“…В тайзі бунтує краса повстанська”

(Листи Михайла Осадчого до Миколи Данька)

Обидва вони родом із Сумщини. Михайло Осадчий народився 22 березня 1936 року в с. Курмани Недригайлівського району. Миколи Данько – 24 травня 1926 року в с. Славгород на Краснопільщині. Обидва закінчили факультет журналістики тоді Львівського державного університету ім.І.Я.Франка. Микола Данько (спочатку навчався на філологічному факультеті) – у 1956 році, Михайло Осадчий – у 1958. Обидва поети, прозаїки, публіцисти. Обом доля дарувала тернистий шлях у житті: переслідування і утиски КГБ, заборона публікувати твори, знущання над сім’ями, постійні звільнення з роботи і напівголодне існування. За таких обставин важко було, як то кажуть, устояти на ногах. Але й після вагань, хвилинної зневіри вони усе-таки поверталися до себе і пронесли свій хрест до кінця. У цьому сила і велич їх духа. Після тюремних ув’язнень та заслань 5 липня 1994 року у Львові помер Михайло Осадчий. За неймовірно тяжких обставин 14 грудня 1993 року в Сумах відійшов у вічність Микола Данько. Вазген Балаян, один з найближчих друзів Миколи Данька, у статті “Сосна на вершині”, присвяченій його пам’яті, зазначив, що Микола Данько не скаржився на свою долю, адже добре розумів, що для того, щоб розбудити Україну, потрібні жертви, тому й свідомо йшов назустріч своїй долі, що “в життєвій трагедії поета знайшла своє відображення прірва між совєтсько-імперською і національно-українською ідеологіями”, а в “жорстокому двобої цих ідеологій Данько впав жертвою, але впав без поразки” (Балаян Вазген. Лицарі духу. – Суми, 2008. – с.11). Така характеристика вповні виражає сутність життя й Михайла Осадчого. Свідченням тому є його листи періоду другого заслання (1972-1982) до Миколи Данька, який жив тоді в Сумах.

Вилити комусь біль пережитого, тугу за рідним краєм – то значить знайти в особі тієї людини найкращу опору й підтримку в отому двобої ідеологій, двобої життя і смерті. Саме Микола Данько й був для Михайла Осадчого такою людиною. Вчитаймося в рядки цих листів (перший з них датований 18.ХІІ.1079 року, останній – 6.05.1981 року).[1] Коли в 60-х роках вони починалися майже юнацьким “Коля, добрий день!”, “Коля – кланяється через мене Львів!”, “Привіт, привіт!”, “Коля!”, “Коля, щиро вітаю тебе!”, то у листах періоду заслання відчувається якась холоднувата стриманість: “Дорогий Миколо!”, “Дорогий мій Миколо!”. І лише один раз як відгомін юнацьких років, як сплеск болю за ними: “Дорогий мій брате Миколо, я щиро зворушений і розчулений твоїм листом від 8.VI.81… Твій Михайло (6.VІІ.81)”. Не так легко зрозуміти такі зміни. Можливо то пересторога від контролю кагебістів, отже і спосіб захистити “дорогого свого брата”, не задекларувавши глибинно-братнього ставлення засланця до нього, не накликавши на нього біди. Можливо причиною тому – тягар неволі, дика самотність, якась внутрішня затаєність і прагнення відгородитись від світу зла, брехні і насильства, який висів над ними обома. “В депресивному стані ні з ким не листувався, бо писав нісенітниці і тут же забував, що я робив”, – пише Михайло Осадчий (лист від 18 лютого 1980 р., Милва). “Тайга мене з’їдає згірш, ніж табір”, – читаємо в іншому (29.ІІІ.81). Однак і в тій тайзі “бунтує краса повстанська”. Той бунт не лише в природі, він, насамперед, – у стоїчному протистоянні смертельно жорстоким обставинам заслання, у нестримному бажанні мати усе нові й нові відомості про політичне, духовне, культурне та літературне життя в Україні, у праці думки, інтелекту, у творчості, коли, здавалося б, для того немає жодної найменшої можливості, у вірі в майбутню щасливу долю України, яку так тяжко виборювали і двоє друзів – Михайло Осадчий та Микола Данько. Втім – нехай говорять про це листи, які подаємо тут…

18.ХІІ.79, тайга

                                                   Дорогий Миколо!

Здоровлю з Новим 1980 роком та зичу всіляких благ. Успіхів тобі і творчого та життєвого процвітання.

Зі смертю мами  7.Х.79 я хіба що раз прискочу в Суми і назавше попрощаюся з Слобожанщиною. Мій рід перейшов у вічний світ, моє хатище на замку.

Твій Михайло Осадчий

18 лютого 80 р., Милва

Дорогий Миколо!

         Щойно отримав листа, надісланого тобою 11.ІІ.80 р. Сердечно дякую. Вочевидь, що моя поштівка затрималась значною мірою через помилку в адресі, в кожному разі гарний мотив затримати. Добре, що хоча втрапила.

         Уже я поволеньки викарабкуюсь з глибокої депресії, в котрій перебував з жовтня. І неврозу також. Так бажано відпочити по 9 літах поневірянь, але наразі не вдається. Ледве викарабкався од чергової  в’язниці  після того, як на моєму чергуванні згоріла фанерна будочка. Завершилася кримінальна справа супроти мене 7.ІІ.80 сплатою значної суми,   котру начислили за пожежу оної будочки, хоча я в пожежі не винен. Але що значить найти тепер лжесвідка? В лагері за пачку чаю, тут запросто за пузир –  “пузир” за тутешньою термінологію “півлітра”.

Дорогий Миколо, другий раз подав заяву на відпустку, ще нема відповіді. Як дадуть, побуду зо 2-3 дні на Сумщині, тре­ба домовитися з  кузенами, щоб продали хату. Постараюся зазирнути і до Робінзона. Пак, допомогли мені сплатити начислину  тисчонку нині горьківська Даная[1] зі  своїм Зевсом у золотих променях.  І не знаю, як і коли я оддам.

Миколо! Якби ти знав, як я одстав од укр. літ. Останнє, що я читав Олега Чорногуза – “Сан Санич”? Може інша назва. Валерія Шевчука, хоча часами він і холодний,  я люблю яко стиліста, людину, освіта которої вивела наше письмо з хуторянської борозни на культурну ниву, високої ваги слова та його місця в літературі. Окрім друкованого на свій час я читав у машинописі – і от забув назву.

Миколо любий мій, прошу тебе,  вже є сповіщення про вихід історичного роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”. При змозі прихопи і мені  примірник.  Також не читав жодної збірки Драча після 71 року. Моя дружина не любить його і спеціально  не брала в крамницях, коли й бачила.  Нічого не читав після Сан Санича Чорногуза. Нічого з прози  не читав Вінграновського. І з поезії теж після арешту в 72. Григора Тютюнника дуже люблю і останнє читав у Львівській кагебістській тюрмі книжку, де є спогади його про брата, автора роману “Вир”. Ліни Костенко “Над берегом вічної ріки”[2] маю у Львові,    читав ще в Сосновці, а також рецензію на це видання Галини Гордасевич.

Не знаю навіть, в який спосіб ти б допоміг мені, щоб все це я поперечитував. Я вже помалу виходжу з депресивного стану і навіть заходився писати книжечку сугубо   інтимної лірики під наразі умовною назвою “Пир в Ероса”.

Маю дуже багато своєї прози в рукописах і не доходять руки. В “Современнике” Пікуля не читав, піду по місцевих бібліотеках, а ось знайду, хоча цього часопису в моїй ямі може й не бути. Перечитую “Пісню пісень” безліч разів з Біблії.

В депресивному стані ні з ким не листувався, бо писав нісенітниці і тут же забував, що я робив. Як мені почали кореспонденти дорікати, а я не пам’ятав, за віщо, я кинув листування, і тільки тепер намагаюся відновлювати листовні зв’язки.

Дорогий Миколо! Маю чудову книжку репродукцій С.Далі. Нью-Йоркське  видання. А також  книжечку  Босха з  прекрасними   ілюстраціями.

Все це мене й приводить до тями.

Твій Михайло Осадчий

4 березня 80, Комі

Дорогий Миколо!

         Пригадуючи Сан Санича Олегового, я ніколи не думав, що він так майстерно і мистецьки окреслиться яко художник.

Давно вже не читав чогось інтелігентнішого, ніж “Аристократ з Вапнярки”. Є в мене застереження, але загалом маю хоча трохи моральної втіхи. В.В. Л-ко вже у Львові зав. оп. відд. Вітаю Тебе і зичу щасливішої творчої долі.

Твій Михайло Осадчий

14.ІІІ.80, Милва

Дорогий Миколо, маю твого “Арістофана”, дякую. “Аристократа” прочитав – гарно.

Що сталося з Григором Тю-ком, чому так несподівано “відійшов” з життя? Відпустки не дадуть до кінця Олімпіади. Отакі ми “небезпечні”. Хворію грипом з ангіною, і, коли видужаю, напишу більше.

Що нового у слобожанців, мене засипають листами студентики з рідних italjan та ФРН, а я не маю часу й спільних тем з ними базарити.

Вітаю і дякую

Михайло

Чи мав мою попередню, це третя поштівка

15 березня 80 року

Дорогий Миколо!

Щойно отримав до власних рук Твого листа од 9 березня і, сердечно дякуючи, хочу одразу ж сповістити, що Арістофан щасливо дістався до мене. А тим часом я прочитав Чорногуза, роман поза сумнівами чудовий. В ньому у специфічному ракурсі піднято аж надто багато проблем, котрі ми ненастанно обговорювали в Сосновці. Щоправда, я б зробив Сідалковського розумнішим, аніж він виступає в ряді епізодів. Та коли це ще може дріб’язок, то вже (а чуються впливи Достоєвського деінде), потрібен складніший психологічний тип, щось би на кшталт Хоми Хомича (я не помилився?), з “Село Степанчиково и его обитатели”. Останню страшно чудову річ Достоєвського я читав давненько, під рукою та в бібліотеці нема, аби відновити в пам’яті. А я чомусь найшов аж надто багато спільного між Хомою Хомичем та Сідалковським.

Дуже зле закінчення “Аристократа”. Вочевидь, варто було б не епізодом пиятики завершувати, а найти таку ситуацію, де б розкрилася філософія тих, що беруть життя за душу. Брак таких узагальнень не надто гарно говорить про автора, тобто, чи усвідомлює він, на що замахнувся? Мені подеколи здається, що ні. Не тягне Лелека (твій вираз) на мудреця, на глибшого психолога, а так я вже занудьгував за справжньою літературою, а не за посміхеньками та побрехеньками. Шкода тим паче, що Лелека володіє інтелігентністю стилю, я б висловився!

Я вже Тебе запитував у поштівці, якою смертю “пішов з життя” у 49  квітучих літ Григір? В сучасній ситуації можна чекати всього. А глибина і народність його мислення (а відтак і писання) зрівні, певне, Шевченку. В цьому плані аж ніяк не могли подобатися його писання тим, хто пильно стежить за злиттям, за ідентичністю навіть стилістики з північним братом. Його ж мова, стиль і образ мислення такі вже відрубні, що навіть своїм громадянським мовчанням він не міг зажити спокійно, бо єство його по суті крамольне в нинішніх умовах прискореного походу до злиття.

  Дорогий Миколо! Щодо фанерної будочки, хоча вже ця справа й канула в небуття. Важко і неможливо мені сказати, чи це факт справді стихійного спалаху, чи може й рука режисерів. В момент спалаху я робив обхід території складу. А що коштувало комусь вибігти з ярка чи тайги і линути бензину в фанерний ящичок якихось 2 на 1,8 метра? 10 хвилин – і фанери нема. Зате є “Дєло”. Помогла мені сплатити, як знаєш, нині горьківська Даная зі своїм Зевсом. Кажуть, щоправда, що Горький небавом стане солодким… Перейменують… Як би не було, а вже цей факт викликав лють на мене та й дружину заодно, котрій у Львові влаштували таке цькування, що я її ще не бачив такою душевно пригніченою. Все це руки нашого земляка Володі Васильовича, котрий тепер править Львовом. У відпустку мене, як сказали, до Олімпіади не пустять. Відпустка можливою була ще у січні. 80 днів, бо взимку я працював без вихідних і по 11 годин добово.

Гниє батьківське обійстя, трухлявіє сад, нема кому навіть продати, а я не можу вкусити плоду ані слобожанщини, ані лембергу…[3]

Шевчука та різних інших драчів з гіпсовими масками замість облич я давно не читав. Справді, читав останні роки немало, але по-нашому зрідка. Я давно зауважив Гліба Горбовського, проте, вдовільнявся публікаціями преси періодичної його речей.

Зараз перележую грип.

Не зорепад в душі й не запах сіна,

А білий дім, немов без грат тюрма.

Не говоріть мені про У-ну,

А може У-ни вже й нема.

Щоб духу волю, а тюрму – олжі,

А У-ні віщий смисл буття,

Я святкував би радість у душі.

Я відродив би наново життя.

Скажіте, літаки мої і птахи,

І ви, всміхаючі уста калин,

Не той ґазда, котрий у хаті з дахом…

Господар той, хто пан собі один.

Мов над землею сонце, він господар.

До нього руки, лиця і зело.

Я зорі бачу вдень зі дна свого, зі споду.

Для У-ни зорі ці, як зло.

Нащо мені їх болісні пророцтва,

Душа жива – коли душі катма.

Коли без У-ни, як дівоцтва,

Вже У-ни в матері нема.

Ні-ні, коли болить, то є ще вічне чудо.

Хіба воно, ніхто більш не спасе.

Не в У-ну бачену і чуту,

Я вірю в пастушка, що душу в ній пасе.

6.ІІІ.80

                        * * *

Мені булось гостинно у тебе на колінах.

Ти вітрила мій волос, як гетьман Україну.

Довірою пройнявшись, я цвіт кохання пестив.

Освідчувавсь душею, і ніжно серцю лестив,

Та й стала ти моєю, як місяць в синім небі.

І ружі підказали, що я найперший в тебе.

Я ніс тебе, як пісню, на рук клавіатурі,

А ранок скороспілий до сліз мене обурив.

Того кохання слічність

Несу душею в вічність.

І радий я і гордий,

Що твій, що в мене ти.

Розлук ворожим ордам

Нас не перемогти.

15.ІІІ.80

Дорогий Миколо, це вже, як бачиш, не Горбовський і не переклади, а може…

Здається, відповів на всі запитання з Твого листа од 9 бер. По хвилі йду в Троіцьк пішаком і вкину. Над тайгою вже піднялося сонце, день сьогодні красивий, прогуляюся, хоча й з ангіною.

Хай щастить, а наразі рукою власною

Михайло

7 квітня 80, Милва

Дорогий Миколо!

Твого листа від 23 березня отримав досить швидко, 27.3.80. Він такий гарний, твої спостереження над типажами письменників, принаймні, котрих я особисто знаю, настільки влучні й дотепні, що я був під враженням твого листа, як пришиблений громом. І не мав змоги тобі відповісти, фізичної й духовної змоги.

Мені вже пишуть побратими й посестри по долі, що прочитали Ліну Костенко, “Марусю”. Певне, одна з таких надішле й мені примірничок, щоб познайомитися і відправити їй зворотньо.

Дорогий Миколо! Такі влучні й вичерпні твої завваги про хлопців пе-ра, що я просто був приголомшений. Мені хотілося читати й читати листа, праглося, щоб цьому листові не було ані краю, ні почину. Сердечно пишу, не знав я персонально Григора, але хіба ж можна його перо рівняти з Григорієм!? Тільки невіглас міг це зробити, а скільки їх, хто труїть серця чисті й невражені. Добре, але й зле, що він не потрапив у контору Лу-ка, та контора при всій її несамовитості та нівелюванні, має той пріоритет, що, хто побував у ній, з такою ж нівеляцією починає дивитися на решту світу людей, і вже рідкісні є випадки самострат, бо в такого, навіть, слабкої волі контингенту ятриться думка, як би це зробити з кимось, надто з своїх мучителів, а не з собою.

З цього приводу в мене спливають спогади про одну з найчудовіших і вартих захоплення людей, кого я стрів у мордовських лабіринтах, а саме про Миколу Руденка. Як встоюся, як врівноважуся, як наберу душевної та  фізичної сили, я повернуся до цього святого образу, що ра-у-раз спливає в своїй уяві на перше місце. Я мало читав його творів, і навіть колись прочитаного “Вітру в обличчя” не пригадую в деталях, але Микола року 78-го, коли я його стрів, це був щирий і безпосередній шукач високої істини і смислу буття, безстрашний першопроходець, глибинний інтелектуал, людина, яких я до плачу мало знаходив і мав щастя стріти серед нашого в принципі боязливого й легковірного громадянства. Микола Руденко, з дещо грубуватими рисами обличчя, але це тому, що ці скули і вилиці набрали форм і міці скелі, а скелі й є могутні, й грубуваті на шляхетний нечуттєвий погляд.

  В мене залишилися деякі твори тамтешні. Свої не всі провіз, а ці є, якась Божа сила нашептала, і вони суть. Який це живий монумент, а розмови з ним, так це ж насолода і возвеличення своїх людських якостей. Вірніше, віднайдення їх у собі, а потім возвеличення.

Дорогий Миколо! Сердечне спасибі за “Передчуття”. Гарне видання і зовні, і внутрі. Це був чудовий Великодний подарунок, а якраз я й тримав його напередодні Воскресіння.

Полонить мене думка: чому Ісус, воскресши, не волів уже далі лишатися на рідній землі і далі прославляти свого Отця. Може побоювався, що вдруге уже не воскресне? Може це вже такий природи поступ: якщо раз розп’яли, поспішай з того місця, доки не дітнулися вдруге! А що ж тоді чинити тим, хто вже вдруге попробував!

Дорогий Миколо! Чудово, що в Ісуса було таке безпечне місце, як небо. Я уважно прочитав усі життєписи Ісуса, приймаю його яко історичну особу, але ніде не почерпнув відповіді: чому він так скоро вирішив утікати з рідної землі, країни, від людей та апостолів, з котрими зжився, і котрі так легко зрадили його… Хоча він і простив їм…

Твій Михайло

8 червня 80 року

Троїцько-Печорськ.

Дорогий мій Миколо!

         Оце ще лишень, трохи віддихавшись од вантажницьких хлібів, я зібрався з силами написати до Тебе листа. Та й не відаю, де Ти, в Сумах, ачи може на кримських теренах цілющиш свою плоть тлінну та душу вічну оздоровлюєш! Дорогий Миколо, я сповіщав Тобі карткою, що в силу чисто виробничого конфлікту лишив Милву і перейшов жити і працювати в Троїцько-Печорськ. В райцентр. Попередньому адміністратору просто вже вочевидь остогидли різні дзвінки та допити про мене, включаючи й кримсправу по горезвісній пожежі, коли  і їх тягали, і він, той попередній начальник, поставив мене у таку виробничу ситуацію, що я мусив кинути й податися в райцентр. Тут наразі вантажником і праця не на мої літа. Десь наприкінці місяця з прибуттям дружини лишу її, погуляю, а після самовідпустки, першої по 9 літах, знайду працю без фізичної перенапруги і ще рік оддам районам крайнього сєвєра!

Сиджу над віконцем, пишу листа, а черемшина пахне рясним і таким рідкісним для сучасних широт буйним цвітом. Це найпишніший цвіт для нашого терену! Кілька днів тому розпустилися берізки, а ялини й були “розпущені”!

Десь гілка тріснула в тайзі, –

Луни прозорий куль.

Ялини на одній нозі

В одвічному танку.

А карі качки “ках” та “ках”

В шовковій далині.

Човнар над хвилями, мов птах,

В моторному човні.

Аж вихор очі засліпив,

Біжу промить в ріці.

Води з крижинами попив, –

Росини на лиці.

Циновки снігу ще в тайзі.

Немов на теремку

Ялини на одній нозі

В бериловім танку.

25.IV.80.

Пишу рідко. Це так, вибух раптового настрою. Без Твого, Миколо, дозволу, я процитував Ігореві Калинцю та п.Галі Твої міркування про Григора Тютюнника. Обоє ж вони такі одірвані, як гілки, од літературного живого процесу, гадкую, що обом буде цікаво пізнати з перших очей Григора, такого прихованого, такого “в собі”.

Дорогий Миколо! Я сподіваюся небавом стріти коло себе Оксану з одним або й двома дітьми, як там уже сама вирішить, бо дорóга дорогá й далека! Тут був один день такий спекотний, що я, доки поправ білизну в ріці, спалився до пояса аж шпигало! Прочитав Марусю Лінину, свою думку написав Ігореві К., а це отримую листа од нього, написаного ще до одержання мого і з подивом зауважую, як збіглися наші думки. Процитую Ігоря: “Дуже захвалена річ, то ми читали із розчаруванням. Шедевру не побачили. Читач, стужений за нацреаліями, звичайно, знайде багато співзвучного, але підтексти мізерні, авт. відступи відсутні – то й не чується теперішнього, позиції, аналогії… Іст. тло роману цікаве (суд, мандр. дяк, полтавський дід), але на тлі героїчних літ змізернілий, негероїчний образ Марусі. Вона вся в собі, в своєму нещасті – то ж нездатна бути “піснею Укр.”, символом, міфом. Антисуспільна позиція Марусі чи не сама Ліна в 70-х? Блідий образ Марусі псує твір. Може автор не міг відійти від правди? А чи була Маруся Чурай взагалі (Нудьга заперечує). А Шевченко зробив Гонту, що вбиває синів, а Франко з Вишенського патріота (а був анахорет і реакціонер). Без героїні нема і твору (шедевру), нема глибини як у “Лісовій пісні”. Навіть Старицький виграє цілісністю (“Ой, не ходи Грицю”) – побутовою драмою. Лист од 24.V.80. Я тільки вказав на мовно стильову інструментовку  роману, чудову. Особливо близьку і співзвучну нам, принаймні мені, хто всмоктав полтавську говірку “з маминої циці” (Остап Вишня).

Дорогий Миколо! Сьогодні і неділя, і я весь ранок присвятив листам, перед сим написав п.Галі. Сипонули просто градом листи просвітянського змісту з Італії, не знаю, чому б це. Та всі по-аглицьки, певне гадають, що італійської тут ніхто недобере! Тільки час забирають такі листи, а толку з них, мов кіт наплакав, або що писатимеш їм?

Й крихти творчо тепер не працюю. На місяць ледве що один віршик:

Іду по хвилях, мов на крилах.

Мій за Ісусом слід.

Ген Каїн – з Авелем на вилах –

На місячній медалі зблід.

Всі очі ніч розплющила,

Немов квасолю лущила.

А день за обрій викотив

Вже сонця сонях вибитий.

Ніч мантією чорною

Гойдає над Печорою.

Біжу за швидкоплинною

Я жертвою безвинною.

Немов за блискавку комети,

Хапаюся за хвіст кибети.

В долонях – роки Долю тчуть,

А зорі пальців не печуть.

Я з себе зорі струшую.

Живу й ще жити мушу я.

І думкою жагучою

Тягнусь до сонця зернятком.

Мов до верби плакучої

Над українським дзеркалом.

5.VI.80.

  Дорогий Миколо! Хочеться думати, що ти в Сумах, прочитаєш мого і напишеш мені листа. Так люблю я, такий одірваний, твої штрихові завваги про літературу і літераторів. На мене вони ніби хвиля за хвилею напливають, тепло, ніжно. Чи будуть сади? Врожай на Слобожанщині. Ніхто мені не пише, навіть що з батьківською хатою, – не відаю. Може восени, після Миші олімпійського вдасться побувати вдома по роду і вдома по проживанню.

Обіймаю тебе, дорогий Миколо,

Хай славиться її ім’я!

Твій Михайло.

14.ХІІ.80

Дорогий Миколо!

         Пишу і болію рідним отецьким краєм, що навіки полишив і осиротив мене, а я його.

         З Новим 81-м тебе, дорогий друже!

         З різдв’яними святами! Боже, які це блаженні дні були в дитинстві. Думаєш-згадуєш, – і голова паморочиться.

         Щастя, здоров’я і бодрості Духу Тобі, дорогий Миколо. Якщо все буде гаразд, в Новому стрінемося!

Вай-юам! –

По комі-зирянськи

“Давай випиймо”

під Новий рік тост.

Твій Михайло Осадчий  

27 лютого 81 року

Дорогий Миколо!

         Сердечно дякую за листа від 15 лютого. Чи подивую тебе, що саме на Стрітення, 15 про мене думало двоє людей. В Сумах ти, а в Ліверпулі моя давня знайома Гвен Баквел. В своєму листі  також від 15 лютого вона між іншим пише: “В прошлую субботу, я поготовила украинское пирожное с маковыми семенами! Я спрашиваю себя, кушали ли Вы такое пирожне – оно очень вкусное и я желала бы послать его Вам. Иронически, я нашла рецепт в американской книге посланной мне посетившей нас в прошлом лете Американкой”. Я зберіг стилістику і пунктуацію оригіналу. Сама Гвен не була  в нашій країні і рос. та укр. мови не знає. Це хтось перекладає  її листи до мене. Залишається ще додати, що оба листи не лише написані в один день, але в один день мною й отримані. Саме 25.ІІ.

         Ось що я волів сказати про тістечка. Про смуток. Чи уявляєш, настільки було в Сосновці легше розумово. Тут же ось уже третій рік я не тренував лінивих мислей своїх хоча б з кимось коли не з інтелектуалів, то бодай зі спостережливим снобом. 

         Дякую за розтлумачення Великої Берти. І я Ігореві К., і він мені незалежно дали оцінку “Марусі”, котра в загальних моментах збіглася. Про євангеліста Луку. Чому він сягає аж до Печори. А є така написана формула: аби дати грішнику зирнути на місця, в котрі він хоче паломничати, обов’язково питаються в місцевих апостолів, в даному випадкові євангеліста Луку. Ось і весь секрет. До речі, Печора не заперечувала проти паломництва бодай і на місяць, і більше.

“Так мовив Заратустра” я читав десь ще в студентські роки видання в Коломиї по-нашому, і пригадую тепер, як воно мені забивало баки залізними ланцюгами свого стилю. Я хапав більше не зміст, як не міг вирвати голови своєї й тодішньої свідомості з кам’яних лабет формул.

Так, Миколо, і пишу й читаю малувато. І не тільки розпач заважає. Цілий букет причин, котрі могли б обміркувати, як писав до мене один аспірант з торонтського у-ту батьківським походженням з Чернігівщини, за ковбасою та чаркою. Скрутило мені було тут, Миколо, не лише з мотивів розпачу. Та грець з ним, може скресне душа раніше Печори й раніше травня.

Зачепив ти, Миколо, і одне з сильно болючих питань. Коротко наразі скажу, що я своїм кореспондентам тут і там виразно сповістив, що подальше життя хочу присвятити лише дружині й дітям. Що відходжу од всіляких і будь-яких громадськи вразливих справ не лише як громадянин, але і як муж родини, і як чоловік з якимось хистом. Той хист волію переливати в лірику, та так, ніби крім золотокрилих бджіл і бабочок на травневих луках і не зауважував нічого в житті. Не буду повертатися до спогадів. За це вже чималенько людей кинули листування зі мною – ну й грець!

Було недавно пиво в Троїцьку і я вволю напився з доречно подарованою рибою одним з моїх тутешніх приятелів. Таке смачне, що й змалювати тобі не можу! Хай уляжеться плотське відчуття раю.

Дякую тобі, Миколо, за чудовий вірш Блока.

Світ і вічність у єдиному русі.

Я у нім. Він живе у мені.

Підіймаюсь на синьому дусі,

А спадаю на рваній струні.

Як я спрагло кохатиму будні,

І благатиму ласки в богів.

Не вертайте шляхів многотрудних

І не кличте у царство гріхів.

Дайте вдосталь повітря й простору.

Синіх рос із зірками на дні.

Бульби й чаю до столу.

І родини мені.

 26.І.

 В зорях читати коханої очі.

В місяця черпати сили пророчі,

Трави вмивають хай ніженьки дочиста,

Ніби Христос апостолам.

І утекти од людей і од себе.

Лиш спілкуватись з землею і небом.

З птаством і лісом. З рікою і вербами.

Чистими мислями й тихими нервами.

Дай мені, Боженьку, дня золотого,

Щоб причаститись до всього до цього.

26.І.

І радість солодка, і прикрість гірка.

Це два береги, а єдина ріка.

Пливу я річищем в обох на межі.

Хоч плоть моя тлінна, щось вічне в душі.

І плоть попереджую, й душу я сам:

О, не поєднайтесь, мов Єва й Адам.

Бо небо побачить і вас прокляне,

Як власні гріхи прокляли вже мене.

Допоки мій меч наді мною висить,

Я буду свій меч ненастанно просить:

Впади на прокляття моє – й розсічи,

Інакше прокляття бо не відлучить.

А меч – мов благань моїх і не було –

Впаде на прокляття, а чи й на чоло.

30.І.

Ген побіг в снігу по пояс

Зайцем білий день в тайгу.

А тайга мов пензлем Гойї

 Намальована в снігу.

Бачать зимові дерева

Землю снігу й небо вір.

Голі, мов Адам і Єва

Білі привиди в тайзі.

Все сміється білим сміхом.

Домом пахне й в’ється дим.

А понад безтовщним снігом

Мчу я духом молодим.

І кажу тайзі: природо,

Доки серцем молодий,

Безрозмірної свободи

Добра будь, у душу влий.

 23.ІІ.

Дорогий Миколо, додам, що сильно боліло горло, а теперички права рука, та так іноді, що й олівця не втримаю, і не зодягнусь, щоб не помогти лівою правій. Місяць був без праці, наразі маю.

Обіймаю. Михайло.

Ой, Миколо, ти ніколи не пишеш індекса, а наші поштарі сваряться, і я змушений все паперове своє ганчір’я переривати, аби знайти твій старий конверт.

Колись під настрій напишу лист з самих деталей та епізодів. Подібний привів у захоплення Ренату Штойнман письменницю з Зах. Німеччини.

25 березня 81 року

Дорогий Миколо!

         Маю в руках власних і перед своїми очима Твого листа від 15.ІІІ.81, за котрий сердечно дякую. Склалося так, що востаннє я отримую мало листів, а тому кожний аж надто дорогий для мене. Чи Ти мене зовсім не розумієш, чи таки трохи. Навіть Ти. Мені ж треба ниньки бути ослом і каплоухим. Я часом стримую себе од надмірної далекоглядності.

Кликав ліс мене грибами.

І брусникою всміхався.

Із розверглими губами

Мій порив в тайгу подався.

Я вертався з комарами

У зіницях, в ніздрях, в роті.

Та щасливий до безтями,

З силою в душі і в плоті.

Птахи вісті провістили.

Горобин ажурні вежі

За мою байдужість мстили,

Зачіпаючись в одежі.

А коли відчалив катер,

Мав сім кіл брусники брутто.

Місяць посміхавсь, мов фатер.

Вабила тайга, як муттер.

Гей щасливий, хто щасливий.

Тим, що має, що довкола.

Хто природі незрадливий.

Хто, як є, приймає долю.

В кого кров кипить у серці.

На побаченні з тайгою.

Має радощі від герцю

Із прелютою пургою.

Я стаю на прю з морозом.

Чесно я тайгу воюю.

Їду в світ великим возом.

З знаком півня бенкетую.

Поверніте років двадцять,

О Боги мої прегарні.

Я віддам Вам, сестри й братця,

Всі принади буцегарні.

Гонорар сплачу Вам кров’ю.

Полічу в душі я травми.

Я з щасливою любов’ю

Весь себе за ласку дав би.           І себе за ласку фей

(Або: Усього…[4]

                          24.ІІІ.81

Коли зарозовіє горобина

В іржавих і низьких полярних небесах.

Коли кістлявою рукою кат безвинно

Уб’є  безвинно  вже останній цвях,                  в долоню [5]

Коли над хвилями свинцевого тремтіння

В вологій, посірілій висоті

Перед лицем суворої країни

Я загойдаюся на кедровім хресті, –

Тоді я жадібно, і пристрасно й глибоко

Дивлюсь крізь кров своїх смертельних сльоз

І бачу: по ріці холодній і широкій

Пливе в човні розкований Христос.

В очах таку ж надію й віру стежу.

В таких і він увесь, як я, рубцях.

І журно вигляда з його одежі

Рука, в котру був вбитий гострий цвях.

Христосе! Рідний край бо наш печальний.

Я вже сконаю скоро на хресті.

Чи ти хоча човна до берега причалиш,

Де я вишу на скорбній висоті.

Це перед, вище, і нижче, Олександр Блок.

29 березня 81

         Бачиш, як я завертівся, все горю заради доброполучного навчання і розвитку інтернатських дітей. Господарюю, чи ґаздую. Навчило життя і вікна склити, і двері підігнати, і дах шифером покрити, коли вітер знесе. А поміж тим п’ю каву і пишу, що “Бог на душу покладе”.

Воює літо весна зирянська.

В тайзі бунтує краса повстанська.

Чуття і розум, і сила духу

Радують око і пестять вухо,

Печора наче жінка вагітна.

В воді по горло тайга тендітна.

І вся природа ось-ось народить

Прозріння розуму й безмежжя вроди.

Я не люблю тюрми до крику, до безтями.

До маячіння в плоті і в душі.

Коли б мій голос вчула рідна мама.

Аби пенка в сідницю врізати олжі.

Якби я в світ вернувсь помолоділим.

Хоча б одній людині душу вилив я.

І наяву отця зустрів зраділим, –

Сім’я б вечеряла під пісню солов’я.

А я пішов би в сад свого прозріння.

У вир зірок і яблук на гілках.

Христосе! Я чекаю воскресіння,

З ран кров висмоктуючи на руках.

29.ІІІ.81.

Дорогий Миколо!

Тайга мене з’їдає згірш, ніж табір. Я не маю часу подумати над жодною крупнішою річчю, я пишу все таке хвилеве, що в мої роки й з досвідом аж трохи соромно. Коли я тільки заспокоюся і оберну себе на Велику Берту?

Вітай Сумщину весняну. Бачив я Суми квітуючі крізь клітинне вікно 77 року, гарна була, близька й аж надто далека.

Обіймаю тебе

Твій Михайло 

23 квітня 81 року

Дорогий Миколо!

         Сердечно дякую за вчорашнього Твого листа від 12 квітня, а всі Твої зауваги дуже справедливі. Все лихо в моїй поспішності та мислі, що часу мало, і час біжить шалено, а я дуже мало зробив. А воно хай буде ще менше, аби якісніше. І прози є багато, дорогий Миколо, і задумів не бракує, але проза од мене вимагає недоступних мені тепер і навіть непосильних жертв. Для прози я повинен бути тижнями і навіть місяцями в абсолютному відчуженні од світу і од людей. Щоб мої мислі ні до чого більше не дотикалися, окрім замисленого сюжету та способу його викладу на папері. В цьому смислі мій сосновський, а зрозуміліше мордовський кінь був для мене зручнішим та й творчо вигіднішим. Там можна було ввійти в один настрій і душевний стан і перебувати в ньому тривалі проміжки часу.

         І нічим не клопотатися, тому що миска бурди всеодно наллється сама по собі і в зазначений час. Тут же це просто виключено, і коли й увійду на якийсь мент у душевний затишок, то все одно вітер подме швидше, аніж зберешся з мислями. І то не обов’язково вітер злоякісний. А бувають і частіше вітри з добрими почуттями, котрі звучать принадами життя і од котрих не хочеться відрекатися, бо мислю: скільки втратив принад сугубого життя, що бодай дещицю надолужу. А фактично трачу себе і гублю речі, котрі міг би мати матеріалізованими. Тут і кіно, і вилазки на природу, і катання на катерах та автах по дорогах та ріках півночі в лютій і захланній ненаситності, вдихнути в груди простору, котрого втратив чимало за 9 років стиснутого до болючого мінімуму життя, побачити якомога більше див природи та людських ситуацій посеред цих чуд.

         Дорогий Миколо, аби то ти знав, скільки в душі моїй осіло поетично суворої правди з горнила життя! А сердься або й ні, критикуй чи й ні, а без абсолютної душевної урівноваженості писати не можу. Віршики так, навіть лютіше пишуться при душевному роздратуванні, а прози не можу. Інколи місяцями не відповідаєш котромусь з щиро гарних людей. Чому? Бо ж починаю листів 5 або й 6, а на першому ж реченні або абзаці кидаю. Не знаю, що писати. Не сформулюю думки. Роздратований. До Тебе останній лист пересичений віршами також од того самого зла. Писався він довго, і так сам бачиш, що там навіть у мерзенній його прозовій частині думки обірвані, мов клоччя, і незграбні, як на письмі у першокласника.

Поза сумнівом, що треба переінакшуватися, але як, ще не знаю. Про багато речей свідомо не хочу писати, може саме це й гальмує волю до писання прози взагалі. В кожному разі вплив має неабиякий. Не треба тіневих сторін, якщо хочу вціліти. А весь то й Достоєвський на тіневих пунктиках людської психіки стоїть. Гадкую, та й робив спроби, утекти од суворої короленківської правди життя у сувору правду людської психології. Пересилити так би мовити людей з однієї площини в іншу. І видицювати життя не його обставинами, а складом людської психіки. Не його реальними стосунками та конфліктами, а підмінити їх людською сумісністю та несумісністю, а загалом і правдивіше кажучи, точніше кажучи – повсюдною несумісністю…

Відтак пустого теоретизування процес у моїй голові зараз узяв верх над реальною працею. Чи писав я тобі один з своїх віршів про те, як я переселився в небо, віднайшов там Зевсову дружину і царицю Геру, і прошу її прихистити мене десь там, бо на земній кулі, мовляв, “бракне місця вже мені”. Гера благоприхильно ставиться до мого прохання,  а замість відповіді подає ручку й папір, оглядаючись, аби не зауважив її муж Зевс, та не приревнував. Бо ж ти знаєш, яким ревнивим є Зевс. Я взяв дарунок з руки Гери, швидко кивав п’ятами од неї, аби Зевс навіть не запідозрив нічого. І той віршик несподівано завершується так: “Ну а що мені із дару, Раз боюсь я Зевса кари”.

Таке селяві, Миколо, і можеш називати мне розгубленим, або ще якимось там принизливим епітетом.

Відповідь на питання: в січні місяці я добровільно і справді за власним бажанням пішов з праці теслі в РСУ-І тому, що ситуація там склалася на грані каталажки і то не лише для мене, а групова. Злодійство й пиятика і як наслідок розпуста публічна, а все це, згідно відповідних статей карається, причому перст падає й на того, хто навіть не брав участі, але власними або покликаними зусиллями не припинив. Не воліючи втручатися активно, або навіть пасивно спостерігати, куди воно все котиться, я втік – за власним справді бажанням. І понад місяць був без праці. (Ти ж собі уяви, що з огляду на північні умови праці та контингент людських ресурсів тут узвичаєні для нас людські стосунки рухнули, моральні й інші норми такі відносні, що фактично стерлися, їх просто нема). З приостанніх днів лютого я після певної проволоки влаштувався завгоспом в дитячому інтернаті при Троїцько-Печорській середній школі №1. Звучить може й гордо, а праця: вставляти щодень вибиті вікна дітлахами, прибивати щодень через гойдання обірвані двері, прибивати  цвяхи, словом, відповідаю за господарство 3-х приміщень житлових, пральні, інтернатської їдальні. А в господарстві цьому до останнього тижня не було навіть жодного цвяха і молотка. Ось і покрутися за 85 “ре” з ранку до ночі, і подумай, чи зосередишся над прозовою мініатюрою…

Тішу себе мислею, що я, мовляв, насичую себе життям, а колись переллю його в образи, картини, ситуації й конфлікти на тлі суворої дійсності краю. Дай, як кажуть, Боже, нашому теляті вовка з’їсти. Миколо, не подумай, що я плачуся перед тобою, або затушковую свою безхистість своїми реальними обставинами. Ні! Я просто малюю Тобі, як то воно є!

А ти ще ж візьми на вус, що де я не працював, навіть вантажником, я намагався ввійти “в професію” до коріння, пізнати й виссати з її “секретів” все, що можна чого й ніззя. Аби мені хто коли не дорікнув, що я тільки глісерував, сковзався, а не криголамив! Не знаю, дорогий Миколо, чи вдовольнив я Тебе відповіддю на Твоє двократне питання.

Зараз 6-та вже ранку. Я вже заварив і п’ю каву, дякую, що згадаєш мене на Першотравень також. А ось моя ліверпулька Гвен була дуже втішена, що я написав Тобі про неї, а їй про Тебе, як то збіглися дні Вашого написання та мого отримання Ваших листів. І вітає Тебе.

                        Осінь на Печорі

Лози зашарілися, а листя, мов дівчина на сватанні.

Черемшина плаче чорними сльозами, бо літо пробігло неждано-негадано.

Брусника рум’яна од сміху, що так її заздрісно люблять.

Мисливці качок відлітаючих двостволками луплять.

А заєць простягся аж ген од рамен до колін.

Рум’яниться лист горобини і заячій рані за схожість вклоняється він.

Несе глісеровка моторні човни й катера.

Вже плетених кошиків на гробину пора.

           Дзеркалиться ранок на березі, де дощ накалюжив,

Остання баржа йде в затон, мов Печору утюжить.

Свинцевим тремтінням так плавно Печора біжить, наче йде полотно із верстата.

Відтак, прикипівши очима, іти і дивитися, – й дивлячись – стати.

Ще перші метелики білі з полярного неба не вилетіли,

А все різнобарв’я вже скоро, небавом, невдовзі, мов хата, стоятиме вибілена.

14 вересня 1980 року

Дивлюсь на тайгу, немов на вдову.

Скільки ти велій мужів схоронила.

Як розлучитись, допоки живу.

І вік аби був не на схилі.

Через вікно ой чудова краса.

Пора вибирання картоплі.

Хмарки пливуть, мов дівоча коса.

Стовпи електричні, мов неба оглоблі.

Місяць напружено тягне ярмо.

Гейкають зорі, мов діти на сіні.

Як мені збутись тебе, т-мо.

Я у тайзі, а душа – в Барвінківні.

13 вересня 80

Мав життя я не в часі й не в просторі.

Не вилазячи з витертих джинсів,

Не потрібен ні друзям, ні жінці,

Я блукав земних клопотів осторонь.

З неприкованих рук кров закапала.

До хреста неприкованих, з ніг,

Користався, як міг,

Біг я й біг,

Доки листя трави не заплакало.

І не неба хвалу,

Я дістав хоч малу,

А – хулу. І в квадраті хулу.

27.VII.80

Гармонія серця й душі. Кохання й розсудку гармонія.

Кому свою долю повім. Кому перекину ярмо її.

Траві, що на лузі.

Коню білогривому.

Примхливій Музі.

Аполло вередливому.

Та ба! Порятують мене міражі.

І вже недалеко

Та грань, де мене оминуть добрі й славні мужі.

Що також залишать свій край, мов осінні лелеки.

Питаюся я: ну а де те, скажіте, гніздо,

На котре шпигують усі, і котрого не знайде ніхто.

                                      27.VII. 80.

А що воно склалося з Близнецем? І взагалі повніш, а не образами та натяками, змальовуй мені літпроцес на Укр., бо ж я такий відірваний, як перекотиполе, що вітер його гнав, а воно зачепилося за кедр.

Починав листа коло 6-ї, а вже коло 8-ї, вже й до праці час і пора!

Обіймаю Тебе, дорогий мій Миколо, не гнівайся на свого заблуканого в безрозмірній тайзі

Михайла.

А за вікном сніжить.

А тобі хай щастить.

М.Осадчий

P.S. Чи пресу читаєш? “Известия” од 20.ІІІ.81?

2.11.81

Дорогий Миколо!

         Сердечно дякую Тобі за вітальний лист від 28.ХІІ.80

         У ньому я мало що збагнув. Хто це Велика Берка У.П.? Кого хвалить “бабаєвщина”?

Напиши мені, якщо зможеш, “когда в листве сырой и ржавой…” Блока.

Далебі, не знаю. Й Блока під рукою нема.

Про горобину я тут написав кіпу віршів. Вона ж красуня в наших широтах. Хоча б:

Мандрівка достиглої калини з У-и в тайгу

Та й обернулась горобиною

На видиві мого вікна.

Я розмовляю, мов з людиною

Цієї осені щодня.

Такі ж рум’яні стиглі ягоди,

Прихоплені морозом ледь.

Зриваю кетяги я загодя,

У пишний в’яжучи букет.

І горобина, що вітрилася

Намистом за разком разок,

Тепер  лише перемістилася

З-поза вікна у мій базок.

Чудуюсь, думаючи: вістка

З моєї отчої землі.

І коле очі, ніби тріска

Та вістка у стіни на тлі.

Вона гуде, немов пропелери.

І змійка потягу вина.

Неначе птаха вже оперена,

Що прилетіла з-за вікна.

Дарунок од тайги і осені.

Від хворобливих снів-уяв.

На тлі мозаїки і просині

Я У-ою повстав.

Дякую, Миколо, за теплі слова про мене, біля свинцево-крижаної Печори. Печора, правда, не “свинцево”, а “півняно-крижана”. Вода в ній жовтаво-брудна, хвилі на призахідньому сонці:

“Мов золото – поколото…”

       Зараз вона з жовтня до травня під льодом, а на льоді грубе одіяло снігу. Сього року снігу 2 норми. Повінь буде сильна і неприємна. Навігація гарна – капітани річкових суден радіють.

А з-під хустини снігу

Рожевими кролячими очима

Дивилася на мене горобина,

Мов дівчина, звертаючи увагу,

                         Очікуючи і моєї схильності,

Чи залицяння. Боже, скільки кетягів.

Роздмухував я сніг пухкий, звільняючи

За кетягами кетяги. Синиця,

Мене прийнявши, мов свого спасителя,

Присіла на верхів’ї горобини.

І відійшов я від куща. Спурхнула

І почала клювати горобинині

Смачні солодкі ягоди. О пташко,

Допоможи мені тепер. На крилах

Неси мене світзаочі. Куда-будь,

Лиш від тайги безмірної якдалі.

А я для тебе кетяги звільнятиму,

Як сядемо спочити. Так і будемо

У парі жити поміччю взаємною.

Синиця, наклювавшись, спурхла в ирій.

І згасла мрією в повітрі. Я лишивсь

З невдячністю, котру мені важезним

Синиця каменем поклала в груди.

24.1.81.

Це лише намистини про горобину. Вона ж краща північна.

Самотній я, Миколо. Л-ко не пустив  додому у відпустку, а також щоб спродати убогий батьківський спадок. Зараз я звільнився з праці в РСУ, де був прямий шлях у тюрму в оточенні уголовщини. Написав нарис про Троїцько-Печорськ, але не надрукували, бо “не нові проблеми ставлю”. Зараз в пошуках нового місця праці. Уже б влаштувався, але в нове середовище кримінальників іти не хочу, а порядного місця не знайду наразі. А ще потрібно було б 9 місяців потягти. 2.ХІІ.81 кінець. Попробують, правда, новим реченцем, не відаю, за віщо.

Хворів – горло. Голосу не мав кілька днів. Вибачай, що так нашкрябав. Кепський у мене настрій. Нема душевної і фізичної рівноваги. Дуже часто, ніби “самі собою”, виникають ситуації бійок. Тяжко втриматися, і не знаю, чи дотягну, чи вцілію.

Обіймаю тебе в Новім році.

Твій Михайло.

6 травня 80, Тр.-Печорськ

       Дорогий мій Миколо!

Отримав симпатичного листка і картку Першотравневу. Сердечно дякую. Небавом напишу більшечко, а наразі затям, будь ласка: я змінив місце праці й проживання. Тепер моя адреса: 169420, Коми АССР, Троицко-Печорск, ул.Советская, 7, кв.1. Але я волів би, аби мені писав на адресу: 169420, Коми АССР, Троицко-Печорск, До востребования. Так мені зручніше, буватиму щоденно, а вдома поштар не завше застане і шукай вітру в полі.

Твій Михайло

Півень мені прокукурікав над ранок – Дякую

* * *

      Натюрморт [6]

Настовбурчені та вродливі

По двору ходять півні.

Червоніють сором’язливо

Помідори, немов царівни.

Діти гонять човни з паперу

По ріці, де ліщана хата.

Повернувся з роботи тато,

І від зайця приніс цукерок.

* * *

Все село у цвіту, ледве-ледве,

Так, немов циліндр-капелюх,

Над сільськими садами церква, –

Її дзвін давно вже потух.

Оповите полем, як поясом,

На зеленій долоні село.

Хтось широким затягує голосом,

Дим-димок із дахів, як свердло.

Михайло Осадчий

* * *

        В суботній вечір

Тиждень пролетів турботами,

Потяг місто залишив.

Так умовлено: в суботу ми

Навістим в селі батьків.

За вікном весна купається

В цвіті слив, вишень, бузку.

Залізничник повертається

Побіч колій в тупику.

Шириною в зошит стежечка

Йде з гори, як поля вісь.

Діти пильно-пильно стежать нас,

Назбігавшись відкільсь.

А на неба синіх пеленах

Золотистих хмар шматки.

На городах позеленених

Копошаться хазяйки.

У вагоні – газетами тішаться,

В молодих – рука в руці.

В доміно і в карти ріжуться

Літ під сорок молодці.

Одна іншу переспорює,

“Певне, світу прийшла межа”:

Повідають забавні історії

Про теперішнє заміжжя.

…Он і хата, мов над ряскою,

Підняла над садами дах.

В мами відра на землю брязнули, –

Сльози радості на очах.

               Михайло Осадчий

* * *

                   Покликання

Живуть по-різному. Життя в людини

Як пісня в солов’я, колиска для малят.

Є віхоли відкрить, є “Вітер з України”,

Живуть по-різному, тримає всіх земля.

Світ бачиться сплюндрованим і в храмах.

Є руки бід, є руки зодчі, мисль.

Є динаміт Шевченка і Верхарна

На зоряних стежках у реактивну вись.

Цвітуть літа серцями і думками.

Вогонь поезії сильніш за попіл мін.

Покликання рядками, мов гудками,

Накличу я неспокою взамін.

* * *

Любити з болями, з надією,

Без трунку сумнівів, усю…

Любов як дихання і мрію я

Дорогами життя несу.

В клавіші зір по нотах синього

Небесно чистого лиця

Ударю космос, а я син його,

Начало вічне без кінця.

Нехай не перші новобранці ми,

Та з одержимих поколінь.

І нам близькі протуберанці,

Сини вогнів!

Жаго віків, надіє отча,

За шеломянем ти єси,

І нас веде не слава зодчих,

А гімн життя і дух краси.

* * *

         Слобожанщина

Слобожанщина – від свобода,

Тільки слово змінене дивно.

Предки тут броварили пиво,

Як усі культурні народи.

Та й не тільки пиво, одначе,

Хліборобили в день і в ніч,

Шанували військо козаче,

Відсилали синів на Січ.

Полонялись лісів красою,

І відкрите небо пили.

Їх віки протікали Сулою

У худих берегах Сули.

А за річкою коні іржали

У руках дружин молодецьких.

На музейних ядрах заіржавлених

Кров застигнула половецька.

Половецька кров і ханова,

Якої там крові нема?!

Якби кров могла розтанути,

Затопилася б куля земна…

Слобожанщино верлоока,

Твого неба сопрановий сік

І вино повітря дзвінкого

Не беру я на трудний вік.

Бо нуртую спадковою кров’ю

Біля плуга та біля меча.

Бо у волі моєї любові, –

Твого духа печать.

* * *

Місячна колискова

Вечір зорями обсіявсь,

А калина плодом.

Вийшов місяць, як месія

Ночі і природи.

Ліг на поле,

Сів на листі,

І чиюсь гойдає долю

У повітряній колисці.

Молока того густого

Напивались всі достоту…

Ліг на поле, сів на листя,

І чиюсь плекає долю у

повітряній колисці.

* * *

             Курмани

В моїй крові бундючне молоко

Бешкетниці кози і писанки корови.

Квасолі ренесанс, віконниць рококо,

І місяць-птах, як ворожбит любові.

Клітину Всесвіту цю словом Курмани

Наречено, подейкують, за Хмеля…

Яри в суницях, в пшеницях лани,

Клубок печалі в серці, мов омела.

Я твій, я проміняв отруйний світ царів…

Брехня! Якби міняти довелося,

Царів усіх народів і віків

Я б не змінив на одного Ходося!

Він майстер на всі руки і мудрець

Під стріхою прогнилої соломи.

Він не державний муж і не древлянський жрець,

Але ніхто сумним не йшов із його дому.

В селі я був, як спека землю жерла,

Селяни охкали, вглядаючись в лани.

…Тирани народилися й померли,

Живуть спонтанно чисті Курмани.

* * *

Плив човник мій по річковому спокою,

Лоскотно шурхотіли очерети.

І день, як дзвін, і бризок сніжні злети…

В приємній немочі витала над водою.

Ідилія краси пухнатим лебедем,

Який туж мить проріс в очеретину.

Зорю, мов яблуко, дістав із неба,

І плачем враз зайшовся, як дитина.

Та яблуком угамувавши вереск,

Завеслував він риб’ячим ребром.

Та й випурхнув русалкою, а перси

Відбризкували свіжим молоком.

– А чому ти не бавишся? – до мене, –

А ти хіба не з нашої ріки?

І зник у шелюжні кущі зелені,

І засвітилися удень мені зірки.

А човен мій насправді грязь всосала,

І діти обсміяли забуття.

…Відтоді я пливу по течії життя,

Та більш не натраплялось на русалок.

* * *

Балада про чоловіка і фантазію

Ой ходила фантазія біля вікон,

Завітала в бідну хату чоловіка.

Одинцем він жив край села,

Замість солі і хліба в нього книга була.

Він читав мудру книгу з юних літ,

Свою радість, насолоду і світ.

Раз фантазія жінкою сивою

На ослоні край столу сіла:

–  Чоловіче, чи ти вечеряв?

А читаєш з покликання, чи знічев’я?

–  Хто ви будете, добра пані?

–   Я пробуду у вас до раня…

–    Що ви, що ви, я звик жити сам

(Усміхнулась йому краса),

Певне, сон мій пригодами перетнете,

Чого доброго вуст доторкнете.

…І поклався каменем глухо,

А фантазія зникла духом.

Вже коли помер чоловік,

Прочитали його заповіт:

“Пригрудіте розгорнуту книгу,

Я її дочитаю тихо”…

Волю вволено.

Та могила

В світ легендою не злетіла.

* * *

    Балада про русалку

Не за горами-Кордільєрами,

Не за зміями-бар’єрами,

Проживала – бувала русалка,

Очі – ранки, а коси – галка.

А співала, що вже співала,

Зевси-вітри було завмирали.

Парубки насували плавом,

І красиві, й багаті – даром.

Надсилали листи королевичі,

Їх гінці усміхалися лев’ячо:

–   Ми вже й так, і так, і отакички,

Ну не дівчина, камінь, батечку.

Та чи ж кращих у світі нема,

Що без неї ви без ума…

Королі і царевичі грізно:

–   В путь негайно, бо буде пізно…

І гінці на замилених конях,

У гінців джерела на скронях…

Гори і доли давали, вийшла заміж аби –

Усміхалася…

З вуст – голуби…

Провела лиш очима сухо,

І гінці вже самі без духу.

У гінців біля серця йокнуло.

У гінців задрижали зябра.

Тільки хвилі Дніпрові ойкнули.

А в гінців на ротах – ватра…

– Утопилась, – рекли, – хана,

Мо, й красива була, та дурна…

–   Недорікуваті! – королі, –

Терміново на тій землі

Відшукайте багатство-посаг…

Як на гниль назліталися оси…

Той рве тіло, той ріже коси,

Той виплюскує очі-топази,

Той рве перси – дружині бракує.

Той довкола обнюхує плазом,

Хоч і мертва – йому смакує…

Королі їх по плечах хлопали:

–    Мої вірні, достойні холопи…

А русалка живою з води:

Посміхнулася…

З вуст – голуби…

* * *

  Ми розійшлись на першому побаченні.

І розійшлись надовго, пожиттєво.

Вона спочатку,

Потім я не міг пробачити,

А в світі не одні Адам і Єва.

А світ – випробування…

Люди й люди…

Життя – поквапність,

Праця й суєтня.

І прийде час, що і в душі не буде

Куточка тій,

Якою жив щодня…

…Колись на присьбу до старої втоми

Проникливі внучата принесуть,

Красу, залежану в фотоальбомі,

Другому віддану,

Скороблену красу.

Красу, що відштовхнув я

пожиттєво…

А дітлахи, зажерливі на вісті,

Спитають “хто се?”

І душа миттєво

Крильми років промчить…

Що відповісти?

Не дітям що, що серцю відповісти?

Звичайно, що краса

живе в мені понині

Красою ветхої бабусі

Красою вірної дружини

* * *

               Ранок

Конала ніч і зміна доконечна

По небу йшла вогненним язиком…

Чарівна ніч, немов царівна гречна,

З вікна відкритого війнула холодком.

Казковий ранку цар пробуджувавсь поволі,

Льон чубу почесав і білі клоччя брів.

Облесно залицявся до тополі,

Єдвабом променів її почервонив.

Та закипіло сонце й можний цар

Зав’яв на квітах, борючи задуху.

Який же бо він справді государ,

Коли і сонце шкодить його духу?!

…Блукав той цар у томній спеці жнив,

З усмішкою та виглядом всезнайки.

І ледве спеку сонця пережив,

Правдива жінка-ніч взяла царя у найми.

Публікацію підготував

Олексій Вертій, кандидат філологічних

наук, доцент Сумського державного

педагогічного університету ім. А.С.Макаренка