Понеділок, 04 січня 2021 12:06

Кудінов Дмитро. Діяльність Сумського малоросійського гуртка любителів драматичного та музичного мистецтв, 1909–1914 рр.

Дмитро Кудінов, доктор історичних наук (м. Суми)
Кудінов Дмитро. Діяльність Сумського малоросійського гуртка любителів  драматичного та музичного мистецтв, 1909–1914 рр.

Історію культури м. Суми неможливо уявити поза діяльністю «Сумського малоросійського гуртка любителів драматичного та музичного мистецтв» або як його називали самі «малороси» – «Українського гуртка». Він став першим об’єднанням українофільської інтелігенції міста, об’єктивно сприяючи подальшому розвиткові національного руху в регіоні. Висвітлення його роботи дозволить установити як допустимі межі культурно-просвітницької діяльності в умовах режиму Третьочервневої монархії, так і шляхи ідейних трансформацій містян – від «малоросійства» до «українства». Власне це й визначає мету даної публікації – з’ясувати особливості створення, розвитку та функціонування Гуртку, схарактеризувати основні напрями його активності.

Появі «українського гуртка» передував тривалий період становлення українського драматичного мистецтва, відродження та посилення національної свідомості, боротьби за вільний розвиток української культури, нарешті, втягування провінційної інтелігенції до національного руху. Карколомні зміни в свідомості місцевої громадськості відбулися в період Першої російської революції, коли Сумський повіт був охоплений принциповою та масовою боротьбою за демократичні права й свободи, соціальними та політичними за змістом виступами трудової частини населення. Тоді ж уперше розгорнулася пропагандистська діяльність української політичної організації – Сумської групи РУП–УСДРП [6]. Ствердженню національної свідомості сприяли й певні послаблення під час революції щодо обмежень використання української мови, поява україномовної преси, створення національних громадських та культурних об’єднань, а також потужний ідейний вплив фахових українських труп і музичних колективів на сумських поціновувачів мистецтва. У тривалих перервах між гастролями корифеїв українського театру драматичну справу перехоплювали аматори, які намагалися відтворити постановки провідних українських драматургів. У Сумах процес оформлення українського культурного осередку дещо загальмувався в зв’язку з переведенням Сумського повіту на військовий стан, що діяв протягом грудня 1905 р. – вересня 1907 р., а також із розгромом опозиційних партійних осередків, висилкою за межі Харківської губернії активістів демократичного руху, тимчасовим припиненням виходу місцевих газет тощо.

Коли військовий стан у регіоні був знятий, стало можливим організовувати різноманітні громадські організації, за що активно й взялися сум’яни. Скористалися такою нагодою й місцеві українофіли, які восени 1907 р. порушили питання про об’єднання довкола допустимих владою завдань культурної діяльності. Серед них – дворяни Георгій, Микола і Михайло Кобеляцькі, Наталія Фостікова, Ганна Сапухіна, купецький син Петро Насєдкін, міщани Микола Грамм, Ганна Коваленко, Микола Рубинський, Олександр і Григорій Ярцеви, Георгій Бариков, Дмитро Переяславець та інші особи – люди різного достатку, соціального й національного походження. Вони підписали колективне звернення до харківського губернатора М. М. Пєшкова з проханням дозволити заснувати осередок української культури [2, арк. 1]. Вагому роль у цьому відігравали брати Кобеляцькі. Зокрема, листування з Харківським губернським у справах про товариства й союзи присутствієм велося адвокатом Георгієм Георгійовичем Кобеляцьким. Він же став і першим очільником правління товариства. У майбутньому відданість українській справі довів підполковник Микола Георгійович Кобеляцький, котрий під час революційних змагань 1917–1921 рр. виступив на боці національних сил – улітку–восени 1918 р. офіцер перебував на посаді командира кінної сотні стражників в розпорядженні повітового старости, а в грудні 1918 р. – січні 1919 р. – командира Новгород-Сіверського кінного полку в складі Дієвої армії УНР [7].

Пєшков відхилив клопотання сум’ян у реєстрації організації, пославшись на недотримання ними «вимог закону» [2, арк. 6]. Припустимо, очільник губернії зробив це, намагаючись зашкодити легальному розвиткові українських культурних сил відповідно до свого світогляду та державних інтересів у національній сфері (виглядало б дивним аби правник Г. Г. Кобеляцький не дотримувався регламенту оформлення ділових паперів). Щоправда, це не завадило любителям українського драматичного мистецтва виступати на сцені в «неоформленому» вигляді. Зокрема, 28 грудня 1908 р. вони поставили драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького в повній залі глядачів (припустимо, в приміщенні Громадського зібрання). Причому кошти, зібрані від вистави, спрямовувалися на користь безпритульних жителів повіту. Анонсувалася постановка любителями й таких п’єс, як «Панна Штукарка» А. Володського, «Кума Марта» О. Шатковського, «Мартин Боруля» І. Карпенко-Карого та «Назар Стодоля» Т. Шевченка [27].

Наступник Пєшкова – М. К. Катеринич – виявився більш поблажливим до сумських аматорів [1] і у вересні 1909 р. усе ж таки погодив заснування Гуртка та його статут. Останній оголошував метою організації сприяння «розвиткові драматичної і музичної обдарованості» серед її членів. Для цього передбачалося влаштовувати спектаклі, концерти, вечори, а також завести бібліотеку. Членами товариства мали бути представники обох статей, які досягли повноліття, окрім тих молодих людей, які до 21 року вже отримали класний чин. У свою чергу, гуртківці поділялися на групи почесних, дійсних і «соревнователів». Першими ставали особи, які мали перед Гуртком «особливі послуги» або ті, що «користуються популярністю в музичному та театральному світі» чи ті, хто «зробили одночасний внесок не менш як у 100 руб.». Основний склад організації становили дійсні члени, які брали посильну участь у її роботі. Нарешті соревнователями ставали особи, які співчували справі Гуртка та були спроможні робити щорічні внески від 5 до 10 руб. для жінок і чоловіків, відповідно. На відміну від дійсних членів вони володіли правом лише дорадчого голосу на зібраннях. На 1911 р. організація складалася з двох почесних, 155 дійсних та 90 членів-соревнователів. Разом – 247 осіб, що свідчило про масовий інтерес до української культури в місті. Зауважмо й той факт, що у порівнянні з минулим роком організація втратила через виключення зі складу або через вихід за власним бажанням 34 дійсних і 40 членів-соревнователів. Себто, протягом першого року існування Гуртка його чисельність стрімко зростала й перевищила відмітку в 300 осіб (понад 1% населення міста) [2, арк. 3; 19, с. 3]. Звісно, така кількість членів потребувала просторого приміщення, яке, зрештою, віднайшлося в будинку купця, члена Союзу 17 жовтня Луки Харченка.

Управління справами організації покладалося на її правління в складі голови, товариша голови, трьох членів, скарбника й секретаря, а також на ревізійну комісію та загальні збори членів. Члени правління обиралася на трирічний термін із щорічною ротацією третини органу. Правління, що мало збиратися не рідше одного разу в місяць, відповідало за стан фінансів Гуртка, звітність і документообіг, ствердження репертуарних планів за поданням завідувачів драматичним і музичним відділами, визначення часу й місця заходів. При цьому всі необхідні витрати провід здійснював відповідно до річного кошторису, затвердженого загальними зборами. Останні обирали склад правління, приймали нових членів, розглядали питання господарського характеру, визначали розмір членських внесків та інші нагальні питання функціонування організації [2, арк. 4–5]. Першим головою Гуртку, як уже було зазначено вище, був Г. Г. Кобеляцький. У 1910 р. до складу керівного органу також входили товариш голови М. І. Грамм, Н. А. Григор’єв, Г. М. Коваленко, А. П. Глазунов, В. М. Красовський. 28 вересня 1910 р. загальні збори замість А. М. Коваленко ввели до правління А. А. Гирича. Замість одного кандидата в члени проводу Гуртка М. С. Варшавського одразу двох претендентів – Т. П. Сидоренка та К. А. Серебрянського. Буквально через місяць відбулося ще одне засідання всіх членів Гуртка, на якому відбулося повне оновлення складу правління (що тому було причиною – конфліктні ситуації всередині самої організації чи зовнішнє втручання – на разі з’ясувати не вдалося). Відтепер керівний склад сумських «малоросов» виглядав наступним чином: В. І. Гончаренко (голова), А. А. Голубаєв (товариш голови), Т. В. Бузан, В. К. Гольберт, К. Ф. Дубяков [20, с. 3–4].

Новий голова проявив себе доволі самолюбивою особою, провокуючи зіткнення на ґрунті недоброчесного використання фінансів. Навіть дійшло до того, що в березні 1912 р. через узурпаторські дії Гончаренка відмовилися від виконання своїх обов’язків інші члени правління, а також склад ревізійної комісії. Нарешті тридцять членів товариства висунули голові вимогу залишити посаду, яку він проігнорував («ви не довіряєте мені, а я – вам») [18; 19]. Лише після того як 27 вересня 1913 р. новим головою був обраний І. Хохолев, діловодство налагодилося та припинилися чвари [12]. Звісно, усілякі скандали, пов’язані з Гуртком із задоволенням обговорювалися в пресі, виставляючи «украинствующих» перед громадою у вкрай непривабливому вигляді.

Часті зміни в складі правління та конфлікти всередині організації гальмували її нормальний розвиток, який і без того тримався під суворим контролем влади. Про це вказує низка обмежень, передбачена статутом відповідно до чинного законодавства: «виконання на сцені драматичних творів, оповідань, куплетів і віршів допускається лише з дозволу місцевої адміністрації і до того ж виконання лише тих творів, що дозволені драматичною цензурою при Головному управлінні у справах друку та без усяких відступів від оригіналів»; «при влаштуванні літературних читань, крім того, слід запитувати дозволу попечителя навчального округу»; «афіши… п’єс повинні бути своєчасно надані в Головне управління у справах друку»; «на кожному публічному заході, що влаштовується гуртком, правління виділяє місце для представника поліції»; «виконання ненадрукованих п’єс підлягає попередньому розглядові місцевого цензурного управління або владою, що його замінює»; «правління гуртка зобов’язане своєчасно повідомляти місцеве поліцейське начальство про всі зібрання й загалом дотримуватися загальних на цей предмет правил». Також регламентувалася звітність за витрата зібраних на благодійні цілі коштів [2, арк. 2].

Попри неблагоприємні зовнішні та внутрішні обставини, Гурток виявляв доволі жваву діяльність, значно впливаючи на культурне життя міста. Свою драматичну діяльність він розпочав 1 листопада 1909 р. виставою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького [4]. Від цього часу творча діяльність «малоросів» проявлялася у двох напрямах – влаштування вистав у т. зв. «виконавчих зібраннях» (своєрідні «капусники» для «своїх» чи обмеженої кількості глядачів, де, вочевидь, відбувалася «обкатка» мистецької програми для подальшої демонстрації широкій публіці чи навпаки приймалося рішення про недоцільність її поширення) та, власне, концертно-театральна діяльність. Зокрема, від жовтня 1910 р. до серпня 1911 р. Гурток здійснив 38 вистав і один концерт: 19 вистав і концерт були поставлені в залі театру «Тіволі» («театр і сад Корепанова»), саду «Швейцарія» й в Громадському зібранні, 19 інших вистав – «упоряджені в помешканні «кружка» на виконавчих зібраннях». 12–13 січня 1913 р. на дводенному «виконавчому зібранні» були показані вистави «Кум мірошник або сатана в бочці» В. Дмитренка, «Дядя Ваня» А. Чехова, грався дивертисмент і були організовані танці. Через тиждень пропонувалася нова програма «зібрання»: жарт «Жінка з голосом» В. Товстоноса, водевіль «Візит Його превосходительства» Жукова (І. Мамонтова ?), «Мухи» Негієвича, «Сват Крисогон» П. Райського і М. Сластіна, танці й концерт («обидва вечори грає оркестр духової музики»). Серед п’єс в сезон 1910–1911 рр. поважне місце займала українська класика («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Мати-наймичка» Т. Шевченка, «Безталанна» й «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» І. Карпенка-Карого, «Сужена – не огужена» О. Пчілки, «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Ніч під Івана Купала» й «Майська ніч» М. Старицького, «По ревізії» М. Кропивницького), яка, до речі, більше вабила публіку, судячи зі зборів. Серед інших постанов відомі «Серденьку золотому від серденька щирого» й «Лісова квітка» Л. Яновської, «Нещасне кохання» Л. Манько, «Нахмарило» Б. Грінченка, «Помста, або Загублена доля» О. Суходольського, «Бувальщина, або На чужий коровай очей не поривай» А. Велисовського, «Батраки» Ф. Костенка, «Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного тощо. У сезон 1911–1912 рр. також з успіхом йшов спектакль «Зайдиголова» М. Кропивницького, а в 1913–1914 рр. – «Брат на брата» Д. Грицинського, «Невільник» М. Кропивницького, «Степовий гість» Б. Грінченка. Показувалися п’єси не лише одних українських драматургів. Зокрема, популярністю серед місцевих глядачів користувалися драма «Примари» Генріка Ібсена, комедія «У золотих кайданах» Октава Мірбо, спектаклі «Трагік з примусу», «Дядя Ваня» та «Ведмідь» за творами А. Чехова, що ставилися російською мовою. Не зважаючи на звернення гуртківців до творчості визнаних майстрів слова, сумський кореспондент газети «Рада» на початку 1912 р. дорікав їм за те, що вибір матеріалу не завжди був вдалий, оскільки до переліку постановок на «виконавчих зібраннях» усе ж таки потрапляла «всяка «малоросійська» нісенітниця в перемішку з русскими водевільками» [3; 9; 10; 16; 17; 20, с. 5–6; 24]. Утім ці вистави користувалися успіхом серед «демократичної публіки» [5]. Згодом правління стало ретельніше відбирати репертуар та «відділяло кукіль від пшениці».

На кшталт світських карнавалів «малороси» влаштовували «костюмовані вечірки в національному вбранні». Дрес-код передбачав вдягання свит, шароварів, плахт та інших елементів українського традиційного одягу. Такі заходи з музикою й танцями відбувалися як у приміщенні Гуртку взимку, так і на околицях міста влітку [8, с. 92; 23]. Подібні вечірки, а також драматичне мистецтво, гуртківці намагалися нести не лише сум’янам, гастролюючи в межах Сумського й Охтирського повітів. Зокрема, 16–17 лютого 1913 р. вони привезли концертну програму, а також «Панну Штукарку», «Бувальщину» й «Зайдиголову» в Білопілля (вистави відбувалися в приміщенні театру «Вій») [1; 11]. У червні 1913 р. ставили «Каторжну» («Жертва») П. Барвінського та «Розбиті надії» Г. Грушевського для жителів Тростянця (припустимо в «Круглому дворі») [25].

Окремою сторінкою історії товариства була його благодійна діяльність. Час від часу «малороси» влаштовували концерти та вистави, виручка з яких йшла на доброчинність. Зокрема, 31 січня 1910 р. вони в приміщенні Громадського зібрання поставили «Хмару» О. Суходольського; кошти, отримані за квітки, були спрямовані на матеріальну підтримку дружини та трьох малолітніх дітей нещодавно померлого земського службовця Гальченка [21]. 21 листопада 1913 р. комедією «Дзвін до церкви скликає, та сам у ній не буває» і водевілем «Лісова квітка» Л. Яновської відбувся збір коштів на користь Товариства піклування про бідних у м. Суми [15]. Не залишилися сум’яни осторонь ювілею Кобзаря й реалізували, щоправда, зі значним запізненням через протидію чиновників, 25 березня 1914 р. урочисту програму на його честь: спектакль «Мати наймичка», чистий збір з якого адресувався ініціаторам встановлення пам’ятника Шевченкові в Києві; музичне відділення. Прикметно, що «шевченківські» афіши були віддруковані українською мовою [22; 28].

Що стосується естетичного боку сценічної діяльності «малоросів», то місцевими поціновувачами драматичного мистецтва пробачалися певні вади акторської гри аматорів («люди завше зв’язані власною працею і не мають можливості жертвувати багато часу на репетиції») та відсутність справжньої режисури. Самі вистави оцінювалися по шкалі від «гладенько», «задовільно» чи «загалом пристойно» до навіть рівню «спроможності зробити честь справжній трупі». Подібні високі відгуки з’являлися тому, що і посеред дилетантів виявлялися справжні «зірки». Зокрема, місцевий дописувач харківського «Утра» відзначав гру Садовської, в якої, за його словами, «безсумнівно, є всі дані – знання сцени, декламація – для того, щоб стати професійної артисткою». Кореспонденти «Сумського віснику» також нахвалювали гру «завжди бездоганного» Дунайського [2], виділяли майстерність Сердюка, Шинкаренка й Белокура, панянок Коваленко, Зірочки, Ярошенко та Дідріхсон [3; 4; 9; 13]. Відзначалося поступове зростання фаховості «малоросів». «Немає тієї шорсткості, яка помічалася раніше», – зауважував сучасник. Натомість відчувалося, що «члени гуртка напружують усі зусилля аби зацікавити публіку й помітно, що їхні зусилля не губляться» [14].

«Малоросійський гурток» став вагомою віхою як у розвиткові національного руху, так і українського мистецтва в Сумах. Існування любительського акторського товариства та хору компенсувало відсутність постійної фахової трупи в місті й давало можливість сум’янам постійно насолоджуватися діянням Мельпомени, а всім охочим «пробувати» себе в акторському амплуа, самореалізуватися засобами театрального або музичного мистецтва. Вражає широта охоплення репертуару – від творів української драматургії першої половини ХІХ ст. до новітніх п’єс, що порушували актуальні питання суспільного життя початку ХХ ст. «Малороси» стали справжніми пропагандистами національної музики, танцю, літератури та драматичного мистецтва, які вони намагалися поширювати не лише в Сумах, але й за його межами, поволі змінюючи ставлення громадськості до української мови, вітчизняної літератури та до т. зв. «українського питання» в його суспільно-політичному сенсі. У якості українофільського осередку в місті Гурток багато в чому визначив подальший розвиток українського культурного руху в Сумах як у період національно-демократичної революції, так і в часи українізації ранньої радянської доби.

Список використаних джерел та літератури

  1. Город Белополье // Сумской вестник. 1913, 16 февраля. С. 1.
  2. Державний архів Харківської області. Ф. 92. Оп. 1. Спр. 61. 8 арк.
  3. Дописи (од власних кореспондентів) // Рада. 1912, 1 січня. С. 5.
  4. Корреспонденции (от наших корреспондентов) // Утро. 1909, 5 ноября. С. 5.
  5. Корреспонденции (от наших корреспондентов) // Утро. 1910, 7 сентября. С. 5.
  6. Кудінов Д. В. До питання про існування Сумського осередку РУП–УСДРП в період революції 1905–1907 рр. // Краєзнавство: науковий журнал. 2018. № 3. С. 150–158.
  7. Кудінов Д. В., Михайліченко М. А. Український старшина Микола Георгійович Кобеляцький: начерк біографії // Наукові записки. Серія: Історичні науки. Вип. 25. Кропивницький: РВВ ЦДПУ ім. В. Винниченка, 2019. С. 45–58.
  8. Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Книга третя (1655–2010). Суми: ВВП «Мрія-1» ТОВ, 2010. 516 с.
  9. Местная жизнь // Сумской вестник. 1912, 21 февраля. С. 3.
  10. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 12 января. С. 3.
  11. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 8 февраля. С. 3.
  12. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 28 сентября. С. 3.
  13. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 3 октября. С. 3.
  14. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 15 октября. С. 3.
  15. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 15 ноября. С. 3.
  16. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 19 ноября. С. 4.
  17. Местная жизнь // Сумской вестник. 1913, 4 декабря. С. 4.
  18. Областной отдел (от наших корреспондентов) // Утро. 1912, 21 марта. С. 7.
  19. Областной отдел (от наших корреспондентов) // Утро. 1912, 1 апреля. С. 7.
  20. Отчет о деятельности Сумского Малороссийского кружка любителей драматического и музыкального искусств за 1910–1911 г. 2-й год от основания Кружка. Сумы: Тип. П. Вертикова, 1911. 30 с.
  21. Письма в редакцию // Утро. 1910, 30 января. С. 5.
  22. По России // Утро. 1914, 23 февраля. С. 5.
  23. Правління сумського українського гуртка // Сумской вестник. 1913, 31 января. С. 1.
  24. Сумский малороссийский кружок извещает // Сумский вестник. 1913, 19 января. С. 1.
  25. Театр и музыка // Сумской вестник. 1913, 5 июня. С. 3.
  26. Театр и музыка // Сумской вестник. 1913, 11 октября. С. 3.
  27. Театр і музика // Рада. 1909, 4 січня. С. 5.
  28. Хроника (от наших корреспондентов) // Утро. 1914, 29 марта. С. 6.

Примітки

[1] До цього моменту коло засновників дещо розширилося. До вказаного вище списку додалися статський радник Костянтин фон Штальборн, дворянин Анатолій Лоташевський, міщанин Михайло Варшавський, донька купця Груня Туршу, спадкова почесна громадянка Ольга Дідріхсон, міщанка Віра Косікова, селяни Марія Кулішова, Костянтин Серебрянський, Калістрат Литвиненко, Яків Коваленко, Василь Бондаренко [8, с. 448].

[2] Не зовсім зрозуміло про кого з Дунайських (Шовкунів) згадували представники преси – про Антона чи Якова. Аматорська сумська сцена стала першою мистецькою школою Антона Васильовича (1895–1957). Від 1915 р. він розпочав професійну акторську кар’єру в трупах О. Суходольського та Л. Сабініна, а згодом став відомим радянським артистом театру та кіно.

Опубліковано:  Сумські історико-краєзнавчі студії. Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції (Суми, 5 листопада 2020 р.). Суми, 2020. С. 259–267.    

Новини

47 робіт Ніла Хасевича — вже онлайн

23-12-2020

47 робіт Ніла Хасевича — вже онлайн Електронна колекція творів видатного повстанського графіка включає: портрети провідників та діячів ОУН і УПА; ...

Вітаємо з відзнакою Валерія Власенка

16-12-2020

Правління й членство Сумської обласної організації Національної спілки краєзнавців щиросердно вітають члена НСКУ, доцента кафедри історії Сумського державного університету, кандидата...

Проєкт «Імена самостійної України» потребує оплати хостингу

10-12-2020

Благодійна ініціатива «Героїка» нарощує масштаби роботи із документами Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Меморандум про співпрацю та...

У Сумах презентували виставку "Герої серед нас!"

06-12-2020

Це — проєкт про 13 героїв учасників АТО/ООС, які пройшли горнило війни, повернулися додому, живуть і працюють поряд з нами...

В Києві презентували віртуальний некрополь української еміграції

24-11-2020

Сьогодні в Україні з’явилась геоінформаційна система, що збирає, класифікує та оприлюднює інформацію про поховання українських емігрантів. Проєкт презентував Український інститут національної...