П'ятниця, 14 грудня 2018 23:48

Сергій Тимошенко (1881-1950)

Валерій Власенко, кандидат історичних наук, доцент (СумДУ)
Сергій Тимошенко (1881-1950)

Тимошенко Сергій Прокопович (23.01.(5.02).1881, с. Базилівка (нині Крупське Конотопського р-ну Сумської обл.) — 6.07.1950, Пало- Альто) — державний і політичний діяч, архітектор, професор. Народився в родині землеміра. Мати походила з польської родини Сарнавських. Початкову освіту здобув удома. Закінчив Роменське реальне училище, 1906 — Петербурзький інститут цивільних інженерів. Член Української студентської громади, з 1903 — петербурзького осередку РУП (пізніше — УСДРП).

1906-1908 — виконавець робіт на будівництві залізничного вузла ст. Ковель, інженер місцевого повітового земства. 1908-1909 — член (1909 — голова) Київського товариства «Просвіта», інженер технічного відділу дирекції Південно-Західної залізниці у Києві. За його проектами збудовані 4-поверхові будинки Л. Юркевича і С. Лаврентьєва. 1909-1919 — ст. інженер, начальник технічного відділу, заступник головного інженера на Північно-Донецькій залізниці у Харкові. Спроектував і збудував лінії залізниці Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Яма-Бахмут-Мики- тівка, Гришине-Рівне та різноманітну інфраструктуру до них, будинок управління Північно-Донецької залізниці, відомі особняки Бойка, Попова, Томицького, Лазарєвих, кілька 5-поверхових будинків. Консультант на будівництві хімічного заводу товариства «Русскокраска» в Куп’янському повіті, заводу «Коксобензол» на станції Рубіжна, начальник будівельного відділу з розробки проекту електрифікації Донецького басейну «Угле- ток». Мав власне бюро-майтерню, що здійснювало проекти цивільного і промислового будівництва. Автор проектів санаторно-курортного будів­ництва у Туапсе, Сочі, Геленджику та в Криму.

Член Українського літературно-художнього та етнографічного това­риства ім. Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, один з керівників Українського художньо-архітектурного відділення Харківського літературно-худож­нього гуртка, голова інженерно-будівельної секції Харківського союзу інженерів. Розробляв український національний стиль в архітектурі (український архітектурний модерн початку ХХ ст.). У цьому стилі виконав будинок міського училища ім. Т.Г. Шевченка на Павлівці- Лозовій, житлові будинки на колишніх вул. Катеринославській, Петин- ській, Мироносицькій. 1907-1917 брав участь у виставках і конкурсах в Україні і Росії, отримав більше 10 нагород.

1917 на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом Української Центральної Ради від Харкова. 1917 — голова Селянського з’їзду Слобідської України, заступник голови Харківського губернського виконавчого комітету. 1917-1918 — голова Національної Ради Харків­щини, 1918 — губернський комісар Харківщини. 1919 переїхав до Києва. Ст. інженер залізниць міністерства шляхів сполучення, один з організа­торів Українського архітектурного інституту. 1919-1921 — міністр шля­хів сполучення у кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича й А. Лівицького. У липні 1920 брав участь у переговорах при підписанні угоди між урядами УНР і Кубанської Народної Республіки. Учасник ІІ Зимового походу армії УНР. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. На поч. 1921 — член (від уряду) Вищої Військової Ради.

1921-1924 жив у Львові, працював спочатку в архітектурному бюро «Ян Левінські», потім у бюро Польського будівельного товариства, виконав кілька проектів церков, маєтків у Галичині та на Волині, пере­будови Національного музею і найбільшого готелю у Львові. Брав участь у художніх виставках.

1924 емігрував до Чехословаччини. Працював в Українській госпо­дарській академії в Подєбрадах (1924-1930). Викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво, був доцентом, професором, завіду­вачем кафедр будівництва й архітектури, водно-санітарної техніки, дека­ном інженерного ф-ту, ректором УГА. 1924-1929 — професор Студії пластичного мистецтва в Празі. Створював проекти шкіл, церков, музеїв, народних домів, що були реалізовані в Чехословаччині та Галичині. Залишався членом УСДРП.

1930 реемігрував до Польщі. Працював у Луцькій міській Раді, був головою Луцького Чесно-хресного братства, Товариства прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри ім. Петра Могили, членом Товариства ім. Лесі Українки. Від Волині обирався послом до польського Сейму (1935-1938) і Сенату (1938-1939). Збудував кілька церков, понад 40 цивільних будинків, відновив в українському стилі Братську церкву у Луцьку. Член Гуртка діячів українського мис­тецтва у Львові, мистецького товариства «Спокій» у Варшаві. 1943 зали­шив Україну. 1945-1946 перебував у Гейдельбергу. 1946 переїхав до США, жив у Пало-Альто (Каліфорнія). Здійснив подорож Канадою. Створив проекти церков для Аргентини, Канади, США. Автор понад 400 проектів різних будов і архітектурних комплексів, спроектував багато надгробних пам’ятників, у т.ч. надгробну плиту на могилі Симона Пет­люри в Парижі. Автор посібника «Будівельні матеріали, їх властивості, досліди і виготовлення» (Подєбради, 1925).

_____________________________________________________________________

Література:

Професор Сергій Тимошенко // Українська Господарська Ака­демія в Ч.С.Р. 1922-1935. — Нью-Йорк, 1959; Чепелик В. Відділ митців, яким пишалися харків’яни // Прапор, 1976, № 8; Власенко В. Забутий архітектор Сергій Тимошенко // Сумська старовина. Зб. наук. пр. — Суми,1996; Власенко В. «Як осінній лист по вітру...» // Наука і сус­пільство. — К., 1996, № 11-12; Чепелик В. Архітектор Сергій Тимо­шенко, традиціоніст і новатор // Зб. наук. пр. НДІ теорії та історії архітектури і містобудівництва. — К., 1999, вип. 4; Власенко В. До біографії С.П. Тимошенка // Сумська старовина, 2001, № 8-9; Власенко В. Сергій Тимошенко — архітектор і політик // Сумський історико-архівний журнал, 2007, № 2-3; Попельницька О.О. Сто великих діячів культури України. — К., 2010; Вітченко Д. Харківський період життя та творчості Сергія Тимошенка // Пам’ятки України, 2014, № 12; Корсак І. Борозна у чужому полі. Роман. — К., 2014.

 

Джерело: Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н-Я / Відп. ред. М.М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. - С.242-245