Понеділок, 23 грудня 2019 09:05

Приховані сторінки історії Російської Православної Церкви

Петро Дімітров (м.Софія - м.Глухів)
Приховані сторінки історії Російської Православної Церкви

У 1448 році в Москві самовільно, за вказівкою московського царя Василя ІІ Тьомного було призначено першого в історії  неканонічного митрополита Московського Іону (Одноушева), що відбулося без благословення Константинопольського патріарха. У зв’язку з цим 1448 рік вважається роком проголошення автокефалії Московської митрополії (Російської Православної Церква) і відокремлення її від Київської митрополії. Формальним приводом для розколу та проголошення відокремлення Московської митрополії від Константинополя була тимчасова Унія Константинопольського Патріархату з Римом, проте після її розірвання московські митрополити не повернулися до Київської митрополії та підпорядкованості Константинопольському Патріархату Матері-церкві. Упродовж 141 року Московська церква була в розколі, залишаючись невизнаною та неканонічною  аж до 1589 року.

Здобула автокефалію для Російської Православної Церкви родина татарина  Бориса Годунова та сумнозвісного керівника Опричнини Малюти Скуратова, який був сватом Годунова та власноручно вбив багато сотень людей. Донька Малюти Марія Скуратова - Бельська була дружиною царя Бориса Годунова. Згодом, у червні 1605 року Марія Скуратова-Годунова разом з малолітнім царем була задушена в своїх покоях прихильниками Лжедмітрія. Опричнина за часів Івана Грозного та керівництва Малюти Скуратова досягла апогею та кривавої жорстокості. Після окупації Новгорода Московією у 1570 році саме Малютою Скуратовим було ініційоване масове вбивство новгородських жителів, що стало одним з найжахливіших злочинів в історії Москви та самостійної Республіки Новгорода і призвело до загибелі декількох тисяч новгородців.

У 1568 році під час служби у храмі Успенського собору було оголошено про позбавлення сану Митрополита Московського Філіпа (Количева), що здійснив за наказом Івана Грозного сексуальний партнер царя Федір Басманов. Згодом Малюта Скуратов власноруч задушив митрополита Московського Філіпа (Количева), який потрапив в опалу до Івана Грозного за розкриття антилюдських злочинів царя. Принагідно зауважимо, що нащадком Митрополита Філіпа був відомий у кінці ХІХ – на початку ХХ століттія громадський діяч, засновник Хрестовоздвиженського братства у Глухівському повіті, борець за чистоту віри, очищення православ’я від впливу державної влади Микола Неплюєв.

У 1588 році Борис Годунов півроку силою утримував у неволі в Москві Патріарха Константинопольського Ієремію (Траносу), який приїхав до Московського царства із захопленого османами Константинополя. Після шаленого морального та фізичного тиску Константинопольський Патріарх змушений був легалізувати самопроголошену автокефалію, яка виникла після відколу Московської церкви від святої Київської митрополії. Треба зазначити, що священники не брали участі у канонічній легалізації Російської Православної Церкви, бо з самого початку виникнення вона була інструментом у руках світської влади Московського царства, а пізніше Російської імперії та Радянського Союзу. Ось як описує той період у своїй праці “Власть патриаршая и архиерейская в Древней Руси в их отношении к власти царской и к приходскому духовенству” відомий російський історик церкви, професор Микола Каптєрєв: “Умер царь Борис Фёдорович Годунов и патриарх совсем освященным собором присягнул сыну Бориса – Феодору. Феодор был убит, а Лжедмитрий провозглашен царем. Прежде чем он вступил в Москву, толпы москвичей с оружием и дреколием вторгнулись в Успенский собор, где тогда служил Иов, не дали ему окончить литургию и, заставив разоблачиться, с позором таскали его по церкви и вывели затем за Кремль, к лобному месту, где толпа била и бесчестила патриарха, а потом с криками: „богат, богат Иов патриарх, идем и разграбим его“, разграбила дом и имущество первосвятителя, а сам он в простой рясе чернеца и на убогой телеге отправлен был в город Старицу”.

Ось за таких умов і завдяки таким людям як родичі Борис Годунов та Малюта Скуратов, руки яких по лікоть у крові простих московитів і новгородців була легалізована розкольницька самопроголошена автокефалія Російської Православної Церкви.

Після смерті у 1700 році десятого московських патріарха Андіяна Петро Перший, якого самі московити називали антихристом вирішив не призначати нового московського Патріарха, натомість повністю підпорядкував Московську церкву новоствореному органу - Священному Синоду. Понад 200 років Московська церква не мала свого Патріарха і повністю була підпорядкована світський владі, безпосередньо російським царям, які стали очолювати не лише Російську державу, але і Російську Православну Церкву.

Єпископи в Російській Православній Церкві призначалися лише за погодженням російських царів та цариць, які до того ж були етнічними німцями Гольштейн-Готторп-Романових (саме таку назву мав рід російських  монархів, починаючи з Петра ІІІ, як зазначено в європейському аристократичному довіднику “Готський альманах”). Багато представників  правлячої родини Романових були протестантами, чужими православній вірі.

Після насильницької смерті російського царя Петра III Федоровича (Карла Петера Улріха фон Гольштейн-Ґотторпа), заподіяної за наказом його дружини – Катерини ІІ Російську імперію очолила імператриця (уроджена Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ), яка номінально прийняла православ’я та назвала себе “Главою Російської Церкви”, незважаючи на славу “цариці-повії”.

В такому підконтрольному стані Російська Православна Церква проіснувала до початку ХХ століття, коли поступово разом з авторитетом  монаршої влади в особі Миколи ІІ почав падати авторитет і Російської Православної Церкви. Симптоматично, що саме священник Російської Православної Церкви Георгій Гапон очолив ходу робітників до Зимового палацу, що призвело до Кривавої неділі 9 січня 1905 року і дало поштовх до Першої російської революції.

Намагаючись вийти з - під гнітючого впливу Миколи ІІ та російської світської влади, священнослужителі Російської Православної Церкви брали участь у виборах до Державної Думи Російської імперії. До Першої Думи було обрано 8 священників, більша частина з яких належала до лівих та центристських партій. Із 13 священиків Російської Православної Церкви, які потрапили до ІІ Думи 7 були кадетами та соціалістами. До Третьої Думи увійшло 44 представника РПЦ, з яких було 4 прогресисти, 9 октябристів, 14 правоцентристів, 2 націоналісти та 16 правих.

До Четвертої Думи з 48 священнослужителів РПЦ 19 було умовно правих та 21 до правих. Але це “правішання” було умовним: у роки Першої світової війни більшість священнослужителів приєдналися до Прогресивного блоку в Думі, з середовища якого зрештою народився Тимчасовий комітет, який і домігся відречення Миколи ІІ від влади.

 Отже, Російська Православна Церква активно долучилася до підриву авторитету глави своєї Церкви царя Миколи ІІ, оскільки саме російський монарх був офіційним главою Російської Православної Церкви. Синод РПЦ МП не виступив на підтримку Глави своєї церкви, яким фактично був  Микола ІІ. Російська Православна Церква підтримала Лютневу революцію та Голову Тимчасового Уряду Олександра Керенського.

Вже в наш час, у 2000 році Російська Православна Церква канонізувала Миколу ІІ та його родину, як новомучеників російських. Тепер у Російській Православній Церкві можна часто побачити ікони із зображенням Миколи ІІ,  небезпідставно прозваного сучасниками Кривавим.

У 1917 році відбувся Помісний собор Російської Православної Церкви, який складався переважно з мирян, які становили 314 з 564 присутніх. Рішення про відновлення Патріархату було ухвалено 4 листопада 1917 року, напередодні приходу більшовиків до влади. Тоді ж було обрано нового Патріарха Тихона (Белавіна), який був почесним Головою Ярославського відділення чорносотенного “Союзу Російського Народу”. Вперше за 200 років у росіян з’явився свій Патріарх, а сама Російська Православна Церква отримала ілюзорну автономію від Російської держави.

Спочатку Патріарх Тихон критично поставився до приходу більшовиків до влади в Росії. Ось що він писав Раді Народних Комісарів у 1918 році: “От каких завоеваний могли отказаться вы, приведшие Россию к позорному миру, унизительные условия которого даже вы сами не решились обнародовать полностью? Вместо аннексий и контрибуций великая наша родина завоёвана, умалена, расчленена и в уплату наложенной на нее дани вы тайно вывозите в Германию не вами накопленное золото”.

Проте після встановлення та очевидного зміцнення Радянської влади 7 січня 1925 року Патріарх Тихон (Белавін) та Російська Православна Церква підтримали більшовиків. Зрештою, Патріарх Тихон (Белавін) залишив після себе заповіт, в якому фактично благословив режим комуністів: «В годы гражданской разрухи, по воле Божией, без которой в мире ничто не совершается, во главе Русского государства стала Советская власть. Не погрешая против нашей веры и Церкви, не допуская никаких компромиссов и уступок в области веры, в гражданском отношении мы должны быть искренними по отношению к Советской власти и работать на общее благо, сообразуя распорядок внешней церковной жизни и деятельности с новым государственным строем... Вместе с этим мы выражаем уверенность, что установка чистых, искренних отношении побудит нашу власть относиться к нам с полным доверием».

Цим листом Патріарх Російської Православної Церкви Тихон (Белавін) засвідчував, що Російська Православна Церква готова знову стати частиною державного апарату, як це було перед цим протягом попередніх 200 років.

Частина Російської Православної Церкви, яка емігрувала разом з білогвардійцями утворила Російську Православну Церкву за кордом (РПЦЗ) на чолі з митрополитом Антонієм (Храповицьким).  В лютому 1921 року Храповицький очолив закордонне російське церковне правління у місті Сремські-Карловці (Сербія). У листопаді-грудні 1921 року проведено Перший Закордонний («Карловацький») розкольницький Собор, на ньому Російська Православна Церква розкололась на радянську РПЦ МП та закордонну РПЦЗ. Під час Другої світової війни Російська Православна Церква за кордом (РПЦЗ) стала на бік націонал-соціалістичної Німеччини та її офіційних союзників. Російська Православна Церква за кордом (РПЦЗ) підтримала та благословила створення “Комітету Визволення Народів Росії” (КОНР) на чолі з радянським генералом Андрієм Власовим.

Симптоматично, що у середовищі прибічників радянської Російської Православної Церкви також стався  розкол. З її середовища виникла «Живая Церковь» на чолі з Володимиром Красницьким, Олександром Введенським, Олександром Бєлковим та  митрополитом Сергієм (Страгородським), який в майбутньому за наказом Й. Сталіна стане Патріархом Російської Православної Церкви. Не випадково у 1922 році Митрополит Сергій (Страгородський) опинився в обновленському розколі та в опозиції до “тихонівської” Церкви. Все це свідчило про запеклу боротьбу за лояльність до нової безбожницької радянської влади між різними групами ієрархів у Російській Православній Церкві.

Обновленець Сергій (Страгородський) разом зі своїми колегами-архієреями склали підписаний 16-20 липня 1922 року, наступний документ:

“Мы, Сергий, Митрополит Владимирский и Шуйский, Евдоким, Архиепископ Нижегородский и Арзамасский и Серафим, Архиепископ Костромской и Галичский, рассмотрев платформу Высшего Церковного Управления (новоcтвореного обновленського органу управління Церковою, альтернативного Московському Патриарху на чолі з Тихоном (Белавіним авт.) и каноническую законность Управления, заявляем, что целиком разделяем мероприятия Высшего Церковного Управления, считаем его единственной, канонической, законной верховной церковной властью и все распоряжения, исходящие от него, считаем вполне законными и обязательными. Мы призываем последовать нашему примеру всех истинных пастырей и верующих сынов Церкви как вверенных нам, так и других епархий" ("Живая Церковь", 1922, № 4–5).”

Але радянські спецслужби вирішили підримати “тихоновську” РПЦ, а не обновленців. Тому через деякий час Сергій (Страгородський)  вирішив, що владу йому буде легше отримати в РПЦ на чолі з Тихоном (Белавіним), і вирішив “покаятися”. “Покаяння” у митрополита - обновленця Сергія (Страгородського) приймав особисто Патріарх Тихон, який змусив його публічно покаятися у відході від “тихоновсьокої” РПЦ МП. З 18 березня 1924 року Сергія (Страгородського) призначено митрополитом Нижегородським.

7 квітня 1925 року Російський Патріарх Тихон (Белавін) помер та був похований у московському Донському монастирі. http://www.patriarchia.ru/db/text/671310.html 10 грудня 1925 року було арештовано Патріаршого місцеблюстителя митрополита Петра Полянського, його більшовики розстріляють у 1937 році.

Таким чином до влади в Російській Православній Церкві Московського Патріархату приходить “розкаявшийся” обновленець, заступник Патріаршого місцеблюстителя, особа яка пішла на співпрацю з радянськими спецслужбами Сергій (Страгородський). У червні 1927 році Сергій (Страгородський) видає свою відому “Декларацію” визнання та остаточного підпорядкування Російської Православної Церкви атеїстичній комуністичній владі. Наводимо повністю цю Декларацію: “Воспроизводится по публикации: Русская православная церковь и коммунистическая государство. 1917-1941. М.: 1996. С. 224-228 (разбивка на страницы в прямых скобках внутри текста).

*

29 июля 1927 г.

Православным Архипастырям,

Пастырям и пасомым

Московского Патриархата

29 июля 1927 г.

Божиею милостию!

Смиренный Сергий, митрополит Нижегородский, заместитель Патриаршего Местоблюстителя и временный патриарший  

Священный Синод - преосвященным архипастырям, боголюбивым пастырям, честному иночеству и всем верным чадам Святой Всероссийской Православной Церкви "о Господе радоваться".

Одною из забот почившего Святейшего отца нашего Патриарха Тихона перед его кончиной было поставить нашу Православную Русскую Церковь в правильные отношения к Советскому правительству и тем дать Церкви возможность вполне законного и мирного существования. Умирая, Святейший говорил: "Нужно бы пожить еще годика три". И, конечно, если бы неожиданная кончина не прекратила его святительский трудов, он довел бы дело до конца. К сожалению, разные обстоятельства, а главным образом выступления зарубежных врагов Советского государства, среди которых были не только рядовые верующие нашей Церкви, но и водители их, возбуждая справедливое недоверие Правительства к церковным деятелям вообще, мешали усилия Святейшего, и ему не суждено было при жизни видеть своих усилий увенчанными успехами.

Ныне жребий быть временным заместителем Первосвятителя нашей Церкви опять пал на меня, недостойного Митрополита Сергия, а вместе со жребием пал на меня и долг продолжать дело почившего и всемерно стремиться к мирному устроению наших церковных дел. Усилия мои в этом направлении, разделяемые со мною и православными архипастырями, как будто не остаются бесплодными: с учреждением при мне временного патриаршего Священного Синода укрепляется надежда на приведение всего нашего церковного управления в должный строй и порядок, возрастает и уверенность в возможности мирной жизни и деятельности нашей в пределах закона. Теперь, когда мы почти у самой цели наших стремлений, выступления наших зарубежных врагов не прекращаются: убийства, поджоги, налеты, взрывы и им подобные явления подпольной борьбы у нас у всех на глазах. Все это нарушает мирное течение жизни, созидая атмосферу взаимного недоверия и всяческих подозрений. Тем нужнее для нашей Церкви и тем обязательнее для нас всех, кому дороги ее интересы, кто желает вывести ее на путь легального и мирного существования, тем обязательнее для нас теперь показать, что мы, церковные деятели, не с врагами нашего Советского государства и не с безумными орудиями их интриг, а с нашим народом и Правительством.

Засвидетельствовать то и является первой целью настоящего нашего (моего и синодального) послания. Затем извещаем вас, что в мае текущего года, по моему приглашению и с разрешения власти, организовался временный при заместителе патриарший Священный Синод в составе нижеподписавшихся (отсутствуют преосвященный Новгородский Митрополит Арсений, еще не прибывший, и Костромской архиепископ Севастиан, по болезни). Ходатайство наше о разрешении Синоду начать деятельность по управлению Православной Всероссийской Церковью увенчались успехом.

Теперь наша Православная Церковь в Союзе имеет не только каноническое, но и по гражданским законам вполне легальное центральное управление: епархиальное, уездное и т.д. Едва ли нужно объяснять значение и все последствия перемены, совершающейся таким образом в положении нашей Православной Церкви, ее духовенства, всех церковных деятелей и учреждений...

Вознесем же наши благодарственные молитвы ко Господу, такое благоволившему о Святой нашей Церкви. Выразим всенародно нашу благодарность и Советскому правительству за такое внимание к духовным нуждам православного населения, а вместе с тем заверим Правительство, что мы не употребим во зло оказанного нам доверия.

Приступив, с благословения Божия, к нашей синодальной работе, мы ясно осознаем всю величину задачи, предстоящей как нам, так и всем вообще представителям Церкви. Нам нужно не на словах, а на деле показать, что верными гражданами Советского Союза, лояльными к Советской власти, могут быть не только равнодушные к православию люди, не только изменники ему, но и самые ревностные приверженцы его, для которых оно дорого, как истина и жизнь, со всеми его догматами и преданиями, со всем его каноническим и богослужебным укладом. Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской родиной, радости и успехи которой - наши радости и успехи, а неудачи - наши неудачи. Всякий удар, направленный в Союз, будь то война, бойкот, какое-нибудь общественное бедствие или просто убийство из-за угла, подобное варшавскому, сознается нами как удар, направленный в нас. Оставаясь православными, мы помним свой долг быть гражданами Союза "не только из страха, но и по совести", как учил нас апостол (Рим. XIII, 5). И мы надеемся, что с помощью Божиею, при нашем общем содействии и поддержке, эта задача будет нами разрешена.

Мешать нам может лишь то, что мешало и в первые годы советской власти устроению церковной жизни на началах лояльности. Это - недостаточное сознание всей серьезности совершившегося в нашей стране. Учреждение советской власти многим представлялось недоразумением, случайным и поэтому недолговечным.

Забывали люди, что случайности для христианина нет, и что в совершившемся у нас, как везде и всегда, действует та же Десница Божия, неуклонно ведущая каждый народ к предназначенной ему цели. Таким людям, не желающим понять "знамений времени", и может казаться, что нельзя порвать с прежним режимом и даже с монархией, не порывая с православием. Такое настроение известных церковных кругов, выражавшееся, конечно, и в словах и в делах и навлекавшее подозрение советской власти, тормозило и усилия Святейшего Патриарха установить мирные отношения Церкви с Советским правительством. Недаром ведь апостол внушает нам, что "тихо и безмятежно жить" по своему благочестию мы можем, лишь повинуясь законной власти (I Тим. II, 2), или должны уйти из общества. Только кабинетные мечтатели могут думать, что такое огромное общество, как наша Православная Церковь, со всей ее организацией, может существовать в государстве спокойно, закрывшись от власти. Теперь, когда наша Патриархия, исполняя волю почившего Патриарха, решительно и бесповоротно становится на путь лояльности, людям указанного настроения придется или переломить себя, и, оставив свои политические симпатии дома, приносить в церковь только веру и работать с нами только во имя веры, или, если переломить себя они сразу не смогут, по крайней мере не мешать нам, устранившись временно от дела. Мы уверены, что они опять и очень скоро возвратятся работать с нами, убедившись, что изменилось лишь отношение к власти, а вера и православная жизнь остаются незыблемы.

Особенную остроту при данной обстановке получает вопрос о духовенстве, ушедшем с эмигрантами за границу. Ярко противосоветские выступления некоторых наших архипастырей и пастырей за границей, сильно вредившие отношениям между Правительством и Церковью, как известно, заставили почившего Патриарха упразднить заграничный Синод (5 мая - 23 апреля 1922 года). Но Синод и до сих пор продолжает существовать, политически не меняясь, а в последнее время своими притязаниями на власть даже расколов заграничное церковное общество на два лагеря. Чтобы положить этому конец, мы потребовали от заграничного духовенства дать письменное обязательство в полной лояльности к Советскому правительству во всей своей общественной деятельности. Не давшие такого обязательства или нарушившие его будут исключены из состава клира, подведомственного Московской Патриархии. Думаем, что, размежевавшись, так, мы будем обеспечены от всяких неожиданностей из-за границы. С другой стороны, наше постановление, может быть, заставит многих задуматься, не пора ли и им пересмотреть вопрос о своих отношениях к советской власти, чтобы не порывать со своей родной Церковью и Родиной.

Не менее важной своей задачей мы считаем и приготовление к созыву и самый созыв нашего второго Поместного Собора, который изберет нам уже не временное, а постоянное центральное церковное управление, а также вынесет решение и о всех "похитителях власти" церковной, раздирающих хитон Христов. Порядок и время созыва, предметы занятий Собора и прочие подробности будут выработаны потом. Теперь же мы выразим лишь наши твердые убеждения, что наш будущий Собор, разрешив многие наболевшие вопросы нашей внутренней церковной жизни, в то же время своим соборным разумом и голосом даст окончательное одобрение и предпринятому нами делу установлеия правильных отношений нашей Церкви к Советскому правительству.  

В заключение просим вас всех, преосвященные архипастыри, пастыри, братие и сестры, помогите нам каждый в своем чину вашим сочувствием к делу Божию, вашей преданностью и послушанием Святой Церкви, в особенностями же вашими за нас молитвами ко Господу, да даст Он нам успешно и богоугодно совершить возложенное на нас дело к славе Его Святого Имени, к пользе Святой Нашей Православной Церкви и к нашему общему спасению.

Благодать Господа Нашего Иисуса Христа и любы Бога и Отца в причастие Святого Духа буди со всеми вами. Аминь.

За Патриаршего Местоблюстителя - Сергий, Митрополит Нижегородский.

Члены Временного Патриаршего Священного Синода:

Серафим, Митрополит Тверской.

Сильвестр, Архиепископ Вологодский.

Алексий, Архиепископ Хутынский,

управляющий Новгородской Епархией.

Анатолий, Архиепископ Самарский.

Павел, Архиепископ Вятский.

Филипп, Архиепископ Звенигородский,

управляющий Московской епархией.

Константин, епископ Сумский,

управляющий Харьковской епархией.

Сергий, епископ Серпуховской,

управляющий делами.

Москва

Листовка. Типографский экземпляр.”

Багато православних віруючих сприйняли цю “Декларацію” та підпорядкування Російської Православної Церкви атеїстичній,  безбожницькій радянській владі, що фактично стало єрессю - сергіанством, відступництвом від християнства.

У розпал Другої світової війни Й. Сталін після консультацій із головою Ради народних комісарів СРСР В’ячеславом Молотовим, Лаврентієм Берією (керівником НКВС, членом Політбюро) та Георгієм Малєнковим (членом Політбюро) вирішив відновити патріаршество Російської Православної Церкви з метою поставити його на службу радянській державі.

4 вересня 1943 року митрополита Сергія (Страгородського) разом із митрополитами Ніколаєм (Ярушевичем) та Алексієм (Сіманським)  доставили на лімузіні в Кремль, де вони мали зустріч із Й.Сталіним, В.Молотовим та полковником НКВС Карповим. За вказівкою комуністичних лідерів 8 вересня 1943 року відбувся Собор Російської Православної Церкви, де було відновлено Священий синод, членами якого було обрано митрополита Алексія Ленінградського, Митрополита Ніколая Київського і Галицького та ще чотирьох архієпископів. 12 вересня 1943 року цей орган, інспірований Комуністичною партією назвав Сергія (Страгородського) новим московським Патріархом. Декларацію Собора підписали лише 19 ієрархів: три митрополита, 11 архієпископів та 5 єпископів. Питання канонічності цього дійства є під великим питанням, бо відновлення патріаршества Російської Православної Церкви відбулося з ініціативи атеїстів та за безпосереднім їх наказом.

Але побути патріархом Російської Православної Церкви Сергію (Страгородському) довелося недовго, 15 травня 1944 року він помер. Наступником Сергія став митрополит Ленінградський і Новгородський Алексій І (Сіманський), якого обрали на Соборі, що відбувався 31 січня – 2 лютого 1945 року з дозволу і під керівництвом Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків). 10 квітня 1945 року новий російський патріарх зустрівся зі своїм безпосереднім благодійником Й.Сталіним, який наказав надати охорону новому патріарху Російської Православної Церкви. У липні 1948 році Російська Православна Церква відзначила своє 500 - річчя, що засвідчило, що московська церква чітко веде свій початок від самопроголошеної автокефалії.

Перебував на своїй посаді російський патріарх Алексій І (Сіманський) до 17 квітня1970 року. Після його смерті патріархом Російської Православної Церкви став Пімен (Сергій Ізвєков), відомий тим, що свого часу був лейтенантом Робітничо-селянської Червоної Армії і воював у складі 702-го стрілецького полку на Південному та Степному фронтах. Його наступником став Алєксій ІІ (Редігер), духовним батьком якого був отець Олександр Кісельов, соратник Андрія Власова та один із засновників “”Російської Визвольної Армії” та “Комітету Визволення Народів Росії (РОА-КОНР), які воювали на боці гітлерівської Німеччини під час Другої світової війни.

Саме ці зв’язки Патріарха РПЦ МП Алєксія ІІ (Редігера) з російською еміграцією і дали змогу президенту Російської Федерації Володимиру Путіну та російським спецслужбам провести спецоперацію щодо приєднання “власовської” Російської Православної Церкви за кордом (РПЦЗ) до “радянської” Російської Православної Церкви Московського Патріархату в 2007 році.

Підбиваючи підсумки, можна з упевненістю стверджувати, що структура під назвою Російська Православна Церква була створена московською світською владою і весь час свого існування була слухняним інструментом у руках російської влади. Неважливо: чи це були московські царі, чи це була комуністична бюрократія на чолі зі Сталіним та Берією. Відповідно про канонічність та благодатність цієї структури можна говорити лише гіпотетично.

 

Використана література:

  1. Русская Православна Церковь в ХХ веке/ М.В.Шкаровский – М.: Вече, Лепта, 2010. – 480 с.: ил.
  2. Томас Бремер. Церква та імперія. Нариси історії російського православ’я. – К.:Дух і Літера, 2018.-264 с.
  3. Монахиня Александра (Спектор). Церковное подполье в СССР: книга первая – 1922. – К.:Дух і Літера – 2019. – 236 с.
  4. Деркач Татьяна Московский патриархат в Украине: анатомия предательства. – К.:2018. – 224 с.
  5. Георгий Флоровский. Пути русского богословия – 2 изд., репр. – Париж: YMCA-Press, 1983 г.-574 с.

 

ДОДАТКИ:

Додаток 1

Письмо митрополитов И.В. Сталину

5 сентября 1943 г.

Дорогой Иосиф Виссарионович!

Исторический день свидания нашего с великим для всей Русской земли Вождем нашего народа, ведущим Родину к славе и процветанию, навсегда останется в глубине сердца нас, служителей церкви. Мы почувствовали в каждом слове, в каждом обращении, в каждом предложении сердце, горящее отеческой любовью ко всем своим детям. Русской православной церкви особенно дорого то, что Вы своим сердцем почувствовали, что она действительно живет вместе со всем русским народом общей волей к победе и священной готовностью ко всякой жертве ради спасения Родины.

Русская церковь никогда не забудет того, что признанный всем миром Вождь, - не только Сталинской Конституцией, но и личным участием в судьбах Церкви поднял дух всех церковных людей к еще более успешной работе на благо дорогого отечества.

От лица Русской церкви приносим Вам великую благодарность.

Да сохранит Вас Бог на многие лета, дорогой Иосиф Виссарионович!

Патриарший местоблюститель Сергий,

митрополит Московский и Коломенский

Алексий, [митрополит] Ленинградский

Николай, митрополит Киевский и Галицкий

Помета: "Мой архив. И. Сталин".

РГАСПИ. Ф. 558. Оп. 11. Д. 806. Л. 140.

Подлинник. Машинописный текст.

Подписи и помета - автографы.