Неділя, 24 червня 2018 09:19

Абаровський Іван. Кров'ю умиті дні, твої Україно [Перебування повстанської армії Нестора Махна на Недригайлівщині]

Абаровський Іван Кирилович, завідувач Недригайлівського краєзнавчого музею ДІКЗ "Посулля"
Абаровський Іван. Кров'ю умиті дні, твої Україно [Перебування повстанської армії Нестора Махна на Недригайлівщині]

Радянська влада характеризувала легендарного Нестора Махна і так званумахновщину як "куркульський контрреволюційний анархічний рух, якийборовся проти пролетарської держави". Ім'ям ватажка повстанців матері в рокисовдепу лякали дітей, а червоні командири своїх солдатів. Та минули роки,змінилася епоха й у істориків, які не переписують сталінсько-комуністичніпостулати, а досліджують минуле в закритих раніше МГБ-вських схронах підгрифом "надзвичайно секретно", вивчають особистість Нестора Івановичаоб'єктивно, не зважаючи на ідеологічні стереотипи.

 26 жовтня нинішнього року ми будемо відзначати 130-ту річницю з дня

народження цього селянського очільника.
Якою ж насправді була ця людина, що згуртувала навколо себе понад 150-
тисячну армію? Газета "Вісті" далекого 1919 року (6 квітня) запитувала: "Хто ж
такий Махно?". І відразу ж відповідала: "Він є справжній національний герой!".
Розмови про його жорстокість і садизм не відповідають дійсності. "Рухливий, з
допитливим поглядом, він умів бути зосередженим і розважливим настільки, аби
переконати недовірливих." – так характеризують ті, хто був поруч з Нестором
Івановичем в ті роки. Окремі дослідники його життєвого шляху припускають, що
він володів даром ясновидіння й сильними гіпнотичними здібностями. Погляду
Махна не витримували навіть близькі з його оточення.
Інша розмова була з тими, які одягнувши комісарські шкірянки, наділені
повнотою влади знущалися над селянами, забираючи разом з продзагонами в них
зерно, картоплю, інші продукти для харчування пролетарського класу в Москві,
Ленінграді тощо.
А тепер я звертаюся до вас, присутніх: що б ви робили, аби до вас прийшли
відібрати (зважте – не купляти, а насильно забирати) вирощений вашими руками
хліб, відбирати до останньої зернини? А ваші діти пухли з голоду? Що б ви
робили?
Очолюючи протягом чотирьох років, з 1917 по 1921 рік значні селянські
маси, він воював з усіма владами та режимами, які існували в той складний і
суворий час. Ведучи боротьбу з військами Каледіна, Скоропадського, Денікіна,
Врангеля, Григор'єва, айстро-німецькими та антантівськими інтервентами,
ленінсько-троцькістськими окупантами з Росії. Селянство половини українських
земель сліпо довіряли йому, вважаючи "батька" своїм єдиним захисником від
різних гнобителів. "Симпатії селян – писав білогвардійський офіцер
І.Герасименко, – були на боці Махна".
Влітку 1919 року невпевнений в своїх силах Петлюра запропонував
"батькові" тримати проти Денікіна загальний фронт. Його командири досить
високо оцінили повстанського ватажка. "Отаман Нестор Махно, – писав генерал
Микола Капустянський, – був без сумніву здібною, видатною людиною і добре
надавався до проводиря повстанський революційних мас". Але в подальшому їм
відстоювати українські землі та народ не судилося.
Дивлячись, що Україні загрожує зовнішня небезпека, Н.Махно два рази
погоджувався вести боротьбу проти загрози революції разом з більшовиками.
Вже в 1918 році Махно став настільки популярним серед селян, що комуністи
навперебій підлещувалися до нього і переманювали під свої знамена. Але навіть
переходячи з тактичних міркувань на їхній бік, "батько Махно" не забував про
головне – інтереси українського селянина. В одній з телеграм до реввійськради
він, зокрема, писав: "…Заявляю вам, що я і мій фронт залишається незмінно
вірним робітничо-селянській революції, але не інститутам насильства, які чинять
сваволю над місцевим населенням".
Відомо, що Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора за № 4
(після Блюхера, Якіра і Тухачевського). Високу відзнаку вручав йому Клим
Ворошилов. "Було це у Гуляйполі, – розповіла у свій час дружина Махна Галина
Кузьменко. Грав оркестр. Були танці. Опісля Нестор і Клим співали
революційних пісень". Більшість архівних документів вказують, що відбулося це
на початку травня 1919 року.

Штаб махновців
З початком комуністичної продрозверстки Махно повів безжальну
боротьбу проти пограбувань більшовиками селянства. За даними київського
історика Володимира Горака, навесні 1919 року він видав ряд наказів про
заборону вивозу хліба з Бердянського та Маріупольського повітів. А коли
продзагонів ці вирішили знехтувати ними, махновці заарештували на залізниці
90 вагонів з харчами. Силами повстанців на контрольованих "батьком"
територіях злочинну діяльність продзагонів було припинено.
У листопаді 1920 року більшовики, завдячуючи мужності махновців,
війська яких посилали на вірну смерть, наказуючи лобовим ударом узяти
Турецький вал на Перекопі. Понад п'ять тисяч воїнів "батька Махна" тоді
загинули в солоних водах лиману і стільки ж, дещо пізніше, було підступно
розстріляно Михайлом Фрунзе за наказом Лейби Бронштейна (Льва Троцького),
який займав на той час посаду комісара збройних сил більшовицької Росії й у
крові топив українські міста і села, де не сповна виконувалися директиви
Московії, диктатури пролетаріату.
Сам Махно, на той час вдвадцяте (зверніть увагу!) поранений за роки
війни, вже без однієї ноги, ампутованої в шпиталі, полишив лікування,
дізнавшись про звірства, вчинені радянськими військами, зібрав вірних його
прапору бійців-друзів по всій знедоленій Україні і починає мстити більшовикам
скрізь, де б вони не зустрічалися на його шляху. Помста була страшною. Так міг
чинити хіба що батько, який втратив від рук поганців своїх дітей.
Перебуваючи в Гуляйполі, Махно облаштовував життя по-своєму, своїми
власними законами. До речі, навіть окремі більшовики, зокрема АнтоновОвсієнко,
будучи в той період на Катеринославщині, став мимовільним свідком
бурхливих перебудовчих процесів тут. Він доповідав "у центр", тобто до
Московії: "Тут налагоджуються дитячі комуни, школи. Гуляйполе один з
найкультурніших центрів Новоросії – тут три середні навчальні заклади.
Зусиллями Махно відкрито 10 госпіталів для поранених, організована майстерня,
що ремонтує гармати і виготовляє замки до гармат…"
Фактично Повстанська селянська революційна армія Н.Махна рейдувала
по Катеринославщині і Полтавщині, по землям Донбасу і Харківщини,
Кримському півострові і Чернігівщині. Неодноразово побували вони і на нашій
Недригайлівщині. Є підстави говорити, що саме в Засуллі "пригородке
заштатного города Недригайлова" та селі Вільшана Лебединського повіту
знаходилися свої люди Махна, тут він неодноразово поповнював ряди з місцевих
та прибулих з навколишніх хуторів добровольців. В Тернах завантажував
підводи цукром і здійснював вояж до Луганська, де міняв цей трофей на патрони.
Ще на початку 21 століття в Недригайлові та Засуллі зберігалися садиби, в яких,
як розповідали старожили, зупинявся Махно зі своїми побратимами.
Незважаючи, що історія повстанського руху 1917-1921 рр. на теренах
Недригайлівщини, та і в цілому Сумщини залишається малодослідженою, з
архівних джерел довідуємося, що загони селянського ватажка відвідували наш
район в першій декаді січня 1921 року. Тоді від їх рук загинули один комуніст,
міліціонер, два червоноармійці та інші. В середині того ж зимового місяця під
Недригайловом відбувся жорстокий і кровопролитний бій між патріотами і
російськими зайдами летючого корпусу дев'ятої кавалерійської дивізії, яку
очолював колишній царський офіцер П.Нестерович. втрати з обох сторін були
великими. Як подають радянські джерела, червоноармійців полягло 50 чоловік,
махновців близько 300.
У своїх спогадах про події, які тоді відбулися в Сакуновій Слободі (с.
Сакуниха), що за 7 кілометрів від Недригайлова, розповідає очевидець Кузьма
Демочко, що пізніше став редактором Чернівецької обласної газети. "Махновці
невеликою групою вступили в нашу Сакуниху, переодягнувшись в
червоноармійську форму, з червоними прапорами. Їх зустріли на площі біля
школи сільські міліціонери, серед яких був і мій родич Андрій Коцур. Зустріли
– і там-таки одразу полягли, порубані шаблями. Махнівці кинулися шукати
голову комнезаму Прокопа Кравченка, але не знайшли. А тому, навантажили на
свої тачанки продукти, зібрані в населення продзагонівцями і зникли".
Влітку того ж року повстанці Нестора Івановича в черговий раз з'явилися
на теренах нашого краю. Але становище махновців цього разу склалося значно
гірше ніж раніше. Їх переслідували регулярні війська Червоної армії, які майже
вдесятеро мали перевагу над ними. І очолював їх особисто очільник радянських
окупаційних військ на Україні і Молдовії Михайло Фрунзе. Тут слід вдатися до
очевидців тих подій.
Кузьма Демочко: "…Тишу розрізав розкотистий гуркіт. Озирнувшись ми
побачили, як нашою вулицею в'їздив у село чорний відкритий автомобіль.
Неподалік він зупинився. Троє військових поспішно піднялися з своїх місць,
піднесли до очей біноклі і, стоячи в машині, пильно вдивлялися в поле. Ми з
батьком не встигли навіть переглянутися, як машина зникла, лиш чорна смуга
диму повисла в ранковому повітрі". Невдовзі тут відбувся бій. Поле із східної
сторони села зненацька залопотіло кулеметними чергами і гарматними
вибухами. Понад яром пронеслися вершники.
Як виявляється Махна переслідували маневрові загони 7-ї Володимирської
дивізії. Тут 10-11 червня в боях під Сакунихою її 60-й полк, що складався
переважно з росіян та латишів, втратив 83 людей. М.Фрунзе для з'ясування
ситуації на полі бою, підійшов із невеликим загоном до села, де потрапив під
обстріл махновців, був поранений і змушений утекти. (До речі, кілька днів перед
цим, Фрунзе під селом Решетилівка потрапив в полон до батька Махна. Тоді
Нестір Іванович відпустив його на милість).
Про перебування головнокомандуючого військами на Україні Фрунзе
розповідав, у свій час, і Тимофій Кирилович Петльований: "Я на той час
працював помічником секретаря Хоружівського волвиконкому. Приблизно 20
липня на Хоружівку, як сарана, наступили головні сили Махна, які рухалися з
Іваниці. В урочищі Сагайдачка зав'язався бій з червоними. Коли я вже був у
волвиконкомі, біля ганку зупинилася легкова машина, з якої вийшов чоловік у
накинутій на плечі бурці. Він зайшов у кабінет і наказав викликати воєнкома,
яким на той час був Сергій Якович Токмань. Ось прибув і він. У нашій
присутності приїжджий відрекомендувався:
– Головнокомандуючий червоними військами Фрунзе.
…Я добре пам'ятаю, як після бою червоні ховали своїх товаришів, що загинули
в бою. Серед них і один командир кавалерійського ескадрону".
А хто ж ховав не окупантів, а вірних патріотів України і свого народу?
Боляче говорити сьогодні про ті події, які розвивалися на землях хоружівських,
беседівських та маршалківських у нашому районі 97 років тому.
Пригадується 30 червня 2011 року. В той день ми, працівники
Недригайлівського краєзнавчого музею, разом з Сумськими обласними
громадськими організаціями Національної спілки краєзнавців України,
Сумського слобідського козацького полку МГО "Українське козацтво",
обласного телебачення (його професійна журналістка Тетяна Голуб про цю
подію виготовила чудовий фільм) вшановували пам'ять воїнів Повстанської
армії у Будинку культури с. Хоружівка. За 300-400 метрів від того приміщення,
де ми перебували, знаходиться могила 45 солдатів, червоних козаків, які склали
свої голови у ті останні червневі дні 1921 року. Зверніть увагу, українські козаки,
охрещені більшовицькими знаменами. А це ж наші співвітчизники! Ті молоді
хлопці з Дніпропетровщини, Запоріжжя, Чернігівщини, Харківської губернії.
Не менша кількість загиблих була і з боку повстанців, які боронили
Україну як від внутрішніх так і зовнішніх ворогів. В тому числі і від чужинців з
сусідньої нам Росії, її насильницької влади. Прикро, що тим воїнам не існує,
навіть жодному ні єдиної могили. Їх віддали землі без почестей, як ворогів
народу. А це ж були ніякі не вороги, а прості хлопці з того ж таки Запорізького
краю, Черкащини, Кіровоградщини. Вони склали голови і за те, щоб ми з вами
мали сьогодні вільну, самостійну державу. І дарма, що в ній ще достатньо незгод.
Але це не їх вина, це проблеми і турботи наші. І вирішувати їх нам.
Залякані за радянської влади чекістами, гепеушниками, енкаведистами,
кегебістами тощо, наші земляки не могли навіть мову про це вести. Хто ж не
погоджувався з ленінськими, сталінськими, пізніше з хрущово-брежнівськими
ідеями, той поповнював ряди в'язнів суворої Півночі, конав на спорудженні
Біломор-каналу, шахт далекого Заполярря.
Чудом збереглося фото майже 100-річної давнини, на якому Нестір Махно
в оточенні Засульських жителів в одній з хат цього села. (Хата стоїть і нині).
Нащадки тих, хто на світлині, нині мешкають далеко за межами Сумщини.
Цьому посприяло, в першу чергу, причетність до так званої махновщини їхніх
предків.
Є достовірні дані, на жаль здебільшого з донесень військ Червоної армії,
про те, що махновські обози побували у Червоній Слободі, Козельному,
Деркачівці, Іваниці, хуторах Голубівщині, Шаповалових тощо. Що характерно,
завжди знаходили спільну мову з селянами. Хоча про один з прикрих випадків
доводилося чути, що стався на хуторі Кураси Вільшанської волості. Надвечір
зайшовши в цей хутір, що налічував в собі близько 20 хат, повстанці розбрелися
по садибах, аби десь переночувати і похарчуватися. (Було це взимку). У Павла
Яременка, жителя х. Курасів, який на той час вже порвав з більшовиками, було
чималенько золотих монет і прикрас. За переказами його сина – Костянтина
Павловича, батько любив насолоджуватися, рахуючи те золото у довгі зимові
вечори. Хизувався тими виробами, задовольнявся дзвіном золотих червінців.
Саме за таким заняттям і застали прибульці Павла Яременка. Почувши лемент і
гучну розмову на ганку своєї хати він вмить забрав всі цінності зі столу, разом зі
скатертиною поклав їх на стільця і впевнено вмостився на них, давши вказівку
дружині аби та відчинила вхідні двері до хати.
Вечірні гості, що завалили до хати, а їх було з півдесятка, були здивовані:
чому господар сидить на стільцеві без поруху. Запропонували встати, – той не
погоджується. Ну, звичайно, золото було конфісковано до казни повстанців, за
яким Павло Іванович дуже жалкував. Кость Павлович говорив інше:
– Спасибі Богу, що забрали його тоді, те золото. А то б натерпілися б через нього.
Докупили б землі, або ще й трактора придбали. То загриміли б в колективізацію
на Соловки. Такі часи були. Парадоксально, але, як бачите, за вчасно
конфісковані цінності люди ще й дякували махновцям.

Феодосій Щусь
А того кінця червневого місяця події розвивалися не на користь махновців.
Їх, вже досить пошарпане раніше військо, сковували летючий загін під опікою
командира 1-ї бригади 8-ї Червоно-козацької дивізії Григор'єва, 1-й
винищувальний загін Київського військового округу, підмога з військових
підрозділів Харківського військового округу, річка Сула з півдня була прикрита
першим батальйоном 58-го радянського полку, 60-й полк вже сидів у засаді на
підводах в с. Коровинцях. Винищувальний загін Київського ВО зранку також
вирушив з Ромнів туди ж на автомашинах. Польовий штаб, як центральний пункт
зв'язку, лишався у Коровинцях. Як уже йшла мова про те, що махновці
знаходилися 27 та 28 червня в Перетічках, Кімличці та під Сакунихою.
Втративши тут у бойовому зіткненні 56 бійців та 3 кулемети вони повернули на
північний схід. Розгадавши наміри червоних вони не повернули наліво, в бік
Ромен, а прийнявши бій з незначним загоном "червонців" подалися по східній
частині Недригайлівського та південній Білопільського, розквартирувалися на
ночівлю в с. Товста та прилягаючих до неї хуторах. Ранком, добре знаючи, що їх
чекає пастка по шляху Недригайлів-Ромни, рушили на Іваницю, а звідти на
Хоружівку, маючи намір вийти в бік Конотопа, Бахмача. Зайшли у начебто
спокійне село, але невдовзі були зустріті шквальним вогнем із засідки
противника з 988 та 60 стрілецьких полків. Рішення Махна було прийняте
блискавично – скувати вуличним боєм стрілецькі полки червоних в Беседівці та
Гринівці, розділивши основні сили на 2 групи. Підрозділ, який зайняв позицію
південніше, з успіхом вибив червоноармійців з села Малі Будки. Загін, що
прибув сюди на вантажівках, через боягузтво командира складу, невдовзі
розстріляного за вироком ревтрибуналу, розбігся хто куди без бою. Знищивши
безліч трофейного майна, в тому числі й автомобіль штабу, вже ніщо не могло
утримувати махновців від прориву на лівий берег Сули і вийти з оточення, в яке
потрапили.
Ті повстанці, які пішли північніше, на Гринівку, Беседівку, Маршали,
Біжівку, були перехоплені переважаючою кількістю вишколених військ
Григор'єва. Ось що розповідав про те учасник того бою П.З.Скугоров:
"Донесення нашої розвідки свідчило, що Махно готує сили в Беседівці. Це село
відмежовував від нас яр, а по цей бік яру праворуч стояло село Гринівка, ближче
до нас, навпроти Беседівки – Біжівка. Школа червоних старшин зайняла позицію
між Гринівкою і Біжівкою. За нею клином (ввігнутим боком до махновців)
розташувався полк Червоних козаків. Операцією керував Р.П.Ейдеман.
Вранці ми почали наступ з лівого флангу. Спішившись, бійці спустились у
яр. Махновці мали дуже вдалу позицію. Вони відкрили по наступаючим вогонь
з кулеметів, і була хвилина, коли, здавалося, наша атака захлинеться. (Але ж
перевага червоних утричі більша – І.А.). у лавах червоних козаків виникла
розгубленість. Це була гостра й важлива для всієї операції мить. В нашому
резерві залишилася невелика група козаків. Ми підвелися на стременах і
кинулися в групу наступаючих. Наш ривок підтримали кавалеристи 4-ї сотні.
Рубка була відчайдушною. Коні звивалися дибки, мов скажені. В такій гущі
кулемети виявилися зайвими, тому що не розвернешся, не вибереш у кого
стріляти. Ще мить – і махновці не витримають, повернуть коней назад. Тоді
Махно, перегрупувавши свої сили, кинув їх з правого флангу через Гринівку на
Беданівку. Тут йому вийшов назустріч дивізіон Володі Примакова. Але у
відповідь на це Махно сконцентрував на цьому напрямку кілька десятків
кулеметних тачанок. Під масовим обстрілом з клинками нічого не зробиш.
Батько Махно кинув в атаку свій штаб і особисту охорону. У цей час
Григор'єв вогнем двох гармат відігнав махновців і перейшов в атаку. Але вони в
черговий раз перегрупувалися і з гиком кинулися нам назустріч. І тут стався
найстрашніший епізод. Коли дві лави зійшлися на відстань п'яти-восьми метрів,
махновці вкинули шаблі до піхов і вихопили маузери, зустрівши нас градом куль.
Козаків 35 було вбито. Знищити всіх не дала тільки лавина. На відстані метрів
40, спираючись на тачанку рукою, стояв Махно. Мене поранило в ногу. Ми
стріляли, але тачанка, оточена кільцем чоловік в двадцять п'ять, прорвалася через
наші лави і помчала в бік Ромен. Ніч припинила погоню…"
Це спогади комісара першого червонокозацького полку, які були
видрукувані окремою книгою в 1968 році. Дарма, що був комуністом, але й
через майже 50 років від тих революційних подій автор був захоплений від
таланту стратега у військових діях батька Махна. Неначе б то втрачені усі шанси,
але він все рівно знайшов вихід з оточення більшовицьких військ. Про запеклі
останні бої повстанців, очолюваних Махном поблизу Беданівки розповідав в
середині 80-х років минулого століття і місцевий житель Маршалів Юрій
Іванович Махнівський. А ще із спогадів самих же червоних козаків дізнаємося
про те, що Н.М.Махно в Хоружівці поховав свого надійного побратима товариша
Феодосія Щуся, який загинув в боях під Недригайловом: "…Після бою в
Хоружівку махновці привезли на тачанці, застеленій килимами і чорними
знаменами, вбитого командира і хорвали його з почестями. За прикметами
очевидців того поховання, червоні вирішили, що загинув сам батько Махно.
Командування з радістю повідомляло більшовицький уряд: "Махна вбито". Але
потрібні були докази. Довелося вирити труп. Вбитий був не Махно, а його
помічник – Щусь".
Після розпаду СРСР долучатися до дослідження матеріалів про Н.І.Махна
стало багато земляків істориків, науковців, журналістів, краєзнавців із Сумщини.
Зокрема голова обласної Національної спілки краєзнавців Олег Корнієнко,
сумський прозаїк Аркадій Поважний, провідний журналіст Сумщини Тетяна
Голуб (виготовила фільм про вшанування повстанців-махновців у 2011 році на
Недригайлівщині) та інші.
Хочеться вірити в те, що суспільство Недригайлівщини, місцева влада,
громадські організації та політичні партії не лише нашого краю, а й обласного
центру, як це було в 2011 році, не обділить пам'яттю людину, з іменем якої
пов'язані події років революційних перегонів на Україні, зокрема на теренах
Недригайлівщини Н.І.Махна.

P.S. Автор цих рядків понад 30 років тому, мав намір захищати дипломну
роботу в Київському Державному університеті ім. Т.Г.Шевченка на тему про
Н.І.Махна, але ще тоді та тема була не дозволена. Частину тих матеріалів про
"батька" була використана при написанні цього історичного нарису.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кудрявцев Лев. Звивисті стежини Н. Махна // Урядовий Кур'єр. – 2006. – № 168. – 9 березня. – С. 14.
2. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К.: РВЦ «Проза», 1993.
3. Глушаков Юрий. Заклятые союзники Махно // Интересная газета. – 2014. – № 18. – С. 5, 8-9.
4. Багнюк Андрій. Любо, братці, любо… // Сільський час. – 1998. – 14 листопада. – С. 6.
5. Полянський Павло. Аграрна політика батька Махна // Сільський час. – 1996. – № 6. – С. 16-18.
6. Герасименко К.В. Махно. – Харків, 1990.
7. К безвластию через самоорганизацию трудящихся – лозунг русских анархистов // Наука и жизнь. – 1991. – № 5. – С. 34-43.
8. Нестору Махно – 110. Буклет. – Запоріжжя, 1998.
9. Валюх С. М.Фрунзе в Хоружівці // Ленінська зоря. – 1960. – 28 квітня.
10. Стецюра В. Кінець чорного отамана // Світло Жовтня. – 1976. – №21 (17 лютого); № 22 (19 лютого); № 23 (21 лютого).
11. Дубинский И. В строю червоных казаков // Новый мир. – 1959. – № 2. – С. – 101-145.
12.Семанов Сергей. Под черным знаменем // Роман-газета. – 1993. – № 4.
13. Скрипченко І., Абаровський І. Недригайлівська старовина. – Суми: Макдональдс, 2009. – С. 22-23.
14. Скрипченко І., Абаровський І. Недригайлівщина: у дзеркалі історії. – Суми: Собор, 2010. – С. 114-115.
15. Герасименко М. В. Батько Махно. Мемуари білогвардійця. – М.-Л., 1928.
16. Н.И.Махно. Воспоминания, материалы и документы. – Київ, 1991. – Кн. 1-3.
17. Кострова Варвара. Дорога домой // Отчизна. – 1977. – № 7. – С. 20-21.
18. Голованов Василий. Махно или «оборотень» гражданской войны // Литературная газета. – 1989. – № 6. – 8 февраля. – С. 13.
19. Волковинський В.М. Батько Махно. – К.: Т-во «Знання», 1992.
20. Коломієць П. П., Ярмоленко М. К. Переповнена чаша. – Київ, 1986.
21. Верстюк В. Н.І.Махно. – Київ: Дзвін, 1991.
22. Самбу Ростислав. Махно. – Київ: Український центр духовності, 1997.
23. Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – Київ: Перліт продакшн ЛТД, 1994.
24. Дубинський І., Шевчук Г. Червоне козацтво. – Київ, 1965.
25. Верстюк В. Ф. Махновщина. – К.: Наукова думка, 1991.
26. Павлов М. Одісея батька Махна // Сумщина. – 2005. – 12 жовтня. – С. 3.
27. Червінці // Спогади ветеранів Червоного козацтва. – Київ: Молодь, 1968.
28. Демочко К. Останній рейд // Світло Жовтня. – 1987. – 17 березня. – С. 3.

Опубліковано: Літературно-мистецькі та історичні контексти формування національної державності в добу Української революції 1917-1921 рр. та їх педагогічна інтерпретація в сучасній освітній діяльності: матеріали обласної науково-практичної конференції з он-лайн трансляцією, 21 березня 2018 року / Редактори С.В.Драновська, Л.М.Чхайло. Електронне видання – Суми : КЗ СОІППО, 2018. – С. 9-20.

Див. також: