Субота, 08 лютого 2020 15:27

Повстанський рух 20-х - 30-х рр. на Полтавщині та Сумщині в архівних документах

Жити гідно (м. Лохвиця)
Повстанський рух 20-х - 30-х рр. на Полтавщині та Сумщині в архівних документах

Цю публіцистичну статтю написано на основі історичних джерел, зібраних Геннадієм Іванущенком у книзі "Повстанський рух 20-х - 30-х рр. ХХ ст. на Сумщині" (Т. 1. Суми, 2011. 340 с.).

Частина 1.

Апатія, безвольність, байдужість, невміння думати, небажання втручатись, рабська психологія, готовність за гречку чи за грошову купюру голосувати на виборах. Звідки це у значної частини оспіваних в піснях волелюбних і гордих українців?

Відповіді значною частиною в тій трагічній історії, яка покалічила долі мільйонів людей, була довгий час навмисне замовчана, прихована. Не пережита, не усвідомлена суспільством та не проговорена – вона все ще водить по колу всіх нас.

Чим більше нас знатиме, що пережив народ не таких вже далеких 100 років тому, тим скоріше прийде усвідомлення, як схожі ті часи на сьогоднішні. І можливо це знання дозволить запобігти повторенню цих помилок тепер і на майбутнє.

Сьогодні ми розпочинаємо серію публікацій документального відтворення повстанського руху 20-х–30-х рр ХХ століття на нашій полтавській землі, а саме збірника документів Державного архіву Сумської області «Повстанський рух 20-х – 30-х рр. ХХ ст. на Сумщині», видавництва 2011 року, Автор-упорядник: Іванущенко Г.М.

Ця збірка документальних свідчень цікава передусім тим,  що напередодні революційних подій 1917 року Лохвицький повіт об’єднував 15 волостей – Андріяшівську, Білоусівську, Білоцерківську, Вороньківську, Гнідинську, Іваницьку, Лохвицьку, Луганську, Макіївську, Озерянську, Пісківську, Свиридівську, Сенчанську, Чорнухинську, Юсківську, тобто частково обіймав межі нинішньої Сумської області. 7 березня 1923 року був утворений Лохвицький район як окрема адміністративно-територіальна одиниця у складі 6 волостей. В квітні 1923 року було створено Роменську округу, яка складалася з Роменського, Гадяцького,  Лохвицького повітів, двох волостей з Прилуцького та Лебединського повітів. У 1927 році Роменська округа складалася вже з 13 повітів, найбільшим з яких був Лохвицький.

Радянська пропагандистська машина, включно з кінематографом, свого часу досить потужно попрацювала над створенням карикатурного образу українського отамана й повстанця, надовго відбивши бажання бачити в ньому щось інше, окрім грабунку й тупого насильства. Найвірогіднішою причиною замовчування розмаху повстанського руху, на думку архівістів, було прагнення приховати від народу його здатність до опору, збройної боротьби і взагалі до протесту. І сьогодні, на шостому році війни українців з російським окупантом за незалежність тисячі так званих «ватників» намагаються маніпулювати історичною та суспільною свідомістю, щоб відібрати в українців героїчну складову їх минулого.

«Тому першочерговим завданням архівістів, у царині використання інформації, сьогодні вважаємо оприлюднення документів – свідків боротьби нашого народу за свої людські, національні, соціально-економічні права та духовні цінності», — пишуть автори збірника документів.

Що ж насправді творилося у 20-ті роки минулого століття – роки “будівництва соціалізму” в українських селах, хуторах та прилеглих до них лісових масивах?

Саме документи  тієї доби дають правдиві пояснення причин масової партизанської боротьби та повстанського руху та підтверджують масовість цього явища. Так за підрахунками П. Ісакова, у 1919-1923 рр. на території сучасної Сумської та прилеглих районах Чернігівської областей діяло 106 (!) антибільшовицьких повстанських загонів, загальна кількість партизанів у яких за різними оцінками доходила до 40 тисяч.

Із них тільки у Глухівському повіті відомо 56 таких загонів. Тут існувала ціла повстанська республіка, загони якої боронили рідну землю від загарбників.

Більшовицькі каральні експедиції і продовольчі загони помічали свій шлях розстрілами заручників, концтаборами, грабунком українських селян, нищенням духовних святинь. На території Роменщини, Глухівщи ни, та інших повітів були розташовані концтабори, куди відправляли заручників, захоплених у селах, часом неповнолітніх, віком 14-15 років, які
утримувались понад 3 місяці. Спеціальна інструкція за підписом голови “Совнаркома УССР” Х. Раковського повчала командирів каральних загонів як треба поводитися з непокірними селянами, передбачаючи повне знищення, спалення населених пунктів у разі підтримки повстанців:

У пересічного читача від поданої вище короткої інформації може виникнути сумнів: “каральні експедиції, концтабори, заручники, розстріли, знищення сіл” – чи укладачі, бува, чого не наплутали? Адже ці методи – з арсеналу “Третього рейху”! Ні, не наплутали… Тому й тримався так довго цей “останній бастіон” радянської історичної науки, бо оприлюднення документів неодмінно “виводило” на одне запитання: “Якщо не “десь там”, в Галичині чи на Волині, а тут, на Слобожанщині, Посуллі та Сіверщині прадіди і прапрадіди багатьох з нас були учасниками збройного руху Опору, підпілля або саботажних акцій, ставали добровільними помічниками та інформаторами партизанів, зазнаючи переслідувань від радянської влади тільки за те, що любили свою землю і захищали її, то ким були прибулі з Півночі партійці й чекісти, бійці “частей особого назначения” і “продотрядов”? ” Ким були організатори комун та колгоспів, активісти, агітатори проти власності, Бога і традицій – всі ті, кого називають “борцами за советскую власть”, кому і по цей день височать пам`ятники, а їх іменами названі вулиці і школи?

Джерело: Жити гідно

Частина 2.

Влаштувавши тотальний грабунок українського селянства, «червоний терор», «совєти» не сумнівалися, що їхній успіх багато в чому залежатиме саме від того, чиїми іменами будуть названі вулиці і які пам’ятники  мають постати замість тих, які мали бути, за їх задумом, стерті в людської пам’яті.

У 1917 році, після більшовицького перевороту постала українська держава. Одним з невирішених питань на той час було земельне питання. Відсутність достатньої кількості боєздатного війська ускладнював оборону молодої республіки. Селянство не поспішало воювати, його мало цікавили політичні партії, їхні гасла. Єдине чого прагли селяни – працювати на своїй землі. Але, як тепер, так і тоді,  хто стоїть осторонь великих політичних процесів, тим більш, якщо ці процеси стосуються його безпосередньо, то за нього його долю вирішуватимуть інші.

Більшовики принесли в Україну війну і голод. Їм не потрібні були українські селяни, але вони прагли українського хліба, щоб утримати свою владу в Росії та роздмухувати “пожежу світової революції” на решту країн.

Український селянин швидко зрозумів, чого хотіла від нього радянська влада. Багато хто починає хапатися за зброю, щоб боронити свою родину, своє майно. Стихійно з’являються повстанські загони, що в офіційних радянських повідомленнях часто іменуються “бандами”. Розгортається жорстока боротьба.

Судячи з архівних документів, населення Роменського повіту  позитивно ставилося до Центральної Ради. Так, у відомостях про політичне життя в Ромнах за період з 1 по 8 грудня 1917 р. зазначалося: “С изданием универсала об автономии Украины, в уезде образовываются сельские спилки, которые всеми силами поддерживают Центральную Раду и генеральный Секретариат“. Також, у “Сведениях о событиях политической жизни в гор. Ромнах и Роменском уезде с 1-го на 8-е января 1918 года“ говорилося, що “В городе Ромнах и пригородных селах расквартирован 18-й пехотный запасной полк. С времени украини- зации этого полка не наблюдалось выпадов в сторону преступности…“ Як бачимо українізація позитивно впливала на військову дисципліну, адже тепер вояки знаходилися на власній землі і мали боронити рідну країну.

Для України це був час, коли негайно треба було розбудовувати власне військо. Нерішучість Центральної Ради щодо цього питання згодом дуже боляче далося взнаки. 4 (17) грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний з ініціативи Київської Ради робітничих депутатів для переобрання Центральної Ради. До Києва з’їхалися здебільшого прихильники Центральної Ради, які прийняли постанову про довіру і недоцільність її переобрання. Напередодні 3 (16) грудня 1917 р. на підставі постанови Раднаркому РСФРР було складено “Маніфест до українського народу з ультиматив ними вимогами до Центральної Ради”, в якому, хоч і визнавалася Українська Народна Республіка та її право відокремитися від Росії чи вступити в договір про федеративні відносини з Російською республікою, але Центральна Рада звинувачувалася у невизнанні радянської влади в Україні.

“Маніфест” закінчувався погрозою – в разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин – Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні. Генеральний Секретаріат УНР відкинув вимоги більшовиків, а Київська Рада робітничих депутатів прийняла постанову з приводу ультиматиму, в якій зазначалося, що Рада Народних Комісарів хоче зробити замах на Українську республіку. Зрозумівши, що мирним шляхом захопити владу в Україні немає шансів, більшовики залишили з’їзд і переїхали до Харкова, де 11–12 (23–24) грудня 1917 р. зібрали І Всеукраїнський з’їзд Рад. Він проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, було обрано радянський уряд. Про ситуацію в Україні говорив тоді більшовик В. Затонський: “Наше становище тут погіршується тим, що ми представляємо собою партію великоросів.” Дійсно, у харківському з’їзді взяли участь делегати від 96 Рад з 300, що діяли в Україні. Власне українців серед них було небагато: В. Затонський, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, а решту складали росіяни та євреї, до того ж вони були членами РСДРП(б) – територіальною агентурою більшовиків Росії, котрі використовували їх для здійснення своїх планів в Україні.

Загальна тактика більшовиків зводилася спочатку до того, що їхні загони захоплювали українські міста і проголошували там радянську владу. У тих акціях допомагали їм більшовицькі бойові дружини, які складалися з місцевих, переважно міських, елементів. Ця тактика відповідала політиці В. Леніна, метою якої було створити враження, що воює проти Централь ної Ради не російський радянський уряд, а солдати, селяни і робітники України, котрі прагнуть скинути небезпечну для них владу. (Щось на кшталт того, як путінська Росія намагається переконувати, що на Донбасі проти України воює не російська армія, а  «лнр-днр»).

Пропаганда більшовиків іноді доходила до політично малосвідомих селянських мас, які за обіцянками соціальної справедливості, економічної рівності й миру не бачили дійсних планів В. Леніна та його прихильників. Ця пропаганда знайшла також сприятливий ґрунт між анархічно налаштованими солдатами. Внаслідок цього Центральна Рада невдовзі почала втрачати свій вплив. Народні маси, не маючи належного проводу, переходили подекуди на бік більшовиків, а ще частіше займали нейтральну позицію в україно-російській війні. Оголошували ганебний “нейтралітет” і деякі українські військові частини…

Відносно легке захоплення більшовиками міст України пояснювалося тим, що їхнє населення було в більшості неукраїнського походження. Щодо українців, які мешкали у містах, то вони (переважно інтелігенція) були національно свідомими. На жаль, у той критичний час українці не проявили належної згуртованості, на їх свідомість ще тисли століття царської неволі й русифікації.

Від навали російських більшовиків на Сумщині, й нинішній Полтавщині  боронилися українські військові частини, добровольці Куреня Смерті ім. кошового Івана Сірка,Вільне Козацтво, Січові Стрільці. Велика частина населення ставилося нейтрально до воюючих сторін, проте саме селянство стало згодом основним ресурсом українських підрозділів. З приходом більшовиків населення краю швидко зрозуміло, що їхня політика спрямована на викачування всіх багатств з України на користь Радянської Росії.

Селяни почали потерпати від масових реквізицій, організованих червоними військами. В різних місцях починають спалахувати поодинокі повстання, викликані грабіжницькою більшовицькою політикою. Але широкого розмаху антирадянський повстанський рух на початку 1918 року ще не набув.

Займаючи українську територію, більшовики негайно бралися до реквізицій і розстрілів. 18 січня 1918 р. зі станції Хутір-Михайлівський і Конотоп було відправлено до Москви і Петрограду 140 тис. пудів цукру. За день-два мали відвантажити близько 200 тис. пудів борошна. Тим часом на Сумщині тривали оборонні бої. Шостку до 14 січня 1918 року обороняв загін Вільного козацтва. Його було витіснено переважаючими петроградськими і московськими робітничими загонами. З 8 по 25 січня 1918 року ділянку фронту Бахмач-Конотоп від військ Берзіна, що насувалися з боку Гомеля, захищали курсанти І Військової школи ім. Богдана Хмельницького під командуванням Р. Косенка (згодом А. Гончаренка).

Їх було близько 500 чоловік. Саме вони 29 січня прийняли бій під станцією Крути.

Зразу ж після зайняття української території російські радянські війська починають грабування українського населення, чинять насильство проти нього. 12 березня було пограбовано промислове устаткування з підприємств Конотопу і вивезено до Курська. У січні 1918 р. у Тернах піднялося повстання, викликане розбоями з боку більшовиків. Повстання було придушене загоном червоних, на чолі з І. Міхном, що прибув з Харкова. Детально і колоритно описує він сам партійну роботу тих часів: “Часть людей вернулась из тюрем. Я старался, в первую очередь, завербовать их в актив, чтобы сделать из них зачинщиков погромов по мещичьих усадеб, раздела их имущества. Они должны были повести за собой крестьян. В то время никто не спрашивал у тюремщиков, за что они сидели: уголовник он или политический. Надо было сформировать отряды активистов, которые могли бы повести за собой остальных на разгром помещичьих усадеб. (…) Эти директивы свыше распространялись везде по сёлам. По боль шевистской программе всё отобранное у помещиков и капиталистов должно было стать государственным достоянием. Но набожные крестьяне отказывались это делать, боясь греха. Сельскую молодёжь, проживающую в городе, быстро обработали, сделав её атеистами, способными убивать кого угодно и отбирать что угодно. Она и направляется партией в деревню для реализации партийных замыслов”.

Як бачимо, основна ставка у кадровій роботі більшовиків робилася на люмпенів. Селянство з його традиційним укладом життя і релігійністю було своєрідним бастіоном моралі у вируючому морі пристрастей, “підігрітих” вищезгаданою ідеологічною роботою. У Сумах, Конотопі, Ромнах, Глухові та інших містах теперішньої області відбувалися розстріли бійців українських частин, які потрапили до більшовицького полону. Із навколишніх сіл брали заручників, доки продовольчі загони грабували села. Роком пізніше “вождь” більшовиків – Ленін обґрунтує моральне право на заручництво так: “Отметим только, что наиболее близкие к Советской власти мелкобуржуазные демократы, называющие себя, как водится, социалистами, например, некоторые из “левых” меньшевиков и т. п. особенно любят возмущаться “варварским”, по их мнению, приемом брать заложников. Пусть себе возмущаются, но войны без этого вести нельзя, и при обострении опасности употребление этого необходимо, во всех смыслах, расширять и учащать”.

І на тлі цих масових злочинів досить промовистим виглядає декрет «совєцької» влади щодо пам’ятників. Влаштувавши тотальний грабунок українського селянства, «червоний терор», «совєти» не сумнівалися, що їхній успіх багато в чому залежатиме саме від того, чиїми іменами будуть названі вулиці і які пам’ятники  мають постати замість тих, які мали бути, за їх задумом, стерті в людської пам’яті.

Джерело: Жити гідно

Частина 3.

1919 року червоні війська на фронті підтримували своє існування мародерськими грабунками в першу чергу українських земель, допомагали таким чином вижити своїм сім’ям, і це було поставлено більшовиками на рівень державної політики.

З початком січня 1919 р. більшовицькі війська захопили Харків. 12 січня захоплено Чернігів, 19 січня – Полтаву. 22 січня більшовицькі партизанські загони захопили м. Ромни. Лише 16 січня 1919 року, коли більшовики вже просувалися українською територію і захоплювали одне місто за одним, Директорія проголосила стан війни з Радянською Росією. А ще перед цим, 11 січня, Раднарком Росії запровадив продрозкладку: “Все колличество хлеба и фуража, необходимое для удовлетворения государственных потребностей, разверстываются для отчуждения у населения между производящими губерниями“. Термін виконання – до 15 червня 1919 року, з них 70 % – до 1 березня 1919 р. Російський “революційний уряд України” приймає це рішення до виконання і на окупованій території починаються планомірні і нещадні експропріації хліба, фуражу та іншої сільськогосподарської продукції – “в колличествах, необходимых для удовлетворения государственных потребностей“.

Більшовицький кат В.Лєнін, виступаючи на з’їзді залізничників, прямим текстом обгрунтовує необхідність грабунку «ситих» українських земель заради продовольства, яке спрямовується в більшовицьку Росію. Пишаючись «завоюванням» України:

 

Певна річ, що потреби ці були продиктовані жодним чином не враховували українського інтересу.

За повідомленням комісара пошт, “продовольчі посилки значно допомагають постачанню міст, за один день прийшло 37 вагонів продовольчих посилок.” Отже, червоні війська на фронті підтримували своє існування мародерськими грабунками, допомагали таким чином вижити своїм сім’ям, і це було поставлено більшовиками на рівень державної політики.

Газета “Червоний прапор” 28 лютого 1919 р. описувала, як це робиться: “Приходять купки озброєних людей з мішками й беруть не тільки хліб, а все, що тільки можна взяти, й вивозять…”

Така політика призвела до того, що в 1919 р. на теренах, окупованих більшовиками, в тому числі й на Полтавщині та Сумщині спалахують численні селянські повстання, які в донесеннях названо “куркульськими”. Селяни відмовлялися віддавати продзагонам хліб. Одна з листівок за підписом “Партизани-безвласники”, що діяли на півночі Сумщини, в Глухівському повіті, закликає до боротьби з комуністами: “Хамуністична партія, яка захопила руками робітників і селян владу, намагається закріпити своє панування над трудовим народом. Для цього руками найманців придушує вільний прояв його волі. Ця Робітничо-Селянська влада, яка розікрала народне багатство і зробила всіх трудящих наймитами своєї хамуністичної держави, боїться озброєного народу, адже страшні для всіх пригноблювачів, що живуть працею робітників, озброєні раби, які повстали проти рабства. Геть гнобителів народу”:

Певні надії такі повстанські загони покладали на рейди великих партизанських з’єднань. 7 травня 1919 р. підняв повстання отаман Матвій Григор’єв, відмовившись виконати наказ більшовиків іти на підтримку радянського уряду в Угорщині. Григор’єв, розвиваючи успішний наступ, дав наказ своїм військам увійти до Києва, Полтави та Харкова, попередньо засилаючи туди своїх агентів. Відгомін повстання відчувся й на Сумщині. 14 травня 1919 року в резолюції Роменського повітового парткому говорилося: “Уездный съезд представителей от коммунистических ячеек и волостных комбедов уезда и партийного комитета г. Ромны, обсуждая вопрос о текущем моменте, постановил принять следующую резолюцию: “На измену атамана Григорьева рабоче-крестьянской власти, поднимающей голову контрреволюции подрывающей власть рабочих и крестьян, наводящей панику на рабоче-крестьянские массы, мешающей выкачке хлеба и отказывающей в выдаче излишков, а также мешающей объединению деревенской бедноты, ответить беспощадным террором. Борьбу возложить на волостные исполкомы, комитеты бедноты, коммунистические ячейки и на местную уездную чрезвычайную следственную комиссию”.

Влада остерігалася, що більшовицький режим залишиться без продовольства, якщо селяни повстануть. Проти всіх, хто вирішив не віддавати комуністам “надлишки”, мали застосовуватися терористичні методи. Подібна ситуація, що склалася на всій території України і Сумщині зокрема, викликала обурення у червоноармійців українського походження. Багатьох з них змушували примусово вступати до більшовицької армії, хто ухилявся від мобілізації – могли розстріляти як дезертирів.

Підстав для таких побоювань було достатньо. Масове дезертирство починається серед червоноармійців 20-го радянського полку, розквартированого в Бахмачі. Кидають роботу і втікають члени Охтирського виконкому. Вороже були налаштовані щодо більшовиків селяни Яструбиного і Стецьківки Сумського повіту. Мешканці с. Атюші відмовились давати хліб, тому Кролевецький ревком відрядив озброєний загін для проведення каральної акції. Селяни відповіли загальним опором. Як свідчать документи, на допомогу карателям мали надійти війська 12-ї армії. У липні 1919 р. отаман М. Григор’єв загинув від рук махновців. Надію на перемогу повстанського руху, котрий визволив південь України, Єлисаветград, Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Кременчук, ст. Бобринську, Чигирин, Снігурівку, Новомиргород, можна було облишити. Повстанський рух через взаємне поборювання, стихійність хоч і становив для більшовиків небезпеку, але не настільки, щоб повністю звільнити Україну. Окремі повстанські загони мали різне бачення подальшого розвитку та політичного устрою України. Об’єднувала їх ненависть до окупантів-грабіжників, місцевих прислужників, комуністичного режиму.

Такі трагічні події відбувалися на цих землях всього століття тому.

Джерело: Жити гідно

Новини

Книга про Лохвицю Анни Коршунової

08-09-2020

Новим здобутком відомої української письменниці стала історична книга для дітей про м.Лохвиця. "Ось вона, нова книжка про ще одне українське місто...

Нова книга Віктора Рога

08-09-2020

Вийшла друком нова книга нашого земляка, засновника й багаторічного голови Спілки Української Молоді "Сумщина", відомого історика, публіциста й видавця, а...

Знайдено скарб з монетами Володимира Святого та Святополка Ярополковича

28-08-2020

Про історичну знахідку Національного значення щойно повідомив відомий український історик, науковий співробітник Інституту історії України Олександр Алфьоров на своїй сторінці у мережі Facebook.  

На Театральній площі Сум знайшли скарб

13-08-2020

"Цікаві знахідки прямо в самому центрі міста Суми. Щойно під час прогулянки Театральною площею помітив металевий предмет схожий на монету. Підійшовши...

18-ті Затуливітрівські Читання

08-08-2020

Як завжди, Читання пам'яті відомого українського поета Володимира Затуливітра приурочуються до дня Св. Володимира і відбуваються в останні вихідні липня...

Вшанування пам'яті журналіста, члена Конотопської "Просвіти" Анатолія Соболєва

03-08-2020

У селі Попівка та місті Конотоп вшановували пам’ять журналіста, патріота, громадянина Анатолія Соболєва з нагоди його 80-річчя. До заходів долучилася...