Четвер, 13 червня 2019 09:57

Зі спогадів голови Сумського обласного Товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка Олексія Шевченка про політичний, ідеологічний та особистісний контексти виникнення організацій українського національного спрямування в Сумах середини 80-х – початку 90-х

Олексій Шевченко
Зі спогадів голови Сумського обласного Товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка Олексія Шевченка про політичний, ідеологічний та особистісний контексти виникнення організацій українського національного спрямування в Сумах середини 80-х – початку 90-х

Спогади О. Шевченка дуже особисті й може тому, даючи характеристики й оцінки своїм знайомим і друзям (а вони часто є ще й лідерами українського руху в Сумах), він керується часто лише своїм суб’єктивним світосприйняттям. Історія доби подається у нього через індивідуальне заломлення. Зрозуміло, що й за точність відтворення історичного фактажу несе відповідальність сам автор спогадів.

Під недремним оком

(Спогади або Бувальщина)

[…] Борг Україні

У багатьох виникає запитання: «Навіщо мені були потрібні оті всі проблеми, коли просто треба було не займатися українськими справами і ніяких проблем». Просто я хотів, щоб була Україна, і робив, що міг, щоб вона була. Особисто мене тішить, що попередні 45 років жив заради цього. Лише став (після ув’язнення у психіатричній лікарні) приходити в себе, і трішки з’явились сили; у своєму селі Шпилівка, що в Сумському районі, організував вокально-інструментальний ансамбль «Мрія», який єдиний, на тодішньому видноколі, у 80-ті роки популяризував українські пісні. Матеріальною базою для ансамблю служила деяка апаратура, яка була в клубі та мої особисті кошти, бо апаратуру весь час доводилося ремонтувати й удосконалювати. Працював я тоді на заводі ім. Фрунзе електрозварювальником і мав непогану зарплату. Звичайно, така благодійність у родині не віталась, особливо мамою. Головними учасниками ансамблю, крім мене, були: Олександр Пасікута, Валерій Борзаниця, Василь Срібняк. Солісткою – Ольга Ільченко. Музичним керівником був Олександр Воробйов, якого я знайшов у Сумах. Він приїжджав раз або двічі на тиждень із Сум, і мені доводилося платити йому теж із своїх грошей, пізніше, правда, ми заробляли на весіллях та інших святах і таким чином розраховувалися. Завклубом на той час була Галина Ведь, яка, як могла допомагала нашому колективу. В останній період існування ансамблю із Сум приїжджали дві дівчини-солістки: Віта Шевченко, бабуся і дідусь якої жили у Шпилівці, та її подруга Лариса. Зараз ці дівчата – провідні солістки ансамблю «Лада» Сумської обласної філармонії.

Зважаючи на те, що українських танцювальних творів для молоді було мало, я змушений був використовувати мелодії популярних іноземних гуртів та писати на них українські тексти. Рукописи насправді, як виявилося, горять. Тому в пам’яті з усього залишилося небагато. Наприклад, приспів та куплет на мелодію гурту «Boney M»:

Знали, хіба ж ми знали, що не для нас зозулі щастя те кували.

Знали, хіба ж ми знали, що не для нас зозулі щастя те кували.

Як вишні пелюстками в веснянім саду стежину твою заметуть,

Хай спогади тепліють в твоїй душі, згадай же мене, не забудь…

Або з іншої пісні:

«Де тебе знайти? Де тебе знайти? Чому в мої сни знов приходиш ти?»...

Ці пісні я жартома видавав за власні переклади з англійської, і тому односельці пишалися, що в селі є такий гарний перекладач.

Популярністю користувалися також і деякі мої пісні, написані на слова знайомих поетів. Наприклад, про «Таню, дівчину із гаю, дівчину з туману і роси» на слова студента Сергія Пономаренка, пісня, написана на слова викладача української мови з педінституту – Миколи Лазарка. Один куплет з неї пам’ятаю ще й досі:

Яріють калини осіннього смутку сестриці.

І клени роняють ясну позолоту в траву,

Хай нашим дівчатам сьогодні весілля насниться,

А завтра усе це, хай буде у них наяву

протоієрей м.о.лазаркоМикола Лазарко

Вступивши до Сумського педінституту, відшукував на всіх факультетах поодиноких літераторів-студентів, які писали українською мовою. Організовував виступи цих молодих талантів в навчальних закладах, установах та підприємствах. Сам виступав як український бард. Цим намагався довести: Україна є й буде.

гризунАнатолій Гризун

Пошук українських талантів здійснював під приводом необхідності поповнення інститутської літературної студії «Орфей». Керували студією Анатолій Гризун – письменник, поет та викладач української літератури, а також Микола Лазарко – поет, викладач української мови. Людей шукав, збирав та запрошував на зібрання, як правило я. Це був тоді єдиний у Сумах український осередок, бо росіян я не запрошував, а самі вони активності не проявляли. Цей український осередок, де не було чутно російської мови, був віддушиною для всіх нас і був своєрідною приємною ілюзією існування України серед російськомовного моря. Інколи на зібранні бував професор Павло Павлович Охріменко – завідувач кафедрою російської і зарубіжної літератури, відомий літературний критик та краєзнавець. Патріот, який керуючи обласною літературною студією «Зажинок», усіма силами намагався підтримувати українські таланти. Незважаючи на те, що він демонстрував чудеса «ізворотливості» для того, щоб його не звинуватили в українському націоналізмі, навіть очолив російську кафедру. Та у нього все одно були проблеми.

чубурВасиль ЧУбур

Щомісяця ми збиралися на свої збори. Там знайомилися з творчістю один одного, хвалили чи критикували, рекомендували кращі твори у стінну літературну газету педінституту та літературну сторінку Сумської обласної літературної студії «Зажинок», яка друкувалася у тодішній обласній молодіжній газеті «Червоний промінь».

ohrimenkoПавло Охріменко

До речі, орфеївці завжди були потужною складовою українського крила молодіжної літературної студії «Зажинок». Часто я або Григорій Хвостенко, на той час журналіст «Червоного променя», знаходили і приводили на зібрання якогось нового українського літератора, який знайомив присутніх зі своїми творами. Декого це дуже дратувало. Один із відвертих шовіністів «русскій» поет Лєв Скринник, невдоволено обурювався: «До какіх пор здєсь будєт звучать етот телячьій язик?». У таких випадках його активно підтримував російський прозаїк Євген Миславський та усміхалися російські поети Андрій Поляков та Василь Чубур. Тоді, як і зараз, їм все було дозволено. На сьогодні Миславський виїхав до Ізраїлю, Скринник в Ізраїль не поїхав, він і далі ходить по Сумах, Поляков у Ізраїль не поїхав теж, він став одним із літературних стовпів «русскава міра» у нашому місті і під час правління Януковича активно займався літературною студією, очевидно, добре фінансувався, бо навіть кинув роботу в газеті «Панорама». Василь Чубур – працює на журфаці в СумДУ та вже майже став українським поетом.

хвостенко

Григорій Хвостенко

На той час студію «Орфей» відвідували студенти філологічного факультету: поетеса Ніна Гавриленко (родом з Глухівського району), пізніше член Національної спілки письменників України, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені нашого земляка Олександра Олеся, яка довгий час працювала в обласній газеті «Сумщина». Поетеса Тетяна Бартош (родом із Ромен) – переможець Всеукраїнських конкурсів серед вчителів-літераторів, вчителька однієї із шкіл міста Суми. Михайло Попільнюх (родом з Охтирського району) – майстер гумористичної прози, нині вчитель однієї із шкіл Охтирського району. Активний журналіст, постійний дописувач до місцевих, обласних та всеукраїнських ЗМІ. Активними учасниками студії також були філфаківці Юрій Андрусенко та Сергій Пономаренко (обидва родом з Білопільського району), які є зараз директорами шкіл у селах різних районів області. На інших факультетах вдалося знайти поета Василя Пазинича (родом з Лебединського району), студента фізико-математичного факультету, нині члена Національної спілки письменників України, директора школи в одному із сіл Лебединського району. Був також цікавий поет-лірик і гарний декламатор Сергій Бойченко (родом із Краснопілля) із природничого факультету, він зараз є керівником однієї з природоохоронних організацій у Сумах. Вже наприкінці того періоду з’явилася Людмила Ромен, яку я знайшов у культосвітньому училищі, як музиканта і композитора, а виявилося, що вона ще й пише вірші. Людмила згодом стала членом декількох національних спілок: письменників, Народних майстрів, Асоціації естрадного мистецтва та академіком Академії оригінальних ідей. Були й інші учасники студії, які менше запам’яталися, але, без сумніву, стали гідними представниками українського суспільства. Особисто я в творчості пробував себе у прозі, поезії, писав фантастику та пісні на свої та чужі тексти.

пазиничВасиль Пазинич

Зважаючи на те, що на вісімдесяті роки прийшовся пік найбільшої русифікації, тоді ж закрили й останню українську школу в Сумах. Я намагався протистояти цій біді, організовуючи виступи у навчальних закладах та трудових колективах молодих і справді красивих як людей українських літераторів, щоб пропагувати любов до рідного слова та України. Прикладом для мене стали такі ж виступи українських поетів старшого покоління, які організовував журналіст газети «Червоний промінь» Григорій Іванович Хвостенко. Серед тих поетів найчастіше були: Григорій Хвостенко (родом з села Улянівка Білопільського району), Олександр Педяш (родом з Полтавщини), Павло Скорик (з села Миколаївка Сумського району), Олександр Вертіль (родом із Жовтневого Білопільського району), Юрій Царик (родом із Чернігова). Спочатку вони брали мене у свою групу як українського барда, але скоро сказали, що поезія з піснею, як вони побачили, конкурувати не може. І запрошувати для виступів перестали. Тоді я організував свою групу із студентів педінституту. Так з виступами одного разу ми добралися аж до Середино-Буди.

царикЮрій Царик

Нами почав активніше цікавитися КДБ. Прямо звинуватити нас у тому, що ми пропагуємо лише українське, і покарати за те було б занадто, хоч кадебісти і не приховували, що основна претензія саме до цього. Адже не було тоді таких колективів чи авторів, які б пропагували лише українське. КДБ усіма силами не допускало такого: у кожного колективу, у кожного виконавця в репертуарі обов’язково тоді повинні були бути російські твори. І так було тоді скрізь і у всіх. Я відчував, що особливо небезпечним вони вважали мене, бо я все те організовував. Також кадебісти завжди слідкували за тим, щоб не створювалося суто українських осередків, і це вже було багатовіковою імперською традицією. Адже в середовищі українських осередків могли народжуватися українська еліта та організований спротив окупантам. Ось так було. Бачимо і зараз з якою впертістю більшість українських олігархічних телеканалів культивують «двуязичіє». Українофоби цінують отой старий кадебістський інструмент. Нащадки колонізаторів добре знають, чим нас можна розділити, ослабити і вбити.

скорик

 Павло Скорик

Щоб зупинити нас, кадебісти почали активно проводили співбесіди. Це вони називали профілактикою. По одному нас викликав пузатий, мордатий та рум’яний представник цієї служби у Музей педінституту і замучував довгими розмовами. Прізвища його точно не пам’ятаю, але перед очима й досі нібито на посвідченні було написано Яценко. Перша буква «Я» точно. Розмова була від запитань про різних знайомих до того, чи не маєш і не ховаєш зброї, і обов’язковою була пропозиція співпраці з обіцянкою хорошої кар’єри та зеленого світла в житті. Розмови записувались. Одного разу представник служби безпеки довів мене до дверей музею і наказав чекати під дверима. Коли він зайшов у кімнату музею, я обережно заглянув у щілину дверей та побачив, що той нагнувся і під столом щось увімкнув… «Бесіда» тоді була дуже довгою, і закінчити мені її вдалося лише тоді, коли я, відповідаючи на одне з ідеологічних питань, прочитав лозунг, який великими літерами був написаний на стіні кімнати,в якій мене допитували. Це було щось приблизно таке: «Справа Леніна непереможна, бо вона вірна». Після виголошення мною цього лозунгу кадебіст усміхнувся, розвів руками і «відпустив з Богом». Після таких «співбесід» людей мені стало збирати все важче і важче, тому довелося припинити ту справу.

Тоді все обійшлося, як кажуть, легким переляком, як виявилося, тому, що на наш захист став великий авторитет на той час в інституті і Сумах, український патріот, професор, колишній фронтовик з протезом замість однієї ноги, відомий природозахисник того часу – Полікарп Петрович Бобровський (як розказував мені – родом із козацького села, що на Кіровоградщині). Зовні цей чоловік нагадував кобзаря з красивим європейським типом обличчя, лише без вусів, але з буйним сивим чубом. Він був дуже схожим на кобзаря із статуетки, яка стояла у мене на шафі. Якось я випадково зустрів його незвично знервованим, він увесь аж тремтів. Таким неспокійним я його не бачив ніколи. Зустрівши мене у дворі інституту, підізвав до себе і якось роздратовано сказав: «Закінчуй, Олексію, з виступами та й своїми українськими справами, бо будуть великі проблеми. Навіть я вже не можу тебе захистити». Потім промовив про себе: «Не люблю несправедливості. Бачу, якби я навмисне не обрав собі природоохоронний напрямок діяльності, а такий як у вас – мене вже б давно посадили… Я це знав, тому і пішов в екологію».

Пізніше я дізнався, що наші гастролі були можливими лише завдяки Бобровському, та і на концерті філфаку, коли я єдиний на двогодинному концерті виступав з українськими піснями, то це завдяки Бобровському теж.

Так само як і для літературної студії, я шукав оригінальних, мислячих людей для Філософського клубу, яким керував Бобровський, та приводив їх на зібрання. Засідання філософського клубу стали дуже цікавими і популярними. За таку роботу професор був мені щиро вдячний. Та перш за все треба віддати належне Полікарпу Петровичу: він умів проводити зустрічі дивовижно. Мені дуже подобалися оті гастролі, літературні та філософські тусовки. Вважаю, час студентських років був найцікавішим у моєму житті.

З Полікарпом Петровичем ми і далі дружили, і мали повне взаєморозуміння. Якось я його запросив до себе у Шпилівку. Місце, де жила моя мама, йому дуже сподобалося, і він часто приїздив відпочивати, квартируючи в сусідів. За будинком сусідів висока гора, на самій горі – дуб з декількома стовбурами. Один з них вигнутий аж до землі і зручний для сидіння. Від цього дуба відкривається живописна панорама. Я любив сидіти на тому місці і дивитися на долину вниз. Ближче внизу- городи, по боках яру, в якому ця вуличка – ліс, далі видно луг і сріблиться ставок, ще далі видно село. Останнього разу я бачив Полікарпа Петровича живого і здорового саме там, де я любив сидіти. Він задумливо і сумно дивився в далечінь…

Час ішов, а зросійщення набирало все більших обертів. Щоб якось протистояти тому, я став автором ідеї та ініціатором створення краєзнавчо-мистецького товариства «Спадщина», яке КДБ і розгромило 1986 року. Автором назви «Спадщина» була моя дружина Людмила Валентинівна Шевченко, творчий псевдонім – Ромен. Завданням «Спадщини» було показати українські твори, написані нашими земляками та тих земляків, які прославили Україну. Приємно для себе зауважити, що ідея організації «Спадщини» у мене з’явилася ще тоді, коли про таке ніде не було чути. Свої напрацювання передав був одному хлопцеві-патріоту з Харкова, де після Сум постало таке товариство. Воно довго було на слуху, і харків’яни говорили про нього з гордістю.

роменлюдмилаЛюдмила Ромен

Також був ініціатором створення першого осередку Товариства української мови в Сумах та представником Ради Всеукраїнського Товариства української мови на Сумщині. Засновником того ще неформального осередку був я, моя дружина Людмила та вчителька української мови і літератури Будівельного технікуму – Ніна Вірченко. Пам’ятаю, тоді якраз ухвалили Закон про мови в Українській РСР. Він був надрукований у деяких газетах. Я тоді накупив тих газет майже на всю свою зарплату, і мав скандал вдома, бо треба ж було за щось годувати дітей. Газети ми розносили і роздавали чиновникам, щоб легше було добиватися українських прав, а також забезпечували тим законом активістів. До речі, пам’ятаю, в кінці Закону чи публікації вказувалися терміни виконання і, можливо, навіть відповідальність за невиконання пунктів того Закону. Можливо, то вже стосувалося відповідальності на місцевому рівні – вже не пам’ятаю.

Ніколи не забудеться перше зібрання осередку у пані Ніни, коли вона запросила до себе в технікум на вареники український актив. Такі вареники із семи різними начинками запам’ятовуються на все життя. Коли вже Товариство української мови створювали офіційно і за участю влади, звичайно ж, представників першого неформального осередку на зібрання не запросили і до керівництва не допустили. Влада обрала головою свою людину – О. С. Скорика з педінституту.

Пізніше мені довелося стати ініціатором створення на Сумщині одного з перших Козацьких товариств в Україні та його головним писарем. Ідея козацького товариства виникла в мене десь у 1987 році, тоді, коли її ще ніде не було чути, але вдалося реалізувати лише 1989 року.Тоді я зустрів на той час депутата міськради, як виявилося, з козацького роду О. Д. Реуту, який став отаманом. Крім мене і Реути, пам’ятаю, засновниками першого козацького осередку на Сумщині були ще Валерій Хоменков, В’ячеслав Артюх, Михайло Тельпухов, Андрій Скрипняк, Олександр Гриценко та інші – всього, пам’ятаю, 12 осіб. Шкода, що інших не згадаю.

reutaolexandr

 Олександр Реута

Вже за рік чи два ми відправляли на Запоріжжя на Свята до 500-ліття заснування Українського козацтва до 200 чоловік, з наметами і всім необхідним для походу. Це було можливим завдяки українським підприємцям, яких я знайшов, і які фінансували поїздки. Тоді це директор кооперативу «Граніт» – Олег Гринішак, (родом із Західної України). Та сум’яни – керівники архітектурної фірми «Архпроект» – Юрій і В’ячеслав Граділі й Сергій Рибачок, керівники підприємства «Фаворит» – Сергій Початко та Олександр Шкробот, директор Сумського молодіжного центру – Олександр Баня та інші. Це були перші благодійники української справи 90-х років минулого століття.

Далі мені довелося бути одним з перших активістів НРУ та учасником першого з’їзду Народного руху України.

Допомагав створенню першого осередку Спілки української молоді (коли його першим керівником ще був Юрій Колієнко). Коли я знайшов і долучив до того осередку вихідців із Західної України – дівчат з «Телекому», в осередку повеселіло і про нього стало чути. Також я забезпечив осередок першими спонсорськими коштами та музичним, тоді ще рідкісним, інструментом-«Йонікою».

Далі – автор ідеї та засновник і організатор Школи української культури в Першій українській гімназії в місті Суми. Дуже вдячний за підтримку ентузіастам, представникам української громади та моїм друзям: Мирославі Бєляєвій, яка вела гурток українського народного ткацтва, Олександру Бєляєву – вчителю українського художнього розпису, Людмилі Федевич, яка знайомила дітей з дивовижним світом української народної творчості, Андрію Довганю – вчителю гуртка Український комп’ютер, Антоніні Охріменко, яка вчила дітей використовувати цілющі властивості лікарських трав, Сергію Початку – викладачу української та англійської мови. Таким чином ми намагалися підтримати першу в області українську гімназію. Дивувало нас те, що не всі в гімназії ставилися до нас привітно. У декого в очах було здивування і нерозуміння, чому це ми до них прийшли та ще і працюємо безкоштовно, навіщо це нам потрібно? У нас постійно виникали проблеми з класами для занять. Але два роки ми протримались і відмовилися від проекту, лише коли одного разу нам знадобилася спортивна зала для гуртка українських єдиноборств і нам відмовили під приводом «як би чого не сталося». Враховуючи те, що я дістав для гімназії через депутата Верховної ради України О. І. Піскуна, мабуть, перші у Сумах комп’ютери (які були цій гімназії подаровані), таке ставлення до нас було зовсім образливим.

бєляєвОлександр Бєляєв

Також був ініціатором створення українського ансамблю (тоді ще колективів, які б співали та популяризували лише українські пісні не було). Художнім керівником була Л. В. Шевченко. Представники цього колективу першими на Сумщині під час першого підняття Українського національного прапора в нашому обласному центрі та на Лівобережній Україні, відкрито заспівали Гімн України. Пізніше разом з Л. В. Шевченко створив Козацький ансамбль, який успішно виступив на Святі відкриття пам’ятника П. Калнишевському у селі Пустовійтівці 1991 року.

Заснувавши підприємство «Січ», був спонсором українських патріотичних організацій таких, як СУМ, НРУ, Козацького товариства. Допоміг фінансово відомому співаку, нашому земляку А. Мокренкові видати його книгу «В серці рідна Україна». Під час великої кризи допомагав заробітком, даючи роботу, місцевим патріотам, професорам: В. М. Положію, О. С. Куземі, І. П. Мозговому, відомому українському художнику-графіку В. В. Ломаці, Заслуженому артисту М. М. Ластовецькому, дітям тодішнього директора театру імені Щепкіна О. Бойцова, співаку та художнику, О. А. Мислівченку, художнику та Народному майстру С. Скляру, вчителю історії М. П. Карпенку, вчителю іноземної мови С. В. Початку, бандуристам Г. В. Кавунник і Андрію Скрипняку та іншим представникам української громади.

ломакаВолодимир Ломака

Понад 17 років на громадських засадах очолював Сумське обласне товариство «Просвіта». На базі приміщення, завдяки підтримці місцевих українців, які допомагали всім чим могли, організував Український культурно-інформаційний центр «Світлиця» з постійно діючою виставкою україніки. За рахунок знайдених мною благодійників, з 2007 по 2010 рік, лише ремонтних робіт у будинку, де міститься «Світлиця», нами було виконано на 90 тисяч гривень.

Зараз мені також приємно зауважити, що ідеї організації осередків Товариства української мови, Козацького товариства та «Спадщини» у мене з’явилися ще тоді, коли про них не було чути ніде. Деякі інші проекти такі, як от: «Рада українських патріотичних осередків», «Система оповіщення про українські події», «Українська родина», «Рідні джерела», «Школа захисту українських інтересів», «Український комп’ютер», «Пісня для душі» (пісня для відпочинку), «Щотижневі уроки патріотизму» Українська інформаційна скарбниця», «Український день» та інші, – так ніде і не з’явились і не були ніде апробовані, крім як у Сумах. […]

«Спадщина»

Після подій 1984 року я розмірковував: «Як же у таких умовах прислужитися Україні». Думав, що, займаючись темою культури, можна протриматися довше. За пропаганду української культури не покарають же, не буде підстав. Як виявилося, я помилився: те, що ми пропагували лише українське, було великим «злочином», і «КДБ» усіма силами намагався не допустити такого прикладу.

Тоді у мене і виникла ідея створення краєзнавчо-мистецького товариства. Назву «Спадщина» запропонувала моя дружина Л. В. Ромен (Шевченко). Метою цієї організації було показати, що Сумщина – це Україна і вона завжди була Україною. А зробити це було задумано через пропаганду творів тих земляків, які творили українську поезію, пісні, гумор. Також планувалося популяризувати знання історичних українських подій, які відбувалися на Сумщині, розказувати про її знаменитих людей українського спрямування. В час тотального зросійщення така справа була дуже слушною. Адже коли я якось виступав зі своїми піснями у великому звітному двогодинному концерті філологічного факультету Сумського педінституту, то лише я один був з українським репертуаром.

Справа зі «Спадщиною» активізувалася 1985–1986 року, коли я познайомився зі студентами педінституту: Ю. Плющенком, П. Долею та В. Артюхом. Затримка була лише з приміщенням, де збиратись. Я тоді обходив багато різних організацій у пошуках приміщення, та допоміг лише Я. Я. Цибульський – директор Палацу культури заводу імені Фрунзе. Почали з того, що організували вокальний ансамбль. Керівником була моя дружина Людмила, яка закінчила Сумське культосвітнє училище і мала освіту хорового диригента. Співали народні пісні та розучували українські пісні, створені нашими земляками. Перед такими зібраннями, майже кожного разу запрошували виступати когось із представників української культури. На зібраннях обмінювалися думками та книгами. Великою популярністю користувалися розповіді з історії України В. О. Артюха. Про українську музику та долі українських композиторів, зокрема М. Березовського, дуже цікаво розповідала Г. П. Приходько. Із неабиякою зацікавленістю була сприйнята демонстрація слайдів Шевченкіани відомого шевченкознавця С. М. Арбузова, тоді ж звучало і багато поезій Т. Г. Шевченка. Припали до душі нам гумор і сатира письменника В. П. Скакуна та виступи інших представників творчої української інтелігенції. Правда, Скакуна після того виступу, дуже «потовк» КДБ, за те він довго на мене ображався і навіть не вітався якийсь час.

плющенкоЮрій Плющенко

Наші справи йшли дуже успішно, такі творчі зібрання стало відвідувати все більше і більше людей, і їхня кількість зростала. Та ці успіхи були з гірчинкою в душі. Дітей не було на кого залишати, крім як на старшого сина Вову, якому було 6 років. Бувало, інколи прибігаємо з дружиною Людмилою з зібрання, а вони усі втрьох плачуть: менші, тому що ще дуже малі, а старший, бо нічого з ними не може вдіяти. Та спадщинської діяльності я кинути не міг, бо вся організаційна робота і пошук людей були на мені. Більше того, як я вважав, справа наша набрала такої популярності, що коли ми підходили до приміщення Палацу, то одного разу помітив, що вахтери та обслуговуючий персонал «прилипли» до вікон і дивилися на нас, як я вважав, як на справжніх зірок. Та скоро зоряна хвороба пройшла. Одного разу, коли я зайшов у Палац сам, а навколо нікого не було, до мене підійшла вахтер і, оглядаючись на всі боки, сказала: «Коли ви там збираєтеся, за рогом палацу стоїть машина і всі ваші розмови слухають». Наступного разу, перед зібранням «Спадщини», я заглянув у двір Палацу. Там стояв великий зелений автомобіль-будка із затіненими вікнами… (Пригадую: про такий автомобіль у своїй долі розказував також репресований свого часу Б. І. Ткаченко з Лебедина, його родину слухали так само).

14202485 1293326007366974 135546390640269145 n

 Пантелеймон Доля

З якогось часу кількість спадщан на зібраннях почала зменшуватися, а мені, один за одним, люди почали (таємно, щоб я нікому не казав) повідомляти про те, що з ними «бесідували» представники КДБ. Комусь погрожували, що за зв’язок зі «Спадщиною» звільнять з роботи, когось – з навчання, а деяких схиляли до співпраці і обіцяли зелене світло в житті. Раптом я помітив, що деякі люди почали мене обминати, особливо ті, які були при посадах. Один із них, якось побачивши мене недалеко від універмагу, щоб уникнути зустрічі, у недозволеному місці кинувся перебігати через дорогу і ледве не потрапив під автомобіль. Інший патріот, коли я зайшов до нього на роботу, попросив приходити лише після 12 ночі до нього додому …» А одна пані, коли я до неї підійшов, з жахом вигукнула: «Що ти робиш! А якщо нас побачать? У мене ж діти!». (При цьому у неї був один син, а в мене троє). Під час «профілактики», так це називалося в кадебістів, останні не забували сказати, що Шевченко був у психіатричній лікарні і він несповна розуму та про те, що він безграмотний і за те вигнаний з інституту.

приходькоГанна Приходько

За таких умов збирати людей було неможливо. Перше, що я зробив у такій ситуації, знищив усі папери, які могли б комусь зашкодити, особливо ті, у яких згадувалися чиїсь прізвища. Тому багатьох людей, які після того зникли з видноколу, зараз не можу згадати. Готуючись до зустрічі з представниками КДБ, я розробив «вірнопідданий» План діяльності Товариства на перспективний період і заніс його до інструктора міськкому КПРС Кононенка, який цікавився нами з причини службових обов’язків. […]

Про наших в «органах»

Я не можу стверджувати, що та чи інша людина співпрацювала з КДБ у той час. У мене немає підтверджуючих документів, але про патріотів з явно дивною поведінкою повинен розповісти. Це люди, роль яких для мене і зараз під запитанням. Спочатку згадувати про них не збирався. Але дізнавшись, що архіви КДБ саме українських дисидентів 60 – 90-х років знищені, зрозумів що згадати необхідно. Особливо ж той час, коли КДБ через своїх людей намагався очолити якнайбільше патріотичних організацій. Першими були НРУ (керівник В. Б. Осадчий) та Товариство української мови (керівник Скорик). Так, мабуть, було і зі «Спадщиною» після мене.

Привертає увагу в цьому плані тодішній студент історичного факультету педінституту, комуніст М. О. Манько. З ним мене познайомив В. О. Артюх. Манько – людина з прекрасною пам’яттю та працьовитістю, неабияк обізнана в історії. Останніх років 30 серйозно займається краєзнавством. Як засвідчують деякі його матеріали, не цурається тяжкої роботи в архівах, але, на жаль, цілеспрямовано над українськими темами не працював. Інколи буває суб’єктивний та добре «фантазує».

манькоМихайло Манько

Він теж був причетним до «Спадщини». На зібрання осередку не приходив, але за моїм проханням допомагав писати Статут організації. Коли через декілька років після розгрому «Спадщини», на початку Перебудови, я взявся відновлювати осередок, Манько раптом дуже захотів стати його керівником і про це мені заявив. Я не заперечив, бо не заради посади ж я працював. Тоді Манько попросив мене загітувати моїх людей за те, щоб обрали головою його. Потім запропонував, щоб я на конференцію запросив його людей, а він моїх. Я так і зробив і був дуже здивований, коли побачив, що моїх людей на конференцію він не запрошував!!! Тільки його обрали, у той же день, він почав на мене покрикувати: побіжи туди, принеси те, подай інше… Я побачив, що людина відверто хоче зробити мене хлопчиком на побігеньках або відшити. Визнаючи лише дружні стосунки в роботі, я одразу ж залишив «Спадщину» і ніколи більше цією організацією не займався. Правда, одного разу я Маньку допоміг. Будучи ініціатором та організатором участі представників Сумської української громади у перших демократичних виборах, висунув Михайла Олександровича Манька від Товариства української мови кандидатом у депутати міської і обласної рад. Тоді якраз була сприятлива «хвиля» для патріотів. Не пам’ятаю, чи став Манько обласним депутатом, але міським був. Він одразу ж, граючи на патріотичній струні, випросив у міського голови Соболевського 20 тисяч рублів для «Спадщини» і, можливо, 20 років прожив безбідно, бо у дев’яності рокито були великі гроші. Якою була робота «Спадщини» за Манька – не знаю, хоч якби вона була, то про неї, мабуть, було би чути. Вже пізніше моя землячка Г.О. Коротенко, яка тоді разом з Маньком теж навчалась на історичному факультеті, мене повідомила, що недавно історики потовкли Манька. «А за що?» – запитав я. «Та дізналися на випускному, що він був на курсі стукачем»…

Є ще одна ситуація на користь останнього твердження. За багато років я помітив, що КДБ не викликало мене на допити тоді, коли біля мене був якийсь «засланий козачок», чи «друг сім’ї». Це напевне для того, щоб не насторожувати «об’єкт спостереження». Серед приблизно десяти найактивніших людей, які зізналися мені про те, що їх допитували, представники КДБ не «бесідували» з В. Артюхом, який через свою українську простоту був у дуже довірливих стосунках з М. Маньком, тому очевидно допитувати його не було потреби.

Але зараз Манько вже не такий. Він покаявся і став ревним християнином та стовпом інтелектуального крила Київського патріархату в Сумах. Пропагує віру христову, пишучи на цю тему книги та бореться у пресі з єретиками. Дізнавшись про те, що я рідновір – вірю у рідне українське, цілою статтею у газеті «Ярмарок» з християнських позицій прокритикував мене за мій світогляд.

Якось почувши, як Манько комусь розповідає про «Спадщину» та про те, яким він був революціонером і патріотом, я поставивйому питання: «Михайле, ми обоє творили «Спадщину», але чому мене тоді вигнали з роботи та інституту, не дали отримати чотирикімнатну квартиру, яку я вже бачив, не поновлювали на навчання, а у тебе волосина з голови не впала, і ти успішно став викладачем педінституту?» Манько сказав, що начальник обласного КДБ жив з ним у одному будинку, і це його врятувало… Що ж, постраждав я, очевидно, тому, що в мене не було «сусіда» з КДБ.

Ще одна не певна і незрозуміла для мене людина того часу – перший голова НРУ на Сумщині Володимир Борисович Осадчий.

Свідомо займаючись патріотичною діяльністю в Сумах з 1979 року, про Володимира Осадчого я нічого не чув. Він раптом виринув під час створення Народного Руху України як організатор цієї справи.

осадчийВолодимир Осадчий

Познайомилися ми випадково. Одного разу я зайшов у Художній фонд до знайомого скульптора-патріота Олега Прокопчука. Того не було, але я зіштовхнувся з якимось незнайомим чоловіком з колоритною зовнішністю (схожою на Сталіна), який заговорив зі мною вишуканою українською мовою, як до давно знайомого. «А Шевченко», – сказав він. І почав мене хвалити, розповідати про мене, мою діяльність таке, про що знало лише КДБ (подумав тоді я). Це мене насторожило, але те, що він розмовляв гарною українською мовою та хвалив, підкупило і аж загіпнотизувало. Мене ще ніхто в житті не хвалив за мою діяльність на ниві українства. Крім того, кожну україномовну людину (Осадчий розмовляв лише українською), а тоді таких були одиниці, я вважав кришталево чистими та чесними патріотами, бо саме такими були мої знайомі, дисиденти: Микола Данько та Геннадій Петров.

prokopchuk.oleg2Олег Прокопчук

Після тієї зустрічі я затято почав допомагати Осадчому, бо вважав НРУ на той час єдиною надією і легальною перспективою боротьби за українську незалежність. Під час першої зустрічі Осадчий одразу ж дав завдання: терміново збирати підписи на користь легалізації цієї організації. На мить я задумався: «Що робити? Я ж якраз збирався готуватися до державних екзаменів, які повинен був складати у Ніжинському педуніверситеті». Декілька років тому мене вигнали з Сумського за націоналізм, щороку я там намагався поновитися, але не поновлювали і не пояснювали, чому не приймають документів. За законом у мене залишився останній рік для поновлення, щоб не було анульовано 4 роки навчання. Тому, щоб не ризикувати, я тихенько зробив це у Ніжинському педінституті. «Здам екзамени – буде вища освіта, не здам – не буде», – думав я. Але вагався лише мить. Взяв підписні листи і денно та нощно збирав підписи у всіх, кого знав, а таких у мене було багато.

Через тиждень чи два до мене забіг розлючений сусід з криками: «Куди це ти мене втягнув». «Ти знаєш, – вимовив він з поглядом героя, – зі мною вже бесідували!». – «Мене можуть тепер вигнати з роботи! Як запитають про мене, скажи, що то не я ставив підпис…». Така зміна позиції сусіда Василя Тернівського мене настільки вразила, що я навіть не подумав, а чому це, коли я передав списки Осадчому, вони одразу ж потрапили до КДБ? На жаль, тоді я на той випадок не звернув уваги. А з Василем я більше не вітався.

Вже набагато пізніше про приблизно таку ж історію мені розповів активіст В. П. Казбан. Після того як він віддав свої списки Осадчому постраждали архітектори з «Гіпрохіму»…

Поступово знайомився з Осадчим ближче. Він жив у центрі міста разом з дружиною Валентиною. Вона працювала в обкомі партії, випадково в якійсь розмові з нею я дізнався, що до справи організації НРУ Володимир був головним художником міста. Знаючи, що у нього немає освіти художника, я подумав: «Як це можливо?». Адже відомо, що випадкових людей на керівну роботу тоді не призначали. Далі мене почало дивувати те, що Осадчийдо будь-якого владного кабінету «відкривав двері ногою» і заходив без стуку. У мене, молодого, для якого начальство було майже небожителями, це викликало захват, здивування і повагу, хоч пояснити я цього не міг.

Часто буваючи в Осадчого вдома, заходячи по рухівських та українських справах, зрідка бачив, як до нього заходили якісь середнього віку чоловіки, вихолені, з акуратними стрижками. Тоді Осадчий похапцем відправляв мене за двері своєї квартири. Побачивши якось з цього приводу мою стривоженість, він зніяковіло сказав: «Та це наші хлопці в КДБ». Мені тоді справді дуже хотілося, щоб у КДБ були наші люди, і я заспокоївся. Тоді всі ті дива я списував на надзвичайну талановитість Осадчого. «Вміє ж людина навіть кедебістів наших знайти», – думав я.

Він справді в житті був великим актором та оратором. Якимось чуттям відчував вигідних для себе людей і легко налагоджував з ними довірливі стосунки. Наприклад, він одразу ж побачив силу і перспективу в Спілці української молоді, а йому потрібні були сильні, активні союзники для участі в показових акціях. Якось він тих хлопців підкупив своїм благородством, заплативши за них штрафи, які виписали їм за участь у мітингу. Сказав хлопцям, що пожертвував свої гроші, хоч я знав, що то були гроші не його, а прислані напередодні з Києва. Колишні сумівці ще й досі з вдячністю згадують його за той вчинок. Він також налагодив дружні стосунки з Олександром Реутою – людиною потужною, вихованою на дворових законах вулиці Добровільної, отаманом першого осередку Українського козацтва в Сумах. Він так зміг сподобатися Реуті, що Реута, як і колишні сумівці, ще й досі вважають його святою людиною, так як і майже всі ті, хто близько його не знав.

Також він швидко відчував своїх конкурентів і за нагоди затюкувавїх перед максимальною кількістю людей. Яскраво пам’ятаю, як на одній з конференцій НРУ, він накинувся на В. В. Майбороду, а потім на В.П. Казбана, ще на когось, щоб скомпрометувати їх, людей, які потенційно могли претендувати тоді на його посаду.

Посадою ж своєю, голови Сумської обласної організації НРУ, Осадчий дуже дорожив. Мабуть тому, що це вже було тоді, коли наш земляк із Канади, мільйонер Микола Мороз, батьки якого були з Буринського району, подарував йому особисто, (як казав мені Осадчий), автомобіль «Ниву», 17 комп’ютерів, яких тоді ще майже не було в Сумах ні в кого, іноземну відеокамеру, ксерокс, багато диктофонів, ще якесь обладнання. Все це тоді лише почало з’являтися в ужитку і було першими новинками в нашому місті. Я тоді думав: «Щастить же комусь на братів-мільйонерів».

морозМикола Мороз

«Ниву» Осадчий організував для себе одразу ж і їздив на ній. Так само і відеокамеру став використовувати швидко, але оргтехніка і комп’ютери лежали у Києві довго, хоч я нагадував про них Осадчому ледь не щотижня. Минуло півроку чи більше, а Осадчий нічого не привозив. Я хвилювався, що українська справа від того програє, що все те, якщо його привезти, максимально буде використане для української справи. Вже не сподіваючись на голову Руху, домовився з директором першого у Сумах україномовного навчального закладу, Першою гімназією, про те, що вони допоможутьіз транспортом. Зі свого боку за те, що вони домоглися україномовного статусу свого навчального закладу, ми подаруємо гімназії комп’ютери, які дістав у Києві депутат Верховної Ради УРСР - Олександр Піскун. Я поїхав до столиці і все те привіз до Сум. Осадчий був безмежно радий. Бо тепер (як пізніше з’ясувалось) на нього почали працювати ще і 17 комп’ютерів, які тоді були одними з перших у Сумах.

піскунОлександр Піскун

Про те, що все оте добро, включно з двома, як виявилося пізніше, автомобілями було подароване Народному Рухові України я дізнався аж через два чи три роки і після того припинив стосунки з Осадчим.

Поясню, чому я не знав, що згадане добро було передане Морозом для НРУ. Коли в Осадчого з’явився автомобіль, я запитав: «Володя, а де ти взяв ту машину?». Він і каже: «Та знаєш, у мене є родич, двоюрідний брат Микола Мороз, мільйонер з Канади, от він мені і подарував». Те саме було і з відеокамерою, яких тоді в Сумах не було ніде, крім телебачення. Але ця була набагато краща. Одного разу, коли після чергового «подарунку» дружина Осадчого почула ті байки, не втрималась і вигукнула: «Валодя! Ти что! Какой двоюродний брат тєбє Мароз!». Осадчий знітився, зиркнув суворо на неї і сказав: «Правда, не двоюрідний, а троюрідний брат…». Як пізніше виявилося, ніяким родичем Осадчий Морозу не був. Його з Морозом познайомив наш cумський органіст Орест Коваль. З хорошими намірами, але після того Мороз фінансував не творчі проекти Коваля, а лише Осадчого. Коваль ще й досі на нього за те ображається. Умів добродій Володимир тримати мільйонера лише у своїх руках. Про це якось зауважили мені і одні з перших благодійників української справи в Сумах, підприємці: Юрій та Станіслав Граділі, Сергій Рибачок та Олег Гринішак. Якось я домігся в Осадчого їхньої зустрічі з Миколою Морозом для співпраці між українцями. Це було, звичайно ж, за присутності Осадчого. Намічалося багато цікавих проектів. Після того я якось запитав у згаданих хлопців: «Як там справи по співпраці?» Мені відповіли: «Та Осадчий, як собака на сіні…». «Як це? Як собака на сіні?» – запитав я. «Підростеш – поймеш…», – була мені відповідь. Тепер я вже знаю, що таке собака на сіні, а тоді не знав.

Знаючи, що до Осадчого я ходжу майже щодня, як на роботу, Михайло Сидоренко, саме той, що перший і останній вивів до обкому партії на протесну акцію декілька тисяч робітників заводу Фрунзе, запитав у мене, що Осадчий зробив з отим мішком грошей, що стояли у нього в хаті? «Які гроші? – запитав я, – Я не бачив». «А я бачив», – сказав Михайло. Пізніше, розкусивши нашого рухівського вождя, Михайло дуже жалкував, що не набрав тоді собі пазуху грошей. А була ж можливість. Проте чи багато було грошей у мішку, можна лише здогадуватись.

Про гроші але вже в сумці розповідав і В. П. Казбан. Він якраз застав на квартирі у Осадчого активістів з НРУ з Києва М. Гориня та М. Поровського. Коли Казбан зайшов, то кияни якраз пропонували Осадчому порахувати кошти але той та голова НРУ з Шостки В. Коваленко сказали: «Ні, ні, не треба». І Осадчий швиденько засунув ту сумку під ліжко…

казбанВіктор Казбан

Якось пізніше я згадав про ті гроші. Інфляції тоді ще не було. Думаю, що вони випливли саме тоді, коли в Осадчого через якийсь час з’явилася потужна фірма з великогабаритними вантажними автомобілями.

Одним словом, Володимир Борисович не бідував. Якось я почув, що щомісячну зарплату за громадську діяльність він одержує 7000 рублів від Миколи Мороза, у той час, коли я, працюючи двірником після вигнання з інституту та з попередньої роботи, отримував 70 рублів. Тоді у мене було троє дітей – дошкільнят, дружина – інвалід. Скрута була неймовірна.

Виникає питання, чи допомагав мені Осадчий фінансово? За декілька років допоміг лише один раз. Якось біля театру Щепкіна намічався великий комуністично-великодержавний мітинг. Ми з активістом Володимиром Алексахіним вирішили зробити «диверсію» – виготовити та роздати на тому мітингу проукраїнські листівки. Через свої зв’язки з «совєтськими офіцерами» Алексахін дізнався, що і комуністи збираються виготовляти листівки і дізнався, де (в статуправлінні). Мені вдалося дістати грошей, і ми заплатили робітникам більше, ніж запропонували комуністи. Листівки надрукували нам. Комуністи залишилися без листівок. Наша перемога була явною і очевидною. На мітингу роздавали проукраїнські листівки, про це всі знали. Після того, на підсумковому зібранні представників патріотичних сил, привселюдно і показово Осадчий вручив мені премію 70 рублів. Гроші були дуже потрібні для родини, і я їх взяв. Звичайно, якби я тоді знав, що то таке – Осадчий, кинув би йому ті гроші у морду. Адже в декого з людей він створив тоді враження, що я працюю за гроші, а Осадчий – щедрий і благородний благодійник…

Та я і далі, як ентузіаст, допомагав Осадчому. Хоч йому тоді без проханьдопомагали всі ентузіасти, які були. Піднесення людське було таке, що люди йшли та йшли, приїжджали з районів. Осадчий відмахувався від усіх, як від мух, і я тоді думав, що то у нього від ліні. Адже майже кожного ранку я приходив до нього, а він ще ніжився в ліжку – 9 чи 10 то було годин. А люди приходили і запитували: «Що робити?» І що цікаво, що ніхто їх про те не просив, ніхто і нікого не організовував, крім звичайно масових акцій. Я і далі виконував всю чорнову і непомітну роботу, а Осадчий – публічну. За ту публічну роботу та вміння її показати мільйонер-патріот Мороз двічі забирав його до Канади на відпочинок.

Якось, побачивши у шифоньєрі внизу велику кіпу безладно розкиданих паперів, я спитав у Осадчого, що то таке? Виявилося, що то папери з районів. Я попросив дозволу передивитися їх, щоб навести лад. Проглянувши їх і посортувавши по теках, я повиписував телефони і прізвища активістів, і таким чином з’явився список районних активістів. Це і стало основою створення обласної організації НРУ. Хоч, на мій подив, Осадчий всіма силами відтягував той момент. Я боровся з ним за створення офіційної організації НРУ може з рік. Зараз вже точно не пам’ятаю. Я думав: заважає те, що в НРУ немає офісу. Знайшов на вигідних умовах приміщення, метрів за 200 від квартири Осадчого на вулиці Червоногвардійській. На мій подив, той відмовився від пропозиції, нічого не пояснивши. Думав я, що заважає те, що ні в організації, ні в Осадчого немає телефону. Домовився з симпатиком українства Олегом Грушецьким, головним інженером «Телекому», що той по блату, так би мовити, допоможе встановити телефон, але Осадчий і від того відмовився. Скільки й керував він Рухом, так і не було в організації ні офісу, ні телефону… Та скільки він не опирався створенню обласної організації НРУ, час піднесення зламав його опір, і організацію все ж довелося створити.

Помітивши мою безкорисливість, якось дружина Осадчого, Валентина, запитала: «Алексєй, ти украінец? Ти же совсем другой, чем Владімір!» «Українець», – твердо із здивуванням відповів я. «Нє обманиваєшь? Когда ти к нам нє пріходішь – он спіт до обєда», – сказала вона… Так мені й не вдалося переконати її, що я українець. Адже вона чомусь вважала, що всі українці хитрі, підлі та ліниві.

І останнє. Якось один із наступних керівників Сумської обласної організації НРУ Олексій Дубовик, вже хворий, майже перед своєю смертю, раптом запитав у мене, чи був я на похороні В. Б. Осадчого? Я відповів, що ні. «А шкода» – сказав той. «Чому?» – запитав я. «Тому, що ти б побачив, як ховали останнього представника партноменклатури. Тоді ще демократів не жалували, а гроб з Осадчим був виставлений у Сумській обласній бібліотеці для прощання. Нас так не ховатимуть, нікого…». І справді, коли помер Олексій Іванович Дубовик, була люта зима з пронизливим вітром, його проводжали в останній путь 30-40 осіб у холодному зимовому дворі… «А він же зробив у сотні разів більше отієї чорної української роботи», ніж Осадчий» – думав я.

Чому я так довго дозволяв собі такі нерівні стосунки перш за все, бачачи матеріальну нерівність і несправедливість? Я собі думав: «Та що там мої проблеми проти проблем України. Українці повинні співпрацювати і бути разом, лише так вони переможуть…».

Що ж до тих, хто був у наших рядах менше часу, то минуло 40 років, і багатьох я позабував, а списків намагався не писати, бо постійно мені то один, то інший із друзів зізнавались, що з ними бесідували представники КДБ. Тому я завжди чекав обшуку і намагався мати якнайменше записів. Тоді я вже знав, що обшукували краєзнавця Б.І. Ткаченка з Лебедина, а він ледве встиг перед тим спалити багато матеріалів про голодомор на Сумщині, які він таємно назбирав.

ткаченкоБорис Ткаченко

До речі, Б. І. Ткаченку нашкодив і Осадчий. Дізнавшись, що той привласнив усі цінності НРУ, як розказував згадуваний уже Сидоренко, хлопці у баки легкових автомобілів Осадчого насипали якусь речовину, яка поступово з’їла мотори. Але перед тим Осадчий встиг продати ті автомобілі дисиденту Б. І. Ткаченку.

Та все ж одного разу, на тролейбусній зупинці у мене записник таки викрали. Спохватився я одразу, коли вже їхав у тролейбусі. Здивувало те, що на зупинці, коли я заглядав у свій записник, біля мене сиділа лише одна людина – дуже гарний та інтелігентний русявий хлопець. Він не сів у тролейбус, а у мене було таке самопочуття, як після гіпнозу. Я добре пам’ятав, що записник брав. У тролейбусі виявив, що його в барсетці немає, проїхавши зупинку, одразу ж зворотним тролейбусом повернувся назад: думав може забувна лавці? Зупинка була порожня, і там вже не було нікого: ні хлопця, ні записника. «Швидко як», – подумалось. Не знаю, що про це й думати, але так було. […]

шевченкоСумські просвітяни на київському Майдані 2004 року (зліва направо): Олексій Шевченко, Василь Пак, Олександр Ануфрієв.

Джерело: приватний архів Олексія Шевченка.

Оригінал. Машинопис.