Субота, 25 квітня 2020 15:40

Сіромський Руслан, Сіромська Ганна. "Ідеологічні зриви" або справа "Москіти": архівні документи про реакцію КДБ і комсомольсько-партійних органів Львівського університету на антирадянську діяльність студентів-істориків (1972-1973 роки)

Руслан Сіромський, кандидат історичних наук, доцент; Ганна Сіромська, кандидат історичних наук, доцент (м. Львів)
Григорій Хвостенко, 2012 р. Григорій Хвостенко, 2012 р.

Пропоновані читачеві архівні джерела відтворюють реакцію органів безпеки УРСР і комсомольсько-партійних структур Львівського університету на антирадянську діяльність студентів історичного факультету. В цих матеріалах багато місця приділяється постаті Григорія Хвостенка, тоді студента філологічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка, а пізніше знаного сумського журналіста. Навесні 1973 р. співробітники КДБ викрили групу студентів, головно істориків і філологів, запідозрених у “націоналістичній діяльності”. Викриття супроводжувалася галасливою кампанією таврування “ідеологічних збочень” молоді та пошуками винних у “зривах в ідейно-політичному вихованні студентів”. Усіх звинувачуваних студентів відрахували з Львівського університету з однотипним формулюванням – “за вчинок негідний радянського студента”. На численних комсомольських і партійних зібраннях історичного факультету та університету рупори комуністичної ідеології вдавалися до найрізноманітніших інтерпретацій причин того, що сталося: від негативного впливу, на їхній погляд, з боку окремих викладачів (О. Карпенка, Ю. Сливки, М. Кравця) до “втрати ідеологічної пильності”. Наслідком останнього стало звільнення із займаних посад деканів історичного та філологічного факультетів Львівського університету та “укріплення” колективів згаданих факультетів “ідеологічно загартованими кадрами”. Утім, пошуки причин того, що трапилося у 1973 р. були приречені на невдачу через апріорі хибне трактування майбутніх студентів-істориків не дослідниками чи викладачами, а бездумними і некритичними “бійцями ідеологічного фронту”.

Опубліковано: Вісник Львівського університету. Серія історична. Спецвипуск. Львів, 2017. С. 513-540.

 

ДОДАТОК

Програмна стаття студента Григорія Хвостенка в самвидавівському журналі «Поступ» (1973 р., № 1)

[Григорій Хвостенко] М. Сьогодень

НАШІ ЗАСАДИ

Історія розвитку людства у другій половині XX ст. характеризується найголовнішим фактором: змаганням капіталізму і соціалізму, змаганням їхньої економіки, ідеології та намаганням перетягнути на свій бік народи вчорашніх колоній. Соціалізм робить успіхи в економіці й поширенні своєї ідеології, проте все чіткіше й чіткіше проступають його суспільні хиби, що наросли на чистому тілі соціалістичної теорії внаслідок підпорядкування марксистського вчення корисливим цілям окремих держав. Китай яскраво засвідчив непривабливість такого підпорядкування; СРСР поволі втягується в болото того ж лиха.

СРСР є серцевиною соц[іалістичної] системи як за історичним її розвитком, так і за становищем економічним. Могутність соц[іалістичної]. системи – це, в основному, могутність Союзу. І в сучасний момент він змушений боротися не на життя, а на смерть з країнами капіталу, забезпечити собі прихильність у нейтральних країнах і підтримку опозицій у буржуазному світі. Для цього використовуються будь-які методи на міжнародній арені та найдієвіші засоби у самому Союзі, щоб зробити його з боку економічного та ідеологічного кулаком світового соціалізму, вивести на першість у змаганні з найсильнішими капіталістичними державами, зробити гегемоном прогресу, на який би, як на прапор соціалізму, рівнялася хода народів. Гегемоністичні намагання, якій меті вони б не служили, ведуть завжди, як показувала історія, до регресу кандидата в гегемони. Сучасність і стан Союзу в ній підтверджують це повністю.

Регресивність СРСР, зумовлена прагненням до гегемонії в світі, постає сьогодні у двох аспектах. Це регресивність міжнародна, що означає насильне обмеження державних інтересів інших соц[іалістичних] країн через посередництво маріонеткових урядів на користь гегемона, і регресивність у суспільному житті самого Союзу. Остання засвідчується: 1) утиском будь-якої «немарксистської» думки, пануванням догм та ідолопоклонства, позбавленням громадськості політичних і моральних свобод, що тягне за собою зміцнення продажньої бюрократії, утворює поступово з неї пануючу – і до того ж, спадково-суспільну верству; і 2) посилення російського шовінізму у відношенні до національних меншостей, що знайшло благотворний грунт на теорії «радянської національної спільності народів».

Стан національного питання, з усіма висновками, що з нього випливають, і є цариною наших думок.

СРСР є державою багатонаціональною. При такій державі неминучі різнобарвність нац[іональних] інтересів, міжнаціональні тертя. Для повноцінного життя кожної з націй необхідна її політична воля, її політичний суверенітет. Усе це потребує уваги уряду, розумових його зусиль, посильного і чесного дотримування рівності народів. Та цьому перешкоджають дві об’єктивні, вже названі нами причини: 1) прагнення уряду вивести СРСР у гегемони цивілізації; 2) російський шовінізм, зумовлений самою історією російського народу. Ці причини перебувають у кровному взаємозв’язку. Та перш, ніж говорити про цей зв’язок, слід розглянути природу рос[ійського] шовінізму. Ця тема потребує спеціального розгляду, і тут ми обмежимося лише загальними ціхами.

Довгий час російська нація була пануючою в «тюрмі народів» – Російській імперії. Для зміцнення імперії рос[ійський] народ віками виховувався на гаслах вищості, ненависті до інородців, презирства до їхньої культури, хоча інородці у відношенні культури майже завжди стояли вище від нього. Починаючи з епохи Івана Грозного, коли була закабалена Казань й інші південні народності, і почалося воювання Сибіру, через Петра І і Катерину II до Миколи II колонізація інших народів трималася на ореолі геройства; російські Синоди виховали з російського народу шовініста, якому дорогі ідеали Єрмака й Петра, як ідеали міці їхньої батьківщини, як історичні традиції предків.

Так виховувалася рос[ійська] нація під офіційною державною машиною. Ця машина призводила до хвороб суспільства, змушувала мислячих росіян боротися з його болячками. Але всі борці-революціонери, як щирі сини свого народу, вже не могли вирватися з павутини шовінізму; він сидів у них в крові, змушував їх таврувати революціонерів-патріотів національних меншостей – націоналістами, не припускати думки про розпад Росії. Усі російські геніальні мислителі, окрім суспільних прогресивних ідей, втілили в собі з геніальною силою і шовінізм свого народу. Згадаймо лише Пушкіна і його суто російське ставлення до польського руху 30-х років XIX ст.; Бєлінського, як він обливав брудом Шевченка, заперечував, як таку, історію України і можливість її майбуття; Чернишевський, який вбачав щастя українського народу в тому, що він під рукою росіян, що йому немає кого, немає чого боятися... Згадаймо постановку нац[іонального] питання в «Народній волі» і марксистів-плеханівців, і нам стане очевидним, що російський прогресивний рух ніколи не виходив у нац[іональному] питанні за рамки великодержавницького, що навіть коли і робив іншим націям теоретичні поступки, то тільки для забезпечення в них союзників у б[ороть]бі проти самодержавства; це може бути наочним на постаті великого Герцена.

З діячів російського революційного руху найбільш поборов у собі шовінізм, виступив з гострою його критикою Ленін. Але діяч, навіть найгеніальніший, безсилий змінити своїм вченням психологію народу. Ленінова теорія вільних Союзних Республік виявилася утопією, розбилася об той шовіністичний мур, якому він оголосив «б[оротьбу]бу не на життя, а на смерть». Зміна виробничих відносин, зміна капіталістичного устрою соціалістичним – це справа моменту, але що таке момент, щоб йому повернути в інше русло споконвічну психологію народу?! Знищивши антагоністичні класи, можна говорити про зникнення ворожнечі всередині нації; але нація, навіть безкласова, має свої національні інтереси, культуру, традиції, що сягають корінням у період капіталізму і глибше. І вона не захоче з ними розлучитися, бо втратить саму себе, зробить самогубство... Шовінізм російського народу не був шовінізмом пануючих класів, він був рисою всієї нації, бо ж і пануючі класи були народжені своєю нацією. Він не міг не лишитися при новій формації, бо він доріс до неї разом з іншими удосконаленими рисами російської психології.

Ленін колись, говорячи про закономірності розвитку і живучість російського шовінізму, зазначив, що історія знає російських шовіністів-народників, шовіністів-демократів, шовіністів-соціалістів. Нині ми з повним правом констатуємо: на зміну їм прийшли шовіністи-марксисти.

Нині марксизм є ідеологічною зброєю уряду СРСР. Будучи приємливим для народів країн капіталу і визволених колоній, марксизм у самому Союзі вже скотився до знаряддя у досягненні російських великодержавницьких цілей. Гегемоністичні ідеї цілком імпонують російському шовінізмові, вони, власне, випливають з нього. Ця суперечність – прогресивне вчення марксизму і марксизм, як посібник російського, наскрізь реакційного, великодержавницького шовінізму – багатьом не дає змоги об’єктивно глянути на стан речей. Але нікому не заперечити, що коли саме під прикриттям марксизму російський шовінізм смерчем лютував по Союзі у 30-х роках, внаслідок обставин стишився на початку 40-х, знову посилився у кінці 40-х і на початку 50-х, перепочив у 56-му і в шатах III Програми КПРС з’явився у 60-х, набагато сильніший, бо повністю узаконений. У 30-х роках він нищив здобутки національних відроджень 20-х рр., у 40-х повертав собі в покору Захід України та Білорусії, Прибалтику; сьогодні приступив до завершення своєї «марксистської» місії. III програма проголосила кінцевою метою у національному питанні створення «комуністичної нації» шляхом «зближення націй» через посередництво російської мови й культури, іншими словами – дала собі в руки шовіністичну ідеологію.

Наступ шовінізму іде фронтом, який, нібито, мусить зміцнити «оплот соціалізму». По-перше: «економічна міць». У цьому плані робиться знищення республіканських главків і відомств, заміна їх всесоюзними у Москві, заміна і підпорядкування республіканських господарських планувань плануваннями загальносоюзними. Друге – «зближення націй». Тобто: за допомогою «теорії» двомовності усіх радянських, окрім, звичайно, російського, народів. У культуру і побут інших народів насаджують культуру й мову російську, що йде через збільшення російських шкіл на неросійських територіях (зворотнього, звісно, немає); проводять шалені міграції росіян на несвої землі, населення нац[іональних] меншостей – навпаки, в Росію; русифікують культуру; вдаються до погромницьких актів, як ось підпали національних бібліотек у 60-х роках, до заборони всіх національних проявів. По-третє – фальсифікується історія народів, діяльність національних діячів або ж з метою заперечити й викорінити, або ж показати у світлі русофільства, безтямної прихильності до всього російського і залежності від нього.

Постає питання: чи сприяють подібні заходи зміцненню Союзу, а отже, соціалістичної системи? Ніхто не дасть кращої відповіді, ніж у свій час Іван Франко: «Нація, яка в ім’я державних чи яких-небудь інших інтересів придушує, душить і сповільнює у вільному розвитку іншу націю, – риє могилу сама собі й тій державі, якій, нібито, служить це гноблення».

А тепер ставимо ще одне принципове запитання: чи мусять нації зберегтися надалі, а чи вони вже віджили своє, як одиниці людства?

– Не мусять, – відповідають шовіністи-марксисти, – епоха комунізму – це епоха єдиної нації планети – комуністичної. Спочатку виникне така спільність у Союзі, потім у всій соціалістичній системі, а з перемогою всепланетного соціалізму пошириться на всю планету. Буде єдина мова, єдина комуністична культура, єдина економіка (читай: «єдина російська мова, єдина російська культура»). – Мусять! – говоримо ми. – Людство – це спільність суспільна. Суспільство – вищий витвір природи. Все у природі йде до диференціації, у ній запорука її життя. Зворотнє ж – загибель. Нація є особистість людства; одна нація не може замінити всі, як одна людина всіх; одна нація не може існувати сама, як не може людина без суспільства. Лише через інших можна взнати себе; як не може людина без суспільства. Лише через інших можна взнати себе; лише поділ на нації забезпечить людству нормальний розвиток, інакше – деградація, інволюція людства; лише розмай людської цивілізації забезпечить їй розвиток особи; підміна націй однією – все одно що підміна усіх людських почуттів одним. Клич КПРС до «зближення націй», що звучить у III Програмі, а програма – то ж команда до дії – є не просто реакційним, він є людиноненависницьким, бо веде до обкрадання, до підриву основного засобу існування людства. Цей клич є нездійсненним, бо жодна нація не захоче добровільно вмерти, щоб своєю смертю підсилити свого ж вбивцю. Вже сьогодні у всіх союзних республіках, зведених по суті до автономій, починають поширюватися тверезі думки, лунають слова національного самоусвідомлення і заклики відстоювати собі право на життя. Щорічні репресії не можуть зупинити цього справедливого руху; настане час, коли «тюрма народів» навік впаде.

Нам, як синам українського народу, насамперед болить доля своєї нації. Нам чужий і неприємливий шовінізм, тим більше фашизм. Нас називають націоналістами – словом, що таврувало українських революціонерів на всіх етапах нашого гноблення. Що ж, ми не боїмося цього слова. Ми служимо тому націоналізмові, що стоїть на боці прав свого народу, про який колись писав Грабовський: «Націоналізм – конечна умова поступу людського», визначення якому дав Потебня: «Послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом». Ми стоїмо на тому, що український народ, як і інші народи, має право на нормальне існування. Забезпечення такого існування ми вбачаємо в українській державності – повній і безумовній, заснованій на соціалістичному, поки що найпрогресивнішому устрої.

Починаючи з часів першої української держави – Галицько-Волинського королівства – її ослаблення після навали татар і пошматування між Литвою, Польщею та Угорщиною, український народ виборював собі незалежність. Держава Богдана Хмельницького змушена була йти в союз з Москвою і втратила себе під тиском російської деспотії. Народ вперто змагався за свою соціальну й національну волю, поки не впала його надія – Запорозька Січ... Але народ не здавався, він виштовхнув на свій захист Кирило-Мефодіївців, з яких виріс Драгоманів, і проголосив еволюційний розвиток української держави – через здобуття автономії до державності. І. Франко вже у своїй програмі прямо ставить конечну національну мету – державу... Ідея української державності пройшла через висоту Центральної Ради і падіння Директорії, прийшла до Союзу республік, щоб втратити своїх поводирів – Затонського, Скрипника, Ю. Коцюбинського, тисяч інших... Вона стогнала на зламаних прапорах ЗУНРу і стікала кров’ю в заплутаних верховодами тенетах бандерівщини...

Нам випало врахувати всі помилки своїх попередників і йти далі; ми повинні зрозуміти, що рятунку слід шукати лише в самих собі.

Маючи на оці виділення України в Самостійну державу, ми не намагаємося її протиставити соціалістичній системі, зокрема СРСР. Але ми переконані, що лише державність забезпечить нам нормальний розвиток, що це піде лише на користь соціалізмові й прогресу, що кожен, кому дороге життя свого народу і людства, мусить схилитися до нашої думки. Нам можуть закинути, що відірвати Україну від Союзу – не є проявом інтернаціоналізму. По-перше, те, що росіяни не дали Китаєві частини Сибіру – теж не є його проявом. По-друге, ми дамо користі соціалістичній системі набагато більше шляхом своєї державності, аніж шляхом своєї нівеляції (через асимілювання).

Наш журнал є нелегальним, бо ми не маємо трибуни для відкритого голосу – нашого голосу бояться. Ми переконані, що насущні вимоги поступу вимагають нашого журналу, що наші ідеї – це закономірність внаслідок сьогоднішнього етапу існування української нації.

Ми намагатимемося говорити про наболіле мислячих українців, висвітлювати сучасні події з точки зору нашої нації і всього людства, ми будемо робити екскурси у далеке й недалеке минуле нашого народу, заляпане брудом фальсифікації. Ми сподіваємося на підтримку прогресивної громадськості, не лише української, а й інших національностей, не виключаючи й мислячих росіян. Ми хочемо щастя й волі кожному, хто йде до нас зі щирим серцем; ми оголошуємо війну всім, хто придушує прогресивну думку, хто топче й гальмує розвиток нашого народу, розвиток інших народів.

Ми закликаємо задуматися над долею свого народу, збагнути його нинішню прірву і зробити все, щоби він вибрався на широкий шлях.

Джерело: Архів УСБУ у Львівській області. – Спр. 11814 ФП. – Пакунок 2. – В. 2–6.

Опубліковано: Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. –

С. 571–575.

Новини

У Глухові відкрили меморіальну дошку Юрію Коваленку

15-03-2024

Сьогодні мали честь бути присутніми на відкритті меморіальної дошки Юрію Коваленку - відомому історику, археологу, краєзнавцю, який загинув 14 березня...

Пам’яті історика Володимира Муравського

06-03-2024

З глибоким сумом сповіщаємо, що 4 березня 2024 р. у Львові помер член Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Володимир Муравський – «Мураха». Народився...

Віктору Ющенку – 70

23-02-2024

Сьогодні відзначає свій 70-літній Ювілей третій Президент України Віктор Ющенко. Період його президенства – це запекла боротьба з промосковською номенклатурою, яка...

Пам'яті Лідії Григорівни Шеремет

10-02-2024

9 лютого померла Лідія Григорівна Шеремет, колишній депутат міськради, екс-директор заповідника "Михайлівська цілина", знавець народних традицій, автор величезної колекції старовинних...

Російський терорист Прилєпін про перейменування в Сумах

07-02-2024

Про перейменування вулиць у Сумах він написав на своєму Телеграм-каналі. Зокрема він визнав, що Ковпак воював проти України в 1918...

На Сумщині тероборона зупинила російську ДРГ: що відомо

04-02-2024

3 лютого на підступах до Глухівської громади бійці територіальної оборони України зупинили російську диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася перетнути державний кордон України. Про це повідомив Сергій...