Середа, 23 грудня 2020 12:10

Вовк Олександр. Стереотипи сприйняття міста українським селянством (кінець 1910-х – 1920-ті рр.)

Олександр Вовк, кандидат історичних наук, доцент (Сумський державний педагогічний університет)
Вовк Олександр. Стереотипи сприйняття міста українським селянством (кінець 1910-х – 1920-ті рр.)

В українській історіографії вивченню історії українського села і міста кінця 1910–1920-х років надається значна увага, але дослідники, зазвичай, розглядають суспільний розвиток міста і села окремо. Бракує загальної картини, що висвітлювала б причини суперечностей між містом і селом, пояснювала б походження стереотипів сприйняття українським селянством міста (усталеного ставлення до міста та його мешканців, виробленого на основі порівняння їх з внутрішніми ідеалами).

У контексті вивчення відносин українського села і міста можна назвати колективну монографію «Історія українського селянства» [13]. Варта уваги праця В. Калініченка [14], С. Кульчицького [21], а також ряд праць і публікацій інших дослідників [2; 4; 20; 28; 29; 31] з зазначеної проблеми. Питання взаємодії сільської та міської культур одним з перших в роки української незалежності розглянув О. Криворучко. Дослідник з’ясував, що на відміну від суто української культури села з його майже однорідним українським населенням, культура зденаціоналізованого міста зазнала значних деформацій в ході проведення російським царизмом асиміляторської політики, а культура села відігравала роль основного «постачальника» етноматеріалу, що забезпечувало українській культурі набуття національних рис.[20, с.19]

Метою цього дослідження є розгляд стереотипів сприйняття українським селянством міста та його мешканців, з’ясування витоків цих стереотипів, їх основні прояви в контексті поширення більшовицької влади наприкінці 1910-х – 1920-х роках.

Традиційне ставлення селянства до міста визначалося природою селянства, місцевою обмеженістю, негативним ставленням до всього чужого. На думку П. Кралюка, одним з соціальних аспектів Хмельниччини був той фактор, що «козацьке повстання мало не лише антишляхетський, а й антиміщанський характер. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки руські (українські) міста. І у вогні повстання гинуло чимало українських міщан… У певному сенсі Хмельниччина було повстанням села, точніше, привільного хутора, де немає ніяких урядників, – проти міста» [19, с.86-87]. Дискутуючи з автором щодо ґенези козацького повстання середини XVII  ст., можна погодитися з тим, що суперечності між містом і селом вже існували кілька століть тому і набували різних форм. Поступово «у суспільній думці України утверджується антиміський дискурс з ідеалізацією сільського чи хутірського життя. «Хуторянство» стає своєрідною ідеологією українців» [19, с.87]. Знаходимо відгомін хуторянства у творах українських письменників XVIII – XIX століть. Ідеалізацію селянської культури і тлумачення її як загальнонаціональної піддає критиці Д. Донцов: «Селянська культура, культура провансальця, гуцула, або баска існувала й існуватиме, але трагедія нашого часу в тім, що наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний або ґравітаційний осередок для національної культури взагалі». [8, с.89] Коли українська інтелігенція в Російській імперії захоплювалася українським селом, то селянинові місто здавалося чужим. Звідти надходили директиви й вказівки про податки та інші побори. Місто асоціювалося з чиновництвом та поліцією, що чинили свавілля щодо селянства. Міські мешканці часто зверхньо ставилися до селян, а селянство, погоджуючись певною мірою зі своєю неосвіченістю, вважало себе на вищому щаблі моральності з огляду на збереження традиційного способу життя. Міщани вбачалися селянам такими собі ледарями, дивними людьми. Ставлення до міста та його мешканців було принаймні недоброзичливим. Селянин остерігався міста, дивився на нього з підозрою та недоброзичливістю. Добробут міста, на думку селянина, побудований на тяжкій праці села. Крім того, що місто забирало продукти з села, визискувало його, то ще й принижувало. З міста ширилася руйнація традиційних селянських цінностей та способу життя. Нелюбов і зневага до «панів», до яких, зазвичай, відносили і всіх міських жителів, проявлялася у критичному й недовірливому ставленні до їхньої діяльності, побуту, способу проводити дозвілля. Міське життя змушувало селянина заздрити, і, водночас почуватися неповноцінно, меншовартістно. Привабливе для сільської молоді місто водночас було й чимось страшним, інтерес до міста поєднувався зі страхом до нього, уявленням його як чогось гріховного. Для багатьох селян, що відвідали місто в часі проведення ярмарків, воно поставало в уяві як осередок постійного свята, байдикування, бездіяльності та розпусти. Місто для селянина видавалося сповненим пияків і розпусників, ледарів, бешкетників. Такі негативні погляди селян на місто поєднувалися з абсолютизацією власного способу життєдіяльності, пов’язаного з працею на землі. Для селянства це могло бути певною психологічною компенсацією усвідомлення власної меншовартості. Серед міських мешканців було багато чужого за для українського селянства етнічним складом населення. Взаємини місті і села зводилися до вимушеного товарообміну. Недовіра селян до міста, що, на його думку, завжди намагалося отримати продукти за дешево, а свої товари оцінювало за високими цінами. Попри масу розбіжностей у побуті, способу житті місто й село не були цілком окремими й відірваними світами. Вони потребували одне одного. Селу потрібен був ринок збуту сільськогосподарської продукції, зв’язки господарського характеру. Поряд з наростанням суперечностей, між містом і селом зростали контакти, бо з огляду на економічній диференціації зростала взаємодія, контакти між містом і селом, потреба одне в одному.  Міська культура поволі проникала до села і ставала для нього взірцем для наслідування. [25, с.187]

Українська народна приказка, записана у ХІХ ст.,  відображає ставлення селянина до міста: «У Києві не женись, а в Ромні кобил не міняй» [33, с.72]. Роль Києва як духовної української столиці в народній уяві поєднується з місцем розпусти, бо одружуватися у столиці, а, з рештою, і у великому місці, не годиться – може трапитися непутяща й розпусна жінка. Вести торговельні операції теж небезпечно, бо можуть обманути. До приходу більшовиків між українськими містом і селом було чимало упереджень. Отже, до 1910-х років упереджень у ставленні українського селянина до міста не бракувало.

сел сп

З бібліотеки Державного архіву Сумської області

З початком національної революції у 1917 р., послабленням авторитету центральної влади, яка у селян асоціювалася з містом, нівеляцією правових норм, більшовицькими репресіями суперечності між містом і селом дедалі загострюються. У 1920-х роках відбувається примусова і насильницька зміна способу життя, соціального ладу, суспільних і моральних цінностей в українському селі після приходу більшовиків до влади. Місто для селянина – це щось омріяне і недосяжне, але, водночас, таке, що забирає плоди праці, надсилає чиновників і керманичів, далеких або ворожих селянським потребам та інтересам. На думку П. Ісакова, протистояння села і міста яскраво відбилося на ідеології повстанського руху в Україні: «На ставлення українських селян до міста впливали такі фактори: неукраїнський характер міста, силовий характер продовольчо-заготівельних походів міста на село, злість, ненависть і заздрість (за легшим, як здавалося селянам, життям)» [12, с.297].

Українське село на початку 1920-х років залишалося носієм консервативних цінностей у своєму побуті, уявленнях про суспільний розвиток. У той час, як місто зазнало за багато років панування царату русифікаторської політики, значно трансформувало національний склад в сторону зростання кількості не українського елементу, село залишалося заселене переважно українцями. Крім того, сільське населення значно переважало міське. За переписом 1926 року, у сільській місцевості в Україні мешкало 81,4 % від загальної кількості мешканців. Українці залишалися найменш урбанізованою групою.[16, с.238]

besid

З бібліотеки Державного архіву Сумської області

Суперечності і конфлікт, які виникли між радянською владою і селянством у 1920-х роках були закладені поглядами більшовицьких ідеологів на майбутні відносини міста і села. Більшовицькі лідери ще до приходу до влади писали про те, що у майбутньому робітники мають володіти товаристськими господарствами, що виникнуть на базі економій. Усі селяни, в тому числі й дрібні, змушені будуть надавати таким господарствам робітників харчі, натомість, робітники мають забезпечувати селянство машинами, худобою, добривами, одягом та всім, що йому потрібне. [13, с.96] Вчення про союз робітничого класу і селянства було складовою більшовицької теорії диктатури пролетаріату. Проте, у цьому союзі провідне місце відводилося саме пролетарям. Це було підтверджено на VIII з’їзді РКП(б) у 1919 році. [1, с.14] В.Ленін остерігався того, що селяни візьмуть всі землі в свої руки, бо це могло відвернути їх від соціалізму. Ці підстави були вагомими, бо в Україні вплив на селянство робітників-агітаторів та партії більшовиків був невисокий. [26, с.145] Теоретик радянського комунізму М. Бухарін був упевнений, що усунути відмінності між містом і селом може технічний прогрес, складовою якого ліквідація приватної власності. [24, с.49] Але подальший перебіг подій засвідчив, що роль села зводиться на постачальника продукції для міста. Зруйновані підприємства не давали можливості забезпечувати село промисловими товарами. Протистояння радянської влади і селянства дало підстави деяким більшовицьким лідерам твердити про «теорію» боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. З такою ідеєю виступав секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. На жовтневому 1922 р. пленумі ця ідея була піддана критиці, але вона мала за собою певних прихильників. На ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у березні 1919 році наголошувалося на тому, що більшовики «покінчили з національними відмінностями», але, якщо у правлячій верхівці відмовлялися підтримувати українську культуру, то серед чиновників нижчої ланки були поширене ставлення до української мови і культури як до буржуазної, оскільки насадження комунізму відбувалося за російським зразком і російськоцентричними діячами, котрі розуміли російську мову і культуру як пролетарську. [9, с.135] Під «буржуазністю» в уявленні комуністичних керманичів слід розуміти таку собі контрреволюційність. Оскільки більшість носіїв «буржуазної» української мови мешкали у селі, то і його мешканці перетворювалися на ідейних ворогів. Русифіковане робітництво, що мешкало у містах України, теж не вельми прихильно ставилося до всього українського. З огляду на те, що для селянства національне питання не було байдужим, це змушувало владу йти в цьому на певні поступки, зокрема, щодо українізації. [11, с.75]

Негативні настрої щодо міста серед українського селянства поширювалися через те, що самі представники «пролетарської влади» почувалися у селі чужими. Різні агітатори й активісти, що приїжджали до села з пропагандистською метою часто викликали у селян роздратування і неприязнь, бо асоціювалися у них з містом, що наповнене «дармоїдами» і «чужинцями», котрі його населяють. [34, арк.49; 17, с.259] Розмови про «змичку» села й міста на практиці перетворювалися на фарс. Коли до села приїжджали представники регіонального партійного й радянського керівництва агітувати за поліпшення зв’язків з містом, то на практиці це могло передбачити дорогі бенкети. Приїжджали представників влади у супроводі жінок. Для них це була розвага. Селяни ж обурювалися на те, що всі ці бенкети за рахунок селянських податків. Якщо комусь такі приїзди й подобалися з мешканців села, то це були члени комнезамів, яких візитери частували. [18, с.125–126] Зрозуміло, що такі візити представників влади не лише не могли дати якихось позитивних практичних результатів, але й посилювали антагонізм селянства до влади і до міста зокрема.

img 0366

Більшовицьке гасло зміцнення братерського союзу робітників і селян в реальному житті передбачало загальну трудову повинність, що  супроводжувалося не лише економічною дискримінацією широких мас селянства, але й примусову працю для робітників. Відповідно до положення РНК РСФРР та Всеукрревкому від 10 лютого 1920 р. про «Укртрударм» передбачалося використовувати військові частини як робочу силу, або знаряддя примусу. [10, с.204] Цей примус чинили й проти селянства. Учасник селянського повстанського руху М. Дорошенко пригадує, як повстанці під керівництвом отамана Холодного Яру Хмари у 1921 р. «в Косівці оточили й роззброїли прибулих мобілізованих курських та рязанських робітників, що «викачували» в селян хліб. Тут повстанці робітників вигнали до Московщини, а їхніх командирів-комунарів до суду…» [23, с.254].

Заборона вільної торгівлі в місті позбавляла можливості придбати продукти на вільному ринку, але спонукала владу взяти на себе зобов’язання забезпечити життєдіяльність своїх підлеглих. Таким чином, влада брала на себе функцію годувальника міста. [10, с.210] Селяни ж мали самі про себе піклуватися, а ще – під контролем влади забезпечувати міста необхідною продукцією. Слід також зазначити, що закріплені в Конституції УСРР положення про домінуючу роль у житті суспільства робітничого класу були  дискримінаційними стосовно селянства. Нерівність між селянами й робітниками полягала, зокрема, й в тому, що У 1920-х роках робітники переходили на 7-годинний робочий день, а селянам доводилося іноді працювати й по 18 годин. [15, с.20] У 1926 році селяни села Борисівка на Харківщині говорили: «Робітник, працюючи на заводі, перебуває у набагато кращих умовах за селян. Робітник має необхідний відпочинок та матеріально забезпечений, усього він працює 8 годин, селянин же, попри те, що він працює майже цілодобово, нічого цього не має» [37, арк.159]. У селі Смирнівка Лозівського району Харківського округу також з обуренням дивилися на краще забезпечення робітництва: «Якщо підеш до міста, то всі робітники ходять взуті й одягнені, а ми – обідрані. Праця робітника набагато краще оплачується, ніж селян» [38, арк.22]. Селяни Жовтневого Харківської округи так підсумовували діяльність радянської влади: «У селі за 10 років радянської влади не видно жодних досягнень. Радвлада тільки облаштовує все в містах…» [38, арк.337]. У Циглярівці на Полтавщині селяни говорили про тяжкий матеріальний стан селянства у порівнянні зі становищем робітництва: «Робітникові живеться краще, держава піклується тільки про робітників, а з селянина тільки беруть, але нічого не дають. Товари дорогі через те, що робітникам платять великі ставки» [37, арк.159зв.]. Протягом серпня-листопада 1926 року в Україні зафіксовано 175 проявів невдоволення селянами робітництвом. [37, арк.150]

Такі настрої у селі були дуже частими і дедалі більше поширювалися. Антагонізм проявлявся не лише між селянами і мешканцями міста. Міське чиновництво й партійний апарат часом висловлювало невдоволення, що вищі працівники вищих органів влади перебувають у кращому матеріальному становищі. Зокрема, у закритому листі секретаря Полтавського губкому, адресованого до ЦК РКП(б) у серпні 1923 року, мова йшла про те, що між сільськими комуністами, що працюють, головним чином, у радянських, партійних та інших закладах, з одного боку, та комуністами, що працюють у містах, спостерігається деякий антагонізм на ґрунті матеріального забезпечення. [35, арк.50] У той час, коли міські комуністи із заздрістю дивилися на матеріальний стан радянського вищого управлінського апарату, для селянства навіть життя міського робітника здавалося добробутом і викликало заздрість. Хоча, навіть, сільські комуністи часом без особливого захоплення дивилися на директиви партійних органів, що надходили з міста. На думку селян: «село – це тюрма, пекло, а столичне життя – це рай». [32, с.312] Згаданий секретар Полтавського губкому у 1923 році писав до ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У, що на політперевірку, організовану партією, сільські комуністи дивляться як на «міську затію». [35, арк.159]

У 1928 році селяни Вирівського та Хотінського районів на Сумщині висловлювали своє ставлення до радянської влади і робітництва: «Радвладі вже 11 років, а селянам із року в рік все гірше», «Ми не бачимо, щоб змінилося що-небудь в порівнянні з часом царату», «Радвлада гірше давить селян, ніж поров цар», «Робочі зараз поміщики, а комуністи – дворяне», «Влада робочих захищає й союз свій мають», «Радвлада робочому – батько рідний, а нам, селянам, вітчим». [5, арк.79]

червсело

З бібліотеки Державного архіву Сумської області

Медичне обслуговування українського села 20-х років було у незадовільному стані. Численні територіально-адміністративні перетворення, яких зазнавала Україна, призводили до скорочення мережі медичних пунктів. [36, арк.41] За високої щільності сільського населення такий стан речей з медичним обслуговуванням призводив до негативних наслідків. Найгірші санітарно-профілактичні умов у підрадянській Україні були у Сумському окрузі. За даними 1927 року в середньому в Україні на 1000 населення припало 17,7 смертей, на Лівобережжі – 17,6, а у Сумському окрузі – 19,6. Дитяча смертність в окрузі досягала 156 випадків на 1000 народжень, у той час, як у решті України цей показник був – 148. [7, с.8] Дитяча смертність у містах і селах була відмінною. Як засвідчують висновки радянських статистичних органів станом на 1926 рік: «Одним з найважливіших й найяскравіших факторів є в даному разі величезна різниця поміж дитячою смертністю в містах і по селах. Колись на Україні становище було зовсім інше: смертність міських дітей взагалі не дуже відрізнялась від смертності сільських, при чому іноді була навіть вища… Як бачимо, поміж містом і селом утворилася дуже велика різниця: в селах смертність дітей в 1,7 рази більша, ніж по містах. Крім того, надзвичайно важливий той фактор, що в той час, коли міська смертність, порівнюючи з тогорічною, зменшилася, сільська, навпаки, зросла. Це дає нам почасти пояснення, чому саме й загальна міська смертність зменшилася, але це ж показує й на ті особливі умови, в яких знаходиться українське село». [30, с.3-4] Офіційні радянські органи змушені були визнати, що економічно-побутові умови українського села було незадовільними у порівнянні з містами. Незадовільну характеристика українського села 20-х років наводила і радянська преса: «Раніш багато тяглось на село, де коли не заробляли, то все ж годувалися – тепер спостерігається протилежне – вчителі, агрономи, лікарі й т.д., які трималися до останнього часу в провінції, потяглися до центру. Село живе самотнім: дітей не вчать, до лікарів не звертаються, а коли звертаються, то нема чим лікувати, казна, як і раніше, грошей не платять» [3].

Нарікання селян на упереджене ставлення влади до українського села і пріоритетний розвиток міст, мали за собою реальні підстави. У численних радянських документах 20-х років висловлювання селян щодо цього питання фігурувало як «ревность к рабочему классу».

Суперечності між містом і селом позначилися на українській літературі 20-х років ХХ століття. Одним з найвідоміших творів у цьому контексті ми можемо назвати роман «Місто» В. Підмогильного. [27] Головний герой твору – селянський хлопець, що приїздить до Києва здобути освіту. Врешті, матеріальне та раціональне «місто» в душі головного героя перемагає духовні якості, ламаючи внутрішній світ селянина. Тема суперечностей селянського і міського світу розглядається також в інших творах. [6] З’являється вона й в народному фольклорі. Наприклад, селянин Сумської округи Григорій Даниленко восени 1928 року написав вірша-пародію під назвою «Змичка», у якому мова йшла про нерівноправний статус міських і сільських мешканців, несправедливу продовольчу політику влади щодо українського села: «Фотографії немає, / Музика грає, / А хліборобів нужда голодом карає. / У Мостовському сельхозбанку / Народ молиться із ранку. / Всяк порожній мішок носить / І в правління хліба просить. / Це голодний все народ / Разних націй і пород. / Толпа двигалась, як море, / Бо усім без хліба горе. / Ви забрали в нас пшеницю / Та вивезли за границю. / Ви забрали жито і ячмінь, / А ми ходили так, як тінь. / Кожний день у вас хліба просим / Та порожній мішок носим. / Ви даєте нам отвєт: / Для вас в нас муки нєт. / Пропадайте ви голодні, / Бо ви нам тепер негодні. / Наступає толпа шумно, / Аж із боку дивитись сумно. / Це ті всі, що земельку мають / Та із голоду пропадають. / Толпа добрала охоти / Взять заправил у роботу. / Тут замітив заправило. / Закричав щоб зараз мука була. / А це слово як сказав, / А сам … показав. / От таке то вам, хлібороби, / Не землі вам, а хороби, / І тепер така вам шана, / Гірше, як колись у пана. / Був під панською рукою / Та не ходив за мукою. / А тепер всі землі наші, / Нема муки, нема паші. / І слободний гражданін / Захватив слободу, так хотів. / Колись так свиня робила, / Як під дубом корінь рила. / Підрив корінь – дерево всохло. / А потім свиня подохла. / Ця жизнь зветься на бумазі, / Що з городом змичка. / Чи єсть такий закон, / Чи панська привичка. / Бо, як був я панський раб, / То не був я не сит і слаб. / Став слободним гражданіном / І валяюсь попід тином. / Україна наша ненька, / В тебе хліба не жменька. / В тебе хліб є і до хліба. / Все є в тебе, ненько. / Розкажи нам, Україна / Як рідная мати, / Де дівалось добро наше, / Кого награждають. / Твоє плем’я з голоду здихає, / А город з боку село обсмикає. / Городські мужчини / Галіфе кроять, / А деревенські люди всі хліба просять. / На городських жінках плаття модні, / А селянки й весь нарід / Валяється голодний. / Земля моя ненько, / Нивонько широка. / Яка ж нам з тобою морока. / Хоть би моя десятина / На рік тисячу вродила / І то б моя жінка Гапка / У драні ходила б. / За те у смикунах / І шляпочка модна, / А моя жінка Гапка з дітками / Теж були б голодні. / Ех земелька, так земелька, / Щоб тебе не знати, / Як голодному з тобою / Треба погибати. / Помирай же, хліборобе, / Така тобі шана. / Та поминай, що умреш ти / Тільки не от пана.» [39, арк.209-210].

Суперечності між українським селом існували століттями. Для українського селянина місто було чимось недосяжним і омріяним, але й підозрілим і далеким. З початком революції, приходом більшовицької влади негативні стереотипи сприйняття українськими селянами міста поглиблюються. Цьому сприяють: юридично закріплена орієнтація комуністичної влади на пролетарів і привілейованіший щодо селян статус робітників; підозріле або вороже ставлення представників номенклатури щодо носіїв українськості, зокрема, селян; перетворення українського села на роль сировинного придатка. Невдоволення селянства містом проявляється у розмовах між селянами та з представниками влади.  Стереотипи сприйняття селянами міста позначуються на українську літературу і фольклор 1920-х років.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Аксенов Ю.П. Союз рабочего класса и крестьянства в СССР (1917-1975). Пособие для учителей. Москва, 1977. 127 с.
  2. Архієрейський Д., Ченцов В. Влада і селянство в Україні у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1999. № 1/2 (10/11). С. 87-127.
  3. В Харкові / [без авт.] // Трибуна України. 1923. № 1. С. 122.
  4. Данільєва Ю.Г. Співіснування сільської та міської культур радянської України в контексті повсякденності (20 - 30-і роки XX століття) [Текст] : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01; Східноукр. нац. ун-т ім. Володимира Даля. Луганськ, 2012. 19 с.
  5. Державний архів Сумської області. П. 17. Оп. 1. Спр. 117. 156 арк.
  6. Дніпровський А. Індустріяльні мотиви в селянській поезії // Нова Громада. Суспільно-порлітичний журнал. 1923. № ІІІ-IV. С. 79-83.
  7. Довідник Сумської округи 1928 р. Суми: Видання Сумської Спілки Споживчих Товариств, 1929. 371 с.
  8. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991. 342 с.
  9. Єфіменко Г. «Запаморочення від успіхів»: негативний досвід реалізації комуністичної доктрини в Україні (січень-серпень 1919 р. // Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». Харків, 2017. С. 108–172.
  10. Єфіменко Г. Підрихтований комунізм: перші поступки при незмінній основі (листопад 1919 – лютий 1920 р.) // Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». Харків, 2017. С. 173–234.
  11. Єфіменко Г. Сподіване народовладдя: ілюзії та реальність «перших совітів» (листопад 1917 – квітень1918 // Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». Харків, 2017. С. 61–107.
  12. Ісаков П. Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні (1919–1921 рр.): динаміка кількісних змін, ідеологія, географія поширення // Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Харків, 2017. С. 282–316.
  13. Історія українського селянства / [редакційна рада: В.М. Литвин, В.М. Геєць, В.М. Даниленко, Я.Д. Ісаєвич, С.В. Кульчицький та ін.]. Київ, 2006. Т.2. 655 с.
  14. Калініченко В.В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929). Харків, 1991. 131 с.
  15. Капустян Г.Т. Українське село в умовах радянського політичного режиму 1920-х років: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України». Дніпропетровськ, 2004. 35 с.
  16. Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні 1920-1930-х років: соціальний вимір // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12. Київ. С. 234-256.
  17. Киянин. На Україні // Нова Україна. Безпартійний двохтижневик громадського, культурного та економічного життя. 1923. № 7–8 (липень-серпень). С. 259.
  18. Киянин. На Україні // Нова Україна. Безпартійний двохтижневик громадського, культурного та економічного життя. 1923. № 9 (вересень). С. 125–126.
  19. Кралюк П.М. Козацька міфологія України : творці та епігони. Харків, 2017. 394 с.
  20. Криворучко О.І. Проблема взаємодії сільської та міської культур в УРСР в 20-х роках (історичний аспект): Автореф. Дис. … канд.. іст. наук. Запоріжжя, 1994. 24 с.
  21. Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». Київ, 1991. 431 с.
  22. Лозовий В.С. Селянська правосвідомість у добу української революції (1917-1921 рр.) // Український історичний журнал. 2005 р. № 6. С. 89-94.
  23. Лютенко-Лютий І. Дорошенко М. Вогонь з Холодного Яру: спогади. Стежками Холодноярскими: спогади 1918–1923 років. Київ, 2015. 352с.
  24. Марочко В. Марочко В. Модернізація українського суспільства перехідного періоду 1920-30-х років: історико-теоретичний аспект // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 8. Київ:Інститут історії України НАН України, 2002. С. 43–51.
  25. Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси: Монографія. Дніпропетровськ, 2007. 456 с.
  26. Панченко П.П., Мельник Ю.Ф., Вергунов В.А. Аграрна історія України. Київ, 2007. 532 с.
  27. Підмогильний В. Місто : [Роман]. Київ, 2008. 288 с.
  28. Пресіч О.В. Концепт «місто» й бінарна опозиція «місто/село» в українсько-канадській прозі першої «хвилі» імміграції // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу «Києво-Могялянська академія». 2012. Т. 193, Вип. 181. С. 97–100.
  29. Селяни і місто: феномен сприйняття урбанізаційних процесів у селянській традиції (матеріали історико-археографічних експедицій Північним Приазов’ям) / [Упорядник В.М. Константінова]. Київ, 2012. 416 с.
  30. Статистична хроніка. Державна статистика У.С.Р.Р., відділ демографічної статистики ЦСУ. № 2 (22). 12 січня 1926 року. 15 с.
  31. Тарасова О. Город и деревня: теоретические парадоксы цивилизационного развития // Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології. Дніпропетровськ, 2001. С. 220–223.
  32. Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади. Лебедин, 1994. 464 с.
  33. Українські приказки, прислів’я і таке інше / [Уклав М. Номис / Упоряд, приміт та вступна ст. М.М.Позяка]. («Літературні пам’ятки України»). Київ, 1993. 768 с.
  34. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). Ф. 1. Оп. 20. Спр. 159. 160 арк.
  35. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1704. 267 арк.
  36. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1908. 214 арк.
  37. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2316. 305 арк.
  38. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2524. 395 арк.
  39. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2800. 317 арк.

Новини

Нове дослідженння з історії репресій на Сумщині

18-04-2021

Шановні друзі, хочемо повідомити вас про нове дослідження з історії сталінських репресій на Сумщині. Книга має назву "Засуджені комунізмом. Історія...

Борцеві за волю Леонтію Христовому відмовлено в реабілітації

01-04-2021

25 березня 2021 р. Національна комісія з реабілітації відмовила в реабілітації легендарного отамана. Відкритий лист до Інституту національної пам’яті У березні...

У Сумах серед промислових приміщень знайшли залишки старовинної церкви [Відео]

26-03-2021

У Сумах серед промислових приміщень на Горького, 12 знайшли будівлю, в якій понад 100 років тому була церква. Зараз вона...

Підведено підсумки онлайн-вікторини "Шевченко і Сумщина"

17-03-2021

Про це повідомила на своїй сторінці Ольга Резніченко - заступник начальника управління-начальник відділу у справах молоді управління молоді та спорту...

Держархів Сумської області розгорнув фотовиставку про Революцію Гідності

18-02-2021

18 лютого 2021 року на вебсайті архіву розгорнута фотовиставка до Дня вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв...

Відійшла у вічність Лада Павлівна Сапухіна

16-02-2021

Редакція Сумського історичного порталу глибоко сумує з приводу смерті Лади Павлівни Сапухіної і висловлює свої співчуття рідним та близьким. Народилася Лада Павлівна...