Понеділок, 25 травня 2020 19:45

Артюх В'ячеслав. Пантелеймон Куліш про "українську ідею" та "русский мир"

В'ячеслав Артюх
Артюх В'ячеслав. Пантелеймон Куліш про "українську ідею" та "русский мир"

У цій розвідці розкривається розуміння Пантелеймоном Кулішем змісту понять «українська ідея», «русский мир» та «двуединая Русь».

У зв’язку зі святкуванням 200-річного ювілею Пантелеймона Куліша (1819-1897) на рівні масової патріотичної свідомості знову виразно проявила себе тенденція до модернізації поглядів письменника. Її суть полягає в тому, що його творча спадщина, будучи прочитаною крізь призму сучасного (найчастіше, політичного) контексту, набуває смислів, невластивих поглядам самого Куліша. Доходить навіть до того, що стверджується нібито його думка рухалася в напрямку побудови української нації-держави. Цей текст – спроба ще раз нагадати про Куліша в автентичному йому тогочасному контексті. Намагатимемось відтворити його ми через аналіз смислів двох важливих для Куліша понять – «українська ідея» і «русский мир».

«Українська ідея»

Саме в публіцистиці П. Куліша вперше виникає поняття «українська ідея». Його зміст добре розкрито ним у статті «Украинофилам», яка була завершена 28 серпня 1862 р., але опублікована лише в 1911 р. в «Записках Українського наукового товариства в Києві» (Кн. 8. С. 69-87)[1]. Пізніше, наступними ідеологами українства, «українська ідея» буде розвинута в «українську національну ідею».

У свою чергу, Куліш тут не самостійний, його «українська ідея» як певний соціальний ідеал була лише калькою з поняття «русская идея», яка вперше в публічному дискурсі зустрічається в російського письменника Фьодора Достоєвського в його «Объявлении о подписке на журнал “Время” на 1861 год» (жовтень 1860 р.). Достоєвський і після цього багато писав про «русскую идею», доповнюючи це словосполучення новими смислами. Але у 1860 р. він виходить з того, що реформи Петра І привели «к нравственному распадению народа с высшим сословием», а тому, коли вирішується селянське питання під час нових реформ Олександра ІІ, то метою їх повинно стати «слитие образованности и ее представителей с началом народным и приобщение всего русского народа ко всем элементам нашей текущей жизни» [1, с. 5]. І умовою цього примирення й нового об’єднання освічених кіл і простого народу має бути розповсюдження грамотності. А результатом повинно стати створення нової «форми» російської національності, взятої «из почвы нашей, …из народного духа и народных начал» [1, с. 7]. Ця нова «форма», що постане в результаті поєднання простого народу і вищих прошарків на основі принципу «грунту» і буде називатись російською народністю. Власне, у цьому й полягає зміст «русской идеи».

Потрібно також наголосити, що вже при цьому першому вживанні поняття «русская идея» Достоєвський підкреслює його загальнолюдський смисл. «Мы предугадываем с благоговением – пише він, – что характер нашей будущей деятельности должен быть в высшей степени общечеловеческий, что русская идея, может быть, будет синтезом всех тех идей, которые с таким упорством, с таким мужеством развивает Европа в отдельных своих национальностях …» [1, с. 7]. На його думку саме російською народністю в «русской идее» будуть примирені всі світові конфлікти.

Ця ж смислова схема «русской идеи», закладена Достоєвським, потім відтворюється й Кулішем при наданні ним значень вже «українській ідеї». Але, зазначимо відразу, смисли універсальності, загальнолюдськості в інтерпретації Кулішем «української ідеї» відсутні.

Творцями й носіями «української ідеї» були для Куліша члени Кирило-Мефодіївського братства та представники сучасного йому громадівського руху. Штовхали їх до творення «української ідеї» ідеали християнської любові до «меншого брата», ближнього свого. В чому ж полягає її зміст за Кулішем? Завдання, які стоять перед цими народолюбцями на виконання «української ідеї» такі: здійснити «законные стремления новой Украины к восстановлению своей народности во всем ее достоинстве» [6, с. 438]. Як бачимо, те, що у Достоєвського було як «приобщение всего русского народа ко всем элементам нашей текущей жизни» у Куліша стало «восстановлением народности во всем ее достоинстве». У Куліша, як і у Достоєвського, логічно підставовим є уявлення про особливий статус такого соціального колективу як «простий народ», перед яким група освічених людей, як представників панівних класів, має певні обов’язки. Між іншим, оця зв’язка «обов’язку» стає основоположною й при формуванні ідеології народництва. Саме в цей час виникає уявлення про інтелігенцію, як певну соціальну групу та про ціннісні засади її існування. І хоча сам термін «інтелігенція» поки що ні Достоєвським, ні Кулішем не використовується, але смисли, якими наділяється їх розуміння народолюбства рухаються саме в межах змісту концепту «інтелігенція».

Народність – це, з одного боку, властивість, предикат при чомусь іншому, наприклад, «принцип народності в літературі», з іншого – це суб’єкт, називання певного етнічно-культурного колективу, наприклад, російська народність. Куліш термін «народність» якраз вживає у другому значенні.

«Простий народ» для нього – нецивілізований, тобто неграмотний і морально недосконалий. Спосіб реалізації своїх ідеалів народолюбцями – це вивчення життя простонароддя та відображення його в художній літературі, а також подальша, на цій основі, просвітницька діяльність. У зв’язку з тим, що мова простонароддя – українська, то нею й повинна провадитись освіта. Результатом їх діяльності повинен стати новий якісний стан простонароддя: його освіченість і моральне достоїнство. Куліш не підкреслює, як Достоєвський, що розрив з народом вищих прошарків відбувся в результаті вестернізаційної політики Петра І, але, знову ж, як і російський письменник, багато разів говорить про «відчуження» панів від народної маси. Це відчуження досягло такого рівня, що аристократія (панство) сприймаються уже як представники іншого народу – іншо-племінники. Та ситуація відчуження стала ще й передумовою пониження цивілізаційного рівня простонароддя. Він також твердить, що саме просвітницька діяльність українофілів-народолюбців приводить їх до злиття з простонароддям у нову цілісність – українську народність (себто, знову ж, відбувається прихід освіченої верстви до стану своєї автетики). Група народолюбців у Куліша займає ніби середню позицію між народом та аристократією. Прихід (чи повернення) до складу української народності аристократії – справа складніша.

Тут Куліш не погоджується, що українська ідея – це ідея лише демократична, бо й сам український народ демократичний за своєю природою. Він дорікає народолюбцям не так за їх християнську любов, як за те, що вони цю ідею неправильно зреалізовують. Наприклад, київські громадівці-хлопомани, соромлячись свого панського походження, замість того, щоб підтягувати простий народ до свого рівня самі спеціально опускаються до його рівня. Звідсіля й їхні перевдягання в народний одяг, і навмисно недолуга псевдонародна говірка, і культивування грубих манер. Та, на думку Куліша, «для того, чтобы распространять в народе грамотность и рассевать мало-помалу ему предрассудки, нет никакой надобности пренебрегать усовершенствованным цивилизациею бытом, делаться чернорабочим поселянином и подражать простонародным нравам и обычаям во всех подробностях» [6, с. 438]. Втім, і сам отой простий народ «не прочь от того, чтобы выбраться из моральной и материальной грязи, в которой держат его нужда и невежество. Он представляет много примеров улучшения своего быта и уподобления его быту более цивилизованного общества» [6, с. 438]. Якраз саме такі засоби реалізації «української ідеї» українофілами відлякують, на думку Куліша, від українського народу вищі прошарки суспільства, тому їх представники з недовірою дивляться й на саме українське питання. Але ж ця група багатих і по-європейськи освічених має виконувати свої необхідні функції в процесі українського національного відродження: саме від них (чи, принаймні, від кращої її частини) іде «ініціатива цивілізації», вони повинні надати цьому процесові «истинно общественное значение», «солидарность и спасли бы многих из нас от напрасной гибели в борьбе с нуждою и неблагоприятными гражданскими обстоятельствами» [6, с. 426].

Крім того, лише тоді, коли панська освічена верства стане нерозривною складовою «рідного племені» вона заговорить і українською мовою. Повернення «панів» у структуру українського народу якраз надасть йому необхідну «повноту» і уможливить перехід на якісно вищий рівень всю цю етнічно-культурну спільноту. Пізніше, вже в ХХ ст., коли стане зрозуміло, що в процесі українського націєтворення «повноти» народу, через приєднання до нього панівних економічно і політично класів, досягти не вдалося, то заговорять про «безбуржуазну українську націю» (М. Грушевський), «неповну структуру української нації» (Д. Чижевський) тощо, але у цьому тесті поки що можна спостерігати лише Кулішеву надію на таку повноту.

Отже, як бачимо, «українська ідея» у Куліша є соціально-культурницькою і реалізація її теж відбувається за допомогою лише культурницьких засобів. «Українська ідея», виходячи з романтичних цінностей його історичної доби, – це ідея досягнення таким соціальним прошарком як «простий український народ» свого нового якісного стану за допомогою реалізації різних соціальних, освітніх і моральнісних факторів. Мова про виховання українофілами у простого народу такої «самостійницької» національної свідомості, яка йде врозріз із ідеєю «общєрусской» нації в принципі йти не могла. І громадівці, і Куліш були чітко вписані в тодішній імперський порядок. Тобто, у зміст «української ідеї» Кулішем ще не включалась політична складова української окремішності чи незалежності, ну і, відповідно, сам «український народ» розглядається як неполітичний феномен.

«Русский мир»

Може видатись, особливо на основі пізніших контекстуальних смислових нашарувань, що «українська ідея» – це не «русская идея» і навіть протистоїть їй. Але розгляд Кулішевого концепту «русский мир» спростовує таке уявлення.

Термін «русский мир»[2] («руський світ») особливо часто Куліш використовує у своїх творах та листуванні, починаючи з 1874 р., коли він в результаті чергового світоглядного «повороту», розчарувавшись у попередній українофільській діяльності, почав розуміти «правду» російського монархізму і вписувати свої погляди у парадигму «общєрусской» національної ідеї.

Та вже в попередній період, в епілозі до роману «Чорна рада», який називається «Об отношении малороссийской словестности к общерусской» (1857 р.) він пише про «первобытный русский мир» [4, c. 460], розуміючи під ним добу Київської Русі.

Давня Русь для Куліша – це точка того Першопочатку, де «русский мир» зароджується й існує в стані своєї синкретичної чистоти й нерозчленованості. Тому:

«Русь Древня – корінь і начало

Всього, чим дишем, живемо,

Що в нас величнього постало,

На чім у вірі стоїмо»

                                   [8, c. 398].

«Русский мир» у нього постає такою собі парадигмою-детермінантою, яка задає спільні умови існування українців і росіян у всі пізніші історичні епохи. У приписках до поеми «Грицько Сковорода», написаній у 90-х рр., Куліш і закликає сучасників будувати свої відносини за зразками такого «правильного» минулого:

«О, годі в видумках кохатись,

Сплітати лаври паліям,

Та ницим Хмелем величатись!

Вертаймось до князів Варяг,

Під нероздільний руський стяг!»

                                     [8, с. 517].

А наприкінці епілогу «Об отношении малороссийской словестности к общерусской» Куліш постулює фактично свій основоположний принцип про неможливість існування України як самостійної політичної одиниці. Детальніше він розвине його в багатьох подальших творах, серед яких і в трьох виданих томах багатотомної «Истории воссоединения Руси» (1874-1877). Отже, в романі «Чорна Рада», підсумовує він, «… я желал выставить во всей своей выразительности олицетворенной истории причины политического ничтожества Малороссии и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины, нравственную необходимость слияния в одно государство южного племени с северным» [4, с. 476]. Він також чомусь твердить, що саме творчість Т. Шевченка вдарила по «вредному местному патриотизму»[3].

«Русский мир» для Куліша – це те постійне східнослов’янське утворення, що об’єднує зараз всі «русскіє народності» (включаючи русинів Австро-Угорщини), існування яких було започатковане добою Київської Русі. Тому «русский мир» не тотожний Московщині чи Великоросії: в русинсько-малорусько-українського народу могли бути (і були) серйозні конфлікти з Московською державою, але це ніяк не могло похитнути існування єдиного «русского мира» як рамкового концепту[4]. І навіть мрії Куліша про «воскресіння» України чи творення ним літературної української мови як вияву «словесної автономії» не могли були виходом за межі «русского мира», бо він завжди є обрій, за який вийти неможливо. Тому й поету Тарасу Шевченку немає рівних посеред «рідного миру Руського» [5, с. 31] (1858 р.), а українській літературі призначено було «спасти великий руський сьвіт від його полїтичньої темряви» [8, с. 536] (1890-ті рр.). Таким чином, і українська мова, й література, й творчість Шевченка постають елементами «русского мира».

Інколи, особливо у своїх поетичних творах, Куліш вживає ще й таку романтичну метафору як «русский дух». «Русский дух» – це те глибинне організуюче начало, що проявляє себе на поверхні «русского мира» як типові ознаки його історичного життя.

Ну, а історичним ворогом «русского мира» постає країна з ширшого, «Славянского мира», – Польща, яка колись «розлучила Русь з Руссю». Не дивно, що одну зі своїх статей Куліш називає «Галицкая часть русского мира в начале казацко-шляхетской усобицы» («Газета Гатцука». 1876. № 5-9). Те ж саме і з Брестською унією 1596 року. Це просто «папісти» «хотели уподобить всю Малороссию Польше и навсегда оторвать нас от великого Русского Мира» [10]. Взагалі, словосполучення «русский мир» Куліш часто вживає в переписці з західноукраїнським культурними діячами 70-80 рр., ніби нагадуючи їм, що Східна Галичина через переполовинення державними кордонами є «відірваним» шматком «русского мира». З тим «русским миром», який знаходиться в межах Російської імперії Галичину єднає не так релігія чи навіть мова, як знання історії походження й усвідомлення місцевим населенням своєї «русскости».

З «русским миром» у Куліша чільно пов’язаний ще один концепт – «двуединой Руси». Ідея ця повністю вписується в офіційну модель імперської «общерусской нации», яка активно формується саме в цей час і в якій було визначено Малоросію і Великоросію, за образним висловленням етнографа М. Надєждіна, як «два оттенка народности общерусской». Щось подібне мав на увазі й М. Костомаров, коли писав про «две русские народности», але якщо він акцентує увагу більше на етнографічній специфіці цих народностей, то Куліш наголошує на рівності складових цієї «двуєдіності». Добре пояснює цю його ідею рівності назва вже згаданого історичного твору – «Воссоединение Руси»[5]. Не «приєднання» і навіть не «об’єднання», бо воно передбачає (або може передбачати) смисли «більшої» і «меншої» Русі, а саме «воз’єднання» двох рівновеликих цілісностей. «Руська єдність» може бути лише єдністю цієї двоїстості. Україну й Росію він ще називає Старорущиною й Новорущиною. Україна – це «стара Русь», вона історично первинна по відношенню до «нової Русі». Українська розмовна мова (вона ж – «южнорусская речь»), яка походить прямо з часів Київської Русі також первинна по відношенню до російської, але, звичайно ж, сáме в ХІХ ст. «слово пушкінське... дало нам силу знятись вище простолюдної пісні і повісти. Не вгасила пушкінська новорущина нашого староруського боянового духу, а воскресила його» [9, с. 266].

Може тому, виходячи саме з ідеї рівності двох частин Русі, Куліш досить боляче реагує на ті численні історичні факти, коли Північна Русь (Московія) намагалася показати свою вищість над Україною. Для нього такі факти ставали можливими лише за умови замикання в собі партикулярного московського інтересу і сприймалися ледь не як акт зради спільного «русского мира». Куліш різко не погоджується з тим, що царська бюрократія намагається зупинити розквіт української мови, мови тієї етнографічної України, яка широко розпростерлася «серед Руського Світу» [7, с. 405].

Куліш навіть інколи пише про «українську Русь», але, знову ж, це поняття в нього є лише видовим по відношенню до родового – Русі («Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерти»).

В уяві Куліша кожна з двох частин Русі в тій конкретній історичній ситуації виконує функції необхідні для збереження «общєрусской» цілісності: Північна Русь (Великоросія) здійснює політичне керівництво, Південна Русь (Малоросія) як недержавне утворення опікується сферою духовності (моральності).

Звичайно, утопічний концепт «двуединой Руси» – це більше завдання на майбутнє, ніж відображення реалій другої половини ХІХ ст., але не потрібно забувати, що цією своєю концепцією Куліш не лише конструює образи бажаного майбутнього, а ще таким чином і засвідчує свою лояльність до російського політичного режиму.

А ще інколи Куліш вживає й термін «русская идея», з якого створив свою «українську ідею», але розуміє під нею зовсім не «всемирную отзывчивость» «пізнього» Ф. Достоєвського чи перетворення «великого человеческого единства во вселенское тело Богочеловечества» Володимира Соловйова, а звичну ідею єдності двох частин «русского мира».

***

Отже, за Кулішем український народ, його культура – це одна з двох гілок «общєрусскості», «русского мира». Феномен «русского мира» у нього, одного разу виникнувши в часі, потім постає утворенням надетнічним, надполітичним і навіть позаісторичним. Та ситуація, коли на середину ХІХ ст. в межах східного слов’янства чітко вже дали знати про себе мовні, культурні й етнічні розбіжності змушує говорити його й про багатоваріантність «русского мира»: Старорущина, Новорущина. Потрібно також мати на увазі, що Куліш не ототожнює «русский мир» з російською державною імперськістю, між ними лежить велика прогалина.

На відміну від «русского мира» «українська ідея» – це проект конкретно-історичний і лише соціально-культурницький. «Українська ідея» розповсюджує своє функціонування на «простий народ» соціальним боком, що існує лише в теперішньому часі і входить у структуру «русского мира», що розповсюджує своє існування на всі три часові модуси. Тому «русский мир» надбудовується над нею в образі своєрідної («цивілізаційної», як скажуть пізніше) «общєрусской» парасольки. Заслуга Куліша перед сучасним українством якраз і полягає в тому, що в 50–60-х рр., коли ще не існувало ніякого українського самостійницького ідеологічного контексту, він започаткував рух до творення сучасної української нації з постулювання ідеї неоднорідності, двобічності самої «общєрусской» нації та її культури. Якщо ж говорити про 90-ті рр. ХІХ ст., коли вже в українському національному дискурсі («українстві») формуються ідеї рівновеликості української культури російській і виникає рух до переходу українського етносу на новий рівень свого історичного існування – рівень самостійної державності (зреалізований, правда, вже в наступному – ХХ столітті), то погляди Куліша на «двуєдіную» Русь чи «русскій мір» саме для цих нових реалій мають регресивне значення.

Література

  1. Достоевский Ф. Объявление о подписке на журнал «Время» на 1861 год // Ф. Достоевский. Собрание сочинений в 15 т. Т. 11. СПб.: Наука, 1993. С. 5-11.
  2. Ів. К-й. До життєпису П. Куліша // Червоний шлях. 1924. № 8-9. С. 268-285.
  3. Костомаров Н. Две русские народности. К.; Харьков: Майдан, 1991. 72 с.
  4. Кулиш П. Об отношении малороссийской словестности к общерусской (Эпилог у Черной Раде) // П. Куліш. Твори: В 2 т. Т. 2. К.: Дніпро, 1989. С. 458-476.
  5. Куліш П. Дві мові, книжня і народня // Україна: науковий трьохмісячник українознавства. 1914. Кн. 3. С. 22-34
  6. Кулиш П. Украинофилам // Пам’ятки суспільної думки України XVIII – першої половини XIX ст.: хрестоматія. Дніпропетровськ, 1995. С. 423-438.
  7. Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // П. Куліш. Твори в 2-х т. Т. 1. К.: Наукова думка, 1998. С. 400-412.
  8. Куліш П. Грицько Сковорода // Твори Пантелеймона Куліша. Том 2. Львів: Просвіта, 1909. С. 285-386, 514-541.
  9. Куліш П. О. Лист до М. Карачевської-Вовківни, 7 липня 1892 // Вибрані листи Пантелеймона Куліша, українською мовою писані. Нью-Йорк; Торонто, 1984. 326 с.
  10. Кулиш П. А. Владимирия, или искра любви (1894) // Київська старовина. 1998. № 1. С. 41-93.
  11. Тесля А. «Истинно русские люди»: история русского национализма. М.: Рипол-Классик, 2019. 319 с.
  12. Шерех Юрій. Кулішеві листи і Куліш в листах // Вибрані листи Пантелеймона Куліша, українською мовою писані. Нью-Йорк; Торонто, 1984. С. 19-57.

[1] Хоча термін «українська ідея» вживається Кулішем вже у січні 1862 р. в листі до Ганни фон Рентель. Цитату з цього листа подає Юрій Шерех (Шевельов), спираючись, у свою чергу, на Віктора Петрова, який використовує у своїх «Романах Куліша» (1930) невидану переписку останнього. Куліш пише про «розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї» [12, с. 55]. Цікаво, що раніше в іншому листі до Параски Глібової від 12 листопада 1860 р., говорячи про публічне читання віршів Т. Шевченком, він пише лише про «нашу ідею», яка в нього у «сповиточку» [2, с. 274].

[2] Вперше словосполучення «русский мир» зустрічається вже в такій літературній пам’ятці часів Давньої Русі як «Слово на оновлення Десятинної церкви» (ІІ пол. ХІ ст.). Тут є такі слова, вкладені в уста князя Київського Ізяслава, в яких прославляється подвиг християнського святого Климента Римського (межа I–II ст.): «... иже умножи своего господина талантъ не токмо въ Римѣ, но всему и въ Херсонѣ, еще и въ Рустемъ мирѣ, ркуще къ нему ...». Малоросійський варіант вживання поняття "русский мир" можна зустріти вже у «Житии преподобного отца нашего Нестора, летописца Российского», яке входить до складу «Києво-Печерського патерика», що вийшов у 1661 році. Тут говориться про «Российский наш мир». В 30-х рр. ХІХ ст. «русский мир», як особливий концепт в російському національно-ідеологічному просторі зактуалізував тодішній міністр народної освіти граф Сергій Уваров (1786-1855). Драматург О. Островський (1823-1886) у своїх історичних хроніках робив акцент на релігійному характері «русского мира»: це історичне співтовариство православних християн. Про «русский мир» ще й як про специфічний цивілізаційний феномен можна мабуть говорити після виходу в світ книги М. Данилевського «Росія і Європа» (1871).

[3] Ще під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства (членство в якому спочатку приписувалося і Кулішу) ІІІ жандармське відділення розглядало українофільство як регіональний вид слов’янофільства. Зближення Куліша з тодішніми слов’янофілами відбувається в 50-х рр. Не дивно, що і російський переклад роману «Чорна Рада» і цю післямову до нього він у 1857 р. опублікував у слов’янофільському часописі «Русская беседа». Андрій Тесля пише також про вплив теорії «землі і держави» відомого слов’янофіла К. Аксакова на Кулішеву «хутірську філософію» [11]. Цей дослідник звертає увагу на те, що «хутір» у Куліша протилежний державі.

[4] До речі, Микола Костомаров теж вживає поняття «русский мир» на означення історичного руху, хоча й самобутніх, але внутрішньо зв’язаних частин – Великоросії й Малоросії [3, с. 12]. Україна – це, звичайно, осібне етнографічне утворення, але осібне рівно наскільки, щоб межі загальноросійської національної єдності («русского мира») не розривати. Ні великороси без малоросів, ні малороси без великоросів існувати окремо не можуть. Обидві «русскіє» народності у нього з необхідністю доповнюють одна одну.

[5] Ще раз термін Куліша «воз’єднання» був використаний комуністичними ідеологами в 1954 р. під час відзначення трьохсотріччя Переяславської угоди. Детальніше див.: Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.). М.: Госполитиздат, 1954. 29 с.