Субота, 21 липня 2018 12:11

Іванова Ольга. З історії боротьби Української Церкви за автокефалію

Ольга Іванова, історик, м.Лебедин
Іванова Ольга. З історії боротьби Української Церкви за автокефалію

Початок розповсюдження християнства на землях, що складають територію сучасної України, пов’язаний з іменем апостола Андрія Первозванного, який у другій половині І століття після Р.Х. проповідував Євангеліє у Північному Причорномор’ї, зокрема, у грецьких містах-колоніях Криму. За свідченням літопису “Повісті минулих літ” із Херсонеса апостол Андрій зі своїми учнями вирушив по течії річки Дніпра на північ. Він благословив місцевість, де пізніше з’явилася столиця Київської Русі – місто Київ. Апостол Андрій встановив хрест і сказав учням: “Чи бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, тут буде місто велике, і Господь воздвигне багато церков”. Тому святий апостол Андрій Первозванний, який традиційно називається першим єпископом Константинопольким, вважається основоположником Української Церкви.

Через відсутність постійної державної організації серед слов’янських племен, які заселяли територію сучасної України протягом ІІ середини ІХ століття християнство на українських землях зберігалося переважно у Північному Причорномор’ї. Згідно з  літописом, перші спроби християнізації Києва та земель навколо нього пов’язані з княжінням у Києві Аскольда і Діра (середина ІХ століття). Про так зване “Аскольдове хрещення” слов’янських племен у цей час повідомляє Константинопольський патріарх Фотій. 

Історик М. Брайчевський у своїй праці “Утвердження християнства на Русі” зазначає: “До кінця Х ст. Київська Русь складалась з певної кількості  “племен”, які зберігали автономію. Всього було сім або вісім основних племінних утворень; поляни, сіверяни, древляни, дреговичі, кривичі, ільменські словени, в’ятичі і, можливо, радимичі”.

Далі М Брайчевський зазначає ті племена, які були розташовані на території сучасної Київської Русі і безпосередньо увійшли в етногенез українського народу; “Кожне з них, у свою чергу, складалося з декількох менших. Так, до складу полянського об’єднання входили уличі, тіверці, волиняни, дуліби, бужани та білі хорвати”. Саме поляни стали стрижнем Київської держави, і саме вони стали основою формування українського етносу. Окрім, слов’янського племені полян безпосередньо до українсього етногенезу увійшли також сіверяни та древляни.

Під час правління київських князів Олега (кінець ІХ – початок Х століття)  та Ігоря (перша половина Х століття) християнство все більше почало розповсюджуватися серед еліти Київської держави – дружинників і бояр, що зафіксовано у договорі князя Ігоря з Візантією (944 р.). Дружина князя Ігоря княгиня Ольга, яка після смерті свого чоловіка стала правителькою Київської Русі, в середині Х століття прийняла хрещення.  Завдяки тісним торгівельним, дипломатичним і культурним зв’язкам з Візантією протягом її правління християнство продовжувало розповсюджуватися по землях Київської держави.

У 988 році син  київський князь Володимир запровадив християнство як офіційну релігію Київської держави. Київ став місцем новоутвореної Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Протягом 988-1243 років Київські митрополити призначалися Константинополем, проте вже в цей період були спроби встановити самостійність Київської митрополії через поставлення в Києві митрополитів місцевого походження. За часів правління Ярослава Мудрого (середина ХІ століття) єпископами на  митрополичу кафедру було самостійно  поставлено Іларіона, а в 1147 році – Климента Смолятича. Саме за Ярослава Мудрого в Києві було завершено спорудження величного          Софійського собору – кафедрального храму Київської Митрополії.

У наслідок навали Золотої Орди хана Батия у 1240 р. упала і столиця Київської Русі – Київ. У подальшому центр державного життя перемістився до Галицько-Волинського князівства. У середині ХІV українські та білоруські землі увійшли до Великого князівства Литовського. У 1415 році з дозволу литовського князя Вітовта єпископи Київської митрополії, єпархії яких перебували у межах Литовського князівства, зібрали собор у місті Новогрудку (територія сучасної Білорусі), де обрали та поставили митрополитом Київським Григорія Цамблака.

Під владою Золотої Орди на території сучасної Росії почав формуватися окремий від українського народу на іншій етнічній основі московський (російський) народ. У 1448 році без благословення Константинопольського патріарха в Москві самочинно собором єпископів московської частини Київської митрополії митрополитом був поставленний митрополит Іона.

У зв’язку з цим 1448 рік вважається роком проголошення автокефалії Московської митрополії (Російська Православна Церква) і відокремлення її від Київської. Хоча безпосереднім приводом проголошення Московської митрополії від Константинополя була останнього з Римом, проте після її розірвання  Московські митрополити не захотіли повернутися до підпорядкування Константинопольському Патріархату. Упродовж 141 року Московська Митрополія або Російська Православна Церква була невизнаною (до 1589 року), неканонічною, і не була визнана автокефальною іншими помісними Православними Церквами.

Прикметно, що домогтися автокефалії для Російської Православної  Церкви зміг правитель Московського Царства, татарин  Борис Годунов, який  запропонував Константинопольському Патріарху Ієремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого османами Константинополя до Московії. Коли Патріарх прибув для переговорів,  то виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті - Москві власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у “древній столиці” - Владимирі-на-Клязьмі. Ієремія на це не погодився, тож Борис Годунов почав вимагати від нього надання неканонічному Московському митрополиту титул Патріарха. Цікаво, що ієрархів Московської Митрополії навіть не було посвячено у ці наміри. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного утримання у Москві в неволі у 1588 році), Патріарх Ієремія змушений був погодитися на умови Бориса Годунова.

Водночас Київська Церква і далі продовжувала перебувати у складі Вселенського Константинопольського Патріархату та користувалася правами автономії і після відокремлення Московської Церкви та проголошення нею автокефалії.

У 1596 році частина православних ієрархів Київської митрополії прийняла Унію з Римо-Католицькою Церквою (Берестейська унія) внаслідок цього утворилася ще одна церква греко-католицька, що також була церквою, що вела свою історію від Володимирового хрещення.

Після політичного об’єднання України з Московським царством у 1654 році московська влада всіляко намагалася розповсюдити владу Московської церкви на землі України, чому протидіяли як українські ієрархи, так і українські політики. Чого варта лише одна битва під Конотопом між українським військом під проводом гетьмана Івана Виговського та Московським військом у 1659 році, в якій загинуло декілька десятків тисяч православних та мусульман з обох боків.

Необхідно зазначити, що церковні традиції Київської Церкви відрізнялися від традицій Московської Церкви. Через бажання наблизитися до традицій Київської Церкви московський патріарх Нікон вирішив здійснити реформи в своїй церкві за київським зразком, що викликало шалений спротив в Московській церкві. Церковні реформи підтримані російський царем Олексієм Михайловичем призвели до розколу в Московській церкві та розкол в  російському народі. Це назавжди розділило росіян на ніконіан та старообрядців, і ця рана не загоїлась й досі.

При живому київському митрополиті для керування Київською митрополією в Москві було висвячено єпископа Мефодія Филимоновича. За порушення юрисдикції Константинопольського патріархату цей єпископ був підданий анафемі Константинопольським Патріархатом.

У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху, як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський), порушуючи канони, отримав у Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру, чим фактично підпорядкував Київську митрополію Московському Патріархату.

Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська влада доклала всіх зусиль для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування.

Необхідно зазначити, що десятий з московських патріархів, Адріян, помер у 1700 році. Після цього цар вирішив не призначати нового Патріарха, натомість підпорядкувавши Московську Церкву новоствореному органу -Священному Синоду.  Тобто  понад 200 років Московська церква не мала свого Патріарха і повністю була підпорядкована світський владі, безпосередньо російському імператору.

Натомість Константинопольський Патріархат ніколи не визнавав канонічність приєднання Київської Митрополії  до Московського Патріархату, що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами.

Константинопольський  Патріарх Григорій VII у 1924 році видавав Томос про визнання Польської православної церкви, в якому зазначив: «Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулось не по писаним канонічним правилам, також не було дотримано все те, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу».

Необхідно зазначити, що під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років активно та неодноразово піднімалося питання автокефалії, але тоді не вдалось створити канонічну Українську Автокефальну Православну Церкву, оскільки Україну окупувала атеїстична більшовицька Росія. 

Проте такі канонічні церкви вдалося створити на еміграції, де сьогодні існують Українська Православна Церква США та Українська Православна Церква Канади, які знаходяться у канонічній єдності з Константинопольським Патріархатом.

Сьогодні після звернення до Матері-Церкви Константинопольського Патріархату від Президента України Петра Порошенка щодо отримання Томосу та автокефалії для Української Церкви, підтриманого  Верховною Радою України  та органами місцевого самоврядування, прості громадяни по всій Україні моляться і сподіваються, що восторжествує історична справедливість і незалежна Українська держава зрештою отримає свою автокефальну Українську Церкву.