Середа, 27 червня 2012 00:00

Удод Олександр. Про роль і значення шкільної історії у процесі творення національних ідентичностей

Удод Олександр, доктор історичних наук, професор, завідуючий відділом української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України
Удод Олександр. Про роль і значення шкільної історії у процесі творення національних ідентичностей

Дослідження ролі та призначення історії як шкільного предмета завжди було і є тепер із розряду так званих “вічних” питань. На всіх етапах розвитку людства (в спокійні часи і на переламних моментах історії) інтерес до професійної історіографії та її відображення в шкільних курсах і предметах не вщухав ніколи.

Ця тема є завжди актуальною, але це не означає, що вона не може бути розв’язаною. Є так само численні приклади того, коли викладання історії було співзвучним як соціальним очікуванням, так і офіційній ідеології чи державній політиці. “Звичайно, національна історія, – відзначав Вольфганг Хьонкен, експерт ради Європи, - відіграє важливу роль у програмах та підручниках, і немає ніякої необхідності спростовувати законність існування нації та національної держави. Підручники не повинні утримуватися від створення позитивного образу держави. Але, що нам дійсно потрібно, – це спільна концепція багатонаціональних держав… Поза сумнівом, нація і національна держава є домінуючою формою колективної ідентичності в сучасному світі; проте вона не єдина і не найважливіша. Сама нація будується цілим рядом ідентичностей і має бути “віддзеркаленням усіх верств”. Можна зустріти багато цікавих у цьому сенсі висловлювань щодо ролі історичної освіти: як від її цілком апологетичної оцінки (О. Бісмарк про шкільного вчителя історії, що відіграв більшу роль, ніж сила зброї і війська при об’єднанні Німеччини), так і відверто “шкідливої” ролі (Поль Валері: “історія це найнебезпечніший продукт, який коли-небудь створювала хімія інтелекту, тому що вона робить нації злими, зухвалими, нетерпимими і самовдоволеними”). Доходило навіть до офіційних заяв щодо заборони викладання історії (мова йде про відому пропозицію П.Ж. де Пінхейро, міністра закордонних справ Португалії, заборонити вивчення історії в школах протягом наступних п’ятдесяти років після провалу мирних переговорів в Югославії в кінці 80-х рр. ХХ ст.). Але за всіма подібними оцінками обов’язково буде визнання величезної ролі шкільної історії у формуванні національних ідентичностей.

IMG 7331

Питання про роль історичної освіти в сучасному українському суспільстві не раз розглядалося як на поважних наукових форумах, так і за участі влади та держави. Інтерес до цієї проблеми є зрозумілим і закономірним. Але віддавати це питання на розв’язання тільки вузьким спеціалістам-професіоналам або тільки політикам, очевидно, не варто. Справа буде погублена і вузькокорпоративним підходом, і надмірною політизацією проблеми. Перспективнішим є розгляд і розв’язання, тобто вироблення рекомендацій та їх впровадження, зусиллями громадських інституцій, які разом із представницькими органами влади можуть уособлювати соціальне замовлення на зміст історичної освіти. Метою таких дій має бути досягнення ідеальної (оптимальної) взаємодії професійної історіографії та масової історичної свідомості, тобто уявлень про історичне минуле, що формується у людини в суспільстві і відповідає як її індивідуально-психологічним потребам, так і потребам функціонування суспільства як цілісної системи.

Актуальною для сучасної ситуації в Україні є також нагальна потреба ствердити в суспільстві високий статус шкільної історії, подолати відставання її змісту від рівня розвитку академічної науки та засад офіційної політики пам’яті.

 image002222

Відтворена Батуринська фортеця

За усіма цими проблемами, спробами їх розв’язання чітко прослідковується реалізація так званої праксеологічної функції історичної науки, тобто її практична, суспільна корисність і значущість. В історії як науці і навчальному предметові органічно поєднані спільні функції – соціальна, формування суспільної свідомості, безпосередній вплив (позитивний і негативний) на економічний та соціальний розвиток суспільства.

                                        *                 *                 *

Історія (в обох її органічно єдиних іпостасях – академічній та дидактичній) має вирішальне значення для формування етнічної та національної ідентичності. Важливе значення для ефективного використання потенціалу історичної науки та освіти має правильне розуміння механізмів ідентифікації, взаємодії ідентитетів та ознак сформованої ідентичності.

Поняття “ідентичність” з’явилось у методологічному арсеналі істориків (як і всієї соціогуманітаристики) в 70-х рр. ХХ ст. Дослідження, виконані Дж. Тернером, Г. Теджфеном, Ч. Тейлором, створили наукову основу для розрізнення персональної і колективної ідентичностей, розуміння взаємодії між суспільством і особою. Англійське слово “identity” вживається у значенні тотожностей, справжності і самобутності. Семантична двозначність поняття “ідентичність” (яке може означати і самототожність, і тотожність чомусь іншому, аналогічність) створює помітний внутрішній конфлікт, “двозначність імені”, а, отже, породжує дискусію навколо “буття ідентичностей”.

Виходячи із цього, слід враховувати багатоплановість поняття ідентичності. Варто розрізняти такі види ідентичності: 1) індивідуальна і колективна ідентичність; 2) соціально-функціональна (соціально-рольова) ідентичність: людина одночасно може ідентифікувати себе за множиною функцій, які вони виконує – професійною, сімейною, громадянською, політичною тощо; 3) реальну та уявну ідентичність (можна належати до певної спільноти об’єктивно, а можна лише суб’єктивно, відповідно до індивідуальних прагнень); 4) постійну і тимчасову (ситуативну) ідентичність; 5) стабільну та маргінальну ідентичність та ін.

Формуючи певну “суму знань” з історії свого народу та організуючи процес історико-наукових досліджень і методику викладання історії, важливо розрізняти також поняття “ідентичність” та “ідентифікація”.

Ідентифікація є процесом співвіднесення індивіда чи групи (спільноти) з певною діяльністю чи субстанційною та інституційною сферою. Цей процес може бути усвідомленим і неусвідомленим, інтуїтивним; короткочасним і тривалим (в історичному вимірі); відкритим і прихованим; мирним і конфліктним; однозначним і суперечливим тощо.

Ідентичність є результатом процесу ідентифікації. Вона означає приналежність (і об’єктивну, і суб’єктивну) людини чи групи людей до певного типу спільності чи спільноти, ототожнення себе з її нормативними і функціональними характеристиками і готовність стати її представником (репрезентантом).

В етнополітології виділяють два типи ідентичностей – етнічну та національну. Етнічна ідентичність завжди об’єктивна, навіть якщо вона складна (у випадку народження і виховання дітей у міжетнічних шлюбах), і навіть якщо людина сама того не усвідомлює або її усвідомлення позначене суб’єктивним небажанням належати до певного етносу (з певних об’єктивних історичних причин – переслідування євреїв, депортація національних меншин, обмеження пересування межею осілості і т.п.). В етнічній ідентифікації спрацьовує принцип “батьків не вибирають” або “батьківщину не вибирають”, який поетично сформулював український поет В. Симоненко: “Все на світі можна вибирати, сину, вибрати  не можна тільки батьківщину”. Вирішальну роль у процесі етнічної ідентифікації відіграють об’єктивні фактори – расові (антропологічний тип), культурні (мова), психологічний (менталітет) та ін.

IMAG0029

На лекції з історії в Сумському державному педуніверситеті

Національна ідентичність, на відміну від етнічної, є категорією динамічною (в історичному та соціальному сенсі), бо вона завжди перебуває у процесі змін, адаптації і формування. Розуміння національної ідентичності залежить від власне розуміння та тлумачення поняття нації, яке теж формувалося історично. Поняття “нація”, “національна ідентичність”, “національна свідомість” та їх походження відображають історію виникнення національної держави (так твердить відомий вчений Ю. Габермас і з ним можна погодитись). У римлян ім’ям “Natіo” позначали богиню народження та походження. В часи боротьби із варварами “націями” називали дикі, не організовані як політичні союзи, язичницькі племена (на відміну від “civitas” – самих римлян, що мали добре організовану державу). У період раннього нового часу “нація” стає уособленням і носієм суверенітету. Стани репрезентували перед королем “націю”. Французька революція робить “націю” джерелом державного суверенітету. За кожною нацією слід тепер визнати право на політичне самовизначення. Місце етнічного зв’язку займає спільність демократичної волі. Основою колективної ідентичності, яка була функціональною для ролі громадянина і виникла в період французької революції, став націоналізм, який був опосередкований історизмом. Тобто основою національної ідентичності стала історична пам’ять, самоусвідомлення в процесі історичного розвитку, “історизація” суспільних процесів.

Національна ідентичність спирається, на відміну від етнічної, на свідомий вибір і залежність від раціональних чинників – усвідомлення суб’єктом ідентифікації (особою, етнічною групою чи нацією) історичних, громадянських, політичних цінностей, що є вторинним щодо тих цінностей, які лежать в основі етнічної ідентифікації і які є, як правило, сталими, незмінними.

Для більш повного і рельєфного розуміння процесу національної ідентичності має вірне визначення так званих джерел, факторів або ідентитетів національного самовизначення.

Ідентитетами називають основні, сутнісні (об’єктивні та суб’єктивні) показники, які дають можливість максимально об’єктивно віднести певного суб’єкта (індивідуального чи  колективного) до конкретної спільноти (етнічної чи національної).

Що є ідентитентами нації та національної ідентичності? Вчені виділяють п’ять найважливіших джерел. По-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизники, визнають, що їхні спільні характеристики схожі, й спільно прагнуть продовжувати спільне співіснування. По-друге, спільне історичне минуле (причому не лише переможні моменти, а й спільні поразки), спільні обов’язки й уявлення про спільне майбутнє. По-третє, спільні дії (рішення, досягнення результатів), тобто дійова ідентичність. По-четверте, постійне проживання в одній країні, батьківщина, держава. Це той територіальний елемент, який скріплює зв’язок між нацією і державою як політичним інститутом, що здійснює законну владу в межах певного простору. По-п’яте, спільні характеристики, які об’єднуються поняттям “національного характеру”, спільна культура, спільні політичні принципи (демократія чи верховенство закону).

З усіх факторів (джерел) ідентичності виділяється історична пам’ять як центральний компонент національної ідентичності (популярні міфи, етнічні стереотипи, колективна пам’ять). У зв’язку з цим закономірно постає питання: а чи суперечить національний міф історичній правді? (І. Б. Гирич). Дуже невірно, якщо поняття міф вживається й розуміється в негативному сенсі. Національний міф, на нашу думку, є річчю не лише корисною, а й необхідною, особливо для нашого сучасного суспільно-політичного життя. Науковим виразом національної ідеї ставали національні історіографії, що мали слугувати меті виховання місцевого народу в дусі національної ідеї. Українська національна ідея, вперше висловлена лідерами Кирило-Мефодіївського товариства Т. Г. Шевченком, М. І. Костомаровим, П. О. Кулішем, вимагала низку національних міфів, висловлених ще у відомій анонімній “Історії Русів”.

При визначенні суті факторів, що впливають на національну ідентичність, необхідно враховувати також таке об’єктивно існуюче явище як інерція мислення, а в процесі осмислення історії ще й ностальгію. Це психологічні і побутові фактори, які можуть суттєво ускладнити процес національної ідентифікації на засадах наукової історіографії та офіційної політики пам’яті. Саме інерцією мислення пояснюється живучість “радянської” ідентичності, негативне ставлення більшості населення України до NАТО (спрацьовують ще й сьогодні сформовані радянською пропагандою стереотипи в дусі Короткого курсу історії ВКП(б)). Очевидно, що певну інерцію мислення, живучість ностальгічних почуттів мав на увазі А. Капеллер, коли визначав етапи еволюціонування українців від 1) “малоросів” до 2) “хохлів” і 3) “мазепинців”.

image002

Одна з кімнат Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

Національна ідентичність є складовою частиною системи особистісних ідентичностей, її можна переглянути під впливом якихось зовнішніх причин – переїзд до іншої країни чи регіону даної держави, прийняття іншого громадянства.

Викладена вище природа національної ідентифікації та сутність ідентичності викристалізовують роль і місце шкільної історії в цих процесах. Без перебільшення можна сказати, що підручник з історії України є таким же атрибутом державності як герб, гімн, прапор, національна валюта. Адже противники  національної, державної незалежності (комуністи, соціалісти та їх російські імперські покровителі) весь час свої зусилля спрямовують проти української історії, підручників з історії, носяться з ідеєю “перегляду” чи “переписування” історії, а потім переключаються на заклики щодо зміни державної символіки (Л. І. Грач).

Шкільна історія, високий рівень її викладання та авторитет у суспільстві є фактором мобілізації населення (народ охоче виступає на підтримку славних – переможних і трагічних моментів історії), ствердження тяглості національно-державних традицій. Потенціал в шкільній історії закладений величезний, але є й нерозв’язані проблеми. Всі останні майже 17 років науковці і освітяни (автори підручників, видавці, вчителі) ведуть справжню боротьбу за «право на власну історію».

Які саме проблеми є найбільш актуальними? Що сповільнює процес національної самоідентифікації і яка роль в цьому сучасної системи історичної освіти?

Можна виокремити такі проблеми і окреслити шляхи їх розв’язання:

1. Пріоритетність курсу історії України порівняно із всесвітньою історією. Не вводити поспішно інтегрований курс історії. Варто підтримувати політику державного протекціонізму стосовно історії України. Історіографічна ситуація ще не склалася однозначно на користь саме української історії. Є реальна небезпека відновлення стереотипів і постулатів великоросійської, проімперської історіографії.

2. Протидія російським впливам на сучасну історичну науку й освіту, експансії російської літератури на український ринок. В Російській Федерації по суті завершився державний процес повернення до імперської історіографії, підпорядкування історичної науки інтересам держави (приклади: офіційна нарада В.В.Путіна із провідними суспільствознавцями, проголошення завдань перед історичною наукою, вихід офіційних (єдино вірних) підручників з історії – А. В. Филиппов. Новейшая история России. 1945-2006. М., 2007).

3. Розвінчання абсурдності і ненауковості ідеї «спільного підручника» з російською Федерацією, так само і нежиттєвості підручника з історії Європи. Пріоритет має бути за національним, українським  підручником з історії. Так само треба турбуватися про національні підручники із всесвітньої історії. Не можна викладати історію Польщі за підручником, написаним і виданим в Польщі. Потрібен український погляд на світову історію. Нагальною є потреба утворити академічний інститут всесвітньої історії.

4. Необхідно формалізувати (через прийняття відповідних законопроектів) механізм функціонування і реалізації соціального замовлення на зміст історичної освіти.

5. Створити концепцію історичної освіти в Україні. Державний стандарт і навчальні програми не зможуть замінити концепцію. Потрібен певний канон, набір правил, визначених фактів і явищ української історії, які б підсилили виховуючий, патріотичний потенціал шкільної історії.

6. Відмовитися від неправомірного поділу історії на академічну та дидактичну (Н. М. Яковенко). Сприяти інтеграції історичної науки і освіти.

7. Нівелювати вплив політичних партій на шкільну історію (особливо чітко ідеологічних партій – КПУ, СПУ та ін.). Історична освіта повинна організовуватися державою, а контроль здійснюватися громадськістю (через інститути громадянського суспільства).

8. Вироблення механізму взаємодії офіційної політики пам’яті, що реалізується через Укази Президента, Закони України, Постанови КМ України та змісту навчальних програм і підручників. Програми і зміст підручників мають оновлюватися оперативніше. Десять років незмінності Держстандарту – це дуже довго. В історичній освіті має ствердитися офіційність і обґрунтованість статусу сучасної історії, тобто подій за життя одного (останнього) покоління.

9. Вирішення організаційних питань історичної освіти – конкурс рукописів підручників, їх наукова експертиза, грифування та апробація, система замовлення, введення варіативних та альтернативних підручників.

10. Протидія вульгаризації історії, її побутового, спрощеного сприйняття, відвертої фальсифікації (газета “Сегодня”, публікації О. Бузини та ін.).

Праправнуки полковника Армії УНР Івана Литвиненка на відкритті меморіального знаку.

с. Хоружівка Сумської області

Актуальні проблеми історичної науки та освіти мають знайти належне місце в Концепції гуманітарного розвитку України (Всеукраїнський форум інтелігенції, 27 березня 2008 р.). Державна гуманітарна політика повинна сприяти національній ідентичності та єдності. Для цього необхідно сприяти реабілітації історичної пам’яті українців, елімінації імперсько-радянських стереотипів щодо оцінок українського минулого, унормування переліку державних свят, топоніміки, які б не суперечили українській історії та національній традиції.

Шкільна історія – це лише невелика частина великої системи формування національної ідентичності. Успіх цієї справи всіляко залежить від «історизації» суспільства в Україні в цілому.

 

Література

Баханов К. Сучасна шкільна історична освіта: інноваційні аспекти. – Донецьк, 2005. – 384 с.

Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації . – К., 2004. – 240 с.

Гирич І. Пристрасті навколо підручників з історії // Історія України. – 2007. – № 9 (Березань).

Гломозда К. Ю. Стан української історіографії та визначення її ролі в сучасному суспільстві // Магістеріум. – Вип. 17. Історичні студії. – К., 2004. – С. 81–92.

Данилов А. А. Школьное историческое образование в России в начале  ХХІ века // Преподавание истории в школе. – 2007. – № 6. – С. 8–16.

Дубровский А. М. Историк и власть: историческая наука в СССР и концепция истории феодальной России в контексте политики и идеологии (1930 – 1950-е гг.). – Брянск, 2005. – 800 с.

Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. – Львів, 2007. – 312 с.

Историки читают учебники истории: Традиционные и новые концепции учебной литературы. – М., 2002. – 232 с.

Історична освіта і сучасність: Як викладати історію школярам і студентам. – К., 2007. – 428 с.

Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004.–496 с.

Калачев И. Т. Школьное историческое образование в современной России: некоторые теоретические проблемы // Преподавание истории в школе. – 2007. – №6. – С. 16–25.

Колесник І. І. Українська історіографія ( ХVІІІ – початок ХХ століття). – К., 2000. – 256 с.

Концептуальні засади сучасної шкільної історичної освіти. Зб. докум. і наук. праць / За ред. К. О. Баханова. – Бердянськ, 2007. – 272 с.

Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: етнополітологічний аналіз. – К., 1998. – 392 с.

Лисенко С. Апокаліпсис районного масштабу, або Хто і як перетворює Трипілля на «батьківщину слонів» // Історія в школі. – 2007. – № 3. – С. 17–21.

Мешл А. Историческая эпистомология. – М., 2007. – 480 с.

Мисан В. До проблеми змісту курсів історії // Історія в школах України. – 2007. – № 7. – с. 23–29

Национальные истории в советских и постсоветских государствах Под ред. Аймермахера К., Бордюгова Г. – М., 1999. – 446 с.

Пометун О. І., Фрейман Г. О. Методика навчання історії в школі. – К., 2005. – 328 с.

Попова Т. И. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: Из истории Новороссийского дворянства. – Одесса, 2007. – 536 с.

Россия и страны Балтии, Центральной и Восточной Европы, Южного Кавказа, Центральной Азии: старые и новые образы в современных учебниках истории. – М., 2003 – 352 с.

Румянцева М.Ф. Теория истории. М., 2002. – 319 с.

Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – К., 1994. – 224 с.

Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології (Матеріали Всеукраїнського навч.-методол. семінару). – К., 2005. – 107 с.

Турченко Ф. Концептуальні основи вивчення історії України першої половини ХХ ст. // Історія ХХ століття. Нові підходи до змісту шкільного курсу. – Історія та правознавство (спецвипуск). – 2007. – № 19-21 (липень) – С. 67–75.

Удод О. Про актуальні проблеми інтеграції історичної науки і освіти // Історія в школах України. – 2007. – № 7. – С. 14–18.

Українська історична дидактика: Міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасний український підручник з історії). – К., 2000. – 368 с.

Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. – Львів, 2004. – 406 с.

Фукс А. П. Школьные учебники по отечественной истории как историографическое явление // Преподавание истории в школе. – 2007. – № 7. – С. 18–34.

Яковенко Н. Академічний підручник: канон і новація // Критика. – 2007. – № 7–8.

Яковенко Н. Вступ до історії. – К., 2007. – 376 с.

 

Джерело: Удод О. Про роль і значення шкільної історії у процесі творення національних ідентичностей / За право бути собою. Українська державницька історіографія (Збірка статей). - К. - УВС ім. Липи. - 2008. - С. 14-21.