П'ятниця, 26 березня 2021 09:45

Вовк Олександр. Висвітлення соціокультурних процесів на українських землях на сторінках часопису «Літературно-науковий вісник» (1922-1932 рр.)

Олександр Вовк, кандидат історичних наук, доцент (СумДПУ ім. А. С. Макаренка)
Вовк Олександр. Висвітлення соціокультурних процесів на українських землях на сторінках часопису «Літературно-науковий вісник»  (1922-1932 рр.)

«Літературно-Науковий Вістник» («ЛНВ») – це один з найпопулярніших та найвідоміших українських часописів кінці ХІХ – першої третини ХХ століття, який справив величезний вплив на розвиток та становлення української інтелектуальної та творчої еліти. «ЛНВ» був значною мірою виданням, що формувало світоглядні підвалини української інтелігенції, молодого покоління в роках бездержавного існування української нації. На сторінках видання міститься багато інформації та аналітики з проблем соціально-політичного, культурного життя українського народу.

Метою цієї публікації є з’ясувати, як на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» висвітлювалися соціокультурні проблеми та повсякденне життя українців 1920-х – початку 1930-х років.

Різні історичні проблеми, пов’язані з діяльністю «ЛНВ» неодноразово висвітлювалася в українській історіографії. Ця тема набула певної популярності серед українських дослідників. Зокрема, можна вказати на ґрунтовні праці Ю. Шаповала [27; 28], С. Квіта [11], М. Леськової [13], Л. Супрун [24], А. Животка [10], Б. Ясінського [30] та ін. «ЛНВ» від часу свого заснування у 1898 р. неодноразово змінював місце видання. Заснований спочатку як друкований орган Наукового товариства імені Шевченка часопис став впливовим суспільно-політичним, культурологічним виданням. Загалом, історики виділяють чотири періоди в історії часопису: перший львівський, київський, другий львівський, німецький. [31, с.233; 2; 23]. Відповідно до мети статті, нас цікавить другий львівський період існування «ЛНВ». На початку 1920-х років часопис відновлює свою діяльність з ініціативи військових кіл, які об’єдналися в Українській Військовій Організації. 20-30-ті роки в історії часопису «Літературно-Науковий Вістиник» (з 1932 р. – «Вісник») проминули під ідейним впливом редактора – Дмитра Донцова. Дослідник біографії цього суспільного діяча та мислителя М. Сосновський вказує на те, що «ЛНВістник не був єдиним українським періодичним виданням, присвяченим питанням культури, науки, літератури й суспільно-політичного життя, але він був єдиним, що кидав нове світло на українські проблеми, по-новому підходив до окремих питань і по-новому їх інтерпретував. Характер, стиль, ідейна наснага, постійна свіжість і оригінальність ЛНВістника стають дуже виразними, коли журнал порівняти з іншими тогочасними періодичними виданнями, які появилися на західних українських землях, на еміграції та на українських землях під більшовицьким пануванням…». [22, с.178]. На думку дослідника, на сторінках часопису не лише фіксуються події та явища суспільно-політичного, повсякденного життя українців, але й здійснюється аналіз крізь призму ідейного світогляду редактора та дописувачів «ЛНВ». Для того, щоб докладніше розібратися у цьому процесі, нам слід здійснити аналіз публікацій на сторінках часопису.

Уже з перших сторінок відновленого у 1922 році «ЛНВ» редакція часопису наголошує на тому, що передумовою українського національного відродження в усіх галузях, ренесансу культурного життя має бути відмова від східної культури на користь західноєвропейської. Важливими складовими українського суспільства розглядаються суспільна активність, кооперація, особиста ініціатива, родина, незалежна від держави церква. На думку редакції, українські політичні діячі неправильно тлумачили потреби й прагнення українського народу. Наприклад, ті політичні сили, що воліли спиратися на село не розуміло його світогляду. Ставлячи на перше місце такі поняття як «соціалізм» та «пацифізм», громадсько-політичні діячі, на думку авторів «ЛНВ», не розуміли селянського світогляду, в якому, насправді, вказані світоглядні елементи не знаходили відображення. [16]. Отже, для того, щоб по-новому зрозуміти світогляд народу, аби врешті стати  не об’єктом, а суб’єктом історії, слід здійснити переоцінку стереотипів тлумачення соціокультурних процесів в середовищі українського народу.

Аналізуючи суспільні відносини українського галицького селянства на початку 1920-х років, один з дописувачів часопису твердить про те, що більшовики переконалися у різкому національному русі українського селянства та єдності його з українською інтелігенцією на тлі фактичної відсутності української буржуазії та невеликої кількості робітництва (7-8 %). Цей національний рух стирає відмінності економічного становища поодиноких селянських верств. Більшовики ставили за мету внести розбрат («вбити клин») між українськими селянами та інтелігенцією, політично (як показав час – часто й фізично) знищити її. Більшовики вбачали невідкладним завданням вести нещадну боротьбу з інтелігенцією. На думку автора публікації, радянські публіцисти вважали, що українська національна галицька інтелігенція не допускала думки  про узгодження своїх стремлінь з більшовицькою Росією. Хоча, насправді, саме в середовищі галицької інтелігенції траплялися прихильники радянізації Галичини. Завдання більшовиків – протиставити селянству «пролетарів», що були не чисельними і переважно неукраїнського походження, залучати робітників з Росії. [32, с. 72-74]. Як ми можемо побачити, методи суспільних перетворень в українському суспільстві були подібними з методами, які більшовики застосовували в Наддніпрянській Україні. Як вважає автор публікації, тактика більшовиків – це перевірений століттями спосіб Росії боротися з української елітою, перетворення народу на своє слухняне знаряддя. [32, с. 75]. Аналізуючи суспільні відносини на українських землях під владою більшовиків, Д. Донцов у 1922 р. писав про те, що комуністи ніколи не вбачали в українському селянстві сталого союзника, а повсякчас намагалися його нейтралізувати як ворожу соціалізму стихію. Навіть співпраця селянства й робітництва, як пише автор на підставі аналізу більшовицьких ідеологів, могла мати лише тимчасовий ситуативний характер, а в майбутньому було б смішно говорити про єдність волі робітництва й селянства. Д. Донцов пише про те, що більшовики вирішили підпорядкувати собі село шляхом знищення сільської інтелігенції. Таким чином більшовики осягали й іншу політичну мету – підпорядкування України, знищуючи консервативний світогляд українського селянства і пов’язаної з ним інтелігенції. За визнанням більшовицьких лідерів, «робітнича революція» зіткнулася «лицем до лиця з непереможною волею куркуля. Численні спроби завоювати селянство різкою атакою коштували для більшовиків величезних жертв, але ніколи не давали тривалих наслідків. Тому, на думку, Д. Донцова, зміна економічної політики – це лише обхідний маневр. [9, с. 65-66]. У вказаній публікації ми бачимо, що автор пояснює протистояння українського селянства і більшовицької влади не економічними чи політичними причинами, а відмінністю світоглядів, традиційного способу життя. Автор пише, що українське селянства цілковито негативно ставиться до ідеї колективного господарювання і воліє господарювати на власній землі. [9, с. 67]. Отже, на той час, на переконання автора, у суспільному житті українського села виявилася нежиттєздатною ідея колективного господарювання, розклалася соціальна база більшовиків у селі в особі комнезамів, консолідація суспільних прошарків села – середняцтва. [9, с. 70] Як стверджував Д. Донцов, антибільшовицька ідеологія українського села продовжує жевріти і чекає лише слушного часу для вияву. [9, с. 72].

На сторінках «ЛНВ» неодноразово обговорюється тема відносин в українському суспільстві. Цікавою в цьому контексті є публікація Г. Юртика. Автор висловлює переконання про те, російська адміністрація завжди почувалася на українських землях невпевнено. З початком революційних подій 1917 року у зденаціоналізованих містах стара влада утримувалася тривалий час, на відміну від українського села, де процеси усунення «бувших людей» з посад відбувався набагато швидше. Де національна свідомість була вищою, там швидше й позбувалися старих можновладців, котрі за нових суспільно-політичних умов часто виявлялися прихильниками «єдиного революційного фронту», тобто не підтримали національні прагнення українців. [29, с. 125-126]. У своїй публікації автор аналізує самоорганізацію українського селянства у формі Вільного козацтва, що, на його думку було виявом не руйнівної стихії, а організуючої сили в українському національному середовищі.

Тема впливу воєнного лихоліття на українське село відображена на сторінках «ЛНВ» у оповіданнях М. Черемшини. «Вже нема села. Лиш цвинтар. Край цвинтаря трупарня під високою, пелехатою смеречиною схована… Виходять з ліса два приземкуваті коні, кружляють коло розваленої печі та ржуть і наслухають, чи ґазда не кличе… Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом…» [26, с. 100-101].

Говорячи про соціальні відносини станом на 1924 р. у суспільстві під більшовицькою владою, автори «ЛНВ» твердять про те, що варто лише якомусь робітникові висунутися наперед і дістати підтримку влади, то негайно від відходить від маси, а громада його починає не сприймати. Надзвичайний централізм, розквіт непотизму, відсутність товариських відносин, підлабузництво – повсякденне явище комуністичної партії. [17, с.146-147]. Завданням більшовицької влади залишається цілковите підпорядкування України та її економічний визиск. Цьому може протистояти, на думку автора, лише організована сила українського селянства, яке, якщо не згуртується, то піде шляхом козацької шляхти після поразки під Полтавою у 1709 р. [17, с. 156]. «Українська національна думка ферментує як ніколи. Ідеологія вчора («ніжно-мрійне» ліберально-соціялістичне українофільство) вже розложене. Ідеологія, що офіціально панує нині (нове «радянство»), як признаються її ж теоретики, сильно під мінована.» [17, с. 157].

На шпальтах «ЛНВ» знаходимо висвітлення проблем української освіти. Я. Біленький аналізує розвиток приватних освітніх закладів у Галичині у ХІХ – на початку ХХ століття. [3] Автор наголошує на тому, що основою політичної та організаційної діяльності українського громадянства Галичини було здобути національну школу (спочатку – за мовною ознакою, а згодом – за змістовним наповненням). На початку 1920-х років відбувається процес оновлення українських приватних шкіл у Рогатині, Яворові, Долині, Чорткові, Городенці, Тернополі, Коломиї, Станіславові, Дрогобичі, Золочеві, але невдовзі польські власті здійснюють рішучий наступ на українську шкільну освіту. Приватні шкільні освітні заклади засновуються на противагу польському державному плану стримати розвиток української народної шкільної освіти, що є основою будь-якої освіти взагалі. З’являється ряд учительських семінарійних дівочих курсів. Учнів-українців польська влада спрямовує до польських семінарій, що призводить до того, що значна частина відмовляється складати державні іспити. Таким чином, українське народне шкільництво, на думку автора статті, зазнає особливо тяжкої кризи. Будівлі українських шкіл не відбудовуються, українських вчителів усувають зі служби, а на їхнє місце надсилають учителів іншої національності. Автором підкреслюється роль Українського педагогічного товариства (УПТ) у збереженні української шкільної освіти. Так, завдяки зусиллям УПТ у 1922 р. у Галичині діяли 7 хлоп’ячих та 3 дівочі гімназії (1378 учнів), 12 гімназійних курсів (600 учнів), 1 чоловіча і 6 жіночих учительських семінарій та 3 семінарійні курси, 3 підготовчі курси до іспиту зрілості (765 учнів). В Галичині під керівництвом УПТ нараховувалося 21 приватна школа (7 семикласних, 14 чотирикласних) – 7500 учнів. Проте, успіхи української освіти не йдуть в жодне порівняння з розвитком польської, підтримуваної державою. Єдиним виходом для українського народу у справі розвитку шкільництва – заснування приватних шкіл власним коштом. «Школи – все, найпаче у теперішню хвилю, се серце народу»  [3, с. 255-257]. Про проблеми розвитку української шкільної освіти на українських землях під польською владою часопис «ЛНВ» писав у 1924 р. Мова йшла про подальший наступ на українську освіту і, навіть, на заборону терміну «український». [14].

На сторінках «ЛНВ» не бракує інформації про культурні, мистецькі події в українському середовищі. Наприклад, на сторінках видання висвітлено діяльність Української мистецької виставки у приміщенні Музею Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (1922 р.) [33]. У іншому номері «ЛНВ» мова йде про розвиток мистецтва у емігрантському середовищі [1], про тогочасну українську поезію взагалі. [12]. Постійно на шпальтах «ЛНВ» присутня критика наукових та публіцистичних видань, що були опубліковані як на території України під більшовицькою окупацією, так і на західноукраїнських землях під польською владою, на еміграції. Окремо висвітлюється діяльність української наукової установи – Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, зокрема про його структуру (історична, філологічна, математично-природничо-лікарська), діяльність інституцій та фондів товариства, друкарні, книгарні. [6; 7; 8].

На сторінках «ЛНВ» певну увагу приділяли проблемі етнічного складу українських земель. В одному з номерів журналу за 1924 р., розглянуто питання національного складу північно-західних українських земель – прикордоння з польською етнографічною територією. Метою такого дослідження було з’ясувати зміни щодо національного складу цих земель протягом кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття для розуміння становища взаємного впливу різних національних груп, поширення чи зменшення української етнографічної території. На підставі аналізу статистичних даних, автор публікації переконаний про фальсифікацію польською владою даних перепису 1921 р. «Факти останніх двох років, вибори до сойму, боротьба за церкву – все те свідчить, що українська людність польсько-українського погранича, хоч і зменшена в числі, проте живе, що вона прокинулась до свідомого національного життя, й що співати над нею похоронні пісні і говорити про одно національний склад Холмщини, як роблять польські дослідники, є передчасно» [20, с. 166]. Що стосується українсько-білоруського прикордоння, то тут ситуація є ще більш непевною. Перейнята польськими націоналістичними тенденціями влада не могла дотримуватися об’єктивізму. Автор наголошує, що одним з прикладів тенденційності переписів є своєрідне тлумачення проблеми поділу на національні групи. На відміну від кашубів, мазурів, котрих не було виділено в окрему групу під час перепису, на українських землях виділено окрему групу «тутейших», місцевих, поліщуків і руських. Якщо логіка дослідження спонукає до того, щоб поділити ці групи між українцями та білорусами, то завданням польської влади було переконати, що на цій території не відбулася національна кристалізація. Крім того, автор зауважує, що питання співвідношення віри і приналежності до певної нації не завжди є тотожним. Щодо Волині – тут теж дані про поділ на національні групи був цілком непевним. [21]. Аналіз публікацій дає детальне уявлення про те, як польська влада маніпулювала статистичними даними з метою асиміляції та полонізації українського населення.

Автори «ЛНВ» приділили увагу проблемі адміністративно-територіальної реформи, реалізованої на українських землях під більшовицькою владою у 1922-1923 роках. С. Рудницький переконаний, що в результаті реформування за межею адміністративної території УСРР опинилися невід’ємні частини української етнографічної території – південна частина давніх Мозирського та Рівненського повітів, Північна Чернігівщина, південні частини Курщини та Воронежщини, землі при гирлах Дону й кубанське та чорноморське Підкавказзя. Щодо питання Криму, то, на переконання автора, він є безсумнівно інтегральною складовою України – частини Східної Європи. «Відлученнє Криму від України не має ніяких наукових, ні практично-економічних основ» [19, с. 230-231].

З погляду аналізу повсякденного побуту українців, цікавою є публікація В. Вільшанецької у «ЛНВ» (1926 р.). Авторка вказує на те, що українців могли б повчитися у німців економності, заощадливості, помірності під час прийому гостей. Українську інтелігенцію вона критикує за те, що спонукає дітей до наук, в яких вони не мають хисту. Дуже цікава характеристика В. Вільшанецької забюрократизованості нашого суспільства: «Ми поза бюрократією світа не бачимо. У нас той лише вибирає собі інший фах, хто вже не може бути урядником. У західних народів інакше: там найбільше жалкують того, хто став бюрократом…» [4, с. 150]. Характеризуючи українське селянство, авторка вказує на невміння правильно харчуватися, на те, що «наш мужик не дбаючи про жадну вигоду, не дбає й про добру поживу. Цілий божий рік їсть бараболю, а тверде зерно ховає на продаж. Аби лиш тих бараболь мав богато, то вже нічого не бажає, хоч се й шкодить його здоровлю». [4, с. 152]. Авторка вказує також на те, що нашою рисою є гучна поведінка в громаді та сварливість. [4, с. 153]. Попри це, український народ, на думку дописувачки, приховує в собі багате джерело своєрідної культури, треба лише з того джерела черпати. [4, с. 156­].

У контексті соціокультурного життя українського народу для нас науковий інтерес становить публікація С. Наріжного про українські приказки про інші народи. Особливо негативне забарвлення, як засвідчує автор, мають приказки про росіян. А приказки про циган хоч і мають певну долю негативізму, але в них більше гумористичного, що не скажеш про приказки про поляків та євреїв. [15].

Часопис «ЛНВ» на початку 1930-х років відображає негативні тенденції для українців, які розпочалися на українських землях під владою більшовиків. У 1931 р. часопис пише про те, що на той час від декоративної «самостійності» України не лишилося нічого, хоча ще й знаходяться представники інтелігенції, котрі вірять, що під вивіскою «УСРР» розвивається українська культура. На прикладах та аналізу видавничої діяльності в УСРР автор доводить, що в Україні фактично вже тривала русифікація. [25]. В одній з публікацій у «ЛНВ» за 1932 р. мова йде про те, як радянські перекладачі починають пристосовувати українську мову до російської, що виразно видно у нових перекладах зарубіжної класики. [18]. Д. Донцов на сторінках «ЛНВ» пише про те, що у Наддніпрянщині постійним супутником людини на багато років стає страх, навіюваний владою. У п’єсі О. Афіногенова «Страх» професор Бородін виголошує всесильність цього відчуття, що утверджується як дієва зброя більшовицького режиму для свого існування. «Страх детермінує поведінку совітської людини. Знищіть страх – і відчиняться шляхи до добробуту, до творчої праці. Але страх – це диктатура. Знищити страх – значить знищити диктатуру. 80 % всіх досліджених живуть під вічним страхом на гримання і страти соціяльної підпори. Молочарка боїться конфіскати корови, селянин – примусової колективізації, совіт урядник – безнастанних «чисток», партійний урядник – обвинувачення в ухилі, науковий – обвинувачення в ідеалізмі, технік – в шкідництві. Живемо в добі великого «страху». [8].

У липні 1932 року через фінансові труднощі видання часопису «ЛНВ» припинилося. З 1933 року наступником цього журналу стає «Вістник літератури, мистецтва, науки й громадського життя» («Вістник»). [31].

Отже, протягом 1922-1932 років на сторінках журналу «Літературно-Науковий Вістник» публікувалася велика кількість статей, присвячених соціокультурним процесам на українських землях. Мова йде про відносини в українському середовищі, поневоленому різними політичними режимами, про ідейне неприйняття і протистояння між офіційною ідеологією та народними консервативними поглядами. Багато уваги на шпальтах видання присвячено проблемі української шкільної освіти. Питання розвитку українського мистецтва, діяльності українських просвітніх закладів, різні аспекти розвитку української культури – широко обговорюються у видання протягом зазначеного періоду. Власне, крім опису становища, автори намагаються здійснювати критичний аналіз описуваної проблеми крізь власну світоглядну позицію.

ЛІТЕРАТУРА

1.Андрієвський Д. Мистецтво на еміграції // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 3-4. С. 268-274.

2.Бартко О. «Літературно-науковий вісник»: до проблеми періодизації // Слово і час. 2007. № 6. С. 32-36.

3.Біленький Я. Українські приватні школи в Галичині // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 3. С. 247-258.

4.Вільшанецька В. Чого навчила нас еміграція? (Кілька гадок із суспільної педаґоґії) // Літературно-Науковий Вістник. 1926. № 10. С. 149-156.

5.Гнатюк В. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові // // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 1-2. С. 72-79.

6.Гнатюк В. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові // // Літературно-Науковий Вістник. 1925. № 3. С.263-272.

7.Гнатюк В. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові // // Літературно-Науковий Вістник. 1925. № 4. С. 367-374.

8.Д .Д. Система страху // Літературно-Науковий Вісник. 1932. № 6. С. 546.

9.Д. Д. Кріза большевизму на Україні // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 2. С. 63-75.

10.Животко А. Історія української преси. Мюнхен, 1989-90. 334 с.

11.Квіт С.М. Дмитро Донцов і «Літературно-Науковий Вістинк» («Вістник») на тлі розвитку української культури та журналістики 20-30-х років. Ідеологічні, естетичні та організаційні принципи: автореф.дис… д-ра філол.. наук: спец. 10.01.08 – журналістика. Київ, 2000. 36 с.

12.Ковальський М.Memento vivere. (Кілька слів про сучасну українську поезію) // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 3-4. С. 334-340.

13.Леськова М.П. «Літературно-науовий вісник» як культурологічне джерело духовного відродження української нації (20-40-і роки ХХ ст.): автореф.дис. … канд. філол. наук: спец. 10.01.18. Київ, 1996. 18 с.

14.Малицька К. В боротьбі за рідну школу // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 12. С. 261-265.

15.Наріжний С. Чужі народи в світлі українських приказок // Літературно-Науковий Вістник. 1930. № 9. С. 806-811.

16.Наші ціли // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 1. С. 1-5.

17.О. В. Перед поворотом // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 3. С. 146-159.

18.Перекладчик. З Совітської гумористики (Ще про «українізацію» // Літературно-Науковий Вістник. 1932. № 3. С. 254-259.

19.Рудницький С. Декілька заміток до справи районізації України // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 12. С. 227-261.

20.Садовський В. Північно-західна Україна в світлі статистики // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 11. С. 156-166.

21.Садовський В. Північно-західна Україна в світлі статистики // Літературно-Науковий Вістник. 1924. № 12. С. 250-265.

22.Сосновський М. Дмитро Донцов – політичний портрет. З історії розвитку ідеології українського націоналізму. Нью-Йорк – Торонто: Trident International, Inc. 1974. 419 с.

23.Супрун Л. Часопис «Літературно-Науковий Вістник» («Вісник»): періодизація й наукова рецепція // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Філологічні науки. Літературознавство. 2014. № 19. С. 134-141.

24.Супрун Л.В. Комунікаційна система «Літературно-Наукового Вістника» («Вісника»): мовноментальні детермінанти: дис… д-ра наук із соц. Комунікацій: спец. 27.00.04. Київ, 2013. 462 с.

25.Характерник. «Патьомкінські села з близька» (Обмосковлення України) // Літературно-Науковий Вістник. 1931. № 2. С. 176-185.

26.Черемшина М. Село потерпає. Село вигибає // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 2. С. 98-112.

27.Шаповал Ю.Г. «Літературно-науковий вісник» – творець державницької ідеології українства. Рівне: [б.в.], 2007. – 64 с.

28.Шаповал Ю.Г. «Літературно-науковий вісник» (1898–1932 рр.): творення державницької ідеології українства. Львів: [б.в.], 2000. 352 с.

29.Юртик Г. Звенигородський Кіш вільного козацтва // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 2. С. 125-133.

30.Ясінський Б. Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. Том 1-109 (1898-1932). Київ: Смолоскип, 2000. 544 с.

31.Ясь О. В. «Літературно-Науковий Вістник» / Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова). Т. 6: Ла-Мі. Київ: Наукова думка, 2013. С. 233-237.

32.Devius. Галицька політика Совітів // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 1. С. 72-75.

33.Homo. З мистецької виставки. (Вражіння і замітки) // Літературно-Науковий Вістник. 1922. № 4. С. 76-92.

Новини

Нове дослідженння з історії репресій на Сумщині

18-04-2021

Шановні друзі, хочемо повідомити вас про нове дослідження з історії сталінських репресій на Сумщині. Книга має назву "Засуджені комунізмом. Історія...

Борцеві за волю Леонтію Христовому відмовлено в реабілітації

01-04-2021

25 березня 2021 р. Національна комісія з реабілітації відмовила в реабілітації легендарного отамана. Відкритий лист до Інституту національної пам’яті У березні...

У Сумах серед промислових приміщень знайшли залишки старовинної церкви [Відео]

26-03-2021

У Сумах серед промислових приміщень на Горького, 12 знайшли будівлю, в якій понад 100 років тому була церква. Зараз вона...

Підведено підсумки онлайн-вікторини "Шевченко і Сумщина"

17-03-2021

Про це повідомила на своїй сторінці Ольга Резніченко - заступник начальника управління-начальник відділу у справах молоді управління молоді та спорту...

Держархів Сумської області розгорнув фотовиставку про Революцію Гідності

18-02-2021

18 лютого 2021 року на вебсайті архіву розгорнута фотовиставка до Дня вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв...

Відійшла у вічність Лада Павлівна Сапухіна

16-02-2021

Редакція Сумського історичного порталу глибоко сумує з приводу смерті Лади Павлівни Сапухіної і висловлює свої співчуття рідним та близьким. Народилася Лада Павлівна...