Українська фольклористика на сьогодні ще не має власного повного історіографічного дослідження, заснованого на усебічному аналізі своїх здобутків. Спадщина вчених ХІХ сторіччя знайшла своє осмислення в аналітичних працях І.Франка, О.Огоновського, О.Пипіна, М.Сумцова, Г.Ягича, О.Колесси, Л.Білецького.

Проте кожна з цих робіт не є всеохоплюючою, до того ж потребує сучасних коментарів. В умовах радянського режиму фундаментальних систематичних праць з історії української фольклористики не було написано. Нариси І.Березовського, О.Дея, М.Сиваченка, розділ “Розвиток української фольклористики” у колективній двотомній праці “Українська народнопоетична творчість” (К.,1958) подають чималий фактичний матеріал, проте його осмислення є фрагментарним і тенденційним.

Поважною синтетичною працею є колективна монографія “Слов’янська фольклористика: Нариси розвитку. Матеріали” (К.,1988), але історії української фольклористики у ній приділено не так уже й багато уваги.

Роки незалежності не дали жодної аналітичної праці з історії української фольклористики, більше того, не створені навіть передумови для подібної роботи, оскільки “держава не визначила пріоритетів у відродженні національної самосвідомості, не розробила програми дерусифікації у всіх сферах суспільного життя, народознавчі студії залишаються, як і за весь кількасотлітній період окупаційного режиму в країні, прерогативою національно свідомої інтелігенції” [1,82].

Ті поодинокі винятки, до яких слід віднести монографію львівського науковця Я.Гарасима “Культурно-історична школа в українській фольклористиці” (Львів,1999), швидше підкреслюють, ніж заперечують цю сумну тенденцію.

Майбутня аналітична праця, у якій би була представлена вся історія україн-ської фольклористики від збірок М.Цертелєва і М.Максимовича до наших днів, а також був відображений кількасотлітній донауковий період розвитку, на наше глибоке переконання, має базуватися на регіональних історіографічних студіях.

Тому сучасним і актуальним завданням для дослідників історії української фольклористики сьогодні слід вважати вивчення регіональних особливостей розвитку наукових шкіл, течій, методологій в українській фольклористиці.

Фольклорні матеріали, зібрані на території Сумщини, завжди були цінним внеском у загальнонаціональну скарбницю. Особливою глибиною вирізняються матеріали, зафіксовані на території Глухівщини, Роменщини, Кролевеччини, Конотопщини, Охтирщини.

Розвиток фольклористичної думки у нашому регіоні, що у ХІХ столітті перебував у складі сусідніх Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній, проходив ті ж етапи, що і на інших територіях, хоча мав і свої специфічні ознаки.

Перші етнографічні розвідки про Сумщину припадають на кінець XVIII ст. У 1777 р. Г. Калиновський видає у Петербурзі “Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, сочинённое Григорием Калиновским, армейских пехотных полков, состоявших в украинской дивизии, прапорщиком”.

За довгою назвою криється невеликий опис українського весілля, який, на жаль, не містить весільних пісень. І хоч це значно збіднює роботу, однак вона є першою спробою дослідження народної творчості з нашого регіону.

Перші систематичні спроби дослідження народної поезії починаються з розквітом романтичного напрямку в літературі, що в основних рисах склався у працях М. Максимовича, І. Срезневського, М. Костомарова, А. Метлинського, П. Куліша, Т. Шевченка. Історичні жанри фольклору (думи, історичні пісні, легенди, перекази) стали найулюбленішими у романтиків, а одним із джерел для більшості названих фольклористів була народна культура Сумщини. Пісні з наших теренів потрапляють до збірників М.Максимовича, А.Метлинського, П.Куліша.

Протягом століття фольклор Сумщини стає об’єктом зацікавлень ряду нау-ковців, серед яких М. Маркевич, П. Литвинова-Бартош, О. Потебня, М. Сумцов, Б. Грінченко, І. Абрамов та ін., які заклали підвалини фольклористичної думки на Сумщині.

Наш земляк Микола Андрійович Маркевич (1804-1860), який народився у с. Дунаєць на Глухівщині, був непересічною людиною: історик і архівіст, етнограф і фольклорист, поет і перекладач, музикант і композитор. “Бандуристе, орле сизий” називав його Т.Шевченко.
Близькими друзями і знайомими його були В. Жуковський, К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Глинка.

Його перу належать оригінальні історичні, етнографічні, музикознавчі праці, серед яких вирізняється синтетична праця “Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян” (К.,1860), куди увійшла лише незначна частина зібраного ним етнографічно-статистичного матеріалу. Інші підготовлені вченим рукописи опинилися в різних приватних колекціях, зокрема А.Лазаревського, П. Лукашевича та ін.

Надзвичайно цінним у названій праці є перший в українській фольклористиці опис різдвяного вертепу з повним текстом цієї оригінальної народної драми. Цінність цього запису ще й у тому, що різдвяний вертеп на території Сумщини до наших днів не зберігся.

Видатний філолог-славіст О.О.Потебня був одним з тих, хто включився у справу фіксації фольклору Роменщини.
У рідному Гришиному, що на Роменщині, ним було зібрано величезну кількість фольклорних матеріалів.
Веснянки, купальські, весільні, козацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські, жартівливі пісні, балади, пісні про кохання – така амплітуда жанру записаних Потебнею-фольклористом пісенних перлин на території нашої Сумщини. Більшість із них була опублікована у збірці “Українські пісні, видані коштом О.С. Балліної” (СПб, 1863) та перевидана разом з архівними записами у сучасному виданні  “Українські народні пісні в записах Олександра Потебні (К.,1988).

Ще однією подвижницею на ниві народознавства була маловідома на сьогодні етнограф і народна вчителька з села Землянка на Глухівщині Пелагея Яківна Литвинова-Бартош, котра навчалась у Шостці та Москві, а потім повернулась в рідне село, яке й увічнила у своїй праці “Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту на Чернігівщині” (Львів,1900).

Ця праця стала одним із фундаментальних описів класичного українського весілля. Дослідницею також була видана розвідка про старовинні українські шляхи, дві оригінальних статті – “Криниця – богиня родючості сіверян” (1884) і “Как сажали в старину людей старых на лубок” (1885), а також ряд народознавчих нарисів, зокрема про народні узори.

На кінець XIX – поч. XX ст. припадає поява багатьох цінних збірок з території Сумщини. Значні заслуги в організації етнографічних досліджень на Сумщині та в їх публікації належать М. Сумцову та Б. Грінченку.

Професор Харківського університету Микола Федорович Сумцов (1854-1922) у своїх працях “Слобожани”, “Нариси народного побуту”, “Хліб в обрядах і піснях”,
“Місцеві назви в українській народній словесності” щедро використовував матеріали, зібрані у нашому краї і пов’язані з ним. Цьому сприяло те, що родинний маєток Сумцових знаходився у слободі Боромля поблизу Тростянця.

Надзвичайно плідною у багатьох галузях була діяльність ще одного нашого земляка Бориса Дмитровича Грінченка (1863-1910), письменника і педагога, літературознавця і фольклориста, мовознавця і бібліографа, етнографа та історика.

Фольклорно-етнографічну групу дослідницької спадщини Б.Д. Грінченка складають “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях”, збірники “Из уст народа”, “Веселий оповідач”, “Думи кобзарські”, “Колоски”, “Криничка”, дешеві “метеликові” видання творів українського фольклору, а також цінний бібліографічний покажчик “Литература украинского фольклора. 1777 – 1900”.

Під час учителювання у Нижній Сироватці у 1884 – 1885 рр. Б.Д. Грінченко займався не лише педагогічною, а й активною етнографічною фольклористичною діяльністю, досліджував місцеві народні звичаї, записував уснопоетичні твори. Нижньосироватські фольклорні записи вміщені переважно в першому і третьому випусках грінченківського фольклорно-етнографічного збірника.

Велика заслуга в історії дослідження фольклору нашого краю належить також Іванові Спиридоновичу Абрамову (1874-1960), уродженцю містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині – Шосткинський р-н),
котрий на місцевому матеріалі підготував основні свої праці: “Черниговские малороссы. Быт и песни населения Глуховского уезда Черниговской губернии”, “Под родным солнцем”, “Познание местного края”, “Про колядки та щедрівки в Чернігівській губерній” та ін.
“Черниговские малороссы ” (СПб,1905) – це історична пам’ятка Сумщини, що відображає побут і пісні містечка Вороніж, знайомить читача з історією культури місцевого населення, одягом, весільним обрядом, колядками, щедрівками, іграми, народними прикметами, замовляннями та іншими жанрами.

Матеріали з території Сумщини цього періоду потрапляли не лише до окремих видань, а й друкувалися в періодиці. Особливо багато їх було в “Черниговских губернских ведомостях”: “Глуховские древности” (1852 р.), “Краткие исторические и статистические сведения о селе Орловке Глуховского уезда” (1854 р.), “Село Поноры Конотопского уезда”, “Историческое и этнографическое описание с. Голёнка Конотопского уезда” (1860) тощо.

Етнографічні матеріали з Сумщини друкувалися і в іншій періодиці. Н. Терлецький. друкує в “Полтавских этнографических ведомостях” статтю про весільний обряд з Роменщини “Слово о свадебных пирах”. У 1877 р. в газеті “Киевлянин” була вміщена стаття “Истязание крестьянки в Конотопском уезде по подозрению в чародействе”.

Цей далеко не повний перелік здобутків на ниві місцевої фольклористики дає привід заперечувати спроби деяких науковців виносити Сумщину на маргіналії вітчизняного народознавчого руху. Праці М. Маркевича, П. Литвинової-Бартош, О. Потебні, М. Сумцова, Б. Грінченка, І. Абрамова та багатьох інших дослідників фольклору Сумщини мають велике значення для розвитку української фольклористики і повинні бути осмислені з точку зору розвитку регіональної північно-слобідської фольклористичної школи.

Саме з вивчення малого починається осмислення великого. Наш видатний земляк Микола Маркевич писав: “Вітчизна вище за батьківщину; вона лише частина її; але для чиєї душі нема батьківщини, для того нема й вітчизни” [2,1].

Література

1. Мишанич С.В. Фольклористичні та літературознавчі праці. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – Т.1. – 556 с.
2. Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. – К.,1860. – 174 с. – Репринтне перевид. 1991 р. – К.:”Час”.