Середа, 26 травня 2021 13:16

Піскун Валентина. Симон Петлюра – його любов до України була сильна і активна (95 років із дня вбивства)

Валентина Піскун, доктор історичних наук, завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України
Піскун Валентина. Симон Петлюра – його любов до України була сильна і активна (95 років із дня вбивства)

25 травня 1926 року серед білого дня, на вулиці Расін у Парижі єврей Самуїл Шварцбард убив українського політичного діяча, Голову Директорії УНР, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру. Вбивця випустив сім куль, п’ять із яких вцілили в Симона Петлюру, і були смертельними. О 14.40, не приходячи до пам’яти, він помер у шпиталі. Вбивця не тікав із місця події, а люди, які проходили мимо накинулися на нього і почали штурхати. Він здався французькій поліції і заявив, що помстився особі, яка винна в єврейських погромах на Україні під час революції. Слідство тривало 15 місяців (з 2 червня 1926 р. до липня 1927 р. з перервою). Паризький судовий процес тривав з 18 по 26 жовтня 1927 р. Перед початком судового процесу дружина С.Петлюри Ольга писала: «Річ не в тому, чи засудять чи ні, звичайно ні, але чи відіб’ють наші все те, що буде валитись на Симона, то хто його знає. Хоч би скоріше, бо прямо не знаю, як перебути сі два з половиною тижні. Леся (донька С.Петлюри – В.П.) вчиться, але часом і вона теж тратить рівновагу». Напевне, швидше за інших Ольга Петлюра зрозуміла, читаючи повідомлення в пресі, про той «спектакль», який уготований для її чоловіка й для українців загалом під час судового процесу.

Євреї всього світу кинулися захищати свого одноплемінника, створили комітети із захисту Шварцбарда, а видні політичні діячі часів УНР, як, наприклад, міністр у єврейських справах (квітень 1919-жовтень 1920 р.) Пінхас Красний, згодом видав у Харкові книгу «Трагедия украинского еврейства (к процессу Шварцбарда)». Х.1928 (перевидана в Росії в 2015 р.). В.Жаботинський спочатку написав про те, що не вважає українського лідера погромником, але після відповідного тиску єврейської громадськості відмовився від своїх слів за день до початку суду. Докази про «петлюрівські погроми» активно збирали в підрадянській Україні. Про методику збору документів записав у «Щоденниках» Сергій Єфремов. (20 грудня 1926 року): “Приїздив недавно якийсь адвокат-жид з Франції, щоб збирати матеріял на процес убийці С.Петлюри. Матеріял, звичайно, мусить показати погромницьку діяльність замордованого. В Києві справили приїзджого до Інституту книгознавства: там, мовляв, усі газети – вибирайте. Він і повибирав і попрохав, щоб йому переписали, а секретар завірив. Переписали. А коли глянув на ту роботу секретар Іванченко, то звомпив: переписано було так, що коли в статті були відомости про погроми денікінців, червоноармійців і українського війська (“петлюрівців”), то лишалось тільки про останніх; фраза часто на півслові уривалась, аби не згадувати про червоноармійців. Секретар такий препарат зрікся завірити й звелів переписувати усе. Приходить адвокат. Дають йому читати. Читає і носом крутить: “Это мне не годиться”. – “Ну, а я іншого вам не підпишу”, – одказує секретар, – бо то було б фальшування документів”. – «Что значит?!… А с кем здесь у вас говорить можно?». Справили його до директора, славнозвісного махера Іванова-Меженка. Поговорили. І договорились. Меженко звелів переписати так, як хотів адвокат, і сам завірив, що копія цілком відповідає оригіналові. Тепер ці “документи” за підписом Меженка мають фігурувати на суді, як доказ злочинності Петлюри... Думаю, що трапиться оказія переказати туди, як тут Меженко фабрикував докази для суду і що на суді показано буде заходи оборони та її тутешніх протекторів у справжньому світлі». За цими словами Сергія Єфремова читається ще одна правда, яку мають знати не лише історики. Джерела з часів Української революції (1917-1923 рр.), які зберігаються в українських архівах сформовані й уфондовані не першофондоутворювачами, а їхніми політичними не просто опонентами, а ворогами. І навіть до 100-ліття революції ні НАН України, ні академічні інститути так і не спромоглися видати корпусне видання документів одного з визначальних історичних періодів і не лише в ХХ столітті, а й в ХХІ. Не доводиться говорити і про перекладену й видану стенограму Паризького судового процесу.

Адвокат С.Шварцбарда А.Торрес заявив аж 80 свідків до процесу, проте не всіх їх заслухали. Серед видатніших свідчили: лідер французьких соціалістів Леон Блюм, єврейський історик Ілія Черіковер, юрист Генріх Сліозберг, колишній міністр з єврейських справ уряд Директорії УНР Авраам Ревуцький. Вбивцю підтримали європейські інтелектуали: філософ Анрі Берґсон, письменники: Ромен Роллан, Анрі Барбюс, Максим Горький, фізики Альберт Ейнштейн і Поль Ланжевен, екс-прем'єр-міністри Росії - Олександр Керенський, Угорщини - Міґай Карої. Куди було тягатися в суді з таким різнорідним, але об’єднаним у єдиному пориві «справедливого покарання» гуртом спільників убитій горем і кинутій на призволяще вдові Симона Петлюри, та чи й змогли мобілізувати всі свої зусилля та допомогти українські політики-емігранти?!. Вони намагалися. Для захисту честі С.Петлюри українці створили комісію на чолі з В.Прокоповичем та А. Яковлевим, яка підготувала збірник документів («Documents sur les pogromes en Ukraine et l'assassinat de Simon Petlura à Paris. 1917—1921–1926», 1927; свідчили в суді. Проте їхніх зусиль було недостатньо. Лідера УНР Симона Петлюру зробили на суді головним відповідальним за єврейські погроми на території України у 1918–1920-х рр. із жертви він став обвинуваченим. Поодинокими виявилися і голоси колишніх урядовців і дипломатів УНР єврейського походження Самуїла Ґольдельмана й Арнольда Марґоліна. У безпрецедентному рішенні від 27 жовтня 1927-го суд району Ассі французької столиці виправдав Самуїла Шварцбарда, а родина вбитого мала відшкодувати судові витрати та заплатити штраф 1 франк за відмивання вулиці від пролитої крові.

img182

С. Шварцбард помер у 1938 р. в Південній Африці, а в 1967 р. був перезахоронений в Ізраїлі та визнаний національним героєм цієї країни.

У своїй промові на Паризькому процесі адвокат родини Симона Петлюри Вільм наголосив: «Кожна нація вибирає героїв своїх, де захоче і як захоче. Єврейська нація вибрала собі Шварцбарда. Нехай же буде певна, що на такого героя ніхто інший не заявить претензії!» .

Радянські спецслужби розраховували на те, що смерть політичного лідера стане не лише стримуючим фактором для діяльності політичних емігрантів, а й привнесе розлам і розгубленість у їхнє середовище. Проте, вони помилилися. Як нині відомо, із даних «Оперативной переписки», з донесень в іноземний відділ ГПУ від 8 липня 1926 р. «В первый момент показалось, что эмиграция совершенно разбита и близится к полной ликвидации, однако после нескольких дней оказалось, что факт потери духовного вождя украинской эмиграции в полной мере выяснил положение так, что она после тяжелой потери больше сплотилась».

Українська політична еміграція в Європі була приголомшена вбивством Симона Петлюри. Одним із перших, хто своїми роздумами відгукнувся на вбивство лідера УНР був Микита Шаповал (член Закордонної делегації УПСР, активний діяч еміграції в ЧСР, опозиційно налаштований до Уряду УНР в еміграції й несвідомо втягнутий через свого брата Миколу(жив у Парижі) в підготовку вбивства). 22 червня 1926 р. він написав статтю «Трагедія Петлюри». Ось, що він пише. «Смерть С.В.Петлюри з руки зухвалого злочинця сама вже по собі кладе рису трагічности на цю постать. Але смерть Петлюри вражає своїми окремими рисами. Одного з видатних українських революціонерів першої чверті ХХ віку убить за помсти нібито за «жидівські погроми» в період визвольної боротьби. Цей факт кидає чорну тінь на відносини двох народів, а також в українську історію визвольної боротьби буде завжди джерелом, з якого битимуть вгору почуття високого напруження... Ім’я Петлюри, як би і хто б до його не ставився стало історичним. Клевета його не знизить, зайва похвала не возвеличить. Єдине, що треба для миру і людей – правда. Ті, хто направив Шварцбарда розрахували дві річі: безкарність злочинцеві і дискредитація українського руху… Жидівсько-московський сполучений геній намагається виявитися в нечуваному проектові жидівсько-державницьких аспірацій на березі Чорного моря. Зінов’єви і інші подібні, родом з України, жиди знають куди йдуть і тому не зупиняться перед усякими засобами для поборювання українського руху. Москва буде натравлювати українців проти жидів, а жидів проти українців, щоб спаралізувати сили обох народів у взаємній ворожнечі і обома ними керувати… Петлюра попав тому, що не зійшов з своєї позиції, не покинув рядів, не перейшов на службу ( а це значить і під захист) большевиків, більшість лідерів котрих є жиди. ..

Трагічність постаті Петлюри ще збільшується, коли ми уявимо його характерні риси – любов до України, сильна, активна… Він засвоїв одну цінну ідею, - що для остаточного визволення потрібне військо!».

Нині добре відомо, що вбивство С.Петлюри – це була спецоперація служби зовнішньої розвідки РСФСР – СРСР, якою з 1922 по 1929 р. керував Меєр (Михаил) Абрамович Триліссер (13 березня 1922 - 27 жовтня 1929 року - начальник Іноземного відділу ДПУ НКВС РРФСР (ОДПУ при РНК СРСР), одночасно, 26 березня 1926 - 27 жовтня 1929 року - заступник голови ОДПУ при РНК СРСР). Про це у своїх книжках описує і один із відомих російських розвідників Лев Любимов. Розрахунок був простий – вбивши Петлюру, тим самим обеззброюють український рух за кордоном і водночас дискредитують його ім’я на довгі роки всередині країни.

У промові на роковини смерті Симона Петлюри його соратник, міністр закордонних справ Олександр Шульгин щиросердечно й переконливо констатував: «може вперше після 1917-1918 років так яскраво відчулося національне почуття, яке всіх нас охопило над свіжою могилою Петлюри. І тоді не тільки розумом, а й серцем відчули й ми всі тут, на чужині, що ми хоч і розбиті, але ми – нація… що годі на когось покладатись, що ми всі покликані тепер служити тим ідеям, за які поліг вождь української нації».

31 серпня 1991 року кореспондентка газети «Комсомольское знамя» К.Фоменко опублікувала інтерв’ю з українським істориком із США Тарасом Гунчаком, професором Ратгерського університету, редактором часопису «Сучасність» під промовистим заголовком «Будемо конкурувати». На запитання: «У кожного історика, пане професоре, існує, на мій погляд, якийсь «пунктик», улюблений відрізок часу, є історична постать, якою він захоплюється… Що до історичної постаті, то, без сумніву, є у вас особиста симпатія до Симона Петлюри, якого на Україні сприймають далеко не однозначно». Тарас Гунчак відповів: «Я поважаю його за те, що він був прапороносцем ідеї самостійності українського народу, був демократом, толерантною і гуманною людиною. Знаю, що у вас багато про нього пишуть принизливого, але пишуть абсолютно безпідставно… А принижувати Петлюру у ваших істориків є підстави – адже він першим створив військові відділи, які воювали проти більшовиків». (Комсомольское знамя, 1991, 31 августа. Попри російськомовність газети інтерв’ю опубліковане українською мовою).

Від того інтерв’ю минуло 30 років, а дехто і нині, попри оприлюднену значну джерельну базу, сотні статей, написаних про Симона Петлюру, продовжує перебувати в полоні упередженості й стереотипів запущених совєтською пропагандою і підживлюваних працями єврейських істориків про «антисеміта і погромника». Так, наприклад, Михайло Гаухман у статті «Питання Симона Петлюри. Ч.2 «Процес Шварцбарда» і тези до дискусії» (2017 р.) наголошує: «Хай там як, Радянського Союзу вже немає і питання Шварцбарда має другорядне значення. Головне: українсько-єврейські протиріччя залишилися. Тож справа насамперед у погромах, а не в судах і спецслужбах». І акцентує на головній проблемі, яка сприяла виникненню погромів. «Документи Другої УНР відображають відсутність у провідників українського руху справжнього розуміння того, що вони відповідають за все населення Наддніпрянської України, а не тільки за «своїх», з політичного та/або національного погляду. Звісно, державницького ставлення до місцевого населення не було в керівників попередньої Російської імперії з її неґативною дискримінацію підданих за етноконфесійними та політико-національними ознаками, але це не звільняє від відповідальности українських революціонерів». І, як видається, ця думка не відповідає тогочасній дійсності. Саме в Другій УНР було відновлено діяльність міністерства єврейських справ як державної інституції, яка несла відповідальність за свою ділянку роботи. Ще 17 грудня 1917 р. Центральною радою було затверджено Статут Української Народної Армії і в §1 записано: «Кожний громадянин Української Народної Республіки повинен захищати свій рідний край, життя й добробут його мешканців від нападу ворогів». Тут йшлося не лише про «своїх», тобто про українців, а про всіх громадян, які проживали в Наддніпрянській Україні. Як зазначав Головний Державний інспектор Армії УНР В.Кедровський: «Владі УНР не лише з морального, але й з матеріального боку погроми коштували дорого. Крім загального розкладу й деморалізації армії та ганебної плями на український рух і на саму владу, влада платила за погроми ще й тим, що видавала значні допомоги потерпілим від погромів». І це лише один із моментів маніпуляції історичними фактами.

Чому саме Симонові Петлюрі «випала така честь» з-поміж усіх діячів Української революції (1917 – 1923 років) зайняти «трагічне місце в українсько-єврейській історії: українці вшановують його як безстрашного національного лідера, а євреї ненавидять як злісного антисеміта» (Г.Абрамсон, Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917- 1920. Київ: «Дух і літера», 2017)?

Переконана, що у будь-якій трагедії, а надто такій як погроми під час надзвичайно складних і переломних подій як то війни, революції etc. є дві сторони, і кожна несе свою міру відповідальності за здійснюване та наслідки

Звісно, що мої роздуми, як і будь-яка інформація, яку ми передаємо через своє сприйняття є суб’єктивними, але, зрештою, як історик, вбачаю в тому таку необхідність.

Ще в 1926 р. у статті «Сіоністи і «сіоністи»» в часописі «Тризуб» Левко Чикаленко писав: «Існування погромів на Україні ніхто не відкидає. Але чи хто може закинути українській інтелігенції, українській демократії, що вона їх похваляла, що вона ними керувала? Чи хто може трактувати погроми на Україні, особливо за часів революції, як з’явище не стихійне, а планомірне, обдумане, як з’явище, яке було планово впроваджене, як засіб політичного впливу? Найбільші вороги українського національного руху цього не відважуються говорити, тим більше - кинути це, як обвинувачення, українській демократії, що стояла на чолі цього руху». На мою думку, головною причиною перекидання провин на український національний рух і його послідовного лідера Симона Петлюру стала конкуренція: ідейна – між всезагальним соціалізмом, не лише як новою революційною ідеєю, а й як спробою відновлення колишнього простору імперій в інших формах і форматах, іншими гравцями і ідеєю існування самостійної соборної України (так як і відстоювання національними лідерами незалежності Грузії, Татарстану, Азербайджану і т.д); економічна – українська кооперація як самодостатня форма само організованої спільноти до вирішення будь-яких завдань (наприклад, хоча б електрифікації українських населених пунктів; торгівля власним збіжжям на європейських ринках, забезпечення фінансування шкільної освіти тощо), яка уже в часи революції почала конкурувати з російським і єврейським капіталом в Україні, а Директорія УНР ухвалила низку законів на її підтримку державою; геополітична – чи видано таке, щоб якісь селяни укладали міжнародні угоди, культурна – адже саме Симон Петлюра був ідейним натхненником проштовхування української ідеї у світі засобами культурної дипломатії (світові гастролі хору Олександра Кошиця), військова – організація власної армії як інструменту захисту власного життєвого простору для реалізації вище зазначеного і зрештою – особистісна – відданість власній культурі, мові, своєму імені, а не сором’язливе приховування свого за різними псевдонімами, активно дієва любов до своєї землі, батьківщини. Продовження справи боротьби за незалежність своєї держави навіть тоді, коли, здавалося, що увесь світ проти тебе. І як не прикро констатувати той факт, що єврейські політичні діячі зробили заручниками свого політичного вибору на користь російського більшовизму своїх співгромадян – простих євреїв, жителів маленьких містечок. Фактично вони зрадили їх на користь «великої мети» - захоплення влади в колишній Російській імперії. Серед багатьох і колишні члени Центральної Ради – М.Рафес, І. Хургін, О. Золотарьов, М. Балабанов – перейшли до більшовиків. Були такі й серед українців, але одного разу зрадивши собі, вони, як, наприклад, Павло Тичина «змінили свою сопілку на дудку», або як Шумський зі Скрипником мінялися ролями й по черзі призначалися прокурорами на політичних процесах, виконуючи завдання партії.

umac colections proekt cerkvy v paryji 1

Проект церкви Святого Симона в Парижі (з колекцій Українського Музею-Архіву в Клівленді)

Як висновок, можна констатувати. Українці й за тридцять років незалежності так і не змогли віддати належної шани тому, хто намагався змінити їхню долю 100 років тому. Світ визнає мотивованих, гідних і цілеспрямованих у досягненні своєї мети. Традиційне суспільство модернізувалося; модернізація свідомості залежить від засобів, агентів впливу і бажання пізнавати, знати й вміти відстоювати свої права, своїх героїв, на своїй землі.

Джерело: Facebook 

Новини

Нова книга Олексія Вертія

21-07-2021

Відомий сумський літературознавець Олексій Вертій свою останню працю присвятив видатному народознавцю із Закарпаття Іванові Хланті, який записав і видав чи...

Суми: презентація художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського»

06-07-2021

Передпрем'єрний показ  В четвер, восьмого липня, у Сумах відбудеться презентація важливого художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського».У документальній стрічці столичної студії «Кінематографіст» задіяний...

1 липня у Сумах відбудеться презентація нової книги Олега Корнієнка

01-07-2021

Сьогодні - 1 липня - у Сумах відбудеться презентація книги знаного військового історика, дослідника доби козаччини Oleg Kornienko "Шляхами предків...

На Сумщині відзначили 130-ту річницю з дня народження командира Українських Січових Стрільців, полковника Армії УНР та Провідника ОУН Євгена Коновальця

11-06-2021

За підтримки Сумської облдержадміністрації в Сумській центральній міській бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка пройшов захід просвітницько-патріотичного спрямування у форматі «круглого столу»...

Науково-методичний семінар «Подолання історичних міфів у вивченні історії»

02-06-2021

2 червня 2021 р. на базі Навчально-наукового інституту історії, права та міжнародних відносин СумДПУ імені А. С. Макаренка відбувся науково-методичний...

Помер Микола Мошик

26-05-2021

26 травня 2021 р. від ускладнень, пов'язаних з коронавірусною хворобою помер відомий сумський кобзар, заслужений діяч мистецтв України Микола Мошик.