В'ячеслав Артюх, історик, краєзнавець

Що таке націоналізм?

Саме слово «націоналізм» може бути страшним для людини буденного рівня свідомості, але, наприклад, не для науковців, де воно лише предмет дослідження. Аби не лякатися, треба розібратися що воно означає. Насправді ми всі певною мірою націоналісти, бо, навіть не усвідомлюючи цього, знаходимося межах певних національних цінностей чи ідей. По-суті, націоналізм у широкому розумінні цього слова дорівнює ототожненню людини зі своєю нацією.

Націоналісти - це люди, які люблять свою батьківщину й ненавидять тих, хто роблять їй щось погане. Вони вважають націю найвищою цінністю й ототожнюють себе з нею. Водночас націоналізм не передбачає вихід за межі свого, в ньому немає імперіалізму, прагнення до завоювання чужих території чи зовнішньої агресії.

Ця ідеологія про одну націю, одну державу, одну землю й про захист свого. Будь-який, націоналіст думає так: «Одного разу ми тут поселилися (чи виникли), нині розвиваємося, тож не чіпайте нас. Сама національна свідомість базується на дихотомії «свій-чужий». Але не обов’язково хтось має бути поганим, ми просто інші, втім, лише до того моменту, як з нами починають воювати. Розмови з ворогами у прихильників цієї ідеології геть інакші.

Термін «націоналізм» почав формуватися в ХІХ столітті (кажуть, що вперше його вжив Й. Г. Гердер). Від початку він об'єднав у собі республіканські й демократичні цінності, бо в політичному розумінні нація формується в той момент, коли до влади приходить народ (отой феодальний «третій стан») та тоді, коли ми обираємо владу й самі можемо бути обраними. Втім, настає певний етап і під націоналізмом починають розуміти зокрема й крайні його вияви: ксенофобію, шовінізм тощо.

Відносно України, то тут в масовій свідомості вкорінилося якраз оце останнє бачення: націоналізм – це не поняття в широкому розумінні, а лише коли представник одного народу робить щось крамольне представнику іншого народу. Особливо розвинулося таке розуміння, коли різні форми української державності в ході національно-визвольних змагань (1917-1921) зазнали поразки в боротьбі з більшовиками і останні прийшли до влади в Україні. Націоналістами тоді стали нарікати і тих, хто був проти більшовицької влади, і тих, хто демонстрував розвинуті форми української національної самосвідомості . Зважайте ще й на те, що у ХХ роках минулого століття цих людей називали не просто націоналістами, а буржуазними націоналістами. Їх вважали найбільшими ворогами радянської ідеології, бо виступали за розвиток «свого» – мови, культури, економіки, державності. Однак у той же самий час існували народи й держави Азії чи Африки, що боролися проти колоніальної залежності заради побудови своїх держав. Радянський Союз загравав з ними, надавав фінансування. З точки зору комуністів це був «правильний» націоналізм. Потрібно додати, що в самій Російській Федерації комуністична влада також боролася проти своїх, російських, націоналістів, вбачаючи в них загрозу ідеології інтернаціоналізму та імперіалізму.

Що таке національна ідея

Якраз поява певної ідеї на рівні якогось національного руху засвідчує наявність націоналізму в широкому значенні цього слова. До речі, автором словосполучення «українська ідея», яка потім перетворилася на «національну ідею» був наш земляк Пантелеймон Куліш (1819-1897). Той український націоналізм, що тоді зароджувався в Російській імперії в ІІ пол. ХІХ ст. носив тоді не політичний, а культурницький характер.

Цікаво, що коли українофіли в середині ХІХ ст. «відкривають» український народ, то з боку російських ліберальних кіл вони зустріли лише схвалення. Добре, кажуть вони, що Шевченко пише українською мовою, це ж така цікава регіональна особливість. І нехай буде література, театр чи початкова освіта українською мовою. Таке українство зовсім не заважало конструюванню «общєрусской» нації. Це просто ускладнення розмаїття в межах тієї єдності, що в ХІХ ст. була названа «русскім міром». Головне, щоб не було ніякого «самостійництва», вищим проявом якого є побудова своєї власної держави.

Наприкінці 1845 р. виникає перша політична українська організація – Кирило-Мефодіївське братство. У програмному документі цієї організації вперше заговорили про таку самостійну політичну одиницю, як Україна, але в межах загальнослов’янської ідеї. Микола Костомаров, автор цього програмного тексту братства – «Закону Божого» («Книги буття українського народу»), пише в ньому про необхідність створення загальнослов’янської федеративної держави, «наріжним каменем» якої має бути Україна.

Тоді вперше прозвучало, що ми не просто селяни, які перебувають на дорефлексивному рівні свого національного самоусвідомлення, співаючи пісень своєю рідною мовою, а усвідомлена Україна. Так починається націоналізм у широкому його розумінні.

Спочатку, починаючи з 70-х рр. ХІХ ст., максимум політичних прагнень у текстах ідеологів українства – автономізм. Потужно пропагував цю ідею Михайло Драгоманов. Він виступав за розвиток української мови, культури, освіти, але водночас сповідував і анархістські ідеали француза Прудона. Тому вважав, що держава – це зло, а ось самоуправління общин – це правильний шлях розвитку народу. Над такими общинами, які матимуть самовираження в мові й культурі, не повинно бути чиновників і взагалі якоїсь координації згори. Але на початку руху до такого бездержавного і безкласового стану українського суспільства єдино можливий політичний шлях – це автономія у складі федерації. Ідеї Драгоманова мали величезний вплив на розгортання українського політичного руху, тож коли починається революція 1917 року, абсолютна більшість українських партій зовсім не декларує ніякого політичного самостійництва. Їхній ідеал – це автономія у складі російської демократичної федеративної республіки. Вони вважали, що цього буде достатньо для того, аби задовольнити своє національне «я». Ніхто не очікував, що демократична росія при федеративному устрої когось буде гнобити чи русифікувати. Все змінилося у 1918 р., коли своїм IV Універсалом Українська Центральна Рада проголосила державну самостійність України. Чому? Це тема окремої розмови.

Ну й ще потрібно наголосити, що на поч. ХХ ст. свідомий українець і соціаліст – поняття майже тотожні.

Перші прихильники самостійної України

Про це не люблять казати, але ідея самостійної України з’явилася у марксистській традиції. Вона пов’язана з Юліаном Бачинським, автором політологічної праці «Україна irredenta» (1895). У ній він прямо зазначає, що необхідно створити соборну незалежну державу.

Самостійницьку лінію також підтримував Микола Міхновський, прихильник розпаду Російської імперії, що у 1900 р. видав брошуру «Самостійна Україна», яка, до речі, стала програмним документом Революційної Української Партії (РУП). Він був певен, що українці мусять добути собі свободу, хоч би захиталася ціла росія! Згодом Міхновський став організатором бойового українського підпілля.

Обов’язково потрібно згадати й Дмитра Донцова, творця ідеології «вольового», або ще «чинного» націоналізму, який ще з 1911 р. почав розвивати ідею «сепарації» України від Росії.

Ще одна лінія самостійництва йшла від консерватора В’ячеслава Липинського – поляка, який оголосив себе політичним українцем. Він задумав побудувати класократичну державу, де є еліта і народ. Липинський чітко каже, що держава потрібна тим, хто без неї не може жити, бо вона захищає власність. Значить, у першу чергу вона необхідна землеробам-власникам.

Народ — не нація?

Навіть в українській Конституції 1996 року слово «нація» використано лише двічі. Всюди замість нього – «народ», "українськаий народ", «народ України». Очевидно у свідомості тих, хто писав Конституцію, існувало бажання його оминати, бо «націоналізм» – це від «нації». Бачте, більшовикам вдалося на рівні масової свідомості вбити думку, що націоналізм – це лише крайні його прояви, тому це погано.

Саме слово «етнос» грецького походження. Воно означає сукупність певних одиниць. У нас слово «народ» пов’язане з родиною, зі спільнотою, заснованою на крові. Слово «нація» — це поняття з трішки іншим смисловим наповненням, хоча спочатку також означало спільноту. У середньовіччі, наприклад, його вживали на позначення університетських земляцтв. Тобто були навчальні заклади, де вчилися люди з кількох земель, вони говорили своїми мовами і їх називали націями, хоча саме навчання тоді провадилося лише латиною.

У Речі Посполитій, наприклад, у 17 столітті це слово означало політичну еліту суспільства, тобто не весь народ, а невелику його групу – шляхту. Щось схоже мали й українці – козаків, які правили селянами й міщанами називалися «козацькою нацією». Іншими словами, це був «політичний народ» при владі.

Згодом слово «нація» розповсюдилося вже на все населення. Це відбувається в часи Великої французької революції, коли закінчилася ера феодальної монархії, тобто правління одного монарха над усім народом. Ця подія також сформувала й інше розуміння нації – політичне. Це коли незалежно від етнічного походження, ти живеш у якійсь державі і визнаєш її конституцією. Тобто, щоб стати членом нації, достатньо бути громадянином. Вперше ця ідея була реалізована в США. Цей «Новий світ» заселили представники багатьох етносів, націй, народностей, але всі вони стали американцями.

 Фото: inlviv.in.ua

Інший варіант формування нації в Європі ХІХ ст. – це етнічна нація. Тут нація — це політичний етап розвитку етносу. Свого вищого рівня етнос досягає, лише коли здобуває свою державу. Не дивно, що при такому розумінні нації за її основу беруться культурно-мовні її особливості. Українці досить довгий час ходили етнічними шляхами розвитку нації. Це призвело до того, що росіяни, які довгий час тут жили, не сприймали себе частиною України. Тож одного разу вони сказали: «А ми не українці». Попри те, формування політичної нації — це процес і війна його пришвидшила. Особисто знаю людей, які з росіян спочатку перетворилися на російськомовних патріотів України, а тепер навіть переходять на українську мову і в особистому спілкуванні.

Втім, не треба забувати, що маса людей, яка підтримувала «русскій мір», просто замовкла. Якою буде їхня реакція, коли все закінчиться — невідомо. Їх не переконують всі ці вбивства, бо в думках глибоко засіла відданість своїй ідентичності і не сприйняття отого українського, яке розуміється лише як етнічне, тому в публічному середовищі вони просто мімікріюють. Нині за всіма соціологічними опитуваннями українцями називають себе не менш як 94 відсотки громадян! Здавалося б, це добре, на очах у нас твориться справжня політична нація. Нація ж бо – це вибір («щоденний плебісцит» за Ренаном). Але не потрібно забувати, що в нашій сучасній ситуації часто в основі такого вибору лежить ідея приховування себе справжнього, що, у свою чергу, назовні («на людях») приводить до лицемірної поведінки.

Так, все це проблеми сучасної України, але ми повинні зрозуміти ще одне. Поки на нашій території йде боротьба між двома національними правдами, у світі відбуваються глобальні процеси. Формується величезна група людей, для яких приналежність до нації — це формальність. Їхній спосіб життя, бачення сучасного світу зовсім інакше, дещо схоже на космополітизм, у древньому розумінні цього слова. Люди у Франції, Німеччині, та й в Україні не хочуть пов’язувати себе з якоюсь національною (а інколи і взагалі з колективною) ідентичністю. І поки ми воюємо за національними правилами, до нас іде щось третє.

Націоналіст і патріот — це різні речі?

Націоналізм і патріотизм — це поняття, які прекрасно вживаються між собою. Між змістом цих понять справді багато спільного. Що таке «patria» — це батько, батьківщина, любов до батьківщини — маленької чи великої в межах кордонів якоїсь країни. З одного боку це територія, з якою ти себе ототожнюєш, а з іншого боку — це люди, які тут живуть. Твій патріотизм полягає в тому, що ти не тільки встановлюєш інтимні зв’язки з простором, а ще й їм допомагаєш, працюєш тут, сприяєш добробуту цієї території.

Націоналізм — це теж особлива прихильність до «своїх», тобто людей, ототожнили себе подібно до тебе з цілим на ймення нація. І така нація теж існує у вимірах простору і часу. Простір це та ж батьківщина, а час – це історія нації. В ідеології націоналізму вони є одними з найбільших цінностей. До речі, історія нації включає себе всі три часові виміри – минуле, сучасне й майбутнє і ця єдність добре названа у заголовку вірша Т. Шевченка – «І мертвим, і живим, і ненародженим…». Це та єдність поколінь, що і творить «тіло» нації. Як би там не було, але на рівні змісту понять «націоналізм» і «патріотизм» в чомусь тотожні. Бо це любов до собі подібних в просторі і часі. Цікаво, що англійська мова пропонує більш тонкі смислові нюанси між цими поняттями. Слово "патріотизм" вони пов'язують з позитивним сприйняттям своєї батьківщини, а "націоналізм" з більш холодним, раціональним поглядом на неї. Втім, суттєвої різниці немає. Якщо націоналізм – це любов до свого, тож фактично це і є патріотизм.

А якась проблема виникає, за умови, коли патріотизм тлумачиться як «любов», а націоналізм у вузькому значенні як лише «ненависть» до чужинців.

Навіщо росіяни називають українців фашистами

Коли російські пропагандисти називають зараз українців фашистами чи нацистами, то насправді тут ніякого фашизму немає. Саме слово «фашизм» – це майже «пусте» поняття, що вживається у значенні просто «страшного» слова, яким називаються вороги чи й просто ті, хто росіянам не подобається. Але що таке ж справжній, автентичний фашизм? Це, насамперед та ідеологія й практика, що існувала в Європі в 1919–1945 рр. і який мав якийсь сталий набір сутнісних рис: етатизм, культ вождя, крайній націоналізм, корпоративізм, популізм, тоталітаризм (чи антисемітизм і расова теорія, як у нацизмі). І лише вся сукупність таких рис становить фашизм. Окремо ж взяті такі риси – ще не фашизм, бо зустрічаються вони і в нефашистських по-суті ідеологіях. Наприклад, культ вождя є у сталінізмі, націоналізм – у націонал-лібералізмі, а всевладдя держави – та прикладів скільки завгодно можна знайти в минулому. У післяфашистську епоху всієї комбінації сутнісних рис фашизму бути просто в принципі не може, лише декілька. Для означення такого стану існує слово «неофашизм». Але у випадку з називанням українців фашистами навіть цей останній варіант не проходить. Хоча, звичайно, якісь маргінальні групки, які можна підвести під «неофашистські» можна зараз знайти і в Україні, і в Росії та й по всій Європі. Також називання росіянами українців фашистами включає останніх в структуру одного з основних національних міфів сучасної Росії – перемогу над фашизмом у 1945 р. Для них назвати українців фашистами – це ще й уявити себе в ореолі слави, напророчити собі перемогу в сучасній загарбницькій війні. Не дивно, що навіть у Сумах за Януковича оце обзивання свідомих українців фашистами активізовувалося напередодні 9 травня.

 Олексій Усенко, історик, фахівець з етно-релігійних питань

Ми від початку інакші

Суть українського націоналізму можна зрозуміти, якщо глибоко зануритися в історію. Найперше, що ми там побачимо — це інакшість українців і росіян. Усе почалося за часів Київської Русі, у 9 столітті. Саме на нашій території сформувався основний кістяк тієї держави.

Поняття нація тоді не існувало, її наповнювали слов’янські племена, що й утворили майбутній український етнос. Це були поляни, сіверяни, уличі, древляни, білі хорвати та інші. Жодне з цих племен не увійшло в етногенез ні білорусів, ні сучасних росіян. Натомість етнічний фундамент наших агресивних сусідів заклали фіно-угри, балти та тюрки. Ключову роль відіграло плем’я меря, втім ці факти росіяни намагаються ігнорувати, бо ж тоді втрачається головний міф існування держави — спадкоємність від Київської Русі.

Через те й розповідають, що їхній етнос переважно сформувало слов’янське плем‘я в‘ятичів. Однак і тут є нюанс — науковці довели, що і воно теж є слов’янізованими фіно-уграми.

Єдине слов’янське плем’я, яке жило на території Новгорода — ільменські словени. Ці землі Київська держава вважала своєю околицею

Тому вся культура, якою сучасні росіяни так пишаються, прийшла до них з наших територій. До слова, пізніше новгородських слов’ян Московія знищила. Це увійшло в історію під назвою Новгородська різанина.

Золотоординські часи остаточно розвели шляхи українців і росіян. Останні виявили готовність збирати данину татарам, що дозволило їм стати однією з частин Золотої Орди. Так з’явилося Московське князівство. Покірність правителю, його возвеличення, відсутність права власності — ці риси й лягли в основу взаємин між народом і державою. Україна-Русь обрала для себе розвиток, близький до європейського — самоврядування, право власності та демократія.

 Перші кроки самостійності 

Після занепаду Київської Русі український етнос жив у складі Литовського князівства — однієї з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. У 1569 році утворилася Річ Посполита, яка об’єднала Польське королівство та Велике князівство Литовське. Православним українцям жилося нелегко, вони не були рівноправними з католиками-поляками й литовцями, тож населення зазнавало постійних утисків, ширилася панщина, зростали податки. Через це розгорілися народні повстання, які перетворилися на революцію, а потім на війну на чолі з Богданом Хмельницьким.

Взимку 1649 року він сформулював державну ідею, що передбачала розрив із Річчю Посполитою й утворення незалежної України

Перемоги Богдана Хмельницького в перший рік війни надихали на боротьбу. Гетьман шукав союзників, які допоможуть здолати Річ Посполиту. Москва видавалася не найгіршим варіантом, бо ж сповідувала православ’я й хотіла відвоювати свої території.

У результаті перемовин були підписані Березневі статті, які Московське царство впродовж віків наводить нам як доказ того, що Хмельницький хотів возз'єднатися з Московією. Насправді він шукав військового партнера у війні, хотів об’єднати всі українські етнічні землі в адміністративно-територіальному устрої Війська Запорозького.

Фото: uinp.gov.ua

Фото: uinp.gov.ua

На те, що об’єднання з Московією не було основною метою українців, вказує Битва під Конотопом у 1659 році під проводом гетьмана Івана Виговського. Вона відбулася за 5 років після Переяславської ради, що говорить про зовсім протилежні настрої серед еліти та народу. Звісно, радянські підручники про це ніколи не розповідали.

Варто зауважити, що Переяславська рада стала незручною і для самих росіян. Вони були змушені українізувати свої релігійні традиції, як от хреститися трьома пальцями, а не двома, як зазвичай. У московському народі такі зміни викликали розкол, дійшло навіть до актів самоспалення і до громадянських конфліктів між ніконіанами та старообрядцями.

Здобувати самостійну Україну вирішили на Сумщині

Народження українського націоналізму відбулося не на заході країни, як вважають чимало громадян, а на сході, прямісінько під носом Російської імперії. Після смерті Шевченка в Харкові в 1891 році виникає організація «Братство тарасівців».

Серед її учасників — Микола Міхновський, Іван Липа, Борис Грінченко і Михайло Коцюбинський. Свою програму вони пишуть на Сумщині, у містечку Глинськ. Перед цим присягають на могилі Шевченка поширювати серед українців ідеї Великого Кобзаря. Найголовнішою з них була вільна Україна.

У Глинську «Братство тарасівців» закладає у програму організації політичну мету — здобуття Самостійної України

До того ж у документі прописують визволення української нації з-під російського панування, повну автономію для всіх народів Російської імперії, поширення української мови в усіх сферах життя. З 1900 року за участі вже згадуваного Миколи Міхновського в Харкові утворюються перші українські партії — спочатку «Революційна Українська Партія», а за два роки з’являється «Українська Народна Партія».

Остання бере суто націоналістичний курс — ставить за мету відокремлення від Росії й побудову Української держави. Гасло партії звучить як «Одна єдина й неподільна від Карпат аж по Кавказ. Самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей».

Тим часом у росіян формується свій націоналізм. Власне він також відіграв одну з ключових ролей в розвалі Російської імперії, адже населення ніколи не було на цих територіях суб’єктом, воно не мало в державі жодного впливу, аж тут виявилося, що у простих росіян є якісь свої інтереси!

Визвольні змагання 1917 — 1921 років хоч і не стали для українців переможними, але дали неоціненний досвід створення власної держави в умовах війни. Тоді ми програли, зокрема через те, що робили ставку на Німеччину. Але була ще одна причина поразки — в масах бракувало державницького націоналізму.

Радикальний націоналізм ОУН

Втім, жодна боротьба не проходить безслідно. Оборонці, які під час Національно-визвольних змагань воювали на боці Української Народної Республіки та в складі Української Галицької Армії, перебуваючи на еміграції почали створювати ветеранські спільноти. Однією з таких була «Українська Військова Організація», яку в 1920 році очолив полковник армії УНР Євген Коновалець. З того часу й почав формуватися український організований націоналізм.

Вперше, з метою побудови української держави, цей термін використовує організація «Легія Українських Націоналістів». Її засновують у Чехословаччині наші емігранти — переважно вихідці зі східної України. До слова, саме вони одні з перших почали використовувати гасло «Слава Україні! Героям слава!». Паралельно на Галичині починають виникати такі молодіжні структури як «Група Української Націоналістичної Молоді» і «Союз Української Націоналістичної Молоді».

Члени Організації українських націоналістів. Фото: artefact.org.ua

Євген Коновалець. Фото: kray.org.ua

У 1929 році під керівництвом Євгена Коновальця вони у Відні формують «Організацію Українських Націоналістів». Головна її мета — здобуття незалежної соборної національної держави на всій українських етнічних землях. Учасники ОУН розуміють, що дебатами неможливо побудувати державу, тому формуються у дієву та радикальну організацію.

Скоро на західній Україні вони застосують терор проти представників Польщі й Радянського Союзу. Одного з чиновників радянського консульства ліквідують за організацію штучного Голодомору на сході України. У 1938 році Євгена Коновальця вбиває співробітник НКВС, але ОУН функціонує й надалі.

СРСР був адвокатом гітлерівської Німеччини

Після Першої світової війни територія Закарпаття увійшла до складу Чехословаччини. У березні 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України. Закордонна преса прогнозувала, що до неї скоро приєднають і Радянську Україну.

Сталін розцінює це як розпалювання конфлікту між Німеччиною та СРСР. Взявши цю тезу на озброєння, з трибуни з’їзду партії він звертається до Гітлера. А той чує і дозволяє своїй союзниці Угорщині окупувати Карпатську Україну. Організації Українських Націоналістів та Карпатської Січі чинять збройний спротив, але марно.

Ці події засвідчили кардинальну розбіжність інтересів українських націоналістів, всього українського народу та гітлерівської Німеччини. Протистояння також стало прелюдією до підписання «Пакту Молотова — Ріббентропа», таємна угода якого дозволила Німеччині окупувати Польщу, а Радянському Союзу — Естонію, Латвію, Литву і здійснити спробу окупації демократичної Фінляндії.

Саме керівництво СРСР стало найвпливовішим адвокатом гітлерівської Німеччини на міжнародній арені, що уможливило новий переділ світу

З вуст голови ради народних комісарів СРСР лунали заяви, що вести війну проти гітлеризму — злочинно. 10 лютого 1940 року в Кракові було сформовано Революційний Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Всупереч невдачі українського народу в боротьбі за Карпатську Україну, ОУН усвідомлювала, що є приклад Хорватії та Словаччини. Країн, що змогли отримати та закріпити свою незалежність, хоча і в урізаному варіанті.

Керівництво ОУН домовляється з німецьким керівником Абверу, який, до слова, пізніше буде причетним до замаху на Гітлера, про створення із членів та симпатиків організації двох батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль». Але ж в організації розуміють: довіряти людям, які дозволили Угорщині окупувати Карпатську Україну, не можна. Тому 30 червня 1941 року оунівці проголосили відновлення Української Самостійної Соборної Держави.

Степан Бандера. Фото: galinfo.com.ua

Фото: armyinform.com.ua

Гітлеру це не сподобалося, тому все керівництво ОУН арештовували. До 1944 року лідер українських націоналістів перебуває в концтаборі «Заксенгаузен». Доля його рідних трагічна. Батька, який був священником, розстріляли, двоє рідних братів загинули в «Аушвіці», а сестри багато років провели на засланні. Історики по-різному оцінюють описані події, але сходяться в тому, що в ті часи Україна стала суб’єктом, її позицію побачив увесь світ.

Боротьба кожного з нас - це націоналізм

Серед сучасних російських інтелектуалів домінує думка, що їхньому народу так і не вдалося створити націю, адже в них ніколи не було демократії. Практично увесь час східні сусіди жили при авторитарному режимі та диктатурі й не брали участі в державотворенні. Як народ вони сформувалися при Сталіні й Хрущові й вважають українців ворогами, яких треба знищувати

Чому росіян лякає націоналізм, в тому числі й свій? Тому що він потягне за собою розпад їхньої багатонаціональної країни

Росіяни пам’ятають, що в 1917 році націоналізм став основою руйнації Російської імперії, а в 1991 році націоналізм різних народів ліг в основу розпаду СРСР. До українців у них особлива нелюбов, вони ненавидять наш народ як такий, що має первородство до Київської Русі, а їм самим так і не вдалося сформувати свою ідентичність поза цією давньою державою.

Сучасний російський пантеон особистостей — це Сталін, Катерина ІІ, Петро І, Ленін коли-не-коли і ще Олександр Невський — його люблять за те, що обрав Золоту Орду, а не Європу.

У нас за 30 років сформувався інший пантеон — Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Сагайдачний, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич ряд шістдесятників. Ми не протиставляємося їм, ми просто інші. У цьому і полягає конфлікт

До війни з Україною росіяни не усвідомлювали, що в разі нашої перемоги вони просто зникнуть. Але ми вже перемогли! Одне із головних завдань Путіна провалене — це зменшення впливу України. У цій війні ми його утвердили.

Єдине питання, що залишається за нами — якими будуть кордони нашої країни. Загалом те, що зараз відбувається в нашій державі, а це боротьба кожного окремо взятого громадянина — і є націоналізм. Тому всі, хто підтримує Україну і хто воює за неї — це сучасні націоналісти та державники.

Чому Сумщина вистояла під час нападу Росії

На Сумщині завжди були сильні молодіжні патріотичні організації – Спілка Української Молоді «Сумщина», «Козацьке товариство», «УНА-УНСО», «Молодий Націоналістичний Конгрес», «Молодий Народний Рух». Людям, які стояли на чолі цих громадських організацій, великою мірою через правдиву історію Сумщини та архівні документи вдалося вплинути на свідомість людей, які тут живуть. Тож для росіян було шоком виявити всередині області українців, готових вступити з ними у бій.

Ще один прорахунок наших ворогів — подавати своїм керівникам ту інформацію, яка подобається. Це й завадило об’єктивно оцінити ситуацію перед вторгненням в Україну. Плюс, російська агентура немає інтелектуалів, які б зрозуміли глибинні та фундаментальні відмінності між українським народом та народами путінської Російської Федерації.

Тож насправді вони були шоковані тим, що відбувається. Нині все йде до того, що Росія зазнає поразки й отримає всередині країни серйозні міжетнічні проблеми й громадянську війну. Наша перемога фактично зруйнує її як державу.

Опубліковано: ЦУКР