Вівторок, 21 липня 2020 16:14

Спогади Григорія Хвостенка про літературну студію "Зажинок" та свою дисидентську діяльність у 1972-1973 рр.

Григорій Хвостенко, журналіст (с. Улянівка)
Спогади Григорія Хвостенка про літературну студію "Зажинок" та свою дисидентську діяльність у 1972-1973 рр.

2015 рік

Коли точно заснувався «Зажинок»? Коли конкретно відбулося перше засідання студії? Це – вже історія, і, як то буває, вже нелегко встановити дати. Не лише Олексій Столбін[1] (у двох книгах нотаток про літературне життя області), а й сам Павло Охріменко[2] у спогадах дають суперечливі «показання». Я ж можу відповісти достовірно, завдяки дорогому для мене листові, який дивом зберігся і нині у моєму домашньому архіві.

У 1972 році я приїхав у рідну Улянівку Білопільського району зі Львова на канікули. За звичкою навідався у читальний зал бібліотеки, переглянув обласну молодіжну газету «Червоний промінь». Надибав там гарні вірші, підписані Володимиром Щербиною, студентом Сумського педінституту. Не втримався, написав йому листа, подякував, зазначив свою львівську адресу. Щербина відповів. Зав’язалося листування. І ось згаданий лист, саме від нього. Наводжу повністю.

«Добрий день, Григорію!

Звичайно, я трохи завинив перед тобою своєю мовчанкою... Оце сесія. Поки що складаю екзамени на «відмінно». Залишився останній іспит – історія. Зараз нічого не пишу, окрім відповідей на питання екзамену.

Кілька днів тому наш «Червоний промінь» видрукував добірку моїх віршів. Надсилаю тобі їх, а також і поезії Наталки Білоцерківець[3] і Тамари Герасименко[4]. Поміж іншим, Т. Герасименко друкується в «Червоному промені» ще з минулого року. Певне, здібна дівчина, вона учасниця республіканського семінару.

І ще одна новина. При редакції «Червоного променя» організовується літоб’єднання, яким керуватиме, буцімто, професор П. Охріменко. Перше засідання – 15 лютого. Непогано було б, якби воно й відбулось.

На книжкових полицях не бачу поки що ні збірки Затуливітра[5], ні Симоненка.

Валя Лісовенко складає екзамени добре.

Матимеш час, спробуй хоча б коротенько схарактеризувати мої вірші, адже більш-менш є, принаймні, чим оперувати. Збоку ж видніше.

Ось і все. Пиши про літературні новини.

До побачення.

З повагою – В. Щербина. 21.І.73 р.

P.S. Звісно, у віршах не обійшлося без «правок». Особливо постраждав останній вірш». 

охріменкоПавло Охріменко

[...]

Напруження[6] викликало і таке. З кімнати гуртожитку, де жили «наші» дівчата, студентки філфаку Надія Степула[7], Валя Корнійчук, Люба Бондаренко (родом з Черкащини, племінниця В’ячеслава Чорновола) почали зникати гроші. Дівчата тримали їх у шухлядах з різними паперами, і хоч я категорично вимагав від них не тримати в кімнаті нічого, що могло бодай віддалено трактуватися як нелегальщина і вони клялися, що так воно і є, доводилося сумніватися: конспіраторки були з них ще більш кепські, ніж ми, хлопці (наприклад одна старша за нас жінка, соратниця Чорновола, з реготом мені розповідала: «А ви знаєте, що втнула ваша Любка? Залишила в кімнаті записку для В’ячеслава: «Дядьку! Я прочитала Дзюбу[8] і заховала під своєю подушкою, заберіть!». Дівчата, нарешті, застукали злодійку. Та зізналася, що нишпорить по їхніх шухлядах не вперше. Випитувати, чи ходила вона лише за грошима – не випадало та коли я дізнався хто та злодійка, мені й так все стало ясно. То була близька подруга... Зоряна Попадюка[9], мого товариша по підпіллю, який, окрім усього іншого, відповідав за технічне забезпечення нашого нелегального журналу... Сам Зорян мені ще раніше жалівся, що бачив ту дівку, і не раз, у кімнаті співробітника КДБ, якого знав (той, здається, брав участь ва обшуку житла матері Зоряна, пізніше звільненої з викладацької роботи в університеті). Попадюк, по-моєму, страждав більш ураженим чоловічим самолюбством, не допускаючи, що справа може бути далеко серйознішою, ніж непостійність кралі...

В ті дні я і познайомився з Д. Уже літнім чоловіком, свого часу активістом ОУН-УПА – перебував там у СБ (служба безпеки). Мені його порекомендувала людина, якій я не міг не довіряти. Нині із свого життєвого досвіду я роблю висновок: Д. напросився на знайомство зі мною за згодою – в крайньому випадкові – своїх однодумців, аби вберегти нас від необачних кроків. Ми мали з ним кілька приватних розмов. І він, вправно висмоктуючи з мене інформацію, весь час хапався за голову. Безапеляційно підтвердив мої тривоги стосовно «істориків»[10] та Попадюкової пасії. А ще звернув мою увагу на, як він сказав, «найгниліше місце вашої компанії – робітника Івана Зінченка, який потрапив до нашої групи через студента-заочника факультету журналістики, нашого товариша. Іван мешкав з ним в одній кімнаті робітничого гуртожитку. Зінченко був моїм земляком – із села Слобода Буринського району, й мені було затишніше на душі від того, що поруч є однодумець із рідної області. Але Д. висловив категоричну пораду: обірвати всі стосунки із Зінченком негайно, його сусідові під якимось приводом підшукати інше житло. Я розумів, що Д., використавши якісь незнані мені зв’язки, провів стосовно Зінченка своє розслідування.

зорян попадюкЗорян Попадюк

Д. читав мені цілі лекції з мистецтва конспірації, і я потерпав: ну чому про всі ці тонкощі я дізнаюся тільки тепер, а не рік тому. Д., зокрема, ділився досвідом СБ, розповів і таке. У кожній територіальній одиниці ОУН малася так звана «скринька». Глибоко законспірована людина, яку знав лише провідник і яка мала єдину функцію: зберігати документи і цінності. Без «скриньки», напучував мене Д., підпілля приречене на провал. «Ваша група теж, – жорстко вичитував він мені. – У вас порятунок єдиний: саморозпуститися. А коли є прагнення продовжувати боротьбу – творити якісно нову організацію. Позбавившись баласту – і вже видимого і тих ланок, котрі викликають сумнів чи побоювання».

Ці повчання зміцнили моє рішення, до якого я підходив і до знайомства з Д.: потрібна нова організація. І вже у цьому плані дещо робилося. Я зійшовся з трьома патріотами. Ми вирішили, що свою організацію іменуватимемо так – ПОСТУП (Поступовське об’єднання сил у товаристві українських патріотів). Була написана програма ПОСТУПу, статут організації, клятва члена організації, складено списки людей, яких ми планували залучити до підпілля (окрім Львова йшлося про Івано-Франківськ, Тернопіль і, можливо, Київ, Суми). Розмови з Д. підштовхнули мене до прискорення цієї роботи.

І, насамперед, я подбав про «скриньку». Мій вибір упав на студентку Львівського медінституту Марисю Р. У 40-50-х рр. ХХ ст. комуністичний режим знищив дві третини її родини. Дівчина рвалася до активної боротьби. Але була настільки ж вразливою як і розумною. Д. мені якось сказав, що занадто вродливі підпільниці – «зайвий клопіт» для підпілля. Це я вже збагнув і на власній практиці. У групі «істориків» була Мар’яна Долинська[11] – розум гострий мов бритва, а врода – яскрава, виклична. Що з такою чинити? Ми дали Мар’яні завдання «врости» в комсомольський актив, добре законспіруватися. Долинська робила це з успіхом: через рік вже її обрали (чи призначили) депутатом Верховної Ради УРСР від студентства Львова (що не завадило КДБ її заарештувати: Мар’янку взяли прямо в аеропорту, коли вона поверталася до Львова із Києва після сесії Верховної Ради).

Я довго розмовляв з Миросею. Переконав її стати «скринькою». Дівчина жила з батьками у Львівському передмісті в особняку. Тайник там можна було зробити ідеальним. Мирося стала першою, хто підписав клятву члена ПОСТУПу, домовилися, що триматиме зв'язок лише зі мною особисто, інші члени організації – більш ніхто, крім мене – не знатиме особи «скриньки». Через кілька днів я передав їй чималеньку валізу: самвидавські матеріали, матеріали до наступного номера «Поступу»[12] (серед них і програмна стаття молодого викладача Львівського політехнічного інституту Левка Рейтблата «Продовжимо наші засади» – економічне обгрунтування доцільності незалежної України; Левко входив в ініціативну групу по створенню ПОСТУПу), тексти статуту, програми і клятви ПОСТУПу, списки кандидатів до організації тощо. В останній момент, продумавши, я передав Миросі до схову і листи – від Володимира Щербини, а також від шкільних товаришів, однокласників Миколи Дущенка і Миколи Вечірка, ті, в яких йшлося про «політику». Обоє відслужили армію – Дущенко на Кубі, Вечірко в Польщі; під час канікул я мав з ними відверті розмови і знайшов розуміння; я лишив Миколам матеріали самвидаву – роботи І. Дзюби, І. Світличного та В. Мороза. Після мого арешту хлопці спалили ті матеріали – «як конспірати» – хвалилися мені пізніше. Їх обох викликали в Суми, у КДБ, розпитували про мене; до честі однокласників вони не зламалися, вдали, що нічого їм невідомо. Нині Дущенко проживає в Сумах, Вечірко в селі Локня Сумського району.

Третій мій шкільний товариш, Володимир Бойко, теж відслужив в армії, повернувся старшим сержантом. Розумний, вольовий, з літературними здібностями – школярем друкував вірші і байки в «Червоному промені» під псевдонімом «Володимир Савич» – працював у Сумах на «Хімпромі»; йому я теж вручив теку з самвидавськими матеріалами. Володимир захопився ідеєю української незалежності; створив на «Хімпромі» підпільну групу. Коли Попадюк приїздив до мене в Улянівку[13], я познайомив його з Бойком, але чомусь Володимирові Попадюк не заімпонував.

маряна долинськаМар'яна Долинська

У своїй монографії А. Русначенко[14] пише: «Взагалі-то щодо утворення організації «Поступ» є багато неясного. Як можна зрозуміти, це була ідея Г. Хвостенка, про яку інші не знали (чи, принаймні, змовчали під час слідства і суду). Навряд чи група і організаційно оформилась. У всякому разі відомий рукописний при мірник програми визначав організацію як підпільну, молодіжну, яка прагне бачити УРСР «незалежною, з якісно новим суспільним устроєм, з національними збройними силами і зовнішньою політикою нейтралітету, відокремленою від СРСР. Передбачалося також добиватися введення на Україні представника ООН з охорони прав людини, піднесення української мови до рівня єдинодержавної, введення на всі господарські ділянки національних кадрів та ін.» (сторінка 199).

Знову наголошую: А. Русначенко писав свою роботу на основі матеріалів КДБ, отож картину змалював неповною. Так, вже на 15 березня 1973 року у ПОСТУП вступило із підписанням клятви 36 чоловік, ми запровадили чітку конструктивну систему (клятви з підписами знаходилися в «скринці»), налагодили друк самвидавських матеріалів, я вже готовий був під якимось приємливим приводом порвати і з оточенням журналу «Поступ» і з «істориками». Мене зупиняло одне: на кінець березня ми запланували виготовити і поширити по Львову листівки з приводу фактичної заборони святкування Шевченківських днів у місті. Текст листівки написали я і З. Попадюк; мені не випадало відходити, не завершивши цієї справи. А потім думалося, повністю віддатися ПОСТУПу. Та в ніч на 28 березня, під час розкидання листівок по місту, більшість нашої «старої» підпільної групи схопили кадебісти. Під слідством опинилося понад півсотні чоловік.

«Справа Г. Хвостенка була виділена окремо», пише А. Русначенко (стор. 205), та не пояснює чому. КДБ зробив обшук і в Улянівці, в моїх батьків. Знайшли чернетку, написану мною, програми ПОСТУПу, яку я вдома необачно лишив, будучи на канікулах. Нюх у кадебістів виявився відмінним. Вони вхопилися за цю програму. Довго мурижили мене допитами, перелопатили всіх моїх знайомих на історичному, філологічному та журналістському факультетах, та марно. Конспірація спрацювала, руки КДБ не дотяглися до географічного і юридичного факультетів, а також до медичного і політехнічного інститутів, де зосереджувалися «трійки» ПОСТУПу. Я ж відбалакувався на допитах, мовляв, та написана мною програма – лише така собі літературна фантазія. Кадебістам урвався терпець, мене кинули на місяць до обласного психоневрологічного диспансеру (те «лікування» я видихав потім довго) і вже звідти водили на допити. Але марно...

Звичайно, всі ці події заслуговують окремих спогадів. Якщо дасть Бог змогу – то і зроблю, використавши спогади й інших членів ПОСТУПу та документи.

герасименко тамараТамара Герасименко

У 1993 році я відвідав Львів. Відшукав «скриньку». Мирося на той час стала уже знаним у місті лікарем, авторитетним діагностиком. Мала прекрасного чоловіка і двох гарних дітей. Документи, які я їй довірив, зберегла – всі до найдрібнішого аркушика. Протягом 20 років нікому не обмовилась про сховок, навіть коханому чоловікові (він виявився мудрою людиною і це відкриття його не образило, навпаки, я бачив із яким захопленням і любов’ю дивився він на свою дружину коли ми перебирали пожовклі аркуші від 1973 року). Мирося із чоловіком наполягали, щоб і я в них погостював хоча б з тиждень, я міг затриматися лише на день, ми говорили-говорили, я вдячно дивився на «скриньку», яка дотримала клятви, даної в чорному 1973-му. […]

Серед збережених Миросею паперів – і цей, процитований вище, лист від Володимира Щербини – «зажинківця» першого призову.

Володимир Якович Щербина пізніше посів посаду директора Жовтневої середньої школи Білопільського району, директорував там до пенсії. Виявився талановитим педагогом й адміністратором, його школа першою серед сільських в області, одержала статус гімназії. Вірші продовжував писати, але друкував їх рідко. Створив у школі чудовий музей літератури Сумщини. Із «Зажинком» зв’язків не поривав. Мав власне авто (що на 70-80 рр. було рідкістю) і викликався возити «зажинківців» в той чи інший район області. Мені особливо пам’ятна поїздка (Щербина за кермом, у салоні Охріменко, я, Вертіль і Дерев’янко) по Охтирському і Великописарівському районах. Та про неї нижче.

Валя Лісовенко, про яку згадує в листі В. Щербина – моя землячка з Улянівки, закінчила філфак (українська мова і література) близько тридцяти років працювала в Сумському обласному краєзнавчому музеї, вела питання літератури Сумщини. Ретельно збирала матеріали і про діяльність «Зажинку» і, звичайно ж, про притягальну постать її керівника професора Павла Павловича Охріменка.

Джерело: приватний архів Григорія Хвостенка.

Оригінал. Рукопис.

Примітки

[1] Олексій Столбін (1922 р. н.) – письменник, у 1985 р. очолив новостворену Сумську організацію Спілки письменників України.

[2] Павло Охріменко (1919-1997) – доктор філологічних наук, професор Сумського державного педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка. У 1972 р. переїхав із м. Гомель (Білорусія) у Суми й очолив в інституті кафедру російської і зарубіжної літератури. Відомий як дослідник «Слова о полку Ігоревім».

[3] Наталка Білоцерківець (1954 р. н.) – родом з с. Куянівка Білопільського р-ну, закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, українська поетеса й перекладачка.

[4] Тамара Герасименко (1956 р. н.) – родом з Липової Долини, закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, поетеса, зараз очолює Сумську обласну організацію Національної спілки письменників України.

[5] Володимир Затуливітер (1944-2003) – родом з с. Яблучне, Великописарівського р-ну, у 1966 р. закінчив філологічний факультет Сумського педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка, поет. Лауреат премії Павла Тичини. У Сумах на вул. Петропавлівській на будинку, де він працював поету встановлена меморіальна дошка.

[6] Далі мова в спогадах Г. Хвостенка йде про його участь у підпільній організації “Український національно-визвольний фронт” (УНВФ), створеній іншим студентом філологічного факультету Львівського університету Зоряном Попадюком та спробу утворити власну організацію, а також видання самвидавського часопису «Поступ». Детальніше про події 1972-1973 рр. у Львівському університеті див.: Сіромський Руслан, Сіромська Ганна. "Ідеологічні зриви" або справа "Москіти": архівні документи про реакцію КДБ і комсомольсько-партійних органів Львівського університету на антирадянську діяльність студентів-істориків (1972-1973 роки) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Спецвипуск. Львів, 2017. С. 513-540.

[7] Надія Степула (1953 р. н.) у 1973 р. була виключена з Львівського університету. Зараз – поетеса, перекладачка. З 1995 р. працювала журналісткою на радіо «Свобода».

[8] Мова йде про працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

[9] Зорян Попадюк (1953 р. н.) – відомий український дисидент. У 1973 р. був виключений з Львівського університету і засуджений на 7 р. ув’язнення. У 1982 р. знову був заарештований за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди” і засуджений на 10 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Був звільнений у 1987 р. і реабілітований. Після здобуття Україною незалежності, у 90-х рр., працював мером м. Самбір, головою адміністрації Старосамбірського району Львівської області.

[10] «Історики» – група антисовєтськи налаштованих студентів історичного факультету Львівського університету. Майже всі вони були заарештовані після розповсюдження ними в ніч з 27 на 28 березня 1973 р. листівок проти заборони святкування Шевченківських днів у Львові.

[11] Мар’яна Долинська (1952 р. н.) у 1973 р. була виключена з четвертого курсу історичного іфакультету Львівського університету, вищу освіту здобула у Львівському політехнічному інституті на механіко-машинобудівному факультеті (1977–1983), а історичний факультет закінчила лише в 1992 р., зараз – доктор історичних наук (2007), професор кафедри класичних візантійських і середньовічних студій Українського католицького університету (УКУ).

[12] Підпільний машинописний часопис «Поступ» (1973 р.) видавали Григорій Хвостенко та Зорян Попадюк. Встигло вийти два номери.

[13] З інтерв’ю відомого дисидента Василя Овсієнка із Зоряном Попадюком 27-28 січня 2000 р. з виправленнями 21.11. 2007 р.: «В університеті зі мною вчився такий Хвостенко Григорій – людина талановита як філолог, без усякого сумніву. Мабуть, він писав вірші, але не дуже з ними показувався на люди. Людина трошки загадкова і, на мою сьогоднішню думку, подібна на героя з "Бісів", який провокував революцію. Він з Сумщини, власне, з тої Ющенківської Улянівки Білопільського району. Якось я поїхав до нього в гості на Сумщину, і ми там задумали той свій журнал, "Поступ". Там ми клепали перші матеріали на той журнал. Ми зробили всього два. Він дав більшість статей до нього...

В.В.Овсієнко: Чого два – два номери чи два екземпляри?

З.В.Попадюк: Два номери. Більшість програмних статей були його. Була цікава стаття "Обриси справжнього Грабовського", було "Коріння і квіти російського шовінізму" – певно, так називалося, наскільки я пам'ятаю. То такий огляд чи ретроспектива російської історії та історії літератури щодо її великодержавності. Може, ще щось було, я не пам'ятаю всіх речей. Від мене було щось таке загальнополітичне – "Наша доба", чи що. Чи "Доба споживача". Я щось там намагався писати, що радянська дійсність така, що ми перековуємося у простих споживачів, деідеологізуємося, і не сьогодні-завтра станемо європейцями за свідомістю. Щось було про кримських татар.

Ми вивчали „Історію України” Грушевського. То було нашою внутрішньою роботою.

В.В.Овсієнко: А журнал ви зробили в якому вигляді і скільки екземплярів?

З.В.Попадюк: У машинописному, п'ять одного і п'ять другого, сторінок 60-65 було.

В.В.Овсієнко: Казав Яромир Микитко, що хтось його ще й передрукував, він розмножувався.

З.В. Попадюк: А, ну то було, було. Був тут у Львові якийсь Рейтблат, якого піймали з тим журналом. У ті приблизно 60 сторінок ми напихали все, що могли: щось із старого передруковували, ще довоєнного, щось самі робили. Але що було таке, чого не було в інших журналах того часу – ми подавали щоденну хроніку важливих подій. То був двомісячник».

[14] Мова йде про монографію київського історика Анатолія Русначенка, підготовлену ним до захисту докторської дисертації «Національно-визвольний рух в Україні: середина 50-х - початок 90-х років» (К., 1998), в якій висвітленню дисидентської діяльності Г. Хвостенка присвячено кілька сторінок.

ДОДАТОК

Стаття Григорія Хвостенка в  підпільному часописі «Поступ» (1973, № 1) під псевдонімом  М. Сьогодень

НАШІ ЗАСАДИ

Історія розвитку людства у другій половині XX ст. характеризується найголовнішим фактором: змаганням капіталізму і соціалізму, змаганням їхньої економіки, ідеології та намаганням перетягнути на свій бік народи вчорашніх колоній. Соціалізм робить успіхи в економіці й поширенні своєї ідеології, проте все чіткіше й чіткіше проступають його суспільні хиби, що наросли на чистому тілі соціалістичної теорії внаслідок підпорядкування марксистського вчення корисливим цілям окремих держав. Китай яскраво засвідчив непривабливість такого підпорядкування; СРСР поволі втягується в болото того ж лиха.

СРСР є серцевиною соц[іалістичної] системи як за історичним її розвитком, так і за становищем економічним. Могутність соц[іалістичної]. системи – це, в основному, могутність Союзу. І в сучасний момент він змушений боротися не на життя, а на смерть з країнами капіталу, забезпечити собі прихильність у нейтральних країнах і підтримку опозицій у буржуазному світі. Для цього використовуються будь-які методи на міжнародній арені та найдієвіші засоби у самому Союзі, щоб зробити його з боку економічного та ідеологічного кулаком світового соціалізму, вивести на першість у змаганні з найсильнішими капіталістичними державами, зробити гегемоном прогресу, на який би, як на прапор соціалізму, рівнялася хода народів. Гегемоністичні намагання, якій меті вони б не служили, ведуть завжди, як показувала історія, до регресу кандидата в гегемони. Сучасність і стан Союзу в ній підтверджують це повністю.

Регресивність СРСР, зумовлена прагненням до гегемонії в світі, постає сьогодні у двох аспектах. Це регресивність міжнародна, що означає насильне обмеження державних інтересів інших соц[іалістичних] країн через посередництво маріонеткових урядів на користь гегемона, і регресивність у суспільному житті самого Союзу. Остання засвідчується: 1) утиском будь-якої «немарксистської» думки, пануванням догм та ідолопоклонства, позбавленням громадськості політичних і моральних свобод, що тягне за собою зміцнення продажньої бюрократії, утворює поступово з неї пануючу – і до того ж, спадково-суспільну верству; і 2) посилення російського шовінізму у відношенні до національних меншостей, що знайшло благотворний грунт на теорії «радянської національної спільності народів».

Стан національного питання, з усіма висновками, що з нього випливають, і є цариною наших думок.

СРСР є державою багатонаціональною. При такій державі неминучі різнобарвність нац[іональних] інтересів, міжнаціональні тертя. Для повноцінного життя кожної з націй необхідна її політична воля, її політичний суверенітет. Усе це потребує уваги уряду, розумових його зусиль, посильного і чесного дотримування рівності народів. Та цьому перешкоджають дві об’єктивні, вже названі нами причини: 1) прагнення уряду вивести СРСР у гегемони цивілізації; 2) російський шовінізм, зумовлений самою історією російського народу. Ці причини перебувають у кровному взаємозв’язку. Та перш, ніж говорити про цей зв’язок, слід розглянути природу рос[ійського] шовінізму. Ця тема потребує спеціального розгляду, і тут ми обмежимося лише загальними ціхами.

Довгий час російська нація була пануючою в «тюрмі народів» – Російській імперії. Для зміцнення імперії рос[ійський] народ віками виховувався на гаслах вищості, ненависті до інородців, презирства до їхньої культури, хоча інородці у відношенні культури майже завжди стояли вище від нього. Починаючи з епохи Івана Грозного, коли була закабалена Казань й інші південні народності, і почалося воювання Сибіру, через Петра І і Катерину II до Миколи II колонізація інших народів трималася на ореолі геройства; російські Синоди виховали з російського народу шовініста, якому дорогі ідеали Єрмака й Петра, як ідеали міці їхньої батьківщини, як історичні традиції предків.

Так виховувалася рос[ійська] нація під офіційною державною машиною. Ця машина призводила до хвороб суспільства, змушувала мислячих росіян боротися з його болячками. Але всі борці-революціонери, як щирі сини свого народу, вже не могли вирватися з павутини шовінізму; він сидів у них в крові, змушував їх таврувати революціонерів-патріотів національних меншостей – націоналістами, не припускати думки про розпад Росії. Усі російські геніальні мислителі, окрім суспільних прогресивних ідей, втілили в собі з геніальною силою і шовінізм свого народу. Згадаймо лише Пушкіна і його суто російське ставлення до польського руху 30-х років XIX ст.; Бєлінського, як він обливав брудом Шевченка, заперечував, як таку, історію України і можливість її майбуття; Чернишевський, який вбачав щастя українського народу в тому, що він під рукою росіян, що йому немає кого, немає чого боятися... Згадаймо постановку нац[іонального] питання в «Народній волі» і марксистів-плеханівців, і нам стане очевидним, що російський прогресивний рух ніколи не виходив у нац[іональному] питанні за рамки великодержавницького, що навіть коли і робив іншим націям теоретичні поступки, то тільки для забезпечення в них союзників у б[ороть]бі проти самодержавства; це може бути наочним на постаті великого Герцена.

З діячів російського революційного руху найбільш поборов у собі шовінізм, виступив з гострою його критикою Ленін. Але діяч, навіть найгеніальніший, безсилий змінити своїм вченням психологію народу. Ленінова теорія вільних Союзних Республік виявилася утопією, розбилася об той шовіністичний мур, якому він оголосив «б[оротьбу]бу не на життя, а на смерть». Зміна виробничих відносин, зміна капіталістичного устрою соціалістичним – це справа моменту, але що таке момент, щоб йому повернути в інше русло споконвічну психологію народу?! Знищивши антагоністичні класи, можна говорити про зникнення ворожнечі всередині нації; але нація, навіть безкласова, має свої національні інтереси, культуру, традиції, що сягають корінням у період капіталізму і глибше. І вона не захоче з ними розлучитися, бо втратить саму себе, зробить самогубство... Шовінізм російського народу не був шовінізмом пануючих класів, він був рисою всієї нації, бо ж і пануючі класи були народжені своєю нацією. Він не міг не лишитися при новій формації, бо він доріс до неї разом з іншими удосконаленими рисами російської психології.

Ленін колись, говорячи про закономірності розвитку і живучість російського шовінізму, зазначив, що історія знає російських шовіністів-народників, шовіністів-демократів, шовіністів-соціалістів. Нині ми з повним правом констатуємо: на зміну їм прийшли шовіністи-марксисти.

Нині марксизм є ідеологічною зброєю уряду СРСР. Будучи приємливим для народів країн капіталу і визволених колоній, марксизм у самому Союзі вже скотився до знаряддя у досягненні російських великодержавницьких цілей. Гегемоністичні ідеї цілком імпонують російському шовінізмові, вони, власне, випливають з нього. Ця суперечність – прогресивне вчення марксизму і марксизм, як посібник російського, наскрізь реакційного, великодержавницького шовінізму – багатьом не дає змоги об’єктивно глянути на стан речей. Але нікому не заперечити, що коли саме під прикриттям марксизму російський шовінізм смерчем лютував по Союзі у 30-х роках, внаслідок обставин стишився на початку 40-х, знову посилився у кінці 40-х і на початку 50-х, перепочив у 56-му і в шатах III Програми КПРС з’явився у 60-х, набагато сильніший, бо повністю узаконений. У 30-х роках він нищив здобутки національних відроджень 20-х рр., у 40-х повертав собі в покору Захід України та Білорусії, Прибалтику; сьогодні приступив до завершення своєї «марксистської» місії. III програма проголосила кінцевою метою у національному питанні створення «комуністичної нації» шляхом «зближення націй» через посередництво російської мови й культури, іншими словами – дала собі в руки шовіністичну ідеологію.

Наступ шовінізму іде фронтом, який, нібито, мусить зміцнити «оплот соціалізму». По-перше: «економічна міць». У цьому плані робиться знищення республіканських главків і відомств, заміна їх всесоюзними у Москві, заміна і підпорядкування республіканських господарських планувань плануваннями загальносоюзними. Друге – «зближення націй». Тобто: за допомогою «теорії» двомовності усіх радянських, окрім, звичайно, російського, народів. У культуру і побут інших народів насаджують культуру й мову російську, що йде через збільшення російських шкіл на неросійських територіях (зворотнього, звісно, немає); проводять шалені міграції росіян на несвої землі, населення нац[іональних] меншостей – навпаки, в Росію; русифікують культуру; вдаються до погромницьких актів, як ось підпали національних бібліотек у 60-х роках, до заборони всіх національних проявів. По-третє – фальсифікується історія народів, діяльність національних діячів або ж з метою заперечити й викорінити, або ж показати у світлі русофільства, безтямної прихильності до всього російського і залежності від нього.

Постає питання: чи сприяють подібні заходи зміцненню Союзу, а отже, соціалістичної системи? Ніхто не дасть кращої відповіді, ніж у свій час Іван Франко: «Нація, яка в ім’я державних чи яких-небудь інших інтересів придушує, душить і сповільнює у вільному розвитку іншу націю, – риє могилу сама собі й тій державі, якій, нібито, служить це гноблення».

А тепер ставимо ще одне принципове запитання: чи мусять нації зберегтися надалі, а чи вони вже віджили своє, як одиниці людства?

– Не мусять, – відповідають шовіністи-марксисти, – епоха комунізму – це епоха єдиної нації планети – комуністичної. Спочатку виникне така спільність у Союзі, потім у всій соціалістичній системі, а з перемогою всепланетного соціалізму пошириться на всю планету. Буде єдина мова, єдина комуністична культура, єдина економіка (читай: «єдина російська мова, єдина російська культура»). – Мусять! – говоримо ми. – Людство – це спільність суспільна. Суспільство – вищий витвір природи. Все у природі йде до диференціації, у ній запорука її життя. Зворотнє ж – загибель. Нація є особистість людства; одна нація не може замінити всі, як одна людина всіх; одна нація не може існувати сама, як не може людина без суспільства. Лише через інших можна взнати себе; як не може людина без суспільства. Лише через інших можна взнати себе; лише поділ на нації забезпечить людству нормальний розвиток, інакше – деградація, інволюція людства; лише розмай людської цивілізації забезпечить їй розвиток особи; підміна націй однією – все одно що підміна усіх людських почуттів одним. Клич КПРС до «зближення націй», що звучить у III Програмі, а програма – то ж команда до дії – є не просто реакційним, він є людиноненависницьким, бо веде до обкрадання, до підриву основного засобу існування людства. Цей клич є нездійсненним, бо жодна нація не захоче добровільно вмерти, щоб своєю смертю підсилити свого ж вбивцю. Вже сьогодні у всіх союзних республіках, зведених по суті до автономій, починають поширюватися тверезі думки, лунають слова національного самоусвідомлення і заклики відстоювати собі право на життя. Щорічні репресії не можуть зупинити цього справедливого руху; настане час, коли «тюрма народів» навік впаде.

Нам, як синам українського народу, насамперед болить доля своєї нації. Нам чужий і неприємливий шовінізм, тим більше фашизм. Нас називають націоналістами – словом, що таврувало українських революціонерів на всіх етапах нашого гноблення. Що ж, ми не боїмося цього слова. Ми служимо тому націоналізмові, що стоїть на боці прав свого народу, про який колись писав Грабовський: «Націоналізм – конечна умова поступу людського», визначення якому дав Потебня: «Послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом». Ми стоїмо на тому, що український народ, як і інші народи, має право на нормальне існування. Забезпечення такого існування ми вбачаємо в українській державності – повній і безумовній, заснованій на соціалістичному, поки що найпрогресивнішому устрої.

Починаючи з часів першої української держави – Галицько-Волинського королівства – її ослаблення після навали татар і пошматування між Литвою, Польщею та Угорщиною, український народ виборював собі незалежність. Держава Богдана Хмельницького змушена була йти в союз з Москвою і втратила себе під тиском російської деспотії. Народ вперто змагався за свою соціальну й національну волю, поки не впала його надія – Запорозька Січ... Але народ не здавався, він виштовхнув на свій захист Кирило-Мефодіївців, з яких виріс Драгоманів, і проголосив еволюційний розвиток української держави – через здобуття автономії до державності. І. Франко вже у своїй програмі прямо ставить конечну національну мету – державу... Ідея української державності пройшла через висоту Центральної Ради і падіння Директорії, прийшла до Союзу республік, щоб втратити своїх поводирів – Затонського, Скрипника, Ю. Коцюбинського, тисяч інших... Вона стогнала на зламаних прапорах ЗУНРу і стікала кров’ю в заплутаних верховодами тенетах бандерівщини...

Нам випало врахувати всі помилки своїх попередників і йти далі; ми повинні зрозуміти, що рятунку слід шукати лише в самих собі.

Маючи на оці виділення України в Самостійну державу, ми не намагаємося її протиставити соціалістичній системі, зокрема СРСР. Але ми переконані, що лише державність забезпечить нам нормальний розвиток, що це піде лише на користь соціалізмові й прогресу, що кожен, кому дороге життя свого народу і людства, мусить схилитися до нашої думки. Нам можуть закинути, що відірвати Україну від Союзу – не є проявом інтернаціоналізму. По-перше, те, що росіяни не дали Китаєві частини Сибіру – теж не є його проявом. По-друге, ми дамо користі соціалістичній системі набагато більше шляхом своєї державності, аніж шляхом своєї нівеляції (через асимілювання).

Наш журнал є нелегальним, бо ми не маємо трибуни для відкритого голосу – нашого голосу бояться. Ми переконані, що насущні вимоги поступу вимагають нашого журналу, що наші ідеї – це закономірність внаслідок сьогоднішнього етапу існування української нації.

Ми намагатимемося говорити про наболіле мислячих українців, висвітлювати сучасні події з точки зору нашої нації і всього людства, ми будемо робити екскурси у далеке й недалеке минуле нашого народу, заляпане брудом фальсифікації. Ми сподіваємося на підтримку прогресивної громадськості, не лише української, а й інших національностей, не виключаючи й мислячих росіян. Ми хочемо щастя й волі кожному, хто йде до нас зі щирим серцем; ми оголошуємо війну всім, хто придушує прогресивну думку, хто топче й гальмує розвиток нашого народу, розвиток інших народів.

Ми закликаємо задуматися над долею свого народу, збагнути його нинішню прірву і зробити все, щоби він вибрався на широкий шлях.

Джерело: Архів УСБУ у Львівській області. – Спр. 11814 ФП. – Пакунок 2. – В. 2–6.

Опубліковано: Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. – С. 571–575.

Новини

Відзначення Конотопського краєзнавчого музею ім. О.М.Лазаревського

16-10-2020

Президія Національної спілки краєзнавців України з нагоди 120-річчя створення установи відзначила колектив Конотопського краєзнавчого музею ім. О.М.Лазаревського за активну науково-дослідницьку...

Презентація книги історика В.Оліцького “Калнишева слава не вмре, не загине” [Відео]

13-10-2020

09.10.2020 у конгрес-центрі СумДУ відбулася презентація книги сумського історика В.О.Оліцького “Калнишева слава не вмре, не загине”. У заході взяли участь...

Презентація книги Віктора Рога

28-09-2020

Шановні друзі, 2 жовтня, у п'ятницю, о 16:00 в Конгрес-центрі СумДУ (зала "Нью-Йорк") відбудеться презентація книги Віктора Рога "Пробудження". За...

Книга про Лохвицю Анни Коршунової

08-09-2020

Новим здобутком відомої української письменниці стала історична книга для дітей про м.Лохвиця. "Ось вона, нова книжка про ще одне українське місто...

Нова книга Віктора Рога

08-09-2020

Вийшла друком нова книга нашого земляка, засновника й багаторічного голови Спілки Української Молоді "Сумщина", відомого історика, публіциста й видавця, а...

Знайдено скарб з монетами Володимира Святого та Святополка Ярополковича

28-08-2020

Про історичну знахідку Національного значення щойно повідомив відомий український історик, науковий співробітник Інституту історії України Олександр Алфьоров на своїй сторінці у мережі Facebook.