П'ятниця, 14 грудня 2018 23:00

Власенко Валерій. Українське культурне об`єднання в Болгарії

Валерій Власенко, кандидат історичних наук, доцент (СумДУ)
Власенко Валерій. Українське культурне об`єднання в Болгарії

Із здобуттям Україною незалежності інтерес до міжвоєнної української політич­ної еміграції в Європі посилився. Це було пов’язано з тим, що, незважаючи на строка­тість політичних течій та партій в еміграції, вона сповідувала альтернативні радянській (УСРР/УРСР) форми державного устрою України. З’явилися збірники документів, ме­муари, епістолярії провідників еміграції, документальні публікації, монографії, статті у науковій періодиці, навчальні посібники, довідково-бібліографічні видання тощо. У науковій літературі знайшли відображення різноманітні сторони життя еміграції як на рівні континенту, так і окремих країн. Проте основна увага дослідників зосереджувалася переважно на тих країнах, де існували політичні центри української еміграції (Австрія, Німеччина, Польща, Франція, Чехословаччина). Менше уваги приділялося вивченню її периферійних осередків, зокрема на Балканах. Серед країн цього європейського ре­гіону можна виділити Болгарію, де українська еміграція виокремилася із російського емігрантського загалу. Незважаючи на русофільство болгарської влади, фінансову й ор­ганізаційну підтримку російської еміграції з боку Англії, Франції, США, міжнародних, американських і болгарських благодійних інституцій і, відповідно, брак такої допомоги українській еміграції, вона спромоглася створити низку різноманітних громадських ор­ганізацій, видавати українську пресу. Саме тому актуальним є питання самоорганізації української політичної еміграції у Болгарії. У нашій роботі ми застосовуємо поняття політичної еміграції в її вузькому сенсі, тобто йдеться не про всю українську еміграцію, а лише ту її частину, яка була політично вмотивована, ідеологічно визначена, організа­ційно структурована та сповідувала ідею відновлення незалежної та суверенної України у різних її формах.

Історія міжвоєнної української політичної еміграції в Болгарії знайшла певне відобра­ження у науковій літературі. Уривчасті дані про українську еміграцію в цій балканській країні наводяться у монографіях з історії міжвоєнної української політичної еміграції в Європі1, українсько-болгарських відносин2, військовополонених та інтернованих3, про до­кументальну спадщину української еміграції в Європі4, одного з лідерів еміграції в Бол­гарії М. Паращука5, а також у збірнику документів з історії української еміграції6. У до­кументальних публікаціях та статтях наукової періодики йдеться про прибуття емігрантів до Болгарії7, створення перших громадських організацій та їх засновника В. Филоновича8, Українську громаду в Болгарії (УГ)9, філію Українського національного козацького това­риства (УНАКОТО)10, українську пресу11, встановлення емігрантами пам’ятника М. Дра- гоманову12, взаємовідносини емігрантів з Л. Шишмановою-Драгомановою13, відзначення еміграцією Шевченківських свят14, архівну україніку в Болгарії15.

У російській історіографії українську еміграцію в Болгарії або взагалі не виокремлю­ють з російського емігрантського загалу, або розглядають її як невід’ємну складову росій­ської еміграції. Такої ж точки зору дотримується і сербський спеціаліст з історії російської еміграції на Балканах М. Йованович16. Лише в деяких роботах звертається увага на існу­вання так званого «українського питання» у середовищі російської еміграції взагалі та на Балканах зокрема17.

Серед болгарських дослідників російської еміграції на наявність у міжвоєнній Бол­гарії українських організацій та преси вказували Д. Даскалов та Ц. Кьосева. При цьому перший автор вважає керівників українських організацій діячами російської еміграції, які насправді були її опонентами18. Другий автор відзначає національну відокремленість українців від російської еміграції19. Нещодавно побачила світ робота болгарського жур­наліста П. Мангачева, присвячена історії міжвоєнної української еміграції, в тому числі й її громадським організаціям. Попри певні неточності та описовий характер роботи, вона є поки що єдиною в Болгарії працею із даної проблеми20. Публікації про українські емі­грантські громадські організації зустрічаються і на сторінках болгарської преси21. До до­слідження міжвоєнної української еміграції в Болгарії долучилися і місцеві представники сучасної української діаспори у цій країні22.

Інформацію про українську еміграцію містять також довідкові архівні видання - до­кументальний каталог23 та науково-інвентарний опис особистого архіву професора М. Па- ращука у Центральному державному архіві Болгарії24. У першому виданні подано перелік документів з історії еміграції, які зберігаються у фондах кількох болгарських архівів та Національному літературному музеї. Друге видання - опис архіву професора, скульптора, громадсько-політичного діяча й одного з лідерів української політичної еміграції в Болгарії.

Проте поза увагою дослідників залишилося питання про діяльність первинних осе­редків еміграції - громадських організацій. Саме тому автор ставить собі за мету розкрити це питання на прикладі Українського культурного об’єднання в Болгарії.

Внаслідок трьох хвиль еміграції 1919-1920 рр. з України, Криму та Півдня Росії без­посередньо та через Константинополь до Болгарії прибуло декілька десятків тисяч емі­грантів. За даними сучасних дослідників, у 1922 р. їхня кількість сягнула 35-36 тис. осіб25. Близько половини з них складали військові. За «Таємною адресною книгою частин Росій­ської армії» від 24 лютого 1922 р. їх було 15 129 осіб26, даними Українського посольства (квітень 1922 р.) - 17 тис. осіб27. Відчутною серед них була питома вага уродженців і жите­лів України. У доповідях начальника Генерального штабу до військового міністра УНР від 4 листопада та 20 грудня 1921 р. фігурували дані про перебування в країні від 6 тис.28 до 8 тис.29 українських військових, які жили «своїм національним життям». Зауважимо, що тут не враховано тих українців, які прибули до Болгарії наступного року. У квітні 1922 р. дипломатичний агент УНР в Болгарії повідомив МЗС УНР про те, що з 10 тис. цивільних біженців чоловічої статі російських громадських діячів і чиновників, які орієнтувалися на Врангеля, було близько 2 тис. осіб, донських, кубанських козаків та росіян лівих поглядів, які намагалися жити більш-менш самостійно від Врангеля - понад 4 тис. осіб, «свідомих» українців, які нічого спільного з Врангелем не хотіли мати й орієнтувалися на Українське посольство, - понад 3 тис. осіб30. У сучасних дослідженнях йдеться про 7 тис. українців, які опинилися в Болгарії після поразки національно-визвольної боротьби та закінчення громадянської війни в Росії31.

Розбіжності щодо кількості українських емігрантів пояснюються тим, що у докумен­тах йшлося про різні категорії українців, оскільки автори застосовували різні критерії при визначенні поняття «українець». Найчастіше українців виділяли за географічно-терито­ріальною ознакою, тобто місцем народження або проживання. Більшість армії Врангеля складали мобілізовані молоді люди переважно з Катеринославщини, Полтавщини, Хар­ківщини, Херсонщини, менше - з Київщини і Чернігівщини, зовсім мало - з Волині та Поділля32. Тому за цією ознакою питому вагу українців серед усього російського емігрант­ського загалу визначали у 50%33, 70%34 і навіть 80% (разом з кубанцями)35. Проте не всі народжені в Україні вважали себе українцями, так само як частина кубанських козаків в еміграції ототожнювала себе більше з Україною, ніж із Росією.

В умовах еміграції для багатьох біженців поділ на українців і росіян був умовним і мінливим. Наприклад, колишні професори Новоросійського (Одеського) університету В. Зав’ялов та М. Попруженко спочатку прихильно поставилися до української справи у Бол­гарії, у 1922 р. були членами Тимчасового комітету Українського товариства Червоного Хреста, але згодом стали її критиками й опонентами36. З іншого боку, у 1923 р. до правлін­ня Української громади в Софії звернулася група учнів російської гімназії із пропозицією зарахувати їх до складу організації, щоб разом дочекатися того часу, «коли ми всі станемо під жовто-блакитний стяг»37.

Крім того, чимало українських емігрантів в період національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. служили у різних арміях: гетьманській, УНР, УГА, ЗСПР, «Русской», Чер­воній, а також у партизансько-повстанських загонах38. Наприклад, після занепаду Україн­ської держави багато членів уряду П. Скоропадського, вищих державних чиновників і вій­ськових стали на бік державних утворень білої Росії, проте в еміграції чимало примусово мобілізованих до армії Врангеля українців, особливо з Катеринославщини, Полтавщини та Херсонщини, перейшло «до Петлюри»3. Тобто в еміграції уродженці України могли прилучитися як до української, так і російської спільноти. При виборі визначальною мо­гла стати як матеріальна сторона (орієнтація на того, хто забезпечить найнеобхіднішим - їжею, ночівлею та ліками), так і національне самоусвідомлення, незважаючи на матері­альну скруту.

Вже на початку 1920-х рр. з-поміж українців виділяли свідомих, малосвідомих, не­свідомих і ренегатів або малоросів. При цьому майже усі вони в Болгарії перебували у російському емігрантському середовищі, під впливом російських старшин та численної російської інтелігенції і тому думати про «якусь там Україну» на початку еміграції, як стверджував В. Филонович, просто не могли. До того ж, на емігрантів впливало і ру­софільство болгар40. Дипломатичний агент УНР в Болгарії В. Драгомирецький поділяв усіх українців на дві групи: «свідомих і такі, які сліпо тримаються Врангеля. Перші зовсім відокремились від армії Врангеля, тримають постійний зв’язок з українським посольством і відносяться негативно до добровольців... Друга група - «українці по на­зві», служать Врангелю може ще й вірніше як великороси.Часом і вони з’ясовуються перед нами в своїй прихильності, але це все постійно робиться при звісних умовах: «без Петлюри», «без самостійности», при признанню «общерусского язика», «единой об- щей родини» і т.д.»41. На думку одного з провідників української еміграції в Болгарії полковника Б. Цибульського, на початку 1920-х рр. серед емігрантів з України кількість тих, хто свідомо визнавав себе українцем, було приблизно 2 тис. осіб, в тому числі укра­їнської інтелігенції - близько 200 осіб42.

Упродовж майже двох десятиліть кількість російської й української еміграції скоро­чувалася внаслідок репатріації, рееміграції до інших країн, набуття болгарського грома­дянства, одруження з болгарками та смерті емігрантів. У болгарській статистиці того часу українців не виділяли в окрему групу, вважаючи їх російськими емігрантами. У 1929 р. в країні російських емігрантів налічувалося 24,5 тис. осіб, 1936-1937 рр. - 16,5 тис. осіб43. За даними болгарської політичної поліції, на межі 1920-х-1930-х років у Болгарії прожи­вало 1,2 тис. українських емігрантів44. Очевидно, йдеться про політичну еміграцію, тобто тих людей, які публічно визнали себе українцями і перебували у складі різноманітних українських організацій.

Перші громадські організації української еміграції в Болгарії виникли 1921 р. з іні­ціативи підполковника В. Филоновича та за сприяння Українського посольства. Це була «Українська громада в Болгарії» (з філіями по країні), з якої невдовзі виділилися військова організація «Січ» та Культурно-просвітній гурток. Завдяки зусиллям представників цих організацій та допомозі головного інтенданта болгарської армії полковника Каратункова, Болгарського й Українського товариств Червоного Хреста у Софії була зведена «Укра­їнська хата», де розміщувалися притулок на 150 осіб, бібліотека-читальня, їдальня, ви­робничі майстерні та представництва громадських організацій45. За даними тогочасної української преси, наприкінці 1922 р. «Українська громада в Болгарії» (УГ) мала 1200­1500 членів46. Через внутрішні суперечки, виїзд до Чехословаччини В. Филоновича, брак організаторських сил, дії російської еміграції та болгарської влади у 1924-1925 рр. ді­яльність громадських організацій була припинена. Де-факто (нелегально) існував лише Український гурток ім. М. Драгоманова, до якого увійшла частина колишніх членів УГ.

Через декілька років болгарська влада дозволила українським емігрантам створити громадську організацію. Навесні 1926 р. декілька ініціативних груп українських емігран­тів звернулося до болгарської влади за легалізацією українських громадських організацій.

З пересторогою цю новину сприйняла російська еміграція. Паризька газета «Русское вре- мя» зазначила, що «ото предприятие (створення українських організацій - В. В.) в русской массе... несомненно вносит елемент расслоения в емигрантскую среду, и в етом его печальная сторона»41. Рішення Міністерства внутрішніх справ № 1837 про легалізацію Українського культурного об’єднання (УКО) в Болгарії було прийнято 18 червня 1926 р.48 Наприкінці того ж року організація налічувала 11 членів, на початку 1928 р. - 2149, в серед­ині 1930-х рр. - близько 40 осіб50. Головами управи УКО були Володимир Колісниченко (з 1926 р. - з перервами), Іван Орлов (з 1928 р. - з перервами), доктор наук Дмитро Шелудько (з 1934 р.), Петро Литвиненко (з 1938 р.), Дмитро Майстренко (1940-1942). До керівного складу організації у різний час належали Олександр Васецький, Демид Гулай, Олексій Залуговський, Митрофан Зарицький, С. Йосипів, Євген Кириченко, Іван Коршун, Донат Криворучко, Григорій Мицик, Микола Ніцкевич, В. Орлов, Павло Педашенко, Феодосій Полтавців, Тетяна Рибальченко, Іван Тахтай, Йосип Ткаченко, Олександр Труш, Сергій Юзефович та Василь Яковенко51.

Ініціатором створення організації виступило Українське національне козацьке това­риство на чолі з І. Полтавцем-Остряницею. Воно мало свою філію в Болгарії. Більшість її членів одночасно належала і до УКО. Під впливом цієї гетьманської політичної орга­нізації УКО перебувало до початку 1930-х рр. Проте з появою Організації українських націоналістів (ОУН), відвідуванням Болгарії її представниками Леонідом Костарівим і Миколою Сціборським та направленням до цієї країни резидентів Івана Шиманського та Миколи Ніцкевича вплив нової політичної сили на УКО посилився. На початку 1930-х років об’єднання вже цілком перебувало під впливом ОУН52. Неодноразово відбувалися спільні засідання УКО й осередку ОУН у Софії. Така практика припинилася 1936 р., коли М. Ніцкевич остаточно визнав її неефективною. У Болгарії існувало 2 осередки ОУН - у Софії та Варні. До складу першого входили І. Коршун (керівник), В. Князєв, Д. Криво­ручко, Й. Ткаченко, П. Литвиненко та Т. Коваленко, другого - М. Дробаха, В. Коваленко, Терещенко та ще одна особа53. За іншими даними, у Варні діяла група, до якої належали Дробаха, Бондар, Колесник, Терещенко, Фастовець54.

Незважаючи на контроль ОУН над громадською організацією, серед її керівництва залишалися і прихильники гетьманського руху, зокрема, І. Орлов та В. Колісниченко. Це відзначали і керівники ОУН55. Через певні непорозуміння на політичному ґрунті й особис­то з В. Колісниченком І. Орлов у середині 1930-х рр. вийшов зі складу УКО, проте 1940 р. відновив своє членство в організації.

УКО намагалося поширити свою діяльність на всю територію Болгарії. 1930 року в Бургасі виникло Українське культурне об’єднання. Декілька років його очолював доктор наук М. Корниліїв. З часом самостійна організація перетворилася на філію софійського УКО. У 1935 р. до її керівного складу входили Аврам Войт (голова), Павло Власенко, Ми­хайло Григоріїв, Юрій Гусак та Ілля Кравець56. Завдяки зусиллям М. Ніцкевича у Слівені була відкрита філія на чолі з Василем Круглим. Восени 1934 р. вона мала 21 члена51. М. Ніцкевич сприяв появі ще однієї філії у Варні. Очолював її М. Дробаха58. УКО на­магалося підтримувати своїх прихильників у регіонах. З цією метою туди з концертами виїжджали художні аматорські колективи. У листопаді 1934 р. такий концерт відбувся у Пловдиві59. Це давало можливість УКО розширити мережу своїх регіональних осередків. У 1936 р. у Пловдиві зусиллями Кирила Лойка була відкрита філія УКО, до якої увійшла частина колишніх членів філії УГ в цьому місті60.

У 1929 р. розпочалося суперництво між Українським культурним об’єднанням та но­вопосталою уенерівською Українською громадою за вплив на емігрантів. Болгарське МВС декілька років не затверджувало статут УГ. До цього були причетні не тільки болгарська влада та російські емігранти, але й керівники УКО, оскільки побоювалися появи організа­ції, яка орієнтувалася на Державний Центр (ДЦ) УНР в екзилі. Представники об’єднання доводили владі непотрібність ще однієї української організації61.

Після легалізації УГ суперництво з УКО виявилося у кількох напрямках. По-перше, прихильники ДЦ УНР намагалися очолити загальноукраїнський об’єднавчий рух під гаслом Української Народної Республіки. У червні 1929 р. у Празі відбулася І конференція україн­ської еміграції, на якій були представлені різні осередки еміграції в країнах Європи, зокрема УГ в Болгарії. Це викликало полеміку в емігрантській пресі. На сторінках «Розбудови нації» була опублікована низка статей щодо цієї події й участі в ній українських емігрантів з Болга­рії62. У відповідь делегат від УГ в Болгарії Борис Цибульський на сторінках «Тризуба» подав свою точку зору на цю проблему63. Українським монархістам і націоналістам не сподобало­ся те, що ініціатором у цій справі виступили прихильники УНР. 1931 року в Бельгії відбулася нарада представників українських організацій за кордоном, яка і започаткувала створення Європейського об’єднання українських організацій на чужині (ЄОУОЧ). Декларацію про його заснування підписали представники 7 українських організацій та їхніх об’єднань у країнах Європи, в тому числі І. Орлов від УКО в Болгарії64. У документі зазначалося, що об’єднання є позапартійною національно-громадською установою федеративного характе­ру, яке має боронити матеріальні й моральні інтереси українців за кордоном65.

По-друге, УКО і УГ по-різному оцінювали дії польської влади на території Західної України. Якщо УГ не виявила у цьому питанні активності, то УКО - навпаки. 30 лис­топада 1930 р. з ініціативи об’єднання відбулися надзвичайні збори («протестне віче») української колонії в Софії щодо польського терору у Східній Галичині. Доповіді виго­лосили доктор наук Вершинський, І. Орлов, В. Колісниченко, секретарем президії збо­рів був І. Коршун. Одноголосно була схвалена резолюція про засудження дій польської влади на західноукраїнських землях. Вона була опублікована в українській емігрантській, болгарській і німецькій пресі та розіслана різним впливовим громадським діячам та між­народним інституціям. Крім того, газета «Независимост» (8.12.1930) передрукувала стат­тю французького журналіста Рене Мартеля з цієї проблеми66, а газета «Заря» (14.01.1931) опублікувала відповідь члена філії УНАКОТО та УКО Ф. Полтавціва на закиди редакції російської емігрантської газети «Возрождение» щодо сепаратизму «українських само­стійників» у Болгарії й організації Українським культурним об’єднанням «простестного віча» у Софії67.

Представники Уряду УНР в екзилі у Болгарії Я. Малиновський і В. Филонович ви­знавали успіхи УКО й ОУН у протистоянні з уенерівськими організаціями та поширення їхнього впливу на українську еміграцію в цій балканській країні68.

Незважаючи на різні політичні орієнтації УКО й УГ, обидві організації брали участь в об’єднавчому русі української еміграції в Болгарії, намагаючись очолити його. 14-15 жовтня 1933 р. у Софії з ініціативи Української громади відбувся І конгрес українських організацій у Болгарії, в якому взяли участь 26 делегатів від 10 громадських організацій та Комітету з будівництва Українського дому, в тому числі від УКО в Софії (В. Колісниченко, І. Коршун, П. Литвиненко, Д. Майстренко, М. Ніцкевич) та Бургасі (М. Корниліїв), Укра­їнського гімнастичного товариства «Січ» (П. Педашенко). До президії конгресу увійшли Д. Майстренко (заступник), П. Литвиненко (секретар); мандатної комісії - І. Коршун. На­слідком конгресу стало створення Союзу українських організацій у Болгарії (СУОБ). До складу його управи увійшли Д. Майстренко (заступник), П. Литвиненко (скарбник), реві­зійної комісії - М. Корниліїв (голова)69.

Проте через протистояння гетьманців, уенерівців та націоналістів консолідації укра­їнської еміграції навколо СУОБ не відбулося. Тому на І делегатському з’їзді, що відбувся 4-5 листопада 1934 р. у Софії, управа Союзу була оновлена. До її складу увійшли М. Корниліїв (голова), Д. Майстренко (заступник, перед з’їздом виконував обов’язки голо­ви), ревізійної комісії - І. Коршун70. Згодом управу СУОБ очолив Д. Майстренко. Проте в середині 1930-х рр. протистояння представника УГ уенерівця Я. Малиновського та пред­ставника УКО націоналіста М. Ніцкевича за вплив у Союзі українських організацій закін­чилося на користь першого. УКО вийшло зі складу Союзу, який наприкінці 1930-х років припинив своє існування, а на початку Другої світової війни, коли уенерівські організації втратили фінансову допомогу з боку Польщі, частина членів УГ приєдналася до УКО. У 1939 р. після нетривалої кризи УКО відродилося і фактично перетворилося на центральну установу української еміграції в Болгарії71.

Обидві організації представляли українців на офіційних заходах болгарської влади. Так, 31 жовтня, 1 та 2 листопада 1930 р. у Болгарії відбулися урочистості з нагоди шлюбу болгар­ського царя Бориса ІІІ з італійською принцесою Джованою. В них взяли участь й іноземці, громадські організації яких були зареєстровані в Болгарії. Серед них - Українське культурне об’єднання та Українська громада. Хоча обидві організації отримали запрошення окремо, проте на заході українську спільноту вони представляли разом, причому під жовто-синім прапором УГ. Українська колона на маніфестації налічувала 70-80 осіб. Серед них були й ті, хто не належав до українських організацій, проте вважав себе українцем72.

Українське культурне об’єднання, одним із завдань якого було зближення українсько­го і болгарського народів, намагалося налагодити зв’язки з болгарськими громадськими організаціями та діячами. Саме про це йшлося у листі заступника голови управи УКО І. Орлова до голови управи Українсько-болгарського товариства, колишнього посла Болга­рії в Україні професора Івана Шишманова від 12 жовтня 1926 р.73 Гарні стосунки у керівни­цтва УКО в особі І. Орлова склалися з Лідією Шишмановою-Драгомановою. Об’єднання надсилало доньці М. Драгоманова запрошення на різноманітні заходи організації, дер­жавні та релігійні свята, допомагало їй у розшуку в Болгарії Омеляна Береста74. УКО бра­ла участь у культурних заходах товариства «Славянска беседа». 14 грудня 1929 р. у при­міщенні товариства в Софії була влаштована сімейна вечірка-концерт. Виступали пред­ставники різних слов’янських народів. Українців представляв хор під орудою І. Орлова. Українські народні пісні виконала Цанкова (латвійка, яка вийшла заміж за болгарина), танок «Гопак» - Софія Орлова й Іван Тахтай75. 16 квітня 1932 р. у приміщенні товари­ства «Славянска беседа» був влаштований традиційний бал-вечірка. У ньому взяли участь близько 10 товариств слов’янських народів (поляків, росіян, українців, хорватів та чехів), які діяли в Болгарії. Кожний народ представив свій окремий номер програми. Члени УКО С. Орлова й І. Тахтай виконали танок «Гопак»16.

Широкою була діяльність УКО на ниві культури. Заходи у цій галузі слугували засо­бом збереження національної ідентичності емігрантів і способом адаптації їх до нового громадсько-політичного та мовно-етнічного середовища. У листі до військового міністра УНР в еміграції генерала В. Сальського від 3 травня 1937 р. полковник В. Филонович зазначав, що УКО «по своєму культурному рівню є вищою ніж Громада. Має ця організа­ція добре організований клуб, порядну бібліотеку, користується матеріальною підтрим­кою багатших членів своєї організації»11. Клуб об’єднання (вул. Царя Сімеона, 69) мав 6 кімнат, бібліотеку. Фінансова підтримка для функціонування клубу надходила від члена управи УКО Д. Майстренка та українців із США78. Хор УКО налічував близько 40 осіб. У різний час його очолювали І. Орлов та Я. Володін. Хор відіграв важливу роль у пропаганді української справи в Болгарії. 5 січня 1935 р. по Софійському радіо транслювалися пісні у виконанні хору. Неодноразові виступи колективу перед широкою болгарською громад­ськістю вплинули на те, що до репертуару великих болгарських державних хорів були включені й деякі українські пісні. УКО організовувала лекції з історії, культури, економі­ки, концерти, вистави. Щотижня у клубі виступав струнний оркестр79.

Члени УКО й УНАКОТО були причетні до видання двотижневика «Независимост» болгарською мовою (Софія, 1930) та національної громадської інформаційної газети «На сторожі» (1931 р. вийшло декілька чисел). На сторінках першого видання друкувалися статті І. Орлова та Ф. Полтавціва80, другого - І. Коршуна, І. та С. Орлових, Ф. Полтавціва. Редактором газети «На сторожі» був І. Орлов, видавцем - Ф. Жеребко81.

Українська еміграція в Болгарії відзначала національні, державні, релігійні свята, ювілеї історичних подій та постатей. Зазвичай це робилося зусиллями кількох українських громадських організацій, в першу чергу УКО, УГ та СУОБ. Чи не єдиним святом, у яко­му брали участь члени українських і кубанських громадських організацій, монархісти і республіканці, соціалісти і націоналісти, а також «малороси» і місцева болгарська громад­ськість, були так звані Шевченківські свята (дні), приурочені до дня народження, роковин смерті українського поета та перепоховання його тіла на Чернечій горі у Каневі. Їх відзна­чали щороку в лютому-березні, іноді у квітні-травні. Зауважимо, що Шевченківські дні у Болгарії були започатковані Українським посольством і місцевою українською громадою ще у квітні 1920 р.82 Підтримали цю традицію і новопосталі у 1921-1922 рр. українські емігрантські громадські організації83.

У 1928 р. з ініціативи УКО Шевченківське свято відзначили двічі. 11 березня у церк­ві святих Кирила та Мефодія за участю українських емігрантів, І. Шишманова, Н. Бала- банова, урядовців Міністерства освіти Ходжева, В. Стефчева, І. Добрінова та Ніколова, представників болгарських і македонських культурно-освітніх організацій, студентів Со­фійського та Вільного (Свободного) університетів відбулася урочиста панахида з нагоди дня смерті поета. Правив службу і виголосив промову болгарський священик Харлампій Харламбєв, виступив український хор. У заході взяли участь колишня артистка Україн­ського державного театру Лідія Дуке та викладач Софійської духовної семінарії Микола Никитюк (Никитюків)84.

З метою влаштування святкового концерту із вшанування пам’яті Т. Шевченка був створений оргкомітет із представників українських (І. Орлов від УКО), болгарських і македонських культурно-освітніх організацій. У приміщенні болгарського Молодіжного християнського товариства (Софія, вул. Раковски, 135) відбулося декілька засідань комі­тету85. 12 травня у приміщенні товариства «Славянска беседа» було влаштовано концерт, у якому взяли участь і болгарські та македонські громадські організації. На початку кон­церту український хор (35 чоловік) під орудою І. Орлова виконав «Заповіт» Т. Шевченка. Потім Д. Шелудько виголосив болгарською мовою доповідь про вплив творчості україн­ського поета на болгарську літературу та окремих її представників, зокрема Любена Ка- равелова. Далі декламувалися твори поета українською та болгарською мовами. Надзви­чайне враження на слухачів справили виступи оперної співачки Л. Дуке, яка замість двох пісень виконала на вимогу публіки 5 творів, та скрипаля Болгарської державної опери Еміля Попова. Акомпаніатором артистів був диригент Болгарської народної опери Цанко Цанков. Декілька творів на слова Т. Шевченка виконав український хор, закінчивши кон­церт піснею «Закувала та сива зозуленька». На сторінках місцевих газет «Независимост» та «Македония» були вміщені позитивні відгуки про цей захід української еміграції86.

13 березня 1932 р. свято було влаштоване спільними зусиллями УКО та УГ. Розпоча­лися велелюдні урочистості з панахиди у церкві святих Кирила та Мефодія. Вперше захід зібрав близько 200 українців. У супроводі українського хору під орудою Я. Володіна служ­бу правили три болгарські священики. Потім відбулася академія (урочисте засідання). Хор виконав Шевченків «Заповіт». Від УКО доповідь виголосив І. Орлов, УГ - В. Маринчин, націоналістів - В. Колісниченко та Н. Федоровський, Софійської козацької (кубанців, дон­ців, терців) станиці - Я. Лопух. Останній оратор зазначив, що Т Шевченко є батьком і для козаків, а його «Кобзар» - настільною книгою кожної хати. Секретар УГ Г. Крупицький під акомпанемент гітари виконав пісню «Зійшов місяць, зійшов ясний» та продекламував написаний ним же вірш «До Тараса». Закінчилася академія виконанням гімну «Ще не вмерла Україна»87.

За таким же сценарієм Шевченківське свято було влаштовано УКО і УГ 12 березня наступного року. Після панахиди, яку правив болгарський священик Дмитро, відбулася академія, яку відкрив В. Колісниченко. Представниця УКО Т. Рибальченко прочитала вірш «Минають дні, минають ночі». І. Коршун виголосив доповідь «Пророк національного від­родження України», Н. Федоровський та І. Шиманський прочитали реферати про життя та творчість Т. Шевченка88. У наступні роки УКО брало участь у Шевченківських святах, що були організовані СУОБ.

Спільними зусиллями кількох громадських організацій щороку в січні відзначали День незалежності України (22 січня) - проголошення Українською Центральною Радою ГУ Універсалу. Іноді це свято поєднували з Днем соборності України (Акт Злуки УНР і ЗУНР). 16 лютого 1930 р. УКО власними силами організувало святкування 12-ої річниці проголошення незалежності України та 11-ої річниці проголошення Злуки українських земель89. 2 січня 1933 р. подвійне свято УКО відзначало вже разом з УГ. Від об’єднання у ньому взяли участь В. Колісниченко, Т. Рибальченко й І. Шиманський90. У наступні роки організатором відзначення Дня незалежності України виступав СУОБ. Для цього спеці­ально створювався оргкомітет, який неодноразово очолював І. Орлов. Так, 20 січня 1935 р. саме він відкрив святкову академію, а від УКО з доповіддю виступив М. Ніцкевич. З при­вітаннями до учасників академії звернулися голова місцевого осередку Союзу козаків- націоналістів Я. Лопух та отаман Софійської станиці «вільних козаків» ім. М. Рябовола Косоротов91.

Іноді УКО брало участь у вшануванні пам’яті С. Петлюри. Цей захід щороку у травні організовувала Українська громада з нагоди роковин смерті Голови Директорії УНР. Так, у панахиді й академії, що відбулися 25 травня 1933 р. у Софії, від УКО доповідь виголо­сив В. Колісниченко92. Наступного року організацією вшанування пам’яті С. Петлюри у Софії, Відині, Пловдиві, Русе та інших містах займався СУОБ на чолі з Д. Майстренком. У болгарській столиці у заході взяли участь у повному складі управи кількох українських організацій та філії Союзу козаків-націоналістів. Від УКО з промовою виступив М. Ніц- кевич. Після закінчення академії був організований збір коштів на потреби Української бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі93. У 1938 р. ініціаторами панахиди по С. Петлюрі у церкві святих Кирила та Мефодія в Софії виступили УГ і УКО94.

Українське культурне об’єднання самостійно або разом з іншими організаціями від­значали світські та релігійні свята. У 1929 р. УГ виступила ініціатором організації для ді­тей емігрантів новорічної ялинки і звернулася до управи УКО з пропозицією створити для реалізації цієї мети спільний комітет. Проте тоді ця справа не була реалізована й обидві організації провели захід самостійно95. Лише 19 січня 1933 р. вперше новорічну ялинку для 60 дітей УКО й УГ влаштували разом у приміщенні Української громади96. У наступні роки ці дві організації проводили такі спільні заходи для дітей у приміщеннях УКО та УГ по черзі.

Українські громадські організації в Болгарії взагалі та УКО зокрема вшановували пам’ять видатних українських діячів. Так, у 1935 р. міжорганізаційний комітет влаштував скорботну («жалібну») академію пам’яті М. Грушевського, на якій виступили болгарський письменник С. Чілінгіров, професор Д. Шелудько та представник УКО М. Ніцкевич97.

Українське культурне об’єднання припинило своє існування у роки Другої світової війни. Після 9 вересня 1944 р. діяльністю УКО в Болгарії зацікавився СМЕРШ. Більше 20 його членів було заарештовано та відправлено до СРСР98.

Отже, у міжвоєнний період Українське культурне об’єднання було однією з найвпли- вовіших громадських організацій української еміграції в Болгарії. Виконуючи функції культурно-освітньої організації, воно де-факто займалося і громадсько-політичною діяль­ністю. УКО в Болгарії було легальним рупором спочатку УНАКОТО, а потім - ОУН. Най­більше організація виявила себе на ниві культури, відзначення національних і державних свят, налагодження співпраці з болгарською громадськістю. Незважаючи на суперництво й розходження в ідейно-політичній сфері з уенерівською Українською громадою в Софії, УКО співпрацювало з нею у галузі культури.

___________________________________________________________________________________

1Трощинський, В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-по­літичне явище. К.: Інтел, 1994, 259 с.; Наріжний, С. Українська еміграція : Культурна праця україн­ської еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999, с. 119-121; Україна крізь віки: в 15 т. Т. 15: Українці в світі / В. П. Трощинський, А. А. Шевченко. К.: Альтернативи, 1999, с. 179-181.

2Павленко, В. Українсько-болгарські взаємини 1918-1939 рр. К., 1995, 224 с.

3Срібняк, І. В. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Цен­тральної та Південно-Східної Європи: становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919-1924 рр.). К., 2000, с. 190-195.

4Боряк, Т. Документальна спадщина української еміграції в Європі: Празький архів (1945­2010). Ніжин: Вид-во НДУ імені Миколи Гоголя, 2011, 544 с.

5Степовик, Д. Скульптор Михайло Паращук: життя і творчість. Торонто-Едмонтон-К.: Вид-во Канадського ін-ту укр. студій Альбертського ун-ту, 1994, 226 с.; Ониськів, М. Українець Михайло Паращук: Ровесник болгарської волі, Страдник нашої долі. М. Оніськів, Б. Хаварівський. Тернопіль: Збруч, 2003, 173 с.

6Українська політична еміграція 1919-1945: Документи і матеріали. К.: Парламентське вид-во, 2008, 928 с.

7Срібняк, І. Початки української військової еміграції на Балканах (1921-1923 рр.) // Військово- історичний альманах. К., 2006. - № 2. - С. 45-55.

8Власенко, В. «Тут повстали нові Карпатські Крути» (до біографії автора спогадів «Березне­ві дні Карпатської України» Василя Филоновича) // Сумський історико-архівний журнал. - 2009. - № 6-7. - С. 141-148; Власенко, В. До громадсько-політичної діяльності Василя Филоновича у Болга­рії у 1921-1922 рр. // Київська старовина. - К., 2010. - № 6. - С. 97-115; Каковкіна, О. Українська діа­спора в Болгарії в розвитку українсько-болгарських відносин // Наукові записки Національного уні­верситету «Острозька академія»: Історичні науки. Острог, 2010. - Вип. 15. - С. 110-120; Власенко, В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Пам’ятки : археографічний щорічник. Т. 12. К., 2011, с. 124-145.

9Власенко, В. М. Українська громада в Болгарії (за матеріалами паризького тижневика «Три­зуб») // Сумська старовина. - 2011. - № 35. - С. 14-27.

10Власенко, В. М. Філія Українського національного козацького товариства у Болгарії (1923­1936) за матеріалами болгарського і чеського архівів // Дриновський збірник / Дриновски сборник. Т. 5. Харків-Софія, 2012, с. 428-443.

11Павленко, В. Українська емігрантська преса в Болгарії міжвоєнного періоду / В. Павленко, П. Сохань // Українська діаспора. Ч. 1. К.-Чикаго, 1992, с. 85-98.

12Власенко, В. З історії встановлення пам’ятника М. Драгоманову в Софії. - URL: http://www. bgukrainistika.com/widgets/Filemanager/uploads/anon/ALMANAH2.pdf (дата звернення: 09.10.2013).

13Власенко, В. М. Українські емігранти в Болгарії і Л. М. Шишманова-Драгоманова: невідоме листування (За матеріалами Наукового архіву Болгарської академії наук) // Сумський історико-архів- ний журнал. - 2011. - № 14-15. - С. 30—42.

14Власенко, В. Н. Шевченковские дни украинской политической ^миграции в Болгарии в межвоенньїй период (по материалам парижского еженедельника «Тризуб») // Сумський історико- архівний журнал. Суми, 2012. - № 18-19. - С. 18-24.

15Косенко, О. В. Архівна україніка міжвоєнного періоду в Болгарії // Архіви України. К., 2011. - № 2. -С. 204-211.

16Йованович, М. Русская ^миграция на Балканах: 1920-1940. М.: Библиотека-фонд «Русское зарубежье»; Русский путь, 2005, с. 136-139.

17Косик, В. И. Украинский вопрос и проблема «балканизации» России в среде русских ^мигрантов в 1930-е годьі: в связи з виходом в свет сборника документов «Чему свидетели ми били» // Славяноведение. М., 1999. - № 4. - С. 64-70; Шнирельман, В. А. Русские, нерусские и евразийский федерализм: евразийцьі и их оппонентьі в 1920-е годи // Славяноведение. М., 2002. - № 4. - С. 3-20; На путях становлення украинской и белорусской наций: фактори, механизми, соотнесения / Ин-т славяноведения РАН. М.: ООО «Стратегия», 2004, с. 247-248.

18Даскалов, Д. Издательская деятельность русской ^миграции в Болгарии // Славяноведение. М., 1996. - № 5. - С. 89-91; Даскалов, Д. Бялата емиграция в Бьлгария. София: УИ «Св. Климент Охридски», 1997, с. 161-166.

19Кьосева, Ц. Бьлгария и руската емиграция 20-те-50-те години на ХХ в. София: IMIR, 2002, с. 16.

20Мангачев, П. Украинската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни (1918-1944 г.). София: Колбис, 2011, 321 с.

21Райчевски, С. Украински организации в Бьлгария. // Детонация. София, 2009. - Февруари. - С. 4.

22Жуківський, В. До 130-річчя з дня народження М. І. Паращука (1878-1963) - видатного укра­їнського скульптора, автора пам’ятника М. П. Драгоманова // Матеріали першої, другої та третьої на­укових конференцій «Драгоманівські студії». Софія, 2008, с. 74-80; Якімова, А. Українці в Болгарії: філософія історичного буття (нариси). Софія, 2011, с. 43-75.

23Украинската емиграция в Бьлгария след Пьрвата световна война: Документален каталог. / Автори и сьставители В. Москаленко, Е. Хакова; превод на укр. език В. Москаленко. София [б. и.], 2000. 151 с.

24Хакова, Е. Проф. Михайло Иванович Парашчук. Скулптор и общественно-политически деец (1878-1963): Научно-инвентарен опис на личния архив на проф. Михайло Парашчук ЦДА на Р.Б. Ф. 1717К. / Е. Хакова, В. Москаленко. София: Парадигма, 2007, 349 с.

25Чернявски, Г. Й. Борбата на БКП против врангелисткия заговор. / Г. Й. Чернявський, Д. Даскалов. София: Изд. на БКП, 1964, с. 37; Даскалов, Д. Бялата емиграция в Бьлгария. София: УИ «Св. Климент Охридски», 1997, с. 59; Йованович, М. Обзор переселения русских беженцев на Балкани // Русский исход. СПб.: Алетейя, 2004, с. 189; Кьосева, Ц. Бьлгария и руската емиграция (20-те-50-те години на ХХ в.). София: IMIR, 2002, с. 24.

26Николов, Ц. Дейността на БКП в защита на Сьветска Русия (1917-1922). София: Изд. на БКП, 1960, с. 163; Чернявски, Г. Й. Борбата на БКП против врангелисткия заговор. / Г. Й. Чернявський, Д. Даскалов. София: Изд. на БКП, 1964. с. 37; Спасов, Л. Врангеловата армия в Бьлгария 1919-1923. София: УИ «Св. Климент Охридски», 1999, с. 101-102.

27Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО), ф. 1429, оп. 2, спр. 153, арк. 2.

28ЦДАВО, ф. 1075, оп. 2, спр. 476, арк. 234зв; ф. 1078, оп. 2, спр. 210, арк. 4 зв; Срібняк І. Почат- ки української військової еміграції на Балканах (1921-1923 рр.) // Військово-історичний альманах. К., 2006. - № 2. - С. 48.

29Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО), ф. 1, оп. 20, спр. 1311, арк. 29; Павленко, В. Українсько-болгарські взаємини 1918-1939 рр. К., 1995, с. 16.

30ЦДАВО, ф. 1429, оп. 2, спр. 153, арк. 2.

31Україна крізь віки: в 15 т. Т. 15: Українці в світі. / В. П. Трощинський, А. А. Шевченко. К.: Альтернативи, 1999, с. 180.

32ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 308, арк. 107.

33Гетманенко, О. Д. Черная белая гвардия (о судьбе белогвардейцев^мигрантов). / О. Д. Гетма- ненко, А. А. Юшко // Военно-исторический журнал. М., 1989. - № 11. - С. 41.

34Государственний архив Российской федерации (далі - ГАРФ), ф. Р-9145, оп. 1, д. 324, л. 1 6об.

35ЦдАгО, ф. 269, оп. 2, спр. 282, арк. 212; Н. М. Лист з Царгороду. Врангель і Україна // Воля. Т. 4. Ч. 4. Відень, 1920, с. 188.

36Централен дьржавен архив (далі - ЦДА), ф. 1717К, оп. 1, а. е. 415, л. 1-2; Мангачев, П. Укра­инската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни (1918-1944 г.). София: Колбис, 2011, с. 34.

37Українська еміграція в Болгарії // Трибуна України. Ч. 2-3. Варшава, 1923. с. 114-115.

38Див.: Тинченко, Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921): біогр. довідник. Кн. 1. К.: Темпора, 2007, 536 с.; Кн. 2. К.: Темпора, 2011, с. 60, 63.

39ЦДАВО, ф. 4, оп. 1, спр. 567, арк. 3зв.

40ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 282, арк. 212.

41ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 308, арк. 103зв-104, 108.

42Українська політична еміграція 1919-1945, с. 355.

43Йованович, М. Русская ^миграция на Балканах: 1920-1940, с. 123.

44Мангачев, П. Украинската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни, с. 232.

45Власенко, В. До громадсько-політичної діяльності Василя Филоновича у Болгарії у 1921­1922 рр., с. 103-105; він же. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах, с. 130-131.

46Українська еміграція в Болгарії // Трибуна України. Ч. 2-3. Варшава, 1923, с. 114.

47ЦДА, ф. 1717К, оп. 1, а. е. 510, л. 17.

48Мангачев, П. Украинската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни, с. 229.

49ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 262, арк. 34

50Жив’юк А. Між ендеками й більшовиками: Микола Ніцкевич в українському націоналістич­ному русі 1920-1940-х рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Х., 2010. - № 2 (35). - C. 231.

51Павленко, В. Українсько-болгарські взаємини 1918-1939 рр., с. 175-177;Мангачев, П. Украин­ската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни, с. 229-231. Зауважимо, що у документах МВС Болгарії, на які посилаються автори, неодноразово зустрічається плутанина щодо імен членів управи УКО, зокрема, Володимира (Івана) Колісниченка, Доната (Данона) Криворучка, Петра (Івана) Литвиненка, Миколи (Михайла) Ніцкевича та ін.

52ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 282, арк. 189; Кентій, А. В. Збройний чин Українських Націоналіс­тів 1920-1956: історико-архівні нариси. Т. 1: Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. К., 2005, с. 100.

53Жив’юк А. Між ендеками й більшовиками: Микола Ніцкевич в українському націоналістич­ному русі 1920-1940-х рр., с. 230-231.

54Мангачев, П. Украинската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни, с. 228.

55Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т. 1: 1927-1930. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005, с. 290; Т. 2. Ч. 2: Листування Є. Коновальця з Д. Андрієвським (1927­1934 рр.). К., 2007, с. 286, 444-445.

56Хроніка. В Болгарії. Річні загальні збори Українського культурного об’єднання в Бургасі // Тризуб. Париж, 1935. - № 23. - С. 25-26.

57ЦДА, ф. 1717К, оп. 1, а. е. 338, л. 4, 6.

58Мангачев, П. Украинската емиграция в Бьлгария през периода между двете световни войни, с. 229.

59ЦДА, ф. 1717К, оп. 1, а.е. 290, л. 3.

60ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 282, арк. 55; Наріжний, С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). - С. 120.

61Подорожній. Де-що про українську еміграцію на Балканах (Лист з Балканів) // Тризуб. Париж, 1928. - № 9. - С. 14.

62Націоналіст. Лист з Болгарії // Розбудова нації. Прага, 1929. - № 6-7. - С. 246-247.

63Цибульський, Б. Лист з Болгарії // Тризуб. Париж, 1929. - № 36. - С. 16-19.

64Черепин, С. Недоверие // Тризуб. Париж, 1932. - № 10. - С. 6; Документи і матеріали з істо­рії Організації Українських Націоналістів. Т. 2. Ч. 2: 1931-1934. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2010, с. 432; Мандрик, М. Український націоналізм: становлення у міжвоєнну добу. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2006, с. 205.

65Об’єднання українських організацій за кордоном // Розбудова нації. Ч. 1-2. Прага, 1932, с. 1.

66ЦДА, ф. 1717К, оп. 1, а. е. 510, л. 13, 15; Кульчицький, Є. Перша пластова еміграція // Пласто­вий шлях. Ч. 5. Мюнхен, 1951, с. 33.

67ЦДА, ф. 1717К, оп. 2, а.е. 347, л. 2.

68ЦДАГО, ф. 269, оп. 2, спр. 278, арк. 176; спр. 282, арк. 189.

69Хроніка. В Болгарії. Карпилівський Г. 1-й український конгрес у Софії // Тризуб. Париж, 1933. - № 41. - С. 30-31.

70Малинівський, Я. Перший делегатський з’їзд Союзу Українських Організацій в Болгарії (Лист із Софії) // Тризуб. Ч. 3-4. Париж, 1935, с. 14-16.

71ЦДА, ф. 1717К, оп. 1, а.е. 414, л. 2; Жив’юк А. Між ендеками й більшовиками: Микола Ніцке­вич в українському націоналістичному русі 1920-1940-х рр., с. 231.

72Незалежний. Лист із Болгарії // Тризуб. - Париж, 1930. - № 46. - С. 9-10.

73Научен архив на Бьлгарска академия на науките (далі - НА-БАН), ф. 11К, оп. 2, а.е. 585, л. 27.

 

Джерело: Дриновський збірник, т. VII. - Харків-Софія, 2014. - С.87-97