Вівторок, 15 жовтня 2013 03:00

Рог Віктор. Революція на граніті – це одні з найщасливіших днів мого життя

Рог Віктор, редактор газети "Шлях Перемоги"
Рог Віктор. Революція на граніті – це одні з найщасливіших днів мого життя

Ще одна історія людини, здатної на самопожертву заради творення великого майбутнього України. Виявляється, не лише Львів, Київ та Тернопіль холодної осені 1990 року піднялися на боротьбу за становлення нової України. 20-ти річний студент історичного факультету Віктор Рог приїхав із Сумщини, як тоді казали – «втраченого» і «русифікованого» регіону України.

Схід і Захід стояли разом, пліч-о-пліч…Сьогодні Віктор Рог – головний редактор газети Організації Українських Націоналістів «Шлях Перемоги», віце-президент Історичного клубу «Холодний Яр», автор ряду видань та статей…

Віктор Рог на Революції на граніті

Віктор Рог на Революції на граніті

Через 23 роки…

 

Чим була для Вас особисто Революція на граніті?

Для мене властивими були декілька аспектів: перший – аспект власного випробування, другий – перевірка, наскільки я витримаю фізично, наскільки витримають мої близькі та рідні. А тиск був доволі сильний на них: і з боку місцевої влади, і з боку оточення, і з боку засобів масової інформації, котрі поширювали всілякі нісенітниці про революцію: чим ми там займаємося і чим те все закінчиться.

Сьогодні я згадую про ті дні, як про одні з найщасливіших днів мого життя. Це був такий емоційний підйом, така солідарність, така підтримка суспільства. Кияни, і не тільки кияни, приносили туди гори квітів. Тому я розумію, що це дійсно було не дарма. І властиво, я вважаю, що кожне покоління має прожити щось подібне. Потім буде що згадувати і самому собі, і що розповідати нащадкам – щоб не було соромно поглянути їм в очі.

Як потрапили до Києва на акцію?

Я тоді був студентом 3-го курсу історичного факультету Сумського педагогічного інституту. Підґрунтя закладалося ще значно раніше, коли було свято в Капулівці Дніпропетровської області (вшанування пам’яті кошового отамана Івана Сірка, – автор), літа 1990 року. Зібралося тоді Студентське Коло, представники націоналістичних організацій. Ми бачили, що нанівець зводяться усі ці мітинги, робота депутатів у парламенті, і треба щось нове, чинне, що би розбудило суспільство.

Тоді ми вирішили над цим працювати. А згодом, 1-го чи 2-го жовтня в Києві скликали нараду молодіжних організацій: Студентського братства, Студентської спілки тощо. Поїхали туди, а там уже явочним шляхом поставили намети. Першим намет поставив наш член СНУМ «Сумщина» – Олег Медуниця, нині народний депутат України (обраний по мажоритарному округу № 157 Сумської області від ВО «Батьківщина», – автор). Коли вони почали голодувати, я ще був в Сумах. Тоді хлопці приїхали і кажуть: «Треба їхати до Києва, бо всі є, а сумчан малувато».

Отож, у Києві вже голодували Олег Медуниця та Іван Бортник (тепер експерт Бюро аналізу політики в Сумах, – автор). Нас поїхало ще декілька чоловік – всі члени Спілки Незалежної Української Молоді «Сумщина». Тепер, думаю, цікава у нас компанія склалася: Медуниця – народний депутат України, я – редактор газети ОУН «Шлях Перемоги», Руслан Дейниченко – директор Школи журналістики Києво-Могилянської академії, Андрій Наталуха – провідний IT-технолог в Сумах (на час голодування був школярем, відвідував 10 клас, – автор). Ще з нами були Юрій Грамажора, Михайло Гриценко та Володимир Мовчан. Всі ми збулися. Всі ми сталися. І ось уже стоїмо на тих же засадах 23 роки після початку.

Олег Медуниця, Юрій Грамажора, Віктор Рог на Революції на граніті

Олег Медуниця, Юрій Грамажора, Віктор Рог на Революції на граніті

Розкажіть про моменти, які закарбувалися в пам’яті?

Цікаві моменти були… Наприклад, те, що нас підтримували політв’язні та репресовані – люди, які уже відсиділи у таборах до того моменту. Вони вміли голодувати.

Пригадую покійну Оксану Мешко, котру називали матір’ю українських політв’язнів та дисидентів. Дуже славна жінка. Їй було біля 80 років. Теж голодувала. Ми з нею сиділи-гомоніли. Я їй кажу, що виходжу з голодування, вона ж мені: «Ти вмій виходити. Треба потихеньку їсти». А я її слухаю і думаю – у мене вже півкіла ковбаси в шлунку, і чим це закінчиться. Слава Богу, ніби обійшлось.

Кияни кликали сумчан на підмогу? Чи ви вирішили самі долучитися до загальноукраїнської акції?

Це був поклик душі і обов’язок сумління. Ще у 1989 році ми створили Спілку Незалежної Української Молоді «Сумщина» (СНУМ «Сумщина). І вже майже рік до голодування ми бували в Києві на різних акціях. Тому були в контактах і з областями, і з різними організаціями: УСС, Студентське братство, «Щире братство», та інші студентські молодіжні організації.

Голодували лише Медуниця, я і Володя Мовчан. Кілька людей – в охороні та забезпеченні. Це – Іван Бортник, Андрій Наталуха, Руслан Дейниченко, Михайло Гриценко і Юрій Грамажора.

Нам, сумчанам, було дуже важливо показати, що тут є Суми, бо Суми на той час було таке місто, я би сказав, русифіковане та апатичне. Я завжди в «самвидаві» шукав інформацію про Суми. Дуже мало зустрічав її. І одним із таких мотиваторів до протесту стало те, що у нашій обласній газеті «Ленінська правда» опублікували, що десь там у Львові ніби написали: «Геть Сумщину з України!». І я так затявся. Думаю – нічого подібного. Буде Сумщина з Україною. А на той час в Сумах не було жодної української школи, лише російськомовні.

Пригадайте перший день на граніті.

Мені зараз важко згадати. Це, мабуть, було 5-6 жовтня. Приїхали ми рано, навіть метро ще не працювало, тому до Майдану дійшли пішки. Люди ще спали. Тільки охорона ходила. Пригадую, дуже холодно було. Нам дали якісь фуфайки. Іван Бортник мав хист до малювання, то фактично він був тим першим художником, що малював пов’язки «Я голодую». Також малював на спинах назви міст та організацій, з яких приїхали люди…

Отже, було дуже холодно. Одягли ми ті пов’язки. Потім почалися мітинги, походи. А ми не просто голодували, а й ходили на акції, піднімали студентів різних вузів. Траплялися різні провокації. І підсипали отруту у воду, а потім забороняли її пити. І казали, ніби щось заміновано. Міліція приїхала з вимогою звільнити майдан, бо там все могло вибухнути. Так ми дівчат вивели подалі, а самі чекали, що буде далі. Та все обійшлося.

Нас кожного дня возили до лікарні на експертизу: брали кров з пальця, міряли вагу, тиск. З одного боку, це була перевірка загального стану, з іншого – перевірка на те, чи ти не симулюєш.

У кожного була карточка з посвідченням, номером. Потім я здав її в місцевий музей, так само як і пов’язку, яка там і досі зберігається.

Пов’язки були різних кольорів: білі – у тих, хто голодує; чорні – в охорони та служби обслуговування. Була в нас і медична служба. Її очолював Олег Тягнибок.

Коли Ви приїхали, скільки людей уже було на Майдані?

Думаю, що десь під три сотні. Але з кожним днем це число збільшувалося і збільшувалося. Коли наш протест добігав кінця, нам сказали: «Хлопці, ви вже тут наголодувалися – немає місця для нових бажаючих. Їдьте на місця і підіймайте людей, бо нам треба підтримка на місцях».

Ми тоді й поїхали на Суми. А люди уже телефонують, попереджують, щоб ми пакували свої речі з гуртожитків, адже нас планують звільняти (з інституту, – автор). Шкода, що життя ніби починалося, а вже мало закінчуватися. Маю на увазі, студентське, політично-перспективне чи професійне. Але буквально як тільки ми приїхали, за п’ять хвилин, зайшов до мене декан, підтримав. А потім пішло-поїхало… І профком підтримав. Приїжджали делегації з інших вишів. А буквально того ж дня у нас проходила доволі потужна акція в Сумах на центральній площі міста, біля держадміністрації, тоді це був обком партії.

Я дуже дивувався, що ще вчора це місто – ніби пасивне, перелякане, інертне – а вже через кілька днів люди зовсім помінялись. На мітингу навіть виступав з підтримкою представник міського комсомолу. Запевняв, що вимоги будуть виконані. Коли є смак перемоги, то до нього багато хто прилипає, хоче з нього покуштувати. І цей досвід повторювався вже не раз в нашій історії.

Скільки тривало Ваше голодування?

Приступив я до голодування з моменту приїзду. І завершилося воно аж тоді, коли мене винесли «вперед ногами». Я втратив свідомість і пам’ятаю лише, що прийшов до себе в іншому наметі. Біля мене були лікарі. А потім така цікава ситуація: прибіг якийсь шаман, лікарів порозпихав і почав робити якісь маніпуляції, до потойбічних сил звертатися, щоб мене оклигати. Потім у нас був Центральний Провід Спілки Незалежної Української Молоді в Києві, а опісля ми роз’їхалися по місцях…

Отож, голодував, мабуть, до 14 жовтня. Вживав лише воду і цигарки(!).

Революція на граніті

Революція на граніті. Віктор Рог та Руслан Дейниченко

За який напрямок роботи відповідали «на граніті»?

Ми робили свою «меркантильну» справу в той час. Я маю на увазі, що дуже багато привозили літератури на Майдан, зокрема, з Західної України. І моїм завданням було максимально рано прокидатися і йти збирати цю літературу, щоб потім передати до Сум. А нам завжди її бракувало. Згодом вона спрацювала, зокрема, під час студентського страйку. А більше передавали газет, ніж книг. Це були газети «За вільну Україну», «Горнило», різноманітні молодіжні.

Також займався репрезентацією. Поки Олег Медуниця налагоджував контакти з організаціями, я давав інтерв’ю на різні телеканали, зокрема, й іноземні. До того ж, потрапив на першу сторінку газети «Молодь України». Тоді мої знайомі були в шоці, що вони мене знають, з однієї вулиці фактично, а моє обличчя на першій шпальті центральної газети.

Чому підходили до мене – бо я був із Сумщини, а не зі Львова, Києва чи Тернополя. Цікаво, що і виглядав я на той час зовсім тендітним і підлітковим таким хлопчиськом. І, мабуть, для картинки було вигідно показати і Маркіяна Іващишина зі Львова, який був людиною-горою, і такого собі чахлика невмирущого з Сум, що і так ледве дише, ще й взявся голодувати.

Які були відносини з міліцією?

Тоді була яка-не-яка підтримка київської міської влади. На той час вона була демократичною і не давала дозволу на знесення цього містечка. Сьогодні нам це важко уявити. Але та міліція була набагато толерантніша та демократичніша. І переляканіша. Вони самі не знали, що буде завтра. Вони не знали, чим це закінчиться. Дивно, коли сьогодні міліція приходить, бере кийки і розганяє навіть найменшу демонстрацію, не зважаючи на депутатів. Тоді траплялося й таке, що ми розганяли міліцію: летіли погони й кашкети. І нам за це нічого не було. Наприклад, в Сумах 7 листопада 1990 року, коли ми розганяли комуністичну демонстрацію і поклали колючий вінок до пам’ятника Леніну. Обійшлося штрафами.

Я думаю, що розумна, виважена, поміркована поведінка керівників цього табору, але радикальна і рішуча, принципова, також робила своє.

Цікаво, що міліція тоді йшла на розмови, на відміну від теперішньої…

Розумієте, коли приходить Кравчук на Майдан і спілкується з Донієм, коли лежить на граніті Ніла Крюкова, коли приходить на Майдан Олесь Гончар, депутати, то важко це все робити. Тим більше, що до нас була прикута увага засобів масової інформації не лише українських, а і міжнародних.

Як реагували кияни на ваше голодування?

Реагували прекрасно. Хоча, звісно, й казали: «Дітки, ви подумайте». Підтримували. Майдан потопав у квітах. Я стільки квітів, ще й холодної осені, не бачив. Особливо, дівчатам дарували. Концерти, мітинги, молебни…

Теплого одягу відразу, правда, бракувало. Тоді ж не було ні каріматів, ні спальників. Були банально матраци, розкладушки, ковдри (коци, як ми кажемо) і фуфайки. Тобто, фуфайка, матрац, коц і розкладачка – це були наші житлові умови.

Зокрема, що для мене було дуже цінним, так це – цигарки. Вони були тоді в дефіциті. І їх купити було практично неможливо, та й не було за що. Приносили чимало цигарок, і ми цим дуже мило користувалися. Принаймні, я.

Їжу не пам’ятаю, щоб приносили. Бо це була спокуса для тих, хто голодував. Були фінансові пожертви. То тим, хто не голодував, видавали певні «добові», щоб вони могли собі сходити, не провокуючи голодувальників, в кафешку якусь і щось поїсти. На майдані кухні не було, хіба чай без цукру в термосах.

Василь Овсієнко, Оксана Мешко, Віктор Рог, Євген Пронюк, Василь Лісовий Віктор Рог та Руслан Дейниченко

Василь Овсієнко, Оксана Мешко, Віктор Рог, Євген Пронюк, Василь Лісовий

Чи потоваришували з кимось з киян?

Дуже багато таких було. Зокрема, з Оксаною Мешко, Василем Лісовим, нині вже покійними, Євгеном Пронюком, з Василем Овсієнком, з Євгеном Сверстюком, Нілою Крюковою та рядом інших знакових постатей. Коли Крюкова стала голодувати, то всі говорили: «Ніла Крюкова голодує, а не просто якісь шмаркачі».

Також це знайомства з учасниками голодування з різних областей.

Пригадую, були такі хлопці з Львівської Політехніки, один з них був з Львівщини, інший – з моєї рідної Роменщини (Сумська обл., – автор) – два Андрії. Ми з ними потоваришували дуже близько, разом тусувалися. Згодом, через 19 років, одного з них я зустрів аж бозна де, в далекій Америці. Ті друзі по боротьбі, по ідеї – то найцінніші друзі. Доля нас порозкидала по різних територіях. Але важливо, що це дружба на все життя. А наша сумська команда досі працює і діє.

Розкажіть про побут на Майдані.

У нас був невеличкий намет, я там жив з Олегом. Було два матраци, дві ковдри, гора літератури. Оскільки було холодно, то чим раніше ти прокинешся – тим швидше зігрієшся. Відповідно, пізніше лягали, щоб якомога менше часу провести, лежачи на тому граніті.

Кілька наметів було адміністративних: комендантський штаб і медичний. А інші намети були розкидані по всьому табору. Фактично кожного ранку, чи за потреби, такі собі «кур’єри», обходили керівників делегацій, відмічали хто є. Потім розподіляли функції кожного. Була дуже чудова самоорганізація.

По скільки годин спали?

Спали по 4-5 годин. Але деколи лягали відпочити і вдень, коли трохи теплішало, для того, щоб вночі вже бути більш «бодрячком».

Бо, з одного боку, голодувати і так важко. А коли ти ще на холоді і весь час в русі, на нервах… Ми всі були при роботі: десь ходили, пікетували, спілкувалися з людьми. У Києві фактично не було кого агітувати – всі і так знали про нас. Тому було вирішено йти на периферію – роздавати листівки, збирати підписи.

Кожного дня приходили поштарі з поштамту, приносили багато листівок, телеграм, листів підтримки і так далі.

А куди ж люди надсилали телеграми?

Київ. Хрещатик. Наметове містечко. І все. Деколи, правда, листи приходили особисто Донію.

А чим Олесь Доній відзначився?

Доній був одним із речників і координаторів «революції» та головою Української студентської спілки. Ще один координатор – Маркіян Іващишин (на той час – голова Студентського Братства зі Львова, – автор). Маркіян був фактично менеджером-господарником. А Доній – спікером. Він виступав тоді у Верховній Раді, його забирали на ефіри, телебачення. Ігор Коцюруба керував охороною. Олег Тягнибок координував медичний штаб. Ще був Олег Барков з Дніпроджержинська.

Як Ви поставилися до того, що перевибори до Верховної Ради 1991 року так і не відбулися?

Ви розумієте – нас «кидонули». Наші «старші брати», які вже були депутатами, не захотіли ризикувати своїми кріслами. Власне перевибори – це той пункт наших вимог, що не був виконаний.

Коли закінчилося голодування, буквально через пару тижнів, 7 листопада, проходила акція в Києві та інших регіонах щодо перешкоджання проведення параду до дня революції (Жовтнева революція, – автор). Тоді заарештували кількох активістів і Степана Хмару (політв’язень радянських концтаборів, – автор). Вся увага суспільства була прикута до визволення Хмари. Якось так звелися нанівець ці моменти. А потім почалася ініціація союзного референдуму.

До речі, що дуже цікаво, фактично ці події дуже налякали старших наших «дєятєлєй» і вже на виборах до Верховної Ради 1994 року ввели закон (він був лише одного разу введений в дію), відповідно до якого заборонялося балотуватися громадянам, вік яких становив менше 24 років. Це робилося для того, щоб відсікти активну молодь, яка на цій хвилі показала себе. І тоді ні Медуниця, ні Рог, ні Доній, ні Тягнибок, ні багато інших людей не могли балотуватись.

Яка  кількість людей тоді «піднялась» в Сумах?

Я думаю, що це були тисячі людей. Ми й до того працювали в Сумах: збирали підписи, проводили різну роботу.

Ви не зустріли на «граніті» своє кохання?

(Сміється) Я – ні. Але були такі зустрічі. Не знаю, чим вони закінчилися. Для кого як. Хоча гарних дівчат було чимало, але не було ні здоров’я, ні часу на це все.

Які висновки зробили після голодування?

Я зробив висновки, що переконувати з трибун – це дуже складно і з того малий ефект. Лише власний приклад і вчинок спонукає наслідувати. Лише в конкретних діях виробляється тип громадського діяча, борця і досвід власної діяльності. Бо жодні інструкції, вишколи, семінари, лекції, курси не замінять реальної роботи. В роботі ти, зрештою, зрозумієш, на що здатен. Лише в роботі ти розумієш, хто поруч з тобою – провокатор, брехун, ідіот чи розгільдяй. І лише в роботі ти набуваєш того досвіду і навиків. Це дуже показовий урок на все життя.

 Фото та відео надане Віктором Рогом

Джерело: Сіль

Новини

У Глухові відкрили меморіальну дошку Юрію Коваленку

15-03-2024

Сьогодні мали честь бути присутніми на відкритті меморіальної дошки Юрію Коваленку - відомому історику, археологу, краєзнавцю, який загинув 14 березня...

Пам’яті історика Володимира Муравського

06-03-2024

З глибоким сумом сповіщаємо, що 4 березня 2024 р. у Львові помер член Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Володимир Муравський – «Мураха». Народився...

Віктору Ющенку – 70

23-02-2024

Сьогодні відзначає свій 70-літній Ювілей третій Президент України Віктор Ющенко. Період його президенства – це запекла боротьба з промосковською номенклатурою, яка...

Пам'яті Лідії Григорівни Шеремет

10-02-2024

9 лютого померла Лідія Григорівна Шеремет, колишній депутат міськради, екс-директор заповідника "Михайлівська цілина", знавець народних традицій, автор величезної колекції старовинних...

Російський терорист Прилєпін про перейменування в Сумах

07-02-2024

Про перейменування вулиць у Сумах він написав на своєму Телеграм-каналі. Зокрема він визнав, що Ковпак воював проти України в 1918...

На Сумщині тероборона зупинила російську ДРГ: що відомо

04-02-2024

3 лютого на підступах до Глухівської громади бійці територіальної оборони України зупинили російську диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася перетнути державний кордон України. Про це повідомив Сергій...