П'ятниця, 18 листопада 2011 00:00

Удод Олександр. Історія повсякденності як методологічна проблема [про актуальність історії повсякденності]

Удод Олександр, доктор історичних наук, професор. Інститут історії України НАН України
Удод Олександр. Історія повсякденності як методологічна проблема  [про актуальність історії повсякденності]

"Сьогодні, коли незалежна, суверенна Україна стоїть на соці­альному роздоріжжі, суспільство потребує найґрунтовнішого, найвсебічнішого відображення та осмислення історичного минулого. Сама українська наукова, майже двохсотрічна за віком, історіографія є достатньо зрілою, щоб взятися за створення новаторської за змістом і формою узагальнюючої праці з історії України, її корінного народу, її національних меншин. Це має бути історична праця, в якій би, насамперед, знайшли всебічне і комплексне відображення всі три найголовніші сторони (соціально-економічна, політична та духовно-культурна) багатовікового життя одного з найбагатолюдніших у Європі етносів – українського".

Сарбей В.Г. За народознавчу історію України! (1995 р.)

 

Епіграфом нами взяті слова відомого українського історика, доктора наук, професора Віталія Григоровича Сарбея (1928–1999), що були виголошені ним у доповіді «За народознавчу історію України» на Всеукраїнській науковій конференції «Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи», що відбулася 15–17 листопада 1995 р. у Харкові. Заклик професора В.Г. Сарбея, який ми перефразували, акцентуючи увагу на людиноцентризмі сучасних історичних досліджень, передбачає вихід на ті обрії науки, що їх вже значною мірою опанувала західна історична наука під різними назвами – «нова історична наука», «соціальна історія», «усна історія», «історія повсякденності». Найбільш точним і містким, на нашу думку, є термін «історія повсякденності». У доповіді В.Г. Сарбея, працях інших українських істориків останнього десятиріччя цей термін майже не вживається, однак за постановкою проблем вгадується саме цей сучасний методологічний підхід.

Новий напрям у методології історії, що отримав просту назву «історія повсякденності», пов’язують з діяльністю французьких істориків широковідомої історіографічної школи «Анналів» М. Блока, Ф. Броделя, Л. Февра. Саме діячі школи «Анналів» твердо обстоювали людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Відмовившись відтворювати на папері історичний процес на основі державних документів, французькі істрики цієї школи створили фундаментальні праці, що відобразили матеріальні цивілізації людства з найдавніших часів до наших днів.

Із їхніх творів перед читачами постала динаміка процесу життя звичайних людей: як вони працювали, забезпечували себе харчами, одягом тощо; що їли й пили (з наведенням кулінарних рецептів, описами сервіровки столу, цінами на продукти й товари повсякденного вжитку); в яких помешканнях жили багаті й бідні; який вигляд мали будинки й вулиці міст та сіл; як здійснювалася торгівля (з конкретним описом ринків і ярмарків); як розважалися люди, як змінювалась мода в одязі; якими були заводи і фабрики, транспорт, банки, торговельні товариства і компанії та як все це функціонувало; який вигляд мала соціальна та національна структура населення; як діяли механізм взаємин держави і її громадян та механізм ринкової економіки (аж ніяк, до речі, не тотожний капіталізму) тощо.

Такі особливості методологічної бази школи «Анналів» акцентував В.Г. Сарбей і висловив мрію-побажання: «Ось якби вдалося, незважаючи на вкрай несприятливу нині загальну обстановку для наукової роботи, написати й видати таку ж за змістом і формою (з додатком також розкриття духовного світу наших предків) фундаментальну працю з історії українського народу, її творці могли б сподіватися на заслужену подяку не лише сучасників, а й нащадків. Заради ж лише хоч би одного цього варто жити й працювати професійним історикам, пройнятим почуттям патріотичного громадського обов’язку перед своїм народом і Батьківщиною». На сьогодні в Україні не створено жодної не те що фундаментальної, а й навіть узагальнюючої і фрагментарної праці з історії повсякденності українського народу. Українська історична наука досі перебуває в полоні стереотипів марксистської історіографії, яка віддавала пріоритет політичній історії, соціально-економічним факторам, описувала історію воєн, дипломатії, популяризувала історію партії та ін. Але все це – ще не історія людей. Політична історія – це історія еліти. А що в такому випадку уготовано багатомільйонному народові? Очевидно, горезвісне – бути гвинтиком або нулем (адже людина без партії, за словами пролетарського поета,  – ніщо, нуль).

 * * *

Історія повсякденності – це людинознавча історія, а її актуальність зумовлена кількома групами факторів:

1. Методологічна, або власне наукова актуальність;

2. Світоглядна, або гносеологічна актуальність;

3. Політична, або праксеологічна значущість  історії повсякденності.

Методологічна (наукова) актуальність історії повсякденності полягає в необхідності реалізації двох суперзавдань: по-перше, подолати відставання вітчизняної історичної науки від зарубіжної (європейської) і, по-друге, використати досвід власної історіографії (особливо ХІХ – поч. ХХ ст.) щодо людинознавчої тематики, що перекликається сьогодні з методологією історії повсякденності.

Сучасні тенденції в історичній науці нагально вказують насамперед на необхідність вироблення нових теоретичних і методологічних підходів щодо вивчення історичних процесів в Україні. У нашій історичній науці зміна методологій, принципів, ідейних засад відбувалася вже не один раз. Здійснювалося це, як правило, адміністративним шляхом, що й нині відіграє свою негативну роль. Історики звикли до «вказівки» – партійна постанова, публікація в газеті №1, виступ вождя, нарада ідеологічного активу і т.д., і т.п. А сучасна методологічна перебудова має йти за іншим сценарієм – через інтелектуальну здатність фахівців осягнути інші теорії, принципи, освоїти інші методи науки, інші жанри історичних творів. Головною передумовою такої внутрішньої методологічної перебудови істориків є подолання тоталітарного стилю мислення, який визнає тільки чорно-біле усвідомлення та однолінійність думок. Під тиском такого способу мислення замість продекларованого переосмислення історично­­­го минулого відбувається проста перестановка знаків: герой – зрад­ник (і навпаки), націоналіст – патріот, інтернаціоналіст – шовініст тощо. Слід погодитися з думкою харківського професора А.І. Епштей­на про те, що «вихід з кризи історичного мислення вимагає посилення уваги до розробки питань теорії історичного знання (цю частину історичної науки часто називають епістемологією). ...Сьогодні історіософія повинна рішуче потіснити фактографію. Пошук нових фактів треба постійно продовжувати, але на першому плані мусить бути їх осмислення».

Переосмислення історії має починатися з її теоретичних основ – самого предмета історичної науки, її функцій, принципів, основних напрямів тощо.

До 20-х років ХХ ст. вітчизняна історична думка, за словами професора історії Н. Яковенко, йшла в ногу з тим, що робилося на Заході, та далі нас розділила «залізна» завіса. Там прошуміла ціла світоглядна революція – у нас законсервувалась мислительна парадигма кінця ХІХ ст. з поправкою на «марксизм-ленінізм». Тим часом, коли в радянській історіографії утвердився принцип матеріалістичного розуміння історії (економічний монізм), зарубіжні філософи критикували його за таку однобокість і, зрозуміло, обмежене та упереджене трактування історії. Так, німецький історіософ Г. Ріккерт (1863–1936) у своїй книжці «Філософія життя» відзначав, що весь марксизм як теорію не варто відкидати. «Матеріалістичне розуміння історії вчить нас тому,– писав він,– що здоровий соціальний розвиток неможливий без економічного базису». Так само є чому навчитися у натуралізму, і недобре, коли «ідеї занадто високо носяться над життям». Але Г. Ріккерт рішуче виступив проти абсолютизації цінності і сенсу всього історичного розвитку в перемозі пролетаріату в економічній галузі. Марксистські цінності, на його думку, дуже вузькі, бо вони партійно-політичні і не придатні для трактування сенсу всесвітньої історії. На відміну від марксизму, Г. Ріккерт, проповідуючи ціннісний (аксіологічний) підхід до історії, виступав за  «всебічне розуміння історії»; метою історичного пізнання має бути, на його думку, осягннення «системи цінностей», пошук «необхідної цінності». Розв’язання цього завдання можливе завдяки використанню в історичній науці психологічних досліджень. Марксизм же, як відомо, відкидав психоісторію, характеризуючи її реакційною та буржуазною. Г. Ріккерт пропагував вивчення оточуючого людину життя, психологізацію історії, радив «звернутися до самого історичного життя з усією його повнотою і багатоманітністю». Всебічне розуміння історії неможливе сьогодні без застосування історії повсякденності як методологічного підходу. Весь радянський період нашої історіографії і абсолютна більшість академічних видань, навіть 2000–2001 рр., рясніли і продовжують бути перенасиченими такими стандартними схемами: економічний розвиток; політичне життя; культура; зовнішня політика. За цією схемою описували історію як в 1920-х роках, так і через 10 років після звільнення історичної науки від моноідеології марксизму. Ось типовий приклад: Новітня історя України (1900–2000): підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв,  В.П. Дрожжин та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 
663 с. Досить солідне видання, що супроводжується окремим томом збірки документів, має історіографічні огляди до кожного розділу, бібліографії тощо. Однак в усіх 13-ти розділах підручника – той самий стандартний підхід. Ідея простежити щоденне життя людей, його еволюцію протягом сторіччя відсутня зовсім. Інколи фрагментарно автори підручника звертаються до духовного життя суспільства («Україна в добу М. Хрущова»), шляхів духовного відродження народу («Україна в сучасну добу (1985–2000 рр.)»). Проте духовне життя, з’ясовується, трактується занадто схематично, збіднено і традиційно – освіта, наука, література, мистецтво, церква. Жодного слова про соціальні настрої, конкретне побутове життя, психологічний комфорт (чи, очевидно, дискомфорт) пересічного українського громадянина. У радянській історіографії  70–80-х років. ХХ ст. вперто побутував термін «радянський спосіб життя», хоч і трактувався спотворено, а в нашій новітній історичній літературі, відкинувши подібну заідеологізовану схему, історики натомість нічого не пропонують.

Вітчизняна історична думка застерігає і від однобокого, економічно-політичного погляду на історію, і від спрощеного погляду на власне історію повсякденності. Це – аж ніяк не історія побуту, житла чи одягу. З цього приводу відомий російський філософ історії Л. Кар­савін писав ще 1923 р. (книжка вийшла в Берліні): «Словом «історія» занадто часто зловживають. Кажуть, а останнім часом і дуже багато кажуть про історію матеріального побуту. В Петербурзі навіть утворили особливу «Академію матеріальної культури», зворушливо названу «Маткульт». З давніх пір уже з’являються праці з «історії»  костюма, «історії» зброї, замлеробських знарядь і т.п.». На думку Л. Карсавіна, для професійного історика  немає більш нудної і рутинної справи, ніж займатися «дослідженням» подібних матеріальних предметів поза історичними зв’язками, без розвитку. Саме Л. Карсавін запропонував методологічний прийом дослідження історії повсякденності (хоч терміна такого він не вживав). На його думку, «матеріальне саме по собі, тобто у своїй відірваності не важливе. Воно завжди символічне і в такій якості необхідне для історика у всій своїй матеріальності». Побут, матеріальні умови повсякденності «виражають, індивідуалізують і моральний стан суспільства, і його релігійні чи естетичні погляди, і його соціально-економічний лад». З такої ж точки зору треба підходити і до історії метеріального побуту взагалі, писав Л. Карсавін, що відбив соціально-психологічний процес на  перетворюваній ним матерії. І як висновок: «історія вивчає соціально-психічне. І в зосередженні на ньому їй дається єдина можливість пізнавати безперервний процес розвитку людства».

Інакше кажучи, історія повсякденності – це, перш за все, процес олюднення побуту, психологізація щоденного життя, ставлення людини до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому через призму особистісного сприйняття умов життя. Запропонований Л. Карсавіним підхід спонукає істориків при дослідженні країни (народу) певного періоду показати спочатку, як жили люди (на рівні конкретних особистостей, а не всього загалу), що їх оточувало, як еволюціонувало повсякденне життя, а потім пояснити взаємозв’язок з економічним  та політичним життям, щоб вийти на світоглядні висновки щодо гуманності (антигуманності) того чи іншого суспільства. Доля людини у конкретному суспільстві – це най­об’єктивніший критерій гуманності держави.

Слід зазначити, що у вітчизняній історіографії була традиція описування минулого з позицій «історії повсякденності». Так, 
В. Ключевський визначав змістом історичної науки «історичний процес, тобто хід, умови і успіхи людського співжиття або життя людей в його розвитку і результатах». Він також переконливо доводив, що ідеї, думки, почуття людей є такими ж історичними фактами, як і всі інші.

Закликали до справді людинознавчої історії відомі українські історики й громадські діячі П. Куліш і М. Драгоманов. П. Куліш вбачав у повсякденній історії, народному щоденному житті глибокий моральний потенціал. Він писав: «Величний образ малоросійської простої людини, це глибоке моральне обличчя, яке веде своє походження від невідомого нам суспільства... Ми мало знаємо народ і дивимося на нього більше з точки зору господарської...»

Так само актуально і гуманістично звучать сьогодні слова 
М. Драгоманова: «Тут більше спорилися про те, чи малороси самостійний та окремий од великорусів народ, ніж працювали над тим, щоб дізнатися, як живе, думає, говорить народ, чого йому треба, як його і чому вчити, що про нього та для нього писати».

***

Історія повсякденності є актуальною для сучасної історичної науки в Україні ще й з огляду на її світоглядне (гносеологічне) значення.

Аргументи для доведення цієї тези такі. Політична історія, якщо вона переважає в наукових працях, свідомо чи підсвідомо виховує у суспільстві етатистські настрої: держава (апарат управління) стає центром історії, всі події концентруються навколо неї, фактографія підпорядковується офіціозу (подіям, що зорганізовані державою) тощо. Поза увагою, природно, залишаються громадянське суспільство, окрема людина, її умови життя. Економічна історія насаджує інший пріоритет – господарське життя, і людина закономірно (з точки зору економічного детермінізму) перетворюється на продуктивну силу, а відносини, в які вона вступає, зображуються переважно як виробничі (власність, розподіл, споживання). Така збіднена схема.

Очевидно, що акцентування історичної науки, а особливо історичної освіти, на історії повсякденності зможе радикально змінити світоглядні орієнтири. Вчені, а також ті, що вивчають історію, будуть зосереджені на потребах людини, громадського суспільства, а не держави й економіки. Це справді гуманістична позиція, що відповідає всій особистісно-розвивальній системі освіти, яка вибудовується сьогодні в Україні.

***

Слід також говорити про політичну, або практичну (праксеологічну) актуальність історії повсякденності. Стара історія – політизована чи заідеологізована, – нехтуючи повсякденними потребами людини, сприяла певним політичним силам, або ж формулювала тоталітарні настрої, або ж проповідувала анархічне ставлення до держави, політичних сил. Повернення людини в центр історії дозволяє реалізувати сучасний і перспективний ціннісний пріоритет філософії політики, а саме: не людина для суспільства, а суспільство (і держава зокрема) для людини. Таким чином, історія повсякденності безпосередньо пов’язана із політичною антропологією, яка вчить, що людина відрізняється широким діапазоном своєї мотивації (не тільки економічний чи політичний інтерес, а й культурні, демографічні, професійні тощо). Слід пам’ятати і враховувати аксіому: люди завжди адресують свої потреби до суспільства і його інститутів, коли вони приписують йому відповідальність за те, що відбувається в їхньому  власному житті, за рівень свого споживання.

***

Таким чином, використання в сучасній методології історії України такого актуального підходу, як історія повсякденності, допоможе швидше вивести науку зі стану методологічної кризи, перетворити історію на цікаву, справді людинознавчу дисципліну.

 


2.Чи може бути історія без політики?
(про предмет історії повсякденності)

Суть і тематика соціальної історії чітко не окреслена. Лише в останні 30 років спеціалісти в цій галузі досягли деякого ступеня згоди стосовно предмета своїх досліджень… Під соціальною історією розумілась історія повсякденного життя – вдома, на робочому місці, у звичному оточенні. За словами Дж. Тревельяна, “соціальну історію можна визначити “від протилежного” – як історію народу за мінусом політики”.

     Джон Тош. Прагнення до істини (1999)

Джон Тош – досить відомий сучасний британський історик, книги якого останнім часом завдяки Центральноєвропейському університету (Буда­пешт) та Інституту “Відкрите суспільство. Фонд сприяння” (Москва) стали ві­домими й на вітчизняному науково-історичному просторі. У березні 1999 р. він підготував уже третє видання своєї книги, що ввійшла в “Срібну серію” історичних бестселерів видавництва “Лонгман” (Лондон). Автор назвав її досить своєрідно “The Pursuit of History. Aims, Мethods and new Directions in the Study of modern History” (англ. мовою), що в дослівному перекладі має означати “Переслідування (погоня) історії. Цілі, методи і нові  напрями в су­часній історичній науці”. В російському ж перекладі видавці (“Весь мир”, Москва, 2000) назвали її як “Прагнення до істини”. В результаті дещо спотворено авторську ідею – погоня за історією, переслідування її, вдо­сконалення методики історичних досліджень з єдиною метою – краще, повніше і глибше осягнути  історію, навчитися розуміти її, весь зміст і спектри сучасної історичної науки. Джон Тош дав блискучі відповіді на запитання: що таке історична свідомість і для чого потрібна історія? Що таке історичний факт і якими методами вивчають історію? Які методологічні напрями у вивченні історії існували і які можливі межі історичного знання? Ретельно проаналізовані найновіші  (останніх 20 років) методологічні та теоретичні під­ходи в історичній науці. Але чіткої відповіді на запитання, що є предметом історії повсякденності, Джон Тош, не дивлячись на те, що він є знаним спеціалістом у галузі соціальної історії, не сформулював. Очевидно, що сучасна історична наука ще не завершила процес інституалізації цього нового напряму в методології історії, а тому межі предмета дослідження про­довжують бути розмитими, немає чіткості щодо окреслення кола тих наук, які можуть мати міждисциплінарні зв’язки з історією повсякденності.

Своєрідними і повчальними є шляхи ідентифікації історії повсякденності як нового методологічного напряму в історичній науці. Спочатку від політичної і економічної історії почала відокремлюватися так звана соціальна історія, яка й тепер ще багатьма дослідниками ототожнюється з історією повсякденності. Якщо слідувати згаданому Д. Тошем Дж. Тревельяну і його формулі про соціальну історію як таку, з якої варто лише  вилучити політику, то першими проблемами, які стали досліджуватися в межах історії повсякденності, були власне соціальні проблеми, такі як бідність, злидні, божевілля, хвороби. Історики зосереджували увагу не стільки на людях, що відчували на собі ці катаклізми, скільки на зв’язаних із ними проблемах для суспільства в цілому. Вони вивчали реформаторську діяльність окремих філантропів із створення благодійних організацій, шкіл, притулків і лікарень. Не випадково, що й найбільш відомі роботи істориків у цьому жанрі були, наприклад, двотомник А. Пінчбек і М. Хьюітт “Діти в англійському суспільстві” (1973 р.),  Ю. Кучинського “Історія повсякденності німецького народу: 1600–1945” (1980 р., у 5 томах).

Найвідоміша робота самого Дж. Тревельяна “Англійська соціальна історія” вийшла ще в 1944 р. і  багатьом сучасникам здавалась  “збірною  солянкою”, бо з історії Англії були вилучені політичні та економічні сюжети, в результаті книга перенасичена живописними деталями, але їй не вистачає тематичної єдності. Проте очевидним був основний лейтмотив твору: відчувалася ностальгія за доіндустріальною епохою, коли повсякденне життя не придушувало людину своїми масштабами і відповідало природному ритмові, не викликаючи відрази перед анемією і вадами міського буття, характерного для сучасності.

Серед тематичних жанрів соціальної історії виокремлювалась також історія “простих людей” або робітничого класу, що майже залишались за рамками політичної історії, а в економічній виступали лише в інертному і узагальненому вигляді – “робітнича сила” або  “споживачі”. Праці з історії робітничого класу продовжують створюватися і тепер, але під новими назвами  – “історія знизу” або “народна історія”. У Великобританії (Оксфорд) навіть утворилась так звана “Історична майстерня” –  форум академічних і місцевих істориків, що були тісно зв’язані з профспілковим рухом і займались цією тематикою.

Соціальна або соціально-історична наука в 70-х роках ХХ ст. дуже швидко почала втрачати свої позиції. В роботах представників “соціально-історичної школи” історія подій відтіснялася на задній план, вони розраховані тільки на спеціалістів, їх розуміння часто передбачає попереднє знайомство з фактами. Увага істориків-соціологів зосереджена тільки на великих соціальних, економічних і технічних процесах; відмова від наративного (розповідного) способу викладу приводить до висловлювання коротких тез. Нарешті, що є не менш важливо, з історії майже зовсім зникає людина.

Ось чому в 30-х роках ХХ ст. в Англії, а в 80-х роках ХХ ст. і в Німеччині почала звучати критика “соціальної історичної науки”. Праці адептів соціально-історичної науки, що недавно уявлялись як нове слово, тепер піддавались гарячим атакам з боку молодих істориків, що дорікали “класиків” соціальної історії за снобізм, антидемократизм, цехову замкнутість. У Німеччині з вуст історика В. Ульріха в  1985 р. пролунав лозунг: “Від вивчен­ня державної політики і аналізу глобальних суспільних структур і процесів повернімося до маленьких життєвих світів, до повсякденного життя звичайних людей”.

Так виникає напрям, що назвав себе “історією повсякденності” (німецькою – Alltagsgeschichte), або “історією знизу” (Geschichte von unten). Були, звичайно, не тільки академічні, а й соціально-політичні причини, що сприяли бурхливому розвитку історії повсякденності, наприклад, у Німеччині. Саме в цей час наступила зневіра в надіях на швидкі й корінні зміни в економіці та суспільному житті, стали очевидними сумніви в безмежне процвітання “індустріального суспільства”. Виникли сумніви і в творчій силі глобальних рухів, починає зароджуватися антиглобалізм. Розробку стратегічних планів зміни суспільства витіснили пошуки “малих альтернатив”, нових ціннісних орієнтацій, нових можливостей і перспектив для кожної окремої людини. На цій основі й виникла “історія повсякденності”, що трактується інколи як новий, “альтернативний” культурний рух, подібний до екологічного чи, наприклад, жіночого й інколи називається “альтернативною історіографією”.

У середині 1980-х років у Німеччині, Англії, а  після 1987 р. і в СРСР розпочався справжній “історичний бум”. Але в СРСР він носив принципово інший характер – ліквідація так званих білих плям в історії. В Європі ж видне місце в цьому історичному бумі зайняла історія повсякденності. Але навіть в умовах підвищеної уваги до неї ніхто з її адептів чи критиків не спромігся дати цьому напряму короткого і вичерпного визначення. Чисельність робіт з історії повсякденності росте з року в рік, характер їх мінявся, а загальні риси їх ще по-справжньому не з’ясовані. Дехто з критиків і  скептиків говорить, що “історія повсякденності – це поки що ні риба ні м’ясо” (Н. Еліас), що “це тенденція, настрій, течія, в якій немає ніякої єдності” (Ю. Кокка). Намагаючись все-таки дати визначення  “історії повсякденності”, він (Ю. Кок­ка) виділяє деякі її специфічні риси. Самі прихильники цієї течії, зазначає Ю. Кокка, підкреслюють, що головний предмет їхньої уваги не ключові історичні надії або великі ідеї, а повсякденне життя простих людей, зміни в  їхньому житті і зміни в них самих разом із часом і всередині часових рамок. Мова йде про “маленьких людей”, безіменних учасників історичного дійства, що не завжди творять історію, але відчувають на собі руйнівну силу її колеса.

В інтересі до повсякденного життя простих людей, як справді відзначають критики, немає нічого особливого, нового. “Соціальні історики” також  поділяють цей інтерес. Але “повсякденні історики” вивчають  “маленьку людину” як антипода сильним світу цього, демонструють протест проти несправедливості, проти панування бюрократії в сучасному суспільстві, проти втрати простої людяності, уваги один  до одного.

Для правильного розуміння і  визначення предмета “історії повсяк­денності” важливо акцентувати увагу на двох її особливостях. Саме вони є новим внеском у історичну науку. По-перше, це її великий інтерес до “суб’єктивної сторони історії”. Її прихильники намагаються зрозуміти і проаналізувати мінливі відчуття, переживання, поведінку людей, вплив на них суспільних структур і процесів, їхнє розуміння цих структур і процесів. Цей специфічний підхід зближує історію повсякдення з історією культури і з соціальною психологією. По-друге, це ставлення до об’єктів дослідження як до співавторів, реалізація перших підходів до так званої комунікативної історії, до діалогу дослідника і досліджуваного не тільки в сенсі прямого діалогу з людиною, що дає інтерв’ю, а й діалогу з документами.

У визначенні предмета історії повсякденності слід також враховувати те, що зміна перспективи – від політичної історії до історії соціальної, від глобальної – до історії повсякденного життя, від сильних світу цього – до рядових учасників історичного процесу – викликала потребу в розширенні кола джерел. Представники соціальних низів майже не залишили документів. Архівні матеріали – це матеріали про них, але не їхні за походженням. Через те, крім предметів матеріальної культури – одягу, домашніх речей, знарядь праці, фотографій, що залучаються для дослідження, історики повсякденності головним джерелом вважають інтерв’ю, записи усних розповідей. Для історика повсякденності є характерним прагнення осягнути предмети із середини. Абстрактні питання, які звичайно дослідник звертає до минулого, не можуть, на їхню думку, стати ключем до вирішення завдання, як не можуть допомогти й абстрактні поняття і теорії. Принциповий дуалізм дослідника і об’єкта дослідження повинен бути знятий з допомогою проникнення в предмет. Життя минулого розкриється тільки через осягнення характерних для цього життя світу ідей.

Подібні принципові установки істориків повсякденності пояснюють їхню прихильність до вивчення невеликих спільностей: сім’ї, церковного приходу, школи, села. Помітно підвищився інтерес до історії провінційного міста, міського кварталу, вулиці, будинку, пивної як місця громадських зібрань і звичного вечірнього проведення часу, їдальні та ін.

Інтерес до історії повсякденності зростає в усій Європі, є перші роботи цього напряму в Росії, українські історики також проявляють зацікавленість новою методологією. Цей напрям вносить нові імпульси в історичну науку, спонукає звернутися до нових тем і проблем. Нова тематика досліджень досить часто піддається критиці, в першу чергу від представників “соціально-історичної науки”, з якої, по суті, виокремлена історія повсякденності. Є небезпека, на думку критиків, що історія повсякденності досить часто занурює читача в море дрібниць, виникає небезпека звуження історії до картин із побуту “маленьких людей”. Неможливо, пише, наприклад, Ю. Кокка, зводити історію до скрупульозного описання деталей, до сентиментальних розповідей про життя людей “із маси”, не варто писати книги заради створення безладної мозаїки, головоломки історичних мініатюр.

Із поширенням ідей історії повсякденності на ґрунт вітчизняної історії відбувається конкретизація її предмета. Спостерігаємо унікальне, але цілком зрозуміле і пояснюване явище – зарубіжні дослідники, які володіють мето­дологією історії повсякденності, творять цілі серії книг про, наприклад, радянську повсякденність. У 2001 р. в Москві у серії “Радянська історія в зарубіжній історіографії” вийшли дві монографії Шейли Фіцпатрік – “Повсякденний сталінізм. Соціальна історія Радянської Росії в 30-і роки: місто” і “Сталінські селяни. Соціальна історія Радянської Росії в 30-і роки: село”. Автор аналізує основні  групи підходів до визначення предмета історії повсякденності, відзначає наявність великої кількості теорій стосовно того, як треба писати історію повсякденності.

На її думку, мають рацію ті історики, які вважають предметом історії повсякденності “сферу приватного життя”, питання сім’ї, домашнього побуту, виховання дітей, дозвілля, дружніх зв’язків і кола спілкування. Не помиляються й ті, хто вважає, що до кола проблем повсякденної історії має відноситися “життя трудове”, “моделі поведінки і відносин, які виникають на робочому місці”. Сама ж Ш. Фіцпатрік більше схильна до розуміння історії повсяк­денності як “обіходної практики – тобто форм поведінки і стратегії виживання та просування, якими користуються люди в специфічних соціально-політичних умовах”. Крім цього, вона зауважує, що можна визначити “повсякденність як щоденну взаємодію, що в тій чи іншій мірі включає й участь держави”. Для тоталітаризму така участь характерна у формі “брутального вторгнення держави” у повсякденність. Шейла Фіцпатрік окреслила “коло тем”, які, на її думку, мають бути в предметі досліджень історії повсякденності:

« – торгівля;

– подорожі;

– свята;

– анекдоти;

– пошук квартири;

– отримання освіти, роботи;

– просування по службі;

– налагоджування зв’язків і придбання покровителів;

– заключення шлюбу і виховання дітей;

– скарги і доноси;

– голосування і спроби уникнути впливу ворогів».

Звичайно, що це “коло тем” не вичерпує всього предмета історії повсяк­денності, обидві монографії Ш. Фіцпатрік показують значно ширше розуміння нею цього нового напряму в історичній науці.

Для повноти розуміння суті історії повсякденності, на нашу думку, слід акцентувати увагу на об’єкті і предметі її дослідження. Об’єктом пізнання, очевидно, є сама людина у її взаєминах з оточуючим світом природи і соціуму. Оскільки різні сторони соціального буття досліджуються також іншими со­ціальними і  гуманітарними науками, історія використовує їх доробок і методи, а тому виступає інтегральною, комплексною наукою, яка охоплює усю сукупність суспільних взаємин людей – політичних, громадських, економічних, етнічних, сімейних, правових, культурних тощо.

Охопити у конкретному вивченні цю багатомірність соціального буття є практично неможливо. Тому в історичному пізнанні доводиться обмежуватися тими стосунками і явищами, які безпосередньо включені в дослідження. Вони й складають предмет дослідження. Ось чому позаекономічну і позаполітичну історію можна вважати історією повсякденності. Але постійні зв’язки повсяк­денного життя з іншими сферами унеможливлюють окреслити чіткі межі предмета дослідження. Очевидно, що, зважаючи на суб’єктивізм творчості історика, мабуть і не варто прагнути до певних рамок у галузі дослідження повсякденності.

Історія повсякденності виросла із протесту. Це протест проти “про­фесорської” історії, проти глобальних теорій, проти розгляду історії в абстрактних категоріях – тільки як розвиток економічних і соціальних процесів. У нашій вітчизняній історіографії – це, насамперед, протест проти непомірної політизації всього суспільного життя, ідеологізації і партизації історичної науки.

Коло проблем, які становлять зміст історії повсякденності, стане зрозумілим на матеріалі історії України ХХ століття, де перетнулися кілька епох, народів, країн, що наклало свій відбиток на життя кожної людини.

3. «Історія з перших рук»

(про джерельну базу досліджень 
з історії повсякденності)

Зміна перспективи – від політичної історії до історії соціальної, від глобальної – до історії повсякденного життя, від сильних світу цього – до рядових учасників історичного процесу – вимагала розширення кола джерел. Представники соціальних низів майже не залишили документів, архівні матеріали –  це матеріали про них, але не ними створені. Ось чому, крім предметів матеріальної культури – одягу, домашніх речей, знарядь праці, фотографій і т.д., що залучаються для дослідження, «історики повсякденності» головним джерелом вважають інтерв’ю, записи «усяких розповідей». Для «історика повсякденності» є характерним прагнення осягнути предмет з «середини».

 

С.В. Оболенська.

«Історія повсякденності» 
в сучасній історіографії ФРН. (1990)

Відома сучасна російська дослідниця історіографії Західної Європи С.В. Оболенська, аналізуючи тенденції історії повсякденності в Німеччині, підкреслила корінну перевагу джерельної бази подібних досліджень, а саме – переважання у її структурі усних джерел: інтерв’ю, спогадів, усної традиції та ін. Ось чому досить часто дехто з істориків ототожнює поняття «історія повсякденності» і «усна історія».

Для поглиблення розуміння багатьох важливих методологічних проблем історії повсякденності треба охарактеризувати специфіку джерельної бази цього напряму історичної науки. Значний інтерес для тих, хто цікавиться історією повсякденності, має питання: чому її називають «історією з перших рук»?

Історія повсякденності є досить багатоплановою, предмет її не варто регламентувати чи обмежувати, отже вона потребує такого ж розмаїття джерел. Але щоб подібні праці не були «збірною солянкою» чи набором фактографії, важливо дотримуватися класичних принципів об’єктивності, комплексності та історизму в опрацюванні джерел з історії повсякденності, що дасть можливість досягти максимальної достовірності наукових результатів та вірогідності і обґрунтованості висновків.

Враховуючи сучасні методологічні підходи, здобуваючи інформацію з джерел, важливо пам’ятати про дві суттєві обставини:

1) джерело не є об’єктивним відображенням події чи явища, воно дає лише ту інформацію, яку в ньому шукає історик, відповідає лише на ті питання, які історик ставить перед собою. І отримані відповіді повністю залежать від поставлених питань;

2) джерело не є об’єктивним  відображенням історії ще й тому, що воно передає подію через світосприйняття автора, що його створив. Те чи інше розуміння картини світу, що існує в свідомості творця джерела, так чи інакше діє на ті дані, які воно фіксує.

Для історії повсякденності, що обирає головним предметом дослідження не факти і події як такі, а процес «олюднення побуту», психологізм щоденного життя, більший сенс має зрозуміти не історичні явища, події, факти як самодостатні, а їх відображення в свідомості людей. Очевидно, що такий підхід дещо відрізняє методику використання історичних джерел від класичних, колись загальноприйнятих. Крім цього, треба зважати, що основний корпус джерел теми «Україна ХХ століття: історія повсякденності» складають радянські історичні джерела 1920–1950-х рр., тобто періоду сталінізму, що наклав найсильніший відбиток і на документи, і на літературу, і на усні джерела. Інколи документи спеціально робили непридатними для розкриття історичної правди, приписами, замовчуванням або відвертою фальсифікацією викривляючи істинний стан справ. Думки, почуття, настрої людей епохи 1920–1950-х рр., та й 1960–1980-х рр. являли собою протиприродний компроміс між офіційними установками і тим, про що насправді думала, розмірковувала людина, про що говорила з близькими людьми або записувала в потаємні щоденники. Ось чому виникло роздвоєння думок як наслідок тотального контролю за поведінкою і думками, мисленням людей, одночасно як стереотип і захисна маска, яка рятувала людей, їхню психіку.

Джон Тош у книзі «Прагнення до істини: як оволодіти майстерністю історика» писав: «Усна історія – унікальний інструмент для проникнення в процес. Вона відображує живий зв’язок між минулим і теперішнім, між індивідуальними спогадами і народною традицією, між «історією» і «міром». Одним словом, усна історія – це сировина для соціальної пам’яті».

У декого з професійних істориків, особливо з когорти вихованих на стереотипах комуністичної ідеології, є стійке упереджене ставлення до усних джерел. Вони віддають перевагу офіційним джерелам: урядовим і партійним документам, державним архівам (де зосереджені, зрозуміло, відретушовані матеріали) і т.п. Але істина полягає в тому, що навіть класичні праці – Геродота і Фукідіда –  залежали від усних свідчень. Лише в ХІХ ст. з виникненням історичної науки в її сучасному вигляді було повністю припинено використання усних джерел. Зусилля нових професіоналів, вихованих школою Леопольда фон Ранке, були спрямовані на вивчення письмових документів, на яких шліфувалась їх техніка, а їх робота проходила в основному у бібліотеках і архівах.

Тим часом інтерв’ю стали важливим дослідницьким інструментом суспільних наук. В антропології, яка досягла зрілості в 1920–1930-х рр., дослідник, як правило, відіграє роль учасника-спостерігача. Методи інтерв’ю, опитування, що розроблені соціальною антропологією і соціологією, виявились корисними для істориків, хоч їм знадобився свій особливий підхід до зібраного матеріалу. Те, що методи усної історії знайшли хоч якесь застосування у професійних істориків, зв’язане перш за все з неповнотою нетрадиційних письмових джерел з цілого ряду тем, які складають предмет історії повсякденності.

В Україні й до 1991 р. і після неодноразово публікувались праці з історії побуту робітників чи селян (у роки перших п’ятирічок, під час післявоєнної відбудови). Але читати такі праці важко: вони перенасичені статистикою (офіційною), процентами, діаграмами, а жива людина випадала з таких досліджень. Причина в тому, що інформація черпалась із «других рук», вона спотворювалась «експертними оцінками». Усна же історія – спогади, інтерв’ю, розповіді – дозволяє поряд з ретельно підібраними письмовими джерелами почути голос простого народу.

Домашній побут – лише один із багатьох аспектів минулого, де усна історія дозволяє скорегувати спотворення, що містяться в письмових джерелах.

В основі усної історії лежать два досить привабливі постулати. По-перше, особисті спогади розглядаються як ефективний інструмент відтворення минулого, як безпосередні враження про життя людей в їхньому справжньому вигляді. По-друге, прості люди отримують не тільки місце в історії, але й роль у «виробництві» історичного знання, а це вже має серйозне політичне спрямування. Усна історія розглядається в якості демократичної альтернативи, що кидає виклик монополії академічної еліти. Треба відмітити, що хвиля піднесення  усної історії в Європі пов’язана з атмосферою 1968 р., коли нонконформістський підхід до традиційних укладів у політиці й науці брав верх у настроях молоді. Нове покоління вчених-істориків прагнуло вирватися з обіймів офіціозу в науці, вони хотіли створити справді «іншу історію», близьку до антропології, яка називалася «історія  народів без історії», історія безграмотних. Ряд дослідників в Італії, наприклад, намагалися дослідити історії провінцій, вивчити тим самим глибинні пласти народної історії, виходячи з того положення, що тільки дякуючи усним свідченням можна створити реальну «народну правду». У 1975 р. на XIV Міжнародному конгресі істориків у Сан-Франциско був проведений «круглий стіл» на тему «Усна історія як нова методологія історичних досліджень». А через рік, у 1976 р., у Болоньї вже було проведено І Міжнародну конференцію послідовників усної історії, яка розглянула важливу методологічну і прикладну проблему: «Антропологія і історія: усні джерела».

У 1980-і рр. усна історія стає ефективним педагогічним засобом у Франції. Усні анкети використовувались, щоб прищепити інтерес учнів до історії. Отримані дітьми від їхніх бабусь і дідусів повідомлення були дивовижними документами, свідченнями, які дозволяли по-новому поглянути на події Другої світової війни та еміграції.

Природно, що до 1991 р. цей методологічний  підхід (усна історія як джерельна база історії повсякденності) в Україні не знаходив підтримки і розповсюдження. Усна історія функціонувала як альтернативна офіційній народній науці і пропаганді й побутувала у формі народної традиції, чуток, анекдотів, фольклору, самвидаву та ін. Спрацьовував закон: «усна історія» – це історія народів без історії, тобто бездержавних народів.

У 1993 р. в Україні був утворений Центр досліджень усної історії та культури (м. Київ), який очолив Вільям Нолл. Не тільки іноземець організовував цю роботу, а й фінансування польових досліджень та видання їх результатів теж було здійснене зарубіжними інституціями. Багато істориків в Україні продовжують вважати усну історію не вартим уваги історичним джерелом, думають, що свідки є упередженими. Згаданий  же Центр, провівши в Україні у 1993–1995 рр. польові дослідження, переконливо показав переваги нової для нас методології і зібраної  на основі неї джерельної бази. Предметом опитувань стала історія сумнозвісних 1920–1930-х рр. – життя селян у період примусової колективізації. Дослідження Вільяма Нолла являло собою зібрання усних історій (розповідей), записаних від найстаріших селян. Питальник, складений учасниками проекту, та його структура дозволяли використати відповіді, щоб показати весь спектр трансформації у житті селян: і зміни, що їх можна вимірювати матеріально (втрата худоби, житла, життя), і ті, що становлять важкодосліджувану сторону повсякденності – психологізацію побуту.

Різновидом усних джерел для відтворення картин історії повсякденності можуть бути літературні твори (нариси, есе, подорожні замітки та ін.), що створені письменниками на основі безпосереднього спілкування з учасниками подій. Так, наприклад, у 1931 р. Федір Гладков опублікував у Москві нариси «Листи про Дніпробуд», які подають зовсім інші уявлення про «романтику» будов перших п’ятирічок. Він писав: «…на фронтоні стіни, що відокремлювала величезну залу їдальні від кухні, рельєфно проглядається лозунг: «Громадське харчування – шлях до нового побуту». Лозунг багатообіцяючий і відповідальний… Фабрика-кухня існує уже два роки, і її історія – це історія скандалів і всяких негараздів. Із чисельних бесід з робітниками на різних ділянках робіт і в гуртожитках я виніс одне враження – робітнича маса схвильована і люто ненавидить свою фабрику харчування, нібито там засіли найзліші вороги...

Липень місяць 1930 року. Величезна зала фабрики-кухні. Маса світла і  непрохідний натовп людей. Духота, дурний запах кухні і грязюки. На численних столах – суцільний навоз із об’їдків, грязних тарілок. Весело рояться вихори мух… Харчі розвозяться в термосах на далекі відстані. Поки вони дійдуть до місця в термосах, вони перетворюються в свинячу бовтаницю».

Інколи, дуже рідко, правдиве слово від народу могло прозвучати на нараді, активі, зборах. Це протоколювалось, але далі ставало документом з грифом «Секретно». Так, наприклад, на Запорізькій обласній партконференції 26 грудня 1980 р. було зафіксовано виступ токаря Токмацького дизелебудівного заводу В. Чорногор (члена партії!): «Часто доводиться зіштовхуватися з фактами ненормального постачання товарами масового побуту. Чим можна пояснити, що в магазинах відсутні зубні щітки, пральні порошки, зубна паста, мило й інші предмети повсякденного використання… Товариші з обласного управління торгівлі! Дозвольте вам поставити запитання: «Можливо винайдено новий спосіб прання без порошку або мила? Так тоді не тримайте його в таємниці, підкажіть, як це робиться».

Історикам доводиться дуже ретельно працювати, відтворюючи картину повсякденності як з традиційними джерелами (письмові, етнографічні, фото- та фотодокументами та ін.), так і з нетрадиційними. Дуже важко зануритись у внутрішній світ людей, зважаючи на явище когнітивного дисонансу, що характерне для людей епохи тоталітаризму. Необхідно залучати методи психоаналізу (психоісторії), щоб зрозуміти мотиви поведінки людей. Судити про справжнє ставлення українців до повсякденного життя у той час можна лише через побічні джерела. Нетрадиційними джерелами є чутки, численні анекдоти, частівки, пісні, травесті відомих пісень та ін., що теж зафіксовані і видані (Дожилась Україна… Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і проком. І. Бугаєвич. – К., 1993; Борєв Ю. Короткий курс історії ХХ століття в анекдотах, частівках, байках, мемуарах і т.д. – М., 1995). Значну цінність мають листи рядових українців до газет, керівників держави і партії, де вони відверто говорили про справжнє життя, а не ілюзорне, пропаговане владою. Так, наприклад, робітник із с. Ново-Миколаївського Лисогорського району Первомайської округи УСРР писав Г.І. Петровському: «Ти в Харкові [столиці] зайняв хорошу квартиру з м’якою обстановкою і представляєш із себе владу народів і за що отримуєш необмежене жалування, а я із своєю сім’єю живу в старій глиняній халупі, в барахлі ходимо і в ньому ж і спимо, що заробимо, то все на владу Рад віддамо, а сам залишаючись радий, як кажуть, шматові хліба насущного, а господарство все підіймається на мінус з кожним роком…»

Невичерпним джерелом української народної історичної самосвідомості (пам’яті) є, звичайно, наш самобутній фольклор з його багатством видів і жанрів. Досить часто саме фольклор фіксував справжнє ставлення українців до повсякденних проблем і спроб влади їх розв’язати. «На папері голо, а пам’ять народна зафіксувала все, що чи то боляче, чи радісно перейшло через неї», – писала професор К.П. Фролова про відомий трагічний розрив між офіційною (писаною історією) і народною історією, що панував у нашому суспільстві за доби тоталітаризму.

Таким чином, в процесі дослідження історії повсякденності справа полягає не в тому, щоб знайти одне чи декілька авторитетних джерел і отримати з нього все цінне, адже більшість джерел страждають неточністю, неповнотою чи спотворені. Справа полягає в зібранні максимальної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел – бажано всіх джерел, що мають відношення до історії повсякденності. Такий метод дає більше можливостей для виявлення неточностей і спотворень в конкретних джерелах. Кожен вид джерел має свої слабкі і сильні сторони – при їх вивченні в комплексі і порівняльному аналізі є надія, що вони відкриють нам істинні факти – або хоч би дозволять максимально наблизитись до істини.

 

Джерело: Нова доба