Вівторок, 03 грудня 2019 16:44

Шалівська Зоя. Понівечена доля: випробування голодом й експропріаціями сільської дівчини Ганни Зікратої

Зоя Шалівська, член НСЖУ (м. Конотоп)
Радянське "щастя" було холодним і голодним Радянське "щастя" було холодним і голодним

Фото з 30-х років. На стіні шкільного класу над схиленими дитячими голівками – грізне гасло кривавого більшовицького диктатора Сталіна: «Дужа і могутня диктатура пролетаріату – ось що потрібно для того, щоб розвіяти дощенту останні рештки вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації».

Й у вирі революційної стихії, розрухи, страшного голоду, репресій нівечилися людські долі, розчавлені «размєрєнной поступью желєзних батальйонов».

На жаль, iще залишається частина людей, які в полоні комуністичної ідеології сумують за «вєлікой страной». Невже нічого не навчила історія? Перегорнемо ще її сторінки через спогади очевидців.

Небагато розваг у лікарняних палатах довгими зимовими вечорами. Розмови здебільш про хвороби, перекази якихось сімейних історій. Ледь жебонів гучномовець, здається, йшлося щось про наш парламент.

«Ну що там, знову чубляться?» – зацікавилася маленька худорлява бабуся, звертаючись до своєї співрозмовниці – такої ж старенької. «Не буде ладу в Україні, доки ті комуністи до влади пнутимуться та до Росії нас тягтимуть. Бо відвернувся від нас Бог: стільки ж храмів зруйнували, стільки людей замордували!»

Потім враз замовкла, насторожено поглянула на мене. Її співрозмовниця зажурено хитала головою. Звикнувши, що літні люди переважно жалкують за минулим, я з цікавістю приглядалась до своєї сусідки по ліжку.

За кілька днів ми познайомились ближче. Була здивована, що бабуся Ганна, маючи протез замість ноги, ні на що не скаржилась, не просила сторонньої допомоги, сама ходила на процедури, обстеження. Та ще й жартувала, намагаючись заспокоїти, розрадити хворих. Де брала сили, оптимізм ця 82-річна жінка, яка ще й майже втратила зір, погано чула? Та завжди з цікавістю прислухалась до гучномовця.

Наближалися Шевченківські дні, часто звучали по радіо Кобзареві поезії. «А я колись багато віршів Тарасових знала...» І бабуся почала впевнено декламувати «Катерину». «Як я хотіла вчитись, але так і не ходила до школи, бо дитинство моє розтоптав більшовицький чобіт».

І вперше на її очах я побачила сльози. Наступного дня ми повернулись до розмови. І так уривками я запам’ятовувала її спомини, бо бабуся, розповідаючи трагічну історію свого життя, хвилювалася, плакала.

Отож, жила в одному з сіл Конотопського повіту велика землеробська родина, що виховувала п’ятьох малолітніх дітей. Мали пару коней, корову, кілька овечок, птицю, важко працювали, утримуючи власними силами господарство, але не голодували.

Коли Ганні було 5 років, померла мати. Та найстрашніші випробування чекали родину попереду: почалась колективізація. У село прибули так звані 30-тисячники, більшовицькі активісти, які разом із місцевими неробами – «пролетаріями» – відбирали майно в селян, ділячи конфісковане між собою. Так, із сусідки зняли навіть спідницю, яку вона натягла, намагаючись урятувати від «експропріаторів».

Почалося масове виселення на Урал, Соловки, Колиму без права листування з рідними. Ганчин батько, від природи кмітливий, обдарований господар, тримався, як міг. Сплачував дедалі жорсткіші податки. Та у 1929 році батька все ж вислали. Незабаром така ж доля спіткала і старшого брата.

Ганну вигнали з батьківської хати, господарство розібрали. Боячись висилки, вона втекла до сестри в сусіднє село. Почала ходити на роботу до колгоспу, де працювали переважно розкуркулені, бо не могли місцеві «пролетарі» дати лад експропрійованому.

За цілий день поління буряків отримувала 3 кг гнилої картоплі, яку недодавали, на що і слова не можна було сказати – у відповідь обзивали ворогами народу і кулацькими мордами. У радгоспі ж полільницям давали по тарілці юшки з бурякової гички, де інколи попадалася й картопля.

У селі лютував голод, тож Ганна ховала кукурудзяний хліб, який давали до юшки, для сестриної родини. Хліб не могла залишати в бараці, бо пацюки не давали спокою, тому й носила його днями, прив’язаним до пояса. За день він перетирався на труху, та діти були й цьому раді.

Боляче було дивитись, як «господарювали» колективні власники. Незвична до такого догляду гинула «куркульська» худоба, а роками надбаний реманент гнив просто неба. Незабаром розкуркулили і родину сестри, тому Ганні довелось шукати іншого прихистку. Дивом влаштувалася на залізницю, де мусила важко працювати, не маючи нормального взуття та одягу. Винаймала житло, але дуже боялась, щоб не виселили до Сибіру, як батька і брата, від яких не мала звістки.

Та біда не забарилася. Завітав до неї одного вечора землячок – діловод сільської ради Сільвестров. П’яний, став грубо, з погрозами «залицятися». Де й сили взялись у тендітної дівчини, щоб відштовхнути дужого нахабу, який, падаючи, розсік собі брову. На шум прибігла господарка. «Ну, ти ще згадаєш мене, куркульська морда», – погрожував діловод.

Погрози незабаром справдилися: Ганну відсторонили від роботи і викликали до НКВС. Почались нічні допити. Пускаючи цигаркою дим просто в обличчя дівчині, слідчий Іваниця розпитував про батька і брата, погрожував, залякував. Страшенно хотілося спати, боліли промоклі ноги. Одного разу спробувала роззутись. «А ето єщо што? Догоніш отца!».

Ганна зі страхом чекала чергового виклику на допит. І, врешті, наважилась... Зайшла в сільраду просто до Сільвестрова. Знаючи про його амурні пригоди в Конотопі, обіцяла все розповісти дружині. Розуміла, що це крайній захід. Та нікчемний розпусник таки злякався й погодився видати «бомагу», щоб Ганну не виселяли. Виклики на допити до НКВС припинилися, але жила в постійному страху.

Та на дівчину чекали нові виробування. Працюючи на колії, не помітила потяга... Тривале лікування, операції, але ногу таки ампутували. І десятки років інвалідності, мізерна пенсія, самотність. Не довелось Ганні Зікратій зазнати щастя материнства, родинного затишку.

Ось така ще одна людська доля, «подарована» Вєлікім Октябрьом. То скільки ще треба таких свідчень, фактів, що підтверджують ті жахливі страждання, які принесла нашому народові комуністична примара?

Джерело: Україна молода. - 2019. - 19 листопада