Неділя, 14 квітня 2019 08:39

Кириєвський В'ячеслав, Магдич Андрій. Український есер Тит Ковбаса

В'ячеслав Кириєвський, краєзнавець; Андрій Магдич, вчитель (м. Шостка)
Кириєвський В'ячеслав, Магдич Андрій. Український есер Тит Ковбаса

Стаття підготовлена до 130 річчя з дня народження діяча української революції 1917-1921 рр. Тита Васильовича Ковбаси (1889–1931), політичного в’язня (1908–1917), який в 27-річному віці був обраний 12 (25) листопада 1917 р. по списку від Української партії соціалістів-революціонерів та Української селянської спілки депутатом Всеросійських установчих зборів від Чернігівської губернії.

 

На початку ХХ століття молодь села Локотки захопилася соціалістичними революційними ідеями, привнесеними з Шостки та Глухова своїми ж односельцями. Характерним представником локотківської молоді можна вважати Тита Васильовича Ковбасу. Він народився 1 (13) квітня 1889 р. в селі Локотки Воронізької волості Глухівського повіту Чернігівської губернії. Батько Тита – козак Василь Юхимович – був волосним старостою, обирався депутатом (гласним) Глухівського земства [5, с. 17]. Дід, Юхим Зіновійович, був старостою села, організував селян на викупівлю поміщицьких земель, придбав й собі 4 десятини поміщицької землі – ліс в урочищі Осередок, що за річкою Шосткою по дорозі від локотківської церкви Вознесіння на Ямпіль. На початку ХХ ст. Василь Юхимович мав вже 70 десятин землі [2, арк. 3].

За родинним переказом, прапрадід Тита Васильовича був козацьким отаманом на запорізькій Хортиці. Він повернувся до Локотків разом з побратимом Дебдою після знищення царицею Катериною ІІ Запорізької Січі наприкінці ХVІІІ ст.

У 1900 р. Тит Васильович закінчив Локотківське народне трирічне училище, потім у 1902–1905 рр. навчався в двокласному чотирирічному зразковому міському училищі при Глухівському вчительському інституті. За успіхи в навчанні отримав у 1903 р. похвальний лист. Тит полюбляв математику й мав здібності до неї. По закінченню училища він поступив на однорічні педагогічні курси при Глухівському вчительському інституті (2.08.1905–1.06.1906), де здобув звання вчителя начальних училищ [1, арк. 138, 149]. Навчаючись у Глухові, Ковбаса долучився в 1904 р. до революційного руху, і в 1905 р. вступив до партії соціалістів-революціонерів (есерів) [3, арк. 27]. 

У серпні 1906 р. Тит Ковбаса влаштувався працювати рахівником на Шосткинський пороховий завод (ШПЗ). Також з вересня 1906 р. він почав вчителювати у приватній школі єврея Михайла Богданова в Локотках, навчав трьох дітей Богданова та ще дев’ятьох сусідських, у тому числі Михайла Скальца, Мойсея Естрина та Геца Скляра [1, арк. 147, 153].

У 1906 р. Ковбаса долучився до гуртка есерів-максималістів, який організував вчитель «Шостенскаго трехкласснаго городского училища» Никанор Казимирович Ярошевич (1885–1937). Він приїхав до Шостки в 1906 р. після трирічного навчання в Глухівському учительському інституті (1903–1906). Шосткинський есерівський гурток підпорядковувався Глухівській партійній організації [1, арк. 153]. У гуртку нараховувалося до 30 молодих робітників та службовців ШПЗ 1886–1892 років народження. Кожен другий гуртківець був локотківцем, зокрема: Тит Ковбаса, Митрофан Соломко, Микола Соломко, Василь Световой, Ігнат Световой, Петро Доценко, Кирило Антощенко, Захар Бондаренко, Пилип Іванов, брати Карповці Лев та Єгор, Дмитро Моляр, Омелян Сподарець [3, арк. 21, 22, 25]. Есери-максималісти проводили зібрання, мітинги, займалися розповсюдженням літератури та листівок. За переказом, вони збиралися в кімнаті будинку постоялого двору (вул. Чехова, 156).

Ковбаса також розповсюджував революційні листівки. Зокрема, у липні 1906 р. він відправив чималу поштову кореспонденцію селянину Карпу Коваленку на Покошицьке волосне управління Кролевецького повіту [2, арк. 6]. Занадто товста кореспонденція привернула увагу урядника Федора Андрусенка. Він виявив там листівки – виборчі призиви, маніфест кримінального змісту та ніким не підписану записку для вчителя з с. Блистови Михайла Абрамова. Анонімний автор записки просив Абрамова переказати якомусь Петру Снітку, щоби той приїхав до Шостки за своїми речами. Також в записці йшлося про розповсюдження надісланих листівок. Урядник передав «преступную» кореспонденцію до Чернігівського губернського жандармського управління, яке розпочало слідство. Затриманий жандармами селянин Снітко не розпізнав почерку на записці, проте дав свідчення, що повертаючись додому з курсів Глухівського міського училища зустрів батька свого товариша Тита Ковбаси й попросив захопити попутно деякі його речі до с. Локотки. Згодом Снітко мав їх забрати [2, арк. 6 зв.]. Другий допитаний жандармами вчитель Михайло Абрамов повністю заперечив знайомство з Титом Ковбасою.

ковбаса1

Восени 1907 р. Ковбаса був заарештований в Локотках «за распостранение преступных воззваний среди населения» [1, арк. 147; 2, арк. 3]. Його відвезли до Кролевецької в’язниці. На допиті Ковбаса погодився, що почерк записки з кореспонденції Коваленку дещо схожий з його почерком, але записку писав не він. Експертиза почерку встановила, що лист написаний таки Титом Ковбасою. Тож він був звинувачений в злочині, передбаченим 2 та 3 частинами 130 статті Кримінального Уложення. 16 листопада 1907 р. вчитель Ковбаса був взятий на поруки із грошовою відповідальністю, заставою в 500 рублів [2, арк. 7].

Невдовзі 18 січня 1908 р. поліція заарештувала в Локотках трьох молодиків: Митрофана Соломка, Миколу Соломка та Ігната Светового [3, арк. 22]. Під час слідства з’ясувалося, що заарештовані належать до злочинної таємної спільноти – Глухівської організації партії соціалістів-революціонерів максималістів, до якої також належить піднаглядний поліції Тит Ковбаса. Поліція зробила струс в хаті Ковбаси (вул. Чехова, 130) й знайшла у нього револьвер системи браунінг з двома обоймами та 18 патронами [4, арк. 73]. Син волосного старости був вдруге заарештований. За переказом, жандарми повели його головною вулицею Локотків до Шостки з ганьбою, в одній спідній білизні. Отже, Тит Васильович знову підпав під слідство, але вже по другій кримінальній справі за приналежність до революціонерів.

16 березня 1908 р. відбувся перший суд над Титом Ковбасою, звинуваченим у державному злочині. Київська судова палата признала його винуватим у розповсюджені «сочинений», що закликають до бунтівних заворушень, до повалення існуючого в державі суспільного ладу та непокорі закону «49, 1 и 2 п.п., 129, 17, 3 п. 129, 18, 53, 19, 20, 57, 60, 62, 36 ст. угол. ул.» [2, арк. 9 зв.]. Державний злочинець, козак Тит Васильович Ковбаса, отримав вирок – 1 рік ув’язнення в суворій тюрмі – «крепости». Вирок вступив в силу 3 квітня 1908 р. й був приведений до виконання 15 травня 1908 р. [2, арк. 10].

За переказом, вчитель Михайло Спиридонович Абрамов не залишив в біді родину Тита Васильовича. Він разом зі своїм молодшим братом, теж вчителем, Денисом неодноразово відвідував родичів Тита Ковбаси в Локотках. Якось вони подарували молодшій сестрі Тита Федосії надзвичайно гарні книжки казок Братів Грим. Як відомо, старший з братів Абрамових, Іван Спиридонович (1874–1960), в той час проживав в Петербурзі, був одружений на вдові власника книжкових магазинів.

Ковбаса відбував покарання в Київській тюрмі, бо тривало слідство по другій справі [3, арк. 28]. Невдовзі 30 жовтня 1908 р. відбувся суд в Києві. На цей раз на підставі ч. 2, ст. 102 Кримінального Уложення – «принадлежность к революционному сообществу» – Тит Ковбаса отримав 2 роки 8 місяців каторги. Його перевели до Чернігівської каторжної тюрми, потім до Новгород-Сіверської в’язниці для вкрай небезпечних ворогів-змовників проти царської влади. За родинним переказом, у в’язниці Ковбаса зазнав катувань на допитах. Проте, він не дав показань щодо своїх партійних спільників Михайла та Дениса Абрамових. Титу Ковбасі відбили легені, він харкав кров’ю. Раз на тиждень матір Тита Уляна Семенівна отримувала з в’язниці закривавлену білизну для прання. Від сліз по синові мати стала напівсліпою.

ковбаса4

У 1910 р. політичний в’язень Ковбаса був етапований з Новгорода-Сіверського до Сибіру, в Іркутську губернію [1, арк. 147]. Вслід за Титом поїхала в Сибір як декабристка його вірна подруга Олександра Георгіївна Маркова (1888-1973). Вони познайомився ще під час навчання в Глухові. Тит бував з друзями в її рідному селі Стрільники Путивльського повіту. Вони побралися в с. Дядіно Марковської волості Киренського повіту Іркутської губернії. Титу Васильовичу дозволили працювати сільським вчителем.

У 1913 р. з нагоди 300-річчя царського дому Романових Марковське волосне управління Киренського повіту Іркутської губернії повідомило Тита Васильовича листом за № 1212 від 12 липня 1913 р., що за височайшим царським указом від 21 лютого 1913 р., його можуть звільнити від заслання та відновити статут селянина, козака в 1915 р., а згодом й повернути громадянські права в 1920 р. [1, арк. 153].

10 грудня 1914 р. в родині Тита Васильовича народилася дочка Євгенія (1914-1999). А через два дні 12 грудня 1914 р. Ковбаса отримав повідомлення про своє звільнення, але без відновлення в правах. Відтепер він мав право виїзду з Сибіру, проте не дозволялося проживати в столиці імперії Петербурзі та в столичній губернії, також в Чернігівський губернії, де він раніше скоїв злочин по ч. 2, ст. 102 Кримінального Укладу [1, арк. 149].

ковбаса5

У 1915 р. Тит Ковбаса переїхав до міста Кустанай Тургаївської області та влаштувався на посаду конторника Кустанайськоої міської управи. У 1916 р. Ковбаса перебрався в місто Курган Тобольської губернії, де працював в «Русско-Азиатской коммерческой Биржевой артели». Через півроку Ковбаса переїхав в місто Барнаул Томської губернії. Знайшов роботу у «Союзе артельщиков и кооператоров», також працював з дітьми в «Детском городке» на Фербелівській площі з четвертої години дня [1, арк. 148].

ковбаса3

По амністії Лютневої революції Тит Ковбаса повернувся у травні 1917 р. додому в село Локотки. Наприкінці травня він поступив на службу до канцелярії Шосткинського порохового заводу (ШПЗ) [1, арк. 153]. Ковбаса одразу долучився до діяльності Української партії СР (соціалістів-революціонерів) У липні 1917 р. він був направлений від партії на роботу в Глухівське земство [4, арк. 28]. Приймав активну участь на виборах до Всеросійських установчих зборів і 12 (25) листопада 1917 р. був обраний депутатом за списком №10 від Української партії СР та Української Селянської спілки [1, арк. 153]. Усього до Всеросійських установчих зборів (Парламенту) було обрано від українських губерній 158 депутатів. Усі вони увійшли до складу Центральної Ради Української Народної Республіки на правах її членів з дорадчими голосами, відповідно до пропозиції голови Центральної Ради М. Грушевського. Таким чином український есер Тит Васильович Ковбаса отримав найвищі на той час виборні звання, став державним діячем.

Вранці 5 січня 1918 р. Установчі збори розпочали роботу в Таврійському палаці Петербургу, але наступного дня вони були розігнані більшовиками. Тит Васильович повернувся додому, і 15 січня був звільнений з ШПЗ, в зв’яжу з зупинкою виробництва [1, арк. 153]. Центральна Рада незабаром теж відійшла від влади, внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р., організованого гетьманом Павлом Скоропадським. Влітку 9 червня 1918 р. Тит Васильович був заарештований гетьманцями. Відсидів місяць в глухівській в’язниці, потім виїхав до Київського повіту Київської губернії, де з 1 вересня 1918 р. працював завідуючим однокласної школи в селі Щучине, що поблизу Ржищева [1, арк. 7].

У травні 1919 р. Тит Васильович переїхав з Київщини в с. Волокине на Глухівщині, а звідти в червні повернувся до Локотків та почав працювати вчителем груповодом в локотківській школі [1, арк. 7, 8].

Ковбаса, маючи кооперативний досвід по Барнаулу, долучився у червні 1919 р. до роботи в локотківському кредитно-кооперативному товаристві [1, арк. 11]. 17 серпня 1919 р. Ковбаса був обраний головою цього товариства [1, арк. 150]. 30 травня 1920 р. Ковбаса був направлений делегатом на з’їзд кредитно-кооперативних товариств в Глухові [1, арк. 11].

15 листопада 1920 р. Ковбаса отримав відстрочку від призову до Червоної армії як незамінний робітник локотківської школи, насправді, за незадовільним станом здоров’я, бо дали знати відбиті у в’язниці легені. 8 червня 1924 р. Шосткинський райвиконком видав посвідчення Т.В. Ковбасі о визнанні його інвалідом 4-ої групи з втратою 35% працездатності через прогресуючі сухоти [1, арк. 152].

Восени 1924 р. Ковбаса був обраний членом Шосткинського райкому професійної спілки робітників освіти «Робос» та призначений головою культкомісії й редактором стінної газети. 13 жовтня 1924 р. Шосткинська районна інспекція освіти (РІО) призначила Ковбасу вчителем-ліквідатором неписьменності (лікнепу)  [1, арк. 147]. Також Тит Васильович й сам вчився в червні 1925 р. на курсах керівників сільськогосподарських гуртків, тобто хліборобів [1, арк. 151, 172].

У березні 1926 р. Тит Васильович отримав листа з Москви від «Общества политических каторжан и ссыльно-поселенцев» («ОПКСП») зі звісткою, що він має право набуття членства, бо з 1908 р. відбував по статті 102 «ссылку на поселение». Як відомо, «ОПКСП» надавало колишнім політкаторжанам значну матеріальну допомогу, організовувало лекції, доповіді та ін. Тит Васильович відправив до Москви затребувану «ОПКСП» рекомендацію від вже прийнятого до їхніх лав шосткинсього однопартійця есерівця-максималіста, політкаторжанина Івана Івановича Машицького (1887–1938) [1, арк. 153].

У жовтні 1926 р. за розпорядженням Глухівської окружної інспекції народної освіти (ІНО) Ковбаса був призначений завідувачем локотківської чотирирічної школи [1, арк. 147]. За його пропозицією школа набула агрономічного, хліборобського ухилу в освіті з учбово-показовими дільницями (сільгоспвиставками) [1, арк. 151]. Тит Васильович щовесни організовував тижні з посадки лісу навколо села Локотків [1, арк. 153]. Він керував с/г гуртком при комітеті незаможних селян (КНС), читав лекції, проводив бесіди. У 1926 р. Ковбаса був обраний членом президії КНС. Ще Тит Васильович був активним членом ревізійних комісій Локотківської сільради та потребкооперації, входив до складу локотківської сільської податкової комісії та судово-земельної комісії по наділах. У 1927 р. Ковбаса став головою локотківського комітету взаємодопомоги (КВД), підпорядкований Шосткинському районному КВД. До правління КВД входили С. Прядко, А. Лисаченко, П. Тимошик [1, арк. 41].

У лютому 1927 р., Тит Васильович отримав з Москви другий лист з відмовою прийняти його до членів «ОПКСП» через подання ним у 1911 р. прохання о помилувані [1, арк. 8,12]. Дійсно, у 1911 р. Тит Ковбаса подав через адміністрацію Новгород-Сіверської в’язниці прохання про щиросердне покаяння [1, арк. 153]. Тож 28 липня (10.08 за н. ст.) 1911 р. за височайшим царським указом Ковбаса мав бути звільнений від заслання з дозволом проживання на батьківщині, але без відновлення в правах [1, арк. 149]. Проте, цей указ не був доведений до відома Тита Ковбаси. Він був звільнений лише по амністії Лютневої революції 1917 р.

ковбаса6

Неочікувана відмова «ОПКСП» застала Тита Васильовича в скрутний час, коли він все більше слабнув на легені. За довідкою, наданою Ковбасі 8 квітня 1927 р. завідувачем тубдиспансеру В. Сербіним, йому було вкрай необхідне санаторне лікування на березі Чорного моря у весняний або осінній період року [1, арк. 26]. 16 жовтня 1927 р. Шосткинський районний комітет Всеросійського професійного союзу робітників освіти «Робос» надав Ковбасі відповідне звернення до усіх лікарських та медичних установ м. Харкова з проханням надати Титу Васильовичу лікування [1, арк. 27]. Ковбаса поїхав з тим зверненням до Харкова, обійшов усі головні лікарняні заклади й отримав направлення до Кримського тубсанаторію для селян, розташованого в Ялті в Лівадійському палаці – колишній резиденції російських імператорів. Тит Васильович лікувався там влітку 1928 р. Саме в цей час в липні санаторій відвідав письменник Максим Горький, теж хворий на сухоти. Збереглися дві фотографії санаторників з Горьким біля скель на березі та під час купання в Чорному морі. Письменника можна розпізнати в правому кутку фотографій по пишних вусах.

ковбаса7

Лікування в Лівадії не добавило життєвих сил Титу Васильовичу. У 1929 р. він був вже не в змозі обробити навіть власну землю, й тому звернувся до шосткинської районної судово-земельної комісії (ШРСЗК) щодо передачі землі локотківській земельній громаді. 9 серпня 1929 р. ШРСЗК в складі голови Садового, членів комісії Іванова, Будика та секретаря Піскуна заслухала справу про позбавлення громадянина Т.В. Ковбаси прав на землекористування з причини його тимчасової хвороби. Комісія врахувала бажання Ковбаси і, керуючись артикулом 9 та 208 прим. Земельного кодексу, ухвалила «вилучити з користування Ковбаси Тита Васильовича землі в урочищах: Шигайлиця – 1 десятина, Кругле – 0,50 десятини, за Вербою – 0,33 десятини, на Довгій – 0,50 десятини, на Кобцевій – 0,50 десятини, на Окольцево – 0,50 десятини і передати її в користування локотківській земгромаді» [1, арк. 42].

6 грудня 1929 р. Шосткинський райвиконком перевів вчителя Т.В. Ковбасу до воронізької школи, де він з 7 грудня розпочав працювати груповодом [1, арк. 151]. Тоді у Воронежі секретарем «Робоса» працював старий друг Тита Васильовича – вчитель Михайло Спиридонович Абрамов, який всіляко допомагав своєму товаришу. 10 вересня 1930 р. воронізький групком профспілки «Робос» провів загальні збори, на яких розглянув заяву вчителя Т.В. Ковбаси щодо призначення йому персональної пенсії по хворобі. Збори ухвалили порушити відповідне клопотання перед Шосткинським райкомом «Робоса». Тит Васильович зібрав усі необхідні довідки щодо пенсії. В одній з них від 26.06.1930 р. зазначено, що «вчитель тов. Ковбаса Тит Васильович останній час до своєї хворості був завідувачем Локотської 4-річної Семикомплектової школи і мав ставку 81 руб 40 копійок й перевівся до Воронізької 7-річної школи з-за стану свого здоров’я» [1, арк. 31].  

У Воронежі Ковбаса в міру сил працював в ударній бригаді з організації товариств спільного обробітку землі (СОЗів). Він виявив свої організаторські здібності у створенні Жовтневого СОЗу, про що свідчить документ, підписаний головою цього товариства Н. Іващенком » [1, арк. 43].

ковбаса2

Тит Васильович вчителював у Воронежі недовго, бо з 1 грудня 1930 р, внаслідок хвороби «находился на соцстрахе» [3, арк. 28].

18 лютого 1931 р. Тит Васильович був допитаний у справі свого колишнього однопартійця есерівця Машицького. Після 1918 р. вони ні в яких партіях не перебували. Ніяких показів проти Машицького Ковбаса не дав, бо «на політичні теми бесідувати з ним не довелося» [3, арк. 28].

Помер Тит Васильович Ковбаса 10 грудня 1931 р., похований на старому локотківському кладовищі, що на східному схилі пагорба праворуч Колодківки (нині вул. Чехова). Тит Васильович не дожив до Великого терору 1937-1938 рр., не зазнав нового етапування до Сибіру, як-то сталося з його есерівським однопартійцем політкаторжанином Митрофаном Соломкою, який помер в Бамтаборі з будівництва залізниці – Байкало-Амурської магістралі у 1942 р. У гіршому випадку Тит Васильович був би розстріляний в Чернігові, як-то сталося з іншим політкаторжанином Іваном Машицьким (1887-1938).

У 1938 р. помер старий батько Тита Василь Юхимович. За заповітом його поховали дещо вище могили сина, на краю власного поля, що стало колгоспним (нині городи праворуч вул. 6-ї Гвардійської дивізії під гору). За минулі роки численні поховання локотківців поєднали могили батька й сина в одне кладовище.  

На жаль, сьогодні в музеї Локотківської школи немає жодної згадки про свого колишнього директора 1926-1930 рр. Тита Васильовича Ковбасу. Немає й меморіальної дошки на будинку № 130 по вулиці Чехова, де він народився. Хіба що в інтернеті вшановано ім’я Тита Васильовича як депутата Всеросійських установчих зборів від Чернігівської губернії та члена Центральної Ради. Там розміщено звернення Українського інституту національної пам’яті до нащадків діячів Української революції 1917-1921 рр. з проханням встановити контакти з працівниками Інституту для можливого надання будь-яких матеріалів (фотографій, документів, спогадів, листів, ін.) про життя та діяльність борців за вільну Україну (https://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2010/11/30). Це звернення й спонукало написати спільну з правнуком локотківського вчителя Андрієм Валерійовичем Магдичем статтю про діяча Української революції Тита Васильовича Ковбасу.

Посилання

  1. Архів Т.В. Ковбаси, зберігає правнук Андрій Валерійович Магдич.
  2. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. 102. – Оп. 204. – Д. 1908.
  3. Галузевий державний архів Служби безпеки України в Сумській області (ГДА УСБУ в СО). – Спр. П-1772.
  4. Державний архів Сумської області (ДАСО). – Ф. Р-7641. – Оп. 1. – Спр. 431.
  5. Журнал Глуховского уездного земского собрания на 1884 год. – Глухов, 1885.