Субота, 24 листопада 2018 07:48

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА І НАШ КРАЙ. До 100-річчя Української революції 1917-1921 років [Рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі]

Марченко А. І., укладач
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА І НАШ КРАЙ.   До 100-річчя Української революції 1917-1921 років  [Рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі]

ЗМІСТ

 Вступ

І. Національно-визвольний рух в 1917-1918 роках на території Сумщини

ІІ. Діячі Української Центральної Ради – уродженці Сумщини            

 

 

 ВСТУП

Багатовікова історія українського народу містить чимало цікавого і повчального для наступних поколінь. Одна з таких важливих історично значимих сторінок – Українська революція 1917–1921 років. Вперше в ХХ столітті український народ створив суверенну національну державу з усіма її ознаками – територією, кордонами, символікою, органами влади, військом, грошима, мовою – та об’єднав віками роз’єднані східні і західні українські землі.

Рекомендаційні матеріали присвячено висвітленню подій першого етапу визвольних змагань – доби Центральної Ради – на теренах сучасної Сумщини та участі уродженців краю в становленні першого уряду УНР.

Говорячи про Сумщину в ті часи, маються на увазі території сучасної області, які по 1917 рік перебували у складі чотирьох колишніх російських губерній: Харківської, Чернігівської, Полтавської, Курської.

Незважаючи на те, що сам термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій, в науковому лексиконі він закріпився лише з початку 90-х років, з часу здобуття Україною незалежності. Відповідно, представлені матеріали датуються з цього періоду. Виключення складають видані за кордоном представниками української діаспори статті в книгах та часописах, які знаходяться у фондах Канадсько-Української бібліотеки Сумської ОУНБ.

Представлені в покажчику матеріали різняться між собою особистими поглядами авторів, особливо спогади та щоденники. Але саме це і дає можливість різнобічно поглянути на такий складний період історії України і, зокрема, Сумщини, як частини держави.

У першому розділі подано список краєзнавчих матеріалів, які розкривають хід революційних подій 1917–1918 років на теренах сьогоднішньої Сумщини та характеризують різні сторони громадсько-політичного життя в регіоні.

Другий розділ присвячено діячам Центральної Ради, уряду УНР, активним учасникам розбудови української держави цього періоду – уродженцям краю або тісно пов’язаним з Сумщиною своєю діяльністю. Матеріал цього розділу подається за певною методикою: біографії діячів, життєвий шлях яких найбільш досліджено – стисло, з акцентом на діяльності під час Визвольних змагань та їх здобутках на ниві розбудови української ідеї; найменш досліджені біографічні дані – повністю; подано тільки прізвища тих, хто згадується в архівних документах. Список літературних джерел до цього розділу включає публікації, які були використані при підготовці матеріалу, статті і книги сумських краєзнавців та матеріали із фондів Канадсько-Української бібліотеки.

Мета посібника – допомогти всім зацікавленим глибше вивчити історію України через призму подій, пов’язаних з рідним краєм.

Бібліографія зібрана на основі фонду Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки і не є вичерпною. Перегляд завершено 1.09.2017 р.

Матеріал призначений старшокласникам та вчителям навчальних закладів, студентам, а також всім, хто цікавиться історією рідного краю.

 

І. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

В 1917–1918 РОКАХ НА ТЕРИТОРІЇ СУМЩИНИ

 

«ОДНИНІ УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА СТАЄ САМОСТІЙНОЮ, НІ ВІД КОГО НЕ ЗАЛЕЖНОЮ, ВІЛЬНОЮ, СУВЕРЕННОЮ ДЕРЖАВОЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

(IV Універсал)

1917 рік, скинувши самодержавство, відкрив нову добу в історії України, основним змістом якої став шлях до свободи, до вільного волевиявлення віковічних прагнень українського народу. І почався він зі створення Української Центральної Ради, яка стала лідером національно-визвольного руху. 1917–1918 роки – один із найбільш складних періодів у розвитку української державності. Це час ствердження суверенітету й незалежності Української Народної Республіки перш за все, як повноправного суб’єкта міжнародних відносин, створення чотирьох Універсалів, виходу на державницькій рівень української мови, початок розвитку національної освіти та культури. За короткий час Центральна Рада перетворилась з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки, представлений всіма верствами українського суспільства, який захищав інтереси не якогось одного стану, а першим публічно й відверто почав говорити від імені нації та про потреби нації.

Червень 1917 – I Універсал: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Проголошення автономії України.

Квітень 1918 – IV Універсал: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Проголошення суверенітету України.

Між цими подіями велика психологічна дистанція. Місцеві органи влади в Сумському та інших повітах нашого краю підтримали новостворену українську владу.

 

Протокол засідання

Сумської повітової Ради Селянських депутатів

10 листопада 1917 р.

Сумська Рада Селянських депутатів, заслухавши доклад інструктора Української Центральної Ради порішила:

Визнати Українську Центральну Раду своїм временним правительством (До Українських Установчих Зборів). Обіцяєм її всемирну свою піддержку… були внесені добровільні пожертвування в сумі 51 руб. 95 коп.

Архівні документи свідчать про активну діяльність місцевих громадських організацій, різних верств населення у процесі українського національного відродження, яке набувало різноманітних форм.

 

Протокол зборів 1 грудня 1917 р.

Голова: Тесленко Ф. П.

Секретар: Мачула М.

…Було вибрано делегата Тесленка В. П. до Центральної Ради і дано наказ: підтримка Установчих зборів, земельне питання, мир на демократичній основі, підтримка Української Центральної Ради. (Із засідання Надзвичайної сесії Сумських повітових Земських зборів)

Газети рясніють повідомленнями про організацію українського життя в місті та околицях.

«…Відчиняє ся брама національної «тюрми народів» Російської держави. Ми, Українці Одна з поневолених націй мусимо рішуче домагатися своїх національних прав, Нашими гаслами в цей мент най будуть:

  • НАЙ ЖИЄ СВЯТА УКРАЇНСЬКА МОВА ПО ВСИХ ГРОМАДСЬКИХ ТА УРЯДОВИХ УСТАНОВАХ!
  • НАЙ ЖИЄ РІДНА ШКОЛА!
  • НАЙ ЖИЄ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІЙСЬКО!
  • НАЙ ЖИЄ НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА!!!»

(Із «Заклику «Просвіти» с. Підлипного на Конотопщині до відстоювання національних прав 2 квітня 1917 року»)

 

З телеграми роменського духовенства до Української Центральної Ради

Без дати

            З Ромен. Повітові збори Роменського духовенства та парафіяни щиро вітають Раду з її працею на користь вільного рідного народу. Одноголосно вирішили добиватись автономії України на підставі федеративної демократичної республіки, а також автокефалії церкви, з службою Божою на рідній мові.

Голова зборів священик Гладкий.

           

Одним з основних засобів самоідентифікації українців завжди були як сама постать Т. Шевченка, так і його демократичні гасла, національні та політичні ідеали. Для українського селянина і робітника, учителя і священика ім’я поета і національне відродження були поняттями нерозривними, органічними. І в цей буремний час портрети Т. Шевченка, цитати з його творів використовуються на кожному українському мітингу. 29 травня сумська «Просвіта» звертається до міської думи з низкою пропозицій про увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка: «…увековечить имя Т. Г. Шевченка путем переименования одной из лучших улиц г. Сум, напр. Петропавловской в улицу Т. Г. Шевченка, а также… именовать одну из городских школ его именем, вместе с этим в будущем предположено поставить и пам’ятник Т. Г. Шевченку в г. Сумах, на что надо надеяться откликнется в свое время городское самоуправление».

Пізніше, восени 1918 року, ідея встановлення пам’ятника була здійснена в м. Ромни. Так постав перший в Україні пам’ятник Кобзареві роботи видатного скульптора-земляка І. П. Кавалерідзе – уродженця Роменщини.

            Ще один з напрямків діяльності українського уряду передбачав відродження української мови та її використання в усіх сферах життя, ліквідацію неграмотності серед дорослого населення, створення нових і українізація існуючих навчальних закладів.

           

Газета «Земские Известия» повідомляє, що «товариство ради «Просвіти» відкриває в Верхній Сироватці українську гімназію з першими 3-ма класами».

            На теренах краю жертовно працює інтелігенція: Гнат Хоткевич провадить у Лебедині курси історії та української мови, а видатний педагог Григорій Ващено віддає свій талант Роменщині – як комісар Центральної Ради з питань освіти, лебединську «Просвіту» очолює письменник Б. Антоненко-Давидович.

            «Наша ціль – просвітницька робота серед темного нашого найменшого брата, знайомити люд український з його рідною історією, літературою і музикою, а також найбільш зрозумілим способом поширювати поміж нього всякі агрономічні і сільськогосподарські відомості» (із статуту сумської «Просвіти»).

Розпочинається створення нових повітових органів влади, закладаються кооперативи, кредитні спілки. В складних умовах починають формуватись українські військові частини з українізованих полків колишньої царської армії, в яких було немало патріотів. Створюються загони Вільного козацтва (Глухівщина, Шосткинщина, Конотопщина, Роменщина), Січових Стрільців, Сумський і Глухівський полки, частини Сірої дивізії (Сірожупанники).

Проте про стовідсоткову підтримку Української революції населенням краю говорити не варто: у більшості повітів національні ідеї, проголошені Універсалами Центральної Ради, були незрозумілі багатьом жителям сіл регіону, а весь робітничий клас внаслідок історичних умов був денаціоналізований.

З одного боку, це був час великої національної роботи, в якій брала участь місцева інтелігенція, селянство, інші верстви населення, з іншого – це період хаосу, жорстокого протистояння і міжусобної боротьби різних суспільних верств і політичних партій. Роль нашого краю в історичних подіях цього часу визначило його географічне розташування, а саме, близькість до країни – носія імперських та більшовицьких ідей, які після жовтневого перевороту заполонили Слобожанщину. В умовах загострення боротьби за владу більшовики присилали в Україну своїх агітаторів, які вносили додаткову анархію і в без того розбурхане суспільство.

«Прийшовши в поселення у солдатській формі, маючи при собі всілякого роду зброю і відрізняючись особливою зухвалістю і нахабством, ці особи взялися за організацію військово-революційних комітетів», – писав у своєму звіті начальник Сумської повітової міліції.

4 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Росії оголосила Українській Центральній Раді ультиматум. Висунувши низку нереальних вимог, уряд Леніна шукав приводу для війни, щоб повернути Україну під свій контроль. Ставка на війну була останнім відчайдушним кроком нових кремлівських господарів, оскільки усі спроби розкласти Центральну Раду зсередини провалились. Вибори до Установчих Зборів, які на той час відбулися в Україні, показали, з ким український народ пов’язував своє майбутнє: українські партії здобули 75% голосів, більшовики – 10%. Не добившись приєднання до себе Української Народної Республіки «мирним» шляхом, більшовицька Росія почала проти УНР збройну інтервенцію. Через територію Сумщини починається наступ військ під керівництвом В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, який супроводжується нечувано жорстокими розправами. Терени Сумщини стають ареною боїв: червона армія, німецька, українська…

Українська революція надто багатовимірне історичне явище, щоб висвітити всі надзвичайно складні та суперечливі аспекти. Але саме досвід державотворення самостійної соборної України відіграв вирішальну роль у подальшій визвольній боротьбі українців.

«Як би не скінчилась ситуація [для] України, а національно за цих три роки український народ виріс незрівнянно більше, як за триста років неволі» (Чикаленко Є. Щоденник 1919–1920. – Київ ; Нью-Йорк, 2005. – С. 145).

Звідси починаються героїчні змагання за державність України, яка до цього була стерта з географічних карт, підручників історії, своєї власної свідомості. Здобутки революції та причини її поразки мають стати важливим уроком для сучасної України.

  

 Книги та статті з книг

Артюшенко М. Історія Боромлі / М. Артюшенко. – Тростянець, 1999. – С. 118–126.

            Події 1917–1919 років.

Артюшенко М. Нариси історії м. Тростянець / М. Артюшенко. – Суми : СумДУ, 2010. – С. 42–43.

Артюшенко М. Новітня історія Тростянеччини / М. Артюшенко. – Тростянець, 2004. – С. 28–68.

            Перебіг подій Української революції 1917–1920 років, вплив більшовиків, протистояння німецьким військам.

Бардакова О. М. Волокитине у 1917–1941 роках / О. М. Бардакова // Путивльський краєзнавчий збірник. Вип. 3. – Суми : Університетська книга, 2007. – С. 185–187.

Білокінь С. І. Глухівська трагедія : [копія] / С. І. Білокінь // Сіверщина в історії України : зб. наук. пр. – Київ ; Глухів, 2009. – Вип. 2. – С. 159–167.

            Із спогадів австрійського військовополоненого Іллі Рогатинського про криваві розправи більшовицького війська над жителями Глухова та прилеглих сіл у березні 1918 року.

Боротьба за державність : 1917–1921 рр. // Сумщина в історії України : навч. посіб. – Суми : Мак Ден, 2005. – С. 307–324.

Буринь у період Жовтневої революції 1917 року // Новаченко О. С. Місто Буринь: сторінки історії. – Суми :      Мрія-1, 1997. – С. 14–16.

Бырченко В. В. «Новая школа». Воспоминания. Сумы и люди в революцию 1917–1919 гг. / В. В. Бырченко // Манько М. О. Суми і сумчани у документах сучасників. Кн. 3 : 1655–2010. – Суми : Мрія-1, 2010. – С. 432–439.

«Вдарив революціонер – захитався світ!» 1917–1920 // Суми. Нове життя старих вулиць. 1917–1991 : зб. істор.-краєзн. матеріалів. – Київ : Фолігрант, 2012. – С. 15–59.

Визвольні змагання 1917–1921 // Хто є хто на Сумщині. Видатні земляки. Вип. 2. – Київ : Укр. академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2008. – С. 34–38.

Гагін В. Адміністративно-територіальні зміни на Путивльщині в добу національно-визвольних змагань 1917–1918 років / В. Гагін // Сумський краєзнавчий збірник / упоряд. О. М. Корнієнко, В. О. Артюх. – Суми : Мрія, 2016. – С. 188–191.

Голуб О. А. Перший у світі монумент Кобзарю / О. А. Голуб // …І оживу, і думу вольную на волю із домовини возову! : зб. нарисів. – Суми : Еллада, 2014. – С. 21–23.

            Спорудження в 1918 році в Ромнах скульптором-земляком І. Кавалерідзе пам’ятника Т. Г. Шевченку на кошти мешканців міста.

Гриценко А. Національно-визвольні змагання 1917–1918 років та створення Вільного Козацтва на Глухівщині / А. Гриценко // Сумський краєзнавчий збірник / упоряд.: О. М. Корнієнко, В. О. Артюх. – Суми : Мрія, 2016. – С. 192–204.

Демченко Т. П. «Черниговская земская газета» як джерело до вивчення революційних подій 1917 року на Сумщині / Т. П. Демченко, В. І. Онищенко // Матеріали четвертої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції (14–15 грудня 2001 р.). Ч. I. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2001. – С. 220–224.

Дідоренко Л. Покровка  : істор.-краєзн. нарис / Л. Дідоренко. – Краснопілля : Вітрила, 2002. – С. 22–34.

            Події 1917-1921 років.

Захарчук А. С. Державотворчі пошуки на Слобожанщині в контексті Української революції: політико-правовий аспект: березень 1917–квітень 1918 рр. : [монографія] / А. С. Захарчук. – Суми : Козацький вал, 2002. – С. 80, 89, 104–107, 124–127.

Захарчук А. С. Сумщина в контексті державотворчих процесів в Україні : березень-жовтень 1917 р. / А. С. Захарчук // Матеріали п’ятої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. Ч. II. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2003. – С. 117–120.

Захарчук А. С. Сумщина в останній період діяльності Центральної Ради / А. С. Захарчук // Матеріали шостої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2005. – С. 87–91.

Звагельський  В. Б. З історії Сумщини / В. Б. Звагельський, В. М. Власенко, М. О. Соколов // Сумщина в іменах : енц. довід. – 2-ге вид, перероб. та доп. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. XLII–XLIV.

            Згадуються члени Центральної Ради, обрані від територіальних утворень, політичних партій, громадських організацій Сумщини: П. Зайцев, М. Ковенко, Г. Михайличенко, Є. Онацький, С. Тимошенко.

Клименко В. А. Сумщина в період визвольних змагань 1917 року / В. А. Клименко // Матеріали шостої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2005. – С. 97–103.

Кудинов Д. Мирополье : исторический очерк / Д. Кудинов. – Сумы : Папирус, 2012. – С. 173–185.

            Події 1917-1921 років.

Кулиняк Д. Тисячолітнє Ведмеже : краєзн. нарис. / Д. Кулиняк. – Київ : Літопис–ХХ, 2010. – С. 109–118.

            Події 1917–1920 років.

Ленський О. Про початки товариства «Просвіта» на Сумщині / О. Ленський // Сумський краєзнавчий збірник / упоряд.: О. М. Корнієнко, В. О. Артюх. – Суми : Мрія, 2016. – С. 205–211.

            Виникнення товариства «Просвіта» на Сумщині в 1917 р.

Литкевич И. (Ирина Аркадьевна Лаврентьева). Мое детство. Сумы, 1911–1922 гг. Воспоминания // Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Кн. 3. 1655–2010. – Суми : Мрія-1, 2007. – С. 439–443.

Луценко О. А. Феміністський рух у Сумах в 1917 році як складова частина жіночого руху на Україні / О. А. Луценко // Матеріали другої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми : СДПІ ім. А. С. Макаренка, 1994. – С. 124–128.

Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Кн. 1. 1655–1919 / М. О. Манько. – Вид. 2-е, доп. – Суми : Мрія-1, 2007. – С. 181–199.

            Події 1917–1919 років. Згадуються делегати до Центральної Ради Ф. П. Тесленко, М. Курасов,  М. Яценко.

Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Кн. 3. 1655–2010. – Суми : Мрія-1, 2010. – С. 47–49.

            Керівництво органами Сумського управління у 1917–1919 років: В. Г. Літягін, В. І. Сазанов, О. І. Мещанінов, М. С. Крамаренко. Згадується представник Центральної Ради в м. Суми – Ф. П. Тесленко.

Михно И. Воспоминания. 1917–1922 гг. / И. Михно // Через віки та епохи: нариси з історії с. Терни у 4 т. Кн. 1. Шляхами випробувань / авт. і упоряд. А. М. Лісний. – Суми : Козацький вал, 2005. – С. 145–191.

            Спогади про події 1917–1922 рр. на Сумщині, зокрема в с. Терни, з точки зору професійного революціонера-більшовика.

Нітченко А. Г. Міські думи північної Сумщини в 1917 р. / А. Г. Нітченко // Матеріали четвертої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції (14–15 грудня 2001 р.). Ч. I. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2001. – С. 142– 145.

            Розглядається стан і реорганізація Кролевецької, Конотопської і Глухівської міських дум після Лютневої революції 1917 р. в Росії.

Нова епоха // Тупік С. В. Будищі – село над Клевенню : істор.- краєзн. нарис. – Суми : Мрія-1, 2002.– С. 43–45.

            Події 1917–1919 років.

Пархоменко В. Нарис історії Глинська / В. Пархоменко. – Глинськ ; Суми ; Київ, 2002–2005. – С. 196–245.

            Події 1917–1918 років. Згадується Демид Манько – член Центральної Ради від Роменського повіту.

Пролетарський поступ Конотопа // Конотоп на перехресті шляхів : зб. істор.-краєзн. нарисів у 3 кн. Кн. 1. / Ш. М. Акічев, М. М. Ганзя, О. В. Євтушенко [та ін.] ; за ред. В. К. Шейка, Т. Ю. Володіної. – Київ : Фолігрант, 2012. – С. 78–90.

            Вітання Центральній Раді з приводу I Універсалу, діяльність товариства «Просвіта» у формуванні національної свідомості українців Конотопа, створення та діяльність Ради робітничих депутатів, конотопської організації РСДРП(б) та їх вплив на подальші події, зокрема, збройні спротиви військам УНР.

Рудаков М. Чупахівка чотирьохсотлітня / М. Рудаков. – Київ : Українська хата, 2003. – С. 21–29.

            Події 1917–1921 років.

Сахно Ф. Історія Смілого / Ф. Сахно. – Київ : Варта, 2004. – С. 401–407.

            Події періоду Центральної Ради.

Стрельченко Г. С. Роменщина. Час, події, люди / Г. С. Стрельченко. – Суми : Эллада S, 2009. – С. 41–45.

            Події 1917–1921 років.

Сумщина в період відновлення державності : лютий 1917–1918 рр. // Сумщина від давнини до сьогодення : наук. довід. / упоряд. Л.  А. Покидченко ; відп. ред. Л. П. Сапухіна. – Суми : Слобожанщина, 2000. – С. 226–237.

            З історії адміністративно-територіального поділу Сумської області: таблиці, карта.

1917–1918-ті роки. Спроба тодішніх урядів розв’язати земельне питання // Корогод Б. Л., Корогод Г. І. Село Лікарське в контексті історії Слобідської України : [монографія]. – Суми : Мрія, 2016. – С. 48–63.

У добу визвольних змагань // Лисий І. Погляд у минуле. Історія і культура Конотопщини. – Суми : Мрія-1, 2008. – С. 79–81.

Українська революція 1917–1920 рр. в листівках та газетах : альбом / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд.: Г. М. Іванущенко. – Суми : Козацький вал, 2005. – 85 с.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд.: Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – 280 с.

Шалівська З. В. Чим славний Конотоп // Шалівська З. В., Акічев Ш. М., Мороз Л. П. Конотопщина – наш край : зб. краєзн.-публ. матеріалів. – Суми : Мрія, 2016. – С. 132–136.

            Участь конотопчан у створенні товариства «Просвіта», загонів Січових Стрільців у 1917–1918 рр.

Статті з періодичних видань

Букіна І. В. Створення громадських комітетів на Лівобережній Україні : березень–квітень 1917 р. / І. В. Букіна // Сумська старовина. – 2007. – № XXIII. – С. 48–56.

            Історія створення та діяльність органів місцевої влади у Харківській, Чернігівській, Полтавській губерніях (території, які на сьогодні входять до складу Сумської області).

Букіна І. В. Створення та діяльність громадських комітетів на Сумщині : березень–липень 1917р. / І. В. Букіна // Сумська старовина. – 2006. – № ХХ. – С. 178–185.

Грицун Р. 100 років боротьби. Українська революція 1917–1921 рр. / Р. Грицун // Круглий двір. – 2017. – 6 квіт. (№ 14). – С. 4.

            Згадуються А. Терниченко, І. Мірний, П. Зайцев, М. Василенко, В. Косинський, Вол. Тимошенко, С. Бородаєвський, П. Дорошенко.

Грінка О. Роковий 1917… Життя післяреволюційного Сумського повіту нагадувало розбурханий рій / О. Грінка // Панорама. – 2008. – 19–26 нояб. (№ 47). – С. А19.

Іванущенко Г. М. Українське відродження 1917–1920 років на Сумщині: спроба документального відтворення подій / Г. М. Іванущенко // Сумський історико-архівний журнал : науковий журнал з історії та архівознавства України. – 2009. – № VI–VII. – С. 149–170.

Ільєнко О. На вістрях багнетів був принесений на Україну «соціалістичний вибір», який зумовив найтрагічніші сторінки історії нашого народу / О. Ільєнко // Сумщина. – 1999. – 6 лист. (№ 125). – С. 2.

Кириєвський В. Есерівське повстання в Шостці. 95 років тому: з доповіді на третій науковій конференції «Чернігівщина і чернігівці часів Української революції 1917–1921 років» м. Чернігів. Історичний музей імені В. В. Вернадського. 24 жовтня 2013 року / В. Кириєвський // Вовремя. – 2013. – 20 нояб. (№ 47). – С. 5, 11 дек. (№ 50). – С. 5.

            Події березня 1918 року. Згадуються учасники антибільшовицького повстання: начальник порохового заводу м. Шостка у 1917–1918 роках М. С. Юркевич (розстріляний у 1937 р.) та інші учасники, розстріляні у 1938 році (до 20-річчя подій 1918 р.)

Кириєвський В. Революційна Шостка. До століття Лютневої революції 1917 р. / В. Кириєвський // Полісся. – 2017. – 23 лют. (№ 8). – С. 16.

            Є фото мітингу з М. С. Юркевичем, священиком Нимеровським.

Козинцев В. В. Н. Федоров – «знатный» путивлянин : из истории Путивльского района Сумской области / В. Козинцев // Газета Сулятицького. – 1996. – 13 сент. (№ 37). – С. 3.

            Озброєне повстання селян с. Козацьке Конотопського району та м. Путивль проти встановлення радянської влади.

Лисий І. Конотопщина в добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Сільські горизонти. – 2006. – 1 листоп. (№ 88). – С. 3.

            Перебіг подій та військові формування краю в 1917–1919 роках.

Лисий І. Конотопщина у добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Конотопський край. – 2008. – 23 серп. (№ 66). – С. 2.

            Події 1917–1919 років, згадуються делегати до Центральної Ради від Конотопщини: І. Г. Довгий, Т. І. Осадчий, І. Г. Рожченко, І. Д. Саган, П. Х. Сулизь.

Морозова А. В. Погроми на Сумщині у 1918–1919 рр. / А. В. Морозова // Сумська старовина. – 2002. – № Х. – С. 236–245.

Покидченко Л. А. Первые дни Октября 1917-го на Сумщине : по страницам газеты «Сумской вестник» / Л. А. Покидченко // Ваш шанс. – 1994. – 21–27 квіт. (№ 16). – С. 5.

Пономаренко П. «До основанья…» : 95 лет Октябрьской революции. Послесловие / П. Пономаренко // Путивльські відомості. – 2012. – 16 листоп. (№ 47). – С. 3.

            Події в Путивльському повіті в 1917–1918 роках, включення Путивльського повіту в склад України, спогади червоноармійця – делегата Московського губпродкома – І. В. Ряхіна про збройні протидії більшовикам монахів Глинської пустині.

Пономаренко П. «До основания…» / П. Пономаренко // Путивльські відомості. – 2017. – 10 берез. (№ 10). – С. 11.

            Путивльський край в 1917–1918 роках.

Яковенко Ф. Вітання Кролевецької міської Думи Центральній Раді / Ф. Яковенко // Кролевецький вісник. – 2015. – 28 серп. (№ 34). – С. 5.

 

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Ващенко Г. До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині в 1917–1924 роках / Г. Ващенко // Визвольний Шлях. – 1959. – Кн. 5. – С. 75–80.

            Події у Ромнах після Лютневої революції 1917 року.

Протижидівські погроми улаштовані більшовицькою армією в часи першої воєнної інвазії совєтської Росії в Україну // Збірник наукових праць на пошану Євгена Вертипороха – Президента Головної Ради НТШ і Голови Канадського НТШ з нагоди 70-річчя його життя. – Торонто, 1972. – С. 203–208.

            Погроми, вчинені більшовиками у Глухові в березні 1918 року.

Трембіцький В. За правильне розуміння вартості української революції (1917–1918) та держави 1918–1924 років : до 70-ліття суверенності 1918–1988 / В. Трембіцький // Альманах УНС. – 1988. – Річник 78. – С. 120–122.

            Виокремлюється українська державницька еліта, до якої зараховані С. Бородаєвський, В. Тимошенко, І. Мірний, О. Греків.

 

Електронні ресурси

Українська революція 1917–1920 рр. в листівках та газетах // Державний архів Сумської області : офіційний Веб-сайт. – Електронні дані. – Режим доступу:

http://daso.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=29, вільний (дата звернення 20.09.17). – Назва з екрана.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 // Державний архів Сумської області : офіційний Веб-сайт. Електронні дані. – Режим доступу:

http://shron.chtyvo.org.ua/Ivanuschenko_HM/Ukrainske_vidrodzhennia_1917-1920_na_Sumschyni_t1.pdf, вільний (дата звернення 22.09.17). – Назва з екрана.

  

«МИ ЖИЛИ НЕ ДАРЕМНО, НАШ ЧАС НЕ ПРОХОДИВ БЕЗСЛІДНО»

(М. Грушевський)

«…я благословляю долю, що я дожив побачити змагання української інтелігенції і одиниць з народу за свою державу; ця боротьба, ця кров марно не пропаде… тепер вже сміливо можна сказати, що ні поляки. ні росіяни не задушать нас, і Україна рано чи пізно, а таки буде!» (Чикаленко Є. Щоденник 1919–1920. – Київ ; Нью-Йорк, 2005. – С. 61).

Совєтська історіографія наполегливо зображала Центральну Раду як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну інституцію, ворожу інтересам українців, навіть не згадуючи людей, які стояли у витоків української державності, боячись самої ідеї незалежності країни. Ідеологи тоталітарного режиму подбали про те, щоб ці імена назавжди зникли із свідомості багатьох поколінь українців, як і сама подія – поява на карті Європи нової держави – Української Народної Республіки. Центральній Раді знадобилося лише вісім місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії та ще два місяці, аби задекларувати її цілковиту незалежність. Більш того, взяти за основу державотворення демократичні засади і принципи, світові, європейські новітні суспільно-політичні цінності поєднати з українськими реаліями. За всім цим стояли окремі люди.

На момент Лютневої революції багато української інтелігенції перебувало за межами України, працюючи в Москві та Петрограді. Серед них наш земляк Павло Іванович Зайцев. Але і там вони не залишались осторонь розбудови української національної ідеї: створювали українські громади, політичні партії (Революційну українську партію – РУП), петроградський осередок Товариства українських поступовців, орган петроградського комітету Української соціал-демократичної робітничої партії тощо. У Швейцарії та Франції жив ще один наш земляк – Олександр Михайлович Коваленко. Березневі події в Україні створили для цих людей можливість, залишивши вже влаштоване життя, повернутись на Батьківщину і віддати свої сили та знання на розбудову української держави.

Серед активних державотворців цієї доби чимало уродженців Сумщини, які проявили себе під час революції в різних галузях суспільного життя, в тому числі брали участь у діяльності головного органу влади – Української Центральної Ради. Так, Сумський повіт в Центральній Раді представляли члени Української партії соціалістів-революціонерів Яценко Максим та Яценко Федір; Лебединський повіт – Бурлюк Павло і Сивокінь Василь; Роменський – Манько Демид; Конотопський – Безпалий Гнат, Довгий Іван, Осадчий Тихон (від Української Селянської спілки); місто Конотоп – Рожченко Іван, Саган Іван, Сулизь Панас, Степаненко Степан, Осипенко Степан з с. Попівка, Глухов Федір, Обруч Семен, Здравствуй Степан (члени УСДРП). Представником Глухівського повіту в Центральній Раді був Коломієць Олекса, глухівчанин Євген Онацький – від українського студентства, та Микола Василенко з с. Есмань – від наукових кіл. Генеральним писарем УНР був уродженець с. Самотоївка Охтирського повіту Іван Мірний. До цього переліку слід додати ще таких членів першого українського парламенту, як Василь Довженко з Охтирського повіту, Михайло Ковенко з Білопілля, Гнат Михайличенко з Миропілля, Сергій Тимошенко з с. Базилівка Конотопщини, Євген Моїсеєнко з с. Ярославець Глухівського повіту. Одним з організаторів лісового департаменту був Борис Іваницький з Охтирщини. Серед них були представники влади, міністри, заступники міністрів і керівники управлінь. Активну участь у державотворенні прийняли митці – Василь Кричевський, уродженець с. Ворожба Лебединського повіту та Георгій Нарбут, уродженець с. Нарбутівка Глухівського повіту.

Наше минуле багате не тільки на героїчні події, але й на визначних людей – уславлених і невідомих, біографії яких є прикладом справжнього патріотизму, окрасою історії сумського краю, джерелом натхнення для сучасників. Їх національно-патріотичні переконання, чітке розуміння українського національного відродження на рівні державотворення визначили подальший життєвий шлях кожного з них. З падінням української державності персональний склад Центральної Ради розпався на дві частини – одні залишились на Батьківщині, інші виїхали в еміграцію. Ті із них, хто залишився в Україні, щиро намагались розвивати науку, мистецтво, освіту, сільське господарство своєї країни. Та чи можна було вижити в СРСР людині, яка була членом демократичного українського парламенту? Історичні відомості говорять про те, що всі вони були приречені на систематичну і послідовну ліквідацію в той чи інший спосіб. Доля деяких стала відома тільки після відкриття архівів, із скупих рядків слідчих справ, про багатьох взагалі нічого невідомо.

Ті, хто виїхав за кордон, продовжували справу розбудови української держави кожен на своєму місці: організовували українські військові курені, культурні осередки, освітні заклади (Українська Господарська Академія в Подєбрадах, Чехословаччина). Вони вірили, що незабаром повернуться на Батьківщину, а тому повинні готувати кадри для майбутньої розбудови незалежної України. Багатьом запам’ятався заклик політика Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина». За поетичною характеристикою письменника Романа Коваля, «гадалося, ще рік, два, ну, може три, і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась…».

Вдячна пам’ять людям, які спробували відродити суверенну Україну, віддаючи за цю справу своє життя. Вдячна пам’ять людям, які не полишали і в еміграції відстоювати право народу творити власну державність, продовжували працювати над розвитком науки, техніки, культури для слави України і її утвердження в світі.

Ці люди і їх заслуги перед Україною варті нашої уваги і пам’яті.

 

Помолимось за тих, що у розпуці

Помруть, відірвані від рідних хат,

Помолимось за тих, хто у розпуці

Вночі гризуть залізні штаби грат,

Що душать жаль у невимовній муці.

За тих, кого веде на страту кат.

Над ними, Господи, в небесній тверді

Простри Свої долоні милосердні.

(Юрій Клен)

Книги та статті з книг

Власенко В. Михайло Грушевський і Сумщина / В. Власенко // Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених          150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 5–12.

            Згадуються М. Василенко, П. Зайцев, В. Кричевський, Г. Нарбут, Є.  Онацький, І. Мірний.

Власенко В. М. Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917–1921 рр. / В. М. Власенко. – Суми : Мрія, 2016. – 200 с.

            Згадуються І. Мірний, Б. Іваницький, С. Тимошенко.

Драновська С. В. Українська Академія мистецтв: фундатори М. Грушевський і сумчани / С. В. Драновська // Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених 150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 29–32.

Статті з періодичних видань

Карпенко Ю. Властные сумчане. В годы Украинской революции 1917–1921 гг. уроженцы Сумщины участвовали в создании самостоятельного государства / Ю. Карпенко // Панорама. – 2008. – 3–10 сент. (№ 36). – С. А13.

            Згадуються: А.  Терниченко, І.  Мірний, П. Зайцев, М. Василенко, В. Косинський, В. Тимошенко, С.  Бородаєвський, П. Дорошенко.

Хвостенко Г. Державотворці – наші земляки / Г. Хвостенко // Сумщина. – 2008. – 19 січ. (№ 7) – С. 2.

            Згадуються П. Зайцев, М. Василенко, Б. Іваницький, О. Коваленко.

 

 

ІІ. ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ – УРОДЖЕНЦІ СУМЩИНИ

 

БЕЗПАЛИЙ ГНАТ ІВАНОВИЧ

(1887, с. Підлипне Конотопського повіту – ?)

Член Української Центральної Ради від Всеукраїнської ради робітничих депутатів Конотопського повіту.

Відомості про життя та діяльність взяті із запису архівно-слідчої справи.

Останнє місце роботи – вагонне депо, столяр (скоріш за все, м. Конотоп). Заарештований 21 серпня 1937 року. «Трійкою» при управлінні НКВС по Чернігівській області 25 жовтня 1937 року засуджений до ув’язнення у виправно-трудових таборах на 10 років.

Подальша доля невідома.

Згадки про представництво Безпалого Гната Івановича у Центральній Раді зустрічаються у запропонованих джерелах.

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 219.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

Електронні ресурси

Національний банк репресованих. Безпалий Гнат Іванович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії «Реабілітовані історією» : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=80315, вільний (дата звернення 14.09.17). – Назва з екрана.

 

БОЙКО ПЛАТОН

Член Центральної Ради від Роменського повіту.

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 212.

  

БУРЛЮК ПАВЛО

Член Центральної Ради від Лебединського повіту.

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 212.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ

(2.02.1866, с. Есмань, Глухівський повіт – 3.10.1935, Київ)

Громадсько-державний і педагогічний діяч, юрист, історик держави і права; член Центральної Ради, в. о. Голови Ради Міністрів Української Держави (П. Скоропадського), міністр народної освіти та мистецтва (1918), президент Державного Сенату (1918). Дійсний член і президент УАН (Української Академії наук).

            Помітне місце у політичному житті України кінця XIX – початку ХХ ст. належить українським вченим-історикам і, зокрема, нашому земляку Миколі Прокоповичу Василенку – одному з організаторів Української Академії Наук та її другому президенту. «Історія Академії наук Української РСР» (1982) лицемірно не згадує, що створення Української Академії розпочинається зовсім не з 1919 року, періоду встановлення радянської влади, а значно раніше – з буремного для України 1918. Свідомо піддавалось забуттю ім’я людини, яка ще за часів царизму, не зважаючи на утиски українофобів, віддавала усі сили розвитку в Україні історичних досліджень, правознавства та етнографії. Довгий час ім’я вченого було викреслено з історії України, замовчувалась його наукова і суспільна діяльність, радянська влада затаврувала «українського буржуазного націоналіста». Лише вузьке коло фахівців усвідомлювало несправедливість такого стану.

            До Центральної Ради на посаду заступника голови М. Василенка було запрошено за ініціативою М. Грушевського відразу після Лютневої революції. Та діяльної участі в роботі Ради він не брав, будучи одночасно призначеним Тимчасовим урядом у Петрограді куратором Київської шкільної округи. Після більшовицького перевороту повертається на Україну. Як згадувала дружина вченого, теж науковець-історик Н. Полонська-Василенко – автор славнозвісної «Історії України», він «цілковито віддався науково-педагогічній діяльності, був обраний професором в кількох вищих школах Києва», читав історію України та історію українського права. У січні 1918 року Миколу Прокоповича, як авторитетного юриста, обрано членом колегії Генерального суду УНР, адже за плечима М. Василенка була не тільки активна участь у громадсько-політичних процесах, а й друга, вже юридична, освіта та адвокатська практика. Але найбільш активно діяльність Миколи Прокоповича проявилась за уряду П. Скоропадського, де він очолює міністерство освіти та мистецтва. Згодом, на прилюдному процесі 1924 року, відкидаючи звинувачення в тому, що він «як гетьманський міністр брав участь у … продажу України з усіма її трудящими германському імперіалізмові», він скаже, що при входженні до складу гетьманського уряду керувався не політичними амбіціями, а виключно інтересами науки та культури: «Я ж поставив для себе мету … здійснити деякі реформи в ім’я українського політичного і національного відродження… Моя участь у гетьманському уряді не пройшла безслідно, тому що Всенародна бібліотека, Академія наук та інше продовжує існувати до цього часу».

            Академія наук України виникла не на порожньому місці. Кращі представники української інтелігенції як в Росії, так і в Австро-Угорщині завжди мріяли про власну Академію наук – не імператорську і не цісарську. В ній вони вбачали один із засобів національного відродження. Тому її створення стало можливим тільки після революційних подій 1917 року. Діяльність УАН розгорталась у політично нестабільній обстановці війни 1918–1920 рр. і вклад науковців, в тому числі нашого земляка М. П. Василенка – неоціненний. Репресований, як і багато інших, у 1924 році, засуджений до 10 років позбавлення волі, офіційно звільнений під тиском і міжнародної громадськості, і науковців Академії «від усіх заходів соціального захисту», академік М. П. Василенко проніс тавро контрреволюціонера не тільки до кінця свого життя – 1935 року. Буквально до недавнього часу він вважався лише помилуваним, але не реабілітованим. Тільки 28 червня 1991 року вирок було скасовано, а кримінальна справа щодо його звинувачення – закрита.

            Усім своїм життям Микола Прокопович Василенко служив народові, вітчизняній науці, в історію якої він увійшов не тільки як відомий вчений (його творчий доробок за 40 років наукової діяльності становить майже 500 наукових праць), але і як один із ініціаторів створення і організаторів Української Академії наук та Національної бібліотеки України.

Його книги

Василенко М. П. Вибрані твори : у 3 т. / М. П. Василенко ; упор.: І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук, Є. В. Ромінський ; відп. ред.: Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. – Київ : Юридична думка ; Академперіодика, 2006–2008.

Т. 1 : Історичні праці. – 2006. – 608 с.

Т. 2 : Юридичні праці. – 2006. – 560 с.

Т. 3 : Спогади, щоденники, листування. – 2008. – 720 с.

 

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 71–73, 206.

Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біогр. нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. – Київ : Вища школа, 2011. – С. 55–58.

Вороненко В. В. Микола Прокопович Василенко / В. В. Вороненко ; передм. Ю. С. Шемшученка. – Київ : Наукова думка, 1991. – 272 с.

Голубченко В. Ю. Освіта Сумщини в іменах : пед. довід. / В. Ю. Голубченко. – Суми : Університетська книга, 2012. – С. 41–43.

Гончаров О. І. Відновлені імена / О. І. Гончаров // Матеріали шостої сумської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2005. – С. 164–169.

Гурець Н. Фундатор Української Академії наук : до 140-річчя від дня народження академіка М. П. Василенка / Н. Гурець // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України : зб. наук. праць : матеріали п’ятої наук.-практ. конф. (18–19 травня 2006 р.). – Глухів, 2006. – С. 158–161.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 4. В–Вог. – Київ, 2005. – С. 109.

Енциклопедія Українознавства. Т. 1. А–Г / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1993. – С. 212.

Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України : зб. наук. праць : матеріали п’ятої наук.-практ. конф. (18–19 травня 2006 р.). – Глухів, 2006. – С. 157–158.

Історія Академії наук України. 1918–1993. – Київ : Наукова думка, 1994. – С. 13–54.

Котляр М. Довідник з історії України / М. Котляр, С. Кульчицький. – Київ : Україна, 1996. – С. 276–277.

Нариси історії Української революції 1917–1921 рр. Кн. 1. – Київ : Наукова думка, 2011. – С. 304–320.

Нехай не гасне світ науки : методико-бібліографічний матеріал / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2011. – С. 5–9.

Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року / Н. Полонська-Василенко. – 3-тє вид. – Київ : Либідь, 1995. – С. 419, 489, 492, 493, 495–497, 500, 514.

Реабілітовані історією. Сумська область. У 3 кн. Кн. 1. – Суми : Мрія-1, 2005. – С. 481–487.

Сало В. І. Сумщина: від Київської Русі до сьогодення : нариси / В. І. Сало. – Суми : Козацький вал, 2003. – С. 149–150.

Солдатенко В. Проект «Україна». 1917–1920 рр. Постаті / В. Солдатенко. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – С. 233–239.

Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених           150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 5–12, 24–30.

            Микола Василенко та Михайло Грушевський: духовні паралелі.

Сумщина в іменах : енц. довід. – Вид. 2-ге, перер. та доп. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. XLIII, 63–64.

Табачник Д. В. Українська дипломатія : нариси історії 1917–1990 рр. : навч. посіб. / Д. В. Табачник. – Київ : Либідь, 2006. – С. 156–182.

Терлецький В. В. Сіверянське коло К. Д. Ушинського / В. В. Терлецький. – Суми : Мрія-1, 2010. – С. 17–18.

Українська педагогіка в персоналіях. У 2 кн. Кн. 2. ХХ століття : навч. посіб. / за ред. О. В. Сухомлинської. – Київ : Либідь, 2005. – С. 16–21.

 

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд.: Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 195, 212 [фото], 237.

Український археографічний щорічник : [копія]. Нова серія. Вип. 3/4. Український археографічний збірник. Т. 6/7. – Київ, 1999. – С. 344–355.

            До історії творчих взаємин М. Грушевського та М. Василенка.

Чикаленко Є. Х. Щоденник 1919–1920 / Є. Чикаленко ; за ред. В. Верстюка, М. Антоновича. – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С. 38, 142, 316, 364, 533-534.

Шемшученко Ю. С. Вибране. – Київ : Юридична думка, 2005. – С. 367–371, 415–427.

Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки / В. Шендеровський ; за ред. Емми Бобчук. – Київ : Рада, 2003. – С. 20–27.

Яневський Д. Б. Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра / Д. Б. Яневський. – Харків : Прапор, 2012. – С. 34, 36, 37, 38, 39, 82, 298, 301, 379–380.

Статті з періодичних видань

Анищенко С. Засновник Академії наук / С. Анищенко // Сумська новина. – 1992. – 9 трав. (№ 19). – С. 2, 4.

Верстюк В. Ф. Громадсько-політична діяльність М. П. Василенка / В. Ф. Верстюк // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 38–47.

Грицун Р. 100 років боротьби. Українська революція 1917–1921 рр. / Р. Грицун // Круглий двір. – 2017. – 6 квіт. (№ 14). – С. 4.

Гурець Н. До 140-річчя з дня народження Миколи Прокоповича Василенка / Н. Гурець // Неделя. – 2006. – 11 февр. (№ 7). – С. 3.

Гурець Н. З когорти державотворців. Видатні земляки / Н. Гурець // Глухівщина. – 2016. – 20 січ. (№ 4). – С. 2.

Гурець Н. Повернення із забуття / Н. Гурець // Освітянські обрії. – 2006. – № 1. – С. 2.

Заїка В. Ф. Глухівський період у житті М. П. Василенка / В. Ф. Заїка // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 48–50.

Заїка В. Фундатор Академії наук / В. Заїка // Червоний промінь. – 1992. – 27 черв. (№ 26). – С. 3.

Капітоненко О. Станція «Путивль» («Красне») / О. Капітоненко // Місто Ярославни. – 2012. – № 6 (листоп.-груд.). – С. 4.

            Переказ спогадів М. П. Василенка про перебування на станції Путивль під час подорожі з с. Есмань до Полтави у серпні 1883 року.

Карпенко Ю. Властные сумчане. В годы Украинской революции 1917–1921 гг. уроженцы Сумщины участвовали в создании самостоятельного государства / Ю. Карпенко // Панорама. – 2008. – 3–10 сент. (№ 36). – С. А13.

Кістерська Л. Пам’ятник без хреста / Л. Кістерська, Л. Матвєєва // Українська культура. – 1991. – № 6. – С. 8–10.

Майборода В. «…Я сюди прийшов не ламати» : Микола Василенко – міністр народної освіти та мистецтва України / В. Майборода // Рідна школа. – 1996. – № 3. – С. 77–79.

Матвєєва Л. В. Становлення Української Академії Наук: 1918–1928 рр. / Л. В. Матвєєва // Український історичний журнал. – 2008. – № 6. – С. 4–26.

Мельниченко В. Як Михайло Грушевський зустрів свій 50-річний ювілей / В. Мельниченко // Слово Просвіти. – 2016. – 22-28 верес. (№ 38). – С. 10–11.

            М. Василенко про Грушевського: тези доповіді на урочистих зборах.

Нагірняк О. Прагнення постійного творчого пошуку : до 70-річчя від дня смерті видатного українського історика, другого президента Всеукраїнської Академії наук Миколи Василенка / О. Нагірняк // Шлях перемоги. – 2005. – 28 верес. (№ 39). – С. 2.

Нагребельний В. П. Видатний український історик і правознавець, організатор академічної науки, державний та громадський діяч: ювілейна сесія Загальних зборів Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України, присвячена 150-річчю від дня народження академіка М. П. Василенка / В. П. Нагребельний // Вісник Національної академії наук України. – 2016. – № 4. – С. 11–18.

Онищенко О. С. Роль М. П. Василенка у формуванні концепції та заснуванні Національної бібліотеки Української держави / О. С. Онищенко // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 17–25.

Про введення в обіг ювілейної монети «Микола Василенко» // Вісник Національного банку України. – 2006. – № 10. – С. 45.

            11 липня 2006 року Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 140-річчю від дня народження М. П. Василенка.

«Служив народу України усім своїм палким життям» : з нагоди 140-річчя від дня народження академіка М. П. Василенка : [вступна стаття] // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 16.

Усенко І. Б. М. П. Василенко: сторінки великого життя / І. Б. Усенко // Часопис Київського університету права. – 2016. – № 1. – С. 8–15.

Усенко І. Б. Основоположник української історико-правової науки / І. Б. Усенко // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 30–34.

Хвостенко Г. Державотворці – наші земляки / Г. Хвостенко // Сумщина. – 2008. – 19 січ. (№ 7). – С. 2.

Цюкало В. Іронія долі, або збіг обставин за життя і після смерті Миколи Василенка / В. Цюкало // Глухівщина. – 2012. – 11 січ. (№ 2). – С. 2.

Шемшученко Ю. Біля джерел : до 95-річчя Національної академії наук / Ю. Шемшученко // Голос України. – 2013. – 26 листоп. (№ 222). – С. 10.

Шемшученко Ю. С. Сторінки життя і творчості / Ю. С. Шемшученко // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 26–30.

Шпак В. Від кадета до націоналіста / В. Шпак // Урядовий кур’єр. – 2016. – 6 лют. (№ 24). – С. 11.

Юрчук В. І. Академік М. П. Василенко / В. І. Юрчук // Український історичний журнал. – 1994. – № 5. – С. 86–97.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 1 / гол. ред. В. Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1955. – С. 212.

Плющ В. Боротьба за українську державу під совєтською владою. Підпільні українські організації в Україні у 1920–1941 роках. Розгром української еліти й українського селянства / В. Плющ. – Лондон : Українська Видавнича Спілка, 1973. – С. 36–37.

  

ГЛУХОВ ФЕДІР МИКОЛАЙОВИЧ

(1880, с. Людіново, Росія – 16 травня 1938, м. Чернігів)

Член Центральної Ради від Української соціал-демократичної партії м. Конотоп.

Відомості про життя та діяльність взяті із запису архівно-слідчої справи та розвідок сумських краєзнавців.

Народився 1880 року в с. Людіново Московської губернії, за національністю – росіянин.

У 1917 році працював у м. Конотоп, входив до Української соціал-демократичної робітничої партії і був разом з іншими робітниками делегований до Центральної Ради. Після захоплення влади більшовиками мешкав у Конотопі. Маючи середню технічну освіту, працював до арешту інспектором відділу технічного контролю паровозоремонтного заводу м. Конотоп.

Заарештований 11 березня 1938 року. «Трійкою» при управлінні НКВС по Чернігівській області 25 квітня 1938 засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний 16 травня 1938 року у чернігівській в’язниці.

Реабілітований 24 лютого 1956 року Чернігівським обласним судом.

Джерело відомостей: Національний банк репресованих.

Книги та статті з книг про нього

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упор. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

  

Електронні ресурси

Національний банк репресованих. Глухов Федір Миколайович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії «Реабілітовані історією» : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=187176, вільний (дата звернення 21.09.17). – Назва з екрана.

 

ДОВГИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ

(1889, с. Підлипне Конотопського повіту – 1.11.1937, м. Чернігів)

Член Української Центральної Ради, політичний діяч.

Народився у 1889 році в селі Підлипне Конотопського повіту. У 1906 році закінчив двокласну школу в цьому ж селі і став членом партії російських есерів. З 15 років пішов працювати на завод слюсарем. В 1917 році перейшов до партії українських есерів. Член Центральної Ради від УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів). 9 вересня 1917 року був включений до делегації Української Центральної Ради на Демократичну нараду до Петрограда.

В 1929 році був арештований за участь в СВУ (Спілка Визволення України) і в грудні 1930 р. засланий на 3 роки до концтабору Котлас. Особливою нарадою ДПУ (Державне Політичне Управління) від 19.10.1931 р. звільнений. Згодом знову арештований. Засіданням «трійки» при Чернігівському Облуправлінні НКВС УРСР від 25 жовтня 1937 року був засуджений до розстрілу з конфіскацією майна за належність до «української націоналістичної організації та ведення антирадянської агітації».

1 листопада 1937 року в Чернігівській в’язниці вирок було виконано.

Реабілітований у 1989 році прокуратурою Сумської області.

Більш детальних відомостей про життя Івана Григоровича майже не збереглося. Останні роки життя відомі із слідчої справи, опублікованої на сайті Національного банку репресованих.

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 212, 238.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упор. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 212, 235.

Статті з періодичних видань

Лисий І. Конотопщина у добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Конотопський край. – 2008. – 23 серп. (№ 66). – С. 2.

 

Електронні ресурси

Національний банк репресованих. Довгий Іван Григорович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії «Реабілітовані історіє» : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=84602, вільний (дата звернення 21.09.17). – Назва з екрана.

  

ДОВЖЕНКО ВАСИЛЬ ДАНИЛОВИЧ

(1876, Охтирський повіт – ?)

Громадсько-політичний діяч, інженер-технолог; член Центральної і Малої Рад, Всеукраїнської ради робітничих депутатів, у Генеральному Секретаріаті очолював департамент ринку.

            До 1917 року мешкав у Москві і був делегований московською українською громадою на Всеукраїнський національний конгрес. Один із організаторів робітничих профспілок.

            На I Всеукраїнському робітничому з’їзді В. Довженка було обрано членом Всеукраїнської ради робітничих депутатів, яка увійшла до складу Центральної Ради. Член Української делегації на З’їзд поневолених народів Росії у Києві. 9 вересня був обраний делегатом від Української Центральної Ради на Демократичну нараду в Петрограді. Очолював департамент ринку праці.

            З 1920 року на еміграції. Голова Українського Червоного Хреста в Польщі, із 1931 року жив у Франції.

            Дата і обставини смерті невідомі.

            Таку інформацію про Василя Даниловича Довженка дає авторитетне видання В. Верстюка «Діячі Української Центральної Ради» (1998). Не менш авторитетна «Енциклопедія Українознавства» (Париж, Нью-Йорк, 1955) подає такі самі відомості з фактографічними розбіжностями: Довженко Григорій Данилович, 1877 рік народження.

            Вікіпедія враховує обидві версії та додає відомості про дату смерті – 18 грудня 1958 року, м. Абондан, Франція – з посиланням на джерело: «Помер Григорій Довженко // Свобода. – 1959. – № 10».

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 86, 219, 232, 238.

Енциклопедія Українознавства. Т. 2. Г–З / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1994. – С. 557.

Стаття має фактографічні розбіжності: представлено як Довженко Григорій, 1877 рік народження.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області  ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 192, 203 [фот.], 237.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 2 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1955. – С. 557.

            Фактографічна розбіжність з даними В. Верстюка «Довженко Василь», 1876 р. н. із видання «Діячі Української Центральної Ради» (1998).

 

Електронні ресурси

Довженко Григорій (політик) // Вікіпедія : Вільна енциклопедія. – Електронний ресурс. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Довженко_Григорій_(політик), вільний (дата звернення 10.09.17). – Назва з екрана.

            Є примітки про фактографічні розбіжності в даних.

 

ЗАЙЦЕВ ПАВЛО ІВАНОВИЧ

(10 (23).09.1886, м. Суми – 2.09.1965, Мюнхен)

Громадський і культурний діяч, учений-літературознавець, шевченкознавець, професор, член Центральної Ради, ради Міністерства закордонних справ УНР, в. о. міністра преси та інформації УНР (1921), член Ради Республіки (1921), директор канцелярії Генерального секретарства (міністерства) освіти УНР.

Науковими працями цієї людини користувалося багато видатних учених, письменників, діячів української культури. Його фундаментальні розвідки про Т. Шевченка стали доброю базою для серйозних видань та безлічі публікацій. Автор цілих томів наукових праць, досліджень, спогадів, знаний у світових наукових колах, залишався маловідомим на Батьківщині тільки тому, що 100 років тому приймав активну участь у створенні суверенної української держави.

В метричних книгах Іллінської церкви м. Суми за 1886 рік є запис про народження Зайцева Павла Івановича 23 (за ст. стилем) вересня 1886 року. Батько майбутнього вченого – Іван Арсенович, був помічником класних наставників Сумської Олександрівської гімназії (тепер класична гімназія), в якій і довелося навчатися майбутньому шевченкознавцю. Гімназійні роки пройшли в Сумах. Не один раз пізніше він згадував ці місця і людей, серед яких пройшли його юнацькі роки. Особливо тепло згадував він О. Олеся, свого земляка і приятеля. Цікаво, що батько Павла аж ніяк не був українофілом. Навпаки, він вважався серед учнів гімназії одним із «стовпів» режиму. Тож світогляд гімназиста Зайцева формували зовсім інші чинники: радикальне молодіжне середовище, яке підхоплювало всі передові ідеї початку ХХ століття. Тому, почавши навчання в Петербурзькому університеті у 1905 році, він відразу знаходить українську громаду, яку складали педагоги, журналісти та студенти, вступає до Революційної української партії. Закінчивши юридичний та історико-філологічний факультети, розпочинає наукову діяльність, яка стане працею усього життя – дослідження життя й творчості Тараса Шевченка. Саме Павлу Івановичу ми сьогодні завдячуємо винайденню великої кількості невідомих Шевченкових автографів численних творів, які були розкидані по всій Росії. З вибухом революції 1917 року Павло Зайцев опиняється у вирі громадсько-політичного життя. Петроградський осередок Товариства українських поступовців, у який на той час входив молодий вчений, уже 9 березня 1917 року виступив з декларацією, в якій були окреслені потреби українців: національна автономія, українізація народної освіти, звільнення полонених під час війни галичан. Кількома днями пізніше в Петрограді відбулась кількатисячна українська маніфестація і одночасно панахида по Т. Шевченку на плацу перед Казанським собором, першим виступав з промовою П. Зайцев.

Однак 1917 і 1918 роки, роки революції, відкривають для Павла Зайцева не тільки перспективу громадської діяльності, а й можливості для нових знахідок того часу – недоступних матеріалів: архів III відділу царської канцелярії перевезено для збереження з Департаменту поліції до Академії наук. Павло Іванович потрапляє на це рятування архіву, в якому 70 років пролежали не тільки кирило-мефодіївські слідчі справи, але й автографи славетної Шевченкової збірки поезій «Три літа» та оригінальний рукопис українською мовою «Книг битія» М. Костомарова, яку швидко скопіювавши, привозить до Києва та готує до публікації в журналі «Наше минуле». З вересня 1917 року займає помітне місце серед керівництва Центральної Ради, ставши начальником канцелярії Генерального секретаріату освіти, веде активну педагогічну діяльність в Науково-Педагогічній академії, немалу увагу приділяє новоствореній Академії наук. Але в 1919 році змушений був покинути Київ і включитися у визвольні змагання українського народу цієї доби. В 1920 році він – начальник культурно-освітнього відділу Армії УНР, в 1921 році – член Ради УНР в Тарнові. З 1921 року – на еміграції. До кінця свого життя Павло Іванович працює для України та українців: допомагає українським емігрантам у Європі, викладає українську мову в українських освітніх закладах, починає видання творів Тараса Шевченка в 16 томах, створює монографію «Життя Тараса Шевченка».

Помер учений 2 вересня 1965 року в Мюнхені. Похований на українському цвинтарі Вальдфрідгоф, де покоїться чимало видатних людей.

Шевченкознавчу і взагалі літературознавчу спадщину П. Зайцева ніхто не збирав у томи, це справа майбутнього. Єдині опубліковані на сьогодні твори – монографія «Життя Тараса Шевченка» та роман «Перше кохання Шевченка». Тому подано бібліографічний список його творів, друкованих в еміграційних виданнях, які знаходяться у фондах Канадсько-Української бібліотеки СОУНБ.

Його твори

Книги

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка.– 2-ге вид. / П. Зайцев. – Київ : Обереги, 2004. – 480 с. – (Б-ка українського раритету).

Зайцев П. Перше кохання Шевченка / П. Зайцев. Романи Куліша ; Аліна і Костомаров / В. Петров. – Київ : Україна, 1994. – 320 с.

Статті з періодичних видань

Зайцев П. Національно-історичні традиції українського народу і творчість Т. Г. Шевченка : пояснювальна стаття до повного видання творів поета в 16-ти томах / П. Зайцев // Народна творчість та етнографія. – 1996. – № 2–3. – С. 25–34.

Зайцев П. Пісень дивних чарівник / П. Зайцев // Музика. – 2001 – № 1–2 (січ.-квіт.). – С. 22–24.

Спогади про О. Кошиця.

Зайцев П. По поводу воспоминаний А. И. Куприна о Сумах // Ваш шанс. – 1997. – 18 сент.(№ 38). – С. 6 ; 2 окт. (№ 40). – С. 8.

Стаття була надрукована в санкт-петербурзьких «Биржевых ведомостях» 21 вересня 1913 року та передрукована газетою «Сумській въстникъ» (вересень 1913).

Зайцев П. Спогад про Олександра Кошиця / П. Зайцев // Народна творчість та етнографія. – 1991. – № 1. – С. 66–73.

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 94–95, 209, 222.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 10. З–Зор. – Київ, 2010. – С. 127–128.

Енциклопедія Українознавства. Т. 2. Г–З / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1994. – С. 714.

Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. Вип. 3. 2006 рік. – Суми : Собор, 2006. – С. 118–120.

Іванущенко Г. Сумчани в боротьбі за волю : 10 біографій : з нагоди 90-річчя Державного архіву Сумської області. – 2-ге вид., доопрац. – Суми : Мрія, 2016. – С. 43–57.

Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року / Н. Полонська-Василенко. – 3-тє вид. – Київ : Либідь, 1995. – С. 306, 308, 398.

Провідники духовності в Україні : довідник / за ред. І. Ф. Кураса. – Київ : Вища школа, 2003. – С. 416–417.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12–13, 191, 199 [фот.].

Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених             150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 5–12.

Сумщина в іменах. – 2-ге вид. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ. – С. XLIII, 156.

Шевченківський словник Сумщини / упоряд. В. Ю. Голубченко. – Суми, 1993. – С. 28–29.

«Я ще вернусь…» : Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми : СумДУ, 2008. – С. 103–108.

            Дружні зв’язки О. Олеся і П. Зайцева (беруть початок з юнацьких років у м. Суми), лист П. Зайцева О. Олесю (Берлін, 1943 р.).

 

Статті з періодичних видань

Грицун Р. 100 років боротьби. Українська революція 1917–1921 рр. / Р. Грицун // Круглий двір. – 2017. – 6 квіт. (№ 14). – С. 4.

Іванущенко Г. Дослідник Шевченкової правди / Г. Іванущенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2007. – № II–III. – С. 38–44.

Карпенко Ю. Властные сумчане. В годы Украинской революции 1917–1921 гг. уроженцы Сумщины участвовали в создании самостоятельного государства / Ю. Карпенко // Панорама. – 2008. – 3–10 сент. (№36) – С. А13.

Хвостенко Г. Державотворці – наші земляки / Г. Хвостенко // Сумщина. – 2008. – 19 січ. (№ 7). – С. 2.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Його твори

Шевченко Т. Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. I. Поезії 1837–1942 рр. / Т. Шевченко ; за ред. Павла Зайцева ; з передм. д-ра Яр. Рудницького. 2-ге доп. вид, третій наклад. – Чікаго : Видавництво Миколи Денисюка, 1962.– 352 с.

Із змісту:

Зайцев Павло. Редагування тексту Шевченкових поезій. – С. 211–218.

Зайцев П. Текст ранніх поезій Шевченка. – С. 219–228

Зайцев П. Перші три «Кобзарі». – С. 229–246.

З. П. Жандармська оцінка політичного значіння першого «Кобзаря». – С. 247–250.

Зайцев П. «Перебендя». – С. 258–268.

Зайцев П. Посланіє до Основ’яненка. – С. 269–276.

Зайцев П. «Іван Підкова». – С. 277–283.

Зайцев П. «Тарасова ніч». – С. 284–286.

Зайцев П. Ода на смерть Котляревського. – С. 308–312.

Зайцев П. Посланіє до М. Маркевича. – С. 313–315.

Зайцев П. «Гамалія». – С. 316–321.

Зайцев П. «Мар’яна-Черниця». – С. 322–330.

Шевченко Т. Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. XI. Шевченко – маляр, гравер і скульптор : праці Дмитра Антоновича і Павла Зайцева / Т. Шевченко ; передм. Богдана Кравцева. – Чікаго : Видавництво Миколи Денисюка, 1963. – 352 с.

Із змісту:

Зайцев П. Різьбарська творчість Шевченка. – С. 319–340.

Зайцев П. Архітектурні проекти Шевченка. – С. 341–352.

Книги та статті з книг про нього

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 2 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1955. – С. 714.

Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 2. Проза / Є. Маланюк. – Торонто : Гомін України, 1966. – С. 13–50.

            Про П. Зайцева та його книгу «Життя Тараса Шевченка».

Наумович С. Павло Зайцев. Життя Тараса Шевченка / С. Наумович // Визвольний шлях. – 1956. – Кн. IV. – С. 482–485.

  

ЗДРАВСТВУЙ СТЕПАН

Член Центральної Ради від Української соціал-демократичної робітничої партії м. Конотоп.

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 219.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12

  

ІВАНИЦЬКИЙ БОРИС ГЕОРГІЙОВИЧ

(8.03.1878, м. Суми (за іншими даними с. Самотоївка Охтирського повіту) – 4.04.1953, м. Детройт, США)

Організатор і директор Лісового департаменту уряду УНР (1917–1918), професор, засновник української школи лісівників, автор першої книги з лісівництва українською мовою, засновник і ректор Української господарської академії в Подєбрадах (Прага), директор Українського технічно-господарського інституту в Празі.

Борис Іваницький донедавна був відомий широкому загалу як український лісівник, громадський і просвітній діяч, ректор Української господарської академії в Подєбрадах, але поза увагою залишалися його політична діяльність, участь в українському національно-визвольному русі початку ХХ століття, в українському державотворенні 1917–1921 років.

Народився в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту. Якийсь час навчався у Сумському реальному училищі (колишня загальноосвітня школа № 4), яке закінчив 1886 року, а наступного вступив до Петербурзького інституту лісівництва. У столиці долучився до українського національного руху, Української студентської громади. У 1901 році за участь у студентських демонстраціях був заарештований і провів півтора місяці у сумнозвісних «Крестах» та пересильній в’язниці. Звідти його відправили під гласний нагляд до Полтави. Навесні 1902 року, здобувши диплом, розпочав свою професійну діяльність лісівника у державних господарствах Київської губернії. У 1907 році Борис Іваницький завдяки київській «Просвіті» видає українською мовою першу наукову працю з питань лісівництва «Як збутися ярів та пісків».

Після початку Лютневої революції 1917 року Борис Георгійович бере активну участь у розбудові фахових інституцій в Україні. У зв’язку з паливною кризою в країні він як представник Київського продовольчого комітету відвідує цукрові заводи, лісництва з метою запобігти нищівній вирубці лісу. Виступає одним з організаторів лісового департаменту Генерального Секретаріату земельних справ та Всеукраїнської лісової спілки. Залишивши роботу в урядових структурах під час існування Української держави П. Скоропадського, знову повертається до роботи в уряді Української Республіки, очоливши лісовий департамент. 2 січня 1919 року народний міністр земельних справ М. Шаповал та Б. Іваницький, як директор лісового департаменту, видають наказ про охорону лісів. Цим актом передбачалося взяти під охорону всі українські (державні і приватні) ліси. А 10 січня 1919 р. приймається закон «Про ліси в Українській Народній Республіці», у підготовці якого бере безпосередню участь Борис Георгійович. Усі ліси та землі, що були придатні для лісорозведення, оголошуються власністю держави. Не полишає наукової роботи. В цей час побачили світ його праці «Ліси України» та «Лісова господарка України». Розділяючи разом з урядом всі тяготи еміграції, не полишає створювати українські освітні заклади, спілки, веде педагогічну, просвітницьку, громадську роботу. Перебуваючи в еміграції, Б. Іваницький активно займається політичною діяльністю: входить до керівництва Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі (вигнанні). З 1948 року, обраний головою УНРади, до кінця свого життя очолює український парламент.

4 квітня 1953 року завершилось складне, сповнене поневірянь, та, водночас, яскраве життя нашого земляка. Поховали його у Детройті, а 1980 року перепоховали на українському православному кладовищі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі.

 

Книги та статті з книг

Власенко В. М. Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917–1921 рр. / В. М. Власенко. – Суми : Мрія, 2016. – С. 69–80.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 11. Зор–Как. – Київ, 2011. – С, 17.

Енциклопедія Українознавства. Т. 3. З–К / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1996. – С. 852–853.

Сумщина в іменах.– 2-ге вид. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. 168–169.

Статті з періодичних видань

Власенко В. Видатний лісівник : до 120-річчя з дня народження Бориса Іваницького / В. Власенко // Пороги : часопис для українців в Чеській республіці : [продовження]. – 1998. – № 2 (квіт.-черв-). – С. 12–13.

Власенко В. Головний лісівник / В. Власенко // Сумщина. – 1995. – 13 верес. (№ 73). – С. 3.

Хвостенко Г. Державотворці – наші земляки / Г. Хвостенко // Сумщина. – 2008. – 19 січ. – С. 2.

Хвостенко Г. Іваницький Борис Георгійович / Г. Хвостенко // Сумщина. – 2008. – 12 листоп. (№ 128). – С. 4.

Хвостенко Г. Коріння і крона Бориса Іваницького : до 120-річчя з дня народження / Г. Хвостенко // Новина. – 1998. – 12 берез. (№ 12). – С 2.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Іванис В. Стежками життя : спогади. Кн. V. На чужині / В. Іванис. – Новий Ульм, 1962. – С. 17, 23, 28, 42, 52, 56, 58, 62, 63, 65, 66, 68, 69, 70, 73, 80, 87, 90, 95, 98, 102, 114, 116, 117, 119, 120, 121, 122, 128, 139, 145, 158, 160, 161, 164, 165, 181, 220, 328, 329, 362, 388, 411, 420, 425.

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 3. / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1959. – С. 852–853.

Електронні ресурси

Кучеренко М. Борис Іваницький // Боярка. Історичні статті: Веб-сайт. – Електронні дані. – Режим доступу: http://history.cspr.info/2016/11/boris-ivanickiy/, вільний (дата перегляду 10.09.17). – Назва з екрана.

Десятниченко  О. Професор Іваницький Борис Георгійович // Краснопілля Інфо : Веб-сайт. – Електронні дані. – Режим доступу: http://krasnopillia.info/2014/09/24/profesor-ivanytskyj-borys-heorhijovych/, вільний (дата перегляду 10.09.17). – Назва з екрана.

 

КОВАЛЕНКО ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ

(27.07.1875, м. Ромни – 17.10.1963, м. Женева, Швейцарія)

Військовий інженер, начальник департаменту морської освіти Міністерства військових справ УНР.

Життя і діяльність цієї людини були наповнені подіями двох революцій, низки пам’ятних подій в історії України ХХ століття. І для кожної події він був легендою з попередньої епохи, виринаючи на арену історії, здавалося для того, щоб, зробивши свою справу, знову канути у небуття. Про нього і про історичні потрясіння, героєм яких був талановитий революціонер та математик писали багато, писав спогади і він сам. Та, видані в еміграції, ці матеріали тільки в наш час стали відомими широкому загалу на Батьківщині.

Народився Олександр Коваленко 27 липня (8 серпня за ст. ст.) 1875 року в м. Ромни, про що існує запис в метричній книзі Вознесенської церкви за № 2610. У своїх спогадах «На межі двох віків» він згадує навчання в Роменській реальній школі, куди поступив у 1878 році. Згадує і загальну політичну та духовну атмосферу періоду Олександра III: «…коли дух царедворця Побєдоносцева тяжів над всім і на всіх на цілім просторі тодішньої Російської імперії. В Роменській реальній школі, як розуміється, і по всіх інших школах, культивувався, під пильним доглядом директора з «малоросов», офіційний загальноросійський патріотизм, девізом якого було: «Самодєржавіє, православіє і народность» (розуміється, російська)». Своєрідною «віддушиною» було його перебування в селі Базилівці Конотопського повіту, де протягом трьох років проводив літні канікули в родині пізніше всесвітньо відомих братів Тимошенків – Степана, Сергія та Володимира. У тому старовинному Базилівському маєтку, що колись належав гетьманові Дорошенку, а потім нащадкам Гамалії, все сприяло пробудженню українського романтизму.

Ще одна яскрава сторінка – навчання в Харківському технологічному інституті та включення в активну громадську діяльність: створення таємних українських політичних товариств.

Революція 1905 року застала Олександра Михайловича інженером-механіком на славнозвісному броненосці «Потьомкін», на якому у червні того ж 1905 року вперше в історії російського флоту спалахнуло збройне повстання моряків. До повстання крім унтер-офіцерів добровільно приєднався тільки один офіцер – Олександр Коваленко, взявши на себе відповідальність за долю і арештованих офіцерів, і повсталих матросів. Радянські історики у свій час створили для підручників красиву легенду про це повстання, показану у фільмі Сергія Ейзенштейна «Потьомкін», яка стала офіційною версією цих подій. Свідчення очевидців, та й ім’я Олександра Коваленка, стали зникати із досліджень, які друкувались в СРСР, а сам легендарний броненосець у 1923 році був за наказом Леніна розібраний на металобрухт. Не хотіли привертати увагу до того факту, що більшість команди на броненосці – українці, серед яких і наші земляки з Роменського, Лебединського, Сумського повітів (список приводить сумський краєзнавець Г. Іванущенко в кн. «Сумчани в боротьбі за волю», с. 26), адже Чорноморський флот комплектувався переважно вихідцями з українських губерній.

Після поразки повстання Олександр Михайлович живе у Швейцарії та Франції, викладає математику в середній школі, стає автором двох підручників, видає у Лозанні журнал «L’Ukraine».

Коли почалася Українська Революція 1917 року, Олександр Коваленко повертається в Україну, де його призначають директором департаменту морської освіти в Міністерстві морських справ. Виїхавши на Чорноморський флот, за короткий час домігся того, що 20 кораблів підняли прапори УНР. Серед них і броненосець «Потьомкін», що увійшов до складу Українського військово-морського флоту та змінив назву на «Борець за свободу». В 1919 році з переговорів з представниками Антанти розпочалась його дипломатична служба. Потім була Румунія, консульство в Царгороді, українська дипломатична місія у Парижі. В 1920 році брав участь в асамблеї Ліги Націй як секретар української делегації.

У 1922 році переїздить до Чехії на запрошення Української Господарської Академії (УГА). Тут він викладає вищу математику та механіку. Видавниче товариство при УГА друкує його підручники:

  • Курс диференціального рахунку;
  • Курс аналітичної геометрії в просторі;
  • Теоретична механіка;
  • Курс прикладної механіки.

Це був колосальний внесок в розвиток української і світової наукової літератури того часу. Недарма один російський професор, побачивши на виставці в Празі підручники УГА, в розпачі вигукнув: «Так це їм і наша книжка вже не потрібна» (із спогадів Б. Мартоса).

Олександр Коваленко залишив про себе добру пам’ять у всіх, хто з ним стикався, як напрочуд порядна, щира, талановита людина, котра внесла в еміграцію глибоке знання української мови, музики, побутових народних звичаїв.

Помер у Женеві 17 жовтня 1963 року. З ним пішла у минуле велика національна постать. Все, що встигла зробити у своєму житті ця надзвичайно талановита, енергійна, але скромна людина служить прикладом справжнього патріотизму. В культурній праці і революційній діяльності, в дипломатії і науковій роботі він постійно шукав і розвивав український інтерес. «Що нового чути з України?» – це останнє, і єдине, про що він питав незадовго до смерті.

 

 Книги та статті з книг

Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. Вип. 2. – Суми, 2005. – С. 115–116.

            До 130-річчя від дня народження О. Коваленка – учасника повстання на броненосці «Потьомкін».

Енциклопедія Сучасної України. Т. 13. Киї–Кок. – Київ, 2013. – С. 450.

Енциклопедія Українознавства. Т. 3. З–К / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1996. – С. 1062.

Іванущенко Г. Сумчани в боротьбі за волю : 10 біографій / Г. Іванущенко. – Суми : Мрія, 2016. – С. 9–42.

Історичний календар 2000. Вип. 6. – Київ, 1999. – С. 171–173.

            Повстання на броненосці «Потьомкін» за участю О. Коваленка.

Сумщина в іменах. – 2-ге вид. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. 204–205.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 237.

Чикаленко Є. Х. Щоденник 1919–1920 / Є. Чикаленко ; за ред. В. Верстюка, М. Антоновича. – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С. 339 342, 362, 364, 590.

Статті з періодичних видань

Іванущенко Г. М. Олександр Коваленко: штрихи до історичного портрета / Г. М. Іванущенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № X–XI. – С. 224–137.

Кулиняк Д. Невідомий «Потьомкін»: за часів СРСР ідеологи свідомо приховували той факт, що більшу частину екіпажу повстанців становили саме українці / Д. Кулиняк // Військо України. – 2009. – № 6 (108). – С. 38–40.

Хвостенко Г. Державотворці – наші земляки / Г. Хвостенко // Сумщина. – 2008. – 19 січ. (№ 7). – С. 2.

 

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Його твори

Коваленко О. На межі двох віків: спогади про Українську Студентську Громаду в Харкові // Визвольний шлях.

  1. 1992. – Кн. 12 (536). – С. 1495–1505.
  2. 1993. – Кн. 1 (538). – С. 85–96.
  3. 1993. – Кн. 2 (539). – С. 235–243.

Статті про нього

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 3 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1959. – С. 1060.

Іванис В. Стежками життя : спогади. Кн. 5. На чужині / В. Іваніс. – Новий Ульм, 1962. – С. 108.

            Згадуються друковані в еміграції наукові праці О. М. Коваленка.

Мартос Б. Олександер Коваленко // Мартос Б. Визвольний здвиг України. – Нью Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто, 1989. – С. 244–253.

 

КОВЕНКО МИХАЙЛО МИКИТОВИЧ

(8.11.1888 (за ст. стилем), м. Білопілля, по іншим даним с. Грязне Охтирського

повіту – ?)

Військовий і політичний діяч, інженер; член Центральної Ради і Всеукраїнської ради робітничих депутатів, один з організаторів українського Вільного козацтва (1917), військовий комендант Києва (1918).

            Офіційна скупа на факти біографія цієї яскравої людини сьогодні, завдяки розвідкам сумських краєзнавців Г. Іванущена і В. Власенка та знайденим документам, набула нових кольорів, висвітлюючи життєпис цієї непересічної постаті.

            У біографіях про місце народження Михайла Ковенка донедавна зазначалось с. Грязне Охтирського повіту. Дослідникам вдалось знайти метричний запис № 89 Преображенської церкви м. Білопілля за 8 листопада (за ст. стилем) 1888 року про народження Михайла. Про батьків сказано: «Харьковской губернии Ахтырского уезда, Краснопольской волости, деревни Грязной крестьянин Никита Спиридонов Гавенко и законная жена его Елена Ермолаева оба православные». Очевидно, батьки тимчасово жили в Білопіллі, де і судилось народитися майбутньому діячеві Української революції. До речі, до самої революції він носив подвійне прізвище Ковенко-Гавенко.

            Звичайне дитинство, навчання в Люботинському двокласному училищі, Альтенбурзькому технікумі (Німеччина) та на механічному факультеті Дармштадтського політехнічного інституту, який закінчив 1910 року за фахом інженер-механік.

            Ще до початку Української революції Михайло Ковенко починає брати активну участь у політичному житті: вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії і як її представник у липні 1917 року стає членом Центральної Ради. Наприкінці року Ковенко уже член Української партії соціалістів-самостійників. Він твердо стоїть на державницьких позиціях, водночас усвідомлюючи, що тільки народна воля може вирішити питання про майбутній державний устрій України. Тому з завзяттям береться за надзвичайно складну в умовах війни і революції справу – 17 вересня 1917 року стає директором Виборчого бюро у складі Генерального секретарства внутрішніх справ (прообраз сучасної Центральної виборчої комісії). Та події, які відбувались у країні, змінили рід діяльності енергійного інженера Михайла Ковенка – його подальша участь в революції тепер пов’язана з організацією Вільного козацтва, яке покликане було стати засобом народної самооборони від численних збільшовичених банд дезертирів російської армії, що заполонили українські села, втікаючи з фронту додому. Особливо стали потрібними Україні військові формування після розв’язання ленінським урядом війни проти Української Народної Республіки.

З січня 1918 року Михайло Микитович Ковенко – військовий (особливий) комендант Києва. Широкого розголосу в УЦР набув здійснений ним арешт у будинку засідань її членів – М. Полозова, Г. Михайличенка, О. Сіверо-Одоєвського, О. Шумського та інших, які намагались, порозумівшись із більшовиками, розпустити УЦР і привести до влади Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Пікантність цієї змови була в тому, що її закулісним режисером виявився сам Генеральний Секретар внутрішніх справ Володимир Винниченко. У цій загрозливій ситуації єдиним, хто проявив рішучість, був саме Михайло Ковенко. Д. Дорошенко згадував: «Він зважився на такий вчинок, на який мало хто пішов би з офіціальних провідників українського життя … але своїм вчинком він врятував ситуацію». Отримавши військові повноваження Михайло Микитович не один раз рятував із своїми загонами український уряд. 5 січня загони Вільного козацтва під командуванням М. Ковенка захопили завод «Арсенал», де тривала підготовка повстання, роззброїли пробільшовицькі формування та вивезли із заводу велику кількість зброї, згодом ліквідували і саме повстання. У лютому прикривали відхід уряду з Києва під час навали карателів М. Муравйова. Згодом, після розпуску загонів Вільного козацтва, займається журналістикою, за часів Директорії стає головою Верховної слідчої комісії по боротьбі з контрреволюцією, на початку 1919 – особливим комендантом Вінниці та околиць. На сьогодні про цей період його життя відомо мало.

            З 1920 року Михайло Микитович живе на еміграції в Румунії. Можна б сказати, що на цьому його слід загадково губиться. Так стверджується в усіх біографіях. Але нещодавно сумський краєзнавець, кандидат історичних наук В. М. Власенко у протоколах засідань Управи Філії Українського Товариства Ліги Націй у Бухаресті знайшов запис від 5 грудня 1922 року, у якому згадується п. Ковенко, який перебував на той час у м. Текучіо (Румунія). Пошукова робота триває.

            «Що стосується п. Ковенка, то при всіх своїх хибах він є відомий здавна, як щирий патріот, який змагавсь за самостійність України вже тоді, коли більшість наших сучасних діячів навіть і не числила себе українцями» (К. Мацієвич).

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 106–107, 219.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 13. Киї–Кок. – Київ, 2013. – С. 558–559.

Енциклопедія Українознавства. Т. 3. З–К / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1996. – С. 1062.

Іванущенко Г. Сумчани в боротьбі за волю : 10 біографій. – Суми : Мрія, 2016. – С. 81–98.

Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. – 3-тє вид. / Н. Полонська-Василенко. – Київ : Либідь, 1995. – С. 479.

Сумщина в іменах : енц. довід. – Вид. 2-ге, перероб. та доп.– Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. XLIII, 207.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. C. , 2010. – С. 12, 14, 210.

Статті з періодичних видань

Іванущенко Г. М. Особливий комендант : до біографії Михайла Ковенка / Г. М. Іванущенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № VIII–IX. – С. 190–198.

Кравцевич-Рожнецьий В. Озброєна еліта нації / В. Кравцевич-Рожнецький // Дзеркало тижня. – 2002. – 12-18 жовт. (№ 39). – С. 21.

 

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 3 / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1959. – С. 1062.

За Державність : матеріяли до історії війська українського : зб. XI / ред. М. Садовський. – Торонто : Гомін України, 1966. – С. 42–64.

Мірчук П. Українська державність 1917–1920 / П. Мірчук. – Філядельфія, 1967. – С. 201–203.

Мірчук П. Українсько-московська війна. 1917–1919 / П. Мірчук. – Торонто : Ліга визволення України, 1957. – С. 13–14, 19, 22, 23.

Шкільник М. Україна в боротьбі за державність в 1917–1921 роках : спомини і роздуми / М. Шкільник. – Торонто : Друкарня оо. Василіян, 1971. – С. 109.

Електронні ресурси

Іванущенко Г. Особливий комендант : до 120-річчя з дня народження Михайла Ковенка // Державний архів Сумської області : Офіційний Веб-сайт. – Електорнні дані та програми. – Режим доступу:

http://daso.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=128, вільний (дата звернення 21.09.17). – Назва з екрана.

 

 КОЛОМІЄЦЬ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ

(1885, с. Дубовичі Кролевецького повіту – 10.01.1938, м. Чернігів)

Член Центральної Ради від Глухівського повіту.

1917 року обраний до Глухівської міської думи. Член Української партії соціалістів-революціонерів, від якої і був делегований до Всеукраїнських установчих зборів.

З 1918 року служив у кінній розвідці при 2-му стрілецькому полку «Сірожупанників», потім співробітником при Директорії УНР.

Емігрував до Польщі, але в 1922 році повернувся до рідного села. Згодом, у 1928 році їде до Києва, де налагоджує зв’язки з митрополитом В. Липківським. За його підтримки організовує в селі громаду УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква). Для показової служби до Дубовичів прибувають сам В. Липківський і протидиякон В. Потієнко (в майбутньому – голова Всеукраїнської Церковної Ради). Був освячений на сан священика.

            Заарештований 16 жовтня 1930 року. Особливою нарадою при колегії 23 лютого 1931 року був засуджений до заслання у Північний край (Росія) на 3 роки. Після відбуття першого терміну покарання проживав у м. Путивль, працюючи рахівником районної ветлікарні. Вдруге арештований 28 вересня 1937 року. 26 грудня 1937 року засуджений до вищої міри покарання. Розстріляний 10 січня 1938 року у м. Чернігів.

Реабілітований 9 січня 1990 року.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. дов. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 213.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 236.

Електронні ресурси

Національний банк репресованих. Коломієць Олександр Павлович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії «Реабілітовані історією» : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=78320, вільний (дата звернення 29.08.17). Назва з екрана.

 

Коломієць Олександр Павлович // Вікіпедія : онлайн енциклопедія. – Електронні дані та програми. – Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%94%D1%86%D1%8C_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний (дата звернення 29.08.17). Назва з екрана.

 

МАНЬКО ДЕМИД ФЕДОРОВИЧ

(1880, м. Глинськ Роменського повіту – 1919, м. Глинськ)

Член Центральної Ради станом на серпень 1917 року, український політичний та військовий діяч.

            Народився у 1880 році в заштатному містечку Глинськ Роменського повіту, за соціальним станом козак, жив у рідному місті. У молодому віці взяв активну участь у революційних подіях 1905 року в рідних місцях. За це був висланий на каторжні роботи до Сибіру, звідки повернувся лише після Лютневої революції в Петрограді. Після повернення на батьківщину відновив активну революційну діяльність.

Як один з двох делегатів від Роменського повіту (другим був Платон Бойко) взяв участь у Першому Всеукраїнському селянському з’їзді (15 червня 1917 р.). Там був обраний до Ради селянських депутатів та у складі 133 її членів включений до Української Центральної Ради. Брав активну участь у її заходах. Зокрема, під час засідань 8 сесії УЦР 12–17 грудня 1917 року, де обговорювався проект земельного законодавства, «селянин із Роменського повіту на Полтавщині, член УЦР та Всеукраїнської ради селянських депутатів Демид Манько заявив, що поїхати йому додому з таким законом означало б «отримати там дрючка».

Подальша його громадська та революційна діяльність відбувалася в рідному місті Глинську. У жовтні 1917 року Демид Манько, вступивши разом із своїм братом Андрієм до Глинського партизанського загону, бере участь у повстанні місцевих селян проти режиму гетьмана Павла Скоропадського.

У листопаді 1919 року приймає участь у місцевому повстанні проти армії генерала Денікіна, що на той час контролювала територію Лівобережної України, і гине в Глинську під час придушення денікінцями цього повстання. Його брат Андрій, на той час командир Глинського партизанського загону, загинув у липні того ж 1919, разом зі своїм загоном, обороняючи Полтаву від денікінців.

Могила Демида Манька на кладовищі села Глинськ Роменського району Сумської області збереглася, хоч і не позначена надгробком.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. дов. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 213.

Пархоменко В. Нарис історії Глинська / В. Пархоменко. – Глинськ ; Суми ; Київ, 2002–2005. – С. 197, 215.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 204 [фото з дружиною].

Електронні ресурси

Манько Демид Федорович // Вікіпедія : онлайн енциклопедія. – Електронні дані та програми. – Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D1%8C%D0%BA%D0%BE_%D0%94%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D0%B4_%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний (дата звернення 1.09.17). – Назва з екрана.

 

 МИХАЙЛИЧЕНКО ГНАТ ВАСИЛЬОВИЧ

(14.09.1892, с. Студенці (нині в межах с. Миропілля) – 21.11.1919, м. Київ)

Громадсько-політичний діяч, письменник, член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, нарком освіти УСРР (1919), розстріляний денікінцями.

Донедавна Гнат Михайличенко був відомий як цікавий український письменник-новатор початку ХХ століття. Як про письменника про нього написано мало, бо його і прочитано мало. Ще менше висвітлено його діяльність в Українській Центральній Раді, членом якої він був.

Народився в селянській сім’ї. У 1908–1912 роках навчався в Харківському сільськогосподарському училищі, згодом – у Московській сільськогосподарській школі, Московському народному університеті ім. Шанявського. Мобілізований до російської армії, на початку війни, дезертирував та нелегально переховувався в Галичині. На початку 1915 року був заарештований за належність до харківської організації лівих есерів і за вироком суду засуджений до 6 років каторги (яку замінили засланням) та довічного поселення в Сибіру. Покару відбував у с. Тулуп’єму Нижньоудинського повіту Іркутської губернії.

            Після Лютневої революції повернувся в Україну. На I Всеукраїнському селянському з’їзді був обраний до ЦК Селянської спілки та делегований до Центральної Ради. Як член Української партії соціалістів-революціонерів працював у харківській партійній організації. Належав до лівого крила партії, яке виступало за соціальну революцію в спілці з більшовиками.

            На початку січня 1918 року група членів Української Центральної ради – представників Української соціал-демократичної та Української партії соціалістів-революціонерів, намагалась, порозумівшись із більшовиками, розпустити Центральну Раду та привести до влади Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак спроба перевороту була ліквідована військовим комендантом Києва М. Ковенком. Г. Михайличенко та інші учасники змови були заарештовані.

            Буремні події швидко змінювали поле діяльності. Підготовка антигетьманського повстання, після захоплення Києва більшовиками – нарком освіти УСРР, входив до колегії Київської ГубЧК. У травні-липні 1919 року воював на Західному фронті. Із зайняттям Києва наприкінці серпня 1919 року військами Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна перейшов на підпільну партійну роботу. Заарештований разом із Василем Чумаком денікінською контррозвідкою і застрелений під час спроби втечі 21 листопада. Похований 29 грудня 1919 року в братській могилі на території Аносівського парку. Могила не збереглася. Йому було тільки 27 років.

Гнат Михайличенко вів активну літературну діяльність: один із фундаторів альманаху «Музагет», редактор журналу «Мистецтво», альманаху «Зшитки боротьби». Серед опублікованих художніх творів – збірка «Новели», автобіографічна повість «Історія одного замаху», мініатюри, новелістична повість «Блакитний роман».

В Україні дослідженням біографії та творчості письменника займався сумський краєзнавець і журналіст Геннадій Петров. Саме йому вдалося встановити точну дату і місце народження Г. Михайличенка.

До 125-річчя від дня народження Г. В. Михайличенка в серії «Видатні земляки» Сумська обласна універсальна наукова бібліотека видала бібліографічну пам’ятку «Життя, як спалах зорі».

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 127–128, 228.

Життя, як спалах зорі : до 125-річчя від дня народження Г. В. Михайличенка : бібліографічна пам’ятка / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. Ю. В. Андріяш. – Суми, 2017. – 14 с. – (Серія «Видатні земляки»).

Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. Вип. 4. 2007 рік. – Суми : Собор, 2007. – С. 112–114.

Сумщина в іменах : енц. довід. – 2-ге вид, перероб. та доп. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. XLIII, 304.

Українська революція 1917–1920 : подвиг героїв Крут : матеріали наук. читань (14 січня 2008 р.) / відп. ред. В. Верстюк. – Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – С. 149–151.

            Лівоесерівська опозиція, до якої належав Г. Михайличенко, в Центральній Раді.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 47, 238.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 4 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1962. – С. 1560.

 

МІРНИЙ ІВАН ІВАНОВИЧ

(30.08.1872, с. Самотоївка Харківської губернії (нині Сумська обл.) – 17.03.1937, м. Прага)

Громадсько-політичний діяч, юрист, член Центральної Ради, Генеральний (Державний) писар УНР (1918). Співавтор тексту IV Універсалу Центральної Ради, член дипломатичної місії УНР на Паризькій мирній конференції.

            З-поміж активних діячів Української революції 1917–1921 рр. та української еміграції міжвоєнного періоду донедавна маловідомим залишалося ім’я нашого земляка, журналіста, юриста і політика Івана Івановича Мірного. Навіть місце народження було з’ясоване лише нещодавно: с. Самотоївка Краснопільскої волості Охтирського повіту. Вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті, закінчивши 1898 року юридичний факультет. Небагата на зовнішні події біографія, яка мало про що говорить пересічній людині: податковий інспектор в Умані, фінансова палата в Києві, член українських громадських і політичних організацій, Товариства «Просвіта», Українського клубу. Під час Першої світової війни брав участь в акціях на допомогу біженцям з Галичини, у політичному русі українців в Російській імперії.

Така багатогранна діяльність виявила ті професійні якості Івана Мірного, які стали необхідними в непросту добу Українських визвольних змагань. Вибраний до Центральної Ради у квітні 1917 року, займає відповідальні посади, які вимагають пунктуальності, акуратності, відповідальності: жовтень 1917 – заступник Генерального писаря, листопад 1917 – Генеральний писар, січень 1918 – Державний писар УНР. Він брав участь у підготовці текстів Універсалів Української Центральної Ради та законів УНР. «В поводженні цієї особи – по діловому, але при тім і сердечно-теплому – виявляє себе тип людини, так відмінний від тогочасного складу нашого урядового апарату. … в стилі розмови й манері поводження цієї людини виявляв себе якийсь природний аристократизм, якась органічна, стихійна шляхетність» (із спогадів Б. Лисянського, колишнього підлеглого). Ділові якості Івана Мірного цінували всі уряди того часу: після гетьманського перевороту він очолив канцелярію Міністерства закордонних справ.

В еміграції займався фінансовими справами, друкувався в українській пресі, був речником Міністерства фінансів УНР у Берліні, активно займався громадською роботою, став діяльним членом українських емігрантських організацій, залишався членом Української радикально-демократичної партії.

Помер у Празі 17 березня 1937 року.

Всі спогади сучасників відзначають високі моральні якості та чистоту цієї скромної людини – нашого земляка Івана Івановича  Мірного.

«…чиста гуманність і демократизм не лише на словах, а й на ділі, у зносинах з людьми, у власному житті, посвятна відданість українській визвольній ідеї, активність, злучена з безпретензійністю, – ось ті риси, що їх втілював у собі І. Мірний» (Ф. Слюсаренко, філолог, історик, емігрант).

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 130, 209, 222, 233, 236.

Власенко В. М. Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917–1921 рр. – Суми : Мрія, 2016. – С. 27–33.

Енциклопедія Українознавства. Т. 4. К–М / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка – Перевид. в Україні, репр. відтворення вид. 1955–1984 рр. – Київ : Глобус, 1996. – С. 1583.

Енциклопедія історії України. Т 6. – Київ : Наукова думка, 2009. – С. 748.

Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. Вип. 4. – Суми : Собор, 2007. – С. 115–116.

Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених         150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 5–12.

Чикаленко Є. Щоденник 1919–1920 / Є. Чикаленко ; за ред. В. Верстюка, М. Антоновича. – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С. 320, 368, 492, 587,

«Я ще вернусь…» : Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми : СумДУ, 2008. – С. 127–138.

 

Статті з періодичних видань

Власенко В. М. Листування Івана Мірного з Олександром Олесем : до 130-ліття від дня народження поета / В. М. Власенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2008. – № IV–V. – С. 149–159.

Грицун Р. 100 років боротьби. Українська революція 1917–1921 рр. / Р. Грицун // Круглий двір. – 2017. – 6 квіт. (№ 14). – С. 4.

Карпенко Ю. Властные сумчане. В годы Украинской революции 1917–1921 гг. уроженцы Сумщины участвовали в создании самостоятельного государства / Ю. Карпенко // Панорама. – 2008. – 3–10 сент. (№ 36) – С. А13.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 4 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1962. – С. 1583.

Трембіцький В. За правильне розуміння вартости української революції (1917–1918) та держави 1918–1924 років : до 70-ліття суверенности 1918–1988 // В. Трембіцький // Альманах УНС. – 1988. – Річник 78. – С. 120, 121.

Електронні ресурси

Десятниченко О. Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР // Краснопілля Інфо : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу:

http://krasnopillia.info/2014/09/23/mirnyj-ivan-ivanovych-derzhavnyj-sekretar-unr/, вільний (дата звернення 2.09.17). – Назва з екрана.

 

МОЇСЕЄНКО ЄВГЕН

Член Центральної Ради, с. Ярославець Глухівського повіту.

Книги та статті з книг

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

ОБРУЧ СЕМЕН ВАСИЛЬОВИЧ

Член Центральної Ради від м. Конотоп.

Книги та статті з книг

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

ОНАЦЬКИЙ ЄВГЕН ДОМЕТІЙОВИЧ

(13.01.1894, м. Глухів – 27.10.1979, м. Буенос-Айрес, Аргентина)

Громадський діяч, журналіст, історик культури, лінгвіст, професор; член Центральної Ради, секретар голови Центральної Ради.

            Народився у Глухові в сім’ї педагога Дометія Григоровича Онацького. У своїх спогадах Євген Онацький писав: «Батько мій був українським Никодимом і лояльним службовцем: знав добре українську історію, любив усе українське і почував себе українцем, але своє українство старанно ховав від стороннього ока. В хаті у нас, як тоді, зрештою, і в усіх інтелігентських родинах, панувала московська мова, і, хоч батько й любив підкреслювати, що ми походимо з давнього козацького роду, своє «мазепинство» ховав глибоко в душі, був учителем, як і всі інші вчителі на Поділлі (і здається, на всьому Правобережжі), одержував спеціальний додаток до платні – «за обрусеніє края». І додавав: «Лише пізніше я довідався, що батько поза службовими годинами перекладав поеми Лермонтова на українську мову, мріяв про введення української мови по школах і готував для того «задачник» арифметичних завдань».

            Тож не дивно, що навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету протягом 1912–1917, належав до нелегальних студентських товариств. З Українською Центральною Радою почав співпрацювати після повернення до Києва М. Грушевського, якого відвідав у складі студентської делегації, та який справив на студента неабияке враження. Спочатку формально не входив до складу УЦР, але в квітні був призначений завідуючим секретаріату. У травні був введений до складу УЦР представником Чернігівської губернії. В листопаді 1917 провадив переговори з урядом козацьких військ у Катеринодарі та Новочеркаську. У січні – березні працював секретарем УЦР. Палко проповідував та захищав ідеї Центральної Ради. За гетьманської влади відійшов від політичної діяльності. Репрезентував УНР на мирній конференції в Парижі (1919–1920).

В еміграції – з 1921. У 1929 році увійшов до Організації українських націоналістів та був призначений керівником ОУН в Італії, де викладав українську мову у вищих навчальних закладах. 29 вересня 1943 року німецька окупаційна адміністрація в Італії заарештувала Є. Онацького як визначного українського націоналістичного діяча за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму: відбув ув’язнення спочатку в Італії, а потім в Берліні та Оранієнбурзі. У 1945 році переїхав до Аргентини, де став діяльним членом місцевої української громади та одним із засновників Спілки українських науковців, митців і літераторів.

Проживши майже 60 років на чужині, залишив глибокий слід в українській історії та культурі. Євген Онацький – активний журналіст, редактор аргентинського журналу, автор 22 книжок українською і 11 – італійською мовами, серед них праці: «Наше національне ім’я. Наш національний герб» (1949), щоденники     «У вічному місті» та «По похилій площі». На сторінках цих книжок, газет і журналів вміщено сотні його праць, присвячених українським діячам, найрізноманітнішим подіям, численним українознавчим явищам. Але працею всього життя Є. Онацького стала етнологічна «Українська мала енциклопедія», що була надрукована в Буенос-Айресі у 1957–67 роках. Від більшості енциклопедій світу вона відрізняється саме тим, що це праця однієї людини. Він писав її від першої сторінки першого випуску до останньої випуску шістнадцятого, разом близько 2200 сторінок – колосальна праця, на яку поклав усе життя.

Помер Євген Дометійович Онацький 27 жовтня 1979 року в м. Буенос-Айрес.

  

ЗНЕВІРЕНИМ

Ти не віриш у здійснення своїх замірів. І тому все, що ти починаєш, несе вже в собі зародок невдачі.

Висловлюючи свої ідеї, ти загикуєшся й запинаєшся на кожному слові, як мати, що соромиться своєї дитини. І так породжуєш до себе недовір’я.

Ти не віриш у справи, які розпочинаєш. І тому все, що робиш, банкрутує в самому зародкові. Ти сам собі витворюєш труднощі й перешкоди, сам собі перегороджуєш шлях до успіху.

І ця твоя зневіра шириться навкруги тебе, як магнетична сила, що паралізує і нищить всю твою енергію.

Ти не маєш віри в життя, яким живеш.

І тому твоє життя перетворюється в повільне самогубство.

Песимізм і байдужість товаришать тобі. І ти витворюєш темряву суму і безнадії, якою обдаровуєш тих, хто тебе любить…

Хіба це не жорстоко?

Відшукай же віру й піднеси голову!

Зневіра – це сіра мряка, що вкриває душу переможених.

Віра – це полум’я, що гартує меч переможців.

(Є. Онацький. Очима душі – Голосом серця : переспіви // Визвольний шлях. – 1957. – № I. – С. 80).

 

Його твори

Книги

Онацький Є. Українська мала енциклопедія. У 4 т. Т. 1. А–І / Є. Онацький ; упоряд. та наук. ред. С. І. Білокінь. – Вид. 2-ге, уточнене. – Київ : Пульсари, 2016. – 562 с.

 Статті з періодичних видань

Онацький Є. Кам’янець моїх юних днів / Є. Онацький // Пам’ятки України: історія та культура. – 2000. – Ч. 3–4 (№ 128–129). – С. 88–91.

У спогадах згадується м. Глухів та родина.

Онацький Є. Нищення тоталітарним режимом пам’яток культури та релігії в Києві / Є. Онацький // Народна творчість та етнографія. – 1991. – № 1. – С. 58–60.

Онацький Є. Основи суспільного ладу / Є. Онацький // Хроніка 2000: український культурологічний альманах. Вип. 31–32. / гол. ред. Ю. Буряк. – Київ, 1999. С. 227–237.

Книги та статті з книг про нього

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 140–141, 222, 231.

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року / Н. Полонська-Василенко. – 3-тє вид. – Київ : Либідь, 1995. – С. 519, 530, 535, 552.

Провідники духовності в Україні : довідник / за ред. Ф. Кураса. – Київ : Вища школа, 2003. – С. 75–76.

Сумчани в колі Грушевського : тези доповідей та повідомлень наукових краєзнавчих діалогів, присвячених         150-річчю від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934) / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 5–12.

Сумщина в іменах : енц. довід. – 2-ге вид, перероб. та доп. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. XLIII, 345.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 236.

Яневський Д. Б. Проект «Україна». Грушевський, Скоропадський, Петлюра / Д. Б. Яневський. – Харків : Прапор, 2012. – С. 184–190.

 

 Статті з періодичних видань

Гурець М. Енциклопедист – Є. Онацький / М. Гурець. // Глухівщина. – 1995. – 15 квіт. (№ 30). – С. 3.

Демченко Т. «Я хочу бути вільним!» Штрихи до Життєпису Євгена Онацького / Т. Демченко // Сіверянський літопис. – 1996. – № 6. – С. 11–15.

Романенко О. Із роду Онацьких / О. Романенко // Сумщина. – 1997. – 24 груд. (№ 105). – С. 4.

 

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Його твори

Онацький Є. Аргентина / Є. Онацький // Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 1 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1966. – С. 56–57.

Онацький Є. Еволюція ідеї поступу / Є. Онацький // Два протилежні світи. – Ірвінгтон : Кирило-Методіївське Братство, 1978. – С. 93–97.

Онацький Є. Інтелігенція / Є. Онацький // Два протилежні світи. – Ірвінгтон : Кирило-Методіївське Братство. 1978. – С. 87–92.

Онацький Є. Очима душі – Голосом серця : переспіви / Є. Онацький // Визвольний шлях. – 1957. – № I. – С. 80.

Онацький Є. По похилій площі : записки журналіста і дипломата. Ч. 1 / Є. Онацький. – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1964. – 152 с.

Онацький Є. По похилій площі : записки журналіста і дипломата. Ч. 2 / Є. Онацький. – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1969. – 262 с.

Онацький Є. У вічному місті : записки українського журналіста / Є. Онацький. – Буенос-Айрес : Вид-во Миколи Денисюка, 1954. – 533 с.

 

Про нього

Бучинський Д. Доля української книжки поза Україною : характеристика української книжки на чужині // Авангард. – 1962. – Ч. 2. – С. 21.

Василик І. Провідні діячі української спільноти в Аргентині / І. Василик // Альманах Гомону України на 1997 рік. – [б/р]. – С. 186.

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 5 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1966. – С. 1854.

Мартинець В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму : аналітично-порівняльна студія / В. Мартинець. – Вінніпег, 1954. – С. 141–149.

Електронні ресурси

Онацький Євген. Завзяття чи спокуса самовиправдання

// Чтиво : електронна бібліотека. – Електронні дані та програми. – Режим доступу:

http://chtyvo.org.ua/authors/Onatskyi_Yevhen/Zavziattia_chy_spokusa_samovypravdannia/, вільний (дата звернення 3.09.17). – Назва з екрана.

 

 

 ОСАДЧИЙ ТИХОН ІВАНОВИЧ

(30.06.1866, с. Будище Київської губернії – 24.12.1945, с. Шевченкове, Конотопського району Сумської області)

Громадський діяч, член Центральної і Малої Рад, заступник голови Української селянської спілки, економіст, теоретик кооперативного руху.

            Про ранні роки життя Тихона Осадчого інформації майже немає, крім відомостей, що народився в сім’ї Івана Кириловича та Ганни Павлівни Осадчих, які належали до середньої групи селян-власників. Це й визначило подальший фаховий шлях, тісно пов’язаний з земельним питанням та станом селян: земський статистик, член різних сільськогосподарських товариств, економіст у галузі сільського господарства, педагог. Опублікував низку наукових праць з питань селянського землеволодіння і землекористування. Одруження з дочкою відомого історика Олександра Лазаревського привело Тихона Івановича до нашого краю – батьківщини дружини, с. Гирівка Конотопського повіту (нині с. Шевченкове), що дало можливість практичної діяльності у допомозі селянам в розбудові кооперативних, кредитних і ощадно-позичкових товариств. Ще до Лютневої революції зарекомендував себе як організатор акціонерних та виробничих товариств у селах Конотопщини, займався підготовкою кадрів для сільського господарства, розуміючи необхідності підвищення культури землеробства. Тому не дивно, що в 1917 році він став повноправним членом українського парламенту – Української Центральної Ради, з чіткою позицією щодо української державності.

            «Що пошкодить іншим націям, коли український народ творитиме своє життя? Наша автономія нікому не пошкодить; а ми розвинемо свої сили, повернемо свої права. З якого боку не подивись, то ми маємо на се право, і випрошувати нам його не треба. […] Ми ніколи нікому не шкодили, ми бажаємо рівності і братства, ми будемо добувати для всіх прав, волі – для всіх народів» (із виступу на Українському національному губернському з’їзді 8–10 червня 1917 року).

            «Земля – се багатство […] І тепер нам не можна складати організаційної зброї, доки вся наша земля не перейде у руки робочого українського народу. Вона мусить цілком перейти до народу без викупів» (там же).

            У цій тезі весь гуманізм та державницьке мислення Тихона Осадчого як громадянина.

            «На мій погляд, – наголошує дослідник його життя Іван Фокін, – якби Центральна Рада в своїх законодавчих ініціативах в аграрному питанні пішла порадами Тихона Осадчого, то може не було б такої жорстокої трагедії Української національної революції 1917–1920 років».

Буремні події 1918–1921 років змусили Тихона Осадчого повернутися у с. Гирівка. Але і тут він продовжує енергійно працювати вже на освітянській ниві в школах, бере активну участь в кооперативному будівництві свого краю, стає одним з організаторів Конотопської споживспілки. За дорученням Конотопського повітового відділку народної освіти в 1921 році організовує в маєтку Кочубея Тиницьку новаторську сільськогосподарську професійну школу і стає її першим директором.

«У важких умовах того часу Тихон Іванович організував міцний колектив висококваліфікованих викладачів, створив сприятливі для навчання дітей умови – гуртожиток, їдальню, бібліотеку, організував дослідне шкільне господарство, яке було забезпечене потрібними сільськогосподарськими машинами» (із спогадів про Т. Осадчого).

Та в кінці 20-х років Т. Осадчого усувають з керівництва Тиницькою профшколою. Якийсь час він учителює в Гирівській початковій школі, а згодом і в цій роботі йому відмовлено. Доживаючи віку в с. Гирівка, Тихон Іванович останні роки свого життя тяжко хворів і дуже бідував. Помер він 24 грудня 1945 року в холоді і голоді. Син Осадчого Андрій повернувся додому з фронту інвалідом, коли батька вже не стало. Поховали відомого економіста і кооператора на узбіччі садиби Осадчих.

Усе життя Тихона Осадчого було присвячене тому, щоб дати впевненість селянам в їх силі, в можливість громадянської самоорганізації, показати, як праця кожного та спільна праця може змінювати життя на краще, нести добробут.

 

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 207, 210, 212, 233.

Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні: остання третина XIX – перша третина ХХ ст. / Л. П. Горкіна. – Київ : Наукова думка, 1994. – С. 6, 35, 56, 65, 84, 88, 89, 222, 224.

Матвієнко А. Л. Деякі маловідомі сторінки біографії Тихона Івановича Осадчого : до 145-річчя від дня його народження / А. Л. Матвієнко // Конотопські читання. Вип. II. – Конотоп, 2011. – С. 51–59.

Провідники духовності в Україні : довідник / за ред. І. Ф. Кураса. – Київ : Вища школа, 2003. – С. 511–512.

Сумщина в іменах. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Суми : АС-Медіа ; СумДУ, 2004. – С. 347–348.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12, 235–236.

Фокін І. О. Стомлений борець українства: Тихон Осадчий і «Діти землі» / І. О. Фокін // Конотопські читання. Вип. VI. – Конотоп ; Харків : Мачулін, 2015. – С. 254–263.

            Розглядається діяльність в період Центральної Ради та літературна спадщина Т. Осадчого, в тому числі роман «Діти землі».

Статті з періодичних видань

З епістолярної спадщини Т. Осадчого / вступ та публ. В. Власенка // Сумська старовина. – 1999. – № V–VI. – С. 144–151.

Лисий І. Конотопщина у добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Конотопський край. – 2008. – 23 серп. (№66). – С. 2.

Лисий І. А. Про Тихона Осадчого / І. А. Лисий // Сумська старовина. – 1998. – № III–IV. – С. 80–82.

            Спогади учня Тиницької сільськогосподарської академії.

 

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 5 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1966. – С. 1879–1880.

 

 

 ОСИПЕНКО СТЕПАН ПЕТРОВИЧ

(1889, с. Попівка, Конотопського повіту – ?)

Член Центральної Ради.

Відомості взяті із слідчої справи і стосуються тільки періоду життя після поразки Визвольних змагань.

Проживав у м. Кролевець, працюючи бухгалтером контори «Укрзаготплодоовоч». У 1917 році обирався до Центральної Ради. Заарештований 3 вересня 1937 року, ув’язнений у табори на 10 років.

Реабілітований 19.06.1957 Сумським обласним судом.

Джерело відомостей: Національний банк репресованих.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 220.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

Електронні ресурси

Національний банк репресованих. Осипенко Степан Петрович (1889) // Головна редакційна колегія науково-документальної серії «Реабілітовані історією» : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=185361, вільний (дата звернення 15.09.17). – Назва з екрана.

 

РОЖЧЕНКО ІВАН ГРИГОРОВИЧ

Член Центральної Ради від Української соціал-демократичної робітничої партії, м. Конотоп.

 

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 220.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

Статті з періодичних видань

Лисий І. Конотопщина у добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Конотопський край. – 2008. – 23 серп. (№ 66). – С. 2.

 

САГАН ІВАН ДАНИЛОВИЧ

Член Центральної Ради від Української соціал-демократичної робітничої партії, м. Конотоп.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 220.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

Статті з періодичних видань

Лисий І. Конотопщина у добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Конотопський край. – 2008. – 23 серп. (№ 66). – С. 2.

 

СИВОКІНЬ (СИВОКОНЬ) ВАСИЛЬ

Член Центральної Ради від Лебединського повіту.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 214.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

СТЕПАНЕНКО СТЕПАН

Член Центральної Ради від м. Конотоп.

Книги та статті з книг

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

 СУЛИЗ(Ь) ПАНАС ХАРИТОНОВИЧ

(1890, с. Гирівка, Конотопського повіту – 24.07.1944)

Член Центральної Ради від Української соціал-демократичної робітничої парті, м. Конотоп.

З початком Української революції 1917–1921 рр. обраний до Всеукраїнської ради робітничих депутатів, а відтак – до Української Центральної Ради. Член Української соціал-демократичної робітничої партії.

Пізніше працював учителем залізничної школи № 31 м. Конотопа. Заарештований 14 грудня 1929 р. та засуджений до вислання у Північний край Росії на 3 роки.

Після відбуття першого терміну покарання, проживав у с. Колєно Новохоперського району Воронезької області, працював учителем німецької мови в місцевій школі.

Вдруге заарештований 6 жовтня 1937. «Трійкою» при управлінні НКВС по Чернігівській області 13 листопада 1937 року за участь в «антирадянській націоналістичній організації» ув’язнений на 10 років.

Помер 24 липня 1944 року в місці ув’язнення.

Джерело: Національний банк репресованих.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 220.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

Статті з періодичних видань

Лисий І. Конотопщина у добу національно-визвольних змагань / І. Лисий // Конотопський край. – 2008. – 23 серп. (№ 66). – С. 2.

Електронні ресурси

Національний банк репресованих. Сулиз Панас Харитонович (1890) // Головна редакційна колегія науково-документальної серії «Реабілітовані історією» : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=77666, вільний (дата звернення 15.09.17). – Назва з екрана.

  

ТЕРНИЧЕНКО АРИСТАРХ ГРИГОРОВИЧ

(15.04.1886, м. Охтирка – 1927, м. Київ)

Громадський та науковий діяч, з січня 1918 року – міністр хліборобства УНР, заступник міністра земельних справ, агроном, професор.

            Народився Аристарх Григорович Терниченко 15 квітня 1886 року в м. Охтирка. В 1916 році закінчив сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту. Будучи студентом, почав видавати перший український сільськогосподарський часопис «Рілля», був його редактором та автором більшості статей. У 1913 році навколо часопису, з метою популяризації сільськогосподарських знань серед українського селянства, утворилося товариство «Український агроном». Після закінчення інституту перебував на адміністративних посадах в земельних установах Київської губернії. На момент створення Української Центральної Ради мав і досвід, і авторитет аграрія-практика. Тому у січні 1918 року А. Терниченка призначають міністром хліборобства УНР. Пізніше він займає посаду заступника міністра земельних справ Української Народної Республіки. Міністерство земельних справ поряд із вирішенням загальнодержавних проблем велику увагу приділяло безпосередньо проблемам селян. В архівних документах знайдено декілька звернень як самого міністра земельних справ М. Ковалевського, так і його заступника А. Г. Терниченка безпосередньо до українського народу. Представники влади у Міністерстві прекрасно розуміли, яку місію на них було покладено: задовольнити сподівання безземельного і малоземельного селянства щодо землі.

З 29 січня 1917 року по 29 квітня 1918 – такий термін перебування А. Терниченка в уряді. Після розпуску Центральної Ради внаслідок гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року всі міністри та заступники міністрів були звільнені з посад. Усі зусилля Міністерства земельних справ щодо впровадження земельного закону, який базувався на державній власності, були скасовані. Сам же Аристарх Григорович після приходу нового уряду, уникаючи гетьманського арешту, від’їхав до Білої Церкви та Берестя, де займався редагуванням і видавництвом сільськогосподарської літератури.

            За радянської доби у 1919–1920 роках А. Терниченко працював на відповідальній посаді завідувача сільськогоспо-дарського відділу Наркомзему, а потім губзему Київщини. За цей період найбільшим досягненням у діяльності Аристарха Григоровича була організація планового будівництва сільського господарства, а також робота у справі районування України. Йому належить організація так званої «районної» агрономії, розробка питання методики і самої праці агронома, визнання її виняткової ролі в розвитку сільського господарства. У зв’язку з цим А. Терниченко постійно наголошував на важливості розвитку української культури та української мови.

Автор 32 книг та майже тисячі наукових, науково-популярних статей з різних питань агрономічної науки, зокрема перших вітчизняних підручників українською мовою для студентів і агрономів-практиків: «Курс хліборобства: Ґрунтознавство», «Курс хліборобства: Загальне хліборобство» (1918 ) та наукових праць «Земельна справа на Україні» (1917), «Курс скотарства» (1918), «Природні сіножаті, їх поліпшення і культура на Україні» (1923). За його редакцією видано (посмертно) перше україномовне науково-популярне енциклопедичне видання із сільськогосподарської тематики «Енциклопедія сільського господарства» (1927).

            Боротьба за українську культуру та сільськогосподарську науку, за піднесення українського сільського господарства – це гасла, які висував Аристарх Григорович і яким не зрадив до кінця життя, маючи, на жаль, мало спільників у своєму середовищі.

            Помер у 1927 році, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Книги та статті з книг

Чикаленко Є. Щоденник 1919–1920 / Є. Чикаленко ; за ред. В. Верстюка, М. Антоновича. – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С 305, 348, 591.

Статті з періодичних видань

Карпенко Ю. Властные сумчане. В годы Украинской революции 1917–1921 гг. уроженцы Сумщины участвовали в создании самостоятельного государства / Ю. Карпенко // Панорама. – 2008. – 3–10 сент. (№ 36). – С. А13.

 

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 8 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1976. – С. 3176.

            Подана дата народження 1883 рік.

 

Електронні ресурси

Білоцерківська А. C. Розвиток наукового забезпечення сільського господарства України у творчій спадщині професора А. Г. Терниченка (1917–1920 рр.) // Історія науки і біографістіка. – 2007. – № 1 : Веб-сайт. – Електронні дані та програми. – Режим доступу: http://inb.dnsgb.com.ua/2007-1/07basspt.pdf, вільний (дата звернення 17.09.17). – Назва з екрана.

  

ТЕСЛЕНКО Ф. П.

Член Центральної ради від м. Суми.

Відставний полковник російської армії, створив невеликий військовий загін для охорони міста та підтримки громадського порядку. 1 грудня 1917 року на Сумських земських зборах Ф. П. Тесленка було обрано делегатом до Центральної Ради.

  

Книги та статті з книг

Іванущенко Г. М. Залізом і кров’ю : Сумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. : історико-документальні нариси / Г. М. Іванущенко. – Суми : Собор, 2001. – С. 5.

Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Кн. 1. 1655–1919 / М. О. Манько. – Вид. 2-е, доп. – Суми : Мрія-1, 2007. – С. 183–184.

 

ТИМОШЕНКО СЕРГІЙ ПРОКОПОВИЧ

(1881, с. Базилівка Конотопського повіту – 1950, Пало-Альто, США)

Громадський діяч, інженер-архітектор; член Центральної Ради, міністр шляхів сполучення уряду УНР.

            Ім’я і творчий шлях одного з корифеїв українського архітектурного модерну початку ХХ століття, міністра шляхів Української Народної Республіки, депутата українського польського парламентів Сергія Прокоповича Тимошенка, як і багатьох інших активних діячів українського національно-визвольного руху і культурного відродження, донедавна було невідомим. Його годі було шукати у радянських довідково-енциклопедичних виданнях. Лише у виданнях української еміграції містилися певні біографічні відомості про непересічного архітектора.

            Народився Сергій Прокопович 5 лютого 1881 року у с. Базилівка Конотопського повіту у родині, яка дала світу трьох видатних особистостей: старший брат Степан – всесвітньовідомий вчений-механік, молодший Володимир – видатний економіст, сам Сергій – відомий архітектор. Початкову освіту здобув вдома, потім закінчив реальне училище в Ромнах, навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. Саме у столиці прилучився до українських організацій. Був активним учасником Української студентської громади. Під час студентських демонстрацій двічі (у 1902 і важче у 1905 році) отримав поранення. Останнього разу лікарі ледве врятували йому життя. У 1903 році став членом Революційної української партії. Після закінчення інституту працює за фахом і інженера, і архітектора на багатьох об’єктах: особняки, залізниці, заводи, будинки для робітників, курортні зони, будинки громадського призначення, розробляє проекти меблів та інтер’єру. З 1913 року проекти С. Тимошенка експонуються на міжнародних виставках у Москві, Києві, Подєбрадах (Чехія).

            З квітня 1917 року – член Української Центральної Ради від Харкова, де проживає на той час. У складі делегації УНР бере участь у переговорах з урядом Дону і Кубані в листопаді 1917 року. З 17 листопада 1918 року – губернський комісар Харківщини. На початку січня 1919 року Сергій Прокопович залишає Харків і виїздить до Києва за допомогою, аби протистояти наступу червоноармійських військ. Його наполягання на військовій допомозі перед В. Винниченком були марними. Невдовзі місто захопили більшовики. С. Тимошенко уже ніколи не повернеться до Харкова. Там залишилось все його майно та архів. У 1921 році чекісти вивезли на двох вантажівках невідомо куди все, що стосувалось його конструкторського бюро-майстерні разом з архівами, які містили в собі всі копії проектів та іншу важливу документацію. Серед них були й усі роботи з українського архітектурного стилю – результат 12-річної праці Тимошенка.

У 1919 році обіймає посаду інспектора Міністерства шляхів УНР, наглядає за евакуацією, реевакуацією та відбудовою залізниць в смузі військових дій. 1919–1920 – міністр шляхів у кількох урядах УНР.

            Наприкінці 1920 – на початку 1921 років територію України окупувала Червона армія Радянської Росії чисельністю 1 млн 200 тис. чоловік. Почалось пограбування України, яке в подальшому призвело до першого голодомору 1921–1922 років. Спалахнули повстання селян. Командуванням Армії УНР було розроблено план підтримки повстанського руху через рейд по тилам більшовиків. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд. Саме тоді, коли на заклик українського уряду в основному пішла молодь, до них приєднався і Сергій Прокопович, цивільна людина, яка за станом здоров’я – результат побиття в студентські роки – не відрізнялась ні силою, ні військовим хистом. «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», – так пояснював він мотив свого вчинку. Разом з армією УНР пройшов важкий шлях Другого зимового походу до останнього бою під м. Базар. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

            З 1921 року – в еміграції. Займається реалізацією своїх архітектурно-інженерних проектів. Людина енциклопедичних знань, архітектор, закоханий у козацьке бароко, початківець українського модерну в архітектурі, намагається передати свій великий практичний досвід у галузі архітектури і будівництва молодому поколінню, викладаючи фахові дисципліни в українських учбових закладах. На заняттях Сергій Прокопович загострював увагу майбутніх інженерів на специфіці фахової роботи в Україні, сподіваючись, що його учні з часом прислужаться визволеній Батьківщині.

            Тяжкими у житті Сергія Тимошенка стали 1940–1946 роки. Згодом він охарактеризує їх, як найважчу смугу свого життя. «Опісля, – писав Тимошенко, – ми вже як осінній лист покотились по вітру…».

            У 1946 році старанням молодшого брата Володимира переїхав до США, де 6 липня 1950 року помер від серцевого нападу.

            Велику спадщину залишив по собі архітектор Сергій Тимошенко. Будинки та церкви зведено за його проектами в Україні, Канаді, США, Парагваї, Чехії, Польщі, усього понад 400 різних будов і архітектурних комплексів, багато пам’ятників, в тому числі надгробна плита на могилі Симона Петлюри.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 171–172, 210, 222

Власенко В. М. Уродженці Сумщини – учасники Української революції 1917–1921 рр. / В. М. Власенко. – Суми : Мрія, 2016. – С. 115–130.

Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. Вип. 3. – Суми : Собор, 2009. – С. 135–138.

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року / Н. Полонська-Василенко. – 3-є вид. – Київ : Либідь, 1995. – С. 541.

Сумська старовина : зб. наук праць. – Суми : Мрія-1, 1996. – С. 17–20.

Сумщина в іменах : енц. довід. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Суми, 2004. – С. XLIII, 461–462.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1. / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С. , 2010. – С. 192, 204 [фот.], 238–339.

Чикаленко Є. Щоденник 1919–1920 / Є. Чикаленко ; за ред. В. Верстюка, М. Антоновича. – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – С. 463, 513, 514, 553, 587, 605, 608.

Статті з періодичних видань

Власенко В. Сергій Тимошенко : 1881–1950 / В. Власенко // Господар. – 1996. – 5–11 жовт. (№ 53–54). – С. 1 ; 12–18 жовт. (№ 55–56). – С. 1.

Лисий І. Наш земляк – міністр УНР / І. Лисий // Сільські горизонти. – 1999. – 27 лют. (№ 17). – С. 4.

Власенко В. Сергій Тимошенко – архітектор і політик / В. Власенко // Сумський історико-архівний журнал. – 2007. – № II–III. – С. 29–37.

Із фондів Канадсько-Української бібліотеки

Енциклопедія Українознавства : словникова частина. Т. 9 / гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович ; Наукове Товариство ім. Шевченка. – Париж ; Нью Йорк : Молоде Життя, 1980. – С. 3206.

Іванис В. Стежками життя : спогади. Кн. IV. Капітуляція. Сидіння в Криму. Перші кроки вигнання. – Новий Ульм, 1961. – С. 173, 263.

Іванис В. Стежками життя : спогади. Кн. V. На чужині. – Новий Ульм, 1962. – С. 40, 48, 56, 62, 63, 69, 70, 109, 180, 204, 272, 276, 305, 331, 391.

  

ЯЦЕНКО МАКСИМ

Член Центральної Ради від Сумського повіту.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 214.

Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Кн. 1. 1655–1919 / М. О. Манько. – Вид. 2-е, доп. – Суми : Мрія-1, 2007. – С. 184.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

ЯЦЕНКО ФЕДІР

Член Центральної Ради від Сумського повіту.

Книги та статті з книг

Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : бібліогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998. – С. 214.

Українське відродження 1917–1920 рр. на Сумщині. Т. 1 / Державний архів Сумської області ; авт.-упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми : Наталуха А. С., 2010. – С. 12.

 

Українська народна республіка і наш край : до 100-річчя Української революції 1917-1921 років : рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. А. І. Марченко. – Суми, 2017. – 50 с.