Вівторок, 08 квітня 2014 00:00

Крупницький Борис. Україна між Заходом і Сходом [1956 рік]

Крупницький Борис, український історик
Крупницький Борис. Україна між Заходом і Сходом [1956 рік]

Відомий український історик Борис Дмитрович Крупницький (1894-1956), перебуваючи в еміграції, продовжив досліджувати розпочату М. Грушевським, Д. Донцовим, В. Липинським, Ю. Липою, Є. Маланюком проблему цивілізаційного "місцезнаходження" України. Цей останній з неопублікованих текстів Крупницького редакція "Української літературної газети" отримала за кілька тижнів до його смарті.

 

 

 

  

 

 

 

 

Сьогодні поділ на Західню і Східню Европу перестає бути актуальним. Світ все пильніше вдивляється в обличчя Росії і знаходить в нім все більше азійських рис. Росія, в як ій вбачали Східню Европу par еxcellence, стає чимсь в роді а зійського номадського ордену. Benedetto Croce в своїй «Geschichte Europas im nuenzehnten Jahrhundert» (Ziirich-Wien, 1947; італійське видання 1932 p. під заголовком: «Storia d’Europa nelsecolo decimonono») виключає навіть історичну російську імперію з Европи, кажучи: «Єдино про Росію не можна твердити, що вона належала до Европи, хоч царизм і перебрав европейський абсолютизм з його технічно-урядовими і мілітарними організаціями» (стор. 87). Все частіше зустрічаємося з висловом «неевропейський світ» в прикладанні до Росії.

Це многознаменний факт. В очах світу Росія зійшла з европейського шляху, і це відбилося й на оцінці її минулого. Тим часом самі обставини вели її до наближення з Европою, і якраз ХІХ ст., як тому присвячена праця Кроче, дає, може, й найбільш виразні докази прагнення не «від Европи», а «до Европи». Принаймні значна частина російської передової, опозиційної інтелігенції жила тоді европейськими ідеями і до певної міри й европейським духом, включно до марксизму, який радянська Росія зробила основою свого буття, звичайно, в переробці на свій фасон.

Взагалі в новітній історії Росії визначну ролю грає боротьба між европеїстами і антиевропеїстами або самобутниками. Ця боротьба прийшла в добу Радянського Союзу до певного закінчення ; перемогли самобутники з їх гаслом не наближення до Европи, а віддалення від неї. Росії надано значення не тільки окремого континенту; більше того, Москва претендувала на ролю нового світового центру. Разом з тим і европейські ідеї перейшли на Сході суттєву трансформацію. Навіть такий симпатик радянської Росії, як Томас Ман (див. «Thomas Mann und „die gutealte Zeit"», Die Welt, 1950, ч. 109) примушений визнати: «Результат (революції) був інший; він був російський: автократія і революція в результаті знайшли себе, і те, що постало перед нашими очима, є автократична революція як місія для визволення світу».

Для нас, українців, трагедія полягає саме в тому, що в Европі при звичаїлися дивитися на Східню Европу як цілість і ідентифікувати її з Росією. Тим самим нас ніби примушено поділяти долю росіян. Відмовлення Сходові европейськости означало, що й Україна переставала бути частиною Европи, що й Україна мала бути Азією або Евразією.

Тим часом Східня Европа зовсім не є цілість. Вона складається з дуже складних і назовні нелегко помітних компонентів. Погляд на Східню Европу як цілість, можна сказати, навіяний світові влучною російською пропагандою, якій в першу чергу рабськи улягли німецькі історики (починаючи вже з XVIII ст.) і поширили його в усьому культурному світі. В наукових колах інтерес до проблеми – що є Заходом і що є Сходом Европи – був і залишився значний. На 5 інтернаціональному історичному конгресі, що відбувся 1923 в Брюсселі, виступав з доповіддю на тему поділу Европи на західню і східню частину поляк проф. О. Галецький, німець І. Пфіцнер говорив про те ж на 18 німецькому історичному конгресі в Геттінгені 1932, чех І. Бідло на 7 інтернаціональному історичному конгресі в Варшаві 1933. З приводу цієї останньої доповіді виникла жвава дискусія, результати якої були подані до відома загалу в Zeitsdirift fur osteuropaische Gesdiichte (Берлін) за 1934 рік в статтях проф. Геча, Д. Дорошенка й інших. Дорошенкова стаття вийшла під назвою: «Was ist osteuropaische Geschichte?»

Доповідь І. Бідло була цікава тим, що він поширював коло тих країн і народів, що мали належати до східньоевропейського світу. Чеський історик поділяв европейський світ на два культурні кола: романо-германське і греко-слов ’янське. До греко-сло в ’янського належали, на його думку, православні слов’яни, і Схід включав в себе таким чином і Східню Европу і так звану Південно-Східню (Балкани, включно з Грецією). Як бачимо, й Бідло спирається на старий, традиційний та загально уживаний в Европі поділ за культурним принципом. Вихідний пункт – дві світові культури: в основу Сходу покладено Візантію, а в основу Заходу – Рим.

Ще й в наші часи такий дослідник як Bertrand Russel (див. його статтю «Die Einheit der westlichen Kultur» Der Monat, 1949, VII, стор. 24) говорить: «В історичному сенсі єдність Західньої Европи стоїть на римській імперії і на римській церкві. Для поділу римської імперії на східню і західню частини природним вихідним пунктом було, з одного боку, те, що Схід розмовляв по-грецьки, а Захід по-латинськи, а з другого боку, що в східній державі панувала абсолютна монархія як традиційна форма управління, в той час як Захід спирався на мінливу республіканську минулість, про яку громадяни зберегли свідомість аж до загину держави».

Також і Тойнбі в своїй відомій праці про світові культури виходить з поділу (за культурним принципом) на західню культуру, західне християнство, до якої належать, наприклад, США, Великобрітанія, Франція або Голляндія, на візантійський світ з Грецією, Сербією або Росією, на іслямський світ і т. д.

Звичайно з цього робилися і робляться відповідні висновки: Захід – це свобода, а Схід – абсолютизм, перший заступає право, другий – силу, один об’єднується на індивідуалістичному принципі, другий на колективному (община, задруга, колектив), в першому панує дух досліду, неспокою, руху, динаміка, в другому дух зречення і пасивного страждання. В першому – церква рівнорядний партнер держави, а то й прагне бути понад державою, в другому церква – слуга держави.

Скільки ці трафарети розминаються з дійсністю, а особливо сучасною дійсністю, видно хоч би з тих процесів, через які зараз переходить радянська Росія. Безперечно, Росія вибрала евразійський шлях, хоч мала вже в собі чимало европейського змісту і европейських форм, чому свідком не тільки часи Петра І і Катерини II, але й Олександра II з його реформами.

Але це Евразія своєрідного характеру: тут слов’янство попало під вплив не цивілізованих країн Азії (Індії, Китаю тощо), але азійських номадів. Сьогоднішня Росія зовсім не живе зреченням, пасивністю. Вона повна динаміки, активности, і ця примітивна, я б сказав, номадська динаміка зовсім не те, що ми розуміємо під азійським світоглядом і азійською реакцією на речі. Це не Індія з її релігійно-філософським відштовхненням від життя, з неґацією життя, це не Китай з конфуційно-родинним ідеалом гармонійного життя, спокою, рівноваги в собі і з оточенням, це не Японія з її культом предків і імператора, та й ці країни переходять сьогодні – скорше чи повільніше – в іншу, більш активну стадію свого життя.

Ця російська динаміка – динаміка нації в поході, на конях та з тачанками (сьогодні танками) колишніх Аттіл і Чінґіс-ханів, динаміка орди, що, забезпечена европейською технікою, вирушила на завоювання світу. Старі традиції життя, в яких все ще були значні европейські впливи (хоч би в ХІХ ст.), в яких була і пасивність і почасти непротивлення злу (Толстой), сьогодні відійшли назад, і їм на зміну прийшов своєрідний вибух старого московського духа, який прибрався в націоналістичні і колективістичні форми із запалом та фанатизмом новітніх номадів -евразійців почав проводити в життя комуністичні ідеї – так само нетерпимо, жорстоко, з топтанням людини я к такої, я  в колишній Московщині, але рівночасно виявляючи розгін, активізм і майстерне вміння опанув ння і оперування масами (хоч би й терором). Сьогодні ні Достоєвський, ні Толстой не мають місця в Радянському Союзі. Їх ховають від молоді як небажаних учителів з ХІХ ст. з їх самобичуванням, ходженням над безоднями, непротивленням злому й т. д. Це все не відповідає сьогоднішньому матеріялістично-конкретному реалізмові і техніцизму радянської дійсности.

Одним словом, навіть Росія як така не була тим, або повністю тим, що думали про Схід дослідники. А тим часом, виходячи з Візантійських основ як основ розвитку Сходу, вони в цьому Сходові знаходили тільки Росію та й то відповідно спрепаровану, і на все інше не звертали ніякої уваги.

ВИХІДНІ ПУНКТИ ЗАХОДУ І СХОДУ

В іншому місці ми вж е говорили про релятивність термінів «Західня Европа» і «Східня Европа». Тут звертаємо увагу на те, яку кардинальну помилку роблять ті, що представляють Схід як єдність, репрезентовану Росією, бо Схід так само багатонаціональний комплекс, як і Захід.

Безперечно, вихідні пункти і Заходу і Сходу чимало різняться. Візантія і Рим – не пусті слова, а дійсно означають культурні комплекси неоднакового змісту. І все ж ці вих ідні пункти м ожна знову звести до одного вихідного пункту. Ми всі – і ті, що вийшли з Риму, і ті, що з Візантії – належимо до нащадків гелленістичної культури. За наших часів це ще раз висловив Арнольд Тойнбі, за формулою якого гелленістична цивілізація включає в собі не тільки саму Грецію, але й Рим, так само як і Візантію (див. G. Mann, Arnold Toynbee und die Weltgeschichte, Der Monat, 1949, Nr. 4, S. 34 f.), хоч він і не зробив з цих фактів відповідних висновків.

В суперечках про Схід і Захід підкреслюється дуже оріентальність Сходу, себто значний вплив орієнтального елементу на східньо-европейську ментальність. Але й тут ми стоїмо під впливом упереджень, яких непевність очевидна. Безперечно, вже гелленістична культура була висловом синтези між Окцидентом і Орієнтом, коли за Окцидент брати Грецію, а пізніше Рим. Вже стара грецька культура впоїла в себе силу орієнтального. Ще виразніше орієнтальні впливи виявила візантійська культура, культура другого Риму, яка мала такий вплив на перший Рим.

Але й пізніший розвиток указує на вплив Орієнту не тільки на европейському Сході, але й на Заході. Арабська культура була в часи середньовіччя (особливо в ранню добу) багатшою й сильнішою, ніж культура тодішньої Европи, і мала величезний вплив на цю останню.

Так само було і з візантійською культурою, культурою дуже високого рівня, хоч тут і чергувалися періоди занепаду і розквіту. Вплив арабів помітний не тільки в Київській Русі, але й в Еспанії та Південній Франції. Відомо, що в Південній Італії довгий час панував греко-візантійський дух і культура, а в Сіцілії арабський. Сіцілію було завойовано норманами так само, як і Південну Італію (паралеля нормани і хозари в Київській Русі) від арабів наприкінці ХІ ст. Тут процвітала найвища культура того часу, репрезентована арабами і перейнята норманами.

Як бачимо, Европа вийшла з того ж самого античного підложжя – і Західня і Східня Европа, і тут забарвленість орієнтальністю – це справа градацій: знач-

Українська літературна газета. – 1957. – № 7. – С. 1.

ніше забарвлення для Сходу, слабше для Заходу, але й тут досить сильну забарвленість не можна заперечити. Те ж саме можна сказати і про европейську боротьбу проти тюрко-татарського світу. Безперечно вона набрала на Сході надзвичайно важких форм, але не був безпечний від неї і Захід. Оминаючи вже Болгарію, Румунію, Грецію, які причисляються до південно-східньої Европи, згадаємо тільки, яку важливу ролю в цій боротьбі проти Туреччини грали італійські республіки, Австрія і Ватикан.

Юрій Дивнич в статті «Україна – Схід» (Українські вісті, 1949, ч. 43) теж дивиться на Схід як на окрему цілість з своїми окремими завданнями і окремою долею: «Тим часом Схід – це ані Захід, ані Азія. Це окремий складник великого середземноморського европейського культурного круга, що веде свій початок від античного світу і стародавніх греків.

У цьому крузі Схід окремий сектор поруч і найближче до Заходу. Схід має свої геополітичні і культурно-історичні спільні умови і свою спільну долю так само, як таку спільність має і багатонаціональний Захід. Не можна відірвати Україну від Сходу. Україна була, є і буде одним з основних складників Сходу».

Це є формула, яку майже можна було б прийняти. Але в цім «майже» саме і полягає чимале розходження. Бо є пункти, з якими ніяк не можна погодитися. Автор говорить про спільність Сходу, але, як побачимо далі, це не спільність, але виразний антагонізм між уживаниминим «київським» і «московським» принципом.

Також вихід з середземноморського европейського культурного «круга» стискає Схід як такий в дуже вузькі межі розвитку в однім культурнім колі згідно з відомою віденською теорією культурних кругів. Бо середземноморська культура (а не культурний «круг») – це вихідний пункт і для европейського Сходу і для европейського Заходу, це в першу чергу антична цивілізація, що лягла в основу і Заходу і Сходу.

Ще можна ставити питання про приналежність України (з легкої руки Ю. Липи) до середземноморського культурного «кола», і культурно і геополітично, хоч це є своєрідним прикріпленням України до півдня, Чорномор’я. На це є принаймні деякі аргументи: Україна межує й опирається на Чорне море, помітні деякі прагнення в її історії на південь, є зв’язок з античністю (Греція), наше християнство зв’язане з Візантією і македонською Охрідою, впадає в око расова і мовна близькість України до Балканів: українці своїми расовими прикметами (динарськими) найбільше наближалися до південних слов’ян, головно сербо-хорватів, в той час як росіяни і поляки мають зовсім відмінний від українців расовий характер, та й українська мова має в собі елементи, як і саме її зближують до південно-словянських мов – сербської (див. І. Раковський, Перемога укрїнської науки, Наук. Збірник УВУ, Мюнхен, 1948, т. V, стор. 159). Також і проф. Щербаківський твердить, наприклад, що «територія України агрикультуру одержала, як і інші західньоевропейські землі, з Месопотамії, і, значить, вона від прадавна і до сьогодні зберегла традиції месопотамського культурного кругу, до якого належить теж Південна і почасти Західня Европа від прадавна». (В. Щербаківський, Звичай звертати праворуч або ліворуч, Наук. Збірник УВУ, Мюнхен 1948, т. V, стор. 216).

Коли приналежність України до середземноморського культурного «кругу викликає сумніви, то вже цілий Схід Европи безперечно не вкладається в його рамки. Зрештою середземноморська культура – це є й культура Єгипту, Асирії, Вавилону, Греції, Риму, Візантії, арабських держав і т. д. Тут лежать вихідні пункти не тільки для европейського Заходу і европейського Сходу, але й для деяких важливих азійських і африканських культур (напр., іслям).

Але досить про вихідні пункти, які являють з себе зовсім щось інше, ніж культурні круги з їх замкненим і тим самим паралельним характером. Взагалі ми тільки тоді зможемо ясно поставити проблему, коли спитаємо себе, де проходить основний струм европейської культури. Він безперечно проходить на Заході, і вже тому Схід не можна відділити від Заходу. Сьогодні радянський Схід хоче конкурувати з Заходом, хоче мати свою, не тільки европейську, але й світову культуру. Як ми знаємо, це наслідок і продовження старих російських національних тенденцій, що спочатку ховалися під відомими радянським и гаслами, а тепер проклямуються все більш одверто. Сьогодні в добу націоналізму, а почасти і націоналістичного імперіялізму ці тенденції набрали загостреного характеру. Вже справа йде не тільки про окрему цивілізацію. Твердиться, що Росія винайшла всі основні технічні винаходи нашої доби, вона була передовою на цім полі, а тому їй належить право бути провідною країною (або народом) не тільки Европи, але й цілого світу. Росія ХІХ ст. мріяла про духову місію в Европі і світі, Росія ХХ ст. хоче бути і технічним місіонером Европи і світу і їх володарем. Сьогодні не можна закрити очей на те, що Росія хоче перетягнути основний струм европейської культури з Заходу на Схід. Але робиться це більш ніж наївними методами.

Українська літературна газета. – 1957. – № 7. – С. 7.

Чи можна говорити про два типи европейської культури: західній і східній. Західній тип існує: його можна схарактеризувати вже давно встановленими трафаретами: фавстизм, активізм, динамізм, дослідницький дух, право, а не правда, індивідуалізм, а не колективізм і т. д. Та й то сьогодні помітні певні водорозділи: існує тенденція витворення окремих, спеціяльних культур, атеїстичної (ляїчної), протестантської і особливо виразно католицької.

Але коли ми почуємо, що говорять «знавці» про східній тип, то ми знову маємо в цих характеристиках щось, що є типовим, до певної міри типовим для специфічно російської духовости. Знову це теорія єдности східньо-европєйського світу на базі колишньої Росії, на базі відомих трафаретів: пасивности, непротивлення злу, колективізму, ґвалтовности й т. д.

Ю. Дивнич в статті «В шуканні власного обличчя» (Укр. Вісті, 1949, ч. 93) пробує дати нове поняття Сходу, виходячи з принципу організації життя Сходу. Він винаходить два таких принципи: київський і московський. Київський принцип, на його думку, – це одна з відмін европейського стилю життя, характерна своїм взаємозв’язком із культурами Азії, він виріс на базі осілої хліборобської і міської культури, в ньому переважає тенденція до вільного типу соціального, Державного та міжнаціонального спілкування й праці. Київський принцип перше місце відступає людині, особі, що її свобода й обов’язки визначаються звичаєвим і писаним правом (загальне для індивідуального); він прагне до єдности на базі розчленованости, на базі автономії частин, він за єдність усамостійнених вільних націй Сходу.

Знову ж московський принцип зформувався, за Дивничем, у комбінуванні взаємодії відсталих слов’янських племен центральної Московії, яким татари дали свій державний поміст, Візантія свій офіціяльний духовий стиль, а Пруссія – свою військово-бюрократичну організацію1. Це принцип побудований на примусі, в якому перше місце забезпечене загальному, колективному, общині, державі коштом індивідуальної свободи й вільности людини. Він прагне до насильної уніфікаційної «єдиної, неділимої» єдности й виключає будь-який ріст та автономію складових частин. Тому він за неподільну російську імперію.

В той час як київський принцип вважає Схід за частину Европи, московський принцип проводить безодню (тепер залізну завісу) між европейським Сходом і Заходом.

Автор не ідентифікує київського принципу з Україною, бо він є спільний також для більшости інших поневолених народів Сходу (Білорусь, Грузія, Литва і т. д.). Носіїв цього принципу можна знайти навіть в кадрах російського народу, серед, деяких опозиційних до імперії соціяльних верств Росії, т. зв. «культурно-історичної опозиції» в російській провідній верстві.

Ця дуже талановита і інтересна спроба дати образ Сходу за принципом організації життя, в якій ми знаходимо чимало влучних характеристик (звичайно, так і як «пруський військово-бюрократичний перевишкіл» в прикладанні до Москви не зовсім вірні, бо міродайні реформи, заведені Петром І в Росії, побазовані були на шведській державній і військовій організації – сенат, губернії, армія, колегії, – як це переконливо довів П. Милюков в «Государственное хозяйство России в первой четверти XVIII ст. и реформа Петра Великого», С. Петербург 1905, ст. 536), тим нас і вражає, що вона відзеркалює в дійсності сили, як і набрали сьогодні універсального значення.

По суті те, що Дивнич називає московським принципом, є або азійським або евразійським принципом, тим, що в наші часи розуміють під назвою «Сходу». Сьогодні Захід і Схід вийшли поза рамки географічної Европи. Лінія боротьби йде між демократичним і тоталістичним світом, між колективно-примусовим і індивідуалістичним з певними, звичайно, Градаціями та змінами партнерів. Це універсальна боротьба, але рівночасно і европейська боротьба, про яку Г. С. Ґроссман (Demokratischer Realismus, Der Monat, 1949, № 8/9) говорить: «Орієнтацією на Захід і Схід евро-

1 В статті «Україна Схід. Розчленованість і єдність Сходу» (Укр. Вісті, 1949, ч. 99) Ю. Дивнич подає ще ясніше «московський принцип, що зрадився з колишньої татарської окупаційної агресивності, візантійського духового абсолютизму і пруського військово-бюрократичного перевишколу».

пейці цілковито розійшлися, і Західня Европа належить сьогодні так само нерозривно до атлантійської спільноти, як Східня Европа до Евразії».

Тому й терміни «московський» і «київський» не що інше, як льокальне означання тих сил, що борються між собою в цілому світі. Формуються два світи: західній і східній. В цьому сенсі київський принцип рівнорядний Заходові на Сході. Це спільні з Заходом східні елементи, які ведуть боротьбу проти «специфічного» Сходу.

Ми тут впритул підходимо до проблеми – що таке Східня Европа. Европейські історики, як ми вже вказали, майже все виходили з стереотипного поділу на Захід і Схід за римськими і візантіїйсько-грецькими культурними початками і їх дальшими впливами. Але Східню Европу не можна характеризувати тільки від вихідни х пунктів, від джерел, грецьких або римських християнських джерел (те ж саме торкається і Південно-Східньої Европи). Східня Европа базується не тільки на основах, але й є продукт історичного розвитку, організації життя за влучною формулою Дивнича, коли брати її в ужче. А далі вона має й свою сучасність і своє при значення.

Як ми вже казали , ми зрозуміємо відносини тіл ьки тоді, коли уяснимо собі, що основний струм загально европейської культури знаходився на Заході. Европейська культура, що оперлася на античність і християнство і на Заході й на Сході, все ж творилася в основних своїх категоріях на Заході. Тому ми й говоримо, що тут проходить основний струм загальноєвропейської культури. Це звичайно може змінитися. Основний струм може перейти з Заходу на Схід, від Париж у до Києва або до Мосиви. Але в перспективі на будуччину, бо сучасність все ще виявляє значну перевагу Заходу.

Коли ми говоримо про струм, то це ще не значить, що там самим нівелюється окремий історичний розвиток окремих европейських народів. Цей струм представляється нам як свого роду ідеальна конструкція, потрібна для того, щоб схарактеризувати явища, які є продуктом життя і діяльности окремих націй і окремих людей.

Коли поглибити цю думку, то Східня Европа навряд чи виступить перед нами в своїм повнім обличчі. Східня Европа – це скорше завдання, ніж дане чи виконане. Щось, що ще шукає свого повного вияву, що ще в дорозі, в шуканнях. Тут знаходилася і до певної міри знаходиться потенціяльна Европа. В европейськім струмі Східня Европа висловлює себе в менш ясних, в менш виразних формах.

В той час як Україна історично стояла досить близько до цієї Европи, Росія наближалася до неї тільки в певні моменти своєї історії. Тут віками панувало відштовхнення від Европи; за радянських часів ізоляційні тенденції набрали в ній знову переваги. Приходиться говорити не стільки про европейськість Росії, скільки про европеїзацію. Міродайними в ній виявили себе не західники, а «почвенники»: самі росіяни вперто відмовляються від Европи, від Західньої Европи і ставлять проблему європеїзації своєї країни так само, як це робив і робить Китай, Японія або Індія.

З другого боку, схід Европи – це висунені форпости супроти Азії. Звертаємо увагу на статтю Gonzague de Reynold «Was ist Europa» (Merkur, 1948, VII), в якій підкреслюється, що Европа з самих початків своєї історії примушена була відбиватися від Азії. В боротьбі з Азією вона стала свідомою самої себе. Але якої Азії? Це і була Азія не цивілізованих зон, але номадська Азія, Азія степів і пустель, що напротязі віків раз-у-раз штурмувала Европу і загрожувала її існуванню. Ця Азія все хотіла взяти Европу в свої руки. Тут говориться про цілу Европу, а розуміється як завжди Західню Европу. Тим часом боротьба, яку приходилося вести на Сході Европи проти азійських номадів, мала не менше, навіть більше значення для Европи, і тут роля України була дуже важлива, так само які европейських південно-східніх народів, в той час як Москва не стільки боролася, скільки прагнула ввібрати в себе ці азійські номадські елементи, що й привело її врешті-решт до евразійського шляху.

Українська літературна газета. – 1957. – № 8. – С. 9.

ЕВРОПЕЙСЬКІСТЬ І СХІД

Це була рівночасно боротьба за европейськість Сходу – «за своєрідну східню европейськість», за висловом Ю. Дивнича. Ю. Дивнич переносить її в самий Схід Европи і каже , що «ця боротьба точилася не тільки між Україною і Росією – її характер і розміри були значно універсальніші; боротьба на всіх обширах Сходу, також і в надрах самого російського народу («культурно-історична опозиція» в російській провідній верстві і т. д.) ...Україна і споріднені їй сили Сходу віками боролися за власний европейський стиль свого життя не тільки проти Азії і похідної від неї московської державности, а й проти Заходу (Ю. Дивнич, Україна на Схід від Дніпра до Ельби – від Андрусова до Ялти, «Укр. Вісті», 1949, ч. 78).

Що Україна стояла на аванпостах боротьби проти Азії, то це цілком справедливо. Але вже боротьба з Московією як з висловником азійства не зовсім влучно характеризує відносини між Україною і Москвою. Це була не тільки боротьба, але й місія, українська місія супроти Москви і, більше того, супроти Сходу. Місія західника на сході, особливо в століттях XVII і XVIII. Тим більше не можемо погодитися з тим, що Україна рівночасно мусила вести боротьбу за власний европейський стиль життя і проти Заходу. Цей власний европейський стиль життя зрештою самозрозумілий. Він був звичайно український, з українськими питоменностями, «національна специфікація европейської духовости» за Державином (В. Державин, Sonnetarium Миколи Зерова, вид. «Орлик», 1948, ст. 21). Але його здобуто було в боротьбі проти Сходу і в співпраці з Заходом. Не можна ідентифікувати Заходу з Польщею, з якою Україна провадила національну і соціяльну боротьбу не як з представницею Заходу, але як з своїм історичним сусідом. Україна в загальному не поверталася спиною до Заходу і не поборювала його як свого ворога. Навпаки, Україна перебирала з Заходу все потрібне, включно до озброєння православної церкви західніми способами боротьби, передовсім засвоєнням латинської культури.

Пригадаймо собі, що на полі культурно-релігійної боротьби в тих частинах України, що належали до Польщі, все приходило до співпраці православія (українсько-білоруського) західнього типу з евангеликами – теж здебільшого чужонаціонали західнього типу – в обороні своїх прав і свого існування проти католицької Польщі з її тенденцією знищення та сполячення чужонаціоналів. Знову ж українськ а уніятська церква, спочатку підтримувана, пізніше занехаяна і поборювана польською державою, була звернена обличчям на Захід і служила (та й служить) для України мостком на Захід (Ватикан). Також і українське козацтво знаходило не раз спільну мову з Заходом (Австрією, Венецією, Ватиканом), особливо коли йшлося про поборення турецько-татарського світу. Б. Хмельницький виступив проти Польщі спочатку за допомогою Криму, потім Москви, але кінцево за допомогою західнього світу: Англії (Кромвел), Швеції, Бранденбургу, Семигороду. Він використав в боротьбі проти Польщі не тільки сили східні, але й сили західні.

Бо коли Польща і є культурно Заходом (в цьому ніхто не сумнівається), то роля її на Сході – роля східньоевропейської держави з латинською культурою і західнім до певної міри типом життя або принаймні такої держави чи країни, що встрягла в східньоевропейську проблематику на цілі століття. Коли ми говоримо про історичний розвиток Сходу Европи, то мусимо добре уявляти собі, з яких компонентів складався цей історичний Схід. Не тільки Москва або Україна, але й Польща, Швеція, Німецький Орден і т. д. були зв’язані на Сході цілим рядом проблем і робили спроби організувати східньоевоопейське життя в той чи інший спосіб. Саме через своє стале пов’язання із Сходом (також і територіяльно) вони належали цілком чи частково до східньоевропейської сфери життя.

Наша боротьба з Польщею не є боротьба з Заходом, але з партнером того ж самого східньоевропейського життя, боротьба з історичним сусідом, який всіма способами прагнув опанувати і підкорити Україну. Перед 1386 роком можна було б ще говорити про Польщу як середньоевропейську або західньоевропейську країну, що мала більш-менш жваві зносини і стосунки з Сходом. Після федеративної спілки з Литвою-Руссю (Литва і сама – особливо за Вітовта – прагнула до пануючих позицій в Східній Европі) Польща Яґеллонів надовго ввійшла в східньоевропейську сферу і стала разом з Литвою, Україною і Білоруссю західнім відтинком східньоевропейської сфери, так само як вона ввійшла в цю сферу тепер, ставши радянським сателітом.

Чинниками східньоевропейськими були не тільки Польща, Литва і Україна-Русь – не кажучи вже про Москву, – але й Німецький Орден, що розсівся на теренах Пруссії і Балтики та, ведучи боротьбу то проти Новгороду, то проти Литви, то проти Польщі, не виходив політично за межі своїх східньотериторіїяльних завдань. Також і Швеція через свої володіння і зв’язки в Прибалтиці і Фінляндії, через свої претенсії на Польщу й т. д. міцно з в’язалася з Східньою Европою і теж прагнула зайняти в ній пануюче, провідне становище.

А тим часом всі ці країн и стояли в своїм культурнім розвитку обличчям до Заходу, за виключенням, може, однієї Москви (та й то Росія XVIII в., почасти XVII в. буквально примушена була звертатися до Заходу і західньої культури), а різночасно входили в Схід або були принаймні тісно з ним зв’язані.

Знову сьогодні навіть такий досить релятивний поділ стає ілюзорним. Бо сьогодні поділ на Захід і Схід набирає характеру вибору фронту: з Заходом проти Сходу – більшовиків або з більшовиками проти Заходу. Сьогодні до східньої сфери належить ціла так звана Середня Европа, починаючи від Балтики, Східньої Німеччини, Польщі, Чехії і кінчаючи півданно-східніми європейськими народами – Румунією, Болгарією, Угорщиною, а ідеологічно й Югославією. Ця східня сфера втягує в себе сьогодні і Китай на Далекому Сході, країну, яка в нашім розумінні Сходу, як европейського Сходу і його продовження в Сибірі, ролі не грала.

Сьогодні поняття «Захід» і «Схід» набирають універсального значення. Вони активізовані, стали динамічними носіями певних ідей. Східня Европа як така стала льокальним терміном, до певної міри історичним терміном. Сьогодні Схід все більш утотожнюється з Евразією, а Захід, европейський Захід з усіма країнами, що знаходяться по цей бік залізної завіси. Ми переживаємо стадію універсальної европейської цивілізації. Або цілий світ буде існувати як европейський світ, або він не буде існувати. Перемога радянського тоталітаризму означатиме занепад світу, означатиме катастрофу. Перемога европейсько-американської демократії принесе кінцеву перемогу саме европейських принципів.

Нема сумніву, що европейська культура – цивілізаційно насамперед – сьогодні безперечно світова культура. Без европейської культури не можна сьогодні уявити ні Африки (роля ісляму і комунізму в Африці ще неясно визначилася), ні Америки, ні Азії тощо.

Щодо Північної Америки, то Сполучені Штати – витвір англосакського духа, а Канада – англосакського в співпраці з французьким. Середня і Південна Америка охоплені латино-католицькою европейською культурою. В загальному ж Америка – це продовження Европи, і тут навіть індійці або метиси Середньої і Південної Америки втягаються і культурно і цивілізаційно в цей широкий, спільний европейський струм. Те ж саме треба сказати і про англосакську Австралію.

Передня Азія не має ще виразного обличчя, хоч тут цивілізаційні европейські впливи мають чимале значення. Зате Туреччину можна вважати приналежною до Европи. Це европеїзована країна, в якій процес европеїзації проходить досить швидко. Без европейської цивілізації не можна сьогодні уявити ні Індії, ні Японії, ні навіть Китаю. Тут панує свій культурний дух, що спирається на свої власні, багаті на традицію тисячолітні культури, але цивілізація перебирається з того ж самого універсального джерела, а саме – европейського.

Глибокий прорив европейського світу в Азії ще не значить, що Азія перестала бути Азією, Японія – Японією, Індія – Індією і т. д. Але Европа безперечно займає тут командні позиції щодо технічної цивілізації. Без европейсько-американської техніки (Америка, як ми вже зазначили, є в наших очах продовженням Европи) не тільки Азія, але й взагалі позаевропейський світ сьогодні існувати не може.

Але европейський вплив іде глибше. В Азії, наприклад, він діє, як якийсь культурний корелят. Це не торкається місіонерів різних християнських церков з їх досить обмеженим впливом на азіятів. Цей вплив скорше на полі організації політичного і соціяльного життя Европа приносить з собою поняття людської свободи і права, закону як основ суспільного розвитку. Факт той, що і в Індії і в Японії ведуться спроби прищеплення парляментарно-демократичного режиму, европейських в суті своїй інституцій.

Це вже до певної міри европеїзація, хоч вона і не йде ще глибоко. Отже світ поділився на два фронти: той, що йде за Европою й її ідеалами, і східньоевразійський.

Небезпека для нас полягає в тім, що так легко збитися на стару, а сьогодні оновлену російську фразеологію: гнилого Заходу і місійного завдання здорового Сходу, Евразії. Ця небезпека відчувалася вже в 20-их роках, але не минул а вона і сьогодні. Вже Микола Зеров (До джерел, Краків-Львів, 1943, стор. 253) звертався до тих «робфаківців» українського походження в Харкові і деінде, що вперто твердили про загнивання Европи: «Хоч би й ці знамениті слова про «розклад і загнивання Европи» …Хто тільки не говорив про те, і далеко доречніше, ніж у нас. Говорили слов’янофіли офіціяльної марки, як Поґодін та Шевірьов, близький часом до тих думок бував Герцен, про «передсмертне спрощення» Европи писав Канстантин Лєонтьєв, хоронив її Достоєвський. А Европа живе, росте, набуває сили, і – хто знає – чи підточені її творчі сили, чи, може, ми стоїмо тільки перед кризою певної соціальної формації, перед внутрішнім вичерпанням Европи буржуазної, що свою пору квітування мала наприкінці XVIII ст. Чому б не гадати, що в Европі ще багато є джерел соціяльного та ідеологічного оновлення. Джерел, що можна і не помітити їх під час місячної подорожі...

Або в наші часи Ю. Косач (Вільна українська література, Мур, 1946, II, стор. 64) звертається з закликом до земляків: «… Европа, тільки Европа наше джерело рятунку й онови. Яка-небудь Европа – тільки Европа, цей величезний континент, що має таємну силу онови й відродження після найбільш варварських епох... – А сучасна Европа? Самовпевнені бессервіссери вже повчають нас, що в Европі «немає ніяких сил відродження», що Шпенглер правильно говорив про присмерк Окциденту й т. д. … Надаремно ховають Европу ті, які зеленого поняття про Европу не мали й мати ніколи не будуть».

ГІГАНТОМАНІЯ

Так легко збитися на самобутність російського типу. Тільки поставити на місце Росії Україну. Теза про самобутність іде паралельно з певним явищем, яке можна назвати «гігантоманією». Це типова українська реакція на колишній ідеологічний «провінціялізм» нашого суспільства. Від скромної автономії в рамках Росії (або Австрії), чим по суті закінчилися наші ідеологічні змагання в національнім питанні на переломі ХІХ–ХХ вв., ми заманіфестували в революційні роки, після березневої революції 1917 року, ідею державної незалежности, але не спинилися на ній та з розгону скакнули ж до великого провіденціяльного значення України на Сході, в Азії, на середземноморських просторах, в світі.

Вже не ми маємо звертатися до Европи за правдами, але Европа до нас, вже йде розмова про океанічну Україну, вже Україна стоїть на чолі «азійського ренесансу» й т. д.

Або читаємо в Б. Стебельського «На межі епох» (Літературно-науковий вісник, Реґенсбурґ 1948, І): «Україна насьогодні не є дочіпкою в орієнтації на Схід чи Захід, але вона є стрижнем – віссю, що довкола неї організуються нові, дарма що вже тисячі років існуючі, біологічно та духово окреслені вартості, значення й важливість яких для всього людства виходить далеко поза межі цього культурно-творчого кола» (стор. 95).

За автором центр номадських сил півночі переноситься у Москву, а центр хліборобських первнів осілого півдня концентрується навколо України, яка лежить на осі Дунай – Кавказ – Індія (стор. 103). Доба наступу, продовжує далі автор, двох номадських центрів, Пруссії і Москви, на південь кінчається. Наша епоха висуває в противагу матеріялістичному світові північних номадів коло хліборобських культур півдня. Тут лежить Україна і тут її завдання. Проблема – Схід і Захід – більше не існує. Поділ мусить проходити по лінії північ і південь. Така ідея епохи (стор. 112).

Одним словом, провідна роля України як центру всесвітніх сил, що гуртуються на півдні в чорноморськім або ширше – середземноморськім просторі, береться як щось саме собою зрозуміле. Що робити при тім з Англією, Скандінавією чи навіть Голландією, Бельгією, Данією тощо, це автора не цікавить.

Всі ці південні і середземноморські бази, всі ці півночі і півдні, запроваджені для вжитку українського суспільства з легкої руки Ю. Липи, мають в собі безперечно якесь зернятко правди; взяті як вихідний пункт нашої історії, мають під собою навіть солідний грунт. Але базувати на цьому ціле призначення України – це значить попросту ігнорувати цілий українськи й історичний процес.

Починаються шукання за всякими можливими ідеями, особливо такими, які в стані встановити окрему «стать» України і історично і в перспективі на майбутнє, які в стані зробити з неї своєрідний пуп землі, з чого наші новітні місіонери ніяк не хочуть зректися.

Як бачимо, звучить гордо, месіяністично-темно і в світовому маштабі. Ні, ліпше залишимося скромними «провінціялами», щоб не осмішитись з нашими претенсіями перед отим «світом». Бо для великих претенсій бракує конкретних підстав.

Звичайно, з таких «високо- і далекоцілевих» спроб наших публіцистів залишаєтся багато цікавого, ініціятивного і творчого. Але все ж доводиться не раз спиняти розгонисту фантазію, що не хоче знати меж. Треба не втрачати реальностей і конкретних фактів з очей. Зрештою постає небезпека, що великі цілі і завдання повертаються ретроспективно в минуле, що це минуле конструюється за готовими великими цілями. Тут допоможе тільки сувора історична метода, так само обов’язкова для історика, як для судді повна безсторонність.

Українська літературна газета. – 1957. – № 9. – С. 6.

ПРОБЛЕМА ОРІЄНТАЦІЇ УКРАЇНИ НА ЗАХІД І СХІД

Іноді здається, що сам сенс нашого історичного розвитку і наших завдань скорше відчувається реальними політиками, ніж творцями ідеологій. Один із таких, що вміє тверезо дивитися на речі, Дм. Андрієвський, так каже в статті «Суверенність (Українська справа в

сучасній міжнародній політиці)» – див. «Українське слово», Париж 1950, ч. 427: «Історичні обставини зложилися так, що ми можемо нині знайти найбільшу підтримку на Заході. Всі наші західні ближчі і дальші сусіди, всі ті «сателіти» також стоять в боротьбі проти Росії. Положення України і політично і стратегічно найбільш подібне до положення тих наших західніх сусідів. Нас з ними лучать і дуже давні історичні і культурні зносини. Тоді як зносини з народами Сходу слабші і датуються здебільша останніми століттями поневолення Росією. До того ж поневолені народи на схід і на південь від України не мають ваги міжнародних чинників, їх майже нема на міжнародній арені. З тих всіх причин вони не є для нас справжніми партнерами в міжнародній грі, хоч і в важаються цінними союзниками. І цю різницю ми мусимо брати під увагу, укладаючи концепцію нашого визволення.

Маємо золоту нагоду включитись в европейську систему, і тою нагодою є чинна боротьба, яке вже ведеться між західніми народами та Росією, за збереження европейської цивілізації перед наступом московського варварства. Спільна боротьба гартує приязнь і розв’язує багато легше труднощі та усуває розходження. Але помимо цього психологічного та морального моменту існує також момент матеріяльний, який лучить Україну з Заходом. Без України та інших східньо-европейських країн, нинішніх «сателітів». Европа не може уважатися життєздатною, а без стислого зв’язку з Заходом Україна не може стати повновартісною. Включаючись в Европу, Україна тим самим відривається від Росії. Аджеж Росія ніколи в европейську систему не ввійде, бо вона органічно чужа Заходові. А знов же Росія завелика і замасивна, щоб, включившись в европейську єдність, вона не задушила інших народів. Включення України в Европу означає вилучення її з московської евразійської системи, а тим самим розв’язання негативних моментів української політичної концепції».

Дм. Андрієвський має багато в чому рацію. Звичайно, не можна так категорично відштовхувати Москву в обійми Азії і робити з неї відвічно окрему од Европи Евразію. Росія є безперечно Евразією, але все ж вона не є засудженою на виключне евразійське існування. Як уже справедливо помітив Ю. Дивнич, і в Росії знаходилися і, може, ще й тепер знаходяться серед еліти европейські елементи, і саме їх треба не поборювати, але підтримувати.

В цьому сенсі жести Хвильового на Захід і Схід глибокозначні. Вони символізують ролю України між Заходом і Сходом, коли не брати буквально мрій Хвильового про «азійський ренесанс» За Зеровим (див. С. Николишин, Культурна політика большевиків і український культурний процес, 1947, стор. 27) Хвильовий уявляв собі цей ренесанс «як велике духове відродження азіатських відсталих країн» в добу зростання пролетаріяту. Супроти цієї досить невиразної програми важливіша для нас орієнтація Хвильового на «психологічну

Европу». Вона дає нам доказ, що навіть в радянських умовах українці відчули нашу спорідненість з европейським духом, як він зформувався і прийшов до вислову на Заході.

Зрозуміймо зрештою, чого сподіваються від нас нерозвинуті чи менш розвинуті народи і країни, положені на схід від нас. Для них Україна – Захід, і саме в цьому можлива місійна роля України та й взагалі кожного партнера, який захоче тут щось поставити на ноги, відродити до життя. Не якесь своє, українське, самобутнє цікавить Схід, а саме західні якості України. Україна має єдине завдання на Сході – европейське, і коли вона цього не зрозуміє, то поставить себе в таке саме становище, в якому опинилася Росія.

ЗАХІДНЬО-СХІДНІЙ РИТМ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО

ПРОЦЕСУ

Ми підкреслюємо отже Захід. Але це не значить, повторюємо ще раз, що ми зрікаємося Сходу. Наша основна мелодія все є з західнім акцентом. Можна говорити про ритм українського історичного процесу, основним компонентом якого є напрямок захід-схід. В геополітичному аспекті ми все відсувалися в нашій історії на захід і знову йшли на схід, евентуально південний схід. Коли дехто, як наприклад Юрій Липа, говорить, що нашою основною віссю був південь-північ (Ю. Липа, Призначення України. Львів 1938, стор. 287), то навіть для київського періоду нашої історії він не потрапляє зовсім в точку. Перебільшенням є говорити, що «не Схід і не Захід є джерелами України. Підложжям її раси, підложжям її культури і світогляду від самого початку і до останніх часів був Південь (Південь, Дунай і Закавказзя )» (там же, стор. 286). Трохи раніше той же автор говорить, що в українських генеральних ідеях переплітаються дві тенденції: одна гелленська, а друга готська (стор. 262), отже південна і північна.

Цікаво, як ставить проблему орієнтаційних ліній київської доби не публіцист чистої води, яким був Юр. Липа, але справжній науковець. Проф. М. Ростовцев в своїх «Les origines de la Russie Kievenne (Revue d’Etudes Slaves, 1922, v. II, pp. 1-18) каже: «Торгівля дала слов’яно-германській Русі її цивілізацію і її політичну організацію, і саме по старих містах, одержаних слов’янами в спадщину від їхніх іранських та германських попередників. Ця Русь була в один і той же час останнім кільцем одного історичного ланцюга і першим другого. Київська Русь була спадкоємицею військових і торговельних держав, які заснувалися і вдержувалися одна по одній в степах південної Росії від Х віку перед Христом до V в. по Христі, і Матір’ю нових руських держав, які мали не однакову долю: я кажу про Галицьку Русь, про Білу Русь і ту, яка зробилася Росією і яку ми звемо також Великоросією. Київська Русь дістала в спадщину по своїх попередниках всі специфічні риси, які характеризують держави південної Росії в клясичну добу й добу мандрівки народів: їх військовий і торговельний характер, їх тенденцію наблизитися, скільки можливо, до Чорного моря, їхню орієнтацію на південь і на схід, а не на північ та на захід ... Елемент західній у Київ і був підпорядкований елементу південному і східньому протягам усього часу, коли Київ міг утримати свої зв’язки з Чорним морем. Новий період – це доба впливів західніх».

В цій вдумливій характеристиці на перше місце поставлено не тільки Південь, але й Схід – і цілком справедливо, бо Схід (араби, хозари) грав чималу ролю, і не тільки економічну, для Києва. Але не можна спихнути й Захід на другорядне місце, як це робить Ростовцев. Досліди останніх десятиліть показали аж надто ясно, що Захід мав дуже значний вплив на Київ і що зв’язки Києва з Заходом були не менш інтенсивні, як із Півднем – Візантією. Також і Північ – досить сказати варяги! – саме за київської доби не можна ігнорувати. Саме в тім і справа, що Київ виріс за князівської доби на один із центральних пунктів Европи, в якім перехрещувалися впливи північні і південні з західними і східніми. Можливо, південний напрям був найважливіший. Держава Ярослава заповідала вихід на лінію якоїсь нової імперії, але цього не сталося. Блискучий розвиток несподівано перервався. Лінія північна і південна ослабли: Скандінавія ввійшла в свої береги, арабський Схід захирів, Візантія підупала. Україна обернулася обличчям на Захід і зайняла оборонну лінію проти Сходу і південного Сходу.

Оце треба мати на увазі, коли ми говоримо про оріентаційні лінії. В основному в українськім історичнім процесі саме лінію заходу-сходу (або уточнюючи – напрям з північного заходу на південний схід) можна вважати найважливішим компонентом. Чорне море і Середземномор’я сьогодні грають для нас активну ролю, але передусім економічно. Політично вони включаються в ту ж саму систему Заходу-Сходу. Знову ж Москва завжди уявлялася і у являється нам Сходом, а не північчю. Так само як Сходом є для нас і ті російські «інородці», які живуть на схід від України, в Туркестані, Поволжі, Сибірі тощо.

Цю лінію заходу-сходу ми бачимо і в тій завзятій боротьбі, яку вів наш ближчий, лісовий український Захід проти номадів-степавиків. Цей лісовий Захід був нашою опорою, оборонною лінією, а також і вихідним пунктом для виступу в українськ і степи і поборення степовиків. Боротьба між лісом і степом в українській історії – це боротьба українського хлібороба, що всіма силами хотів підкорити собі степову, номадську стихію.

Той же самий ритм – західньо-східній – ми помічаємо і в українській колонізації. Україна, виходячи з лісів у степи, дала докази блискучих успіхів на полі колонізації степової смуги Східньої Европи. Ця колонізація мала свої політичні і свої економічні причини. До певної міри вона була вислідом українського державного розкладу, своєю розтечею, своїм відбігом від основної території вона ослаблювала, розпорошувала ті сили, які були потрібні для консолідації власного державного організму.

Так або інакше, все ж таки це був надзвичайний розмах українського колонізаційного генія, народного генія, який пішов туди, де можна було широко розсістися і загосподарювати – на схід. Можливо, з цим сполучена і місія українця-хлібороба в степах. Степове хліборобство – це на сході в великій мірі набуток української цивілізаційної місії. Цікаво, що в хліборобських дисциплінах сучасного Радянського Союзу українській науці належало і належить одне з перших місць. На Радянській Україні хліборобські дисципліни були майже доменою української молоді, в той час як територіяльні росіяни кинулися в першу чергу в різні роди техніки.

Але ми стояли близько і до дальшого Заходу, і в цім питанні дехто, бажаючи створити з України окрему цілість (так би мовити, між Европою і Азією) говорить про нашу боротьбу не тільки зі Сходом, але й з Заходом. Як ми вже раніше згадували, це не відповідає інтенціям нашого історичного розвитку. На заході ми поборювали історичну Польщу як нашого партнера і східньоевропейського сусіда, який намагався не тільки покласти на нас свою руку, але й прагнув до провідної ролі на Сході Европи, але ми зовсім не поборювали Заходу, навпаки, в духовній сфері Захід буде для нас опорою, джерелом оновлення, тим живчиком, що не дав в нам зрадити свого европейського єства. Свого часу це влучно зформулював М. Зеров (До джерел, стор. 279): «… Я знаю, що вікно в Европу прорубав не Хвильовий. Вікно в Европу було прорубано раз в «Петербургу-городе» на початку XVIII ст., коли на російські центри упало снопом европейське світло і так яскраво підкреслило околишню тьму, на Україні ж у нас вікон не прорубували, у нас паростки европейської культури промикалися всюди тисячею непомітних шпар та щілин, сприймаючися помалу, непомітно, але всіма парами соціяльного організму». Зерова можна зрозуміти так, ніби Україна довгими віками европеїзувалася. Це було б фальшиво! Ні, Україна жила довгим спільним життям з Европою, хоч і лежала на її окраїнах. Вона органічно розвивалася як европейська країна. Тому «Українська духовість є національна специфікація европейської духовости» (В. Державин, Микола Зеров, Sonnetarium, Орлик 1948, стор. 20).

Бо інакше ми все примушені будемо говорити про впливи, про західньоевропейські впливи. Ми звичайно стояли під впливом західньоевропейської духовости, в певних етапах нашої історії сильніше в інших слабше. Але й ми творили спонтанно те, що було відповідним, співзвучним европейському духові. Ми не тільки перебирали, але й творили, і наше барокко виглядає чого доброго пишніше, розкішніше ніж західноевропейське. Воно в усякім разі сильніше вплинуло на формацію українського національного характеру, українського єства, як це було в Европі. Наш містик Сковорода саме в бароккову добу висловлював думки, паралельні, співзвучні думкам бароккових німецьких містиків. Це глибоко схопив Д. Чижевський в статті «Культурно-історичні епохи» (УВАН, Авґсбург, 1948, стор. 9): «Сенс застосування загальноевропейської схеми культурного розвитку до українського минулого в тім, що цим самим українськи й культурний розвиток мусимо визнати складовим елементом загальноевропейського, українську культуру – елементом европейської цілости, коли український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що й европейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили ззовні «впливи», на Україні чинять «чинники» і «фактори» чужого походження, а тому що Україна як частина европейської культурної цілости переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить».

Але яка це европейськість? Безперечно, античність і візантійське християнство грали в історії нашої духовости велику ролю. Говорячи про національний тип український, Д. Чижевський (Нариси з історії філософ ії на Україні, Прага 1931, стор. 17–18) підкреслює, що на його формацію вплинули, окрім природи України, два історичні періоди: князівська доба та доба барокко. А князівська доба – це, з одного боку, відгуки гелленізму, а з другого боку, прийняття християнства.

Безсумнівно, гелленізм був, як ми вже не раз зазначали, спільним вихідним пунктом для всієї Европи. М. Зеров (До джерел, стор. 287) вказує як на живущі джерела для нашого літературного оновлення «на той давній світ – греко-римське мистецтво». Це поворот до традицій, як і колись були близькими нашій київській добі. Але та ж сама київська доба була відкритою і для духовости Західньої Европи, не тільки відкритого, але й тісно з цією Західньою Европою пов’язаною. Прийняття християнства так само могло прийти з Заходу (з Риму), як воно прийшло з Візантії. Міродайними були політичні міркування. Але саме це східне християнство набрало на Україні зовсім іншого, невізантійського до певної міри характеру. У нас не прийшло до тієї централізації церковної влади, що характеризує візантійськ у систему. Взагалі Україна в своєму історичному розвиткові поволі емансипується від цих греко-візантійських впливів, в той час як на Московщині вони тривало зміцнялися. Українська церква витворила під впливом латинської (а не польської!) культури своєрідний тип західнього православія, а коли українське суспільство вело боротьбу за своє православіє проти католицтва (але це не тільки боротьба, але й унія і взагалі

Українська літературна газета. – 1957. – № 10. – С. 2.

спроби уній, які не раз зустрічаємо в нашій історії), тими ж західніми методами, що їх взагалі вживалося в Західній Европі, то по суті це була боротьба не стільки проти католицтва, як проти польського національного духа в католицькім обличчі (знову історична Польща). Навіть там, де укрїнц і виробили щось своє, відповідне своїй національній вдачі, народну, самоуправну і соборну церкву, М. Грушевський (3 історії релігійної думки на Україні, Львів 1928, вид. Укр. Соціолог. Інстит., стор. 61–62) знаходить також і західні впливи: «Принцип соборної організації церковного життя, котрому православний рух, безсумнівно, завдячував дуже багато, хоч мав свій початок в попередній практиці, в своїм розвитк у XVI в. був значно надхнений євангельськими прикладами: синодами, з ’їздами духовних і світських представників євангельських конфесій …» і т. д.

Але Україна вела боротьбу за своє православіє і з Москвою. «Українці, – каже О. Лотоцький (Автокефалія, II, Праці Укр. Наук. Інст. Варшава, 1938, т. 30, стор. 391), – як люди тодішньої західньоевропейської культури мали деякі зовнішні форми православного життя та методи богословської думки інші – незвиклі, чужі для Московщини, а як тут не отділяли західньої науки од західніх конфесій, то на українців переношувано загальну нехіть до всього західнього, і сама їх віра була для москалів чужа, єретична і тому ворожа».

Щоб відчути, що означала ця відкритість України супроти всього західнього, наводимо для паралелі розвиток Московщини в тому ж самому часі (приблизно XVI–XVII вв.), як його характеризує видатний російський вчений О. Пипін в своїй «Истории русской литературы» (т. II, стор. 194–196): «ті умови, серед яких складалося національне життя московського царства, з часом все більш і більш ізолювали його в особливу систему уявлень політичних, релігійних, суспільних і освітніх. Люди московського царства врешті-решт почали вважати себе вибраним народом, представником правдивого християнства і з крайньою нетерпимістю ставилися до всього неправославного, вважаючи його майже нехристиянським. Московське царство, відділившись майже китайським муром від европейського Заходу, недовірливо відносилося до його знання, боялося зносин з ним, як зарази, небезпечної для збереження правдивої віри, а тим самим і душевного спасіння (рятунку).

… Релігійна виключність уявлялася зовсім природним наслідком цього ізольованого положення, коли для народної освіти не було ніякої школи, а народна думка, обмежена одним церковно-леґендарним змістом, ставила в основу всіх відношень виключно релігійну точку зору і, йдучи тільки в тім напрямі, приходила до справжнього фанатизму … Від одного століття до другого все збільшується це відчуження, недовір’я і високомірна презирливість до західніх іноземців».

Супроти цього релігійного і духовного взагалі фанатизм у (радянсько-російсько-націоналістичний фанатизм явище того ж порядку!) панував на Україні дух національної і віроісповідної терпимости, явище, яким Україна не тільки суттєво відрізнялася від Москви, але в якому приходили непримушено до вислову ті життєві правди, за які Західня Европа довго боролася, щоб, хоч компромісово і з значними відхиленнями і нюансами в різних европейських країнах, втілити їх в життя. Коли дивитися так, тоді стає як ось зовсім зрозуміло, що в київську добу Володомир Мономах і київські бояри дають ірляндському ченцеві Маврикієві, що добився аж до самого Києва, щедру жертву на заснований ірляндськими ченцями католицький манастир в німецькім місті Реґенсбурзі. І це не був єдиний випадок. Кілька десятків літ пізніше князь Роман Мстиславич, перший володар Галицько-Волинської держави, жертвував манастиреві бенедиктинів під покровом св. Петра в Ерфурті 30 гривен срібла.

В цьому становищі між Заходом і Сходом Україна була безперечно заборолом Заходу, західньої цивілізації проти номадських сил Сходу. Це вже встановив наш М. Грушевський, і деякі іронічні голоси, що тепер зневажливо і навіть кепкуючи підносять «провінційність» такого представлення українського історичного процесу, аж надто легко здають одну із наших найважливіших заслуг перед Заходом, перед Европою. Наша провінційність очевидно в тім, що українці, стоячи на аванпостах, на окраїнах, в безпосереднім сусідстві з номадами, виглядали якимись далекими провінціялами супроти Европи, Західньої Европи. Збуджена національна гордість, репрезентована в першу чергу нашими публіцистами, не хоче помиритися з такого роду провінційністю, в той час як забувається про значно гіршу провінційність супроти Москви (до певної міри це вже провінція від провінції!). Саме без Москви наша духовість відживала і розквітала, і тому орієнтація на «психологічну Европу» для нас така важлива.

Чому такі претенсії? Мусимо ми обов’язково, як і Росія, всіма силами прагнути до постання своєї цілком відокремленої, особистої статі? Мусить ця стать бути зовсім іншою ніж загальноевропейська? І чому саме?

А тим часом к о ли ми і були провінцією (сьогодні ми в сто раз гірша провінція – таки й фактичний стан!), то такою самою провінцією була й Еспанія, що боролася на західніх аванпостах Европи проти арабів і Африки, також і Австрія, що займала аванпости на південно-східніх, балканських просторах Европи супроти Туреччини, і т. д.

Наші публіцисти очевидно несвідомі того, що вони, зрікаючись призначення України як оборонця Европи, тим самим уступають місце іншим народам, які саме дуже хотіли б бути таким и оборонцями, не виключаючи учених з Ключевським на чолі, як репрезентантом російського народу.

Це зречення особливо допомагає перемозі польської тези. Польські історики в один голос твердять, що саме Польща була справжнім носієм культурної і цивілізаційної місії на Сході, і на цім шляху мусіла поборювати не тільки зовнішніх ворогів – азійських номадів, але й внутрішніх – свою східню провінцію, де жили непокірливі, бунтівливі, розбишакуваті люди, що своєю сваволею, своєю анархією і бунтами підривали і цю польську місію і це польське високе завдання оборони Европи від номадів. А тим часом це була в першу чергу Україна, яка стікала безконечними потоками крови на номадських шляхах до Европи. Місія України була місією борця, що, боронячи свою свободу, боронив і відвойовував свободу цілої Европи.

Українська літературна газета. – 1957. – № 10. – С. 9.

ІСТОРИЧНІ ТИПИ: ПОЛЬСЬКИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ, МОСКОВСЬКИЙ

Та зрештою шляхетська Польща і не могла виконати як слід цієї історичної місії. Це видно з самого наставлення «історичних» поляків. В Польщі, а особливо на східніх просторах, виробився певний історичний тип, і не один тільки польський. М. Костомаров подає з своїй відомій статті «Дві руські народності » (Основа, 1861, 111) детальну характеристику українського народного (національного – скорше) типа в порівнянні з російським, а К. Антонович в «Три національні типи народні» (Правда, 1888, кн. Ill; перевидано в «Творах», Київ 1932, т. 1) українського, польського і російського. По суті обидва приходять до тих самих висновків.

Російський тип розвинув у своїм історичнім житті принцип авторитету і монархічної влади, польський принцип аристократизму, а український громадської правди і рівности. Особливо Костомаров представляє українців як індивідуалістів з високо розвиненим почуттям особистої свободи і гідности, в той час як великоруси, на його думку, виробили в собі дуже розвинутий громадський інстинкт і вміння коритися сильній владі та жертвувати собою в імя інтересів громади. Українці стоять за приватну власність, і примусова спільність землі здається їм найбільшою неволею і несправедливістю, великоруси ж володіють землею цілою громадою, комуною.

В цих старих типологічних характеристиках чимало вдало схоплених національних рис, хоч ми, наприклад, український індивідуалізм поставили б разом з виразним українським солідаризмом, вільною громадськістю, а замість «російського громадського інстинкту» поставили б скорше отарний, племінний інстинкт, почуття племінної (а в дальшому і державної) спільності і виключности, бо «громадськість» можлива тільки там, де є свобода, а свободою Москва ніколи не грішила.

Розвиваючи думки наших видатних попередників, підкреслюємо, що це була шляхетська Польща, яка з своїми Яґеллонами (Яґеллони відстоювали напрям на схід, в той час як Пясти скорше на захід) йшла на схід. Була тут і певна цивілізаційна місія. Але якого роду? Факт той, що не Польща підставляла свої груди напорові азійських орд, в усякому разі не в першу чергу (куди позитивнішою здається нам роля литовсько-руської держави в цьому відношенні). Оборони східніх провінцій польської держави взяло на себе саме тут українське населення, хоч була і деяка співучасть польської шляхти або скорше навіть спольонізованої шляхти українського роду.

В тім то й справа, що польське панство хотіло панувати на сході, хотіло підкорити собі український, білоруський або й навіть литовський плебс, зовсім не думаючи про добробут або бажання народних мас, що було звичайно і в дусі того віку. Латинізація або католизація Сходу була в дійсності політикою польонізації. Та й польська шляхта і польське духовенство, що взяли на себе це завдання, були найгіршим виданням тогочасної станової аристократії, і тому чекав, на них невідкличний крах. Бо це був шлях станового імперіялізму назовні і внутрі, егоїстичний Drang nach Osten «шляхетської нації», який мусів

викликати той опір чужонаціональних народних мас, що й привів імперіялістично-станово-шляхетську Польщу до за гибелі.

Цей фатальний «аристократизм» польської вулиці Сенкєвичевого типу був причиною загибелі не тільки старої, але й нової Польщі. Традиції дешевого аристократизму «шляхетської нації» перебрала на себе Польща наших часів, що теж поділила своїх громадян на приналежних до першої (поляки), другої (євреї) і третьої (українці, німці, білоруси, литовці і т. д.) категорій. Польща призвичаїлася не вести за собою нації, а приневолювати їх, вживаючи за своєї першої державности і за ери поділів облудні кличі: «За вашу і нашу свободу».

«В причинах упадку Польщі» (Краківські Вісті, 1940, ч. 24) Homo politicus виявив дуже яскраво ці фатальні польські хиби: «Вже Жиґмунт Авґуст залишив був Польщу у повному правно-обичаевому хаосі, а проте від його смерти до першого розподілу Польщі минуло рівно 200 літ. Цей факт створив не тільки розгрішальну формулу «Польща стоїть безладдям» (Польска нєжондем стої)», але й цілу історіософічну теорію, немов поміром прикмет польського народу є його хиби, а слабість мірою його сили. Очевидно, що така парадоксальна теорія не витримує критики: анархія історичної Польщі могла втримуватися так довго, як довго сусіди були слабі, коли ж тільки сусіди скріпилися, вона мусіла потягнути за собою упадок держави … А проте трагічний кінець шляхетського безправства, гульні й анархії не вплинули на переоцінку цінностей у польському громадянстві. Єдина політична школа за часів займанщини – школа краківських консерваторів – ніколи не мала симпатії серед поляків, не прийшла до голосу і в відродженій Польщі. Сантимент до давнього минулого був саме сантиментом до шляхетчини, яка знайшла свою апогеозу у Сенкевичевій «Трилогії», що з черги стала євангелієм нових польських поколінь. Зберегли надалі свою вартість дві найбільш питоменні риси історичної шляхетчини: 1) нетолерантність, 2) фразеологічна буфонада. Тому в парі йшла ненависть до всього непольського, з посиланням на гасло «За вашу і нашу свободу…» Поетичні сни про потугу висловлювались у гаслі «від моря до моря», які стояли під спільним знаменником з гаслом «паньства народовеґо»: була це третя найбільш питома риса, одідичена з часів історичної Польщі: повний брак політичного реалізму, повна відсутність відчуття і розуміння нефальшованої і немальованої «дійсної дійсности».

Така Польща не могла виконати цивілізаційної місії на Сході. Навіть захоплення Москви королевичем Володиславом на початку XVII ст. мусіло залишитися епізодом, хоч і як тоді Московщина була зруйнована і безсила. Поляки нахваляються, що вони принесли взагалі на схід, а особливо на Україну і Білорусь, західню культуру. Але чи вони принесли? Заслуга Польщі – це скорше заслуга воріт, брами (та й то не єдиної, бо безпосередній вплив йшов на Україну, напр., з Італії або Чехії), через яку йшов до нас европейський культурний струм. Полякам і не в думці було цивілізувати Україну, так само як німці, колоністи і не колоністи, що осідали в старовинній Польщі, думали тільки про свій матеріяльний добробут, а не цивілізацію Польщі, а тим часом вони були в не меншій мірі воротами з Заходу у Польщу.  Цивілізація приходила ніби сама собою. Україна цивілізувалася сама, в боротьбі за власне існування, кидаючись до тих західніх засобів боротьби, які могли врятувати її духове єство. Могилянська Академія в Києві, як у польський історик Олександер Яблоновський характеризує як розсадник польської культури, мала з польщиною як такою дуже мало спільного: в ній не було ані одного поляка, що зрештою зрозуміло, бо це була православна інституція. Україна в своїй боротьбі за власне існування хапалася тих цивілізаційних засобів, в першу чергу латини, які циркулювали в тодішній Польщі, які взагалі в цілій Европі … Польща передавала до певної міри европейське знання на Україну, але до певної міри, бо це знання приходило й без польського посередництва, безпосередньо з інших европейських країн, напр., з Чехії або з Італії тощо. Та й стик, наприклад, з німецькими протестантами в рамках польської держави не потребує бути поставлений на конто поляків.

В тім то й справа, що при ближчім розгляді польська місія на Сході виглядає скорше якимось мітом, ніж реальним фактом. А коли така місія й існувала, то вона носила характер егоїстичний, і тому засуджена була в кінцевому результаті на неуспіх. Єзуїтські школи, які почато заводити на Україні, були не стільки розсадниками латинізації, скільки польонізації нашої вищої верстви, процес смертельно загрозливий для нашого народу, і тому поява українських латинських шкіл була тільки здоровим відрухом українського громадянства. Так само й ті замки та кляштори, що будувалися на Україні поруч примітивних укріплень, були свідоцтвом бажання шляхти перенести ті пишні форми шляхетського життя, до яких вона була призвичаєна в Польщі, і на широкі простори України для свого власного вжитку і насолоди, та й були ці маґнати-будівники здебільшого українського походження.

Доля судила саме Україні бути посередником між Заходом і Сходом. Україна виробилася в країну з визначними західніми традиціями, а рівночасно вона була переважно грецької конфесії, і це відчиняло їй двері на Схід (так само як і білорусам). В першу чергу була це Московщина, яка врешті зрозуміла потребу використання европейських цивілізаційних засобів, і їх в значній мірі брала через українських людей і з України. Україна була цивілізаційним мостком між Заходом і Сходом. Нашим академікам-могилянцям припадала роля піонерів культури на Сході. Москва XVII–XVIII вв. завдячує в культурному відношенні надзвичайно багато Україні.

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЛЬЩІ І РОСІЇ

Не будемо спеціяльно зупинятися на цій темі, хоч і як вона важлива . Підкреслимо тільки один пункт, на який досі не звернуто було потрібної уваги. Мені принаймні здається безсумнівною важлива роля українців на Сході як репрезентантів правдивого европейського духа, духа права і законності!. Ця риса глибоко українська і глибоко европейська.

В цьому найсильніше виявила себе українська духовість як загальноевропейська духовість.

Дозволю собі для контрасту почати з німецької праці, підписаної російським прізвищем: Павел Боковнев. Автор у спеціяльній студії «Das Wesen des Russentums, Eine volkerpsychologisdie Studie » (1930, 60) так характеризує суть poсіянства: «Росія не має ще й сьогодні правосвідомості в европейському розумінні, їй бракує зрозуміння того, що право є щось надперсональне, що насильство і безправ’я, піднесені до ступеня закону, тим самим ще не робляться правом. Що державі і її користувачам (Nutznieber) здається в даний момент корисним, підноситься до закону, без уваги на те, чи це направлене проти об’єктивного права, бо на російську думку право не є щось об’єктивне, тільки щось суб’єктивне. Це уявлення, що стало для Росії таким фатальним, означає небезпеку також і для неросійських держав,

тих держав, де в силу тісного контакту з Росією вплив російського суб’єктив істичного відчуття мав і має місце. Цей (російський) дух є азійського походження і являєтьс я ворогом европейської культури. В тісному зв’язку з цим стоїть і російське розуміння свободи: це не є свобода в рамках законів, на яку дозволяє правова держава, тільки свобода як непов’язаність, незалежність від законів, – ідеал анархістів».

В цих спостереженнях чимало влучно поміченого. І коли звідси ми повертаємо наш зір на Україну, то, можливо, найсильнішим доказом природної приналежности України до Европи є те, що на Україні право було самозрозумілим елементом життя.

Існувала навіть у нас виразна правова творчість, починаючи від «Руської Правди» через «Литовський Статут» аж до козацького кодексу «Прав, по которим судится малоросійский народ», особливо помітна в XVIII в., як це доводять Яковлів, Василенко й інші дослідники історії українського права.

Правовідчування, правова свідомість завжди були досить розвиненими в українців, тільки не в такій, може, мірі, як в Західній Европі. І поляки і українці не змогли зформувати в себе правних відносин і правного почуття з такою силою, як нації, положені на захід від них. Доводиться поставити питання, чи право як категорія суспільного життя не зменшується в силі, коли брати напрям з заходу на схід.

Безперечно найменше правного життя і правного відчуття було в найдалі положеній на схід Европи країні, в Московщині. Ніде в Европі так низько не цінилася людська гідність (достоїнство, menschliche Wiirde), ніде особистість, персона (личность) так мало поважалися, як саме в Московщині.

І тут глибока різниця між українським і російським національним тилом. Відомо, що українці індивідуалісти, але це треба розуміти не тільки в негативному сенсі як нахил до анархії, але й в позитивному прагненні захистити свою людську гідність. Персональна і суспільна свобода – це давній ідеал українських людей, який виразно виявляє себе в різні періоди українського історичного життя.

Тому мене й не дивує, що в рамках російської імперії, до якої належала переважна частина України, речником «свободи личности и общества» був не хто інший, як український діяч Драгоманов. Напр., в статті «До чего довоевалися» (Женева, 1878; те саме в статті 1877 року «Внутреннее рабство и война за освобождение») правні гарантії тієї свободи у нього виглядають так: 1) недоторканість особи й помешкання для поліції; 2) недоторканість національностей в приватному і суспільному житті; 3) свобода і рівноправність всіх віровизнань; 4) свобода друку, освіти, сходин і громад; 5) самоуправа громад, земств і областей; 6) земський собор і відповідальність перед ним і судом всіх урядовців і т. д.

За висловом Б. Кістяковського (Полное собрание сочинений М. Драгоманова, Париж, 1905, т. II, ст. XXXIII), Драгоманов перший в Росії вимагав свободи особистости і суспільства та конституційних гарантій для них. Ніхто в Росії, думає той же автор, навіть К. Д. Кавєлін, Тургєнєв, Герцен, П. Л. Лавров і М. К. Михайловський не були свідомими важливості і цінности тих постулятів. Тому Драгоманов був першим російським конституціоналістом-демократом, творцем першої російської конституційної теорії з гарантіями забезпечення законом окремої особистости і всього суспільства.

Як тісно пов’язані виставлені Драгомановим постуляти з проблемами права, не потрібно доводити. Ними конституюються права і відносини (свого роду договір) між особистістю і колективом, між одиницею і державою.

І учень Драгоманова, теж видатний українець Богдан Кістяковськи й, пішов його слідами. Праця цього видатного соціолога і правника була за влучною характеристикою В. Старосольського (Bohdan Kistiakowskyj und das russisctie soziologische Denken, Abhandlungen des Ukrainisch. Wissensdiaft. Institute in Berlin. Berlin, 1929, II, S. 120 і.) «боротьбою за право» в Росії, боротьбою за право взагалі, за його значення, проведення в життя й справедливе визнання. А в дальшому це була боротьба за правову державу, за конституційну державу.

Вже Кістяковському впало в око, що в Росії не було таких теоретиків або ідеологів правних чи суспільно-правних проблем, якими в Англії, Франції і Німеччині були свого часу Гоббс, Льокк, Вольтер, Альтузій, Пуффендорф, Томазій, Кант, Фіхте, Ігерінг.

Це не випадково. Не випадкове може й те, що і М. М. Сперанський (дізнаємося про це, дякуючи інформації проф. Оглоблина), один з найбільших систематиків тих російських законів, які не були упорядковані в Росії ще в перші десятиліття ХІХ в. (тут панував повний хаос), творець «Свода законов», взагалі в правовій проблематиці конструктивно думаюча людина, був, за його власними словами, які чомусь замовчують його російські біографи, українського походження.

В тім то і справа, що російській ментальності бракувало розуміння права і його суспільної ваги. Не було справжнього правного наставлення. Щоб цінити право і правовість, треба бути індивідуальністю, людиною з правовим на ставленням.

Звернемо увагу на те, що сам Б. Кістяковський в цьому відношенні теж грав ролю піонера. Він був в Европі одним з найвидатніших представників «двобічної теорії», згідно з якою держава була, з одного боку, істотою соціологічною, з другого – явищем правним. Він так само, як і Г. Єллінек, був прихильником соціології Ґ. Зіммеля, з якої обидва вони взяли підставу для теорії «двох боків». Учення про два боки стало майже пануючим в Европі, саме дякуючи великій популярності, якою користується Єллінек (В. Старосольський, Методологічна проблема в науці про державу, Ювілейний Збірник в честь Ст. Дністрянського, Прага, 1923, стор. 278).

Ще раз підкреслюємо. Це зовсім не випадково, що ініціативу в справах загальноправової проблематики взяли на себе українці, приналежні до російської імперії – Драгоманов і Кістяковський. В них, попри інші причини, говорила спадщина батьків, вони з свого українського традиційного минулого перебрали повагу до права, правову свідомість, правове наставлення, які були зовсім природними на Україні.

Українська літературна газета. – 1957. – № 11. – С. 2.

ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ

Наші журналісти сьогодні багато розписуються про призначення України. Дехто побоюється, щоб ми не стали «жалюгідним і вічно нехтуваним причілком Заходу». Ще раз підкреслюємо: Україна безперечно має свою фізіономію, свою індивідуальність, але вона не є ні Азією, ні Евразією, а Европою з грецько-візантійським підложжям і в основних моментах своєї історії з переважно західньою орієнтацією, а в основних ідеях з майже цілком ідентичною з Заходом організацією життя. Україна повнотою включається в загальноевропейський розвиток.

Коли б Київська Русь могла розвиватися безперервно, по прямій лінії, з своїх внутрішніх залог (тільки не потребуємо наперед вживати міту св. Андрія), то дійсно могло б тут постати щось велике, оригінальне, неповторне, що мало б значний вплив і на розвиток всієї Европи.

Але цього не сталося. Варто згадати часи Ярослава Мудрого, що були добою найбільшого значення Руси-України в світі, добою її блискучого культурного та економічного розвитку. В руках Ярославових було стільки сили і авторитету, як може ніколи в пізнішій історії України і всього Сходу. С. Томашівський в своїй відомій історії України давніх і середніх віків (Львів, 1919) говорить так про Ярослава: «Він сам (Ярослав) відчував ту світлість і силу та у свідомості почав снувати далекосяжні пляни й напрямні утворення світової імперії». Чи були це напрямні, чи скоріше мрії, ніж реальні пляни (похід на Царгород 1043 р. міг бути висловом тих мрій), вистачить вказати на те, що навіть мрії про світову імперію є свідоцтвом великого розмаху київської держави за Ярослава.

Але цей блискучий початок залишився тільк и спробою. Український історичний процес пішов різною лінією, був він весь час з перервами і часто без можливосте виявити власне обличчя українських людей. Один з наших вдумливих письменників зазначив, що «ні Україна, ні Росія, ні Київ, ні Москва, два найбільші народи Східньої Европи, досі не зуміли організувати Схід на його ж таки власній базі та ідеї» (Ю. Дивнич, Україна – Схід, Укр. Вісті 1949, ч. 43).

Про Москву ми вже говорили. Щодо України, то історичні обставини (та певні особливості української національної вдачі) склалися так нещасливо, що потенціяльна сила України не знайшла собі застосування. Те, що робить Україна на Сході, це спроби, шуканнь які не знаходять собі повного втілення.

Україна прагнула і до національної і до соціяльної свободи. Це був відрух і глибоко національний і глибоко европейський. І коли до нас уже кирило-методіївці в основу своєї місії, своєї суто української провідницької програми серед слов’янства поклали не тільки загальноліберальні европейські гасла, але й гасло свободи людини і свободи нації, коли трохи пізніше Драгоманов боронив автономію людини і нації, коли сьогодні модерний український націоналістичний рух підхопив і загострив ті ж гасла свободи людини і свободи нації, то це сталося рівночасно (і в зв’язку ) з модерним европейським (зокрема західноевропейським) проклямуванням тих же самих гасел, які заступають сьогодні не тільки передові люди Европи, але й її широкі маси.

Саме в цім і сенс великої революції Богдана Хмельницького. Революція 1648 року не мала своєї теоретичної підбудови, своїх попередників-енциклопедистів, своїх Руссо і Вольтерів, як це було з французькою революцією 1789. Але вона стихійно несла в собі ідею свободи національної і соціяльної. І коли дехто називає «великою ідеєю Хмельницького поєднати вікові «азійські» і «европейські» елементи України, всі її суспільні групи (від шляхти до селянства) в міцну своєрідну сполуку України, в соціяльно-політичну й культурно-економічну синтезу української спадкової гетьманської держави, відродити міт св. Андрія в нових довершеннях та консолідації Сходу навколо незалежного Києва» (Ю. Дивнич, Україна – Схід, Укр. вісті 1949, ч. 43), – то ми, замість цієї досить нереальної формули (нехай автор доведе, що дійсно така ідеологія захоплювала Б. Хмельницького), просто скажемо, що Україна часів Б. Хмельницького боролася за свою національну і соціяльну свободу і тим втілювала в життя (або принаймні прагнула до того) правди, спільні і Україні і Европі.

Навіть більше того. М. Стахів каже (Вплив Хмельниччини на формацію української нації, ЗНТШ, Мюнхен, 1948, т. 156, ст. 78–79), що революція 1648 року була для України тим, чим була значно пізніше французька революція 1789 року для Еворопи. З свого боку скажемо точніше: могла стати тим, чим стала французька революція. Могла стати не тільки для України, але й в ширших маштабах. Тим часом Хмельниччина залишилася льокальним явищем, хоч були в ній сили і прагнення, які могли при щасливій констеляції змінити обличчя Сходу, навіть підсилити співзвучні сили в усій Европі, також і на самім Заході. Чим був Гус перед Лютером, тим міг стати Б. Хмельницький в добу, що попереджала часи французько ї революції.

Не те щоб Б. Хмельницький проклямував загальнолюдські гасла, він був людиною фактів, а не ідей, організатором, а не ідеологом. Але в цій революції, яка ніби почалася з персональної кривди однієї людини, були такі величезні масові імпульси, такий великий розмах навколо ідеї свободи, що він міг знайти собі ширший розголос, ніж революція Кромвела, що мала все ж більш-менш льокальни й характер, хоч її протестантські гасла були безперечно не без значення і для всієї Европи. В усякім разі Кромвел не був ні Лютером, ні Кальвіном, в його діях приходили скорше до вислову специфічні англійські інтереси і настрої, хоч він і підтримував ті сили в Европі, в тім числі і Б. Хмельницького, що працювали або примушені були працювати проти католицтва.

В революції Б. Хмельницького було в часи зформування і скріплення европейського абсолютизму щось від найпередовіших европейських ідей, щось, що робило цю революцію, хоч і як малооформлену, свого роду безгласну, глашатаєм правд, які в повній силі розвинула й оголосила французька революція. Але тодішня Европа звичайно не змогла цього ні відповідно зрозуміти, ні оцінити. Під впливом польської пропаганди, дуже впливової на ті часи навіть і в некатолицьких країнах, Европа дивилася на те, що відбувалося на східніх кордонах Польщі як на свого роду бунт черні, плебсу, направлений проти законних інтересів вищих станів, як на анархію, що руйнувала ті порядки, до яких була призвичаєна тодішня Европа. Я б сказав, що своєрідність української революції полягала в тім, що вона відбувалася в станову добу і проявляла себе в станових формах. Назовні виступала не індивідуальність, а стан. В усякім разі революція не була направлена проти становости і тим самим станової державности як такої. Вже Драгоманов, порівнюючи пункти переяславських статтей 1654 року з знаменитою англійською «Великою хартією вільностей», зазначив, що обидва акти не знають і не проклямують рівної для всіх громадян особистої та політичної свободи. Вони говорять тільки про права, вільності і привілеї конкретних станів (див. Ів. Лисяк-Рудницький, Із драгоманівських студій, «Студентський вісник», Мюнхен 1948, рік II, ч. І, стор. 31–32).

Але саме ця англійська станова хартія вольностей поклала фундамент під новітню свободу індивіда та під всенародне представництво (парлямент). Українська реолюція 1648 року могла стати містком між англійською хартією і французькою революцією, але не стала.

В часи загальноевропейської станової державностей вона виявила в собі тенденції не стільки до зрівняння, нівеляції станів, як у французькій революції, скілк и тенденції до постання віль их станів. Кожний стан хотів волі коштом знищення шляхетських привілеїв. Безперечно, спочатку козацька держава формувалася на правах і обов’язках окремих станів. Заповідалася всестанова держава, заповідався державний устрій, в якім і селянство могло грати ролю вільного стану поруч з іншими, при чім його антипод – шляхетство залишалося при існуванні тільки завдяки тому, що воно входило в козацький стан.

В усякім разі революція Б. Хмельницького разом з національним визволенням була вихідним пунктом і для постання вільних станів. Це був граничний пункт, де перехід від становости до прав і свобод людини і громадянина, проклямований пізніше французькою революцією, був можливий і підготовлений.

Чому цього не сталося? Чому революція 1648 року була тільки спробою, яка не знайшла застосування тим величезним силам, що вибухли на просторих землях України в середині XVII ст.? Були вже станові держави, в яких і селянство або мало свої права, або майже вже досягло лінії вільного стану (Нідерлянди, Швейцарія тощо). Україна могла б опинитися на чолі тих сил і бути до певної міри реформатором на тім полі.

Як ми знаємо, Україна не пішла в тім напрямі, але вибрала шлях, типовий для великої більшосте европейських станових дежав. На Україні почався процес, який відвів її від нової національно-соціяльної лінії. В ній взяла перевагу старшина, яка, злившись з старою шляхтою, переформувалася в нове шляхетство, в той час як всемогутнє на початках революції козацтво захиріло, а вільний, принаймні частково вільний селянський стан обернувся в стан кріпаків.

Отак і на Україні здобув собі перевагу шляхетський стан, явище, характеристичне саме для европейських станових держав тодішнього часу.

Чому Україна взяла цей шлях, а не інший, це залишається вічно болючим питанням нашого минулого.

Українська історія – це історія «verpasster Gelegenheiten», невикористаних можливостей. Шукання і спроби, що рідко втілюються в життя. Скорше завдання, ніж виконання. Все Україна в майбутньому. Тільки в такім сенсі можна говорити про призначення України загальноевропейського значення (сьогодні за гальноевропейське рівнозначне світовому, коли інші країни европейської культури визнати продовженням Европи). Ми можемо мріяти, що Бог судить нам колись зіграти вирішальну ролю в судьбах Европи і світу. Цей наш месіанізм має одну реальну підставу для віри в себе – наші потенції, оскільки вони існують і не знищені більшовизмом. Це потенції сильного, потужного і витривалого народу, який загартувався на огні історичної недолі, але не зумів ужити своїх сил через власні прогріхи (або прогріхи національного характеру).

Друга підстава для тих, хто пророчать Україні месіянство в нових обставинах, полягає в тім, що Европа переживає сьогодні велику культурну кризу. Ганс Церер ставить точки над і. Він твердить, що вже згасла та есхатологічна сила (die eschatologische Kraft) західньої людини, та релігійна динаміка, що спочивала в глибинах її єства і яка її

зформувала та надала їй певного обличчя» (Hans Zehrer, Der Menschindieser Welt, Stuttgart, 1948, S. 122).

Українська літературна газета. – 1957. – № 12. – С. 7.

КРИЗА ЗАХОДУ І КРИЗА СХОДУ

Звичайно, всі радикальні прогнози а lа Ніцше і Шпенглер і проблематичні і сумнівні. Криза ще не значить занепад. Вона може повести впровалля, але й на нові вершини. Кожна справжня культура базується на морально-релігійних основах, і коли ці основи занепадають, то це дійсно стан, який говорить про небезпечну хворобу суспільства.

Але хто сьогодні захоче говорити про «гнилий Захід», той з тим більшим успіхом може говорити і про «гнилий Схід», оскільки мова про моральні основи його динаміки.

Щодо Заходу, то деякі моменти дійсно вказують на те, що Захід чимало втратив від своєї культурної субстанції. Культура обернулася, в деяких країнах аж надто виразно, на цивілізацію. На прикладі націонал-соціялізму ми бачимо, як тоталіїстично-провідницький принцип взяв гору серед суспільства, яке в значній мірі втратило Бога і етику, яке було тривало зматеріялізоване, хоч і стояло на найвищому ступені модерної цивілізації. Хто мав нагоду спостерігати, на кого саме націонал-соціялізм мав вплив, той підтвердить, що найменше піддалися йому люди з твердим релігійним наставленням, байдуже, чи були вони католиками, чи протестантами.

І все ж ті культурні втрати, навіть субстанціонального характеру, можуть бути тимчасовими. Культурні сили Европи були занадто багаті і різнобарвні щоб несподівано і швидко щезнути. Говорити про вичерпання культурної, творчої енергії народів Европи і невдячне, непевне завдання.

Незаперечним є одне, що Европа переживає сьогодні культурну кризу. Але це не значить, що мають рацію російські місіонери ХІХ віку, які разом з Достоєвським хотіли відживити (в дійсності і тут поза гарними словами ідея російського панування в Европі і світі) занепадаючий Захід силами східнього християнства. Факт, що росіяни з своєю місією скрахували. Замість християнського месіянства, як його репрезентували діячі ХІХ віку, почала похід на Европу матеріялістична христологія, що була з свого боку тільки переробкою европейського марксизму на московський лад. Вплив цієї матеріялістичної христології в світі сьогодні виразно зменшився, хоч експансія радянської держави, носія тих тенденцій, досягла назовні найбільших розмірів. Але криза радянського матеріялізму безперечно не тільки зовнішня, але й внутрішня, тільки що нам тяжко (з уваги на специфічно радянські умови) вловити ті симптоми, які характеризують внутрішню реакцію на радянську матеріялістичну ідеологію.

Саме в цих умовах, коли криза охопила і Захід і Схід, починають появлятися і українські спроби месіянізму. Деякі зразки його я навів, коли розглядав так звану українську «гігантоманію».

Коли такі тенденції проявляються назверх (особливо на еміграції), то вони є до певної міри свідомою чи несвідомою ознакою тих потенціяльних сил, що збереглися в українському народі. Бо в нас, може, дійсно збереглася та етична гравітаційна сила, яка щойно в стані з цивілізації зробити культуру, а механіці і техніці дати душу. Дещо вказує на те, що український народ, не дивлячись на всі катастрофи, а може саме загартований через катастрофи, не втратив тієї сили чуттєво-етичного наставлення, що йому була притаманна в історичному минулому. Саме коли брати на увагу народні маси, то кидається в очі, що на Україні багато було культури, народної культури і значно менше цивілізації.

Безперечно душевна цілина і свіжість – це ознаки примітивних народів. Але в Европі примітивних народів нема. Є більш менш культивовані або культурні народи. До культурних і цивілізованих народів належить і Україна, але тут цивілізація не змогла ще правдоподібно так вплинути на душу народу, як це сталося на Заході. Іноді здається, що український народ, набувши основне здобуття европейської культури, християнство, спромігся зберегти в собі ту Urspriinglichkeit, ту душевну цілину і свіжість, що буває здебільшого ознакою здорових примітивних народів.

Взагалі уважний спостережник помітить, яку важливу ролю грає сила, інтенція духовно-релігійного наставлення і взагалі сердешного сприймання життя, хоч це, з другого боку, буває й дуже небезпечним для нації в умовах, наприклад, нашого раціоналізованого в багатьох відношеннях ХХ віку. В позаевропейському світі, коли брати «европейськість» в стислім розумінні цього слова, це явище ще помітніше. Европеєць, наприклад, приглядається до життя євангельських громад в США і мусить визнати (Uie Weit, 1930, ч. 117): «В Америці живе в громадах більше людського тепла і братерської спільноти, ніж в Европі».

Можливо, кожний сильніший народ відчуває в собі потребу стати на чолі, піднятися до месіяністичного означення шляхів світу. Цей гін може бути духовий, може бути примітивно-імперіялістичний і т. д. В першому випадку, коли йдеться про культурне провідництво, яке не можна примусово переорати, все в порядку. Але коли цей гін переходить в акцію примусового підпорядкування собі інших народів, така тиранія раніше чи пізніше веде до катастрофи, принаймні в наші часи – часи національного оформлення не тільки передових, але й відсталих народів.

Завжди існує небезпека розгубитися в дальших цілях. Поза далекими цілями і можливостями треба не забувати найближчих, пекучших, хоч і не обов’язково злободенних. Де реальне ближче є справа нашого визволення. Наше визволення є разом і наша місія на Сході. Наша місія як европейського народу, глибоко і органічно зв'язаного з Заходом, включно до середземноморського, античного підложжя, бо в наших основних цілях і рухах – свободи людини, свободи нації і т. д. ми живемо тими самими европейськими ідеями, як і інша Европа.

З уваги на те, що Росія, не дивлячись на певні европейські елементи її

інтелігенції, сьогодні в значній мірі винищені, перетворилася в Евразію (дехто говорить про Росію як Азію), залишається ще надія, що Україна має в собі ще досить елементів, як і репрезентують европейськість на Сході або, коли хочете, Захід на Сході.

ЗАГАЛЬНОЕВРОПЕЙСЬКЕ ЗАВДАННЯ СХОДУ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ НА ДАЛЬШІ І БЛИЖЧІ ЦІЛІ

Оте загальноевропейське завдання ніби саме собою припадало Росії. І це велика трагедія, що Росія його не виконала. А ще більша трагедія в тім, що Радянський Союз, себто Радянська Росія, не тільки свідомо відвернувся від Европи, від Заходу, не тільки пішов шляхом Евразії, але встиг знищити силу европейського елементу своєї імперії. Уже одним цим новітня Росія зрадила свою европейськість і за цю зраду понесе колись незлічиму в своїх наслідках кару.

Візьмшо хоч би ситуацію в Азії. Сьогодні в Азії поволі наростають нові динамічні сили, які можуть стати великою небезпекою і для самої Росії. Евразійсько-номадська Росія однаково ніколи не стане Азією і залишиться для справжньої Азії, Китаю чи Японії, чужорідним тілом, хоч би як прагнула ввійти, просякнути в саму гущу азійського державного, суспільного і культурного життя.

Безперечно, це виглядає на якийсь геніяльно диявольський крок, – пхнути увесь комуністичний Китай на розправу з США. Але ця нова війна виявила чимало несподіваного. За порівнюючи короткий час стало ясним, що цей Китай не тільки опанованим комуністичною системою, але и системою того ж самого типу що й Радянська Росія (в протилежність до сателітів) – себто з виразними, майж не необмеженими імперіалістично-націоналістичними і загальноазійським тенденціями і апетитами. Нова китайська комуністична держава так само заступає гасло «Азія для азіятів», як і колишня азійська великодержава – Японія.

Але ця експансія має на оці не тільки один південь, не тільки Бірму, Індо-Китай, Корею й т. д., не тільки Японію, але й північ. Про силу «тихої» китайської експансії на півночі свідчить, наприклад, Манджурія. Ця багата на чорнозем і натуральн і багатства країна лежала довго пусткою, була незаселена, і здавалося, що Росія має шанси заволодіти цією країною і надати їй европейського, принаймні мінімально европейського характеру. Була можливість твердо засісти тут і забезпечити собі країну, покривши її сіткою европейських колоністів, чи то російської, чи української, чи інших народностей. Дійсно, Манджурія сьогодні залюднена країна, але мільйони нових поселенців це китайці, і таким чином крайну завжди втрачено на користь Китаю. Сьогодні, а коли не сьогодні, то завтра під загрозою стане, чого доброго, не тільки Порт-Артур і Владивосток. але й значна частина Сибіру. Зрештою був уже час, коли Японія окупувала чималу частина Сибіру.

Радянська політика винищування европейського елементу, в першу чергу інтелігенції західнього типу, привела вже до того, що Сибір обернувся в грандіозний концентраційний табір. Вільне населення складається в чималій мірі з чужинців, і тут небезпека непомітного захоплення ними землі (переважно китайцями) дуже велика.

Нищення свого першорядного людського матеріялу, особливо в західній частині СРСРP, терор, направлений саме проти людей, в яких не згасала ще іскра свідомої чи природної европейськости, приведе колись самих представників націоналістично-імперіялиістично настроєних російських комуністів до зрозуміння того, що, зраджуючи Европу і свої власні европейські елементи, Росія зраджує саму себе. Але буде вже запізно.

Тому то місія Росії скінчена. Вона не усвідомила свого завдання, бо не марксизм, зрештою теж витвір европейського духа, переможе в Азії, а природні інтереси тих величезних азійських мас, які зараз завдяки комуністичному Китаю прийшли в рух. Цим масам дано напрям, але цей напрям не тільки південний, але, здається, і північний, і навряд чи росіянам вдасться в момент кризи впоратися з тим людським морем.

В цих обставинах Україна мусить добре розглядатися, де і яких союзників шукати, це не так просто, що завдання, як і стоять перед Україною, вимагають і зв’язку з Заходом і контакту з Сходом. Що є важливіше? Існування чи неіснування европейського світу (і в вужчім і в поширенім сенсі) – це добро, від якого залежить імовірно доля цілого світу. А це вимагає відповідного діяння.

Тому й найважливіша наша справа, справа визволення, диктує нам політику співпраці з спорідненими нам елементами і силами. Захід на Сході – це й Фінляндія і балтійські народи, і Білорусь, і Україна, і Грузія, а тепер і так звані «сателіти» – Польща, Чехія, Румунія, Болгарія, Угорщина, Східня Німеччина тощо. Хочемо чи не хочемо, але ми маємо йти разам з ними, плече в плече. «За нашу і вашу свободу» – цей колишній польський облудним і нещирий клич має стати правдивим кличем, і його ліпше ніхто не зможе висловити, як многострадальна і поневолена Україна, та Україна, що, не зважаючи на всі нещастя, не втратила свого людського обличчя.

Ця співпраця приходить в часи, критичні і для Европи і для цілого світу. Ми мусимо бути солідарні з Заходом, бо від того вирішується і кардинальне для нас питання, чи ми будемо існувати як нація, чи загинемо. З Заходом нерозривно з в’язана наша долія, а передусім з тими, які, якми, кровно зацікавлені в поборенні Радянської Росії.

А щодо Сходу, то Україна є своєрідним символом покривджених Радянською, як раніше царською, Росією. В цьому відношенні провідна роля припадала Україні ніби сама собою. На Україну всі уяремлені Москвою народи привчилися дивитися як на того найсильнішого партнера, який в першу чергу всіма можливими силами вів жорстоку боротьбу проти російської тиранії. Поневолені народи Сходу розуміють, що Україна отримала і отримує найсильніші удари з боку московських можновладців. Для них акції Москви супроти укр аїнців є барометром, мірою того, на що мають сподіватися не тільки Україна, але й взагалі поневолені Москвою нації від свого поремщика, який черговий удар чекає на них всіх разом. Бо Москва завжди починає з найсильнішого партнера, з України, і потім переходить до слабших.

В основному Схід – це простір, який ще треба виповнити змістом. Цей зміст може дати йому Україна, але тоді, коли вона не прогавить свого власного завдання – визволення і зв’язаного з ним дальшого завдання – визволення інщих поневолених народів на Сході. Для Сходу Україна є жертва чужого імперіялізму і як така достойна віри і наслідування. Тому глибокою помилкою було б, коли б хтось взявся, замість збанкротованого російського імперіялізму, понести на Схід у країнський імперіялізм. Від України чекають принесення европейської духовости. Це був би справжній «азіятський ренесанс», про який писав свого часу Хвильовий, европейський ренесанс на Сході.

Українська літературна газета. – 1958. – № 1. – С. 8.

 

Опубліковано:  Українська літературна газета. – 1957. – № 7–12; 1958. – № 1.