Неділя, 14 липня 2019 14:23

Артюх В'ячеслав. "Просвіти" Липоводолинщини в 1917-1922 роках

Артюх В'ячеслав. "Просвіти" Липоводолинщини в 1917-1922 роках

У буремні роки Української революції (1917-1921) та перші роки совєтської влади територія сучасного Липоводолинського району Сумської області обіймала північ Гадяцького повіту Полтавської губернії.

Лютнева революція 1917 року не лише зліквідувала самодержавство в Російській імперії, перетворивши її на республіку, але ще й спричинила масовий підйом національних рухів. Після виникнення в Києві Української Центральної Ради 3-4 березня по всій території, населеній українським етносом починають виникати такі національно-культурницькі організації як «Просвіти»[1]. Не буде великим перебільшенням сказати, що фактично вони були представниками Центральної Ради по містах, селах та хуторах. Революція 1917 р. підняла на новий рівень процеси українського національного самоусвідомлення і осередки «Просвіт» стали були головними «українізаторами» малоросійського народного середовища через систему освіти, бібліотек, театральної і хорової діяльності, курсів українознавства, читання лекцій тощо.

На півночі Гадяччини осередки «Просвіт» закладаються, починаючи з квітня 1917 р. Так, в селі Подільки осередок «Просвіти» був утворений 18 квітня 1917 року і нараховував на час свого заснування 117 членів [3, арк. 60]. Тоді ж виникає й Капустинська «Просвіта» [4, арк. 23]. На першому повітовому зібранні «Просвіт» 18 червня 1917 р., де також було створено й Спілку «Просвіт» Гадяцького повіту, були присутні представники цього товариства з шести сіл, які зараз входять до складу теперішньої Липоводолинщини: Липової Долини, Русанівки, Беєвого, Лучок, Капустинець та хутора Хоменки [16, с. 3]. Крім того, осередки «Просвіт» у другій половині 1917 р. виникають також у Синівці та Підставках. Всі вони входили в повітову Спілку як автономні члени, але частину прибутків від своєї діяльності передавали на її потреби.

олена пчілкаОлена Пчілка (Косач) - перший голова Гадяцької повітової спілки "Просвіт".

Для заснування «Просвіт» існував зразковий статут, у відповідності з яким «Просвіта» засновувалась і діяла. Тому, наприклад, Семенівський сільський комітет Берестівської волості звертається в червні 1917 р. до Полтавської «Просвіти з таким проханням: «Сельский комитет просит Раду Полтавского Товарищества Просвита выслать Статут для руководства организации Просвита в селе Семеновке» [18, арк. 74]. У відповідності зі статутом для реалізації своїх культурницьких настанов новостворені «Просвіти» організовували кілька відділів/секцій. Найчастіше це були освітня, музично-драматична, бібліотечна та лекційна. Ініціатором заснування осередків товариства найчастіше виступала сільська інтелігенція. Так, вчителі заснували або брали активну участь у заснуванні «Просвіт» у Русанівці, Подільках, Берестівці, Беєвому, Панасівці, священники – у Капустинцях та Синівці. У Липовій Долині осередок заснували «гурток інтелігенції та свідоме селянство» [5, арк. 182]. Своїх приміщень спочатку «Просвіти» не мали і тому найчастіше існували при школах.

20 вересня 1917 року для вирішення нагальних проблем просвітянського руху в Києві з ініціативи позашкільного відділу освіти Генерального секретарства народної освіти Центральної Ради був скликаний Перший Всеукраїнський з’їзд «Просвіт». На ньому був присутній і уповноважений представник від Капустинської «Просвіти» Демид Товстий [19, арк. 82].

В часи Української Держави Гетьмана Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.) розвиток просвітянського руху зіштовхнувся з великими труднощами. З одного боку, на місцях багато повітових старост були управлінцями зі старим імперським мисленням і російським шовіністичним світоглядом, звідсіля їхнє негативне ставлення до українських «Просвіт». Та, з іншого боку, не потрібно забувати, що осередки «Просвіт» виникали на хвилі великого національного піднесення, але їхня подальша діяльність трималася на голому ентузіазмі просвітянського активу. Велика кількість селян-просвітян, які включилися в активу роботу на початку хотіли негайних успіхів і тому, зіштовхнувшись з проблемами, вони часто розчаровувались у розпочатій справі. Звідсіля, було ініціативне керівництво з великим запасом енергії і бажанням працювати – осередок «Просвіти» існував, не було – і він поступово занепадав. Не дивно, що в газеті Гадяцького земства «Рідний край» у жовтні 1918 р. вийшла стаття за підписом «Галь-Галь», в якій критикується бездіяльність «Просвіти» в с. Беєве і її причиною називаються якраз такі розчаровані селяни [1, с. 2]. У 1918 р. припинила свою роботу Капустинська «Просвіта», хоча драматичний гурток, який був у її складі і надалі працював. А ось Подільківська «Просвіта» в цей рік свою діяльність не припиняла.

Організація театральної справи була одним з головних завдань просвітянських осередків повіту. Робота театральних секцій і драматичних гуртків – це основний вид діяльності «Просвіт», саме через вистави серед сільського населення поширювалися освітні ідеї, пробуджувалися національні почуття, формувалися естетичні смаки, тобто вони були важливим чинником піднесення їх загального духовного рівня. Треба сказати, що основним джерелом грошових надходжень «Просвіт» Гадяччини (крім членських внесків, звичайно) були якраз кошти, виручені від продажу квитків на такі вистави. Прибутки від театральних заходів часто йшли на благодійні цілі: на Український національний фонд, дітям з бідних родин, сиротам, інвалідам, армії. Щодо цих добровільних відрахувань (а за совєтської влади вони вже стали й обов’язковими), то можна згадати, що Подільківська «Просвіта» вже 6 червня 1917 р. перерахувала близько половини прибутку від вистави в Український національний фонд [17, с. 3], Синівське товариство 7 січня 1920 р. від своїх прибутків перерахувало на Красну Армію 1351 карбованець [7, арк. 4], Капустинське товариство в 1921 році передало кошти в Гадяч, у фонд на будівництво пам’ятника Тарасу Шевченку [12, арк. 1зв.], а в 1922 р. весь чистий прибуток від вистав перерахувало на користь голодуючим [14, арк. 2].

Потрібно сказати, що через брак коштів та невисокий інтелектуальний рівень неписьменного селянства «Просвіти» не могли дозволити собі постановку «складних» вистав. Найчастіше все обмежувалося нескладними за змістом та невеликими за обсягом п’єсами-жартами та водевілями. Тому в цей час в репертуарі просвітянських драматичних гуртків найпопулярнішими були такі п’єси як «Сватання на Гончарівці», «Пропечатали», «Кум-мірошник», «На Вкраїні», «Товариш Пролітайло». Інколи, йдучи назустріч невибагливим смакам глядачів, організатори вистав вводили до їх змісту співи й танці, яких у самих творах не було. До того ж серед консервативно налаштованого старшого покоління селян, священників часто спостерігалася ситуація нерозуміння й неприйняття театральних ініціатив просвітян. Та спостерігалася й інша тенденція: багатьом селянам були образливими й швидко набридали п’єси про «придуркуватого хохла» й вони вимагали чогось серйознішого. В гадяцькій газеті «Рідний край» наводяться слова одного старого селянина про те, що: «І без того тяжке життя, а піди на теє «представлення», то не побачиш, щоб з панів сміялись, а все з нашого брата-мужика глузують, забавляючи нас як малих дітей» [15, с. 2].

Постановка п’єс – справа дороговартісна й вимагає великих зусиль з боку учасників драматичних гуртків. Багато коштів іде на виготовлення декорацій та інші підготовчі роботи. Крім того потрібний ще й театральний реквізит: костюми, грим, перуки, фарби тощо. А часто аматорам-гуртківцям бракувало ще й театральних приміщень. Тому Панасівська «Просвіта» показувала свої вистави у клуні [5, арк. 184], Липоводолинська «Просвіта» користувалася сценою, позиченою у селян [5, арк. 182], а у Подільках сцена ставилася в школі на шкільних партах [5, арк. 20].

Театрального майна «Просвіти» мали небагато. Так, на початок 1920 р., приміром, аматори театрального гуртка Русанівської «Просвіти» мали у своєму розпорядженні сцену, макет хати, завісу та суфлерську будку [5, арк. 13], актори Подільківської «Просвіти» мали лише чотирнадцять рам для макету хати та суфлерську будку [5, арк. 20], «Просвіта» с. Підставки володіла лише макетом хати та завісою [5, арк. 40], Липоводолинська «Просвіта» із майна тримала у своєму розпорядженні також лише макет хати та декорацію для садка, сцену ж завішували полотнами [5, арк. 182]. А ось просвітянам Синівки на початку січня 1920 р. прийшлося заплатили за перуки для вистави «Степовий гість» місцевому перукарю Делерзону аж 500 карбованців [7, арк. 1].

посвідчення товстогоПосвідчення Демида Товстого, делегата Першого Всеукраїнського з’їзду «Просвіт» у Києві 20-23 вересня 1917 р. від «Просвіти» села Капустинці Гадяцького повіту. 

Джерело: ЦДАВО України. – Ф. 2581. – Оп. 1. – Спр. 161. – Арк. 82.

Заслуговує на увагу й діяльність членів «Просвіт» з ліквідації неписьменності в повіті. В умовах, коли більше 80% сільського населення було неписьменним на перше місце в діяльності «Просвіт» виходить організація шкільної справи. Тому Подільківська «Просвіта» у 1918 р. організувала школу для дорослих, яку відвідувало переважно жіноцтво від 15 років. У ній вчителі місцевої школи навчали їх грамоти протягом двох місяців [5, арк. 36зв.]. Загальноосвітні курси для дорослих організувала в 1920 р. і Синівська «Просвіта» [5, арк. 23]

Одним із завдань роботи товариства було формування нової, української, історичної свідомості сільського населення. Лекції з української історії читалися в Підставках [5, арк. 40зв.], Панасівці [5, арк. 184]. У Саївській «Просвіті» на 8 березня 1920 р. також «було улаштовано читання з Історії України “Козаччина” з Грушевського, з Кобзаря Шевченка “Катерина”, з тв[ору] Тесленка “Син”», а «15 березня були улаштовані читання з Історії України – опов[ідання] Кащенко “Над козацьким порогом” і “Зруйнована Січ”» [5, арк. 159]. Систематичні читання з історії України проводила в 1920 р. й Синівська «Просвіта» [5, арк. 23]. А із п’яти лекцій, які були прочитані в Русанівській «Просвіті» у грудні 1921 р. дві були з історії України [10, арк. 5]. Результатом такої історико-просвітницької діяльності просвітянських осередків стало формування образу єдиної, існуючої неперервно в часі української спільноти, заглибленої в далеке минуле. У свою чергу, «розбуджуючи» національні почуття, історичні знання ставали важливою складовою нової української національної ідентичності.

Багато зусиль доклали просвітяни і до формування образу Тараса Шевченка як «батька» української нації. Конструювання із образу Тараса Шевченка знакової постаті і навіть її сакралізація були важливою складовою пропаганди українства як у добу Української революції, так і пізніше – в роки існування совєтської України. Заповіти Кобзаря сприймалися як своєрідна настанова національно-політичних перетворень в країні. І тут важливу роль відігравали свята, які влаштовувалися «Просвітами» до днів народження (10-11 березня) та перепоховання в Україні (21 травня) великого Кобзаря. У проведенні таких свят брали участь всі «Просвіти» повіту. Так, 25 лютого (за старим стилем) 1920 р. у Синівці навіть ревком запрошував селян на свято, яке організовувала місцева «Просвіта» з нагоди дня народження Тараса Шевченка із застереженням, що всяка «праця в цей день рішуче заборонена» [8, арк. 3]. А у своєму звіті Гадяцькому повітовому відділу народної освіти Синівська «Просвіта» вказувала, що «10-11 березня було улаштовано Свято Т. Г. Шевченка. а) 10 березня був улаштованний дитячий ранок (деклямація, співи і дітяча п’єска «Чумацькі діти», а в вечері вистава «Наталка Полтавка» під акомпонімент роялі, муз. Лисенка і співи: бандура, муз. Давидовського і инші. б) 11 березня був літературний вечір (реферат о Шевченкові, відповідна дню деклямація) і співи» [5, арк. 23]. Програма Тарасового свята у цьому ж році, організована Берестівською «Просвітою» була схожою. У перший день (9 березня) зранку влаштовувався для учнів місцевих шкіл дитячий літературний ранок, а о 8 годині вечора у помешканні першої школи безплатний літературний вечір для дорослих з декламацією творів та читанням біографії Т. Шевченка, а також з музикою та співами. На другий день (10 березня) вранці, о 10 годині, в церкві служилася панахида за Т. Шевченком, а ввечері, о 8 годині, в приміщенні школи драматичним гуртком влаштовувалися платні вистави «На перші гулі» та «Панська хворість» [5, арк. 27-27зв.].

Після зречення гетьмана Скоропадського влада Директорії проіснувала на території Гадяцького повіту недовго, з середини грудня 1918 р. і до початку січня 1919 р., тому чогось певного про діяльність «Просвіт» у цей проміжок часу сказати не можна. А ось коли у січні 1919 р. до влади на цій території прийшли більшовики, то діяльності тих «Просвіт», які ще залишилися вони перешкод не чинили, хоча і вважали їх контрреволюційними організаціями. За часів Денікінщини «Просвіти», як виразно українські національні організації, припиняють свою діяльність, а їх члени навіть зазнають репресій. Взагалі, це були складні часи. Як повідомлялося у звіті Русанівського осередку «Просвіти» Гадяцькій повітовій Політосвіті від 1 червня 1922 р.: «Завдяки ріжним умовинам почасти місцевого характеру, а здебільшого частим змінам влади Т-во занепало. А коли стали помічати утиски організації, як от з боку Гетьманщини і Деникинщини, настала повна руїна – більшість членів розбіглось, документи часто знищені, часто розгублені, із 512 книжок не залишилося майже ні однієї. Тому ніяких відомостів за ці часи занепаду Т-ва не мається, бо ніяких документів в архиві ніде не залишилось. Відомо тілько, що існувала драмсекція, якою досить часто улаштовувались вистави, але ж це не була секція при Т-ві, а група аматорів, що не мала нічого спільного з Т-вом «Просвіта», відомо також, що Т-во багато разів відновлялось, деякий час животіло і знову умірало» [10, арк. 36зв.]. Денікінцями був убитий і скарбник Русанівської «Просвіти» й вони заволоділи коштами осередку [5, арк. 13].

подількиДопис в газеті Гадяцького земства "Рідний край" від 15 січня 1918 р. про спектакль, поставлений силами Подільківської "Просвіти".

Після вигнання більшовиками денікінської Добровольчої Армії на початку грудня 1919 р. та встановлення совєтської влади більшість осередків «Просвіт» потроху починають відновлювати діяльність. У більшовиків вже було розуміння того, що «Просвіти» є традиційною (а часто й єдиною) формою культурно-освітньої роботи на селі і тут вони до їхнього, третього, приходу в Україну вже проробили велику культурницьку роботу й пустили глибоке коріння. Крім того, широка розгалуженість мережі просвітянських осередків, концентрація всіх інтелектуальних і культурних сил села (місцевої інтелігенції) саме в «Просвітах» змусила правлячу більшовицьку партію піти на співробітництво з ними. А в червні-липні 1920 р. керівництвом КП(б)У було прийнято ряд рішень, які свідчили про їхнє бажання прямо підпорядкувати собі ці організації, перетворивши їх на «свої» структурні елементи, що вели культурницьку роботу на селі. У липні Народним комісаріатом освіти УСРР був розроблений новий зразковий статут, в якому був чітко зафіксований класовий принцип щодо членства в «Просвітах» та пряма залежність цих організацій від повітових відділів народної освіти. Керівництво місцевих «Просвіт» бралося на повне державне утримання. Крім того Радою народних комісарів УСРР для керівництва всією культурно-освітньою сферою республіки 14 грудня 1920 р. був створений Головний комітет Політосвіти. Повітове відділення Політосвіти було приписане до Гадяцького відділу народної освіти і фактично вся робота осередків «Просвіт» повіту з 1921 року проводилася під його безпосереднім керівництвом і контролем. На Гадяччині перереєстрація вже існуючих осередків товариства за новим совєтським статутом проводилася в 1921 р.

Осередки «Просвіт» спочатку всіляко опиралися повному підпорядкуванню своєї діяльності більшовицькій владі. Так, на з’їзді «Просвіт» Гадяцького повіту 8 травня 1920 року представник Саївської «Просвіти» наголошував, що «Просвіта» безпосередньо організовується самим сільським населенням і працює для цього населення. «Ніхто, ні влада, ні правління не може нав’язати роботу в «Просвітах», бо це не буде мати ніякої користі. Само населення є організатор цих «Просвіт» і йому треба давати те, чого воно бажає» [5, арк. 137зв.]. На це завідувач Гадяцького повітового відділу народної освіти Семен Клочко відповів, що «... Відділ Освіти тільки допомагає в даннім разі, тим більше тим «Просвітам», де в осередку панує сельська буржуазія» [5, арк. 138зв.]. Остаточно ж підкорити своєму впливу «Просвіти» Гадяччини більшовикам вдалося вже в 1921 році, на наступному повітовому з’їзді 24 квітня [9, арк. 22-23зв.].

Завдяки зусиллям підвідділу позашкільної освіти Гадяцького повітового відділу народної освіти та Гадяцької повітової Політосвіти у 1921 році кількість «Просвіт» помітно зростає. В цей час осередки товариства засновували (або відновлювали) навіть інструктори Гадяцької повітової Політосвіти. Так, у вересні 1921 р. інструктор Іван Гук відновив «Просвіти» в Капустинцях та Беєвому. Як результат, наприклад, лише у Русанівській волості на початок 1922 р. осередки «Просвіт» крім самої Русанівки функціонували ще й по таких селах та хуторах як Байрак, Побиванка, Михайлівка, Лучка, Графчина (Грабщина), Ющенківка [10, арк. 2]. Як не дивно, але найвищий кількісний злет «Просвіт» у повіті припадає якраз на початок 1922 р. і забезпечений він був більшовицькою Політосвітою.  Всього на території сучасної Липоводолинщини тоді функціонувло 22 осередки товариства «Просвіта» (Липоводолинський, Русанівський, Берестівський, Кімличанський, Лучанський, Яснопільщанський, Панасівський, Беївський, Саївський, Капустинський, Синівський, Подільківський, Підставський, Хоменківський, Мельниківський, Побиванський, Байракські І-ий й ІІ-ий, Михайлівський, Кулябкинський, Грабщинський, Ющенківський). Але ті ж більшовики «Просвіти» трохи пізніше й зліквідували.

У цей, совєтський, період постановка спектаклів залишалася основним видом діяльності «Просвіт» повіту. Для прикладу, Підставською «Просвітою» в 1919 році були поставлені такі спектаклі як «Невольник», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Ніч на Івана Купала», «Назар Стодоля»» [5, арк. 177]. А драматичним гуртком Капустинської «Просвіти» в період з 15 вересня 1921 р. по 15 вересня 1922 р. були зіграні такі вистави як «Чудо под Красным флагом», «Кум мірошник», «Розумний і дурень», «Наталка Полтавка», 19 лютого 1922 р. – дитяча вистава, «Батькова казка», «Шахтарі», «Бувальщина» [14, арк. 3].

А деякі «Просвіти» займалися ще й хоровою діяльністю. Так, у 1919 р. існували хори при Підставській [5, арк. 41], Липоводолинській [5, арк. 183] та Панасівській [5, арк. 184] «Просвітах». У 1920 році до них додалися ще й хори при Синівському [5, арк. 23] та Русанівському [10, арк. 2] товариствах. Крім того, при Капустинській «Просвіті» існував струнний оркестр [12, арк. 1зв.].

«Просвіти» були бідні і тому часто просили допомоги у Гадяцького відділу народної освіти. Синівська «Просвіта» 15 березня 1920 р. просила нотний папір для потреб хору [5, арк. 37], багато осередків просили грошей на дрова й гас, а Побиванське товариство прохало «не менш як 25 (двадцять п’ять тисяч) карбованців; 20 (двадцять) тисяч яких піде на купівлю 40 аршин полота, а остальні 5 (п’ять) тисяч необхідні, як то, купування гвіздків для будівлі сцени, потім заказати печатку» [5, арк. 116].

синівкаСписок членів Синівського товариства "Просвіта", які 25 лютого 1919 року сплатили членські внески.

Джерело: ДАПО. - Ф. Р-3283. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 89.

Розвиток бібліотечної сфери був ще одним із статутних завдань «Просвіти». Точні уявлення про кількість книг у книгозбірнях та їх мову дають відповіді місцевих осередків «Просвіт» на анкети Гадяцького повітового відділу освіти. У книгорзбірні Синівської «Просвіти» на кінець 1921 року було 1240 книг [11, арк. 10зв.], у Русанівської на початок 1920 року було 127 книг українською мовою і 97 – «московською» [5, арк. 13], у Підставській «Просвіті» також на початок 1920 року було 300 книг українською і 20 книг «московською» мовами [5, арк. 41], у книгозбірні Липоводолинського осередку – 70 книг українською мовою і 50 – «московською» [5, арк. 183], у Панасівській «Просвіти» – 213 українською і 21 «московською» [5, арк. 184зв.], у Подільківській 322 книги українською мовою і 188 – «московською» [5, арк. 21]. Капустинська «Просвіта» на час своєї ліквідації у вересні 1922 р. нараховувала у своїй книгозбірні 381 книжку [14, арк. 3]. Як видно, в книгозбірнях спостерігається нестача україномовної книги та велика кількість книг російською мовою як спадок від русифікаторської політики часів імперії. Між іншим, у зв’язку з нестачею україномовної літератури правління Синівської «Просвіти» 12 лютого 1920 р. просило Гадяцький повітовий підвідділ позашкільної освіти «щоб він вжив всіх заходів снабдить Синівське Т-во «Просвіта» українською книгозбірнею, яка б відповідала сучасному менту, бо на великий жаль і досі немає українських книжок» [6, арк. 7зв.].

З часом накази чиновників Політосвіти ставали все імперативнішими. Так Гадяцька Політосвіта довела до всіх працівників «Просвіт» повіту план роботи на березень-квітень 1922 р., де вони повинні були з’ясовувати розміри голоду і домагатись аби віруючі віддавали церковні цінності на користь голодуючих; робить їм відрахунки від своєї заробітної плати; боротися з темрявою, відкриваючи школи для неписьменних; у зв’язку з посівною кампанією читати лекції з сільського господарства (тематика: колективне господарство, сівба чистим зерном, повний засів весняного клина, сухостійкі рослини, меліорація); вести антирелігійну пропаганду; вести підготовчу працю до святкування робітничого дня 1 травня тощо [13, арк. 1-1зв.]. Фактично, національна сутність осередків «Просвіт» в результаті такого керівництва більшовиками була вихолощена і самі вони були перетворені в бездіяльні додатки до збюрократизованої повітової Політосвіти.

Та незважаючи на всі спроби «розчинити» «Просвіти» у своїх ідеологічно-пропагандистських структурах, у свідомості представників більшовицької влади ці організації продовжували залишатися конкуруючим вогнищем української культури й освіти, кузнею виховання національно-патріотичних кадрів. «Просвіти» продовжували залишатися пристанищем «петлюрівської інтелігенції» та «контрреволюції», провідником «самовільної українізації», завоювати які більшовикам так остаточно і не вдалося. Більшовики чітко собі засвоїли, що центральною в ідеології просвітянського руху є «так называемая «украинская идея», мелко-буржуазное национальное государство – центральная ось этой идеологии. Нетерпимость ко всему неукраинскому (и прежде всего русскому), как к чужому, – характерная психологическая черта просвитянина. Неизгладимая печать сельской зажиточной демократии лежит на всем этом движении. Первые годы революции подняли эту среду и крепко спаянную цепь организаций на положение государственного политико-просветительского аппарата Центральной Рады и Петлюровщины» [2, с. 26]. Ось так характеризував у 1922 р. природу просвітянського руху тодішній нарком освіти УСРР Григорій Гринько (до речі, уродженець с. Штепівка, Лебединського повіту).

синівка 1Запрошення Синівського ревкому до селян йти на свято дня народження Тараса Шевченка 25 лютого (за старим стилем), яке влаштовує місцева "Просвіта".

Джерело: ДАПО. – Ф. Р-3283. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 3. 

Тому Компартією у 1922 р. був взятий курс на ліквідацію цих організацій і заміною їх на селі тими культурницькими установами, за якими не тягнувся оцей смисловий шлейф самостійницького українства. В результаті, восени 1922 р. всі «Просвіти» на території сучасної Липоводолинщини припиняють свою діяльність і перетворюються на хати-читальні та селянські будинки як дієвіші установи з комуністичного виховання селянства, хоча б тому, що ці громадські організації повністю контролювалися комнезамами і в них не було місця «петлюрівщині». Наприклад, у Капустинцях «Просвіта» припинила своє існування 15 вересня 1922 року, а вже 7 листопада на її місці була організована хата-читальня з тими ж самими формами роботи: постановка спектаклів, «видача книжок на дом» з книгозбірні, читання лекцій та обговорення газетних статей [14, арк. 6].

Таким чином, протягом своєї короткої шестирічної історії (1917-1922 рр.), існуючи в переломні для історії всієї української нації роки, товариства «Просвіти» на Липоводолинщині забезпечували те культурне піднесення, яке супроводжувало її визвольні змагання, а просвітянський рух став основною організаційною формою залучення широких верств населення до активної участі у цих процесах. Саме завдяки діяльності «Просвіт» національні театр, література, хоровий спів, ритуали поклоніння національним «пророкам» стали тими «сильними» формами впливу на народні маси, через які утверджувалася українська національна самосвідомість у сільській місцевості.

Список джерел та літератури

  1. Галь-Галь. Небіжниця – «Просвіта» // Газета Гадяцького земства «Рідний край». – 1918. – № 60 (3 жовтня). – С. 2.
  2. Гринько Г. Очерк истории и системы политпросвета // Путь просвещения. – 1922. – № 2. – С. 1-57.
  3. Державний архів Київської області (долі – ДАКО), ф. 1447, оп. 1, спр. 9, 64 арк.
  4. ДАКО, ф. 1447, оп.1, спр. 13, 62 арк.
  5. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО), ф. Р-3283, оп. 1, спр. 25, 200 арк.
  6. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 27, 8 арк.
  7. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 41, 53 арк.
  8. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 52, 14 арк.
  9. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 84, 28 арк.
  10. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 86, 53 арк.
  11. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 91, 14 арк.
  12. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 94, 13 арк.
  13. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 186, 50 арк.
  14. ДАПО. – ф. Р-3283, оп. 1, спр. 205, 12 арк.
  15. Дух К. Я. Без Просвіт // Рідний край. – 1918. – № 63 (3 жовтня). – С. 2.
  16. Спілка «Просвіт» у Гадяцькому повіті // Газета Гадяцького земства. – 1917. – № 67 (26 червня). – С. 3.
  17. Справоздання Подільськоі Просвіти // Газета Гадяцкаго земства. – 1917. – № 63 (12 июня) – С. 3.
  18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1009. – Оп. 1. – Спр. 19. – 107 арк.
  19. ЦДАВО України. – Ф. 2581. – Оп. 1. – Спр. 161. – 235 арк.

 

[1] Товариство «Просвіта» було засноване у Львові 1868 року, свою діяльність на землях підросійської України воно розпочало в роки революції 1905-1907 рр., наприкінці 1905 р.