Четвер, 28 травня 2020 11:18

Данько Микола. Віддзеркалення поетичної творчости

Микола Данько, поет, дисидент (м.Суми)
Данько Микола. Віддзеркалення поетичної творчости

Розпаковую бандероль.

Миколу ДАНЬКА, хоча й навчався в одній Альма Матер, і жили в одному місті, у Львові, я особисто не знав. Познайомився з ним на зеленобережному, мальовничому Пслі в Сумах. І наші безконечні розмови, певне, передчували безконечну розлуку — впродовж 20 літ.

І ось несподівана зустріч — на адресу «Кафедри» надходять дві рекомендовані бандеролі. Зворотня адреса: 244000, Суми, вул. Малиновського, 2 кв. 7. Данько Микола Михайлович.

Розпаковую бандероль свого чарівного земляка перед читачами «Кафедри» і сподіваюся, що він стане і вашим, як і моїм, приятелем. На цей раз як поет, а надалі — і як прозаїк, есеїст, аджеж пише, шухляди його наповнені по вінця…

Михайло Осадчий

Автобіографія

Я, Данько Микола Михайлович, народився 24-го травня 1926 року в селі Славгороді, на Сумщині.

Мій батько, Михайло Андрійович, як і дід, був ковалем, а крім того, мав зачарування в техніці й при нагоді зреалізував своє захоплення на курсах перших трактористів. Його з’явлення в селі на «Фордзоні» було справді більшою сенсацією, ніж фантастичне примісячення американських астронавтів.

Проте, ковальство переважило, стверджуючи теорію генетичного коду.

Була у Славгороді, завдяки князеві Голіцину, багатотисячна книгозбірня, яка відкривалася для багатьох селян, а тим більше для родичів. Дідусь Пилип та бабуся щасливо користувалися прихильністю цього аристократа. Ця ж обставина сприяла в 1905 році одному з материних братів, Андрієві Пилиповичу, очолити окружну «Просвіту». Рятуючи духовні скарби, надто українські, від денікінців, згаданий дядько перевіз частину книгозбірні до сестри, моєї матері, Олени
Пилипівни. Пізніше, я не без замилування розглядав золоті корінці видань Щедріна, Тараса Шевченка, Станюковича, Шеллера-Михайлова, Михайла Старицького, Аполлона Майкова, Гоголя, Куліша, Костомарова та перші ластівки творчости: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Грицька Чупринки, Христі Алчевської, Олени Пчілки, Марії Проскурівни. . .

Легіон!

Силкуючись наслідувати батька, я, як звичайно, здебільша обмежувався лише розгляданням малюнків.

1934 року закінчив нульову клясу, відтак — першу. Старозавітна вчителька, Єлисавета Григорівна Парамонова, з постійно роззявленим ротом, обдаровувала мене книжечками: «Хведько-халамидник» та «В путах шайтана». Є підозра, що вона була з роду авґурів, явною провісницею долі.

Під час Великої Вітчизняної, добре надивившись на чужинських окупантів, я разом з батьком евакуювався за Курськ. Поклав кілька цеглин у відбудову Волгограда.

На початку 1944 року був закликаний до військової служби. Потрапив до харківської радіошколи. В грудні того ж року опинився поблизу Будапешту як радист третьої кляси! Простолінійність. Природне обожнювання мікрофона. Це й не могло відбитися на моїх поезіях, якими я то бавився, то грішив з дев’ятилітнього віку.

Брав участь у битвах за Будапешт, Відень, Чехо-Словаччину.

Потім — Конотопське військове училище винищувальної та штурмової авіяції, острів Сахалін…

Демобілізований 1950 року. Вапняр Глинно-Наварійського заводоуправління поблизу Львова.

Університет з найменням Івана Франка — 1951-1956 роки. Повторні спроби журналістики (перші в далекосхідній «Тривоге») під егідою доброзичливого редактора. Пізніше — то літпрацівник, то сумнівний завідувач під знаком запитання, оскільки безпартійний, всіляких газетно-журнальних відділів: сумської обласної «Ленінська правда», «Початкова школа» і т.п.

Урешті-решт 1965 року вийшла друком моя перша збірка віршів («Зоряне вікно», «Молодь», Київ), по двох роках у харківському «Прапорі» — «Червоне соло», яке, на жаль, офіційно було зараховане до крайньопатріотичних підступів й ознаменувалося по кількох роках судилищем з вироком: «держать и не пущать» у пресу.

А все ж, завдяки академікові Федорові Даниловичу Овчаренкові, тодішньому секретареві ЦК України, землякові, дещо з’явилося то в газетах, то в журналах, переважно краєзнавчого характеру.

До заборони, а зрідка навіть усупереч їй, публікувалися вірші, оповідання, статті в журналах: «Ранок», «Україна», «Дніпро», «Вітчизна», «Прапор»…

Удмуртський поет Флор Васильєв переклав жмуток цих віршів і не без перешкод опублікував у своєму часописі «Молот».

Я залюблений у слов’янські мови. Маю переклади з Ґалчинського, Норвіда, Каспровича, Колляра, Ботева та ін.

Мої ж власні вірші майже 20 років не публікувалися з причини, про яку, далебі, не варто нагадувати.

Лише незначну кількість поезій було конфісковано. Тоді ж я одразу здогадався забути все, що начальство вважає за крамольне.

Одначе продовжував писати бодай для себе. Відтак з’явилося безліч нових літературних спроб у поезії й прозі.

Коротше, я завжди готовий видавати багатотомник своїх спроб.

Не зайвим буде також додати, що наперекір майже природному тягненню до формалізму і всіляких поетичних витрибеньок, вважаю за конче потрібне пекти покищо не марципани — «пончики», а чорний хліб літератури.

3 лютого, 1988 року
м. Суми М. Данько

Джерело:  Краснопілля Інфо