Неділя, 25 листопада 2018 10:43

Віктор КАЗБАН: Я мав трьох друзів Анатоліїв – Сая, Івченка та Коломацького

Віктор Казбан
Віктор КАЗБАН: Я мав трьох друзів Анатоліїв – Сая, Івченка та Коломацького

Відомий громадський активіст із Сум Віктор Павлович Казбан ділиться спогадами про життя та діяльність сумської інтелігенції 70-80-х років минулого століття.

Пане Вікторе, Ви доволі часто даєте інтерв’ю «Кобзі» з приводу поточної ситуації у Сумах та області. Хотілося б сьогодні поговорити про справи днів минулих, адже Ви займаєтеся громадською роботою із 70-х років і пам’ятаєте про події тих часів і про середовище інтелігенції, що існувало в Сумах за два десятиліття до Незалежності. Тому хочеться визначити нашу бесіду, як інтерв’ю з елементами краєзнавства, а також певного філософського погляду на те покоління українських інтелігентів, що боролися за українську справу ще в часи брежнєвського та андроповського гніту. Хто були ці люди, які ідеали сповідували, які завдання перед собою ставили, як бачилася українська справа у той час – ось про що хотілося б довідатися.

Зрозуміло, що про всю інтелігенцію Сум 70-х років розповісти неможливо, тому ми хочемо зосередитися на трьох знакових постатях. Це: Анатолій СайАнатолій Івченко та Анатолій Коломацький. Фігура останнього особливо цікава читачам «Кобзи», оскільки його син Василь Коломацький є директором нашого сайту, і кілька разів згадував, що середовище Сум 80-х років зробило його патріотом України. Зокрема, в цьому контексті згадував Ваше ім’я, а також Миколу Данька та Олега Прокопчука.

Давайте почнемо із загального опису середовища інтелігенції 70-80-х років міста Сум. Хто входив до активу, в яких формах гуртувалися українські інтелігенти, які завдання ставили, як обходили жорстку цензуру?

Що саме являли собою Суми − обласний центр Української Радянської Соціалістичної так званої Республіки наприкінці 70-х – 80-х років минулого століття… Це було типове провінційне місто московської імперії совєцького союзу. Саме типове. В цей період тут налічувалось близько трьохсот тисяч населення. Водночас, можна сказати, що місто було абсолютно совєтізоване і повністю зрусифіковане.

Так, зокрема, в освітянській мережі із 29 шкіл не залишилося жодної україномовної школи. Наголошую: жодної україномовної школи на місто з 300-тисячним населенням! І політика русифікації довела до того, що Суми стали чи не лідером саме у проведенні цієї промосковської політики. Я не відкрию великої таємниці, що йшло в цілому до тотальної асиміляції українців і до перетворення їх в оту масу совків – совєцьких людей.

Сумська інтелігенція в той час була в основному представлена російськомовним сектором, якщо можна так сказати. Це, перш за все, представники вищих навчальних закладів, яких тоді у нас налічувалось три: університет, педагогічний та сільськогосподарський інститути. Це була, умовно кажучи, наукова інтелігенція. Я б не назвав це наукою – це була псевдонаука, виходячи з того рівня знань, якими володіла ця інтелігенція і які знання вона передавала в цих провінційних вишах студентам. Як відомо, на той час не лише європейські країни, але й інші країни – так званої народної демократії, не визнавали дипломів у студентів, які завершили навчання в наших вищих навчальних закладах. А Суми, напевно, були лідером в тому числі.

Найбільш, я б сказав, яскраво забарвленими в українські національні відтінки були представники сумської творчої інтелігенції. Їх було небагато – було дуже мало. Але це були дуже колоритні представники, колоритні постаті саме отого українського відродження, яке залишилось від часів шістдесятників, яких усіх розігнали, як відомо. Але симпатики залишилися – і в нашій області, і в самих Сумах.

Творча інтелігенція – це, насамперед, представники художніх кіл: зокрема, Спілки художників. Так сталося, що їхнє приміщення знаходилося в центрі міста і туди наче магнітом притягувало тих небагатьох українців, які ще були в місті Сумах. Яким чином? По-перше – виставки, вернісажі. І, як на диво, представники творчої інтелігенції, такі як Віктор ГрицайАнатолій ІвченкоОлег Прокопчук – були художниками з яскраво вираженим національним колоритом – у своїй творчості перш за все. Коли проходили вернісажі їхніх виставок, то викликали громадський і національний резонанс. Зрозуміло, що відвідувачі виставок цікавилися й особистостями авторів, зокрема, тих, яких я назвав. До них ще можна додати й скульптора Леоніда Чемена, художника Миколу Маринича.

02

На відміну від офіційної Спілки письменників, були такі неформальні автори (хоч їх було небагато), як Микола Данько – це був рівень всеукраїнський. Він не був і не міг бути членом Спілки письменників, адже був яскраво вираженим українським дисидентом, другом Віктора Некрасова та В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, братів Горинів. Саме він представляв оту когорту радикального крила української творчої інтелігенції, яка стояла на позиціях шістдесятників. Сюди слід додати і лебединського письменника Бориса Івановича Ткаченка, який і до цього часу творить. Він сам більше публіцист, має унікальні роботи на тему Голодомору, досліджує питання знищення українських церков, української релігії. Можу багато говорити саме про цих людей. Оце і все.

Щодо Спілки художників, то вони були більш відкритими, їхнє середовище було більш демократичним. Тому до них тягнулися наші друзі, які вважали себе українцями, спілкувалися українською мовою – на той час це було дикувато для Сум. І ми познайомилися (можливо, з середини 70-х років) і з Анатолієм Оврамовичем Івченком та Анатолієм Володимировичем Саєм – одним із ведучих архітекторів області, випускником Київського архітектурного інституту, і, звичайно, з Анатолієм Васильовичем Коломацьким – науковцем, який був корінним сум’янином і близьким саме до творчої інтелігенції. Яким чином? Всі дуже цікавились мистецтвом, спілкувалися між собою. Мене теж запросили, зокрема, Анатолій Володимирович Сай. Це був не гурток, а просто група людей, об’єднаних, перш за все, цінностями українського національного мистецтва, цінностями бачення світу саме через призму мистецтва в цілому.

Можна назвати ще кількох людей: це Володимир Осадчий, який був художником, потім став головою обласної організації Народного Руху України (обраний на Установчій крайовій конференції НРУ, що відбулася 30 червня – 1 липня 1990 р. – Авт.), і вже названі митці Прокопчук і Чемен.

Дуже виділявся творчим піднесенням і тонким, вимогливим  ставленням до себе скульптор Олег Прокопчук. Він і досі працює. Закінчив Московський художній інститут, був знайомий з Ернстом Неізвєстним і працював у нього. Одним словом, він ніс саме високу культуру, яка вже перегукувалась не тільки з т. зв. соціалістичним реалізмом, але і з елементами модернізму. Його роботи відрізнялися від будь-яких. Отже, до цього часу він ваяє, ліпить і саме остання його робота, яка мені особисто подобається, це – пам'ятний знак жертвам Голодомору в Сумах. Він з нашого товариства, підтримуємо зв'язки до цього часу.

Скажіть кілька слів про кіноклуб «Кадр»…

Так, у 80-х роках у Сумах діяв неформальний кіноклуб «Кадр». Керівник цього клубу – мій знайомий Олександр Гвоздик проводив показ фільмів, зокрема, і Андрія Тарковського, тобто тих, що лежали в той час «на полицях». Ми ходили на ці фільми – їх демонстували, як правило, в кінотеатрі «Космос». Це були (не хочу вживати слово «дисидентські), але такі творчі, демократичні роботи, які відходили від канонів соцреалізму.

05

Що то була за історія з фресками Віктора Грицая?

У Недригайлові за наказом влади були замальовані фрески сумського художника Грицая. Мені відомий цей епізод. Я вже говорив про Віктора Грицая, у мене теж є пара його робіт. Це був яскраво уособлений представник саме отого українського національного відродження. Він сам виходець із майстерні відомої української художниці Тетяни Яблонської. В його роботах виразно була представлена саме україніка. Так от, у Недригайлові, у місцевому Будинку культури, ідеологічні працівники Сумського обкому знайшли «націоналізм» у фресках його роботи. Я маю фотокопії цих робіт, вони є на Вікіпедії в біографія Грицая. В чому там був «націоналізм»? Грицай написав кілька епох – Київська русь, козацька доба, часи Шевченка, революція, Друга світова війна (ковпаківці) і радянський час. І скрізь він намалював кремезні чоловічі постаті з вусами. Одні у кольчугах, інші у жупанах, і так до наших днів. Таким чином, він художніми формами вказав, що нація не змінюється, це ті ж самі українці, що були з часів Ярослава Мудрого, автохтони на власній землі, із своєю гідністю господарів і захисників землі, тобто він вказав на тяглість українського етносу. Це не влаштувало Москву, яка вважала що радянські українці нічим не відрізняються від росіян. В результаті, надійшла директива зі Сум – роботу Грицая не приймати. І за наказом фрески замазали.

07

Для Грицая це був великий моральний удар, внаслідок чого він був змушений виїхав із Сум до Одеси, де за пару років помер від раку.

Ось на цьому рівні велася боротьба ідей. А фрески між іншим, можна було б відмити і поновити, але даний будинок не має власника і не використовується. Московські холуї від Києва до хутора Великі Будки затято реалізовували  комуністично-імперську насильницьку політику в усіх сферах життя тих часів. Про будь-яке громадське нонконформістське життя тих часів та ще в українській майже вщерть зрусифікованій атмосфері не могло бути й мови! Тільки кухонні дискусії. Митці лише в завуальованій формі могли хоч якось самореалізуватися в творчості. Як це було і з Віктором Грицаєм, чи тим паче – з українським  поетом-дисидентом Миколою Даньком.

Розкажіть які були форми «прослушки» інтелігенції в той час, який вівся контроль з боку КДБ за неформальною інтелігенцією. Чи це питання досліджене нині, чи потребує свого дослідника?

Про якісь організації не могло бути й мови. Всі ми вважали себе дисидентами. Слідкували уважно за подіями в Києві, слідкували за московським правозахисним рухом, зокрема, діяльністю Андрія Дмитровича Сахарова та його однодумців. Слухали радіо, обмінювалися думками. Ми чудово знали, що наші телефони прослуховуються і саме якихось крамольних, відвертих тем публічно не звучало. Але під час спілкування (і я не думаю, що це було якоюсь винятковою подією для Сум чи якихось інших регіонів України), таке було. Нам було цікаво жити, були спільні теми. Був, уявіть собі, «катакомбний» період відродження в Сумах. Чому саме «катакомбний»? Тому, що в центрі міста, в приміщенні Спілки художників у підвалах були спеціальні майстерні з високими стелями, де працювали і архітектори, і скульптори. І тут раз на тиждень, інколи рідше, збиралися люди. Згадували Тараса… Тут панувала творча атмосфера, стояло повно скульптур, висіли картини, народні примітиви, лежали художні журнали, були посмертні маски – Бетховена, Шевченка. Роботи були як початі, так і завершені, були ескізи. Приваблювала особливо україніка. І зараз переді мною стоїть образ Марусі Чурай роботи Олександра Лютого. Кожний із сумських скульпторів бажав віддати шану Тарасові. Практично, кожен із них мав власну роботу Шевченка, Олександра Олеся – нашого земляка. І ми коли потрапляли в це середовище, забували, що є представниками отієї захланної, набридлої усім системи, в якій варилося тогочасне совєцьке життя. Спілкування було вільним, на вільні теми. Хоч ми розуміли, що КДБ, звичайно, цікавиться нами.

Яким чином це було… Зокрема, Анатолій Васильович Коломацький – вічна йому Пам’ять, розповідав про такий епізод. Його викликали повісткою до КДБ  (а він на той час був доцентом Сумського сільськогосподарського інституту). Прийшов він на вказану годину і довелося сидіти чекати чотири чи п’ять годин. Він був розумною людиною і усвідомлював, що то була психологічна обробка. А одним із питань було таке: «Які у вас стосунки з дисидентом, антисовєтчиком Миколою Даньком?» Він мені розповідав, що відповів дуже просто: «Добросусідські». Потім запитують: «Як ви охарактеризуєте лікаря Казбана?» –  тобто, мене. Анатолій Васильович відповів: «Це – українофіл».

Кожного попереджали. Мене попереджали мої друзі, що мною цікавляться. Цікавий епізод, як попередив мене Валерій Олександрович Олєйніков, лікар, мій колега, що працював у Облздороввідділі, завідував кадрами. Кадри, як відомо, в той час були під пильним оком оцієї репресивної організації: НКВД-КДБ. Олєйніков, зрозуміло, мав відповідні службові зв’язки з цією організацією, таким чином, кілька разів попередив мене про те, щоб «поменше говорив» у присутності трьох-чотирьох осіб на теми, які можуть зацікавити відповідні органи...

Всім відомі формули, як на той час ці репресивні органи слідкували і переслідували саме представників інтелігенції. Уявіть собі: у глухій провінції, де не було будь-якого виходу на Сахарова, на Подрабінека, не було виходу на Українську Гельсінську спілку, все-таки, атмосфера була українською. І як наслідок – сталося так, що саме названі мною творчі люди не займалися громадською діяльністю, вони були активними у своєму творчому житті. Можливо, вони навіть більше зробили у творчому житті для України, аніж громадські діячі, особливо ті, що в лапках.

Я не хочу характеризувати існуюче на той час морально-політичне середовище в цілому в імперії та, зокрема, в її провінціях. В провінціях робилося все можливе для знищення всього українського. І це не новина. Ото саме був невеличкий момент, який нас здружив.

Тріо Анатоліїв

Почнемо із Анатолія Сая – найстаршого за віком, і мабуть. найбільш номенклатурного, якщо судити з його посади. Розкажіть ким був Анатолій Сай, як Ви познайомилися і чим він виділявся серед інших?

Анатолій Володимирович Сай – це мій добрий приятель, вічна йому Пам'ять. Один із ведучих архітекторів області та і в цілому в Україні. Фактично, його роботи в Сумах дехто порівнював навіть із роботами Німеєра (Оскар Німеєр – всесвітньо відомий бразильський архітектор, автор будинку ООН у Нью-Йорку. – Авт.), наскільки оригінальними були його роботи, конструювання і т.ін. Він був одним із лідерів саме вільної думки. Коли ще навчався у Києві в інституті – його там поганяли за якийсь епізод. Він говорив, що і в підвалі посидів, в КДБ, напевно. Одним словом, Анатолій був теж дуже, дуже колоритною постаттю.

Розкажіть про Анатолія Івченка. Як Ви познайомилися, розкажіть про його художню творчість.

Анатолій Оврамович Івченко – був явним лідером саме в скульптурі. Він працював у реалістичній манері. Реалістична манера була пов'язана, перш за все, із замовленнями. Але навіть коли він виконував замовлення (а комуністи замовляли і портретні групи тощо), він робив спроби внести в ці образи щось українське. Наприклад, якийсь образ із козацькими вусами, або ще щось. Тобто, такі моменти, коли він переходив межу дозволенного. Вмів переходити.

03

Спільно з Анатолієм Саєм вони вже на початку 90-х років зробили одну роботу – відновили бронзову скульптуру відомого цукрозаводчика Івана Харитоненка. Харитоненко свого часу  був одним із лідерів цукроваріння в Україні. Був великим меценатом. Більшовики в 1917 році зруйнували його пам'ятник і вони вдвох – Івченко і Сай відновили цей монумент, користуючись архівними фото (оригінал буз знищений більшовиками). Цю унікальну робота зараз можна побачити на вулиці Петропавлівській.

Запам'ятався цікавий епізод (сміється. – Авт.) – можливо, з елементами гумору, а може сатири, але таке було. Колись ми зібралися в майстерні у художників, у тих таки «катакомбах». Анатолій Оврамович  був – всього п'ятеро чи семеро осіб. В кінці тижня, звичайно, з чаркою. І Анатолій Оврамович показує роботу, яку мали затвердити в Києві на художній раді. Робота цікава, виконана в глині, розмірів, приблизно, півтора на два метри. То був барельєф Леніна. Ну, що ж – він хвалиться. Після першої чарки всі кажуть: робота сильна, потужна! Прикрив, бо тоді бризкали водою, щоб глина не потріскалася. Після другої: та ти знаєш (Сай каже), отут треба поправити… Раз – поправив. Після четвертої чи п'ятої – взялися всі поправляти (сміється. – Авт.). Це ж глина. Може там і я щось поправив… Ну, добре, розійшлися. Наступного дня Анатолій Оврамович зібрався. везти роботу до Києва… Як глянув! «Що ж ви мені наробили! – каже. У мене ж п'ятсот рублів пропало! Ви ж зробили із Леніна Пушкіна! Що мені робити?!» Словом, відбулася творча трансформація Леніна в Пушкіна.

Розкажіть про Анатолія Коломацького. Він був науковцем, не належав до художніх кіл. Яку роль він відігравав у середовищі сумської інтелігенції?

Анатолій Васильович Коломацький викладав у сільськогосподарському інституті – я бував у нього.  Але більше його цікавили саме роботи майстрів пензля, література, критика, мистецтво,  інформація. Він був одним із найерудованіших на той час українців, які могли фактично порушити і розкрити будь-яку тему. І тему україніки, і тему історії, і тему філософії, дисидентського руху. З ним було дуже цікаво, дуже. Він вносив в оцю провінційність дух столичного демократизму, притаманний шістдесятникам.

У Анатолія Коломацького була ще особлива функція в нашому колі – від був «головним по «Свободі». Що це означало. В той час Радіо Свобода активно глушилося і щоб почути заяву дисидента чи іншу інформацію із Вашінгтону потрібно було буквально 5-10 разів прослухати матеріал, щоб зрозуміти його зміст. Анатолій Коломацький уважно, годинами, слухав радіо, а потім буквально дослівно передавав заяви дисидентів друзям. У нього була гарна пам’ять, і він був споріднений своїми переконаннямиі з Сахаровим і Левком Лук’яненком. Таким чином, він поширював інформацію з-за кордону. Це дуже нам допомагало, заощаджуючи наш час і дотримуючись безпеки.

04

Ви пригадуєте появу у Сумах його старшого сина Василя Коломацького у 1980 році? В Сумах пан Василь провів два роки, закінчивши сумську школу номер 10 (фіз-мат школа – єдина в області). З чим пан Василь приїхав до Сум, і з чим він поїхав до Москви у серпні 1982 року? Феномен народження патріота має свою специфіку, так би мовити, внутрішню кухню? Які фактори тут важливі?

Процес виховання має свою специфіку в кожній родині. І кожна родина не схожа одна на одну. І виховання також. Ми всі це чудово знаємо. За якою методикою відбувається виховання: за Сухомлинським чи Макаренком? Виховати патріота чи патріотку дуже тяжко. А феномен того, як виховати патріота чи патріотку не йде лише від родини. Тут цілий комплекс повинен бути універсальних заходів для того, щоб в ті часи з'явився український патріот.

Зокрема, як виховував свого сина Василя  Анатолій Коломацький? По-перше, на квартирі відбувалися зустрічі із друзями, де велися розмови про життя і мистецтво. Василь мав змогу все це слухати. Була гарна домашня бібліотека, чудова галерея українського мистецтва, була навіть змога поспілкуватися із авторами робіт. Тобто, був культурний осередок. Також було активне спортивне виховання. А також фіз-мат школа, де викладав відомий педагог  Арнольд Олександрович Богопольський, який досі проживає в Сумах. Тобто, дитина весь час завантажена, розвивається. Плюс у додаток походи на квартиру до Миколи Данька – неофіційний дисидентський осередок у Сумах. Про розмови на цій квартирі Василь Коломацький гарно написав у своїх спогадах «30 годин на Неокупованій території». Почитайте ці спогади, там є відповідь на Ваше питання.

Загалом радянська система освіти дозволяла розвиватися і тілу, й інтелекту. Але національна душа – ось чого бракувало в цій освіті. Анатолій Коломацький, як педагог, ці речі добре розумів. Плюс, не забуваймо про таку річ, як громадянський обов’язок і громадська совість. Це важливий духовний компонент у вихованні інтелігента. В той час вчилися на прикладі академіка Сахарова, Володимира Буковського, Левка Лук’яненка, які тоді перебували у таборах чи на засланні.

Панує думка (зокрема у російських шовіністичних колах), що Незалежність впала на Україну несподівано, що українці за неї не боролися, принаймні не на тому рівні, щоб сподіватися на утворення незалежної держави. Дивлячись на 70-ті та 80-ті у Сумах, чи можна говорити про пасивність чи невизначеність інтелігенції? Чи був чіткий спротив і гуртування?

Ну, я вже сказав, що про відвертий спротив не могло бути й мови. Були коментарі, тільки коментарі саме нашої української інтелігенції у вузькому колі, воно нікуди не виходило, за винятком телефонів чи інших методів, які тоді КДБ використовувало.

Гуртування було, але спротиву відвертого не було. Але давайте проаналізуємо динаміку суспільних процесів. Дамо відповідь, як одна суспільна система змінює іншу. Я виділяю п’ять етапів.

На момент 1980 року в країні існувала система т.з. «развітого соціалізма». Всі сфери були охоплені радянською комуністично-шовіністичною ідеологією, яка панувала, здавалося б, безальтернативно. Але, в той же час, прозрівали й паростки нового устрою – майбутньої Незалежної України. Зріли ці паростки у середовищі інтелігенції на рівні почуттів, художніх образів, вивчення української історії та духовних пошуків. Це перший етап настання нової системи – інтелектуальне відокремлення від загалу епохи. Створення капсули, яку КДБ активно намагалося розчавити.

Другий етап – економічна криза системи, яка настала внаслідок ідеологічно-шовіністичної кризи. Чому важлива економіка? Тому що в ній є об’єктивна оцінка. Люди чудово пам'ятають, які черги у Сумах були за продуктами у 1980 році, у 1982 році, і після Чорнобиля у 1986 році. Черги росли, і всі це бачили. На цьому етапі українське підпілля вже активно вивчало досвід Польші і Солідарності. Лех Валенса (як практичний діяч) у свідомості поступово почав витісняти академіка Сахарова (теоретика і мораліста). Стало зрозуміло, що система може дійти до краху і до радикальних реформ.

06

Третій етап – масові виступи: люди виходять на вулиці і відкидають старі ідеологічні постулати. Я називаю цей день «день смерті дєдушкі Лєніна». Це мій термін. У Сумах цей день добре відомий – 20 лютого 1989 р. – день, коли на площу пред обкомом вийшло 10 тис. сумчан. Виступу передувало двотижневе голодування сумських дисидентів Володимира Майбороди та М. Тарасенка, яке стало  каталізатором цього народного волевиявлення.

Після третього етапу починається четвертий – активний пошук у суспільстві політичної альтернативи (при цьому борються кілька ідей). Це етап зносу пам’ятників вождям. Графіті на будівлі КДБ. Підняття національного прапора 20 жовтня 1989 р. над міськрадою, появи нових самвидавчих  газет, зокрема, «Відродження», молодіжних націоналістичних організацій, молодіжної газети «Гроно» (редактор Віктор Рог – тоді ще студент), нових облич у обласній раді, проведення святкування Конотопської битви, освячення козацьких знамен, і т.д. Це час коли Мазепа із «зрадника» стає героєм, Конотопська битва повернулася із забуття як яскрава перемога, а Миколу Данька прийняли до спілки письменників. Це час, коли з’явилися представники діаспори і реально допомогли українським інтелігентам на місцях. Це був час розквіту Народного Руху України. В цей момент роль національної інтелігенції – вирішальна. Вона формулює нові політичні вимоги, культурну політику, дає нову історію, частково заповнює крісла у владі. Це етап, коли Левко Лук’яненко, Степан Хмара і В’ячеслав Чорновіл були депутатами Верховної Ради.

І останній етап – п’ятий, коли імперська еліта України  (ще недавно дуже лояльна до Москви) заявляє про перехід до національної держави і проголошує її створення. Це етап, коли Кравчук сказав: «Я свої погляди міняв лише раз». В цей момент роль інтелігенції постійна, але поступово вона зменшується, оскільки політики, «партхозактив» і олігархи поступово прибирають владу і функції до своїх рук. На цьому етапі залишається лише преса олігархів. У Раді діють фракції олігархів. Це нинішній етап України – склався він при президенті Кучмі. Якщо ви запитаєте, якою буде нова Україна (скажімо, черех 20 років), я відповім – йдіть у майстерні художників, вдивляйтеся в образи. Там знову починається перший етап визрівання нової системи. Суспільне життя – це цикл з п’яти етапів. А нація – вічна. Як у тих недригайлівських фресках Грицая, які все-таки потрібно відновити і перетворити на музей того самого періоду 70-хроків.

Із того середовища, в якому ми в той час гуртувалися, все таки вийшов Народний Рух України – обласна організація. Саме із салону Спілки художників України – Народний Рух започаткувався там. Бо на той час вже була створена база, я би її назвав теоретичною базою, тобто – українська національна справа. І щойно тільки був проведений у 1989 році перший з'їзд Народного Руху України, звичайно, наша обласна делегація була не останньою і очолив її також член Спілки художників України – Володя Осадчий, вічна йому Пам'ять. Він помер, але організацію очолював довго.

09 copy

Я теж був близький до цих людей. Був співголовою НРУ в області, очолював Товариство «Просвіта». А ті друзі, що вже відійшли, вічна їм Пам'ять, це були, дійсно, не байдужі українці і дуже близько сприймали всі ті події, які відбувалися в Україні і, звичайно, вони не могли пройти байдуже повз історичні події початку дев’яностих років. Але якимось чином вплинути на них не могли, оскільки не можна було саме в тій художній формі, в якій ми перед цим мислили і творили, спілкувалися, якимось чином заявити про себе, дати практичний результат. З Незалежністю настав час прагматиків і практичних дюдей. Навіть Микола Данько, дисидент (хоча коли кажуть «дисидент», це слово сприймається мною  якось не так, як закладено в його зміст тими людьми, які постійно його називали чи називають, бо тут певною міро звучить і образа: просто – українець, який себе не забуває), навіть Данько не зміг знову стати лідером інтелігенції, повернувшись із вимушеної ізоляції, в якій його тримало КДБ близько п’ятнадцяти років. А Микола Данько, справді, був пасіонарієм – і лідером, і дужим, і творцем. Але мабуть підтверджується закон про те, що «двічі в одну річку не ввійти». Миколи Михайловича не стало у 1993 році.

Насамкінець. Не про мене мова, але і я представляв цих людей у політиці: з 98-го року  очолюю Конгрес української інтелігенції Сумщини. Так сталося, що багато організаційної роботи сконцентрувалося на мені, адже мої друзі політикою не займалися, а я відразу пішов працювати: і депутатом міської ради був, і обласної ради, створював організації. Фактично, перший сумський Майдан був на мені, потім на мене почалося полювання «тітушок», били вікна, погрожували родині – я мусив їхати на Майдан у Київ.

Можна стверджувати, що із цього базового, на той час, українського, навіть ідеологічного національного осередку 70-х, щось таки викристалізувалося в політичному плані. Осадчий очолював Народний Рух, мені доводилося очолювати організації, про які я сказав, а всі інші, і Анатолій Васильович Коломацький – всі вони дуже допомагали. Хоч і не виходили на перші ролі, але, наприклад, Анатолій Васильович постійно брав участь у роботі і Народного Руху, і «Просвіти», і, фактично, всіх національних організацій вже в 90-х роках. Так що, конкретний результат наші зустрічі, починаючи з 70-х років, дали. І так було по всій Україні.

Ваші три друга Анатолії вже відійшли у інший світ. Ми розуміємо, що важко прощатися із друзями. А от якби вони були живі, що б вони сказали про нинішню Україну? Чи справдилася їх мрія про сильну незалежну Україну – патрона мистецтв, елегантну європейську державу? Взагалі, мрія інтелігента  це щось матеріальне, чи це не має стосунку до того майбутнього, що гряде?

Нас усіх гуртувало ім'я Миколи Данька. Інколи його присутність була.  Тому на завершення я хотів би прочитати його заповіт – буквально, кілька слів. Потужно – мені дуже подобається:

Побратими, оживати й не подумаю за три дні 

Так стежки втомили кривдні,

Що мертвіють аж слова...

Об однім прошу, об крихті:

Ледь барвінок, ледь трава -

На той світ мені докрикніть:

«Україно, ти – жива!»

3aa0dd096e2d3a6fbc4c3a4c7dea6188 l

Потужно, чи не так, пане Вікторе? Справді, потужно! Це Микола Данько. Написано в кінці 80-х років. Саме ці слова донині не втратили своєї актуальності, вони гуртують нас – сумських українців навколо цієї вічної і для нас, і для всіх українців теми, що Україна живе і буде жити.

Чи є та Україна, що мріялася у 70-х? Знаєте, є дві реальності: та що ми бачимо на вулиці і в крамниці, і та, що ми уявляємо як правду та ідеал. Без однієї не було б іншої. Якщо б передові люди свого часу не мріяли про свободу (як Шевченко і Костомаров), ми б досі жили у кріпацтві. Чи у сталінських таборах. Чи вічно дивилися б телеканали Коломойського і Фірташа. Але я знаю, що ця джінса і пошлятина також зникне, як піна часу. Але ідеал Свободи, образ мистецтва, розуміння історії  примушують нас працювати, боротися, гуртуватися. Подивіться на два Майдани! Це втілення бажання інтелігенції бачити Україну європейською, справді, демократичною національною країною.

Тому давайте жити і вірити у майбутнє. Три Анатолії боролися. Зараз борються їх діти. А потім боротимуться й онуки. І матимемо вільну  Україну!

Дякую за цікаву розповідь!

Бесідував Віктор Гіржов

Джерело: Кобза