Четвер, 27 травня 2021 16:06

Лебідь Євген. Російсько-імперські антиукраїнські лекала: колись і тепер

Євген Лебідь, доктор філософських наук (м. Суми)
Лебідь Євген. Російсько-імперські антиукраїнські лекала:  колись і тепер

Росія в різних модифікаціях – романівській (із римлян!), гольштайн-готторнській, совєтській, постсовєтській – концептуально є Російською імперією, що, за переконанням Федора Тютчева, «безсмертна й передається», постійно перебуваючи у хворобливому стані розв’язання кількох питань щодо її державності, проявленої абсолютизмом, централізмом і непомірно гіпертрофованою величчю. Ключовими з них завжди були «українське питання», «турецьке питання», «польське питання», «кавказьке питання»... «американське питання». Суть «українського (шовіністи називали його «мазепинським» ще на початку ХХ ст.) питання», не окраїнного й другорядного, а серцевинного, а тому болючого, та яким параноїдально стурбована імперія вже впродовж століть, виговорив Й. Сталін у листі до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 р.: страх «втратити Україну». Імперські вожді завжди пам’ятали фундаментальний принцип, за яким існування держави України – це нечуваний виклик, більше того, він заперечує існування Російської імперії.

Колективна девіантна свідомість не здатна до творчого кроку. Імпульси високого креативу їй не властиві. Її диявольська доля – схематизоване продукування підробок, механічна дія, а не духовний творчий акт культури. «Смертотворча механіка російської імперії», за гострим виразом      Євгена Маланюка. Усе – й колишнє, й нинішнє – російсько-імперське антиукраїнство здатне лише повторювати давно напрацьовані алгоритми та випробувані тактичні прийоми. Власне, нічого нового: п’ятдесят-сто-двісті відтінків сірого, тьмяний спектр яких забезпечений випробуваними методологічними антиукраїнськими лекалами. Надокучливі інкарнації різноманітних російсько-імперських технологів із заздрісною наполегливістю хайперів управляються з простими «профільними шаблонами» для виробництва агресивних, ізмілітаризованих ідеологічних конструкцій. Мерехтлива мінливість позавчорашніх стереотипів, залізобетонна влада кліше, на якій і ґрунтується вся модель ментальної агресії… Так би мовити, синдром старих міхів та старого вина. Але ці брутальні методики фальшування, замовчування, навіювання, зневаги до опонента, риторичної верткості вкупі з дивовижною сугестивною енергетикою, нехтування очевидним, камуфлювання, редукованого до цинічної брехні, блюзнірства, масштабного й ницого пропагандистського хайпу, залишаються, що не дивно, дієвими впродовж століть! І все це на тлі епістемологічної недолугості з присмаком якоїсь демонічної метафізики у вибуховій суміші з потужною багатоаспектною ірраціональною компонентою, складниками якої є месіанізм, агресивний великодержавний прозелітизм, манія величі, що струменить з історичної безвиході, геополітичне маніхейство, нав’язливе випинання національної, густо замішаної на візантійському[1] православ’ї[2], криптопсихології («святая Русь», «умом Россію нє понять», «народ-богоносєц», усевідкритість, усесвітність, уселюдність руського духу, чуйність[3] руської душі, «особий путь», духовність, «скрєпи», постійне «вставаніє с калєн»…), що межує з національним психозом. У спадок від монгольської доби імперії дістались і, попри історичну тяглість, залишаються дієвими до нашого часу тоталітарні засновки устрою, доцентрові державницькі стратегеми, ізоляціонізм і принципи автократичності обожненої, «надприродної» влади з поліційним терором як засобом її реалізації, культивування варварськи-руйнівного екстенсивного розвитку. Наслідки цього – родинне й національне викорінення, знеособлення, кріпацтво як підґрунтя державності, геноциди, голодомори, депортації (починаючи з Івана IV Грозного), катування та фізичне знищення, репресії й далеко не лише інакодумців, етнонімічна мімікрія, лінгвоцид «інородців», презирливе зневажання конституційних прав, принципів civitas і легітимності влади. Як зазначав молодий Пушкін (1818 р.) в епіграмі «На Карамзіна», «необходимость самовластья и прелести кнута». Системні державні злочини проти людяності населення «демократичної» Росії досі сприймає як неминучість і державну необхідність. У кращому разі їх кваліфікують із використанням евфемізму необґрунтовані репресії чи перевищення посадових повноважень.

Улюблений «концепт» єдинонеподільників – «адіннарот», обов’язково уточнений ідеєю старшинства великоросів з історичним правом на Київ. Але історія Росії, що починається з Києва ІХ ст., – це історія Румунії, яка сягає корінням Ромула й Рема. Російська історія – князівська, романівська, більшовицька й особливо постсовєтська – історія великодержавна, імперська. І крадена, анексована – сфальшована. Цікавий підхід: росіяни (семантична підміна) вже жили на Русі, а етнічна історія автохтонів українців у затінку братів-великоросів завершується лише в XIV–XV ст.! Мене завжди вражало, як люди, яким до певного часу довіряєш, обмовляються, й тоді не знаєш, через недоумство, чи свідомо. Ось Володимир Кантор, історик, літератор, філософ, ліберал, раптом вимовляє фразу, що водночас перекреслює й освіченість, і широту погляду, тому що вивертає всю історію України та Московщини, як до цього прагнули всі фальсифікатори й деформатори: «Росія була морською державою за київських князів, вона стала сухопутною за московських» (виділено мною – Є. Л.)[4]. Далі продовжувати можна хіба що в такому сміхотливому стилі: Росія була морською державою за імператора Юстиніана.

unnamed 1

 Михайло Грушевський

 У великодержавному шумі не чути поодиноких тверезих голосів, хоча прислухатися, наприклад до російського історика, соціолога й публіциста Костянтина Кавеліна, варто й сьогодні: «Східна галузка російського племені утворилася частково з переселенців із Малоросії та північно-західного краю на фінській землі, частиною з обрусілих фінів. Російські переселенці під впливом нових умов, на новому ґрунті, одержали інший характер, відмінний від початкового кореня, від якого відділилися; з іншого боку, зросійщені фінські племена внесли нову кров, нові фізіологічні елементи в молодшу гілку російського племені». І далі: «Ще на початку нинішнього століття безособовість наших народних мас вражала й дивувала не лише іноземців, але навіть малоросіян, у яких, навпаки, індивідуальність значно розвинена завдяки їх історії та порівняно високому ступеню культури»[5] (виділено мною – Є. Л.). Та на кожного Кавеліна знайдуться десятки ідеологічно згуртованих шовіністів Каткових, і ніякому Полєвому не зрушити колективного, з найвищою – монаршою – санкцією, Карамзіна, хай навіть в аватарі Бантиш-Каменського. Ось іще спостереження проникливого Костянтина Леонтьєва, консерватора й переконаного державника: «Що, як не Православ’я, скріпило нас із Малоросією? Інше все в малоросів, у переказах, вихованні історичному було зовсім до Московії мало подібним»[6]. Та й цементувальна роль православ’я тут досить сумнівна, якщо зважити на бюрократичні чинники підпорядкування самоврядної української церкви Москві наприкінці XVII ст., перезавантаження її для боротьби зі скверною українського сепаратизму, чи то пак «мазепинства», й переформатування церкви в одну з гілок імперської влади, в якій візантійсько-московському православ’ю дісталося виконувати цілеспрямовану русифікаторську та репресивну функції, паразитуючи на вірі народу.  

Убачаю виразну онтологічну підставу російського, як зазначив би екзистенціаліст, буття-у-світі, в репрезентації «русского единства», величі «русского мира» вкупі з імперським зневажанням колоній та її насельників-інородців через дезавуювання їх – нашої! – політичної, культурної, мовної, історичної, естетичної й, нарешті, людської, самобутності, іншості та самості. Генетично ця репрезентація починає струменіти чи не з грабіжницько-руйнівного демаршу князя Андрія Боголюбського, в особі якого великорос із чудської глушини вперше, за влучним висловом В. Ключевського, ступив на історичну сцену. Дійсно так, тому що задовго до більш пізніх термінологічних підмін та історіографічних і політичних зсувів відносно материнського осередку – київської метрополії чи, за еллінським (візантійським) взірцем, Малої Руси – північні колонії Залісся були Руссю Великою – глибокою провінцією, колонією. Киянин, монархіст і ярий українофоб Василь Шульгін (до речі, з козацько-старшинського роду) згадував, як в одному з романів Жюля Верна француз говорить, що він двічі француз, тому що з Марселя. Наслідуючи його, ми – росіяни – могли б сказати: ми двічі руські, тому що з Києва – матері міст руських, тому що Москва й Петроград – колонії Києва, а не навпаки. Вираз «Мала Русь», як і «Велика Русь», запозичений нами в давніх греків. Так само й назва «матір міст руських», що грецькою – «метрополія». Метрополіями завжди називали серцевину народу та водночас топоніми з часткою «мала». Наприклад, Малу Русь відносно Великої Русі й Малу Британь відносно Великої Британії[7]. Саме Росія, на думку Шульгіна та інших великодержавників, є спадкоємицею руського Києва, а не якась там вигадана австрійцями, німцями й більшовиками химерна Україна, навіть назва якої не що інше, як псевдонім. Росіяни – двічі руські, а українці – ні разу, залишаючись, як писав Іван Франко, «в сусідів гноєм».

mikhail vl. iuzefovich.jpeg

 Михайло Юзефович - ініціатор Валуєвського циркуляра (1863) та Емського указу (1876)

Останні років зо двадцять надибуємо на низку писань, автори яких із невичерпною наполегливістю мономанів репродукують виплекану ще у ХVIIІ ст. «историческую правду» про Україну й українців, триєдність руського народу[8], штучність та ефемерність української мови й держави, невитравну провінційність культури, хуторянську наївність, чи навіть недолугість української літератури, тиражують «животворні» (як на теренах тоталітарних, імперських дискурсивних практик) ментальні технології поблажливості, а частіше знеславлення та презирства до України як політичного фетиша й химери аж до жаданого її підкорення, захоплення та знищення. Ці технології й ця «правда», не дивлячись на розмаїття пластичних форм, обтяжені крицею непохитного канону, імперативним диктатом на кшталт кантівського «принципу загального законодавства», непорушністю парадигми, започаткованою ще непохитними борцями з українським відщепенством, «істінно русскімі людьмі», як теоретиками    (С. Бендасюком, О. Білімовичем, О. Волконським, М. Данилевським,    М. Катковим, В. Ламанським, І. Лінніченком, М. Лоським, Б. Ляпуновим,    М. Меншиковим, А. Савенком, Д. Скринченком, А. Стороженком, П. Струве, М. Трубецьким, М. Ульяновим), так і явними донощиками й провокаторами (О. Багговутом[9], М. Юзефовичем[10], Ю. Яворським[11]). Окремо варто згадати «дослідження»-донос – свого роду кодекс офіційних поглядів на «українське питання», виконаний шаленим українофобом С. Щоголєвим[12] («чорносотенцем скаженим», за В. Лєніним) у річищі політики голови ради міністрів імперії П. Столипіна, який оголосив боротьбу з українством державним завданням, що стояло перед Росією з XVII століття. Крім україножерських інсинуацій, Щоголєв пропонував низку профілактичних і репресивних заходів – розгалужену «схему засобів самооборони російської культури й державності від виразки українства».

Символічно, що Столипіна агент охоронного відділення Д. Богров вбив саме в Києві (1 вересня 1911 р.). «Злочин притягнувся з Петербургу й забруднив місто… Петербург наніс цю гидоту на Київ, як він узагалі розносить гидоту всією Росією… Відчай душі безнадійної вдарив грудкою бруду й у Київ», – писав Василь Розанов[13]. У романі Андрєя Бєлого «Петербург», писати який він упритул почав саме під час цієї події, тема провокації й терору є ключовою. Один із центральних персонажів роману – провокатор Ліппанченко, «хитрий хохол-малорос». А. Бєлий не скупиться на зухвало принизливі його характеристики. Ліппанченко – неприємний товстун із вузьколобою головою. Його губи схожі на шматочки маслянистої жовтої сьомги, на дубуватих опухлих пальцях з обгризеними нігтями блищать підроблені камені перстнів. Він фарбує волосся в коричневий колір. Шепіт його огидних губ нагадує шелестіння сотень мурашиних членистих лапок над розкопаним мурашником і здається, що шепіт той має страшний зміст. Оскільки Бєлий надавав фонетичній стороні мови глибокого символічного змісту, не приховуючи власного негативного ставлення до звуку «ы» й наполегливо пов’язуючи з ним безособове, стадно-тваринне начало, Ліппанченко – не просто безформна брила, а просто якесь «Ы». Цей хитрий хохол нагадував покруч монгола із семітом[14]. Більше того, портрет цього неприємного суб’єкта збігається з рисами реального втілення провокатора – Азефа. На думку Бєлого, хижий Схід проник у саме серце Росії, об’єднавшись, зокрема, і з терором, а якщо зважити, що Ліппанченко – хохол-малорос, то й з українським національним рухом, який в очах і Столипіна, і Бєлого був не чим іншим, як тероризмом, що загрожував імперії корінним переродженням. Зневажливо-принизливі візуалізації українця як хитрого, тупуватого, зрадливого салоїда – loci communes – у російській (періоду більшовизму й після) літературі, кінематографі, на естраді та в побуті. Сьогодні ті артикуляції зневаги вважають уже не зовсім дієвими, тому починають гучно лунати голоси, особливо в середовищі російських націоналістів, про російський народ-місіонер, народ-благодійник, який, попри його людяність, чуйність, миролюбність, терплячість, подвижництво та нечувану енергетику безоплатності в упорядкуванні чужих земель і культур, зазнав національного й державного приниження, пригнічення, дискримінації, ба, навіть етноциду та став жертвою невдячних інородців околиць у змичці з «мазепинцями»-«петлюрівцями»-«бандерівцями», передбаченими зловісним форматом світової змови проти Росії.

Російська літературна критика й філософія майже одностайно заперечують як існування української національної літератури, так і буття українців узагалі[15]. Віссаріон Бєлінський категорично внеможливлює появу великого поета в Україні без умови його самоідентифікації як поета російського та сина Росії, який гаряче приймає до серця її інтереси, страждає її стражданнями, радіє її радістю[16]. Взірцем такого поета для Бєлінського був малорос Микола Гоголь.

voskreshenie malorossii 0000000001 1000

 Картинка ідилічної Малоросії

Без історико-літературної легенди про великодушний подарунок        О. Пушкіним сюжету «Мертвих душ» хохлові Гоголеві не обходиться ні один запис про письменника. Привід для цієї легенди дав сам мрійник, гіперболіст і фантазер Гоголь, який згадав про це в «Авторській сповіді» та, власне, сам і вигадав увесь цей сюжет про пушкінський дарунок у листах до рідних і друзів. Узагалі, майбутнім дослідникам Гоголь підкинув немало байок про свої дружні стосунки з Пушкіним. Далі Пушкін виявився «консультантом відомого письменника Гоголя» (В. Гіппіус), літературним наставником, радником, вихователем молодого Гоголя – продовжувача й послідовника «сліпучого» Пушкіна – «ангела святого», біля якого він, Гоголь, «вірний богомолець», що відповідало «табелю про ранги» російської літератури: Пушкін, аж потім Гоголь.

Допитливий Володимир Гіляровський, здійснюючи поїздку Україною в 1899 р., зустрівся в Полтаві з далекою родичкою Гоголя –   Марією Григорівною Анісімо-Яновською, яка, покурюючи цигарку, розповіла про мертвих душ дядечка свого Півінського, який жив у селі Федунки. Цей дрібнопомісний дворянин володів тридцятьма душами селян і винокурнею. Але вийшов украй неприємний указ, що дозволяв мати винокурню лише за наявності не менше ніж п’ятдесяти душ. Навантажив якось Півінський у бричку горілки, та й поїхав по сусідах мертвих душ скуповувати, приписуючи їх собі. Він і дав Гоголеві, який часто бував у Федунках, тему «Мертвих душ». Уся Миргородщина знала цю історію з Півінським[17]. Але улесливий фантазмічний трюк, здійснений провінціалом-романтиком, шукачем літературної слави Гоголем для створення вимріяного міфу про близькість із метром і дружбу з генієм усіх часів («с Пушкиным на дружеской ноге»), старанно підтримує офіційна історія російської літератури, суворо вибудована за ієрархічним принципом, та з офіційним культом Пушкіна. Виплеканий Гоголем особистий міф був майстерно переформатований в елемент величної великодержавної міфології: сюжет «Мертвих душ», як і ходячий, майже фольклорний сюжет «Ревізора», підказав малоросові Гоголеві Пушкін. На підґрунті цього й очевидна інтенція «історії по-великоруські»: Гоголь без Пушкіна неповноцінний (ширше – українська культура без великоруської), без пушкінського напуття він міг би й не стати класиком, а залишитися в третьому ряду письменницької ієрархії, лише епізодом із кумедними, хоч і безсумнівно талановитими «Вечорами на хуторі біля Диканьки».

618e296d7ef7da8416cb0c82c6fe46fc

Узагалі, дискурсивне утворення під назвою Росія, в якому ідея, тілесність і чисте явище можуть взаємодіяти в неймовірно складних і непередбачуваних конфігураціях, традиційно центроване на літературі, в її історичному просторі постійно відтворюються літературні міфосхеми. Цим і цікаве сьогодні російське красне письменство для дослідника. Прикладами можуть слугувати історія приниженої й задавленої маленької людини, яка таки домоглася влади – трансформація недолюдини в надлюдину, модель відносин вождя та мас або літературний «кавказький міф» («трубадури імперії»:[18] П. Катенін, О. Бестужев (Марлінський), О. Пушкін, М. Лєрмонтов, Л. Толстой, С. Єсенін, В. Маяковський, Б. Пастернак… Д. Гуцко) як «архетип» і вмотивування колоніальної політики імперії. Звісно, Гоголь – творець українського міфу й одного з варіантів (фантазмічного, містичного) легендаріуму про вибудований на болоті Петербург – «вікно, через яке Росія дивиться на Європу» (Франческо Альгаротті) – в цій літературно-історичній схематиці не є винятком.

Для Миколи Бердяєва немає національності ні великоруської, ні малоруської, а є лише російська[19]. Георгій Федотов стурбований вирішенням проблеми народження нової української свідомості й нової нації. Цей процес він уважає небезпечним для Росії, що загрожує їй загибеллю. Убити цю молоду націю неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість стверджувала себе як особливу форму російської самосвідомості, – впевнений філософ. Для українців, які не втратили усвідомлення власної «руськості», Федотов пропонує формулу: малоруське, руське, російське[20]. Йому вторить Федір Стєпун, який убачав в Україні лише особливе лице Росії: «в кожної людини почуття любові до своєї великоруської або української, кримської чи сибірської батьківщини повинне бути нероздільно пов’язаним із почуттям загальноруської, імперської вітчизни»[21]. Нахабство і ницість поборників «велікай і недєлімай Расії» не мають меж. Майбутній нацистський колаборант Петро Краснов, наприклад, мріяв про відновлення особливого Малоросійського козачого війська для противаги самостійницькому українському руху, боротьби з полонізацією й католизацією «цього російського краю»[22].

Василь Шульгін, у минулому «лідер воюючого київського малоросійства» (Е. Маланюк), критикуючи лояльних до українських визвольних змагань лібералів із непідробною щирістю виговорив сутність імперських страхів щодо нашої прийдешньої незалежності: «своїм україноляпанням вони кріплять ідею українського народу, а цей Volk, якщо відокремиться, поверне колесо історії назад і, до відома панів україноблудників «із кацапів», перетворить північ Росії на те, чим цей край був до Богдана Хмельницького, тобто зведе його до рангу Московії»[23]. Пророча думка, з якою не варто й сперечатися.

10928556 598816333586636 1312484606 n.d3f644086fffdc57d9564e6039f5d8985481

 Василь Шульгін - редактор газети "Киевлянин"

     У безтурботність наївної етнографічної епохи кінця XVIII – першої третини XIX cт., коли всі невимовно раділи, як писав А. Пушкін, «живому опису племені співаючого й танцюючого, цим свіжим картинам малоросійської природи, цій веселості, простодушній і водночас лукавій»[24] раптом вторгається несамовита хвиля зневаги до українців, започаткована в літературі чи не Іваном Долгоруким. «Віл є живим зображенням хохла, який так само скотний і лінивий… Хохол за природою, здається створений для того, щоб орати землю… Хохла важко… відділити від негра в усіх відношеннях: один пріє біля цукру, інший – біля хліба. Дай Бог здоров’я обом!»[25]. Цей чи не єдиний у тогочасній літературі «етнографічний» курйоз можна було б списати на аристократичну пиху князя й таємного радника. До часу можна було терпіти і навіть «невимовно радіти»… Батько Хмельницький, шаровари, кобза й горілка із салом… Як у шотландців: Вільям Уоллес, кілт, волинка та віскі. Звісно, псував картину Іван Мазепа, але й із цим можна було до пори миритися, замазуючи цю величну постать, що літературно-ідеологічно з геніальною віртуозністю продемонстровав «наше всьо» – Пушкін – у «Полтаві».

«Малоросіяни полум’яно люблять вітчизну свою й пам’ятають славу пращурів своїх, ненавидячи тих із них, які заплямували імена свої презирливими вчинками. Немає для них нічого жахливішого, ніж ім’я Мазепи. Вони не пам’ятають себе від люті від цієї лайки», – писав      Алєксєй Лєвшин у «Листах із Малоросії»[26]. Та все було значно складнішим ніж те, в чому хоче переконати читача Лєвшин, над яким височіли владні імперські інституції: цензурний комітет, департамент міністерства освіти, Імператорська Академія Наук, Імператорський Харківський університет. Крім того, майбутнє юного магістра ясно світилося теплим місцем у Колегії закордонних справ. Проте обіцяння кар’єри на терені імператорської служби вимагало, як можна припустити, певних ритуальних вчинків, а тому акт «епістолярного» сплюндрування імені гетьмана хоч і був ідеологічно необхідним, але дріб’язковим епізодом довгого життєвого шляху Лєвшина[27]. Тим більше, для функціонера влади, який робить перші кроки в етнографії на матеріалі «щасливих, веселих і схильних до забав малоросіян», ця інвектива навряд чи була жестом морального вибору.    

1590093309 353

 Гоголь і Пушкін

Та ось як про ставлення українців до Росії, зокрема Полтавської баталії, пише молодший сучасник Лєвшина німецький мандрівник Йоган Георг Коль під враженням від подорожі Україною в 1837 р.: «Відраза, яку народ Малоросії відчуває до Великоросії, така сильна, що її можна справедливо охарактеризувати як національну ненависть. Від XVII століття, коли країну вперше приєднано до Московської імперії, ці почуття не зменшилися, а радше укріпилися… Малоросіяни вважають, що до часу їхнього підкорення всі вони були вільними й що кріпацтво між ними було невідомим. Як вони самі говорять, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх гетьманів і зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметеним ретроградними реформами останнього й поточного століть… Якщо колись настане день і колосальну Російську імперію розкраять на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять самостійну державу. Вони мають свою власну мову, власну історичну пам’ять, вони рідко змішуються зі своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ… Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, з якими битву під Білою Горою[28] згадують у Богемії»[29]. Це певним чином пояснює лють українців на згадку про Мазепу, але ця лють могла бути з протилежним знаком: «ми зазнали поразки». Водночас достеменно не відомо, як саме ставився до Мазепи та його політики останніх років життя український народ. Із іншого боку, частина населення могла сприймати Мазепу як причину жорстоких репресій російського уряду проти українців: коли на початку листопада 1708 р. за наказом Петра російське військо знищило гетьманську столицю Батурин і її населення, по Україні почали чинитися численні слідства й жорстокі кари над усіма причетними або лише запідозреними в причетності до справи Мазепи. Після Батуринської трагедії    І. Мазепа говорив Орликові: «тепер усе піде інакше: Україна, налякана долею Батурина, буде боятися триматись із нами заодно»[30]. Крім того, потрібно пам’ятати про потужний пропагандистський тиск церкви: впродовж XVIII і XIX ст. московський уряд наказував у церквах проклинати Мазепу – того, хто ті самі церкви так ретельно будував[31]. Як виявилося, не знищення Батурина й звіряча розправа над його мешканцями, а саме Полтава стала ключовою в низці драматичних подій 1708–1709 рр. Англійський капітан на царській службі Джон Перрі, якого важко запідозрити в симпатіях до Мазепи, свідчить про готовність українського козацтва та росіян повстати проти Петра в разі його поразки під Полтавою[32]. Полтавська катастрофа разом із потужними політико-адміністративними ударами імперії – нищенням Січі й полкового устрою України, закріпаченням селянства та, нарешті, вишуканим закріпаченням козацької старшини – перетворенням її на «служиле дворянство», тобто функцію державно-адміністративного апарату, за відсутності у нього будь-яких політичних домагань – на довгі роки атрофували національно-визвольний інстинкт і здеморалізували українців. Але Мазепа не канув у історичне забуття, радше його сприймають, як слушно зауважував Є. Маланюк, пророцтвом про далеке майбутнє, двохсотлітньою проекцією на екран нашої доби. Російський шовініст Меньшиков ще через 200 років після Полтави величав українство «озлобленим мазепинським сепаратизмом».  

Козацький дух нації вивів із латентного стану Шевченко. Саме в цій особистості – не політика, а поета, й поета релігійного – імперія відчула нечувану з часу Мазепи загрозу. Важко припустити, що В. Бєлінський убачав у Шевченкові архетип чи модель українського національного, розбудженого до самоусвідомлення буття, а тому вдавався до дискредитації не лише поетової особистості, а й до брутальної дифамації «хохлів» узагалі. Певно, пізніші нищівно злісні критики українства таки могли побачити в Шевченковій творчості неухильні у своїй заздрісній регулярності символічні жести перетворення індивідуального життя на націєтворчий текст, у якому авторизований міф маніфестується в агрегатиці фундаментального коду, здатного стати методом духовно-національної модернізації й консолідації української людності та тим самим – сутнісної трансформації Малоросії в Україну, відродження її як самосвідомого суб’єкта історичної, культурної й політичної творчості. «У дусі, притаманному міфологічному мисленню, Шевченко вкладає «універсальні істини» в модель, яку він вибудовує з конкретних елементів своєї культури, значною мірою включаючи сюди і власну біографію», – пише сучасний дослідник творчості Шевченка[33]. Таке розуміння діяльності Кобзаря якщо і має місце, то його експлікація в російському літературному чи політичному дискурсі може мати лише один сенс – обмеження імперських можливостей Росії, тому що будь-який крок України для утвердження власного буття означає для нашого сусіда не що інше, як загрозу його безпеці.  

Тим не менше, все, написане Бєлінським для читаючої російської публіки, підлягало дбайливому імперсько-шовіністичному обробленню: «хороша література, що лише й дихає простакуватістю селянської мови й дубуватістю селянського розуму!», «Малоросія ніколи не була державою, отже й історії в суворому значенні цього слова не мала», «історія Малоросії – це побічна річка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим паче державою», племенем, яке відігравало в історії роль тимчасову й випадкову[34]. Тут Бєлінський у дусі невикорінного великоросійського шовінізму яскраво демонструє ментальну установку, влучно названу Арнольдом Тойнбі «егоцентричною ілюзією», що виявляється зокрема й у припущенні чи навіть залізобетонній упевненості: «існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках»[35].  

big person 15629112941

 Віссаріон Бєлінський

«Нєїстовий Віссаріон»[36], який люто ненавидів усе українське, аж раптом схаменеться та здивує в листі до дружини своїм непідробним захопленням українською повсякденністю: «Верст за 30 до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще й перемішану з брудним москальством. Хати хохлів подібні до будиночків фермерів – чистота та красивість неописані. Уяви, що малоросійський борщ є не чим іншим, як зеленим супом (лише з куркою або бараниною та заправленим салом), а про борщ із сосисками і шинкою хохли гадки не мають. Суп цей вони готують пресмачним і донезмоги чисто. І це мужики! Інші обличчя, дивляться інакше. Діти дуже милі, тоді як на російських дивитися не можна – гірші й бридкіші за свиней»[37]. Цього коротенького листа варто сприймати як чи не єдиний виняток щирого, хоч і скороминущого захоплення Бєлінським Україною, тому що вся епістолярна та не менш щира антиукраїнська публіцистика «великого критика» не палала гнівом високого епічного стилю, а чаділа вульгарною лайкою й жовчним презирством: «здоровий глузд у Шевченкові повинен бачити віслюка, дурня та паскуду, а понад те, гіркого п’яницю, любителя горілки з патріотизму хохляцького»; «одна скотина з хохляцьких лібералів, хтось Куліш (отаке свинське прізвище!)»; «ох оці мені хохли! Адже барани, а ліберальничають в ім’я галушок і вареників зі свинячим салом!»[38].

Олексій Суворін – редактор «Нового времени» і, за характеристикою  В. Розанова, «охоронець Росії» – в книжечці про український театр на петербургській сцені з красномовною назвою «Хохлы и хохлушки»[39] милується грою акторів і розчулено думає про малоросів як природжених акторів і співаків. Але малороса, мовляв, потрібно знайти, вмовити, посадити у вагон потяга, дати йому сала та привезти сюди[40]. Незнаного досі витонченою публікою, талановитого, але дикуватого провінціала-малороса, «бідного, наївного хохла», треба, бачите, заманювати на столичну сцену нічим іншим, як таким жаданим для нього салом. Головний редактор донецької газети «Город», вітаючи учасників Міжнародного форуму україністів улітку 2005 р., провів аналогію зі «злетом любителів сала серед сугубих вегетаріанців»[41]. І сьогодні з вуст російських імперсько-патріотичних публіцистів та авторів, які виряджаються в ліберальні шати, ми постійно чуємо про неодмінне «хахлацкає сало» (борщ, галушки, вареники, горілку). Узагалі, наскрізна тема сала є своєрідним маркером принципової, але від того не менш жалюгідної у своєму невігластві, озлобленості щодо всього українського (як приклад можна навести сучасну огидно зневажливу пародію на популярне вітання: «Сало Україні! Героям сало!»). Сало – символ, що вже добрих півтори сотні років функціонує в тьмяному імперському ментальному просторі. Сьогодні несвідомим підґрунтям цього кулінарного символізму є нав’язлива пригніченість, але не за хронічного недоїдання великороса, а внаслідок гострого переживання болісної великодержавницької травми, скріпленої складним комплексом заздрощів, обрáзи від втрати, ревнощів («старшого брата» до гідності й свободи «молодшого»), безпробудної ненависті (до ворога в образі України та «українського фашизму» як абсолютного зла), ксенофобії. Звідси патологічна фіксація російської імперської свідомості на Україні, символізованій у цій ураженій свідомості, що не дивно, зокрема й салом. Словом, повний ресентимент як синдром збиткової агресивності відносно сконструйованого Іншого, цінності якого радикально заперечують і який сприймають як фатальну несправедливість, а, отже, причину власних невдач. Імперія, що всіма можливими засобами старанно намагається визначати майбутнє України, щиро дивується підтримці світовими лідерами її суверенності та законного права на власну долю. А це для свідомості імперії нестерпно образливо й болісно.

Згідно з першовідкривачем цього явища Фрідріхом Ніцше повстання рабів у моралі починається саме з творчого акту ресентименту, що породжує цінності заперечення «зовнішнього», «іншого», «невласного» з необхідністю обернення назовні замість обернення до себе самого[42]. «Які лише геніальні ідеї не приходили росіянам у голову… Третій Рим створювали, батьків воскрешали, комунізм будували. У що лише не вірили!.. У все та всіх вірили, крім самих себе», – писав Віктор Єрофєєв. Якщо росіянин повертається до себе, то перетворюється на самоїда, який через очисний ритуал жертвоприношення й кровопускання знищує себе (тому що він як і досі «человеческій матєріал», попіл і прах) у катівнях, концтаборах і на постійних війнах. І сьогодні Росія – з безнадією хронічно хворого – знову у звичному стані війни, народ здатний голодувати й терпіти злигодні заради нових геополітичних вивертів Кремля. Спеціально для скептиків, які на запитання Є. Євтушенка «хотят ли русские войны?»[43] відповідають негативно, наведу дані із записки генерал-ад’ютанта О. М. Куропаткіна (1900 р.): упродовж двох століть (1700–1900 рр.) мир тривав 712/3 року; в решту часу вели 34 зовнішні та 3 внутрішні війни. Усього для розширення вітчизняних меж вели 22 війни, що загалом тривали 101 рік. Для оборони за два століття відбулися 4 війни впродовж 11/4 року. Внутрішніх війн було «лише» дві: Кавказька й Польська 1830–1831 рр., що тривали 65 років. Усього впродовж двох століть здобуто більше ніж 942/3 тис. м2, що дорівнює майже третині тієї території, якою Росія володіла в 1700 році[44]. Подальша цинічна брехня пана генерала, в якій він залишає статистику та вступає на хиткий ґрунт ідеології, і є одним із горезвісних «лекал» для сучасного російського імперсько-мілітарного дискурсу: «Росія волею своїх Государів, є для всього світу зразком миролюбності[45], Росія піднімає питання про обмеження озброєнь, Росія ясно усвідомлює невідкладність вирішення не зовнішніх питань, а внутрішніх, Росія прагне до кращого устрою в усіх відношеннях 130 млн. свого населення, проте прийдешнє століття обіцяє Росії тяжкі жертви й випробування та закликає до повної напруги матеріальних і духовних сил, щоб у колосальній боротьбі народів, якщо така виникне, вийти переможницею й зайняти історично призначену їй роль у Європі та Азії»[46]. Про війни, проведені Росією у ХХ і ХХІ століттях, – від придушення іхетуанського повстання, що переросло в повномасштабну війну 1899–1901 рр., і російсько-японської 1904–1905 рр. до п’ятиденної російсько-грузинської 2008 р., російсько-української й сирійської – годі й говорити. Давне запитання придворного поета звучить як риторичне: «чи здатна Московія існувати без воєн?», тому що навкруги вороги, які намагаються знищити миролюбну російську державу. У жовтні 1971 р. на дев’яносто четвертому році життя Василь Шульгін визнавав: «Ми хотіли Великої Росії, але не войовничої. І щоб стати такою, нам потрібен був не флот, а впорядкувати свої справи на «одній шостій частині суші». На цьому океані землі не лише не було порядку, а й просто творився ганебний скандал»[47]. Цей ганебний скандал продовжує творитися і зараз. Сьогодні видано чи не всього Шульгіна, з нього зробили ікону та занесли у святці «великих росіян», а вдумливо прочитати все ніколи: імперські міражі застять зір.  

т. г. шевченко. квітень 1859

 Тарас Шевченко

          Вельми цікаве поєднання повстання рабів у моралі, досліджене Ніцше, з традиційною сакральністю й абсолютністю влади, звідки виринають у російському ментальному просторі постійні вірнопідданські настрої аж до раболіпства. Іще Ф. Тютчев у незавершеному трактаті «La Russie et l’Occident» («Росія і Захід») запитував: «Звідки в них (у Заходу – Є. Л.) з’являється перед цією винятково матеріальною силою (Росією – Є. Л.) щось середнє між повагою та страхом, почуття благоговіння, відчутне лише щодо влади?»[48]. Для Заходу, за спостереженням Тютчева, Росія – лише матеріальний факт, матеріальна сила (пор. зауваження «зоологічного русофоба» А. де Кюстіна про Російську імперію: велетень, який не має серця[49]). Тютчев убачав цей інстинктивний страх у нерозумінні Заходом Росії («умом Россию не понять»), звідки й виникла, на його думку, така стійка специфічна реакція як русофобія (улюблене словечко сучасних кремлівських бонз і їх агітпропу).

Захід давно ухопив і надовго закарбував у колективній свідомості цю страхітливу (мета)фізику Влади в Росії, проте розуміння цієї (мета)фізики західною думкою Тютчеву доводилося пояснювати в термінах психології – інстинктом, страхом і, кінець кінцем, русофобією, тобто тими тьмяними почуттями, що не піддаються раціональним формалізаціям. Семантично розмитий вираз «вірнопідданські настрої» варто конкретизувати більш витонченим поняттям «поетики вірнопідданства», тобто регулярно відтворюваною системою засобів вираження у вербальному чи невербальному семіотичному форматі, покликаною демонструвати лояльність суб’єкта до влади (ба, навіть любов), її пропаганду й звеличення, проявленою в текстах, мовленні, поведінці. Славословець О. Пушкін називав цю систему наукою слави. Узагалі, неважливо через кого – за етнічною приналежністю ця поетика, чи наука, маніфестується, тому що вірнопідданство-раболіпство – важливий складник російської імперсько-монархічної політики, етики й естетики, в яких лояльність до государя і станова приналежність мали більше значення, ніж приналежність до етнічної, конфесійної чи професійної спільноти. Тарас Шевченко згадує про почуття обурення, коли натрапив на шпальтах «Русского инвалида» на «безконечний український вірш – гидкі й підлі лестощі російській зброї» під авторством його старого приятеля А. Чужбинського. «Так ти, мій любий, живий і здоровий, – із сарказмом пише Шевченко в «Журналі», – та ще й падлючити навчився! Бажаю тобі успіху на вибраному полі, але зустрітися з тобою не бажаю»[50]. Сьогодні цільовою аудиторією кремлівської пропаганди на Заході є «русскоязычные», які перетворюються на лояльних Путіну й московському режиму, а не країнам їх проживання, «п’яту колону» для використання у великій антизахідній грі.

unnamed

 Обкладинка книги Сергія Щоголєва

"Украинское движение как современный етап

южнорусского сепаратизма"

Видатний природознавець і мандрівник, етнічний німець П. С. Паллас у першому томі фундаментальної «Подорожі різними місцями Російської імперії» урочисто падає на коліна перед етнічною німкенею Катериною: «Всепресветлейшая, Державнейшая, Великая Государыня Императрица и Самодержица Российская, Государыня всемилостивейшая!.. Вашего Императорского Величества всеподданейший раб П. С. Паллас»[51]. А ось, для порівняння, Ніколо Мак’явеллі – людина ренесансної, європейської культури, яка усвідомлює власну самоцінність і самочинність, – спокійно, без екзальтації присвячує свою «Istorie Fiorentine» (перше видання 1532 р.) папі: «Найсвятішому і найблаженнішому отцю, панові нашому Климентові Сьомому його покірник Нікколо Мак’явеллі»[52]. Відчуваєте різницю між пароксизмом «всепідданійшого раба» світської влади й гідністю «покірника» влади духовної? Засадничі мотто двох типів державної політики – московсько-ординської та європейської: «Жаловать своих холопей мы вольны и казнить их вольны же» (Іван IV Грозний) і «Государ є першим слугою держави» (Фрідріх II Пруський).

Віссаріону Бєлінському, незважаючи на його «беззавітну захопленість» (Ф. Достоєвський) і пристрасть розвінчування, часом важко відмовити в здатності міфологізувати російську дійсність. Вітчизняну поезію до Петра Великого, тотожну російському народному життю, він якось назвав «повним тілом» (відома метафора Арто-Дельоза-Гваттарі тут виявляється вельми доречною), достойним бути посудиною неосяжно-великої душі[53]. Тіло без душі, яке до часу нудилося в чеканні й пошуках її! Не хто інший, як сам Петро-Саваоф, творець російського буття – вдунув у тіло цього колективного Адама душу живу й дух завмирає від думки про величну долю, що чекає на народ Петра. Українці за такої логіки повинні лише дякувати великоросові, який нарешті одержав душу та істинне життя, а тому може з безмежної й безкорисливої всесвітньої чуйності своєї долучити до своїх життєдайних сил «молодшого брата», який наосліп безпомічно чвалає до «стану цивілізації, освіти та людяності». Тоді нарешті справдиться передбачення Достоєвського, який пророкував у «Щоденнику письменника» за 1877 р., що після всіх поневірянь (нетямущі бо діти!) повернуться слов’янські народи до Росії й пригорнуться до неї вже з повною, дитячою довірливістю. Усі повернуться в рідне гніздо[54]. Блискучий афоризм Тютчева з ненав’язливою витонченістю спростовує як марення Бєлінського про божественно-деміургічну місію Петра, так і інфантильне бажання слов’ян повернутися в нібито рідне ординське гніздо, приписуване їм Достоєвським: «російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – одна кримінальна справа»[55]. Бажати повернення в кримінальний простір тотального приниження, грабунку, нищення, хронічного кровопускання може лише невиліковний психічно хворий народ-самогубец («добро пожаловать в ГУЛАГ и будет вам беспробудное счастье!»).    

 Іще на один важливий момент витоків вірнопідданства варто звернути увагу – потойбічну складову російської влади. Російсько-імперський вождь як у політичному, так і в релігійному сенсі у своєму апогеї втілює засадничі риси трансцендентного парменідівського буття: він – цілісна монада, позбавлена становлення, яка перебуває в стані сингулярності (в сенсі єдиного, чудового, особливого) sui generis, поза часом і простором – у вічності. Він є останнім засновком реальності в його об’єктивній формі сутності й істини. «Один ти в усій піднебесній християнам цар», «цар – обранець Божий» (старець Філофей князеві Василеві[56]), «Он Бог твой, Бог твой был, Россия» (М. Ломоносов про Петра І), «Петр Великий, который один есть целая всемирная история» (А. Пушкін), «наша конституція є взаємною любов’ю Монарха до народу й народу до Монарха» (Ф. Достоєвський), «цар один у всьому всесвіті» (Г. Федотов) «Сталін – це совєтська влада» (Сталін синові Василеві), «немає Путіна – немає Росії» (В. Володін). Метафізика влади в Росії може бути приправленою порцією неприкритої еротики: «Єльцин – мужик, а Росія – іменник жіночого роду» (Н. Міхалков), «Путін на Росії женився» (Й. Кобзон). Більше того, міфологічно російського імперського вождя можна вподібнити Світовому Яйцю (по суті – символічно аналогічному образу парменідівського сфайроса): яйце абсолютне у власній завершеності, до нього нічого не можна додати, від нього нічого не можна відняти. Він Золотий Зародок, вищий, неперевершений і, як у космогонії Рігведи, єдиний господар творіння. Позачасовий і позапросторовий сакральний вождь організує простір і час, збирає їх, згуртовує, вкорінює в собі як єдиному центрі.

І наостанок про любов. «Боже, возлюби меня так, как я возлюбила народ сей милый и незлобивый» (імператриця Єлісавета Петрівна). «…Мы любим Украйну, – любим как часть нашего отечества, как живую и дорогую часть нашего народа, как часть нас самих» (М. Катков). На мій погляд, Катков вимовив сутність російської любові до України й українців найбільш адекватно: ми любимо вигадану нами Україну, вигаданий нами образ українців, нас самих в українцях (сконструйованого нами Іншого, за Ніцше). «Славный народ хохлы», «вы знаете мою слабость к хохлам», «я люблю малороссов» (О. Суворін). «Все-таки хохлы – славный народ.., я очень их люблю» (М. Горький). Сучасний автор, який пише під «ніком» Пітер Вольф, уже на ховає своєї зневаги, ба, навіть відрази до українців: «люблю хохлов – бесхитростный народ». У Росії є навіть сайти зі сторінками «про хохлов», де вираховується індекс любові до «хохлів», із активними сабжами, наприклад «не люблю хохлов».    

Любить шовініст хохла до нестями, готовий задушити його в братерських обіймах, водночас вимагаючи взаємної любові, але любові не рівного, а підлеглого, в певному сенсі того, хто з безмежною подякою й за своєю волею перебуває на утриманні в старшого брата в сліпучому сяйві імперського скіпетра. І сучасний москаль підспудно чекає на взаємну любов українця, щиро дивуючись і ображаючись на її відсутність.

…ми вас будемо розстрілювати, допоки ви не приймете нашу братерську любов...

2016-2017

 Примітки

[1]До речі, назва «Візантія» – результат фальшування історії франками, а саме пропагандистами Карла Великого.

[2]Маю на увазі відому формулу, проголошену міністром народної освіти С. Уваровим: самодержавство – православ’я – народність, що власне означає цезаропапізм – деспотизм – шовінізм. Смислова конструкція «єслі ви нє праваславний, значіт не русскій» досить поширена в сучасній Росії.

[3]…зі свідомою сліпотою і зневагою до малих країн, їх безголосих безправних народів і тривіалізацією їхньої історії та культури в поєднанні з ресентиментом по відношенню до народів західних і південно-західних домініонів імперії.

[4]Писатель и философ Владимир Кантор / Радио Свобода, 26 февраля 2006 г. Режим доступу [Електронний ресурс] https://www.svoboda.org/a/133332.html

[5]Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Наш умственный строй. Статьи по философии русской истории и культуры. Москва : Правда, 1989. С. 185–186.

[6]Леонтьев К. Н. Византизм и Славянство // Полное собрание сочинений и писем в 12 т. Санкт-Петербург : Владимир Даль, 2005. Т. 7. Кн. 1. Публицистика 1862-1879 гг. С. 325.

[7]Шульгин В. В. Тени, которые проходят. Санкт-Петербург : Нестор-История, 2012. С. 155–156.

[8] Теологічне підґрунтя «триєдності»: якщо є один Бог у Трьох Лицях, то «русский народ» – це один народ у трьох етно-лінгвістичних іпостасях: великоруській, малоруській та білоруській.

[9] Багговут Олександр Карлович (1861–після 1917), полтавський губернатор у 1913–1915 рр., автор «Секретного доноса полтавского губернатора Багговута министру внутренних дел об украинском движении и мерах борьбы с ним» від 4 лютого 1914 р.

[10] Юзефович Михайло Володимирович (1802–1889) – російський державний службовець, учасник розгрому Кирило-Мефодіївського братства, ініціатор та ідеолог Емського указу 1876 р.

[11] Яворський Юліян Андрійович (1873–1937) – історик, літературознавець, фольклорист, етнограф, публіцист, поет, доктор філософії, професор, автор брошури «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ее, в связи с национально-общественными настроениями. Записка, составленная при Военно-Цензурном отдел. управл. генерал-квартирм. штаба главнокомандующего армиями Юго-Западного фронта. (Июль 1914 г.)».

[12] Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма. Киев : Тип. Т-ва И. Н. Кушнерев и Ко, 1912. 588 с.

[13] Розанов В. В. Киев и киевляне // Террор против русского национализма. Статьи и очерки 1911 г. Москва : Республика, 2011. С. 230–231.

[14] Белый Андрей. Собрание сочинений. Петербург: Роман в 8 гл. с прологом и эпилогом. Москва : Республика, 1994. 464 с.

[15] Щасливі винятки (О. Герцен, М. Бакунін, К. Леонтьєв) не «псують» загальної картини.

[16] Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. Т. 5: Статьи и рецензии 1841-1844. Москва : Изд-во АН СССР, 1954. С. 330.

[17] Гиляровский В. А. На родине Гоголя (Из поездки по Украйне). Москва : Отделение тип. Тов-ва И. Д. Сытина, 1902. С. 47–48.

[18]Див.: Томпсон Е. М. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. Київ : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. 368 с.

[19]Бердяев Н. А. Россия и Великороссия // Падение священного русского царства: Публицистика 1914–1922. Москва : Астрель, 2007. С. 763.

[20]Федотов Г. П. Проблемы будущей России. Первая статья // Судьба и грехи России: Избранные статьи по философии русской истории и культуры. Санкт-Петербург : София, 1992. С. 249, 251.

[21] Степун Ф. А. Чаемая Россия // Избранные труды. Москва : РОССПЭН, 2010. С. 459.

[22]Краснов П. Н. Казаки, их прошлое, настоящее и возможное будущее // Ильин И. А. Собр. соч. Т. 28: Русский колокол: Журнал волевой идеи. Москва : ПСТГУ, 2008. С. 310–311.

[23]Шульгин В. В. Тени, которые проходят. Санкт-Петербург : Нестор-История, 2012. С. 553.

[24]Вечера на хуторе близ Диканьки. Повести, изданные Пасичником Рудым Паньком. Изд. Второе. Т. 1. // Современник, литературный журнал, издаваемый Александром Пушкиным. Санкт-Петербург, 1836. С. 312. Дещо раніше сентименталіст Владімір Ізмайлов під враженням від подорожі Україною писав про «звуки небесной гармонии», «чувство изящного», «крылья вдохновения», «гения натуры и поэзии», «приятность чувств», «красоты природы», «сладкий зефир», «листочки», «ручейки», «птички»... «Рука невидимых нимф вас ласкает, щекотит нервы и производит сладкий трепет» (Измайлов В. Путешествие в Полуденную Россию. В письмах. Ч. 1. Москва : Универ. тип. Ридигера и Клаудия, 1800. 441 с.).

[25]Долгорукий И. М., кн. Славны бубны за горами, или Путешествие мое кое-куда 1810 года. Москва : Императорское общество истории и древностей Российских при Московском ун-те, 1870. С. 355.

[26]Левшин А. И. Письма из Малороссии. Харьков: Университетская типография, 1816. С. 65.

[27]Секретар генерал-губернатора Новоросії гр. М. Воронцова, Одеський градоначальник, сенатор і помічник міністра внутрішніх справ.

[28]Одна з найважливіших битв Тридцятилітньої війни між силами чеських протестантів і католицькими військами Габсбургів 8 листопада 1620 р. Найбільша поразка в історії Чехії.

[29] Kohl J. G. Russia: St. Petersburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior of the Empire. London: Chapman and Hall, 186, Strand, 1842. С. 527–528.

[30] Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба // Записки наукового товариства ім. Шевченка. Т. 170. – Ню Йорк – Париж – Торонто: Вид. організації Оборони Чотирьох Свобід України – Ліги Визволення України, 1960. С. 323–324.

[31] Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Росія // Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995. С. 135.

[32] Перри Дж. Состояние России при нынешнем царе. Москва : Университетская тип., 1871. С. 18–19.

[33]Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. Київ : Часопис «Критика», 1998. С. 11–12.

[34]Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. Москва : Изд-во АН СССР, 1955. Т. 7: Статьи и рецензии 1843. Статьи о Пушкине 1842-1843. С. 60–63.

[35]Тойнбі А. Дж. Дослідження історіїі. Т. 1. Київ : Основи, 1995. С. 48.

[36] «У наш час Бєлінський був би не останнім членом Політбюро ЦК ВКП(б)» (А. В. Луначарський).

[37] Белинский И. Г. Полн. собр. соч. Т. 12. Письма 1841-1848. Москва : Изд-во АН СССР, 1956. С. 288.

[38] Там само. С. 440–441.

[39] «Назва «Хохлы и хохлушки» – анахроністична, в дусі старих і досить дурних вибриків проти українства» (Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк : Українська Вільна Академія Наук у США, 1956. С. 118).

[40] Суворин А. С. Хохлы и хохлушки. Санкт-Петербург : 1907. С. 3.

[41]Дзюба І. З криниці літ. Т. 3 : Київ : Видавничій дім «Києво-Могилянська академія», 2007. Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. С. 100.

[42]Ницше Ф. К генеалогии морали // Соч. в 2 т. Т. 2. Москва : Мысль, 1990. С. 424–425.

[43] Першою світською книгою, виданою в Москві «повелением благоверного и благочестивого государя царя и великого князя Алексея Михайловича всея русии (sic!) самодержца», був переклад підручника військової справи Йоганна Якобі фон Вальхаузена 1647 р. як «о единой и прямой мудрости которая опричь богословии, паче и превыше иных мудростей» (див.: Учение и хитрость ратного строения пехотных людей. Издание Главного Штаба. Санкт-Петербург : Тип. «Бережливость», 1904. 287 с.) Військова справа в ціннісній ієрархії поставлена російською владою на друге місце після богослов’я, що симптоматично.

[44] Морской А. Военная мощь России. Предсказания генерал-адъютанта А. Н. Куропаткина и их критика графом С. Ю. Витте. Петроград, 1915. С. 49–52.

[45] Сьогоднішня Росія цинічно зголосилася виступити як миротворець у «громадянському протистоянні» на сході України.

[46] Морской А. Военная мощь России. Предсказания генерал-адъютанта А. Н. Куропаткина и их критика графом С. Ю. Витте. Петроград, 1915. С. 75.

[47] Шульгин В. В. С. О лозунге «Великая Россия» // Последний очевидец: Мемуары. Очерки. Сны. Москва : ОЛМА-ПРЕСС Звездный мир, 2002. С. 519.

[48] Тютчев Ф. И. La Russie et l’Occident // Полное собрание сочинений и письма: в 6 т. Т. 3: Публицистические произведения. Москва : Издательский Центр «Классика», 2003. С. 195.

[49] Кюстин А. де. Россия в 1839 году. Санкт-Петербург : Крига, 2008. С. 401.

[50] Шевченко Т. Повне видання творів. Т. 9. Чикаго : Вид-во Миколи Денисюка, 1960. С. 49.

[51] Паллас П. С. Путешествие по разным провинциям Российской империи. Ч. 1. Санкт-Петербург : Императорская АН, 1773. 657+117 с.

[52] Макявеллі Н. Флорентійські хроніки; Державець. Київ : Основи, 1992. С. 3.

[53] Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. Т. 5: Статьи и рецензии 1841–1844. Москва : Изд-во АН СССР, 1954. С. 399.

[54]Достоевский Ф. М. Дневник писателя : в 2 т. Т. 2. Москва : Книжный клуб 36.6, 2011. С. 364.

[55]Тютчевиана. Эпиграммы, афоризмы и остроты Ф. И. Тютчева. Москва : Костры, 1922. С. 25. У доповнення до Тютчева – невеличкий фрагмент із останньої книги (1917 – 1918) В. Розанова, який узагальнює і панахиду, і кримінальну справу: «між Європою і Азією ми явились саме “межеумками”, себто саме нігілістами, не розуміючи ні Європи, ні Азії. Тільки п’янство, муть і бруд… Ми “і не східний, і не західний народ”, а просто дурниця, – дурниця з мистецтвом…» (Розанов В. В. Собр. соч. Апокалипсис нашего времени. Москва : Республика, 2000. С. 36).

[56]Василь мав титул не царя, а великого князя.

Новини

Нова книга Олексія Вертія

21-07-2021

Відомий сумський літературознавець Олексій Вертій свою останню працю присвятив видатному народознавцю із Закарпаття Іванові Хланті, який записав і видав чи...

Суми: презентація художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського»

06-07-2021

Передпрем'єрний показ  В четвер, восьмого липня, у Сумах відбудеться презентація важливого художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського».У документальній стрічці столичної студії «Кінематографіст» задіяний...

1 липня у Сумах відбудеться презентація нової книги Олега Корнієнка

01-07-2021

Сьогодні - 1 липня - у Сумах відбудеться презентація книги знаного військового історика, дослідника доби козаччини Oleg Kornienko "Шляхами предків...

На Сумщині відзначили 130-ту річницю з дня народження командира Українських Січових Стрільців, полковника Армії УНР та Провідника ОУН Євгена Коновальця

11-06-2021

За підтримки Сумської облдержадміністрації в Сумській центральній міській бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка пройшов захід просвітницько-патріотичного спрямування у форматі «круглого столу»...

Науково-методичний семінар «Подолання історичних міфів у вивченні історії»

02-06-2021

2 червня 2021 р. на базі Навчально-наукового інституту історії, права та міжнародних відносин СумДПУ імені А. С. Макаренка відбувся науково-методичний...

Помер Микола Мошик

26-05-2021

26 травня 2021 р. від ускладнень, пов'язаних з коронавірусною хворобою помер відомий сумський кобзар, заслужений діяч мистецтв України Микола Мошик.