П'ятниця, 05 липня 2019 15:04

Корнієнко Олег. Цивільна оборона населення на землях Сумщини в XVII-XVIIІ ст.

Олег Корнієнко, історик, голова Сумської обласної організації Національної спілки краєзнавців України (м. Суми)
Корнієнко Олег. Цивільна оборона населення на землях Сумщини в XVII-XVIIІ ст.

Основною спорудою, що відповідала запитам в сфері цивільного захисту населення в добу пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу була міська фортеця.

Під час залюднення Слобідської України місце для будівництва укріплених споруд у XVIІ ст. обиралося з максимальним урахуванням можливостей для оборони – як правило, на природних пагорбах, оточених болотами чи озерами, на мисах при злитті річок. Очильники переселенських громад (осадчі) вдало використовувався додатковий захист заплавами, ярами, балками та лісами.
Фортеця в Сумах, споруджена протягом 1655-1657 рр. на природному мисі при злитті рр. Псла, Суми та Сумки, була чи не найбільшою на Слобожанщині – стіна навкруги мала довжину 3426 сажнів, в ній було 27 башт і 13 гармат, біля посаду йшов рів на 3500 сажнів. З 1659 р. з напільного боку козаками було влаштовано перекоп між рр. Псел і Сумка. Незабаром, у 1666 р. було поставлено новий острог (цитадель), але дуже невеликий – лише на 192 сажні, причому у ньому не було ні обламів, ні котків. Тоді ж були зроблені ще два земляних остроги, окружність одного сягала 898 сажнів, іншого – 866. Для зберігання зброї та спорядження, а також продовольчих запасів призначалися т.зв. «могазейни» (склади й арсенали), облаштовані в цитаделі. Порох і боєприпаси зберігалися у спеціальних погребах, викладених дубовими колодами. Довкола сумського посада йшов рів на 3500 сажнів. На той час Сумська фортеця була більшою за московський Кремль.
Лебедин, заснований у 1652-1654 рр., був одним із найукріпленіших сотенних міст і містечок Слобідської України. Згідно опису 1678 р., навкруги міста тягнувся дубовий частокол довжиною 1250 сажнів з 20 баштами, 9 з яких мали проїздні ворота. На озброєнні фортеці знаходилось 9 гармат вагою від 11 до 47 пудів (176 та 752 кг відповідно), 88 мушкетів і 5 затинних пищалів (малокаліберних гармат).
Сотенне містечко Білопілля, з огляду на те, що воно знаходилось в самій глибині Сумського полку, не мало значних укріплень. Опис 1678р. повідомляє, що вони складалися з «городка» – квадратної форми замку довжиною 210 сажнів з 9 баштами та острога з 13 баштами. Замок оточували чотири бастіони і частокол. Поруч було споруджено редут. На території замку розташовувалися дерев’яний будинок воєводи, сотенна канцелярія, казенний погріб, де зберігався порох, кулі та інші припаси. На озброєнні фортеці перебувало 6 гармат. У 1685 р. тут несли службу 11 пушкарів і 765 козаків.
Стіна в Краснопіллі навкруги мала 3294 сажнів та була посилена 14 баштами. У 1673 р. в містечку несли військову службу 563 козаки.
Навіть невеликі слободи і панські села мали укріплення. Так, село Михайлівка в Лебединській сотні, осаджене гадяцьким полковником Михайлом Васильєвим, мало три «острожки», причому один зі стіною, «робленою тарасами», а другий – із баштами. Через складність утримувати фортеці в належному стані та зі зменшенням татарської небезпеки, полчани поступово робили фортеці меншими.
Основи системи антитатарської оборони Сумського полку, як і всієї Слобожанщини, почала формуватися ще в 60-х рр. XVII ст., але остаточно ця система, що становила одне ціле з обороною Гетьманщини склалася лише в 80-90-х рр. Сумський полк, в силу його географічного становища, менше потерпав від нападів кочівників, але повністю безпечним його становище стало лише в середині XVIIІ ст. На татарських бродах із метою берегової оборони заборонялося рубати ліс. Певні частини лісових масивів, з огляду, що вони становили природну перешкоду, заборонялось активно використовувати з господарською метою, а іноді вони й зовсім оголошувались заповідними.
Козаки на Слобожанщині за своїми службовими функціями поділялися на 4 категорії: вартових, станичних, городових і полкових. Кожне місто вимушене було висилати за декілька верст вартових для завчасного повідомлення про появу татар. У самих Сумах, в 2-й пол. XVII ст. вартові козаки були лише біля проїжджих башт. пізніше полк буде сам виходити далеко на південь для несення дозорної служби. Число вартових та станичників в одному й тому ж населеному пункті час від часу змінювалося – залежно від татарської активності. Одні вартові стояли на варті в місті, інші на караулах в приміських укріпленнях, треті – степові – їздили за містом по близьких шляхах, перелазах, бродах та урочищах. Якщо місто чи містечко стояли на правому березі річки, вартові їздили по лівому – прихистками для них були «острожки» з чатовими баштами, де іноді будували сигнальні маяки або піраміди. В разі небезпеки підпалювався сигнальний вогонь, який було видно дуже далеко. Пізніше, згідно царського указу 1723 р., на кожному форпості повинні були влаштовані по 3 маяки, або піраміди, у 3 сажні заввишки. будувати їх треба було так, щоб дим з одного було видно на іншому. У 1690-х роках спільна гетьмансько-слобідська система оповіщення працювала вже досить дієво. Вона йшла знизу вверх: від дозорців – сотникам – городовим отаманам – полковникам – Білгородському воєводі та гетьману. Розпорядження спускалися в зворотному порядку. Як правило, появу татар помічали або ще на січових територіях, або на переправах в середній течії Дніпра. Далі естафета повідомлення йшла понад Ворсклою, Пслом, Хоролом, Сулою, аж до Десни. Одержуючи попередження, старшина збирала козаків і рушала назустріч агресору. Коли татари проривалися далеко, полки збирались у глибині Лівобережжя для відсічі, як це сталося в січні 1695 р. Передавали відомості спеціальні вістові – «молодці», які відвозили пакети і привозили наказ. Часто вони мали на списі невеличкого червоного прапорця, що означав сполох і без слів слугував населенню знаком про небезпеку.
Особлива увага в XVII ст. приділялася козацькою старшиною та царськими воєводами цивільній обороні. Затриманню і недопущенню до населеного пункту підлягали особи, що прибули з епідемічнонебезпечних місць. Так, у 1654 р. від епідемії – «морової язви», в м. Путивлі загинула п’ята частина його мешканців. З метою запобігання поширенню захворювання, місцева воєводська адміністрація запровадила карантин і виставила дозорні пости на кордоні з Військом Запорізьким (Гетьманщиною).
Царський уряд час від часу розсилав по гетьманським і слобідським козацьким полках жорсткі накази ультимативного характеру, хоча деякі з них були обумовлені об’єктивними причинами. Так навесні 1720 р. цар Петро Олексійович, перебуваючи на Лівобережжі, став свідком епідемії «морової язви» та заходів, ужитих для боротьби з нею старшинською адміністрацією спільно з представниками царського уряду. Наслідки хвороби настільки вразили царя, що 9 квітня в Ніжині він видав спеціальний указ, «каким образом поступать во время моровой язвы» і надіслав його полковникам під розписку. «По всем есть известно, – наголошувалося в цьому документі, – что бывшая, попущением Божием, моровая язва, по его ж Великобожеской милости, уже вся прекратилася; того ж ради объявляется… великороссийских и малороссийских городов, мест, сел и деревень каждаго состояния и чина, свецкаго и духовнаго, архиепископом и епископом, и игуменом, а в городех воеводам, комендантом, комиссаром, полковником, атаманом, войтам, а по селам приказщиком, старостам, и крестьяном, что ежели впредь (от чего, Боже сохрани!) оная обновится, или какая иная случится болезнь и о той бы тот час доносили вышним. А в тех местах постановили б тотчас крепкий караул, и как в те места, так из оных, никого пеших и конных не пущали». Порушників указу, як і потенційних поширювачів епідемії, передбачалося карати «без всякой милости и пощады».
Населенню фортець, передмість і слобод у спекотну літню пору з протипожежною метою заборонялося топити в хатах печі, лазні, а також увечері довго сидіти або ходити з вогнем. Для випікання в таку пору хліба, облаштовувались окремі печі, а в містах, фортецях, по баштах, лавках та подвір’ях повинен був стояти мідний посуд із водою.
Перебуваючи на службі, воєвода або козацький рейментар мусив оберігати укріплення, доглядати за служилими людьми чи козаками, щоб вони її стерегли в належному порядку, вчасно отримували звістки про татарські наскоки, ловили конокрадів-гайдамак, випускали людей на польові роботи тільки з вартовими – навіть коли нападу татарських чамбулів не очікували. На ніч фортеці обов’язково замикалися. У випадку наближення ворога, вартові повинні були завчасно повідомити полк чи сотню. Коли татар було небагато, козацький отаман чи воєвода мусив сам виступити їм назустріч із козаками чи служилими людьми.
Наприкінці XVII ст. вже діяла загальноукраїнська система оповіщення населених пунктів. В 1708-1709 рр. були організовані тимчасові, а з 1736 р. – постійні поштові станції по шляхам Харків-Суми-Глухів та Білгород-Суми-Київ з кінним «фур штатом», візниками та кур’єрами.
З 1734 р. для населення запроваджуються регулярні регламентні роботи на місцевих мостах, дорогах і гідротехнічних спорудах (греблях, дамбах і на загачених через водойми шляхах) з метою недопущення їх руйнації, а також так звані «шарварки» – робота на пана чи державний відбуток у випадку якогось стихійного лиха (пожежі, снігових заметів, повені, нашестя сарани тощо).
З метою запобігання поширенню періодичних епідемій «морової язви» (чуми), військова та місцева козацька адміністрація вживали енергійних заходів на рівні тогочасного розвитку медичної і санітарної справи. 1738 р. над Україною нависла величезна біда: епідемія чуми, що скаженіла в Туреччині і через Молдавію проникла до Очакова, зайнятого перед тим російською армією, поширилася на Правобережну і, головним чином, Слобідську Україну. З’явившись у серпні, вона лютувала протягом кількох місяців, забираючи безліч жертв, і ущухла лише в грудні. 1739 р. епідемія знову відновилася. Російське командування і козацькі уряди вжили найенергічніших заходів по боротьбі з її поширенням. Ці заходи, звичайно, перебували на рівні тодішнього розвитку медичної і санітарної справи. Передусім було запроваджено карантини, для чого вводилися застави, де певний термін протримували всіх проїжджих, речі їх провітрювали і прокурювали. Домагалися також ізоляції місцевостей, які зачепила епідемія. Поселенцям заражених місць заборонялося переходити на місцевості, де ще не було чуми. Для цього всередині полку по дорогах було розставлено караульні пости по п’ять чоловік. Стежки завалювалися зрубами. Торгівля була паралізована, ярмарки припинено. Полкове місто було оточене спеціальною мережею варти. Але дуже часто ці вартові тікали через нестачу харчів – централізованого постачання карантинних команд, а також мешканців зачумлених місць лежало на населенні полку.
Під час епідемій холери, що трапилися в 1830-1831 та 1847 рр., лише по м. Суми її жертвами стали понад 700 осіб. Натомість, на той час на території нинішньої Сумщини вже застосовувалася фахова медична допомога.