” походу Дмитром Кондратенком, дуже наполегливим Ростиславом Мельником, “унсовистим” Миколою Тисячником, невеликим, постійно зігнутим під вагою величезного наплечника з листівками і неодмінним “Гроном” Олександром Доничем.

Маршрут походу був таким: Суми – Лебедин – Липова Долина – Ромни – Недригайлів – Буринь – Конотоп – Кролевець – Шостка – Суми. Якось під Синівкою Ростик натер ноги до водянок і Медуниця відправив його до села попутною вантажівкою.

Прийшовши на автостанцію, зустріли ми Ростика в оточенні… міліціонерів. Виявляється, доки ми йшли, перед нами також ішли слухи, що полями рухаються якісь неформали: чи то наркомани, чи “Біле братство”.

Ситуацію розрядили Олегове посвідчення депутата Сумської міської ради та знайдена в рюкзаках газета “Гроно”.

Коли вже простували далі, нас наздогнав захеканий міліціонер і попросив ще один пакунок газет, щоб розповсюдити серед населення.

В кожному райцентрі ми виступали. Говорили не тільки про Конституцію, а намагались максимально розповісти про Спілку та нашу діяльність, про причини розчарувань і апатії в тогочасному суспільстві та про український націоналізм, його універсальність і актуальність.
Про те, що за краще життя потрібно боротись. Мабуть, останніми перед нами в такий спосіб пропагували свої ідеї учасники похідних груп революційної ОУН у 1941 році.
Ми пишалися цією схожістю і прагнули набути практичного досвіду у спілкуванні. Найбільше дивувала і часто захоплювала окремих людей, яких тоді зустрічали під час походу, наша віра у велике майбутнє України.

Ми охоче нею ділились…

Можливо, один із секретів нашої успішності полягав у тому, що Спілка, або “Контора”, як іноді у вузькому колі ми її називали, завжди була сузір`ям індивідуальностей.

Але кожен, хто до неї приєднувався, ставав членом великої родини. Це поєднання ідейності, ініціативності і дисципліни намагалися прищепити і дітям, адже частина з нас працювала в освіті.

Одним з творчих майданчиків стала Северинівська школа.

Сьогодні чимало її недавніх випускників помітно відрізняються від ровесників. А тоді, разом з Олегом Медуницею і Володимиром Харченком, втілювали “триєдиний метод виховання”: історія з акцентом на героїчні сторінки, туризм з неодмінним червоно-чорним прапором та донцовським “вовчиком” і українська “muzika”.

Це, так би мовити, спрощене пояснення, бо все було набагато складніше і те, що потрібно дітям, відчувалося скоріше інтуїтивно. І швидко. Наприклад, хтось подав ідею і на ранок в історичному кабінеті висить стенд з видатними діячами: від князя Святослава до Романа Шухевича.

Тут, або, як прийнято було говорити, “у мальовничій місцевості під Сумами”, по вихідних проводились вишкільні табори.

Це таємниче слово “вишкіл”, як і червоно-чорні, а не червоні пов`язки чергових школярів було незрозумілим і лякаючим. Не стільки для колег, як для однієї чиновниці від освіти. Особливо діставалося потім Володі Харченку, коли він став директором школи, адже за нами не тільки слідували, але й слідкували.

1999 рік – 90-ліття Степана Бандери. У Северинівській школі на лінійці кращих учнів нагороджують грамотами з його портретом, а в Сумах відбувається конференція.

Тут уперше було озвучено документи про існування підпілля ОУН на Сумщині, про героїчну загибель від рук німців його провідника Семена Сапуна. Згодом стала готуватися книга “Залізом і кров`ю”.

Скільки тоді приносили інформації і Олег Корнієнко, і Олексій Усенко, і Лариса Корж, і багато інших! Ну і, звичайно, Вітя Рог з його енциклопедичними знаннями, комунікабельністю та вмінням організовувати процес… Найважче було зупинитися. Книга про історичне обґрунтування націоналізму на Сумщині не могла вмістити подяк усім, хто її робив.

Вечорами, на Горького 2, викроюючи свій вільний час на єдиному тоді комп`ютері, набирали по черзі всі (я тоді ще не вмів і перші “уроки” тієї містичної азбуки брав у Андрія Наталухи та Георгія Сахнюка). Так починався шлях до серйозних історичних джерел. До архіву…

Cьогодні, мабуть, кожен з нас задає собі два питання: чим стала СУМ “Сумщина” для нас і ким стали ми для неї? Мені здається, що завдяки Їй кожен з нас усвідомив, для чого прийшов у свою професію і у це життя... Адже, на будь-якій ділянці роботи для України так працювати на грані можливого, на жертовності, “на адреналіні” можуть тільки сумівці. Інші поки-що нездатні. І в цьому наша перевага і наше завдання на майбутнє.

 

Джерело: Корнієнко О. Хроніка прапороносців: Нарис історії Спілки Української Молоді "Сумщина". - Суми: ФОП Наталуха А.С., 2010. - С.99-102