Четвер, 27 жовтня 2011 03:00

Іванущенко Геннадій. Доля і недоля генерала Грекова (До 145-річчя з дня народження)

Іванущенко Геннадій. Доля і недоля генерала Грекова (До 145-річчя з дня народження)

В наші часи ім’ям колишнього військового міністра Української Народної Республіки та командуючого Українською Галицькою армією (УГА) генерала Грекова названо невеличку затишну вулицю у Львові, на якій розташовується штаб Західного оперативно-територіального командування сучасних Збройних сил України. Оце і все про нашого земляка – глухівчанина, якому пів-України має завдячувати територіальною цілісністю.

Раніше про цю людину було написано багато. Проте, інформація переважно була розкидана по закордонних виданнях. Тому прізвище генерала зустрічається в двох варіантах: Греків і Греков. Частина відомостей чекала на дослідників у радянських архівах. Найповніше висвітлив біографію українського героя історик Ярослав Тинченко. Пропонована стаття є частково стислим переказом його дослідження. Також у ній використано матеріали інших публікацій, спогади та архівні джерела.

image001Донька генерала стверджувала, що їх пращур, грек Легофетус, приїхав до Росії в 1472 р. у складі делегації грецької царівни Софії Палеолог, нареченої московського царя Івана ІІІ. Легофетуси залишилися в Росії, через складність прізвища їх кликали просто Греками, а за часів царювання Катерини ІІ нарекли Грековими. Один з нащадків Легофетуса, Іван Кирилович Греков, був учасником війни 1812 р. та генерал-майором у відставці. Саме він придбав маєток у селі Сопич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Тут 21 листопада 1875 р. (за старим стилем) у родині Петра Гавриловича та Марії Григорівни народився перший син — Олександр Греків, майбутній генерал. До 18 років Олександр фактично пробув удома — здобував так звану домашню освіту за допомогою найнятих викладачів.

Коли Грекову виповнилося 20 років, він вирушив до Москви, де в одній з місцевих гімназій склав випускні іспити. Тоді ж за наполяганнями батька Олександр подав документи до юридичного факультету Московського університету. За твердженням доньки, він дуже добре вчився в університеті, однак з дитинства мріяв про військову кар’єру. Одержавши диплом правника, поїхав додому, показав батькові і сказав: «Я виконав батьківську волю, а тепер іду до війська».

Від юнкера до полковника

У 1897 р. О.Греків став до лав юнкерів Московського (згодом — Олексіївського) військового училища. Особи з вищою цивільною освітою на той час не були рідкістю в армії. Однак вони, як правило, йшли до офіцерських погонів іншими шляхами. Наприклад, ставали однорічниками, тобто – солдатами добровольцами з правом за рік служби скласти іспити на перше офіцерське звання. Греків же обрав інший шлях. Він, 22-літній юрист, став таким самим юнкером, як і вчорашні гімназисти чи кадети.

Московське військове училище мало відомих випускників. У 1876 р. його закінчив майбутній Верховний Головнокомандуючий російської армії під час Першої світової війни, натхненник білої ідеї генерал Михайло Алексєєв. Навчались тут і майбутні українські генерали: військовий дослідник космосу Микола Коваль-Медзвецький, Гнат Васильченко. Стіни училища бачили і майбутніх радянських воєначальників — маршалів Радянського Союзу Бориса Шапошникова (закінчив училище у 1903 р.) та Олександра Василевського (випускник 1915 р.). За кілька років до Грекова училище закінчив майбутній видатний російський співак Леонід Собінов, який, правда, обрав зовсім не військовий життєвий шлях.

Швидко минуло навчання в училищі і 9 серпня 1899 р. підпоручик Олександр Греків попрямував у військове майбутнє. Для служби він обрав найпривілейованішу у Російській імперії 1-шу Гвардійську дивізію, яка розташовувалась у Санкт-Петербурзі. Для того, щоб вступити до цієї дивізії, треба було відповідати багатьом гвардійським стандартам. На першому місці стояло походження, родинний та майновий стан молодого офіцера. Згідно з традиціями російської гвардії слід було бути родовитим дворянином, не мати серед найближчих родичів представників інших верств населення, володіти певними коштами задля власного «пристойного утримання». Якщо гвардійський офіцер мав серйозні борги, одружувався на представниці іншого стану, або ж просто «не по-гвардійськи» себе поводив, його негайно переводили до армійських частин. Специфічна сувора гвардійська дисципліна підтримувалася офіцерським зібранням полку, яке обговорювало кандидатуру кожного молодого офіцера, що бажав потрапити до даної частини. Траплялося, що деяким кандидатам, навіть дуже родовитим, відмовляли з тієї чи іншої причини.

Восени 1902 р. підпоручика Олександра Грекова було зараховано до Миколаївської академії Генерального штабу. Разом з ним навчалися і його близькі друзі: підпоручик Лейб-гвардії 2-ої гарматної бригади Володимир Сінклер та підпоручик Лейб-гвардії Волинського полку Олександр Лігнау (згодом генерали української армії). На одному курсі зібралося також багато майбутніх російських воєначальників, яких за часів громадянської війни порозкидало по різних ворожих таборах: білогвардійські генерали Юрій Плющик-Плющевський, Микола Морозов, Микола Успенський, червоні «військові фахівці» Федір Костяєв, Микола Кудрявцев, Костянтин Мартинов, Віктор Міхєєв, Вольдемар Петерсон (у 1918 р. служив також в армії П.Скоропадського), Микола Попов.

Після закінчення академії О.Грекову було надано кілька місяців для залагодження особистих справ, а 30 жовтня 1905 р. він прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку для обов’язкового відбуття дворічного цензу командира піхотної роти.

У 1912 р. Греків успішно захистив дисертацію з історії військового мистецтва та став екстраординарним професором (кандидатом наук). Його було допущено викладати на кафедрі військової історії Миколаївської військової академії Генерального штабу. У 1913 р. Грекова було підвищено до чергового звання підполковника. Відтепер він переходив у розряд штаб-офіцерів, що мали право командувати батальйонами та полками, виконувати обов’язки командирів бригад, дивізій.

Влітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Російські військові давно до неї готувалися, а тому оголошена мобілізація для багатьох не була несподіванкою. За рішенням царського уряду, військова академія тимчасово припиняла свою діяльність. Викладачі та слухачі по черзі отримували накази вирушити до діючих частин. 18 липня нове призначення отримав і підполковник Греків. Відтепер він був начальником штабу 74-ої піхотної дивізії, що формувалася у Петербурзі. Але обійняти стройову посаду йому все одне не довелося. Після того, як Греків у січні 1915 р. прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку, його одразу було відправлено до штабу 1-ої Гвардійської дивізії, де він стає її начальником штабу.

До дивізії Греків потрапив у напружений час: вона вела завзяті бої на території Польщі. Проте, він швидко зорієнтувався і в першому ж бою своїм умілим оперативним керівництвом привів дивізію до перемоги, чим заслужив почесний серед офіцерів орден Святого Георгія 4-го ступеня.

Наказ про нагородження свідчив: «Награждение орденом Святого Георгия 4 степени Начальника Штаба 1-й Гвардейской пехотной дивизии генерального штаба полковника Александра Грекова за то, что в боях с 7 по 18 февраля 1915 года в долине реки Ломницы, составил план операции, принимал деятельное участие в ее выполнении, неоднократно находясь под действительным артиллерийским огнем. Результатом этих боев было овладение позициями противника с пленением 25 офицеров, 2541 нижних чинов, двух орудий и пяти пулеметов».

У серпні 1917 р. О.Грекова було призначено начальником штабу 6-го армійського корпусу. Тут і серед особового складу і серед командування   переважали українці. Саме завдяки українському складу 4-ої та частково 16-ої   дивізій за наказом головнокомандуючого російськими військами генерала Корнилова весь 6-ий армійський корпус незабаром було оголошено українським. Слід зазначити, що генерал Корнілов не з особливої любові до українства формував українські та інші національні частини. Просто він вважав, що батальйони і полки земляків краще битимуться з ворогом, захищаючи інтереси „єдіной і нєдєлімой”.

У 16-ій дивізії великий вплив мали більшовики на чолі з прапорщиком Л.Караханом — майбутнім відомим радянським діячем. Внаслідок цього особовий склад дивізій чинив всілякий спротив будь-яким організаційним та бойовим заходам. Командуючий корпусом генерал фон Нотбек був змушений маневрувати між думками рад 4-ої та 16-ої дивізій, але ставати на бік тієї чи іншої дивізії не наважувався. На відміну від нього, Греків одразу став на бік вояків 4-ої дивізії та повів жорстку боротьбу з більшовицькими впливами.

Початок служби Україні

Згодом Греків був відряджений на Східний фронт. Він їхав через Київ, де  зустрівся з тодішнім генеральним секретарем військових справ Петлюрою. Саме в цей час у Петрограді стався Жовтневий переворот, і Олександр Петрович вирішив скористатися запрошенням Петлюри та залишитися на службі в українській армії. 6 (19) грудня 1917 р. він був призначений на посаду командира 2-ої Сердюцької дивізії Центральної Ради, що мала бути сформована з різних поодиноких військових частин. Ідея формування Сердюцьких дивізій виникла ще в листопаді 1917 р. Український командуючий Київського військового округу підполковник Віктор Павленко прагнув звести всі зукраїнізовані або наново сформовані українські полки та курені у більш потужні військові формації - дивізії. Щоб відрізняти ці дивізії від інших, вони були названі Сердюцькими на честь гетьманських сердюків XVII ст. 10 грудня (старого стилю - Авт.) 1917 року в наказі №1 з цього приводу Греков писав: «На підставі наказа Секретаря Військових справ я вступив в командовання 2-ю сердюцькою дівізією. Я необмежено радий що на мою долю випало щастя стати на чолі організації народнього війська, яке має бути на сторожі суверенних прав Українського Народу і ладу на Україні. Твердо вірю, що всі козаки порученої мині дівізії з відкритим серцем підуть на допомогу мині в нашій загальній роботі. Я ж з свого боку буду завші ітти попереду дівізії во всіх галузях її життя і всі мої сили розум і душа належать її.

Закликаю і Вас брати, до спільної праці, до переведення в життя бажань Народних. Козаки, праці багато, вороги не сплять, незабаром вирішиться справа миру, а тому нам треба тепер твердо стояти і ниспускати руки бути готовими до всього. Пам`ятайте, тільки в нашій організованості сила наша, нею ми все здобудем і землю і волю, закрипимо і здобудемо негайний мир. Хто хоче сього і дбає про добро всіх рідних і кровних, мусите биригти спокій і лад на Україні. Тоді тільки засяє сонце волі і ніхто его не загасить».

Його ж Наказом №2, виданим на другий день, розташовані в м. Києві полки гетьмана Тараса Шевченка, гетьмана Сагайдачного, гетьмана Наливайка та Український самокатний полк зводилися в 2-у Українську Сердюцьку дивізію. Зазначалося, що тимчасово увійдуть до складу дивізії: Окремий курінь XXI корпусу, Кінний полк Вільної Украіни, 7-й артилерійський дивізіон, три батареї 72 важкогарматного артилерійського дивизіону, Гірський артилерійський дивізіон, Окрема піхотна та Окрема кулеметна сотні, панцирний автомобільний дивізіон, Український вартовий полк і І-й Український телеграфний батальйон.

Такі були плани. Але попереду, як побачимо, були інші випробування...

Як уже було сказано, 2-га Сердюцька дивізія генерала Грекова почала формуватися тільки на початку грудня 1917 р. Першими до неї увійшли кадри Республіканського полку підполковника П.Болбочана. Цей полк був сформований з українців 5-го армійського корпусу. У корпусі виникла сутичка між збільшовиченими солдатами та республіканцями. Вона призвела до розпорошення полку. Тільки невеличка кількість республіканців прибула до Києва, де й увійшла до 2-ої Сердюцької дивізії. До дивізії Грекова, згідно його наказу також мусили увійти й полки імені Грушевського, Шевченка, Наливайка та Сагайдачного. Однак, внаслідок наступу більшовиків, розвалу армії УНР, більшовицької окупації, військова кар`єра генерала Гекова тимчасово перервалася. За цей час він встиг двічі побувати у відставці, пережити наступ більшовиків у підпіллі на Курщині, немилість гетьманської влади і знову повернутися до служби в армії після успішного повстання проти Скоропадського.

Згідно з наказом Директорії, на початку грудня він обійняв посаду командуючого військами УНР на Півдні України - в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях.

18 грудня 1918 р. Греків прибув на станцію Роздільна, де перебрав командування групою у полковника медицини Івана Луценка.

У військах генерала на той час нараховувалось 10-12 тис. бійців, що становило 10% від загальної чисельності армії УНР. В його розпорядженні було дві діючих, одна кадрова дивізії й так званий Катеринославський кіш, набраний з різних випадкових формацій, який за силою дорівнював дивізії.

Краща 5-та Одеська дивізія була сформована під особистим наглядом Грекова. Вона складалася з 1-го та 2-го Одеських полків (полковників Мазуренка та Єщенка), а також Слобідського полку, створеного у Придністров'ї.

Командував Південною групою армії УНР О.Греків усього 12 днів. Наприкінці грудня він був відкликаний до Києва, де 1 січня 1919 р. обійняв посаду військового міністра в уряді Директорії. Серед багатьох командирів української армії це призначення знайшло розуміння.

На початку січня 1919 р. генерал Греків знову виїхав до Одеси, цього разу - для переговорів із французьким командуванням. За дорученням Директорії генерал прагнув домогтися від представників Антанти політичної та матеріальної допомоги. Однак французи дуже неохоче йшли на переговори з українськими представниками, оскільки вважали Директорію досить «червоною». Зокрема, лише задля початку переговорів представники Антанти вимагали виключити з Директорії затятого соціаліста В.Винниченка, а також С.Петлюру.

12 лютого 1919 р. внаслідок інтриг всередині Директорії, Грекова було звільнено з посади військового міністра та призначено Наказним Отаманом (тобто - командуючим армією УНР). Греків рішуче взявся за справу. Він зупинив відступ українських військ, зміцнив укріпленнями  Житомир та Бердичів, де зосередив головні сили армії УНР.

На посаді командуючого генерал Греків затримався теж недовго. У війську та суспільстві почались розмови про те, що він мусить стати на чолі української держави. Прилучилися до цієї справи і більшовики, які у своїх листівках та друкованих виданнях зазначали, що фактично створюється диктатура з Симоном Петлюрою та Олександром Грековим на чолі. Звичайно, це непокоїло Петлюру, який одразу вжив заходів щодо звільнення генерала з лав української армії. Спонукав Петлюру піти на цей крок і той факт, що генерала Грекова підтримувала партія самостійників, яка поставила себе в опозицію до соціалістів, що обіймали ключові посади в уряді УНР.

Так Греків опинився поза справами, а тому за кілька днів виїхав до Західно-Української Народної Республіки та тимчасово оселився у Станіславі. Сюди ж переїздить родина генерала: дружина, дочка Елисавета і син Олег.

На чолі Української Галицької армії

У час виїзду Грекова до ЗУНР ситуація на фронті Галицької армії була складною. Зокрема, катастрофічно невистачало командирських кадрів, оскільки за часів Австро-Угорщини військова служба не була в пошані серед галичан. Старшин (офіцерів) з довоєнною освітою в УГА можна було перелічити по пальцях. Наступна славна сторінка військової біографії Олександра Петровича Грекова - наступальна операція Галицької армії у період українсько-польської війни 1918-1919 років, широко відома в історичній науці як «Чортківська офензива». Проведена 7-28.06.1919 з метою розгрому угруповань противника в р-ні м.Чорткова і визволення всієї території Західно-Української Народної Республіки. На початку червня 1919 Українська Галицька Армія, ведучи кровопролитні бої проти переважаючих польських військ, змушена була відступити у південно-східну частину Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національні Рада призначила Є.Петрушевича Диктатором ЗУНР.

9 червня 1919 року командувачем 25-тисячної Галицької армії призначений генерал О.Греков, який разом із групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку міст Чорткова, Львова. Початком Чортківського наступу став бій за Ямпільницю 7.06.1919 р. Головні польські сили попадають у засідку. Польські відділи підходячи під Чортків попадають під несподівано сильний перехресний вогонь нашої артилерії. Відразу серед них почалася страшна паніка, вони все кидали і тікали чимшвидше на захід. В той момент Греков в'їжджає просто поміж втікаючих поляків, а ті вже були так перелякані, що побачивши «же україньскі Генерал юж тутай» ще швидше втікали і наші бійці з ще з більшим завзяттям погнали ворога аж за Гнилу Липу, майже під сам Львів.Увечері 8 червня 1919 р. дві бригади Другого корпусу Галицької армії зайняли м.Чортків.  Долаючи опір противника, українські війська визволили Бучач, 12.06. - Струсів, 14.06. - Підгайці, 15.06.- Тернопіль, чим завершили перший етап операції. Другий етап наступу Української Галицької Армії, кінцевою метою якого було здобуття Львова, розпочався 20.06.1919 боями за м.Бережани. 21.06., розгромивши переважаючі сили противника, стрільці здобули місто. Розвиваючи початковий успіх, українські війська оволоділи Золочевим (22.06.), Рогатином і Бурштином (23.06.), Ожидовом (24.06.) і вийшли на підступи до Львова. Успіхи Галицької армії викликали величезне патріотичне піднесення у Галичині. До діючих частин Галицької армії зголосилися понад 90 тис. добровольців, але через брак зброї було прийнято тільки 15 тис. чоловік, а решту відправлено по домівках. Під час Чортківського наступу галицькі частини відчували постійну нестачу зброї, боєприпасів та військового спорядження, однак сподіватися на допомогу від Армії УНР було нереально, так як остання сама, ведучи виснажливі бої з більшовицькими військами, перебувала у складному становищі. Охоплене панікою, польське командування почало поспішно стягувати в район на північний схід від Львова всі наявні резерви. 25.06.1919 року Найвища Рада Паризької мирної конференції підтримала експансіоністські плани Польщі й уповноважила польський уряд вести воєнні дії аж по р.Збруч.

image003

На своій посаді Греків пробув трохи менше місяця, але те, що він встиг зробити, дорівнювалося праці кількох років. Адже без жодних технічних засобів, за майже повної відсутності набоїв, маючи набагато менше сил, ніж поляки, генерал здійснив відомий Чортківський наступ, коли галичани, по суті, на одних багнетах прорвалися аж до Львова. Авторитет Олександра Петровича фактично за 2 тижні виріс настільки, що вояки готові були йти за генералом у вогонь та у воду. Пізніше багато галицьких старшин присвятили свої спогади саме цьому місяцю, коли армією командував Греков.

О.Ключенко, зокрема, згадував: «Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий ум та дар бистрої орієнтації, в його діланнях виявлялася залізна рука. Це відчувалося миттю по обняттю генералом Грековим керування армії».

Проте, після переходу поляків, підтриманих Антантою у наступ в  липні 1919 р. генерал Греков мусив остаточно залишити українську армію та військову службу загалом. Всього він відслужив 22 роки. Почав гвардійським підпоручиком, закінчив генералом Генерального штабу. Підсумовуючи службу Грекова в українських арміях, зазначимо, що за часів Центральної Ради він командував 2-ю Сердюцькою дивізією 12 днів, обіймав посаду начальника штабу округу 12 днів, був помічником військового міністра 30 днів; за часів Гетьманату очолював Головний штаб 5 днів; за часів Директорії командував Південною групою УНР 12 днів, обіймав посаду військового міністра 79 днів; у ЗУНР командував УГА 27 днів.

Всього в українських збройних силах генерал Греків відслужив 177 днів - майже 6 місяців. Оцінити діяльність Олександра Грекова на вищезгаданих посадах досить важко. Перебуваючи на посаді військового міністра, Греків зміг втримати від розкладу частину українських військ, спромігся частково реформувати їх. Він підтримував усі корисні для українського війська реформи, протистояв революційним поглядам розв'язання військових питань. Досить яскраво виявив себе Греків і очолюючи УГА. Чортківський наступ став найкращою її операцією. Тож можна стверджувати, що Олександр Греков вписав до української історії кілька яскравих сторінок.

Останній бій генерала

Яким склався життєвий шлях генерала Грекова у подальшому? З УГА Олександр Петрович подався до Румунії, але там не прийшовся до вподоби владі, оскільки мав величезний авторитет серед місцевого українського населення. Офіційні румунські представники зажадали від генерала негайно облишити країну. Грекову довелося податися до столиці Австрії міста Відня, де мешкало багато вихідців з Галичини, серед яких Греків сподівався знайти прихильників. Так воно і сталося, й після приїзду генерал став відігравати одну зі значних ролей у середовищі української еміграції.

12 лютого 1921 р. у Відні на чолі з відомим політичним діячем та прихильником гетьманства Сергієм Шелухіним було створено Всеукраїнську національну раду. Заступниками Шелухіна було обрано генерала Олександра Грекова. За задумом організаторів ради вона мала складатися з представників Наддніпрянщини, Галичини та Кубані.

Матеріальне становище 47-літнього генерала на еміграції було не найкращим: він мешкав у колишній ворожій столиці переможеної під час Першої світової війни Австро-Угорскої імперії, переобтяженій безробітними військовими та урядовцями. Щоб прожити, генерал продав родинні коштовності, але почалась інфляція і він втратив майже все, а за рештки тільки встиг купити в Ст.Андре - Вердерн (Тулльнський район) коло Відня маленький будинок і 4 морги землі. Там жила родина Грекових в досить тяжких матеріальних умовах, а сам генерал працював фізично на землі, однак праці не соромився і все казав «що тільки працею і витривалістю можна здобути краще завтра». 8 років колишній генерал імператорської гвардії присвятив зовсім не аристократичним справам. Проте, сільське господарство виявилося неприбутковим і в 1930 р. Олександр Петрович повернувся до Відня, де 3 роки був безробітним, аж доки не влаштувався продавцем книжкового складу, що належав Товариству розповсюдження політико-економічних знань.  В 1938 році коли дружина генерала поважно захворіла і треба було грошей на лікування, Греков продає свій будинок та поле в Ст.Андре - Вердерн, і відправляє дружину до двоюрідного брата в Туніс, -  лікуватись, а самий іде працювати бухгалтером. Донька, знаючи кілька європейських мов, працює перекладачем у торговельному підприємстві. Тимчасом починається Друга Світова війна і німці забирають сина Олега як перекладача на схід, де він у 1942 році трагічно загинув. Старий Генерал знову переніс тяжкий удар... В 1943 році повернулася його дружина з Тунісу, -  все ще хвора.

Напередодні закінчення Другої світової війни, побоюючись радянської влади, Греків прийняв австрійське громадянство. До того часу він вважався політичним емігрантом. Передбачливість Грекова щодо прийняття громадянства позбавила радянські органи держбезпеки можливості заарештувати його на законних підставах, тому колишнього генерала просто викрали.

Відомий дисидент Михайло Сорока сидів згодом в одному бараку з привезеним до СРСР Грековим і чув від нього історію викрадення. Події виглядали так. Увечері 21 вересня 1948 р. Олександр Петрович повертався з роботи. Поруч із ним зупинилася машина, водій попросив показати, як проїхати до аеропорту. Їхати було по дорозі, тому генерал погодився сісти у машину й показати, як правильно їхати. Однак, коли він потрапив до авто, виявилося, що там були співробітники СМЕРШу.

image004

Генерал Греков серед інших політв’язнів. Ліворуч Володимир Горбовий, адвокат Степана Бандери і його товаришів у судових процесах 30-х рр. Праворуч - Михайло Сорока, - організатор повстань українців у ГУЛАГу

Виходячи з матеріалів архівно-кримінальної справи Грекова, СМЕРШ не мав жодних підстав для затримки Олександра Петровича. Тому, все залежало від слідчих: наскільки швидко вони зможуть зібрати докази вини генерала та витягнути з нього відповідні «зізнання». Перший допит у ніч з 21 на 22 вересня дав слідчим усі підстави для арешту Грекова. 29 вересня майор Данилов, що вів справи еміграції, отримав ордер № 420 на арешт Олександра Грекова. У ніч на 1 жовтня відбувся другий допит, після якого було вирішено відправити колишнього генерала за місцем «прописки» - до Києва, в МДБ УРСР.

За кілька днів Грекова було привезено до Лук'янівської в'язниці. Його справа потрапила до начальника відділу слідчої частини МДБ майора Черкасова, який і провів переважну більшість допитів генерала. Слідчий не знехтував можливістю погортати спогади різних «дрібнобуржуазних націоналістів» та зробити виписки, що стосувалися Олександра Петровича. Зміст допитів більше нагадував інтерв'ю про минулі роки, оскільки, як виявилося, справа Грекова майже не містила оперативної інформації.

У Лук'янівській в'язниці генерал пробув до травня 1949 р. Його тримали «про всяк випадок», оскільки саме тоді в МДБ УРСР розглядалися справи інших українських емігрантів і свідчення Олександра Петровича могли знадобитися у будь-який час. За постановою Особливої наради при Міністрі державної безпеки СРСР від 6 липня 1949 р. генерал мусив 25 років відбути у виправно-трудових таборах. 23 липня того ж року Олександра Петровича було відправлено до Озерного табору.

З цього  часу починається останній бій 74-літнього генерала – бій за життя.

Свою подорож до табору та перебування в ньому Греків докладно описав у спогадах, надрукованих у газеті «Шлях Перемоги». Крім того, цінні спогади про перебування з ним у таборі Потьма (Мордовія), про розмови та перекази родинних історій генерала залишив д-р Сергій Наклович, опублікувавши їх у Віденському Бюлетені Української медико-харитативної служби Ч.1 за грудень 1959 року. З цих же спогадів дізнаємося і «табірну» характеристику Грекова: «З Києва Генерала перевезли через Москву у сибірські лагеря в Тайшеті, де він перебув до 1956 року, звідки його переведено до Потьми де ми з Генералом стрінулись.

Генерал дуже дивувався що прим., молодь так слабо знає українську історію, а спеціально історію Визвольних Змагань, і все радив молодим хлопцям вчитися свого минулого і не встидатися свого рідного народу. Також коли бачив, що чужинці насміхаються з українського Народу, чи української мови, зараз же починав говорити навмисне тільки по українськи, казав що він теж українець і не розуміє як можуть бути в 20-му столітті такі анальфабети на світі, що не знають України та її славного минулого. Генерал стояв понад партіями, до всіх справ підходив з загально-національної точки бачення, а не з вузько-партійної чи льокальної. За це навіть його противники його поважали. Генерал був дуже товариським і скромним, свою особу завжди ставив на останньому місці. Цікаво, що навіть більшовики мимо того, що засудили Генерала невинно на 25 років, іноді відносилися з повагою до «старика генерала, генерала еще царского времени». Іноді чути було як говорили - «смотри это украинский генерал». Але за це часто теж йому докучали. Генерал однак тримався гідно, перед ніким не опідлювався і ніколи нікого нічого не просив, а терпів як і всі інші співв'язні, не вислужувався а навпаки ще других підтримував на дусі і кожному служив порадою. Тому старого Генерала товариші недолі дуже любили й шанували. (...) Він мав в собі цю боєву іскру, цього боєвого духа, що казав йому не здаватися а боротися до останнього, бо даром нічого не дають, все можна здобути у боротьбі або послідовною працею. Поступав все згідно з шевченківськими словами «на те лихо, щоб з тим лихом битись». Цю віру в перемогу, перемогу правди, перемогу ідеї, затримав аж до смерти. Він залишився вірним ідеї в яку вірив і за яку боровся, він залишився вірним Україні».

За спогадами С.Накловича, цікаво було слухати як Греков відповідав російським шовіністам на те, що він «ізменіл родіне», зрадив «матушку расею» вступаючи до української армії. Він сказав: «не цей зрадив рідну землю, що на ній родився і бореться в її обороні, але той зрадив, що на тій землі родився і виступає проти неї». Також гостра була його відповідь на закид «як він, колишній царський генерал, міг носити золотий Тризуб, а не царевого двоголового орла». Відповідь була простою: «Тризуб це знак Володимира Великого і був вже тоді, коли про царя і царського орла ще не було ані чутки».

Після смерті Сталіна він, як австрійський громадянин, почав домагатися виїзду з табору на «батьківщину». Крім того, за Олександра Петровича усюди просила його донька, яка випадково довідалася про долю батька. Понад рік Грекова відмовляли від подорожі до Австрії, потім почали агітувати відмовитися від австрійського громадянства, й лише тоді обіцяли випустити з СРСР. Але не дарма Олександр Петрович мав першу юридичну освіту. Він здогадувався, що якщо піде на це, то назавжди залишиться у Сибіру. До справи підключилося австрійське посольство, яке також взялося домагатися повернення Грекова.

Врешті-решт генерал підпав під масове звільнення, яке наприкінці 1955 р. почала спеціально створена Комісія Президії Верховної Ради СРСР, хоча черга до нього дійшла лише влітку 1956 р.  

image010Архів УІС. «Українські вісті». - 1959. - 10 грудня. - С. 1.

Кілька місяців Грекову ще довелося мандрувати по різних пересильних таборах, доки він нарешті не дістався до Москви. Лише у грудні 1956 р. генерал повернувся до Галичини. За усними переказами відомого історика Тараса Гунчака, він кілька разів зустрічався з Грековим в 1957 р. у Відні. У березні 1958 року його чекає новий удар, - помирає дружина Наталія, залишається він тільки з донькою.

"Коли я  - згадує С.Наклович, - після мойого повороту до Відня в лютому 1958 р. його відвідав в його скромній кімнаті у 16-ій окрузі на Ваттґассе 8 і запитав його як йому живеться, чи не потребує якої помочі, сказав просто й щиро:

"Я маю малу ренту /890 шіл./ і ще дещо дістаю від наших. Мені вистарчає, маю мешкання а їсти то я і так вже багато не можу... Так що ліпше нехай дадуть ті гроші тим що потребують. Мені багато не треба».

Це - остання з відомих  звісток про Олександра Петровича Грекова. Помер він у Відні 2 грудня 1958 р., за два дні до своїх 84-х роковин, через три роки після повернення з російської неволі. Не зломили його дух ні довга еміграція, ні родинні нещастя, ні матеріальна скрута, ні 8-літнє перебування в ГУЛАГу.

могила ген. о.грекова

Могила Олександра Грекова на кладовищі с. Сант Андре ам Вердер під Віднем, Австрія (Редакця Сумського історичного порталу щиро вдячна історику Антону Земанеку за віднайдення поховання)

Сьогодні все частіше говорять про необхідність присвоєння відомих імен української історії вулицям наших міст. Мені здається, що прізвище генерала Грекова  і заслуги цієї незвичайної людини перед Україною варті нашої поваги і пам`яті. А вивчення біографії українського полководця, як і славних сторінок історії українського армії не одному хлопцеві покаже привабливість військової кар`єри і стане дороговказом у житті.

Використані джерела:

1. Тинченко Я. Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля. [Електронний ресурс] Режим доступу: memorial.kiev.ua/zhurnal/pdf/02_2001/343.pd

2. ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 2, арк. 1.

3. ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 2, арк. 2.

4. ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 2, арк. 7.

5. Скоропадський П. Спомини. / передмова Г. Папакіна. - К. - 1992. - 112 с.

6. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. — К., 1990. — Т.III. — 542 с.

7. Капустянський  М. Похід Українських Армій на Київ - Одесу в 1919 році: (Короткий воєнно-історичний огляд).- 2-е вид.- Мюнхен: В-во «Хвильового». Кн.1 ( Ч.I й II).-1946.-110с.: карти.

8. Мазепа І.Україна в огні й бурі революції 1917-1921.- Ч.ІІІ. Польсько-Український союз. Кінець збройних змагань УНР.- Прага: Пробоєм, 1943.- 234 с.

9. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. - Харків. - Державне видавництво України. - 1924. - 192 с.

10. Довідник з історії України (А-Я). - К. - «Генеза» - С. 177.

11. Архів Української Інформаційної Служби в Лондоні. Шлях перемоги. – 6 жовтня 1957 р. – С. 3.; 20 жовтня 1957 р. – С. 3.; 27 жовтня 1957 р. – С. 3.; 3 листопада 1957 р. – С. 3.; 10 листопада 1957 р. – С. 2.; 17 листопада 1957 р. – С.2.

12. Наклович С. З споминів про сл. пам. Генерала Олександра Петровича Грекова // Бюлетень Української медично-харитативної служби (колишній Український Червоний Хрест) в Австрії. - Ч.1.: Відень. - 1959. - грудень. - с. 12-18.

ДОКУМЕНТИ

№ 1

Наказ командира 2-ї сердюцької дивізії армії УНР

генерала Олександра Грекова

 

10 грудня 1917 року

 

НАКАЗ

2-Ї

СЕРДЮЦЬКОЇ ДІВІЗІЇ

№ 1

10 грудня 1917 року м. Київ.

§ 1

На підставі наказа Секретаря Військових справ я вступив в командовання 2-ю сердюцькою дівізією.

Я необмежено радий що на мою долю випало щастя стати на чолі організації народнього війська, яке має бути на сторожі суверенних прав Українського Народу і ладу на Україні. Твердо вірю, що всі козаки порученої мині дівізії з відкритим серцем підуть на допомогу мині в нашій загальній роботі. Я ж з свого боку буду завші ітти попереду дівізії во всіх галузях її життя і всі мої сили розум і душа належать її.

Закликаю і Вас брати, до спільної праці, до переведення в життя бажань Народних. Козаки, праці багато, вороги не сплять, незабаром вирішиться справа миру, а тому нам треба тепер твердо стояти і ниспускати руки бути готовими до всього. Пам`ятайте, тільки в нашій організованості сила наша, нею ми все здобудем і землю і волю, закрипимо і здобудемо негайний мир. Хто хоче сього і дбає про добро всіх рідних і кровних, мусите биригти спокій і лад на Україні. Тоді тільки засяє сонце волі і ніхто его не загасить.

ОРИГИНАЛ ПІДПИСАВ: начальник дівізії генерал-маіор Греков.

З оригіналом згідно:

Начальник Штабу

Генерального Штабу Підполковник*

ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 2, арк. 1.

Копія. Машинопис.

_____________________________________________

*Підпис

№ 2

Наказ генерала О.П. Грекова

 

11 грудня 1917 року

 

Копія

НАКАЗ

2-й СЕРДЮЦЬКІ ДИВІЗІЇ

№2

11 грудня 1917 року м. Київ

 § 1

Об’являю наказ по Генеральному Військовому Секретаріату од 10 грудня с.р. (...)*

1. Расположенные в г. Кіевь полки гетьмана Тараса Шевченко**, гетьмана Сагайдачного, гетьмана Наливайко и Украинский самокатный полкь сводится во 2-ю Украинскую Сердюцкую дивізію

2. Временно поступають в состав дивизіи: 1/ Отдельный курень XXI корпуса, 2/ конный полкь Вольной Украины, 3/ 7 тяжелый артиллерійскій дивизіон, 4/ три батареи 72 тяжелого артиллерійского дивизіона, 5/ Горный артиллерійскій дивизіонь, 6/ Отдьльная пьшая и отдьльная полеметная сотни, 7/ (...)*** панцырный автомобильный дивизіонь, 8/ украинскій караульный полкь и 9/ І-й украинскій телеграфный баталіонь.

§ 2

Приступити негайно до формування штабу дівізії по штату № 18 зо всіма додатками за війну.

 § 3

Командірованих в мое распорядження І генерал-квартірмейстером і 2 інспекторським відділом Генерального Військового Секретаріата, Генерального Штабу Підполковника НОВИКОВА і штабс-капитана НЕДІЛЬКА допускаю:

Первого (....)**** начальника штаба дівизії, другого на підставі ст. 309 (...) ***** назначаю старшим значковим інспекторської і господарської частини штабу.

§ 4

Частинам дівизії тепер же приступити до підготовительної організації (...)****** Ради

ОРИГІНАЛ ПІДПИСАВ: Начальник дівизії Генерал-Маіор ГРЕКОВ

З оригіналом згідно:

Начальник Штабу Генерального Штабу, ПІДПОЛКОВНИК*******

(Новиков)

ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 2, арк. 2.

Копія. Машинопис.

_____________________________________        

**Так в тексті – упорядн.

***Нерозбірливо – упорядн.

****Нерозбірливо – упорядн.

*****Нерозбірливо – упорядн.

******Нерозбірливо – упорядн.

*******Підпис

№ 3

Наказ генерала О. Грекова

 

26 грудня 1917 року

Копія

НАКАЗ

3-ї СЕРДЮЦЬКОЇ ДІВІЗІЇ

№ 9

26 грудня 1917 року. м. Київ.

І

Призначеного дивізійним інтендантом дорученої мині дівізії інтенданта 10 пішої дівізії капитана ЛІТВІНОВА рахувати при ділі з 24 сього грудня.

ПІДСТАВА: телеграмма Врідінтенюз № 57860 і заява капитана Літвінова № 6.

ІІ

2-го сього грудня в 24 години на посту № 2 при Київському гарматному складу був зроблений злочинний напад невідомими людьми, котрі хтіли захопити ящик з гарматним майном, але були відбиті вогнем  рушниць. На посту вартовими були козаки полку Тараса Шевченко: Леонтій Федорчук та Микола Фіалко. За такі ришучі дії і певну службу пом’янутим козакам полку Тараса Шевченко дякую від щирого серця, від лиця служби і Вільної України.

ІІІ

Оголошую наказ Військового Генерального Секретарства Української республіки від 19 грудня с.р. за № 74.

Копія

Временная форма обмундирования украинской народной арміи.

1/ Всъ казаки Украинской народной арміи имьютъ одинаковую форму обмундированія  2/Обмундированіе Украинской народной арміи впредь до демобилизаціи служить походное обмундирование Россійской арміи съ послъдующими измъненіями. 3/ Погоны и петлицы упраздняются. 4/ Родъ оружія и номерь части обозначаются на воротникь. 5/ Вь виду упраздненія вь Украінской народной арміи званій и чиновъ особымъ шеврономъ на рукавъ обозначается только должность козака Украинской народной арміи отъ воиновъ иныхъ державъ суть следующія: а/ На углахъ воротника нашиваются наугольники четырехугольной /ромбовидной/ формы сукна синего цвета. Двь внутреннiя стороны наугольника несколько вогнуты и обшиваются желтымъ кантомъ.  На наугольниках трафаретом обозначается въ верхнемъ углу номер оружия в нижнем номер или назначение части (…)

Оригінал  підписав Отаман дівізії Греков

Верно полковник штабу

ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 2, арк. 7.

Копія. Машинопис.

 

№ 4

Спогади генерала армії УНР Олександра Грекова

про переговори з представниками Антанти у 1918-1919 рр.

 

Жовтень-листопад 1957 року

Ген. О. Греков

Переговори в Одесі з представниками

Антанти в 1918-19 рр.

Пізно ввечері 17 грудня 1918 р. несподівано викликали мене з Козятина, де перебувала Головна Команда Українського Війська перед наступом на Київ до голови Директорії у Вінницю. Я негайно виїхав паротягом, що мені спеціально був даний у розпорядження. В. Винниченко пояснив мені, що згідно з одержаними з Царгороду відомостями, ми мусимо в недалекому часі сподіватися дуже важливих подій на нашому півдні бо* вислати туди частини своєї армії. Тим часом край цей ще зовсім не (…)** і дезорганізований після відходу німецько-австрійських військ. В Одесі Луценко щось робить на власну руку, але Директорія йому не давала і не дасть ніяких уповноважень (Й.М. Луценко не належав ні до партії СД ні до партії СР (…)*** і через те для Винниченка (…)***) Отже тому Директорія призначила мене її уповноваженим представником, як головнокомандуючого на Херсонщині, Катеринославщині й Таврії і підпорядковує мені всю військову й цивільну владу, пропонує негайно виїхати до Одеси та спільно приступити до налагодження урядового апарату та організації регулярного війська.

Доручення було (…)**** Я тієї ж ночі виїхав, не повертаючись до Козятина, прямо з Вінниці спеціальним потягом до Одеси.

Коло полудня 18-го я прибув до Роздільної, останньої більшої станції перед Одесою (коло 35 кіл. від неї). Але тут виявилася раптом велика несподіванка: дальший рух припинений, бо як доповідає комендант станції, в Одесі йде бій. Хто з ким б’ється, він докладно не знає, але з головної станції Одеси дано наказ по лінії не пускати туди жадного потягу.

1       Від кого ж йде той наказ?

2       Від коменданта українського війська Луценка.

Й.М. Луценка я персонально знав дуже добре ще з передберестейських часів зі спільної праці у Києві. Він ніколи не був військовим і його новий титул мене дуже здивував. Я зараз же зажадав телефонної сполуки з ним.

На жаль Одеса відповіді на заклик Роздільної не дала. Довелось докучати комендантові станції шукати далі сполуки, а самому паротягом виїхати до Одеси. Але на останньому роз’їзді перед  Одесою мене вже зустрів висланий від Луценка зв’язковий. Полковник, комендант з Роздільної таки здобув сполуку з Одесою.

Цей старшина розповідає мені, що цілком несподівано в той день ранком увійшла на одеський рейд значна фльота під французькими і англійськими прапорами і після кількох попереджуючих сліпих пострілів почала переводити на берег війська. Одночасно (…)***** на команду  з’явилися у порті озброєнні відділи в російських добровольчих одностроях і зайняли його фронтом на місто, немов забезпечуючи десантну операцію. Ще за часів австрійської окупації в Одесі зібралася ціла навала старшин царської армії, яких, здається планомірно, туди надсилав якийсь центр. Там мусіли вони мати і склади зброї. Видно, вони були заздалегідь повідомлені про десант. Поки вдалося заалярмувати українські частини, на березі опинилися значні чужинецькі сили. Добровольці ж увесь час тримали свій фронт так, що проти них не можна було відкрити вогонь, не загрожуючи обстрілом чужинцям, а коли ці останні почали вступ до міста, вони пішли перед ними. Де тільки в окремих місцях добровольчі частини відривалися від десанту, наші війська розганяли їх. Але це були лише часткові успіхи. В цілому ж наші сили мусіли крок за кроком звільняти місто і відходити  в північному напрямі. Завдяки тактиці добровольців не тільки не можна було ввійти в безпосередню сполуку з десантом, але навіть не можна було напевне вияснити, чи це були французькі чи англійські війська. Починати бій проти них було безвиглядною справою. Бо поперше фльота вмить розбила б місто а подруге сили були занадто нерівні: з одного боку , регулярне озброєне за останнім словом техніки військо під фаховим проводом, з другого – імпровізовані невеликі частини, лише перед кількома днями зібрані окремими провідниками на власну руку, озброєні, як кому пощастило, і не об’єднані в одну тверду військову організацію. Обраний ними на коменданта д-р Луценко не був військовим, і коли мені з допомогою зв’язкового вдалося зійтися з ним, він зробив на мене досить розгублене враження. Навіть зовнішньо він виглядав зовсім не войовито – в цивільному вбранні, з шаблею посеред живота та й ще з окулярами на носі. Але це не його вина, що той десант і добровольча провокація раптом поставили його в небувале становище.

Тим часом українські частини почали вже виходити на край міста. Тому, що дерев’яні будинки передмістя були дуже невідповідні для організації спротиву, я дав розпорядження відсунути фронт на добрий постріл поза місто і негайно почати там закріплятися, ні в якому разі не відступаючи далі від міста, ні не випускаючи ні одного добровольця за його межі. За рекомендацією Луценка провід над фронтом я доручив колишньому галицькому січовому старшині Яніву, частини якого, як ствердив Луценко, були найліпше зорганізовані й найкраще виявляли себе серед подій того дня. Рекомендація не була помилкова, бо дійсно Янів протримав той фронт до самого раптового відходу ант антських військ  у березні  1919 року та відбив кількакратні спроби добровольців пробитися на північ.

Тому, що Луценкові не вдалося своєчасно увійти в сполуку з десантом, треба було за всяку ціну осягнути її, щоб з’ясувати становище, усунути всі непорозуміння і повернути Одесу до законних для неї українських рук. Я був певний, що всі події того дня були лише наслідком провокації добровольців, що командування десанту не є  в курсі дійсного стану речей і зараз же по виясненню воно допоможе нам перевести Одесу на нормальний стан українського міста.

На нашу позицію добровольці не наступали і тому, давши Яніву всі потрібні розпорядження, я повернувся дол. Роздільної і почав негайно шукати зв’язку з командою десанту. Але Одеса зовсім не відповідала. Може через бій сполука десь була перервана, а може телефонну станцію на головній станції зайняли добровольці і навмисно не дають нам зв’язку. Після кількох спроб довелося відкласти справу до другого дня.

Ранком 19 грудня до Роздільної прийшов потяг, яким між іншим приїхало вісім сербських старшин з колишньої військової місії при російській армії і з ними професор французької мови в полтавській гімназії Годо, французький громадянин, якого серби згодилися перевезти на своєму пароплаві, що вже мусів чекати на них в Одесі, до Царгороду. Мені прийшло на думку попросити Годо зателефонувати до французького консулату, буцім то в якихось його приватних справах. Так можна було довідатися, чи телефон є зіпсований, чи це є звичний саботаж. Спроба вдалася. Телефон працює. При тому, Годо довідався, що десант є французький. Покищо прийшла Сенегальська бригада французького колоніального війська. Комендант її – генерал-майор Боріюс.

Ттоді я знову його попросив спробувати зв’язатися з головною станцією. Він також дістає і той зв'язок і зараз відступає мені місце при апараті. Я прошу дозволу на пропуск мене, сербів, що не сміли спізнитися на свій пароплав, і Годо на одеську головну станцію. Той, хто назвав себе комендантом, дає свою згоду, але під такою умовою, що мій потяг мав складатися лише з одного вагона і паротяга. В тому вагоні немає бути нікого, крім мене, сербів і Годо. Навіть доглядач вагона має залишитися в Роздільній. Я згодивсь на цю умову. Хоч і не був нею задоволений, та коли французька мова того коменданта зробила на мене не чисто французьке враження, але я подумав, що коли це Сенегальська бригада, то там може бути старшина і не з природніх французів.

Перед вечором 19 грудня ми виїхали з Роздільної і без жадних перешкод прибули на одеську головну станцію. Почало вже сутеніти, а на станції не видно було жодного світла. Не встиг потяг зупинитися, як до вагону кинулися озброєні добровольці, голосно вимагаючи, щоб я вийшов до них з вагона, називаючи мене зрадником, відступником від присяги, мазепинцем, якого вони мусять негайною заарештувати. На щастя, серби показалися добрими товаришами. Вони як один стали в мою оборону, бо за час подорожі ми мали нагоду вже досить добре пізнатися. З револьверами вони стали в дверях вагона і не дозволили добровольцям увірватися в нього. Тільки завдяки їм я і врятувався від брутального самосуду, бо проти них, як проти союзників Франції, добровольці не насмілилися вжити сили. Правда, вони пробували увійти з сербами у переговори, доказуючи їм мою зраду проти «престола і отечества», але ці лишилися в своїй поставі, непохитні.

Тимчасом з французів на станції ніхто не появився, бо, як я потім вже дізнавсь, їх там в і не було, а тільки самі добровольці зайняли його.

Тоді Годо, як французький громадянин, зажадав щоб його пропустили до міста, бо він хоче піти до свого консуляту. Після довгого торгу добровольці випустили його з станції, але лише до консулату і під доглядом провідника від них. Я попросив його з консулату ввійти в зв'язок з командою десанту і передати командуючому моє прохання, негайно прийняти мене, приславши за мною зв’язкового старшину.

Годо пішов коло 7-ї год., але повернувся щойно коло 10-ї бо мусів чомусь довго добиватися з консулату до команди. На моє прохання він приніс коротку відповідь6 комендант дивізій, від якої бригада прибула до Одеси ще не приїхав, а його заступник бригадний генерал Боріюс , не вважав для себе можливим мішатися в справи , які його не обходять, бо він є всього військовий комендант; жадної згоди на мій приїзд до Одеси він ніколи не давав. Прийняти мене не може і пропонує мені негайно виїжати з Одеси.

Тільки тепер мені стало ясно, що сполука Роздільної зі штабом десанту була фальшована і що під видом французів з станції зі мною розмовляли добровольці. Обурений провокацією найстарший з поміж сербів полковник Марінковіч (…)****** Ті кроки відносяться до мене – не як до представника української влади, якої вони тут не визнають, бо вони не на Україні якійсь, а «в Росії», а як до бойового генерала колишньої союзної з ними армії. На тому ми і розійшлись. Але через ту коротку розмову вже стає ясно, з якими поглядами і завданнями прийшла на наш терен та чужа сила. Спроба змінити ці погляди привела до цікавих переговорів між українською владою і французькою головною командою в Одесі, в яких і мені довелося взяти участь.

Хоч подорож моя до Одеси 19 грудня 1918 р. скінчилася повною невдачею з політичного погляду, вона принесла однак певну користь, як безпосередня розвідка. Завдяки їй можна було безпомилково зорієнтуватися в обставинах та намітити відповідний напрям діяльности.

Насамперед треба було добре зорганізувати фронти, щоб не випустити ані французів ані добровольців поза межі Одеси. Тут можна було боронитися, бо фльота не мала вже змоги дати їм на такій віддалі своєї підтримки. Т ому я дав наказ Яніву усі виведені з Одеси окремі військові відділи переорганізувати у два полки передньої лінії і два полки резервні на станції (…)******* В Роздільній, де я саме замешкав у вагоні я доручив полковникові Музирові, відомому мені ще з Києва (…)******** негайно приступити до формування дивізії. Людського матеріалу було досить, бо не лише багато людей прийшло з Одеси за нашим військом, але й після його виходу тягнули вони до нас день і ніч тільки їм відомими дорогами. Також з околишніх сіл почали зголошуватися колишні вояки, як тільки стало відомо створення українського фронту. Навіть німецькі колоністи з численних осель довкола Одеси, прислали до мене делегацію й заявили, що вони всі приєднаються до українського війська, якщо французи зроблять спробу посунутися з Одеси. Зброю вдалося почасти зібрати по селах, куди її багато привезено з колишнього російського фронту, почасти привезти з Тирасполя й Балти, де ще з війни залишилися деякі склади. Багато зброї ми назбирали від німців, що верталися з Таврії і Катеринославщини додому, але ця зброя була іншого зразка, для якого не було запасу набоїв. Німці здебільша охоче віддавали нам свою зброю і в дуже рідких випадках робили, чи скорше пробували робити спротив. Потужна кооперація Херсонщини з власного почину поставилася прихильно до мого розпорядження і блискуче забезпечила постачання продуктів доля всієї значної маси скупчених на терені Одеси й Роздільної людей. Д-ра Луценка, як людину, що добре знала Херсонщину, та й її там знали, я просив прийняти на себе організацію цивільної влади в містах колишньої Херсонської та Катеринославської губерній. Плян його праці ми встановили спільно і він негайно перейшов до його виконання. Це була дуже порядна і розумна людина, якій можна було без застережень довіряти. Населення зі свого боку пішло широко назустріч завданню заспокоєння й упорядкування свого краю. Навіть така анархістична особа, як відомий отаман Григоріїв, що перебував зі своїм «військом» десь на Катеринославщині, прислав мені великого листа, в якому висловив намір підпорядкуватися мені для спільної боротьби проти французів та білогвардійців.

Але ані ті, ані другі поки що не подавали жадного поважного знаку життя. Французи, як увійшли до Одеси, так і сиділи там під захистом гармат своєї фльоти. Московські добровольці робили спроби податися на північ, але крізь фронт Яніва, що вже встиг укріпитися, ніде проритися не могли і обмежувалися тільки нерішучими малими нападами.

Незабаром однак трапився випадок, що мені знову дав змогу зустрітись з одним з перебуваючи в Одесі французів і одержати від нього докладні відомості про тамошні події. Але на цей раз це було вже в Роздільній. Одного дня, десь у кінці грудня, коли прийшов черговий потяг Київ – Одеса (за мовчазною згодою і ми і французи пропускали по одному потягу щоденно, в обох напрямках) доповідають мені, що два прибулі з Києва в окремому вагоні добродії просять мене прийняти їх. Я розуміється запросив їх до себе. Ті особи представляються – один як лейтенант французької служби (він був у цивільному одязі) Серкаль, колишній член французької місії у Петрограді, другий як грецький консуль у Києві – Василіядіс. Обидва цілком добре говорять по-московськи. Серкаль пояснює мені, що він вже не перший раз робить подорож між Одесою і Києвом, бо він веде політичні переговори між офіційним політичним представником Франції, консулем Енно, й українською Директорією. Він кілька разів шукав знайомства зі мною, але йому ніяк не вдалося здибати мене в Роздільній. В Одесі військовий провід й досі має генерал Баріюс, але незабаром мусить прийди туди ще грецька дивізія на зустріч якій їде пан Василіядіс, а рівночасно з нею приїде також французький комендант усього десанту, дивізійний генерал д`Ансельм та його штаб. Голова французького уряду Клемансо дуже неохоче доручає військовим політичні справи, тому він передав усі політичні уповноваження консулеві Енно, якого він добре знає особисто. Не тільки ген. Барріюс, але й ген. д`Ансельм, що має прибути до Одеси до політики не мають втручатися. Директива Клемансо велить підтримати на півдні колишньої Росії ту лінію, яка принесе більше користи Франції як у військовому, так і в господарському відношенні. Консуль Енно поки що не вирішив остаточно, чи він стане на боці Денікіна, чи на боці української Директорії. Але переговори у Києві ідуть дуже добре і треба сподіватися, що незабаром консуль таки прийме українську орієнтацію. Не вірити словам офіційної особи, яку Директорія визнавала за таку, але наділила окремим сальон-вагоном, не було жадних підстав, тим більше, що розмова йшла в присутності другої офіційної особи, грецького консуля. Виринала надія, що без бою здобудемо назад Одесу і звільнимо її від добровольців Денікіна.

Дня 5 січня 1919 р. зовсім несподівано (в той час у Директорії все робилося несподівано) Голова Уряду Винниченко викликав мене прямою телефонною сполукою до Києва. Він прояснив мені, що В.М. Чехівський, якому доручено скласти Раду Міністрів, конче вимагає, щоб я ввійшов в його кабінет, як військовий міністер. Він, Винниченко з свого боку не має нічого проти того, бо з французами скоро прийде до порозуміння через консуля Енно і Одеський фронт має бути розв`язаний. Отже ситуаціє на Херсонщині не є більш загрозливою, а новий кабінет має величезну низку пильних справ, які треба полагодити. Дуже прикро було мені переривати роботу в Роздільній, яка тільки що почалася та ще далеко не була закінчена, бо біля Гуляй-Поля склалася велика озброєна банда під проводом Махна, яка тероризувала населення і її треба було ліквідувати, як тільки б полк. Музир закінчив формування своєї дивізії. Але не можна було відмовлятися від поважнішої в тих обставинах роботи. Дня 8 січня я вступив у виконування моїх нових обов`язків. Але не встиг я ще тут хоч трошки зорієнтуватися як ось раптом  нова несподіванка. Ранком 10 січня спішно викликає мене знову до себе Голова Директорії і дає наказ зараз же вранці, виїхати до Одеси. Він тількщо одержаав від Енно повідомлення, що цими днями приїде з Царгороду ген. Д`Ансельм, комендант спільного французько-грецького десанту і треба попередити добровольців у нав`язанні з ним безпосереднього зв`язку через якусь також військову особу. Він, Енно, охоче допоможе добре налагодити той зв`язок. А Чехівський, що був присутній при тій розмові, додав що рівночасно зі мною поїде до Одеси також заступник міністра закордонних справ д-р Галіо, щоб остаточно підготувати з Енно політичне порозуміння між Україною та Францією. Моїм завданням є осягнути від французів допомогу технічними матеріялами і зброєю. Особливо потрібно від них одержати найновіші технічні апарати, яких не мають червоні і приголомшити їх тим. Найважливішими на думку Винниченка, були б тут «осліплюючі апарати», що їх французьке військо вживало на своєму фронті і яким за одним разом виводило з лав велику кількість ворожих вояків. Хоч я цілу світову війну перебув на фронті, але я ніколи не чув про подібні апарати. Я це сказав Винниченкові, але він з запалом, а навіть з незадоволенням заявив, що про це він знає цілком напевно і тому дає мені таке доручення.

11 січня ми прибули в Одесу. Д-р Галіо цілий наступний день мав переговори з Енно, а 13-го січня познайомив мене з ним. Це була людина 33-35 років дуже елегантна і інтелігентна, але дуже нервова. Перша зустріч була коротка і мала офіційний характер. Ми умовились зійтися ранком на другий день в приватному помешканні Енно щоб без перешкод обговорити справу моєї місії. (…)*********

Енно приїхав до пристані, але вже коло 12-ї несподівано повернувся додому, коротко поінформувавши мене, що генерал приїхав і зав сідання має відбутися о першій годині. Він сам не може бути на ньому, бо зле почуває себе: з моря віє такий вітер, що він зовсім перестудився. Дійсно він виглядав дуже недобре. Я розпитав докладно як пройти до штабу і залишив дім Енно, де раптом щось перевернулось, як це можна було виразно відчути.

І дійсно, я довідався незабаром, що для Енно закінчилася його «кар`єра». Коли я після загадкового засідання запитав полковника Фрайданбера чи мушу далі переговорювати з консулем Енно, той пояснив мені, що в Одесі французького консуля зовсім немає, він виїхав ще перед вступленням в Україну німецького війська в березні 1918 р. Енно сам, на власну руку, назвав себе консулем і дав собі усі уповноваження. Розмови, що велися нами, можуть бути поставлені на його рахунок, як приватної особи, до французького уряду він ніколи не належав. Генерал д`Ансельм навіть відмовився прийняти його, коли він  зробив спробу протиставитися йому. (…)********** не був, як потім вияснено ані лейтенантом, ані французом, але навіть не був Серкалем; він називався насправді Черкаль, був чехом з походження і торговельним агентом за професією.

Перша зустріч з представниками французького командування

Коло 1-ї години 14 січня 1919 р. я увійшов до штабу французького командування. Рівно о 1-й годині почалось засідання. Комендант десанту ген. Д`Ансельм відповідав цілком тому зразкові, який мені накреслив Енно – він був дуже поважного віку, високий, худий, навіть у теплому помешканні ввесь час з червоною фескою турецького фасону на голові. Навпаки Боріюс і Фрайданбер дуже добре виглядали фізично й були середні на зріст. Фрайданбер, дещо молодший від Боріюса, мав коло 45 років. Кромі того був присутній лейтенант Лянжерон, оскільки я міг собі уявити, за професією начальник розвідки, ще молода людина з дуже енергійним лицем. Останні 4-5 старшин не були мені рекомендовані.Це були напевно підлеглі Фрайданбера з його штабу. Вони весь час протоколювали хід засідання.

Генерал д`Ансельм дуже слабим голосом відкрив засідання. Він подав, що його призначив маршал Франції л`Еспре, начальник східнього фронту Антанти, який перебуває зі своїм штабом у Царгороді, щоб звільнити колишню Російську імперію від большевиків і передати її законному російському урядові. Що це за уряд має бути, він не сказав, але вже з того замовчування було видно, що він не має на думці Україну, бо про неї ні разу не згадав. Звертаючи увагу на успіхи білогвардійців першого дня висадки французьких військ, захоплення ними залізничної станції, коли вони хотіли арештувати мене, а також на їх присутність для охорони станції а також велику кількість їх на вулицях Одеси, можна було здогадуватись, що їх мав на увазі ген. Д`Ансельм, коли  говорив про «законну владу». Далі він підкреслив, що він є представник не тільки французької військової команди, але цілого союзу Антанти. В справах політики ця Антанта в повному її складі є завжди одного напрямку і він репрезентує той союз як вищий військовий і політичний представник її на «південному терені Росії». Начальником військової залоги Одеса він призначає бригадного генерала Боріюса, який рівночасно є його заступником. Всі біжучі справи - це ділянка полковника Фрайданбера, якого вказівки і розпорядження мають бути виконувані, як його власні, тобто д`Ансельма. Коли прийде до Одеси грецька дивізія, вона також буде підлягати йому і його штабові.

Після цього виступу він звернувся до мене з запитом, чи я репрезентую в Одесі генерала Денікіна. З великим здивуванням я почув це запитання й тільки що хотів дати відповідь як піднявся Боріюс і сказав, що я належу не до армії Денікіна, але прибув з наказу уряду України. Коротко він розповів про мій перший приїзд до Одеси і дану мені ним допомогу, яка уможливила урятуватися від нападу добровольців і виїхати з Одеси. Він виразно підкреслив, що не маючи жадного уявлення, що таке є український уряд, чим він різниться від білогвардійського або навіть московського, який нарід він репрезентує, він не вважає можливим прийняти мене і входити в якійсь взаємовідносини з тим урядом, від імені якого я хотів з ним говорити. Полковник Фрайданбер додав, що, оскільки він поінформований, Україною називає себе південна частина російської держави, але він ніколи не чув, щоб та частина була колись самостійною державою.

Її уряд зформувався революційним шляхом після упадку царської влади. До Москви ставиться цей уряд вороже, але й сам він не дуже далеко від большевизму й у всякому разі є ворогом оздоровлення й відновлення Росії, їх спільника з часів війни. До поразки німців він був на їх боці й допомагав їм чим міг.

Ввічливо, як типовий француз, але дуже сухо і офіційно, зовсім в іншому тоні, ніж передше д`Ансельм запропонував мені Боріюс з`ясувати хто я, від кого надісланий, і з яким наміром я хочу вступити в розмови з ним як з представником Антанти.

Майже приголомшений несподіваною і незвичною непоінформованістю французького командування про Україну я попросив у предсідника дозволу почати трохи з боку історичного та етнографічного вступу перед безпосередньою відповіддю на поставлені ним запитання.  д`Ансельм погодився, але просив подати інформації, можливо найкоротші, та з виглядом жертви закрив очі, яких весь час, поки я говорив, не відкривав. Навпаки Фрайданбер був зацікавлений. Ясно було, що моя розповідь була для нього нова й незнана. Мені довелося дуже гострими штрихами з`ясувати окремі історичні путі України і Москви, добу гетьманів, злочини проти України Петра І, Катерини ІІ і ворожу політику Петербургу до самої  революції та сконстатувати цілком натуральний  поворот українського народу до своєї історії після упадку чужої  йому влади. Довше зупинився я на апетитах з боку Москви на Україну і на принциповій різниці між ідеалами і  дійсністю большевизму  та українською демократією. Дуже  обережно треба було підійти до справи Денікіна, бо про неї у французів була своя орієнтація. Але я все ж таки спробував роз`яснити, що Денікін у найліпшому випадку може виступити як представник інтересів династії Романових,  бо навіть т. зв. великоруський народ не йде за ним. А династія ця не шляхом права, але силоміць здобула собі панування над Україною, через те український народ з її представником не може мати нічого спільного, бо це був би лише зворот до попереднього поневолення.

Поки я говорив, ніхто з французів не перепиняв мене і не ставив ніяких питань. Лише коли я скінчив накреслення наших відносин до сучасних течій на колишньому імперському терені, полковник Фрайданбер запитав мене про склад українського уряду, про напрям його політики, і про відношення представників сучасної влади до німців під час їхнього перебування на Україні.

Тільки я встиг відповісти, що уряд складається якраз з осіб, що весь час були проти німецького перебування на українській землі і має в своїй програмі утворення демократичної держави західнього зразка, як раптом заговорив генерал  д`Ансельм. Здається, що він трішки задрімав, бо моєю промовою був дуже мало зацікавлений, і радий був, щоб вона скінчилася,. Він запитав, чи хтось з присутніх має ще якісь питання, і коли почув, що таких немає, заявив, що він засідання закриває. Воно має характер виключно інформативний. Мою доповідь він приймає до відома і буде ширше студіювати цю справу, щоб докладніше звітувати про неї маршалові Франції. Справа є принципова. Він не одержав щодо неї ніяких вказівок від маршала і, поки вони прийдуть, не може нічого передати через мене українському урядові. На тому засідання скінчилося.

Але шеф штабу затримав мене ще далі. Він прослухав мою промову дуже уважно, почув, як було видно, багато нового для нього і хотів зробити собі більш-менш докладний погляд на справу. Після кількох історичних запитань він зупинився на українському визвольному русі з перших його часів і ніяк не міг зрозуміти, чому Україна бажає відокремитися від відновленої Росії, в складі якої, як потуги світового масштабу, вона може вести ліпще життя, ніж мала держава побіч могутнього сусіда, до того ж без власної індустрії і фльоти. Мені довелось знову досить довго давати йому пояснення, але я вийшов від нього з враженням, що мої думки здебільшого його не переконали. Ясно було, що він мав вже твердо закладену у своїм мозку картину російського минулого, сучасного і майбутнього і відійти від неї для нього не тільки не легко, але майже й неможливо. (…)*********** Мої доводи в цій справі він слухав якось пі вухом і лишивсь при своєму погляді. Розійшлись ми з ним на тому , що я мушу прийти до штабу наступного дня о 10-й годині ранку, щоб одержати останні підсумки моєї першої розмови з французьким командуванням.

Коли я прийшов другого дня до штабу, Фрайданбер прийняв мене більш офіційно, ніж це було вчора, коли ми розмовляли після засідання; його вже встигли «обробити» якісь ворожі нам елементи. Він заявив мені. Що говорить від імені і з наказу генерала д`Ансельма, який після подорожі з Царгороду захворів і не може прийти до штабу. Море було дуже неспокійне і це тяжко відбилося на ньому. Він, генерал, знову ясно підкреслив, що розмова зі мною, як з надісланою українським урядом особою, була лише чисто інформативною і він не в`яже з нею ніяких практичних наслідків. Коли він на місці докладно ознайомиться з становищем на «півдні Росії» і одержить директиву від маршала, тоді повідомить про це Київ. Фрайданбер додав, що він дуже уважно вислухав мене, але вважає мої докази занадто однобічними, тому мусить одержати помітніші і ширші інформації, щоб як слід з`ясувати собі справу. Покищо він поінформований, що голова українського уряду Винниченко або большевик, або стоїть близько большевизму. З таким проводом України французьке командування не може дійти до чогось позитивного.  (…)************ як спритного дипломата, я запропонував Фрайданберові прийняти його, щоб ближче ознайомитися з українською справою, коли моїх учорашніх пояснень для нього мало. Крім того д-р Галіо належить до уряду і Фрайданбер може з персонального враження ближче побачити, що являють собою особи, які складають той уряд. Але Фрайданбер категорично відмовився розмовляти з якоюсь українською урядовою особою, поки не має прямого дозволу на те з Царгороду.

В той день ми, я і д-р Галіо виїхали з Одеси. Справа з Енно дуже здивувала Галіо і збентежила. Всі пляни і надії нашої влади зійшли поки що на ніщо, але Енно зумів вже виманити від неї поважну суму грошей. Сподіватися ж нового сприяючого ходу відносин з Французами з уваги на перші враження від зустрічі з їх командуванням було поки що досить безпідставне. Замість «осліплюючих апаратів» я мусів привезти голові Директорії розкриття авантури з Енно і Серкалем і виразно вороже персональне ставлення до нього, найвпливовішої і найактивнішої особи зі складу французького командування, шефа його штабу, полковника Фрайданбера.

Конференція на станції Бірзула

19 Січня 1919 року я повернувся до Києва після першої зустрічі з представниками французького командування. Зробивши доповідь голові Директорії про весь хід подій в Одесі я був радий, що нарешті матиму змогу перейти до своїх прямих завдань по роботі військового міністра. Але обставини почали знову складатися зовсім інакше. Прибула з Галичини делегація на чолі з п. Вітиком і почалися переговори про злуку. Звичайно. Справа такої мети відсунула всі біжучі справи на другий плян. Рада міністрів мала засідання цілими днями, бо йшли весь час наради з делегатами. А тут тимчасом надійшла нова чергова справа, - почалась сесія Трудового Конгресу, засідання пленуму, доповіді в комісіях, справоздання – все це знову забирало весь час.

Тимчасом події на протибольшевицькому фронті складалися все більше й більше некорисно для нас. На важніших шляхах большевики невпинно посувалися наперед. Вузол Конотоп в їх руках, а Полтава безпосередньо загрожена. По південних містах – у Миколаєві, Херсоні, Олександрівську й Катеринославі знову піднімають голову місцеві большевики. Безпосередня загроза столиці стала очевидна. Щоб урятувати її та решту державної території, щоб поліпшити наше загальне становище, конче потрібно відсунути всі інші справи, та всім і всьому активно з`єднатися навколо основного завдання моменту. Інакше трагедія буде неминучою. Тому в промові моїй до Трудового Конгресу (всі міністри протягом кількох днів складали перед ним справоздання зі своїх ресортів) в будинку Київської опери 23 січня я вважав своїм службовим і громадським обов`язком не спинятися на біжучих справах свого міністерства, але одверто з`ясувати представникам нації дійсний стан на фронті і закликати через них усю Україну до одностайного і однодушного опору.

Не встиг я скінчити свою промову, як мене закликали до льожі Директорії. Головний отаман Петлюра, дуже схвильований, суворо і коротко кидає мені: «пане генерале, Ви промовляли не як військовий міністер, а як голова держави. Того непотрібно було!» Не маючи переконання, що говорити неправду в час смертельної небезпеки для краю є лише прерогатива голови держави, я відповів головному отаманові досить гостро. Звичайно, після цього інциденту мені не залишалося нічого іншого, як зараз же подати прохання про димісію, що я і зробив в той же день.

Однак до цього не прийшло. Директорія не прийняла мого прохання. Навпаки, з огляду на вимогу військової комісії Конгресу, що з великою увагою поставився до моєї промови, мені були підпорядковані і фронти. Ото ж знову справи міністерства повинні були відійти на другий плян, бо все залежало від стану на фронті. Але за тиждень, що пройшов після моєї промови, цей стан ще й далі погіршився, бо впала Полтава. Большевики йшли вже на Лубні, а на Курському напрямі зайняли Ніжин. Надії, що вдасться урятувати столицю майже не залишилося. І в такому разі треба було негайно розпочати її евакуацію, а до закінчення цієї складної операції необхідно було за всяку ціну  вдержати фронти. Прийшлось спішно перекинути дивізію полковника Музира з Роздільної на Курський напрям, хоч становище з французами поки що остаточно не вияснилось, а полтавський напрям, звідки йшов головний наступ, доручити корпусові Січових Стрільців. В обох напрямках передові частини мусіли бути висунені з боєм якнайдальше від столиці, і тільки перед непереможним натиском переважаючих сил противника подаватися назад крок за кроком, увесь час переходячи в контрнаступ. Частини корпуса полковника Болбочана, що билися на полтавському відтинку, я також підпорядкував полковникові Коновальцеві. Між тим увесь час після моєї першої зустрічі з представниками французького командування, Директорія робили нові спроби порозуміння, не чекаючи на заповіджене полковником Фрайданбером повідомлення. До Одеси виїхало кілька офіційних делегацій, в тому числі очолені такими особами, як майбутній голова ради міністрів Остапенко, д-р О. Назарук, член Січової Ради. Але французи не йшли назустріч. Рівночасно голова Директорії, не дивлячись на прикрий досвід з аферою Енно, шукав способів добитися успіхів зовсім не офіційними шляхами. Але і тут незвичайна необережність й легковірність його дали лише нагоду кільком аферистам збагатитися коштом України, без жадної користи для її долі. Найбільший шум викликала серед широкого загалу історія зі сплатою величезної суми грошей в руки якогось генерала «Матвієва», що до того ніде в Україні не був відомий і, можливо, що навіть належав до білогвардійських організацій. Одного дня приїхала з Одеси пані, що назвала себе жінкою генерала Матвієва. Вона рішуче домагалася дістатися до голови Директорії і була ним прийнята. Тут її вдалося переконати Винниченка, що її чоловік має дуже приятельські зв`язки з шефом французького штабу і що через нього можна бути за певну грошеву суму прихилити симпатії французького командування на бік України. Без жадного розслідування щодо обох Матвієвих, Матвієвій була виплачена готівкою сума, яку вона зажадала. Їй дозволено негайно виїхати до Одеси. Зараз же по прибутті туди вона і її чоловік, не гаючи часу, виїхали з усіма грішми морем за кордон. Також без найменшого результату лишилися і інші спроби неофіційно погодитися з французами, як наприклад,  заходи купити ляйтенанта Лянжерока, начальника французької розвідки та авантура з чоловіком, що називав себе французьким громадянином Арко і (…)************* видавання в Одесі часопису українського напрямку французькою мовою, він зумів одержати кошти для того і нічого не видавши, зник без сліду з грішми.

Тим часом евакуація Києва йшла повним ходом. Безпосередньо переводив її колишній військовий міністер полковник Жуковський і переводив дуже планомірно і уміло так, що перед 1 лютого ціла та надзвичайно складна операція була закінчена. 31 січня виїхав з Києва Головний Отаман зі своїм штабом, а інші урядовці інституції приїхали до Вінниці ще раніше. Я лишивсь при  штабі Січових Стрільців, щоб спільно з полковником Коновальцем провадити оборону Києва, але для такого завдання сили січовиків були занадто слабі і скоро прийшлося їм звільнити Київ і відійти на Білу Церкву. 3 лютого штаб Коновальця і я виїхали останній раз з української столиці. Покидали ми її з 1918 р. але я таки знову вернувся. Прецінь мені через 30 років пощастило опинитися в Києві, але на цей раз лише в його в`язницях. (…)**************

Ранком 1 лютого ми приїхали до Бірзули. Згідно з бажанням Винниченка, прийняття Фрайданбера мусіло мати урочистий характер. Тому для зустрічі його була призначена з місцевої залоги почесна варта під командою старшини. Вона справляла цілком добре враження.

Французький потяг прийшов коло 1-ї години. Його склад був незвичайний – два панцерні паротяги, один в голові, другий в хвості, два панцерні вагони з кулеметами і гарматами, а між ними один сальон-вагон і ресторан-вагон.

Почесна варта і члени комісії приготовилися до зустрічі, але з сальону ніхто не виходив. Зачекавши кілька хвилин, і не знаючи, що це означає, ми вирішили , що це лише передовий потяг і Фрайданбер приїде другим. Я наказав варті увійти на станцію, бо день був досить зимний       .

Тільки що за вартою зачинилися двері, як на перон вийшов французький старшина і доповів мені, що полковник Фрайданбер приїхав і бажає розпочати розмову з представниками Директорії, але лише в його вагоні. Зі складу потягу, з поводження французького старшини й самого Фрайданбера стало ясним, що вони не мають до нас жодного довір’я. навіть наміри почесної варти були перейняті, як підготовка до якогось замаху. Такий вступ до запровадженої конференції багато давав до надуми. Десь коло другої години почалося засідання. Остапенко виступив з промовою, яку барон Штайнгель слово по слові переклав на французьку мову. Сама по собі гарно складена промова поставила собі завдання переконати французів, що Україна завжди була на їх боці. Остапенко зазначив, що Берестейський мир був лише ділом «малої групи германофілів», що народ приймав німців вороже і при першій нагоді викинув їх з України. Директорія має щирий намір співпрацювати з французами, і за допомогу зброєю віддячить компенсаціями, які будуть обома сторонами спільно ухвалені. Довгу промову Остапенка ще довше розтягнув переклад, Фрайданбер не ховався з цим, що йому нудно. Він то зітхав, то дививсь у вікно, то займався своїми нігтями і явно не міг дочекатися кінця промови. В своїй відповіді він виразно підкреслив, що Берестейський мир був зрадою проти Антанти. Він затягнув війну на кілька місяців і допоміг не тільки німцям, але й большевикам, які виграли час для зміцнення. Україну німці звільнили зовсім не під тиском українців, як це хоче змалювати Остапенко, а лише завдяки тяжким для них подіям на фронті і в їх власному краю, викликаним блискучими перемогами антантських військ. На самій Україні панували весь час най лівіші партії, і теперішній уряд напівбольшевицький, бо голова большевик, якого треба «гнати як собаку», і з яким французи не можуть мати ніяких стосунків. Барон Штайнгель точно переклав зовсім недипломатичний вираз  Фрайданбера і ми піднялися, щоб перервати дальші переговори. Остапенко через перекладача з обуренням заявив протест. Але  Фрайданбер  і сам зрозумів, що пішов занадто далеко і просив вибачити йому випадковий вираз, бо він так ненавидить большевиків, що не може спокійно про них говорити. У всякому разі, як він знову рішуче підкреслив, французи мусять мати реальні докази, що Україна не ворожа їм і, як перший доказ в цьому напрямі, її теперішній уряд повинен уступити місця більше уміркованому.

Після короткої перерви на обід, переговори відновилися, але друга половина їх пройшла зовсім аналогічно як перша. На цей раз говорив переважно Фрайданбер і говорив все гостріш і гостріш. Нарешті він вже поставив вимогу, щоб Винниченко не тільки уступив з уряду, але щоб він зовсім виїхав з України. Всі зусилля Остапенка перевести розмову на більш спокійний і діловий тон не мали успіху. Не пориваючи остаточно стосунків, обидві сторони розійшлися коло 7-ї години без жадного конкретного порозуміння. Французи зараз же виїхали на Одесу, а ми на Вінницю.

Звіт Остапенка голові Директорії пор хід конференції в Бирзулі був прийнятий їм проти всякого сподівання зовсім спокійно, хоч вимога Фрайданбера відносно його уступлення з посади, була передана йому тими самими словами, якими її висловив шеф французького штабу. Він легко погодивсь на виїзд за кордон і в половині лютого покинув Україну, щоб пізніше вернутися назад вже в ролі прихильника марксизму-ленінізму.

Тимчасом представники партії СД в уряді, разом з прем’єром Чехівським були більше ніж сам Винниченко ображені способом французів вести переговори, і вимогою виїзду його за кордон. Вони почали пропагувати припинення усяких зносин з французьким командуванням і спробу погодитися з большевиками. Але Петлюра, який після від’їзду Винниченка зробивсь фактичним провідником Директорії, хоч і належав до партії СД, не хотів і слухати про якісь перетрактації з Москвою. Чехівський тоді подався з своїм кабінетом до димісії, яка була Директорією прийнята.

Новий кабінет було доручено складати Остапенкові, який уперто тримався переконання, що необхідно договоритися з французами за всяку ціну. На посаду військового міністра в його кабінет увійшов Олександер Шаповал, а мене було призначено за згодою Петлюри наказними отаманом українського війська. Петлюра і надалі лишивсь головним отаманом і я формально підлягав йому. В початку другої половини лютого формування кабінету Остапенка було закінчено і він перейшов до праці.

Не маючи тепер ні Одеси, що забирала в мене стільки часу, ні військового міністерства, в якому до пляномірної роботи я за весь час існування кабінету Чехівського так і не міг дійти, я зайнявсь підготовкою пляну довшої боротьби проти большевиків. Я намітив рішучий наступ всіма нашими силами на широкому фронті. Головний удар мав бути направлений на Курськ, щоб відрізати оперуючи проти України сили ворога від сполучення з Москвою і ввійти в тил тим з них, що вели операції на Київському і Харківському напрямках. Наше військо мало наступати трьома групами: Болбочан на правому крилі, напрямом на південний захід, Коновалець у центрі, напрямом на захід і волинська група Оскілка, що була найсильнішою й найкраще організованішою на головному північнозахідньому напрямі. Наступ мусів бути розпочатий негайно, щоб заскочити большевиків несподіванкою.

Закінчивши детальне розроблення того пляну, я поніс його до головного отамана і зробив спробу послідовним накресленням моїх думок прихилити його до них. Але він чомусь слухав мене з такою ж увагою, як Фрайданбер слухав промову Остапенка на конференції в Бирзулі.

Нарешті, коли я скінчив свої докази, він коротко сказав: «Пане генерале, це ж стара тактика, а ми маємо зараз революційний час, який вимагає також нової революційної тактики.»

Не розуміючи зовсім змісту його думки, я запитав, що ж ця революційна тактика має собою уявляти, але Головний Отаман лише одрізав: «Це кожному відомо» і зараз перейшов до цілком іншої справи. Він пояснив мені, що директорія й новий уряд вирішили широко піти на всі вимоги з боку французів, щоб дробитися визнання ними Директорії і заключення військового договору з нею. Цими днями має виїхати спеціяльна комісія під проводом нового міністра закордонних справ Мацієвича, що буде мати дуже великі уповноваження, а потім для підпису військового договору приїде до Одеси голова ради міністрів. Тому він доручає мені, негайно повернутися знову до Одеси і підготовити там ґрунт для заключення того договору. З комісією Мацієвича я мушу весь час тримати тісний зв'язок. До приїзду Остапенка до Одеси я мушу залишитися там.

Отже виходило, що призначення мене наказним отаманом, фактично замість проводу фронту зволилося до функції якогось дипломата другого розбору. Але в роботі на фронті я підлягав Головному Отаманові і без його згоди не міг давати наказів війську. Коли він уважав більше потрібним вислати мене до Одеси, треба було це виконати, бо, крім усього, він був також провідником зверхньої влади Директорії. До того ж складення військового договору з французами поліпшило б наш стан на фронті, а це було найважніше в даний мент. Розуміється справа згоди французів на такий крок була досить проблематична, але треба було вживати всіх зусиль, щоб добитися її. Тому я не вважав можливим відмовитися від даного мені доручення.

Знову виїхав я 18 лютого на Одесу. Незабаром прибула туди і Комісія Мацієвича, до якої належав його заступник Бачинський, і колишній київський діяч по банковій лінії Марголін.  Провідний склад міністерства закордонних справ таким чином залишив своє міністерство на волю Божу і перекинувся до Одеси.

На спільній нараді вирішено було зробити спробу обійти Фрайданбера з огляду на його вороже ставлення до України і домовитися з самим генералом д`Ансельмом. Мацієвич як офіційна урядова особа, просив листовно генерала прийняти його. Але пройшло кілька днів і відповіді на його лист не було. Стало ясно, що її і не буде.

Мацієвич звернувся тоді до мене з проханням, спробувати добратись до генерала, бо мене він усе ж трішки знав з першого дня свого прибуття до Одеси. Через ляйтенанта Лянжерона, з яким я ближче познайомився, коли він приїздив у Вінницю перевірювати, чи Винниченко дійсно виїхав звідти, мені вдалося одержати згоду генерала на прийняття мене.

В домовому убранні він виглядав ще  старіше і слабше, аніж у військовій формі і прийняв мене досить добре, але про ділові справи ухилявся говорити, весь час переходячи на свої враження від Одеси, на погоду, свої хвороби і ін. Коли я запитав його, чи можу довести йому ціль мого приходу й підкреслив, що це є військово-політична справа, він замахав руками і категорично відмовився говорити про щось подібне, бо про ті справи треба говорити з шефом штабу, а той уже зробить йому відповідний обґрунтований звіт. Так, без всякого успіху, я скінчив свою розмову з вищим представником французів на нашому терені.

Обійти Фрайданбера ніяк не вдалось. Почалися довгі переговори з ним. Але хоч українська влада була певна. Що зуміє переконати французів у користі для них погодитися з Україною, вони мали вже зовсім іншу орієнтацію й українськими справами не цікавились. Фрайданбер говорив лише в тоні вимог і зі свого боку нічим не йшов назустріч. Багато разів я мав розмови з ним, шукаючи ґрунту для згоди, але він лише стояв на своєму, що з таким урядом, як сучасний, французи не можуть входити в ніякі стосунки. Тепер він вимагав уже зміни цілого складу Директорії й усунення Петлюри. Всі заходи Мацієвича, зокрема Марголіна, який володів французькою мовою і був дуже спритною людиною, ні на крок не посували справи, хоч розмови ведемо ще в березні.

Тим часом становище на фронті з кожним днем ставало гіршим і те, що можливо було зробити в половині лютого, тепер було недосяжне. Від французів треба було жадати не тільки зброї, але й безпосередньої допомоги військом, бо наші сили і територія зменшувалися з кожним днем. Я надумав не чекати кінця безвиглядних розмов Комісії і поінформувати головного Отамана про дійсний стан річей та порядити йому, щоб покинув усяку надію на французів, тим більше, що серед їх війська все більше і більше діяла большевицька пропаганда. В катакомбах під Одесою большевики улаштували таємну друкарню і повели систематичне оброблювання французьких вояків. Для стомлених війною людей заклики до закінчення військових дій і повороту додому, були, розуміється занадто привабливими, щоб вони не реагували на них.

2 березня я виїхав з Одеси і 4-го мав довгу розмову з Головним Отаманом. В усіх подробицях я з’ясував йому ситуацію в Одесі і стан переговорів. На цей раз він дуже уважно вислухав мене і, подумавши, сказав, що був би згідний піти у приватне життя, але не знає, кому б можна було передати провід Директорії. Дійсно з часів світової війни Петлюра мав добре ім’я як перший військовий секретар вільної України, і другого чоловіка на Україні не було. 5 лютого він на засіданні Директорії подав до відома вимогу французів щодо його особи. Однак останні члени директорії і представники партій, що були покликані на це засідання, одноголосно спротивилися його уступленню і він згодивсь й надалі лишитись на свому місці. На засіданні було ухвалено все  ж таки зробити нову спробу прихилити французів до порозуміння.

6 березня я знову їхав до Одеси, з доручення уряду, передати Мацієвичу, що він може запропонувати французам оренду одеського порту на сприятливих для них умовах і на довгий реченець, коли вони своїм військом допоможуть Україні в боротьбі її з большевиками. Але становище самих французів в Одесі було досить критичне. В Миколаєві большевики викинули з міста грецьку залогу. Фрайданбер виїхав туди з частиною французьких військ, але та частина відмовилась вийти на берег, щоб зайняти місто. Йому довелось повернутися з нічим. Він був дуже збентежений і спинив усі прийняття і переговори. Мені не було що робити в Одесі і я виїхав назад. Мацієвич залишився зі своєю Комісією в надії, що може таки вдасться переговорити з Фрайданбером. Але скоро і він мусив виїхати, бо французи одної ночі раптом посадили своє військо на кораблі і вирушили на Царгород.

Приїхавши до Жмеринки я довідався, що Головний отаман і уряд переїхали до Проскурова, куди й мені треба було податись. До Проскурова я добрався лише 13 березня, бо десь місцеві большевики розібрали рейки і треба було чекати, поки залізниця знову буде в порядку. Петлюра мешкав у вагоні і там безперервно йшли засідання Директорії з участю представників з Галичини, наради з міністрами й представниками партій. Безнадійність справи дійти до чогось позитивного з французами  виявилася майже на сто відсотків і треба було шукати якогось іншого виходу. Знову піднялися голоси за згоду з большевиками. Остапенко зі своєю орієнтацією на французів не мав уже під собою ґрунту і подався з своїм кабінетом до димісії. На його місце прийшов кабінет Мартоса.

Кілька днів я пробув у Проскурові без діла і вирішив звернутись до Головного Отамана з запитанням, чи я і далі лишаюся на своїй військовій посаді, чи мушу також податися до димісії. Головний Отаман не знайшов для мене роботи і 17 березня я виїхав до Станиславова як приватна особа і лише на галицькому терені одержав потім можливість на власну руку вжити «стару тактику», з якою мені не пощастило виступити в наддніпрянській Україні.

Архів УІС. Шлях перемоги. – 6 жовтня 1957 р. – С. 3.; 20 жовтня 1957 р. – С. 3.; 27 жовтня 1957 р. – С. 3.; 3 листопада 1957 р. – С. 3.; 10 листопада 1957 р. – С. 2.; 17 листопада 1957 р. – С. 2.

_______________________________________________________

*Нерозбірливо – упорядн.

**Нерозбірливо – упорядн.

***Нерозбірливо – упорядн.

****Нерозбірливо – упорядн.

*****Нерозбірливо – упорядн.

******Нерозбірливо – упорядн.

*******Нерозбірливо – упорядн

********Нерозбірливо – упорядн.

*********Нерозбірливо – упорядн.

**********Нерозбірливо – упорядн.

***********Нерозбірливо – упорядн.

************Нерозбірливо – упорядн.

*************Нерозбірливо – упорядн.

**************Нерозбірливо – упорядн.

 

Новини

У Глухові відкрили меморіальну дошку Юрію Коваленку

15-03-2024

Сьогодні мали честь бути присутніми на відкритті меморіальної дошки Юрію Коваленку - відомому історику, археологу, краєзнавцю, який загинув 14 березня...

Пам’яті історика Володимира Муравського

06-03-2024

З глибоким сумом сповіщаємо, що 4 березня 2024 р. у Львові помер член Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Володимир Муравський – «Мураха». Народився...

Віктору Ющенку – 70

23-02-2024

Сьогодні відзначає свій 70-літній Ювілей третій Президент України Віктор Ющенко. Період його президенства – це запекла боротьба з промосковською номенклатурою, яка...

Пам'яті Лідії Григорівни Шеремет

10-02-2024

9 лютого померла Лідія Григорівна Шеремет, колишній депутат міськради, екс-директор заповідника "Михайлівська цілина", знавець народних традицій, автор величезної колекції старовинних...

Російський терорист Прилєпін про перейменування в Сумах

07-02-2024

Про перейменування вулиць у Сумах він написав на своєму Телеграм-каналі. Зокрема він визнав, що Ковпак воював проти України в 1918...

На Сумщині тероборона зупинила російську ДРГ: що відомо

04-02-2024

3 лютого на підступах до Глухівської громади бійці територіальної оборони України зупинили російську диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася перетнути державний кордон України. Про це повідомив Сергій...