Середа, 23 квітня 2014 00:00

Іванущенко Геннадій. Органи правопорядку та допоміжні формування на Сумщині в період Української революції 1917 – 1920 рр.

Іванущенко Геннадій
Іванущенко Геннадій. Органи правопорядку та допоміжні формування на Сумщині в період Української революції 1917 – 1920 рр.

На початок 1917 року територія нашого краю перебувала у складі чотирьох російських губерній: Сумський повіт, до якого входила і територія нинішнього Білопільського району, належав до Харківської губернії. До неї ж входили: Лебединський повіт з частиною сучасної Недригайлівщини та Охтирський, що мав у своєму складі Тростянець і Краснопілля. Чернігівська губернія мала у своєму складі Конотопський, Кролевецький і Глухівський повіт (з Ямполем і Шосткою). Північно-західна частина теперішнього Шосткинського району разом з Середино – Будою знаходились у складі Новгород – Сіверського повіту Чернігівщини. До Полтавської губернії входив Роменський повіт з частиною сучасного Недригайлівського району (Коровинці, Хоружівка), Гадяцький з Липовою Долиною, Поділками та Зінківський з частиною Охтирщини (Грунь, Куземин). Село Андріяшівка належало до Лохвицького повіту цієї ж губернії. Путивльський повіт разом з Буринню, Грузьким, Бочечками перебував у складі Курської губернії. 

Сюди ж входили Осоївка, Миропілля та інші етнічні українські землі, які становили Суджанський повіт1.

Внаслідок революційних подій, які почалися в Петрограді у лютому 1917 року і закінчились падінням самодержавства 3 березня, по всій країні розпочалося створення нових органів влади, підконтрольних Тимчасовому уряду. 5 березня 1917 року газета “Сумський вісник” повідомляла про відречення Миколи II, а вже 8 березня було надруковано Наказ начальника громадської охорони № 1 від 7.03.1917 р.: «Распоряженіемь временнаго Сумского Комитета я избрань начальникомь общественной охраны и всьхь вооруженныхъ силь г.Сумь и уезда, и 6 сего Марта вступиль в исправление обязанностей (…) вь интересахь поддержанія требования порядка и охраны граждань и ихъ имущества подь моимь личнымь наблюденіемь.
Для пополнения охраны предполагаемой наружной милиціи предлагаю раненымь, но способнымь нести службу обществу, заявить мнь (Городская Управа, полковнику Катасонову) о своемь желаніи поступить в штать служащихь
Начальникь общественной охраны полковникь Катасоновь2
Отже, 6 березня 1917 року можна вважати першою у нашому краї згадкою про нове на той час формування – народну міліцію, хоча за іншими даними ще 4 березня нарадою представників міських діячів і громадян м.Суджі було ухвалено постанову про вибори Тимчасового комітету і створення міліції3.
До речі, термін «народна міліція» не зовсім правильний, адже саме слово міліція, яке прийшло до нас з давнього Риму, означає «озброєний народ». Тобто міліція в 1917-му виникла як утворення народної самооборони і підтримання порядку, на відміну від поліції, яка ті ж функції виконувала на професійних засадах.
Місцеві органи влади, яким була підпорядкована міліція, час від часу намагалися поліпшувати її матеріальне становище, хоча в міських бюджетах не завжди були гроші.

001

Невідомо, якою була структура міліції та зарплата охоронців порядку в перші тижні нової влади, але на засіданні міської думи Сум 18 вересня 1917 року вже пропонувалося розмежувати функції міської та повітової міліції і за рахунок економії підвищити зарплату міліціонерам. Після обговорення, більшістю голосів за пропозицією гласного Крамаренка було встановлено такі місячні ставки:
2 дільничним комісарам по 300 крб.
2 помічникам комісара по 225 крб.
8 дільничним наглядачам по 180 крб.
8 старшим міліціонерам по 140 крб.
8 постовим міліціонерам по 125 крб.
8 листоношам по 180 крб.
Писарям по 90 крб.
Крім того, на відрядження у справах служби видавалося по 25 крб. 2 комісарам і 2 помічникам. На ті ж потреби 8 дільничних наглядачів одержували по 15 крб4.
Для утримання органів правопорядку та фінансування боротьби зі злочинністю пропонувалося залучати і громадськість, зокрема через проведення спеціальної підписки, та інші добровільні внески – про це повідомляв “Сумський вісник” 16 жовтня 1917 р.
Формування нових структур охорони порядку відбувалося в складних умовах, адже не всі професіонали з числа поліцейських мали бажання продовжувати службу. Так, 6 березня сумський повітовий справник В.П.Преображенський та пристав м. Суми Н.І.Манжелей подали до громадського комітету прохання про відставку5. Натомість, ще 4 березня помічник начальника Харківського губернського жандармського управління в Сумському, Лебединському і Охтирському повітах підполковник Леваневський С.П. та нижні чини залізничної жандармерії заявили про підтримку нового уряду,а 5-го березня така ж заява поступила від начальника сумської тюрми.
Разом з представниками інших організацій 10 березня новосформована міліція бере участь у святковій демонстрації та мітингу в Сумах з нагоди “Великої Революції”7.
Бурхливе громадське життя вимагало від міліціонерів не тільки рішучих дій, але й повсякденної турботи про чистоту вулиць і безпеку руху, дотримання військовими форми одягу і знешкодження провокацій з боку прихильників старого ладу. Так, з Конотопу повідомлялось про те, що зброю, відібрану в арештованих поліцейських, було передано міліції, сформованій з робітників. У місті деякий час заворушень не спостерігалося, але 8-го березня вранці прихильники старого ладу відкрили стрільбу по місту, проте були затримані міліцією. Одного порушника вбили – двох інших було поранено. 9 березня в Конотопі міліція здійснила операцію, в ході якої проводились обшуки і арешти представників старої влади. Були арештовані жандармський полковник і “сумновідомий пристав Жуков”, у якого вилучили 50 браунінгів та кілька тисяч куль8.

002

Завдання, які стояли перед новоствореною міліцією, вимагали титанічних зусиль, адже розлагоджена війною економіка, особливо сільське господарство, зростання маси паперових грошей (в порівняні з довоєнним часом у 14 разів) породжували спокусу легкої наживи. Безчинствували зграї грабіжників, бандитів, убивць, процвітала торгівля наркотиками, фальшивими документами, відкрито укладалися злодійські угоди, набули великого розмаху кубла розпусти, “малини”. У Москві, наприклад, дійшло до того, що на афішних тумбах поряд з численними закликами різних партій можна було прочитати оголошення такого змісту: “Товарищи воры и грабители! Мы живем, как затравленные звери, принужденные насилием добывать себе пропитание, или помирать с голоду… Товарищи, надо нам сообща обсудить наши дела и недуги, надо найти выход, создать свою организацию, свою газету...”

003
Автори цих закликів – амністовані Тимчасовим урядом злодії-рецидивісти – запрошували бажаючих на мітинг, не дотримуючись при цьому ніякої конспірації. Вони вказували місце проведення мітингу, закликали до абсолютної явки: “Приходите все, братья-преступники, взрослые и малолетние”9.
Тяжкий стан справ по боротьбі зі злочинністю змусив Тимчасовий уряд 17 квітня 1917 року видати “Тимчасове положення про міліцію”, яким передбачалося збереження і використання кадрів колишньої царської поліції. Така зміна політики у сфері будівництва правоохоронних органів мала на меті залучити кадри професіоналів для боротьби з розкраданням власності, яка, особливо на селі, внаслідок затягування аграрної реформи та політичної агітації більшовиків набула неконтрольованих масштабів. Зокрема Сумським повітом прокотилася хвиля розгромів маєтків, і розкрадань майна поміщиків. Захоплення чужих посівів та врожаю продовжувались усе літо.
8 вересня 1917 року вийшов наказ № 94 Верховного Головнокомандувача О. Керенського, яким заборонялося насильницьке захоплення посівів, зібраного хліба, кормових трав і сіна, проведення самовільних порубок лісів у чужих приватних і державних лісових масивах, відбирання сільськогосподарського інвентарю, підвищення договірних цін на хліб. Особи, винні у порушенні цих заборон, а також ті, хто знімав військовополонених з казенних заводів для власних потреб, перешкоджав проведенню польових робіт, змушував власників платити за роботу хлібом, а не грошима (що в умовах знецінення грошей було розповсюдженим явищем) підлягали ув`язенню на строк до 6 місяців, або штрафові на суму до 300 крб. За групове скоєння злочину термін ув`язення зростав до 3 років10.
Численні повідомлення місцевих газет про порушення правопорядку дають підстави вважати, що політична ситуація 1917 року якнайбільше сприяла кримінальним проявам серед населення і ніякими карами цей процес зупинити вже було неможливо. Раз по раз надходили повідомлення з Миколаївки Сумського повіту: то про розкрадання майна економії, то про те, що невідомі з метою наживи викопали з могили труп поміщика Калугіна11, то про інші порушення. Подібна тривожна інформація поступала і з інших населених пунктів нашої місцевості. За кілька місяців руйнувалися вікові основи моралі. Почастішали крадіжки домашньої птиці, одягу, взуття та продуктів, вбивства, зокрема між родичами12. - злочини, які ще напередодні війни були в українському селі винятками.
Певний простір для криміналу надавала і політична пропаганда окремих партій, тому, наприклад, конотопський повітовий комісар Тимчасового уряду 27 червня 1917 року дав розпорядження начальнику міліції здійснювати нагляд за “публичными зрьлищами сь тьмь, чтобы Вамь представлялись Указанныя в III и II Отдьлахь этого постановленія афиши и изложения содержанія изображений на фильм13.”
Міліція контролювала також потоки міграцій, намагаючись виявити небажаних людей. Міністерство Внутрішніх справ Тимчасового уряду навіть розробило текст присяги для осіб, які приймали російське громадянство, причому була окрема присяга для християн та іудеїв і окрема – для язичників та атеїстів. Одночасно давалася вказівка “в цілях державної безпеки” повідомляти про кожен окремий випадок переходу в російське громадянство іноземців14.
Така пересторога стала актуальною ще й тому, що в 1917 році на території колишньої Російської імперії виникла ціла низка незалежних держав, або автономних урядів, таких, як Українська Центральна Рада. Вони встановлювали свої інститути громадянства та створювали власні правоохоронні органи.

***

У березні 1917 року почалася українська революція. Центральна Рада розпочала створювати нові органи влади, в тому числі і міліцію, якій відводилося важливе місце. Вперше за часів Центральної Ради народна міліція згадується в рішеннях першого Всеукраїнського військового з`їзду, який проходив у травні 1917 року в Києві. З`їзд ухвалив постанову “Про українську народну міліцію”, в якій зазначалося, що нова структура буде стояти на сторожі трудового народу, а не панівних класів, як це було за царизму15. Взагалі треба сказати, що на перших порах революції лідери Центральної Ради відводили народній міліції не тільки функції охорони порядку. Будучи послідовними соціалістами і Грушевський, і Винниченко вірили у “всесвітнє братство народів” та добрі відносини з сусідами, і тому заперечували для України необхідність своєї армії. Замість неї вони ставили питання про створення міліції. Тимчасовий Закон про створення української народної армії (народної міліції) від 3 січня 1918 року запроваджував посади інструкторів міліції. Приймалися особи віком від 19 років. Інструктор знаходився на повному державному забезпеченні та одержував платню – 100 крб. на місяць. Після створення міліції передбачалася демобілізація регулярної армії16.
Історія виявила безпідставність таких проектів. Крім того, створених підрозділів міліції катастрофічно не вистачало для наведення порядку. І цьому були свої причини. По – перше, з фронту, який розвалювався на очах поверталися дезертири, забиваючи всі залізниці, грабуючи села, нападаючи на окремих жителів. Слабо озброєна і нашвидкуруч організована міліція не могла протистояти колишнім фронтовикам, які транзитом через Україну пробиралися додому. По – друге, в умовах загострення боротьби за владу більшовики присилали в Україну своїх агітаторів, які вносили додаткову анархію і в без того розбурхане село. “Прийшовши в поселення у солдатській формі, маючи при собі всілякого роду зброю і відрізняючись особливою зухвалістю і нахабством, ці особи взялися за організацію військово-революційних комітетів”, – писав у своєму звіті начальник Сумської повітової міліції17.
Слід сказати, що у свій час місцеві органи влади в Сумському та інших повітах нашого краю підтримали саме українську владу. Так, 27 листопада 1917р. на засіданні міської Думи в присутності 38 гласних пройшли вибори делегатів до Українських Установчих Зборів, а 28.11.1917р. владу Української Центральної Ради було визнано Сумськими повітовими Земськими зборами Надзвичайної сесії 18. Подібна підтримка була і з боку селянства: “Сумська Рада Селянських депутатів, заслухавши доклад інструктора Української Центральної Ради порішила:
Визнати Українську Центральну Раду своїм временним правительством (До Українських Установчих Зборів). Обіцяєм її всемирну свою піддержку (нерозбірливо-Авт.). Українська Народна Республіка… були внесені добровільні пожертвування в сумі 51 руб. 95 коп.”
Голова засідання Щербак (підпис)
Секретарі (підпис)
Пом. Секретаря (підпис)”19.

004
Інші причини, через які міліція не в силі була навести порядок, полягали в загостренні загальної кризи, коли виснажене війною і революцією село кинулось в алкоголізм, шукаючи в ньому забуття і розваги.
Ось як описував вакханалію тих часів Д. Дорошенко, (комісар Ц.Р. в Чернігівській губернії), родом з Глухівщини: “Спочатку на Чернігівщині запалали винокурні й горілчані склади, немов хтось подав до того гасло. Це скрізь робилось по одному трафарету. Збиралася купка людей й починала громити державний горілчаний склад. (В царській Росії існувала державна монополія на горілку, але після введення у 1914 році “сухого закону” величезна її кількість скупчилася на складах - Авт.) Подекуди його боронила міліція чи наймана варта. Часами сама варта не встоювала перед спокусою напитись досхочу горілки і прилучалась до громил. Розбивши браму і замки, громили кидались до горілки, слідом за ними збігались усі п`яниці і просто люди, охочі покуштувати горілки, що вже четвертий рік була забороненим овочем, і починалось загальне пияцтво, котре раз у раз кінчалось десятками жертв: хтось з п`яниць запалить сірника і упустить в спирт: страшенний вибух, пожежа і десятки людей паляться живими 20.“
Боротьба з самогоноварінням в цей час чи не вперше з`являється серед основних завдань міліції. Постійно звертається до цієї проблеми і місцева газета «Сумський вісник».
Нарешті брак коштів на утримання міліціонерів, на заробітну плату їм сприяв поширенню негативних явищ в самих органах правопорядку:
“Міліція сільська (та й міська) була організована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався. Подекуди траплялися випадки хабарництва міліції. Стара поліцейська нечисть під назвою міліції пробиралась знов до своїх теплих поса,” – писав пізніше у своїх спогадах Генеральний секретар внутрішніх справ Володимир Винниченко21. Місцева влада намагалася контролювати кадрові процеси. Народна рада в Курську заборонила приймати на службу в міліцію колишніх стражників. Була пропозиція приймати осіб, вибраних народом, або за згодою Рад робітничих і селянських депутатів22.Одночасно проводились заходи по очищенню лав міліції від кримінальних та чорносотенних елементів, тобто тих, які числились в списках “Союза русского народа”23, адже не секрет, що саме їх використовувала царська поліція проти революційного руху.
Протягом 1917 року Центральна Рада поступово розбудовує структури міліції, деталізуючи її функції. Вже у розділі IV Закону від 25 листопада 1917 року серед завдань міліції були: 1) вжиття заходів щодо припинення порушень порядку, закону або обов`язкової постанови; 2) своєчасне повідомлення населення про розпорядження урядових і громадських властей та про оголошення і повідомлення що надходять від них; 3) охорона прав громадянської свободи; 4) сприяння органам урядової та громадської влади у здійсненні покладених на них обов`язків; 5) видача посвідчень, довідок, відомостей і свідоцтв, у тому числі свідоцтва про бідність; 6) ведення обліку населення... 7) складання актів і протоколів про нещасні випадки, насильницькі дії... 8) забезпечення порядку в місцях громадського користування, охорона доріг, мостів, гатей, вулиць, майданів та нагляд за порядком руху по них. 9) вжиття заходів щодо збереження безпеки і порядку при пожежах, повенях та інших стихійних лихах, а також подання допомоги при нещасних випадках.
Міліції дозволялося затримувати п`яних осіб у непритомному стані, душевнохворих та інших, які становили небезпеку для оточуючих24.
Для несення служби міліція поділялася на кінну і пішу. Кінний міліціонер в селі і місті одержував 130 крб. Це не так уже й мало, якщо порівнювати із зарплатою двірника – 60 крб., але набагато менше від агронома або бухгалтера, які отримували по 300 карбованців25. Для порівняння – гас тоді коштував 6 крб. 50 коп. за літру. Великими були і службові витрати міліціонерів. Так, міліція Путивльського повіту витратила з власних ресурсів на роз`їзди, утримання наглядача арештного будинку і собаки-шукача 6800 карбованців,26 на утримання тюрми щомісяця витрачалося 5000 крб27. Доречно згадати, що земством ці гроші так і не були компенсовані.
Бажала бути кращою і справа з озброєнням. За повідомленням Головного артилерійського управління від 25 липня 1917 р. за № 2125, воно мало можливість передати міліції револьвери тільки по числу постів, а не по числу міліціонерів28 .Тож спочатку доводилось майже “голими руками” стримувати натиск озброєного до зубів злочинного світу. Згодом матеріальне становище вдалося трохи виправити. Основною зброєю українського міліціонера стала популярна і в армії УНР російська трьохлінійна рушниця моделі 1891р., калібру 7,62 мм. Її дальність стрільби становила 400-2700 кроків. Магазин мав 5 набоїв. До рушниці кріпився довгий багнет. Рідше використовувалась австрійська рушниця Манліхера моделі 1895р., вона мала калібр 8 мм. та магазин на 5 набоїв. Повітові відділи міліції мали на озброєнні кулемет “Максима” (рос.). М.1910р. Скорострільність кулемета – 600 пострілів/хв., початкова швидкість кулі – 615 м/сек. Дальність стрільби – 2 600 кроків29. Взагалі, в умовах жорсткого протистояння з кримінальним бандитизмом та за відсутності державного постачання питання озброєння часто вирішувалось здобуттям трофеїв.
Помічник начальника Путивльської повітової міліції П.С. Данильченко інформував сесію повітових земських зборів, що в міліції служить близько 100 чоловік і управління міліції мало кредит у губернського правління 11300 крб., але після того, як Путивльський повіт висловився за приєднання до України Курськ відмовив у подальшому фінансуванні30.
Отже, головною проблемою новостворених органів правопорядку була нестача коштів. Були спроби розв`язати ці фінансові проблеми і у досить нестандартний спосіб. Так, 19 травня 1917 року “у зв`язку з тим, що міська каса потребує грошей” начальник Конотопської міліції одержав розпорядження запровадити номерні знаки для велосипедів і штрафувати учасників дорожнього руху за їх відсутність31.

005
Міліція слідкувала за дотриманням твердих цін на продукти харчування, вела реєстрацію візників і видавала їм дозвіл на заняття своїм ремеслом після відповідних іспитів. Тільки у м. Конотопі список зареєстрованих візників складав 214 осіб32.
Доводилось народній міліції проводити і роботу з неповнолітніми. На прохання мешканця Конотопа Козерацького Владислава було почато розшук його сина Івана – 16 років, який украв у батька 1600 крб і втік33.
Скупі архівні відомості дозволяють тільки незначною мірою уявити структуру, чисельність та умови діяльності правоохоронців перших місяців української державності. Відомо, наприклад, що Конотопську народну міліцію з 10.04.1917 року очолював Яковлев Михайло Захарович – виходець із селян Калузької губернії34, а вже 1.10.1917 р. на цій посаді бачимо Батурина Василя Івановича - теж колишнього хлібороба35.
Начальник повітової міліції часто не мав заступників. По штату в повіті працювало 12 дільничних міліціонерів, які обслуговували 17 тисяч населення. В обов`язки дільничних входило: проведення різних стягнень, вручення оголошень, рознесення паперів, проведення дізнань по злочинах на своїх дільницях. Зарплата працівникам міліції виплачувалась з кредиту МВС і складала в середньому110 крб. на місяць. Нагляд за діяльністю міліції здійснював конотопський повітовий комісар, а звітність про витрати подавалась до Чернігівської Контрольної палати. Начальник міліції волості обирався виконавчим комітетом, а потім сам призначав міліціонерів. Така система призначень, очевидно, мала на меті подбати передусім про “єдину команду”, яка діяла в дуже складних криміногенних обставинах. Щоб хоч якось контролювати ситуацію на місцях, охоронці порядку мусили постійно оглядати значні території і велику кількість об`єктів. Наказом № 1781 Чернігівського губернського комісара від 21 серпня 1917 року передбачалися такі умови службових відряджень міліціонерів: 1) білет 11 класу залізницею, або 1 класу пароплавом; 2) вартість дороги грунтовим шляхом повинна підтверджуватись розпискою візника; 3) добові – 5 гривень36.
Найбільше злочинних проявів спостерігалося в Бахмачі, Дмитрівці, Батурині і Конотопі37. В Путивльському повіті, особливо в Грузчанській і Попово – Слобідській волостях частими були крадіжки хліба, а псування телефонних ліній стало таким масовим, що дільничний міліціонер Матосов був безсилий що-небудь зробити і просив підмоги у військових частин38. Не кращою була ситуація і в Ромнах, Лебедині, Шостці, Бурині та інших населених пунктах нашого краю. Зокрема повідомлялося, що селяни Лебединського та Сумського повітів забрали 50 підвід соломи в маєтку Терещенка в Глушецькій волості39 .
Намагаючись припинити грабунки і розорення поміщицьких маєтків, уряд УНР і, зокрема Міністерство внутрішніх справ, видали циркуляр, у якому землі, що перебували у руках власників оголошувались всенародною власністю. Земельні комітети повинні були взяти їх під охорону і вжити заходів до повернення розграбованого. Земельні комітети мусили повернути продовольство, фураж, велику і дрібну худобу, будівельні матеріали, ліс, дрова, меблі, речі домашнього вжитку, а якщо розкрадене було вже збуто, то одержати за нього гроші40. У багатьох районах Слобожанщини проводились заходи, пов`язані з виконанням постанов уряду. Так, в с.Апіно Лебединського повіту було прийнято рішення про те, що з метою запобігання грабежам необхідно озброїти сторожів41.
Особливої уваги щодо підтримання правопорядку вимагало місто Суми. Адже залізниця сполучала місто з Харковом, де 12 грудня 1917 року було проголошено радянську владу. Це відразу перетворювало Суми в прифронтову станцію, яку потрібно було особливо пильнувати. За відсутності в УНР доби Центральної Ради власних спецслужб, функції державної безпеки також доводилося виконувати міліції, та тим військовим частинам, командири яких вважали це своїм обов`язком. 3-го грудня 1917 року при огляді вантажу на місцевій станції начальником охорони міста прапорщиком Ліницьким було виявлено 50 гвинтівок і 20 берданок, «присланих до Сум невідомо ким»42.
Ситуація в країні загострювалась, а проблеми міліції залишались невирішеними. Обіцяного фінансування від Тимчасового уряду в сумі 300 тисяч карбованців так і не надійшло. Тому нагальною проблемою став пошук коштів, або ж організація таких міліцейських формувань, які б правоохоронну діяльність поєднували з господарською та користувалися більшою довірою народу. І тому цілком природним шляхом виникає Вільне Козацтво. Ініціатором його створення був селянин із с. Гусакова Звенигородського повіту Смоктій, серед найактивніших організаторів – нащадки Тараса Шевченка. Відділи Вільного козацтва створювались за територіальним принципом з національно-свідомих селян і робітників віком старше 18 років.
В листі Українського Військового Генерального Комітету до Конотопської повітової ради від 24 серпня 1917 року висловлювалась тривога з приводу майбутньої мобілізації армії та пов`язаних з цим труднощів по підтриманню правопорядку. З метою “удержати непорушно порядок та спокій населення, уберегти хазяйство і все добро народнє од знищення і грабування, і взагалі стояти на сторожі спокою та порядку на Україні” раді пропонувалося створити товариство “Вільне козацтво”, “Січ”, або “Народне ополчення”43.

018 _

Дуже делікатно в листі прохалося повідомити, чи зустріне утворення такого товариства “прихильне відношення населення”, влади та інших організацій44 .
Основним тактичним підрозділом Вільного козацтва була сотня. Кількість бійців у ній була різна – від 55 до 700 чоловік. Сотні однієї волості об`єднувалися в курінь, курені – в полк, а полки цілої округи утворювали кіш. Старшина всіх рівнів була виборна. Сотенна старшина складалася з п`яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого та бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волості, полкову – курені повіту, а кошову – полки округи45. Перший кіш Вільного козацтва було створено ще у квітні 1917 року на Київщині, а вже у серпні-вересні вільно-козацький рух охопив усю Україну, в тому числі Глухівський, Роменський, Лебединський, Шосткинський, Конотопський, Кролевецький, та інші повіти нашого краю. У жовтні 1917 року 11 осередків існувало в Полтавській губернії, і 2 – в Харківській. Український Генеральний Секретаріат Внутрішніх Справ розіслав усім земським управам циркуляр про організацію на місцях такої самооборони, яка б уникала “політиканства” та підлягала повітовим земським управам. Зброя видавалася тільки тим загонам, які діяли за статутами Вільного Козацтва. В кожну земську управу було призначено по 2 інструктора і по одному - в кожну волость46.
Серед членів товариства переважали хлібороби, вчителі, учні старших класів. У 26 організаціях членами були офіцери – фронтовики, які через хворобу перебували вдома. Козакам видавалася зброя колишніх стражників, або вилучена у населення47. Обов`язки вільного козака були досить широкими і водночас простими.
“Пам’ятка вільному козацтву.”
В часи великої небезпеки покликане вільне козацтво для охорони народних прав і вільної Української Народної Республіки. Кожен вільний козак повинен пам’ятати:
1. Центральна Українська Рада й її Генеральний Секретаріат покликали вільне козацтво, як вірних синів свого краю, для рятування України й охорони її добра і хазяйства від грабіжників і насильників.
2. Народні комісари Великоросії й революційні комітети йдуть проти Вільної України й проти Центральної Ради – отож вільне козацтво повинно дбати, щоб ніхто з большевиків чи з солдатів, що слухаються “народних комісарів” та “воєнно – революційних комітетів”, не мігли ні поодинці ні юрбою заподіяти якоїсь шкоди Центральній Раді, Генеральному Секретаріату і всім установам, що оберігають права Української Республіки.
3. Нам не треба слухатись того, що скажуть “народні комісари”, або “революційні комітети”, бо вони вороги нашого краю: слухатись треба тілько Центральної Ради та Генерального Секретаріату, як власті Української Народної Республіки.
4. Центральна Рада обібрана всім українським людом, селянами, робітниками та солдатами, той, хто каже, що Центральна Рада є буржуазним органом, а її Генеральний Секретаріат не народній, – говорить неправду і робить це для того, щоб забаламутити наших людей. Так говорять вороги народу нашого, чорносотенці, провокатори і більшовики.
5. Кожен вільний козак, покликаний для охорони порядку і добра України, повинен поводитись чесно і сміливо, як і личить вільному синові Вільної України, він повинен доглядати, щоб не було пияцтва, щоб не було бешкету та всякого непорядку, коли хто робить бешкет або підбиває до погрому темних людей, вільний козак повинен зупинити й умовити, що так робити не слід; коли не послухають – примусити силою. На залізнодорожній станції, на ярмарку, в місті й на селі повинен бути порядок; вільний козак повинен пильнувати порядку.
6. Через Україну по залізницях проїздять на фронт і з фронту чимало солдатів. Деякі з них роблять бешкети, непорядки, руйнують і псують вагони, б’ють вікна – отож вільний козак повинен пам’ятати що до цього допускати не слід, бо всі залізниці належать Україні, є власністю всього народу українського і за всяке розбиття шкла в вагоні, за кожну трубку прийдеться не кому іншому, як вам, платити з своєї кишені, а податків і без того ми платимо багато.
7. Проїзжі солдати повинні їхати тихо і не робити насильств над нашими жінками і дітьми; вільний козак хай пам’ятає, що як він не захистить близьких йому людей, то ніхто не захистить їх.
8. Большевики хотять накинути всій Україні свою волю й закони, вони хотять, щоб нами заправляли чужі люди і всякі «совъти солдатскiхъ депутатовъ», в яких сидять всякі заїзжі й чужі в нашій Україні солдати, – цього не повинно бути: селянські, робітничі і військові українські з’їзди послали своїх представників до Центральної Ради і наказали їм правити Україною. Отож Центральна Рада є Парламент, голос всього населення України, і ніяких нам «совьтов» не треба. У нас є своє правительство Центральна Рада та Генеральний Секретаріат: тільки їх слухатись треба і їм тільки коритись слід.
9. Хто має намір насильством захопити власть на Україні в свої руки і скинути нашу, законну всім народом нашим признану власть – Центральну Раду й Генеральний Секретаріат – з такими ворогами народу треба боротись усіма силами: коли це треба – арештовувати їх і віддавати під суд.
10. Так само вільний козак повинен доглядати, щоб українські правительственні установи, як от почта, телеграф, телєфон були під доглядом і щоб їх не захопили в свої руки вороги нашого народу – большевики.
11. Взагалі вільне козацтво повинно стояти на сторожі прав Української Народної Республіки, Центральної Ради, її правительства – Генерального Секретаріату. Всіх, хто йде проти них, треба вважати за ворогів нашого народу і робити з ними так, як роблять з ворогами.
12. В великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну большевиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно помогти українському військові і українському правительству врятувати свій край, своє хозяйство, своїх жінок, дітей і старих батьків від насильників большевиків. Вони хотять лиха нашій землі і вільне козацтво, як і ввесь народ наш, не допустить до цього.
Кожен вільний козак душу і тіло положить, щоб не допустити нашого краю до загибелі, а навпаки врятує його й охоронить.
Ця пам’ятка повинна бути у кожного вільного козака при собі.”48.
Видатним організатором Вільного козацтва у всеукраїнському масштабі був наш земляк Ковенко Михайло Микитович. Народився він 8 листопада 1886 року в с. Грязне Охтирського повіту в селянській сім’ї. Освіту здобув у Люботинському реальному училищі, після закінчення якого навчався в Альтенбурзькому технікумі (Німеччина) та на механічному факультеті Дармштадського політехнічного інституту. Був членом УСДРП, а в 1917р.- Української партії соціалістів-самостійників. У Центральній Раді представляв Всеукраїнську Раду робітничих депутатів. Був організатором куреня ”Вільних козаків” з робітничої молоді Києва, робітників заводів Гретера, “Арсеналу”, залізничників та жителів інших районів столиці. Всього йому вдалося організувати з національно свідомої молоді 20 сотень Вільного козацтва49. В 1918 р. з початком війни більшовицької Росії проти Української Народної Республіки - військовий комендант м. Києва та керівник оборони столиці50. В березні того ж року – представник МЗС УНР у Німеччині. За Директорії – Голова слідчої комісії УНР для боротьби з контрреволюцією, редактор газети “Україна”(Кам’янець-Подільський). З 1920 р. на еміграції в Румунії. Подальша доля невідома.
Загони Вільних козаків інженера Ковенка за словами військового міністра М.Порша були останньою надією столиці51, коли 16 - 22 січня 1918 року почалося антиурядове більшовицьке повстання на заводі “Арсенал”. Вільні козаки М. Ковенка, які вели наступ по Олександрівській вулиці, разом з Січовими Стрільцями та Гайдамацьким Кошем Слобідської України (серед якого було теж Вояки куренів Червоних і Чорних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України у січні 1918 року чимало наших земляків) придушили цей небезпечний заколот.

016017

Вояки куренів Червоних і Чорних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України у січні 1918 року.

 Тоді ж, у січні 1918 року, виникла змова лівих українських есерів з більшовицьким “урядом” у Харкові. Вона полягала в намірі ліквідувати Центральну Раду нібито “руками самих українців” і проголосити у Києві “владу Рад”. Пікантність цієї змови в тому, що її закулісним режисером був сам Генеральний Секретар внутрішніх справ Винниченко. Частину змовників викрив і арештував у приміщенні Центральної Ради комендант Києва інж. Ковенко, але змушений був на вимогу Винниченка випустити52

На території нашого краю загони Вільного козацтва займалися патрулюванням вулиць, охороною залізниць та інших важливих об`єктів. Генеральний Секретаріат завердив статут Вільного козацтва, що визначав йому такі завдання: «Фізичний та духовий розвиток членів, піддержування спокою у краю, боротьба з дезертирством під час війни та охорона спокою, життя й майна громадян»53. Крім того на нього покладалися функції пожежної служби. У січні 1918 року справи Вільного козацтва перейшли від секретаріату внутрішніх справ до секретаріату військових справ. Пізніше вільні козаки брали участь в оборонних боях проти червоних на території північних повітів нашого краю, виявляючи при цьому велику стійкість і винахідливість.

006 _Невідомий загін. Буринщина

Так, на початку лютого 1918 року, коли більшовицькі війська під проводом Дибенка і Улачева розпочали наступ на Глухів, їм заступив дорогу невеликий відділ Вільного ко¬зацтва під проводом старшини Горошка та імпровізований бронепоїзд. Складався він з машини, прикритої залізними бляхами та чотирьох ваго¬нів з кулеметами і 43 людей залоги. Коли бронепоїзд виїхав на бій з матросами, з міста вискочив більшовицький загін, щоб зірвати залізнич¬ний шлях і відрізати бронепоїзд від його бази. Врятували його глухівські Вільні козаки: Опанас Горошко, Федір Євдокименко, Сергій Безгрішний, Остап Макаренко і Гнат Галушка. “Вони про¬бігли замасковані червоними кокар¬дами крізь натовп і несподіваним нас¬коком, пострілами з рушниць та ручни¬ми гранатами, відігнали більшовицьку ватагу, що саме взялась розкручувати шини.
Таким чином український панцир¬ний поїзд завдяки відчайдушності та сміливості Вільних козаків зміг щас¬ливо вирватися з халепи.54
Шостку до 14 січня 1918 року обороняв місцевий загін “Вільного козацтва”, доки не був витіснений переважаючими петроградськими і московськими робітничими загонами. Ситуація повторилася пізніше – у березні 1918р. Тоді червоний загін Ремньова, відступаючи з Києва, пограбував і спробував вивезти до Росії майно шосткинського порохового заводу: 40 тис. пудів пороху і 35 вагонів обладнання. На заваді цьому стали вільні козаки, підтримані народним повстанням, яке почалося в місті 24 березня і тривало 2 дні55.
Революційні процеси, переплетені з початком агресії більшовицької Росії проти Української Народної Республіки, у багатьох випадках набували стихійного, а часто і цілеспрямованого антиправового характеру. Хвиля анархії у січні 1918 року охопила Сумський і Лебединський повіти Харківської губернії. На початку січня відбувся погром Кекінського цукрового заводу. Крім того, що із заводу було винесено велику кількість цукру, зазнали пограбування і були зруйновані приміщення службовців, заводська контора, лікарня, лабораторії, майстерня і магазин, а також електростанція.56 7 січня в такий же спосіб була зруйнована Печищанська економія в Лебединському повіті57.
По мірі просування більшовицьких військ хвиля безпорядків у середині січня 1918 року пройшла і по місту Суми. Зокрема, 13 січня до приміщення центральної телефонної станції увірвалися озброєні рушницями червоногвардійці, які намагалися проникнути до комутаторної зали для встановлення контролю над телефонними розмовами. Цього ж дня група озброєних осіб, під керівництвом Медовщикова, увірвалася в приміщення міської управи й реквізувала матеріальні цінності, які були власністю міста. Доречно зазначити, що ці речі пропали безслідно58.
Описані безпорядки, пов`язані з боротьбою більшовицьких військ проти Центральної Ради, були спрямовані проти прав особи, власності і безпеки, а отже порушували всі норми законності59.
Органи міліції та добровільні громадські формування молодої Української Народної Республіки зробили все від них залежне, щоб у неймовірно складних умовах захистити правопорядок, життя безпеку і власність громадян. І хоча подекуди їхня діяльність наражалася на критику, проте короткий період панування більшовиків (січень – березень 1918 року) дав змогу відчути кожному – якою цінністю є свобода і громадський спокій. За короткий час більшовицької влади зникли останні ілюзії навіть у небагатьох її прихильників, адже в Сумах, Конотопі, Ромнах, Глухові та інших містах відбувалися розстріли бійців українських частин, які потрапили в полон. Згодом розстріли поширились і на цивільне населення. З довколишніх сіл брали заручників, до часу поки продовольчі загони грабували села. Вже 18 січня 1918р. зі станцій Хутір-Михайлівський і Конотоп було відправлено до Москви і Петрограду 140 тисяч пудів цукру. Через день-два мали відвантажити ще близько 200 тис. пудів борошна60.
Після підписання у Бресті мирного договору УНР з Німеччиною розпочався спільний наступ. Наприкінці березня від більшовиків звільнили Роменський, Конотопський, Кролевецький, Глухівський і частково Путивльський, Сумський, Лебединський повіти. 1 квітня було зайнято Путивль і Ворожбу, а 5 квітня - Суми і Охтирку.
“Картина втечі більшовиків була вельми оригінальна: здавалося, пів міста обивателів переїздили на нові квартири. Візники і підводи, навантажені усяким домашнім скарбом, подушками, самоварами, перинами, стільцями... І усе це неслося похапцем, під охороною одного-двох солдатів червоної армії, озброєних гвинтівками”, – писав очевидець. У багатьох містах були розграбовані каси, забрані телефонні апарати. У Конотопі при втечі реквізували в казначействі 273 тис. карбованців, у Глухові розстріляли близько 400 чоловік, у тому числі й учнів місцевої гімназії, як “майбутніх буржуїв”61.
Після відновлення влади УНР життя поступово налагоджувалось, хоча присутність німецьких військ створила пізніше багато проблем. Не одержавши від Центральної Ради обіцяної винагороди, німці самі почали збирати продукти. Так, з Роменського повіту з 23 березня по 27 травня було вивезено 8 тис. пудів зерна та борошна, багато худоби. На Буринському цукрозаводі Путивльського повіту було реквізовано 150 тис. пудів цукру62.
Разом з тим, закликаючи населення до спокою, німецьке командування пропонувало створити (відновити) в Сумах міліцію у кількості, яка визначалася місцевими потребами – 220 осіб. Міліція повинна була підлягати органам місцевого самоврядування63.
У відповідності з циркуляром відновленого Міністерства внутрішніх справ про повернення конфіскованої власності, Сумська міська дума на своєму засіданні 6-8 квітня розглянула питання, про повернення власникам збитків, заподіяних більшовиками, а також про встановлення нормативних цін на продукти першої необхідності та боротьбу зі спекуляцією64.
6 березня 1918 року було прийнято Закон Центральної Ради про адміністративно-територіальний поділ України. За новим устроєм територія нашого краю поділялася на такі землі:
Посем’я, центр – Конотоп (Шостка, Глухів, Кролевець, Середина - Буда),
Посулля, центр – Ромен (Глинськ, Гадяч, Лохвиця, Лубни),
Слобідщина, центр – Суми (Лебедин, Недригайлів, Білопілля, Охтирка, Богодухів)65.
Це вимагало реорганізації структур міліції відповідно до нових адміністративних меж. Але займалася цим уже нова влада.

***

29 квітня 1918 року Павло Скоропадський при підтримці німецьких військ здійснив державний переворот – з`їзд хліборобів проголосив його гетьманом України. В цей же день була оприлюднена “Грамота до всього українського народу”, в якій скасовувались усі постанови Тимчасового уряду та Центральної Ради. Центральна Рада розпускалась і замість УНР вводилась нова назва – Українська Держава. До речі, вона зросла територіально, адже за часів Гетьманату Скоропадського до України було приєднано Буринь, Путивль, Миропілля, Суджу, Рильськ66.
Повною мірою поновлювались права приватної власності. Законом “ про тимчасовий державний устрій” гетьман наділявся всією повнотою законодавчої і виконавчої влади. Це наближало Україну до монархічної форми правління. Певні зміни відбулися і в правоохоронних органах. Згідно Закону Ради Міністрів від 18 травня 1918 року “Про державну варту” міська та повітова міліція перетворювались на державну варту, яка підлягала губернським та повітовим старостам, а керувалась департаментом державної варти при Міністерстві внутрішніх справ. Вона поєднувала функції поліції та служби безпеки. На рівні губернії варту очолював помічник-інспектор Державної варти, а на рівні повіту – начальник повітової Державної варти.
Скупі архівні відомості дають нам лише поверхове уявлення про персональний склад керівництва Державної варти на території нашого краю. Так, відомо, що начальником Кролевецької повітової державної варти у липні 1918 року був Гвоздков Веніамін Титович67, начальником Конотопської повітової державної варти у липні того ж року був Кельбедін Павло Андрійович68, а державну варту в Глухівському повіті з 31 травня 1918 року очолював Камінський Олександр Петрович69.
З інших джерел ми дізнаємося, що наказом Зінківського повітового старости від 31 серпня 1918 року начальником Зінківської повітової державної варти був призначений Ілларіон Арістархович Гурін, помічником – Володимир Йосипович Груздинський, начальником 3-го району в м.Грунь – Олексій Олексійович Кулик70. Станом на 15 червня 1918 року начальником Гадяцької повітової державої варти значиться В.Вітер71, який до гетьманського перевороту тут-таки очолював міліцію УНР72. Наказом за Полтавського губернського старосту його помічника від 24 вересня 1918 року були призначені начальниками повітових кримінально – розшукових відділень: Зінківського – колезький радник Медянов Олексій Іванович, Гадяцького – Гавриленко Микита Михайлович, Роменського – надвірний радник Лобачевський Федот Пилипович73. Наказом Полтавського губернського інспектора державної варти за Полтавського губернського старосту від 11 жовтня 1918 року поручик М.В.Терлецький призначений помічником міського районного начальника державної варти м.Ромни74.
По Закону один вартовий приходився на 400 чоловік населення75.
Це не так уже й багато, якщо взяти до уваги, що, наприклад державна варта Карабутівської волості Конотопського повіту налічувала 10 чоловік76.
Щоправда озброєна вона була непогано: 27 російських гвинтівок та 600 набоїв до них, 3 револьвери системи “Наган”, 8 кавалерійських шабель, і 5 бомб “пляшкового зразка”77. Особовий склад Державної варти всього Конотопського повіту налічував 4647осіб78, а 20 жовтня з`являються ще кінні резервні сотні79 .
9 серпня гетьман затвердив «Закон про Статут української Державної варти», який визначав порядок керування нею. У пункті 7 Статуту зазначалося, що варта поділяється на сільську (кінну), яка обслуговує волості, села і селища, та міську (пішу), яка підтримує порядок у містах80.
Утримання державної варти, постачання продовольством, амуніцією, витрати на озброєння, лікування, наймання приміщень для вартових, арештних будинків – всі ці турботи лягали на плечі платників податків – жителів міста81 .
Уявлення про розмір таких витрат дає кошторис по найму опалення і освітленню приміщення Управління Конотопської Міської Державної Варти і Канцелярії районів:
1) На найм приміщення для управління Міської Державної Варти на умовах, підписаних колишнім Конотопським справником за 1100 карбованців на рік.
II) На найм приміщень для канцелярії районів і приміщень для вартових 1200 карбованців на рік.
III) На опалення приміщення Управління Конотопської Міської Державної Варти приміщення, для вартових і арештантських камер по числу топок, всього топок (14) – 104 саж. дров, рахуючи по 900 крб. саж., - 23400 крб.
Канцелярії районів по числу топок всього в двох районах – 7 топок 42 саж. – 9500 крб.
На освітлення Канцелярії Управління Міської Державної Варти в місяць рахуючи на кожну кімнату по 1 свічці – 570 карбованців на місяць.
Канцелярії районів – 570 карбованців на місяць.82
Спочатку через матеріальну скруту вартовим доводилось купувати обмундирування за власні гроші. В той час чоботи для вартового (а отже на пільгових умовах) коштували 86 крб. 50 коп. за пару83, а зарплата вартового в Конотопському повіті складала 200 карбованців на місяць. Начальник району (волосної варти) одержував 333 крб. 33 коп84. Що ж до цін на основні продукти, то в Лебедині, наприклад, у 1918 році вони були такими: борошно житнє – 30 крб., борошно пшеничне – 40 крб., жито – 22 крб., пшениця – 27 крб., ячмінь – 12 крб., гречка – 12 крб., овес – 12 крб., яловичина I сорт – 60 крб., яловичина II сорт – 50 крб., сало солоне в кусках – 180 крб., баранина – 60 крб., вершкове масло – 280 крб., конопляна олія – 65 крб., картопля – 4 крб85.
Цукор видавався за продовольчими картками на 14 місяців. Наприклад, мешканець Конотопу Копер, який мав 11 душ сім`ї одержав 5 фунтів86 .
Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути і мови про якусь загальну форму для охоронців порядку, тому місцеве начальство намагалося запровадити якщо не форму, то хоча б якусь подібність в одязі. Так Наказом № 51 начальника Конотопської державної варти Шлемкевича “тимчасово до оголошення форми одягу” запроваджувались правила носіння одягу для вартових: “... шинель солдатського зразка без петлиць, кашкет захисного кольору з гербом Чернігівщини на опасці і номерним знаком на тулії вище опаски...87
У вільний від служби час дозволялося носити цивільний одяг, але без зброї88.
Міністерство внутрішніх справ крім департаментів міського самоврядування, державної варти, страхування і біженців, включало також головне управління військового обов`язку та управління у справах преси. При цьому ж Міністерстві діяли українське телеграфне агентство (УТА.) і Позавідомча реквізиційна комісія89.
В той час для чиновника будь якого міністерства було розроблено текст присяги. На території нашого краю державні вартові приймали присягу такого змісту:
“Я Нижче підписаний, обіцяю, що бажаю і повинен вірно і щиро служити Українській Державі і Ясновельможному Панові Гетьманові, як найвищому вождю Української армії і фльоту, не дбаючи про життя своє до останньої краплі крові. Ворогам Української Держави у всіх військових випадках хоробрий і міцний буду чинити опір; всьому, що користи державній сприяти може, старатимусь допомогти і кожну довірену мені по службі таємність хоронити буду. До поставленого надо мною Начальника з боку того, що до користи служби й держави торкатиметься, належним чином безмовно слухатися і обов`язки свої по совісті виконувати буду і для своєї користи нічого проти служби і обітниці чинити не буду. Від своєї частини і прапору ніколи не відходитиму і в усіх випадках так себе поводити і робити буду, як чесному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному (старшині чи козаку) належить90.”
На місцях органи державної варти підпорядковувались губернським і повітовим старостам. У кожному повіті знаходились резервні сотні кінних вартових, а у великих містах - дивізіони (250 чол.). Для несення патрульної та охоронної служби на залізницях було створено Корпус залізничної варти, який поділявся на 7 регіональних відділів. На територію сучасної Сумщини поширювалась влада Харківського і Лівобережного відділів91.

007 _ДАСО. Листівки. - № 2674. - С. 29.

Обережна кадрова політика при прийомі в органи правопорядку мала на меті покращити їх якісний склад. Заборонялося поєднувати службу в Державній варті з роботою в інших установах, а також приймати осіб, звільнених за професійною непридатністю92. Робилося також все для того, щоб не допустити до служби в органах опозиційно настроєних людей. Інспектор Державної варти на Полтавщині підполковник Семенов передавав таємне розпорядження Скоропадського не приймати на службу в Д.в. козаків і старшин колишньої синьожупанної дивізії та членів Української партії соціалістів – революціонерів93.
Більшість дослідників Гетьманату вказують на те, що під виглядом Державної варти відроджувалась стара царська поліція. Це давало певні позитивні результати: адже внаслідок повернення на свої посади кваліфікованих працівників, яких попередній соціалістичний уряд Центральної Ради не допускав до роботи в органах, зріс відсоток розкриття злочинів, посилився правопорядок, зокрема на транспорті.
Разом з тим, в умовах нестійкого миру та присутності на території України німецької військової сили, яка щодалі більше перетворювалась на окупаційну гетьманський уряд вдавався до репресій і тут досвід старих кадрів, особливо тих, які працювали раніше с “сыскном отдъленіи” як ніколи пригодився режиму. В`язниці багатьох міст були переповнені представниками опозиційних партій і просто тих людей, які не сплатили податки. Крім того, нове поповнення керівного складу Державної варти часто складалося з російських офіцерів та чиновників старого режиму, які втекли від громадянської війни в Україну, але на все українське дивилися як на тимчасове, “опереткове”, а то й вороже. Ця риса стосувалася не тільки органів правопорядку, а всієї системи влади періоду Гетьманату Скоропадського. Звідси і суто формальне виконання своїх обов`язків посадовцями, наприклад нехтування державною мовою. Доречно зазначити, що 90 % архівних документів, які стосуються доби Гетьманату, написані російською мовою.
Практично з перших днів гетьманської влади пріоритетним напрямком роботи варти стала боротьба з революційно настроєними особами, які агітували проти Скоропадського і німців. Переважно це були колишні матроси та члени Центральної Ради. Повітовий староста Роменщини Компаньйон, посилаючись на свідчення німецької комендатури, попереджав начальника місцевої варти про масове прибуття колишніх матросів, в`їзд яким було заборонено. Варті пропонувалося встановити таємний нагляд за їх діяльністю та регулярно звітувати про зміни94.
Згодом посипалися повідомлення. Урядник Чернече – Слобідської волості повідомляв про трьох колишніх членів Центральної Ради: Линника Якова Степановича, Білика Степана Олексійовича, Гусака Луку та 16 членів більшовицького комітету на чолі з Прядкою Макаром Степановичем95, а урядник Хмелівської волості надіслав список 158 неблагонадійних, засуджених в різні роки переважно за різні кримінальні злочини96. При населенні Хмелівської волості, в 18 320 чоловік97 це означає, що доля кримінального елементу складала близько 0,8 % .

008
Така криміногенна обстановка була тоді практично скрізь. Наприклад, в Лебедині і повіті теж майже щоночі відбувалися пограбування. Незважаючи на платню 180 крб. на місяць, бажаючих поступити на службу знаходилось небагато, адже щодня половина вартових була на виїзді в повіті 98.
Особливо часті злочини скоювались на залізничному транспорті. Їх розмах і безкарність змушували владу вдаватися до непопулярних заходів. Сумський повітовий староста попереджував, що за пограбування залізничного майна матеріальна відповідальність покладатиметься на ті волості, де було скоєно крадіжку99.

009Сумська тюрма

Населення так було налякане нічними розбоями, що звечора замикалося у хатах, а при нападі - відстрілювалось. Саме за таких обставин загинув начальник Лебединської Державної Варти С.А.Бурковський. Він вночі з вартовими та трьома німецькими солдатами постукав у двері будинку отамана Ворожбянської волості Шияновського. Господар відчинив і зразу ж зачинив двері. Перестрілка тривала майже 20 хвилин. Помічник Бурковського Соломашка А.Е. покликав на допомогу відділ німецької комендатури з кулеметом. Як виявилось, у Шияновського ночували три німецькі солдати, а гостей він прийняв за бандитів100.

010 _
В тодішніх розпорядженнях часто можна було прочитити таке: “На випадок наступу банд не тримайте одиноких вартових на постах, а тільки 2 – 3 чоловіка”101.
Слід знати однак, що до категорії бандитів у той час відносили не тільки розбійників, але й будь – кого, хто виступав проти влади. Такими були, наприклад, загони Таращанської дивізії, які з Нейтральної смуги проривалися в Лебединський і Сумський повіти. “Банды эти представляют собой просто отбросы разных воинских частей: например польских легионов, латышей и приставшей к ним голытьбы, но в большей части молодежи. Так, например, среди задержанных есть шестилетние мальчики. При дознании они откровенно заявили, что их цель грабить зажиточных людей102.”
Одним з пріоритетних завдань варти була боротьба з безпритульністю. Виснажене війною і революцією суспільство було масово вражене цим явищем. Інколи Державна варта була для дітвори не тільки останньою інстанцією, але й останнім притулком.
В умовах постійної загрози нової війни, або громадянського конфлікту гетьманська варта намагалася виявити тих людей, які активно співробітничали з попереднім режимом та в умовах політики “воєнного комунізму” займалися різноманітними поборами. Саме з таких, осіб було складено «Список боевой дружины Конотопского снарядного завода по взысканию контрибуции вь 70 000 рублей сь жителей г. Конотопа сь 15 января по 3 марта 1918 года»103. Всього в цьому списку значилось 35 осіб, які при більшовицькій владі грабували населення. Вказані номери гвинтівок засвідчували, що це був добре озброєний загін. Очевидно ця інформація, передана ад`ютантом повітового старости начальнику варти використовувалась, для застосування репресивних заходів.

015
Слід зазначити, що гетьманська варта мала компромат на багатьох активних більшовиків. Як його використовували – говорить наступне розпорядження, дане начальнику Карабутівської районної варти: «Штаб 52-го полка Германской армии мне сообщил, что 6-го августа в Карабутово войдет для постоя пулеметная часть, состоящая из: 4-х офицеров, 9-ти унтер-офицеров, 96-ти солдат и 43-х лошадей. Содержание этой части возлагается всецело на жителей села Карабутова, почему завтра – же к 2-м часам дня до прихода Германской части, должно быть для нее заготовлено: 218 фунтов печеного хлеба, 60 фунтов круп или пшена, по одной восьмой фунта сала, т.е. 13 фунтов сала, 109 фунтов мяса или свинины хорошего качества, картофеля 115 фунтов и достаточное количество дров для топки кухонь (…) Для лошадей должно быть доставляемо ежедневно 860 фунтов сена и 430 фунтов овса (…)» При цьому зазначалося, що від виконання повинності звільнялися люди, не причетні ні до яких політичних рухів, а так як під час революції політично нейтральних людей буває мало, то додавався список з тридцяти осіб. Вся відповідальність за виконання поставленого завдання покладалася на колишніх членів більшовицького виконкому на чолі з головою виконкому та головою земельної комісії104.
Державна Варта слідкувала і за міграцією населення, здійснювала також контроль за готелями. В Конотопі, наприклад, було 5 готелів, ціни за номер в яких коливалися від 1 до 10 карбованців на добу105. 31 серпня 1918 року гетьман видав Статут про облік міського населення. Згідно нього всі власники будинків, готелів, заїжджих домів, умебльованих кімнат повинні були при вході в будинки вивішувати списки мешканців, зазначаючи при цьому номер кімнати і власника будинку. Протягом 12 годин після поселення або виселення мешканця готелю на нього подавалася інформація начальнику державної варти, а про мешканців інших будинків - протягом 24 годин. Домові книги та адресні листки видавалися в управлінні районних начальників Державної Варти м. Суми. Державна варта видавала і тимчасові квитки (на 6 місяців) на право проживання в певному населеному пункті.
За порушення правил обліку громадян передбачався штраф до 3000 крб., або трьохмісячне ув`язнення. Про це повідомляв жителів міста начальник Сумської Державної Варти полковник Косолапов106.
Паспортизація населення теж проводилась за активної участі повітових органів правопорядку. Незважаючи на воєнний час та складне внутрішнє становище, видавалися і паспорти для зарубіжних поїздок. Щоб отримати закордонний паспорт, треба було заплатити 25 карбованців внеску, надати 2 фотокартки, довідки про військовий облік та про відсутність перешкод лля виїзду107.
Разом з тим в іншому розпорядженні вказувалось “щоб кожний приїзжаючий з Великоросії був зареєстрований, а підозрілі з них підлягають затриманню”108.
За посередництвом і участю варти проводився обмін військовополоненими українцями та австрійцями і німцями109, призови на військову службу, формування нових військових частин та оповіщення населення про ці заходи. Конотопський повітовий начальник 24 липня просив варту забезпечити явку “молодих людей, вибраних для укомплектування Сердюцької дивізії”. Новобранці мали прибути до “Воїнського присутствія” з речами: не менше 2 пар білизни, 2 рушники, 2 пари портянок, склянку для чаю і ложку110 .
За розпорядженням Чернігівського Губернського правління проводився облік костьолів, кірх, молитовних домів для складання кошторисів на утримання “інославного та іновірного духовенства”111.
Державна варта також боролася з економічними правопорушеннями, основним з яких була спекуляція. Слід відзначити, що запровадження гетьманським урядом державної монополії на велику кількість товарів, переважно продуктів харчування, давало підстави вартовим будь - якого торговця або дрібного кустаря розглядати як порушника закону. Наприклад, заборонялося випікати і продавати хліб за вільною ціною112.
“Тверді ціни”, встановлені державою, були такими:
пшениця – 9 крб. 60 коп.
жито – 7 крб. 50 коп.
ячмінь – 6 крб. 90 коп.
гречка – 9 крб. 00 коп.
просо – 8 крб. 00коп113.
Найбільш поширеними місцями спекуляцій в Ромнах були Засулля, Процьківка та “Новий базар”114. Полтавська контора державного хлібного бюро роз`яснювала начальнику роменської варти, що при затриманні осіб, які незаконно провозили монопольні продукти, в кількості більшій ніж 0,5 пуда на чоловіка, продукти належить конфісковувати, виписуючи при цьому квитанцію, і здавати на найближчий приймальний пункт. Вартовим, які затримали порушника - виплачувалось 25 % від вартості конфіскованого.115 Для одержання цієї винагороди треба було надати протокол вилучення хліба з підписом його власника і опитаних свідків, та квитанцію про здачу хліба в Держ. хліббюро116.
Слід відзначити суворість тодішнього режиму стосовно неплатників податків. За те, що волосний староста Бішкіня не довів план поставки сільськогосподарських продуктів до кожного двору, власті його повісили, рухоме майно пограбували, а дворище спалили117.
Серед продуктів, на які поширювалась державна монополія були: жито, пшениця, гречка, просо, чечевиця, квасоля, горох, кукурудза, ячмінь, овес, борошно, отруби, крупи, макарони, вермішель, насіння соняшника, льону, конопель, гірчиці, рапсу, рижію, маку, свиріпи і ріпака, а також цукор і патока118.
У осіб, які перевозили контрабандні товари, або продукти понад норму, все це могло бути конфісковане. Довести, що ці товари куплені не з метою спекуляції іноді було складно:
“Панові начальнику державної варти I-ї дільниці м. Ромни міщанина Аврама Лейзоровича Фреймана. м. Ромни. Полтавська вул. буд. Золотника.
Заява
Маючи велику сім`ю, та враховуючи, що хліб стали видавати в місті лише по пів фунта на душу, я вимушений був поїхати в село і купити для своєї сім`ї близько 10 пудів житньої муки, яку я вчора провіз через міст і тут, вартовий мою муку арештував і переправив Вам. Прошу Вас, пане Начальник варти дописати про це до двох моїх свідків: Зяму Прахіна і Менделя Благутіна, обидва живуть в будинку Золотника і потім розпорядитися видати мені мої десять пудів муки, присовокупляю, що я ніякою спекуляцією не займаюсь і ніхто на мене цього не доказує.
Жовтень 7 дня 1918 р.119
Увесь врожай цукрових буряків оголошувався власністю Української Держави. Згідно телеграми Голови Ради міністрів начальникам повітових варт заборонялося вивозити цукрові буряки за межі України, використовувати для годівля худобі та для самогоноваріння. Порушників очікувало покарання: тюрма від 3,5 до 4,5 місяців та “зверх того ” штраф від 300 до 10 000 крб120.
Що стосується фінансової сфери, то з повідомлень казначейства довідуємось, що воно вільно обмінювало українські карбованці на німецькі марки та австрійські крони і навпаки. Одна марка дорівнювала 75 коп., а одна крона – 50 коп. Тут же зазначалося, щоб розпорядження німецького командування про підняття курсу марки і крони щодо карбованця населення до уваги не брало, бо воно для казначейства “не обов`язкове”121.
Як уже зазначалося, до вартових висувались високі моральні вимоги. Адже в умовах матеріальної скрути їм доводилося іноді мати справу з такими цінностями, що спокуса присвоїти їх у несвідомих людей була велика.
Ось перелік золотих і срібних речей, які було вкрадено в період з 25 квітня по по 8 травня 1918 р. у мешканця Конотопа Менделя Черкінського: “сережки діамантові злегка жовтуватої води, діамантові вправлені в срібло, інша частина сережок золота, брошка діамантова на золотій голці, обсипаній різними діамантами. Браслет з діамантів та смарагдів, ланцюжок золотий, камені вправлені в платину, решта браслета золота. В середині браслета велика розетка з діамантів, з кожного боку розетки по три діаманта і три смарагда, які чергуються між собою. З іншого боку браслета не вистачає одного смарагда. Годинник – браслет золотий з діамантами фірми «Мозер», форма годинника правильний чотирикутник. Каблучка діамантова фірми «Маркіз», каблучка – одні перли і навколо діаманти, золота каблучка з діамантів, золота каблучка з невеликим одним діамантом. Каблучка золота з двома діамантами і дрібними алмазами, золота каблучка з бірюзою і золота обручка.”122.
З працівниками, які в таких умовах не виправдовували довір`я товаришів, розлучалися без жалю, заохочуючи чесних, порядних, ініціативних. Наказом Чернігівського Губернського старости від 11 листопада 1918 року оголошувалась подяка старшому кінному вартовому Кролевецької повітової Варти Терещенку, який проявив високу свідомість, відмовившись від хабаря в 280 крб123.
Велика увага приділялася зміцненню дисципліни і звітності. Розпорядженням інспектора Державної варти Семенова за кожен вистріл вартового треба було подавати детальний звіт: коли і за яких обставин він був зроблений, а також вести облік стріляних гільз124.
Значне місце у роботі варти посідала допомога медичним закладам по підтриманню санітарного режиму. В умовах загостреної епідеміологічної ситуації варта регулювала проведення масових заходів. Так, начальник Конотопської повітової варти Кільбедін повідомляв громадян, що через епідемію холери заборонено проведення у місті 12, 13, 14 і 15 серпня щорічної Успенської ярмарки125.

011 _
Наказом Сумського повітового старости Гребенщикова від 21 червня 1918 року начальника Державної Варти зобов`язували в 10-денний термін оглянути в місті і повіті всі помешкання, де влаштовувались “вистави, вечірки та спільні гуляння” на предмет пожежної безпеки та санітарного стану. Пожежонебезпечні приміщення наказувалось негайно запечатувати126.
Функції охорони громадського порядку намагалася також виконувати дивізія Сірожупанників, розквартирована в Конотопі і Кролевці. (В інформаційному відділі штабу дивізії в Конотопі працював тоді молодий Павло Тичина). У зверненні до населення командування дивізії говорило: “Зоставайтесь спокійними, виберіть з себе охорону от грабіжників та злочинців. Ми видаємо зброю. Тих, кого застанемо на місці злочинства, будемо розстрілювати127.”
Необхідність залучення військових до охорони порядку виправдовувалась прикордонним положенням нашого краю, адже ще у травні 1918 р. згідно угоди встановлювалась “Нейтральна зона” між Україною і РСФСР. Вона проходила з північного заходу на південний схід по лінії: Новгород-Сіверський – Глухів - Рильськ і відсікала від України район Середино-Буди. Там було багато більшовицьких, анархістських і просто кримінальних загонів, що робили постійні напади на українську територію, звідти засилалися агенти для підривної роботи в Україні. Повідомленнями про це рясніють звіти гетьманської Державної Варти на Роменщині:
“За повідомленням (...) прислані з Москви на Україну такі агенти:
1) Назаров
2) Бобров
3) Вісковскій
Крім цього ще є 700 інших агентів під керівництвом Назарова128.”

012

В одному з повідомлень, адресованому Конотопській Державній варті, говорилося про те, що з Росії в Україну прибудуть агенти для організації замаху на гетьмана, в іншому, до Роменської Державної варти – про те, що звідти ж засилаються щедро фінансовані більшовиками китайці та латиші для підривної роботи:
“Полтаву Губ стар. Київа Мін.Сп. Внутр. 276 335. 334 16/10
1. Поступивши Департамент достовірним повідомленням останнім часом відзначається посилений наплив в Україну китайців, латишів, з котрих більшовицькі комісари організовують окремі групи і готують до активного наступу на випадок збройного повстання
Спостерігається, що ці групи стають до роботи на фабриках, заводах, залізницях спеціально під виглядом артілей, при чому фінансовані більшовиками погоджуються на порівняно низьку розцінку і таким чином витісняють українських робітників. Крім того більшовики користуються китайцями і латишами для збирання необхідних їм відомостей. Надаючи особливо серйозного значення вказаному явищу, за наказом Києва прошу застосувати невідкладні заходи перевірки населення і періодичних облав, негайному арешту всіх китайців і латишів, як таких, що входять до складу вказаних артілей, так і окремих осіб, діяльність яких може викликати підозру і передачу арештованих Німецькому Командуванню для відправлення на примусові роботи. Після виконання цього Департамент очікує термінового повідомлення. (…)129
Для боротьби з цими загонами за наказом гетьмана Павла Скоропадського сюди (до кордонів “нейтральної зони”) перевели Запорозьку дивізію. Особливо відзначився полк Петра Болбочана, за що командир одержав особливий нагрудний знак гетьмана і підвищення до звання полковника.
В умовах розгортання селянського повстанського руху проти німців та Скоропадського почастішали напади на відділи Державної варти. Роменська газета “Наше слово” 30 листопада повідомляла “В с. Ярмолинцях в ніч на 20 листопада на роз`їзд вартових, який складався з 7 чоловік, напало біля 100 чол. озброєних, одягнутих в солдатську форму. Перев`язавши вартових банда забрала їх з собою. Прийняті заходи до розшуку.”130
В скрутному становищі опинилося і німецьке військове командування. Оточені звідусіль українськими повстанськими частинами німці вимагали від них відійти від великих населених пунктів. Німецька влада видавала також право на носіння зброї. Особам, затриманим зі зброєю без відповідного документу, загрожував розстріл131.

013 _

ДАСО. Листівки. - № 2674. - С. 18.

Великих масштабів набуло вилучення зброї у населення. Так, у селі Бобрик на десятиденне ув'язнення було покарано Дмитра Жамка за несплату штрафу (100 крб.), який на нього наклала німецька комендатура за зберігання двох багнетів. Подібні облави і покарання проводились у с. Гребеникове Бацманівської волості, в Ромнах у будинку Бабакова та багатьох інших місцях. Нині важко встановити – чого в таких випадках було більше: організації справжніх повстанських складів зброї чи просто бажання населення запастись нею “на чорний день”. Але в будь - яких випадках особи, в яких находили зброю, обкладалися значними штрафами, а ще раніше, 4 червня контрибуція за невиконання наказу про здачу зброї була накладена на жителів с.Глинськ і Хоминці - на перших в розмірі 2600 крб. і інших -1400 крб.”132
Для запобігання нелегального ввезення зброї тримався тісний зв`язок між органами варти Конотопського та Роменського повітів, а також відбувався обмін інформацією між органами правопорядку Чернігівської, Харківської, Полтавської губерній та окремих повітів Курщини133. Посилилась політична цензура, в боротьбі з революційним рухом часто використовувались нецивілізовані методи. Так, розпорядженням Роменського повітового старости полковника Компанйона начальнику варти наказувалось встановити нагляд за телефонними розмовами та відключати апарати “неблагонадійних” осіб134. Його ж наказом вводилося грошове обкладання всього населення волості при пожежі, якщо винного в підпалі знайдено не було135. Щотижня подавалися звіти варти про політичні злочини, спекуляцію, порушення правил промислу136.

014
14 листопада 1918 року гетьман видав грамоту про федерацію з Росією, яка викликала всенародне повстання, очолене Директорією в складі 5 членів. Багато військових частин, в тому числі дивізія Сірожупанників, теж підняли повстання. Приєднувались до народу і окремі відділи державної варти.
В умовах повстання проти гетьмана почастішали і прояви криміналу серед населення. Це були в основному крадіжки різних розмірів, на які, незважаючи на складну внутрішню ситуацію, негайно реагувала варта. Так, зусиллями вартових була розкрита крадіжка 9 вагонів на лініях Бахмач – Конотоп і Конотоп – Ніжин137, а в ніч на 18 червня козаками пішої охоронної сотні Матвієм Кононенком, Опанасом Бездатьком, Василем Шаповалом, Микитою Руденком та Олександром Нестеренком було затримано небезпечних грабіжників138. В ці ж дні начальник Державної варти Сумського повіту Кринов оголошував подяку нач. загону поручику Стародубу “за відбиття банд”, а наглядача Державної варти Руденка нагородив премією 150 крб. “за кількаразове розкриття порушення акцизного Статуту”139.
Два останні накази начальника сумської Державної варти від 10 грудня 1918 року стосуються закриття ресторанів “через часті дебати”. Також мешканців будинків зобов`язували посипати тротуари піском і попелом140.
На цьому практично вичерпуються наші знання про державну варту періоду гетьманату. В середині грудня 1918 року влада в усіх повітах нашого краю переходить до Директорії УНР, яка скасовує варту і відроджує народну міліцію.

***

Ще під час повстання проти Скоропадського, коли тільки формувалися органи влади Директорії, функції охорони порядку виконували військові частини. У зверненні до населення головної команди Українських республіканських військ 16 листопада 1918 року говорилося, що замість гетьманських старост адміністративну владу в губерніях та повітах повинні тимчасово взяти колишні комісари Центральної Ради, а там, де їх немає – голови Земських Управ, або їх заступники141.
По селах та містах для охорони порядку пропонувалося створити військові частини, на чолі яких повинні стояти “найстарші чином військові чини української народності”142. Перед ними ставились такі завдання: 1) роззброєння каральних загонів та російських добровольчих загонів. 2) взяття під охорону магазинів, складів, державних скарбниць (банків), телеграфних, телефонних, поштових станцій, водогонів, електростанцій, залізничних станцій, пристаней, доріг. 3) не допускати чорносотенців до єврейських погромів. В окремій інструкції вказувалось: “всіх чиновників та російських офіцерів і начальників державної варти, що стояли на чолі карательних експедицій, убивали невинних селян і десятки тисяч неповинних людей запровадили до тюрми та вислали за границю – негайно арештувати і віддати під військовий суд Української Народної Республіки.”143
Також робилися спроби запровадити певну систему заходів, спрямованих на подолання наслідків діяльності німецьких військ. Селяни, які подали до волосних управ відомості про завдані збитки та реквізиції гетьманською владою могли розраховувати на компенсацію144.
Встановлення влади Директорії на території нашого краю відбувалося в умовах нового наступу більшовицьких військ. Численні заклики нової влади до населення свідчать, що вона намагалася апелювати до громадянських почуттів людей та природного бажання спокою і захисту. В багатьох містах та повітах відновили свою діяльнісь відділи народної міліції та інші формуання української народної самооборони. 9 грудня 1918 року роменська газета “Наше слово” повідомляла: Сьогодні в місті Ромен з розрішення Пана Отамана місцевої залоги Полковника Крата, хвормується Окрема сотня Гайдамаків по зразку сотень «Вільного Козацтва»... Кожен козак ставши активно зі зброєю повинен власно вимовити ворогам «доки маю шаблю у руці ще не вмерла Україна»145.
Однак зовнішні обставини та внутрішня анархія швидко привели до зміни політичної ситуації. Скориставшись евакуацією німецьких військ, нову війну проти Української Народної Республіки починає більшовицька Росія. Згодом край став свідком нової окупації. Відступала з кровопролитними боями Армія УНР, а разом з нею і загони української міліції. Відступала ціла епоха боротьби і сподівань, щоб відродитися через 72 роки.


____________________________________________________

1.Сумщина від давнини до сьогодення. Науковий довідник. Упорядник Покидченко Л. А. - Суми.: 2000. – “Слобожанщина”. – С.204-225.
2.Приказь Начальника общественной охраны. // Сумской вестникь. - № 53 – 1917г. – 8 марта. – С. 1.
3.Дідоренко Л. Нариси історії міліції Краснопільського району. (Машинопис) – С.8.
4.Засьданіе городской Думы // Сумской вьстник. – № 200. – 1917. – 20 сентября. – С.3.
5.Сумской вестникь. - № 53 – 1917г. – 8 марта. – С. 1.
6.Сумской вестникь. - № 52 – 1917г. – 6 марта. – С. 2.
7.Сумской вестникь. - № 57 – 1917г. – 12 марта. – С. 1.
8.Там само, – С. 4.
9.Дідоренко Л. Нариси історії міліції Краснопільського району. (Машинопис) – С.9.
10.ДАСО. ФР. 2673, оп.1, спр.1, арк.70.
11.Сумской вестникь. - № 219 – 1917г. – 16 октября. – С. 4.
12.Там само, – С. 4.
13.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.2, арк.43.
14.Там само, арк.114.
15.Міліція України: історичний нарис, портрети, події. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.- С.27.
16.ДАСО. ФР. 2637, оп.1, спр.1, арк.3.
17.Іванущенко Г. Залізом і кров`ю. Історико-документальні нариси. – Суми: «Собор», 2001. – С.7.
18.Там само. С.5.
19.ДАСО. ФР. 45, оп. 1, спр. 1, арк. 21.
20.Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914 - 1918). // Український історичний журнал. – 1993. - № 2,3 – С. 105.
21.Винниченко В. Відродження нації. Частина II – Київ-Відень. – 1920. – с.51.
22.ДАСО.ФР. 2564, оп.1, спр.1, арк.6-7.
23.Там само, арк.26.
24.Міліція України: історичний нарис, портрети, події. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.- С.14 - 15.
25.ДАСО.ФР. 2564, оп.1, спр.1, арк.33.
26.Там само, арк.6-7.
27.Там само, арк. 88.
28.ДАСО.ФР. 5567, оп.1, спр.1, арк.32.
29.Іванущенко Г. Залізом і кров`ю. Історико – документальні нариси. – Суми: «Собор», 2001. – С.136 - 137.
30.Там само, арк. 14.
31.ДАСО.ФР. 5567, оп.1, спр.6, арк.14.
32.ДАСО.ФР. 5567, оп.1, спр.1, арк.17 – 19 зв.
33.ДАСО.ФР. 5567, оп.1, спр.6, арк.62.
34.ДАСО.ФР. 5567, оп.1, спр.1, арк.28.
35.Там само, арк.28.
36.Там само, арк.53.
37.Там само, арк.84 – 85 зв.
38.ДАСО.ФР. 2564, оп.1, спр.1, арк.23 зв.
39.Там само, арк.32.
40.Захарчук А. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: Політико-правовий аспект. – Суми. – «Козацький вал». – 2002. – С.124.
41.Там само. – С.124.
42.Сумской вестникь. - № 229 – 1917г. – 16 декабря. – С. 2.
43.ДАСО.ФР. 2676, оп.1, спр.1, арк.93.
44.Там само, арк.93.
45.Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.
46.Сумской вестникь. - № 229 – 1917г. – 16 декабря. – С. 2.
47.Міліція України: історичний нарис, портрети, події. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.- С.30.
48.Пам`ятка Вільному козацтву // “Вільний козак”. – 1918 р.-15 січня. - С.4.
49.Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.319.
50.Історія Січових Стрільців. – Львів.: “Червона калина”. – 1937. – С.57.
51Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: “Либідь” – 1993. – С.479.
52.Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.9.
53.Історія Українського війська в 2 т. Т.2. – Львів.: Вид. І. Тиктора. – 1936. – С.379.
54.Рогатинський І. Глухівські Вільні козаки // “Українське Козацтво”, липень - вересень, 1977 р. - ч. 4 (43) - с.35.
55.Історія міст і сіл УРСР (Сумська область) – Харків.: УРЕ – 1973.– С.600.
56.Захарчук А. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: Політико-правовий аспект. – Суми. – «Козацький вал». – 2002. – С.125.
57.Там само. – С.125.
58.Там само. – С.126.
59.Там само. – С.126.
60.Історія міст і сіл УРСР (Сумська область) – Харків.: УРЕ – 1973.– С.38.
61.Іванущенко Г. Залізом і кров`ю. Історико – документальні нариси. – Суми: «Собор», 2001. – С.16.
62.Там само, с.16.
63.Захарчук А. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: Політико-правовий аспект. – Суми. – «Козацький вал». – 2002. – С.126.
64.Там само. – С.127.
65.Сумщина від давнини до сьогодення. Науковий довідник. Упорядник Покидченко Л. А. - Суми.: 2000. – “Слобожанщина”. – С.228-229.
66.Там само. – С.228 -229.
67.ДАЧО. ФР. 4153, оп.2, спр.2, арк.23.
68.ДАЧО. ФР. 4153, оп.2, спр.2, арк.36.
69.ДАЧО. ФР. 4153, оп.2, спр.2, арк.191 зв.
70.Газета Зінківського повітового земства, № 14. - 1918 р. - 6 вересня.
71.Рідний край. - № 27. – 1918р. – 15 червня.
72.Рідний край. - № 8. – 1918р. – 21 березня.; № 21. – 1918 р. - 27 травня.
73.Полтавські губернські відомості. - № 63. – 1918р. – 15(28) вересня.
74.Полтавські губернські відомості. - № 55. – 1918р. – 29 жовтня (11 листопада) 1918 року.
75.Музыченко П.П. Пищевский А.Л. История государства и права Украины в 2 ч., Ч.2. – Харьков: «Одиссей». – 2002. – С.56.
76.ДАСО. ФР.5567, оп.1, спр. 12, арк. 87.
77.Там само, арк. 88.
78.ДАСО. ФР.5567, оп.1, спр. 20, арк. 7.
79.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.1, арк.186.
80.Міліція України: історичний нарис, портрети, події. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.- С.32.
81. Общая хроника // Лучь. – № 56. – 1918. – 18 августа. – С.1.
82.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.10, арк.1.
83.ДАСО. ФР.5567, оп.1, спр. 20, арк. 7.
84.ДАСО. ФР.5567, оп.1, спр. 18, арк. 3.
85.Ткаченко Б. Лебедія. – Суми.: “Слобожанщина”. – 2000. – С.225.
86.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.6, арк.276.
87.ДАСО. ФР.5567, оп.1, спр. 17, арк. 19.
89Там само, арк. 19.
90.Копиленко.О., Копиленко.М. Держава і право України 1917 – 1920. – К.: “Либідь”. – 1997. – С.92.
91.ДАСО. ФР. 5567, оп.1, спр.12, арк.83-84.
92.Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.202.
93.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.18, арк.118.
94.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.1, арк.92 - 95.
95.Там само, арк.17.
96.Там само, арк.13 – 13зв.
97.Там само, арк.13 – 13зв.
98.Хозяйство Полтавщины. // Журнал Полтавского Губернского экономического совещания. - № 13. – 1923. – октябрь-декабрь. – С.29.
99.Ткаченко Б. Лебедія. – Суми.: “Слобожанщина”. – 2000. – С.225.
100.Объявленіе // Лучь. – № 85. – 1918. – 25 сентября. – С.1.
101.Ткаченко Б. Лебедія. – Суми.: “Слобожанщина”. – 2000. – С.226.
102.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.1, арк.186 – 123.
103.Ткаченко Б. Лебедія. – Суми.: “Слобожанщина”. – 2000. – С.22
104.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.6, арк.142 – 142 зв.
105.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.12, арк.48 – 48 зв.
106.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.1, арк.179.
107.Объявленіе // Лучь. – № 85. – 1918. – 25 сентября. – С.1.
108.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.6, арк.168.
109.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.1, арк.83.
110.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.1, арк.80 - 81.
111.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.6, арк.152.
112.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.12, арк.22.
113.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.2, арк.2.
114.Там само, арк.26.
115.Там само, арк.21.
116.Там само, арк.6.
117.Там само, арк.25.
118.Ткаченко Б. Лебедія. – Суми.: “Слобожанщина”. – 2000. – С.226.
119.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.2, арк.22.
120.Там само, арк.28.
121.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.20, арк.37.
122.Ткаченко Б. Лебедія. – Суми.: “Слобожанщина”. – 2000. – С.225.
123.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.6, арк.186 – 186 зв.
124.ДАСО. ФР. 5567, оп.1, спр.20, арк.22.
125.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.1, арк.125.
126.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.12, арк.62.
127.Объявленіе // Лучь. – № 85. – 1918. – 25 сентября. – С.1.
128.ДАСО.ФР. 2674, оп. 1, спр.1, арк.17.
129.ДАСО. ФР. 5962, оп.1, спр.1, арк.80.
130.Там само, арк. 167.
131.Наше слово. - № 43. – Ромни. – 1918. - 30 листопада . - С.3.
132.ДАСО.ФР. 2674, оп. 1, спр.1, арк.21.
133.Народне слово. - №39. - 1918 р. - 4 червня. - С.3.
134.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.1, арк.99.
135.Там само, арк.66.
136.ДАСО.ФР. 5962, оп. 1, спр.4, арк.2.
137.Там само, арк.18.
138.ДАСО.ФР. 5567, оп. 1, спр.1, арк.5.
139.Лучь. – №32. – 1918. – 30 июня. – С.1.
140.Лучь. – №36. – 1918. – 5 июля. – С.1.
141. Объявленіе // Лучь. – № 144. – 1918. – 12 декабря. – С.1.
142.ДАСО.ФР. 2674, оп. 1, спр.2, арк.2.
143.Там само, арк. 2.
144.Там само, арк. 2.
145.ДАСО.ФР. 2674, оп. 1, спр.2, арк.17.
146.”Наше слово”.-№50.- 1918. - 9 грудня. - С.1.