Метою цього дослідження є розгляд стереотипів сприйняття українським селянством міста та його мешканців, з’ясування витоків цих стереотипів, їх основні прояви в контексті поширення більшовицької влади наприкінці 1910-х – 1920-х роках.
Традиційне ставлення селянства до міста визначалося природою селянства, місцевою обмеженістю, негативним ставленням до всього чужого. На думку П. Кралюка, одним з соціальних аспектів Хмельниччини був той фактор, що «козацьке повстання мало не лише антишляхетський, а й антиміщанський характер. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки руські (українські) міста. І у вогні повстання гинуло чимало українських міщан… У певному сенсі Хмельниччина було повстанням села, точніше, привільного хутора, де немає ніяких урядників, – проти міста» [19, с.86-87]. Дискутуючи з автором щодо ґенези козацького повстання середини XVII ст., можна погодитися з тим, що суперечності між містом і селом вже існували кілька століть тому і набували різних форм. Поступово «у суспільній думці України утверджується антиміський дискурс з ідеалізацією сільського чи хутірського життя. «Хуторянство» стає своєрідною ідеологією українців» [19, с.87]. Знаходимо відгомін хуторянства у творах українських письменників XVIII – XIX століть. Ідеалізацію селянської культури і тлумачення її як загальнонаціональної піддає критиці Д. Донцов: «Селянська культура, культура провансальця, гуцула, або баска існувала й існуватиме, але трагедія нашого часу в тім, що наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний або ґравітаційний осередок для національної культури взагалі». [8, с.89] Коли українська інтелігенція в Російській імперії захоплювалася українським селом, то селянинові місто здавалося чужим. Звідти надходили директиви й вказівки про податки та інші побори. Місто асоціювалося з чиновництвом та поліцією, що чинили свавілля щодо селянства. Міські мешканці часто зверхньо ставилися до селян, а селянство, погоджуючись певною мірою зі своєю неосвіченістю, вважало себе на вищому щаблі моральності з огляду на збереження традиційного способу життя. Міщани вбачалися селянам такими собі ледарями, дивними людьми. Ставлення до міста та його мешканців було принаймні недоброзичливим. Селянин остерігався міста, дивився на нього з підозрою та недоброзичливістю. Добробут міста, на думку селянина, побудований на тяжкій праці села. Крім того, що місто забирало продукти з села, визискувало його, то ще й принижувало. З міста ширилася руйнація традиційних селянських цінностей та способу життя. Нелюбов і зневага до «панів», до яких, зазвичай, відносили і всіх міських жителів, проявлялася у критичному й недовірливому ставленні до їхньої діяльності, побуту, способу проводити дозвілля. Міське життя змушувало селянина заздрити, і, водночас почуватися неповноцінно, меншовартістно. Привабливе для сільської молоді місто водночас було й чимось страшним, інтерес до міста поєднувався зі страхом до нього, уявленням його як чогось гріховного. Для багатьох селян, що відвідали місто в часі проведення ярмарків, воно поставало в уяві як осередок постійного свята, байдикування, бездіяльності та розпусти. Місто для селянина видавалося сповненим пияків і розпусників, ледарів, бешкетників. Такі негативні погляди селян на місто поєднувалися з абсолютизацією власного способу життєдіяльності, пов’язаного з працею на землі. Для селянства це могло бути певною психологічною компенсацією усвідомлення власної меншовартості. Серед міських мешканців було багато чужого за для українського селянства етнічним складом населення. Взаємини місті і села зводилися до вимушеного товарообміну. Недовіра селян до міста, що, на його думку, завжди намагалося отримати продукти за дешево, а свої товари оцінювало за високими цінами. Попри масу розбіжностей у побуті, способу житті місто й село не були цілком окремими й відірваними світами. Вони потребували одне одного. Селу потрібен був ринок збуту сільськогосподарської продукції, зв’язки господарського характеру. Поряд з наростанням суперечностей, між містом і селом зростали контакти, бо з огляду на економічній диференціації зростала взаємодія, контакти між містом і селом, потреба одне в одному. Міська культура поволі проникала до села і ставала для нього взірцем для наслідування. [25, с.187]
Українська народна приказка, записана у ХІХ ст., відображає ставлення селянина до міста: «У Києві не женись, а в Ромні кобил не міняй» [33, с.72]. Роль Києва як духовної української столиці в народній уяві поєднується з місцем розпусти, бо одружуватися у столиці, а, з рештою, і у великому місці, не годиться – може трапитися непутяща й розпусна жінка. Вести торговельні операції теж небезпечно, бо можуть обманути. До приходу більшовиків між українськими містом і селом було чимало упереджень. Отже, до 1910-х років упереджень у ставленні українського селянина до міста не бракувало.
З бібліотеки Державного архіву Сумської області
З початком національної революції у 1917 р., послабленням авторитету центральної влади, яка у селян асоціювалася з містом, нівеляцією правових норм, більшовицькими репресіями суперечності між містом і селом дедалі загострюються. У 1920-х роках відбувається примусова і насильницька зміна способу життя, соціального ладу, суспільних і моральних цінностей в українському селі після приходу більшовиків до влади. Місто для селянина – це щось омріяне і недосяжне, але, водночас, таке, що забирає плоди праці, надсилає чиновників і керманичів, далеких або ворожих селянським потребам та інтересам. На думку П. Ісакова, протистояння села і міста яскраво відбилося на ідеології повстанського руху в Україні: «На ставлення українських селян до міста впливали такі фактори: неукраїнський характер міста, силовий характер продовольчо-заготівельних походів міста на село, злість, ненависть і заздрість (за легшим, як здавалося селянам, життям)» [12, с.297].
Українське село на початку 1920-х років залишалося носієм консервативних цінностей у своєму побуті, уявленнях про суспільний розвиток. У той час, як місто зазнало за багато років панування царату русифікаторської політики, значно трансформувало національний склад в сторону зростання кількості не українського елементу, село залишалося заселене переважно українцями. Крім того, сільське населення значно переважало міське. За переписом 1926 року, у сільській місцевості в Україні мешкало 81,4 % від загальної кількості мешканців. Українці залишалися найменш урбанізованою групою.[16, с.238]
З бібліотеки Державного архіву Сумської області
Суперечності і конфлікт, які виникли між радянською владою і селянством у 1920-х роках були закладені поглядами більшовицьких ідеологів на майбутні відносини міста і села. Більшовицькі лідери ще до приходу до влади писали про те, що у майбутньому робітники мають володіти товаристськими господарствами, що виникнуть на базі економій. Усі селяни, в тому числі й дрібні, змушені будуть надавати таким господарствам робітників харчі, натомість, робітники мають забезпечувати селянство машинами, худобою, добривами, одягом та всім, що йому потрібне. [13, с.96] Вчення про союз робітничого класу і селянства було складовою більшовицької теорії диктатури пролетаріату. Проте, у цьому союзі провідне місце відводилося саме пролетарям. Це було підтверджено на VIII з’їзді РКП(б) у 1919 році. [1, с.14] В.Ленін остерігався того, що селяни візьмуть всі землі в свої руки, бо це могло відвернути їх від соціалізму. Ці підстави були вагомими, бо в Україні вплив на селянство робітників-агітаторів та партії більшовиків був невисокий. [26, с.145] Теоретик радянського комунізму М. Бухарін був упевнений, що усунути відмінності між містом і селом може технічний прогрес, складовою якого ліквідація приватної власності. [24, с.49] Але подальший перебіг подій засвідчив, що роль села зводиться на постачальника продукції для міста. Зруйновані підприємства не давали можливості забезпечувати село промисловими товарами. Протистояння радянської влади і селянства дало підстави деяким більшовицьким лідерам твердити про «теорію» боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. З такою ідеєю виступав секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. На жовтневому 1922 р. пленумі ця ідея була піддана критиці, але вона мала за собою певних прихильників. На ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у березні 1919 році наголошувалося на тому, що більшовики «покінчили з національними відмінностями», але, якщо у правлячій верхівці відмовлялися підтримувати українську культуру, то серед чиновників нижчої ланки були поширене ставлення до української мови і культури як до буржуазної, оскільки насадження комунізму відбувалося за російським зразком і російськоцентричними діячами, котрі розуміли російську мову і культуру як пролетарську. [9, с.135] Під «буржуазністю» в уявленні комуністичних керманичів слід розуміти таку собі контрреволюційність. Оскільки більшість носіїв «буржуазної» української мови мешкали у селі, то і його мешканці перетворювалися на ідейних ворогів. Русифіковане робітництво, що мешкало у містах України, теж не вельми прихильно ставилося до всього українського. З огляду на те, що для селянства національне питання не було байдужим, це змушувало владу йти в цьому на певні поступки, зокрема, щодо українізації. [11, с.75]
Негативні настрої щодо міста серед українського селянства поширювалися через те, що самі представники «пролетарської влади» почувалися у селі чужими. Різні агітатори й активісти, що приїжджали до села з пропагандистською метою часто викликали у селян роздратування і неприязнь, бо асоціювалися у них з містом, що наповнене «дармоїдами» і «чужинцями», котрі його населяють. [34, арк.49; 17, с.259] Розмови про «змичку» села й міста на практиці перетворювалися на фарс. Коли до села приїжджали представники регіонального партійного й радянського керівництва агітувати за поліпшення зв’язків з містом, то на практиці це могло передбачити дорогі бенкети. Приїжджали представників влади у супроводі жінок. Для них це була розвага. Селяни ж обурювалися на те, що всі ці бенкети за рахунок селянських податків. Якщо комусь такі приїзди й подобалися з мешканців села, то це були члени комнезамів, яких візитери частували. [18, с.125–126] Зрозуміло, що такі візити представників влади не лише не могли дати якихось позитивних практичних результатів, але й посилювали антагонізм селянства до влади і до міста зокрема.
Більшовицьке гасло зміцнення братерського союзу робітників і селян в реальному житті передбачало загальну трудову повинність, що супроводжувалося не лише економічною дискримінацією широких мас селянства, але й примусову працю для робітників. Відповідно до положення РНК РСФРР та Всеукрревкому від 10 лютого 1920 р. про «Укртрударм» передбачалося використовувати військові частини як робочу силу, або знаряддя примусу. [10, с.204] Цей примус чинили й проти селянства. Учасник селянського повстанського руху М. Дорошенко пригадує, як повстанці під керівництвом отамана Холодного Яру Хмари у 1921 р. «в Косівці оточили й роззброїли прибулих мобілізованих курських та рязанських робітників, що «викачували» в селян хліб. Тут повстанці робітників вигнали до Московщини, а їхніх командирів-комунарів до суду…» [23, с.254].
Заборона вільної торгівлі в місті позбавляла можливості придбати продукти на вільному ринку, але спонукала владу взяти на себе зобов’язання забезпечити життєдіяльність своїх підлеглих. Таким чином, влада брала на себе функцію годувальника міста. [10, с.210] Селяни ж мали самі про себе піклуватися, а ще – під контролем влади забезпечувати міста необхідною продукцією. Слід також зазначити, що закріплені в Конституції УСРР положення про домінуючу роль у житті суспільства робітничого класу були дискримінаційними стосовно селянства. Нерівність між селянами й робітниками полягала, зокрема, й в тому, що У 1920-х роках робітники переходили на 7-годинний робочий день, а селянам доводилося іноді працювати й по 18 годин. [15, с.20] У 1926 році селяни села Борисівка на Харківщині говорили: «Робітник, працюючи на заводі, перебуває у набагато кращих умовах за селян. Робітник має необхідний відпочинок та матеріально забезпечений, усього він працює 8 годин, селянин же, попри те, що він працює майже цілодобово, нічого цього не має» [37, арк.159]. У селі Смирнівка Лозівського району Харківського округу також з обуренням дивилися на краще забезпечення робітництва: «Якщо підеш до міста, то всі робітники ходять взуті й одягнені, а ми – обідрані. Праця робітника набагато краще оплачується, ніж селян» [38, арк.22]. Селяни Жовтневого Харківської округи так підсумовували діяльність радянської влади: «У селі за 10 років радянської влади не видно жодних досягнень. Радвлада тільки облаштовує все в містах…» [38, арк.337]. У Циглярівці на Полтавщині селяни говорили про тяжкий матеріальний стан селянства у порівнянні зі становищем робітництва: «Робітникові живеться краще, держава піклується тільки про робітників, а з селянина тільки беруть, але нічого не дають. Товари дорогі через те, що робітникам платять великі ставки» [37, арк.159зв.]. Протягом серпня-листопада 1926 року в Україні зафіксовано 175 проявів невдоволення селянами робітництвом. [37, арк.150]
Такі настрої у селі були дуже частими і дедалі більше поширювалися. Антагонізм проявлявся не лише між селянами і мешканцями міста. Міське чиновництво й партійний апарат часом висловлювало невдоволення, що вищі працівники вищих органів влади перебувають у кращому матеріальному становищі. Зокрема, у закритому листі секретаря Полтавського губкому, адресованого до ЦК РКП(б) у серпні 1923 року, мова йшла про те, що між сільськими комуністами, що працюють, головним чином, у радянських, партійних та інших закладах, з одного боку, та комуністами, що працюють у містах, спостерігається деякий антагонізм на ґрунті матеріального забезпечення. [35, арк.50] У той час, коли міські комуністи із заздрістю дивилися на матеріальний стан радянського вищого управлінського апарату, для селянства навіть життя міського робітника здавалося добробутом і викликало заздрість. Хоча, навіть, сільські комуністи часом без особливого захоплення дивилися на директиви партійних органів, що надходили з міста. На думку селян: «село – це тюрма, пекло, а столичне життя – це рай». [32, с.312] Згаданий секретар Полтавського губкому у 1923 році писав до ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У, що на політперевірку, організовану партією, сільські комуністи дивляться як на «міську затію». [35, арк.159]
У 1928 році селяни Вирівського та Хотінського районів на Сумщині висловлювали своє ставлення до радянської влади і робітництва: «Радвладі вже 11 років, а селянам із року в рік все гірше», «Ми не бачимо, щоб змінилося що-небудь в порівнянні з часом царату», «Радвлада гірше давить селян, ніж поров цар», «Робочі зараз поміщики, а комуністи – дворяне», «Влада робочих захищає й союз свій мають», «Радвлада робочому – батько рідний, а нам, селянам, вітчим». [5, арк.79]
З бібліотеки Державного архіву Сумської області
Медичне обслуговування українського села 20-х років було у незадовільному стані. Численні територіально-адміністративні перетворення, яких зазнавала Україна, призводили до скорочення мережі медичних пунктів. [36, арк.41] За високої щільності сільського населення такий стан речей з медичним обслуговуванням призводив до негативних наслідків. Найгірші санітарно-профілактичні умов у підрадянській Україні були у Сумському окрузі. За даними 1927 року в середньому в Україні на 1000 населення припало 17,7 смертей, на Лівобережжі – 17,6, а у Сумському окрузі – 19,6. Дитяча смертність в окрузі досягала 156 випадків на 1000 народжень, у той час, як у решті України цей показник був – 148. [7, с.8] Дитяча смертність у містах і селах була відмінною. Як засвідчують висновки радянських статистичних органів станом на 1926 рік: «Одним з найважливіших й найяскравіших факторів є в даному разі величезна різниця поміж дитячою смертністю в містах і по селах. Колись на Україні становище було зовсім інше: смертність міських дітей взагалі не дуже відрізнялась від смертності сільських, при чому іноді була навіть вища… Як бачимо, поміж містом і селом утворилася дуже велика різниця: в селах смертність дітей в 1,7 рази більша, ніж по містах. Крім того, надзвичайно важливий той фактор, що в той час, коли міська смертність, порівнюючи з тогорічною, зменшилася, сільська, навпаки, зросла. Це дає нам почасти пояснення, чому саме й загальна міська смертність зменшилася, але це ж показує й на ті особливі умови, в яких знаходиться українське село». [30, с.3-4] Офіційні радянські органи змушені були визнати, що економічно-побутові умови українського села було незадовільними у порівнянні з містами. Незадовільну характеристика українського села 20-х років наводила і радянська преса: «Раніш багато тяглось на село, де коли не заробляли, то все ж годувалися – тепер спостерігається протилежне – вчителі, агрономи, лікарі й т.д., які трималися до останнього часу в провінції, потяглися до центру. Село живе самотнім: дітей не вчать, до лікарів не звертаються, а коли звертаються, то нема чим лікувати, казна, як і раніше, грошей не платять» [3].
Нарікання селян на упереджене ставлення влади до українського села і пріоритетний розвиток міст, мали за собою реальні підстави. У численних радянських документах 20-х років висловлювання селян щодо цього питання фігурувало як «ревность к рабочему классу».
Суперечності між містом і селом позначилися на українській літературі 20-х років ХХ століття. Одним з найвідоміших творів у цьому контексті ми можемо назвати роман «Місто» В. Підмогильного. [27] Головний герой твору – селянський хлопець, що приїздить до Києва здобути освіту. Врешті, матеріальне та раціональне «місто» в душі головного героя перемагає духовні якості, ламаючи внутрішній світ селянина. Тема суперечностей селянського і міського світу розглядається також в інших творах. [6] З’являється вона й в народному фольклорі. Наприклад, селянин Сумської округи Григорій Даниленко восени 1928 року написав вірша-пародію під назвою «Змичка», у якому мова йшла про нерівноправний статус міських і сільських мешканців, несправедливу продовольчу політику влади щодо українського села: «Фотографії немає, / Музика грає, / А хліборобів нужда голодом карає. / У Мостовському сельхозбанку / Народ молиться із ранку. / Всяк порожній мішок носить / І в правління хліба просить. / Це голодний все народ / Разних націй і пород. / Толпа двигалась, як море, / Бо усім без хліба горе. / Ви забрали в нас пшеницю / Та вивезли за границю. / Ви забрали жито і ячмінь, / А ми ходили так, як тінь. / Кожний день у вас хліба просим / Та порожній мішок носим. / Ви даєте нам отвєт: / Для вас в нас муки нєт. / Пропадайте ви голодні, / Бо ви нам тепер негодні. / Наступає толпа шумно, / Аж із боку дивитись сумно. / Це ті всі, що земельку мають / Та із голоду пропадають. / Толпа добрала охоти / Взять заправил у роботу. / Тут замітив заправило. / Закричав щоб зараз мука була. / А це слово як сказав, / А сам … показав. / От таке то вам, хлібороби, / Не землі вам, а хороби, / І тепер така вам шана, / Гірше, як колись у пана. / Був під панською рукою / Та не ходив за мукою. / А тепер всі землі наші, / Нема муки, нема паші. / І слободний гражданін / Захватив слободу, так хотів. / Колись так свиня робила, / Як під дубом корінь рила. / Підрив корінь – дерево всохло. / А потім свиня подохла. / Ця жизнь зветься на бумазі, / Що з городом змичка. / Чи єсть такий закон, / Чи панська привичка. / Бо, як був я панський раб, / То не був я не сит і слаб. / Став слободним гражданіном / І валяюсь попід тином. / Україна наша ненька, / В тебе хліба не жменька. / В тебе хліб є і до хліба. / Все є в тебе, ненько. / Розкажи нам, Україна / Як рідная мати, / Де дівалось добро наше, / Кого награждають. / Твоє плем’я з голоду здихає, / А город з боку село обсмикає. / Городські мужчини / Галіфе кроять, / А деревенські люди всі хліба просять. / На городських жінках плаття модні, / А селянки й весь нарід / Валяється голодний. / Земля моя ненько, / Нивонько широка. / Яка ж нам з тобою морока. / Хоть би моя десятина / На рік тисячу вродила / І то б моя жінка Гапка / У драні ходила б. / За те у смикунах / І шляпочка модна, / А моя жінка Гапка з дітками / Теж були б голодні. / Ех земелька, так земелька, / Щоб тебе не знати, / Як голодному з тобою / Треба погибати. / Помирай же, хліборобе, / Така тобі шана. / Та поминай, що умреш ти / Тільки не от пана.» [39, арк.209-210].
Суперечності між українським селом існували століттями. Для українського селянина місто було чимось недосяжним і омріяним, але й підозрілим і далеким. З початком революції, приходом більшовицької влади негативні стереотипи сприйняття українськими селянами міста поглиблюються. Цьому сприяють: юридично закріплена орієнтація комуністичної влади на пролетарів і привілейованіший щодо селян статус робітників; підозріле або вороже ставлення представників номенклатури щодо носіїв українськості, зокрема, селян; перетворення українського села на роль сировинного придатка. Невдоволення селянства містом проявляється у розмовах між селянами та з представниками влади. Стереотипи сприйняття селянами міста позначуються на українську літературу і фольклор 1920-х років.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
- Аксенов Ю.П. Союз рабочего класса и крестьянства в СССР (1917-1975). Пособие для учителей. Москва, 1977. 127 с.
- Архієрейський Д., Ченцов В. Влада і селянство в Україні у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1999. № 1/2 (10/11). С. 87-127.
- В Харкові / [без авт.] // Трибуна України. 1923. № 1. С. 122.
- Данільєва Ю.Г. Співіснування сільської та міської культур радянської України в контексті повсякденності (20 - 30-і роки XX століття) [Текст] : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01; Східноукр. нац. ун-т ім. Володимира Даля. Луганськ, 2012. 19 с.
- Державний архів Сумської області. П. 17. Оп. 1. Спр. 117. 156 арк.
- Дніпровський А. Індустріяльні мотиви в селянській поезії // Нова Громада. Суспільно-порлітичний журнал. 1923. № ІІІ-IV. С. 79-83.
- Довідник Сумської округи 1928 р. Суми: Видання Сумської Спілки Споживчих Товариств, 1929. 371 с.
- Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991. 342 с.
- Єфіменко Г. «Запаморочення від успіхів»: негативний досвід реалізації комуністичної доктрини в Україні (січень-серпень 1919 р. // Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». Харків, 2017. С. 108–172.
- Єфіменко Г. Підрихтований комунізм: перші поступки при незмінній основі (листопад 1919 – лютий 1920 р.) // Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». Харків, 2017. С. 173–234.
- Єфіменко Г. Сподіване народовладдя: ілюзії та реальність «перших совітів» (листопад 1917 – квітень1918 // Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». Харків, 2017. С. 61–107.
- Ісаков П. Селянський повстанський антикомуністичний рух на Лівобережній Україні (1919–1921 рр.): динаміка кількісних змін, ідеологія, географія поширення // Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Харків, 2017. С. 282–316.
- Історія українського селянства / [редакційна рада: В.М. Литвин, В.М. Геєць, В.М. Даниленко, Я.Д. Ісаєвич, С.В. Кульчицький та ін.]. Київ, 2006. Т.2. 655 с.
- Калініченко В.В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929). Харків, 1991. 131 с.
- Капустян Г.Т. Українське село в умовах радянського політичного режиму 1920-х років: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України». Дніпропетровськ, 2004. 35 с.
- Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні 1920-1930-х років: соціальний вимір // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12. Київ. С. 234-256.
- Киянин. На Україні // Нова Україна. Безпартійний двохтижневик громадського, культурного та економічного життя. 1923. № 7–8 (липень-серпень). С. 259.
- Киянин. На Україні // Нова Україна. Безпартійний двохтижневик громадського, культурного та економічного життя. 1923. № 9 (вересень). С. 125–126.
- Кралюк П.М. Козацька міфологія України : творці та епігони. Харків, 2017. 394 с.
- Криворучко О.І. Проблема взаємодії сільської та міської культур в УРСР в 20-х роках (історичний аспект): Автореф. Дис. … канд.. іст. наук. Запоріжжя, 1994. 24 с.
- Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». Київ, 1991. 431 с.
- Лозовий В.С. Селянська правосвідомість у добу української революції (1917-1921 рр.) // Український історичний журнал. 2005 р. № 6. С. 89-94.
- Лютенко-Лютий І. Дорошенко М. Вогонь з Холодного Яру: спогади. Стежками Холодноярскими: спогади 1918–1923 років. Київ, 2015. 352с.
- Марочко В. Марочко В. Модернізація українського суспільства перехідного періоду 1920-30-х років: історико-теоретичний аспект // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 8. Київ:Інститут історії України НАН України, 2002. С. 43–51.
- Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси: Монографія. Дніпропетровськ, 2007. 456 с.
- Панченко П.П., Мельник Ю.Ф., Вергунов В.А. Аграрна історія України. Київ, 2007. 532 с.
- Підмогильний В. Місто : [Роман]. Київ, 2008. 288 с.
- Пресіч О.В. Концепт «місто» й бінарна опозиція «місто/село» в українсько-канадській прозі першої «хвилі» імміграції // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу «Києво-Могялянська академія». 2012. Т. 193, Вип. 181. С. 97–100.
- Селяни і місто: феномен сприйняття урбанізаційних процесів у селянській традиції (матеріали історико-археографічних експедицій Північним Приазов’ям) / [Упорядник В.М. Константінова]. Київ, 2012. 416 с.
- Статистична хроніка. Державна статистика У.С.Р.Р., відділ демографічної статистики ЦСУ. № 2 (22). 12 січня 1926 року. 15 с.
- Тарасова О. Город и деревня: теоретические парадоксы цивилизационного развития // Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології. Дніпропетровськ, 2001. С. 220–223.
- Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади. Лебедин, 1994. 464 с.
- Українські приказки, прислів’я і таке інше / [Уклав М. Номис / Упоряд, приміт та вступна ст. М.М.Позяка]. («Літературні пам’ятки України»). Київ, 1993. 768 с.
- Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). Ф. 1. Оп. 20. Спр. 159. 160 арк.
- ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1704. 267 арк.
- ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1908. 214 арк.
- ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2316. 305 арк.
- ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2524. 395 арк.
- ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2800. 317 арк.