My comment is not a standard review. I will not analyze the structure and content of Rudling’s book in detail but focus on one issue related to Rudling’s “Holodomor – OUN-UPA” concept. I mean Rudling’s falsification of a document.

I think Rudling falsified a document in his book to discredit Ukrainian memory politics. I provide all the necessary evidence. In my opinion, falsification of documents is a serious violation of standards of professional conduct and the scientific community must react seriously to such cases. Unfortunately, positive reviews of Rudling’s book have already appeared, including Kasianov’s review, which ignored this falsification. I hope my commen will correct this misconception.

Мій коментар не є стандартною рецензією. Я не буду детально аналізувати структуру та зміст книги Рудлінга, а зосереджуся на одному питанні, пов’язаному з концепцією Рудлінга «Голодомор – ОУН-УПА». Я маю на увазі фальсифікацію Рудлінгом одного документа.

Я вважаю, що Рудлінг сфальсифікував документ у своїй книзі, щоб дискредитувати українську політику пам’яті. Я надаю всі необхідні докази. На мою думку, фальсифікація документів є серйозним порушенням стандартів професійної етики, і наукова спільнота повинна серйозно реагувати на такі випадки. На жаль, вже з’явилися позитивні рецензії на книгу Рудлінга, зокрема рецензія Касьянова, в якій ігнорується ця фальсифікація. Сподіваюся, що мій коментар виправить це помилкове уявлення.

ПЕРЕКЛАД СТАТТІ УКРАЇНСЬКОЮ

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ІСТОРІЇ РУДЛІНГОМ: ВИПАДОК ГОЛОДОМОРУ

Андрій Демченко

Контекст

Російська агресія проти України змусила дослідників Голокосту побоюватися, що вони стануть співавторами російської концепції «денацифікації» України в очах світової спільноти, що може зашкодити їхній діяльності. Це дуже відверто й емоційно висловив Сергій Ерліх, редактор журналу «Історична експертиза», під час інтерв’ю з українським істориком Георгієм Касьяновим у 2023 році:

Минулого року, тобто до вторгнення Путіна, я брав інтерв’ю у шведського вченого Пера Рудлінга, який, зокрема, досліджує ОУН/УПА та роль цих організацій у Голокості. […] Після вторгнення Путіна викриття злочинів «національних героїв» України буде розглядатися як робота на Кремль. Що повинен робити чесний історик у цій ситуації? Чи повинен він повністю відмовитися від історій, пов’язаних з Бандерою, ОУН-УПА тощо?[1]

Однак, як показує поява книги Рудлінга[2], «чесні історики» можуть бути спокійні: викриття «злочинів українських «національних героїв»» залишається змістом і метою дослідження Голокосту. Як стверджує Рудлінг у вступі, «Організація українських націоналістів, її міліція та парамілітарні формування повинні бути проблематизовані, деконструйовані та ретельно вивчені. Як символи ліберального, демократичного та плюралістичного суспільства вони є заплямованими героями» (22). У своєму інтерв’ю з Ерліхом Рудлінг визначив зміст і мету своєї професійної діяльності таким чином:

Мене особливо цікавить […] те, що колега називає «Голодомором» – ОУН-УПА наративом української історії. Тобто наративом, зосередженим на твердженні, що визначальною рисою сучасної української історії був організований Москвою геноцид українського народу, в результаті якого в Українській РСР було знищено щонайменше сім або десять мільйонів українців, а також на героїчному описі героїчної боротьби ОУН(б) та УПА проти «вічних ворогів» українського народу. Мене особливо цікавить конкурентна нарація про жертви та мовчання про участь ОУН і УПА в Голокості та волинському погромі 1943 року[3].

Як відомо, Голокост і досі вважається «архетиповим геноцидом – «мірилом», за яким можна виміряти та визначити, чи мав місце геноцид»[4]. Тому дуже цікаво, як дослідники Голокосту «вимірюють» інші геноциди, зокрема Голодомор. Справа в тому, що ті, хто найголосніше звинувачує ОУН і УПА, часто є тими, хто найнаполегливіше применшує значення Голодомору і спотворює його значення. Рудлінг є одним із найагресивніших критиків політики пам’яті ОУН і УПА в Україні.

 «Етнічна група» Рудлінга

Мій коментар не є стандартною рецензією. Я не буду детально аналізувати структуру та зміст книги Рудлінга, а зосереджуся на одному питанні, пов’язаному з концепцією Рудлінга «Голодомор – ОУН-УПА». Я маю на увазі фальсифікацію Рудлінгом документа. У розділі 3, який має назву «Управління пам’яттю в пострадянській Україні», Рудлінг розглядає використання суду для «контролю, управління та регулювання» національної пам’яті про Голодомор. Зокрема, Рудлінг розглядає постанову Київського міського апеляційного суду від 13 січня 2010 року щодо злочину геноциду в Україні в 1932-33 роках. Підкреслюючи, що суд «виніс рішення про геноцид, спрямований на винищення українців, і, як він підкреслив, не будь-якої іншої групи» (106), Рудлінг цитує рішення наступним чином:

Орган кримінального розслідування повністю і всебічно встановив особливий умисел Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубара та Хатаєвича – знищити саме частину української (а не будь-якої іншої) етнічної групи і об’єктивно довів, що цей намір стосувався саме частини української етнічної групи як такої[5]. (106) (курсив Рудлінга – А.Д.).

Рудлінг посилається на англійську версію постанови на інтернет-ресурсі. Однак у цій версії використовується неправильний термін «етнічна група» замість правильного «національна група» (я не досліджував причини помилки веб-сайту). Це можна легко перевірити, порівнявши цитату Рудлінга з українською версією на тому ж веб-сайті або, наприклад, з ідентичною українською версією на веб-сайті Українського інституту національної пам’яті, так різко критикованого Рудлінгом, або, наприклад, з ідентичною українською версією в академічному відкритому виданні на веб-сайті Інституту історії України (рис. 1), який також містить правильну англійську версію.

Рис. 1. Витяг з рішення[6].

Як легко помітити, у рішенні не вживається термін «етнічна група», а лише «національна група». У решті трьох випадках (105, 106), які тут не розглядаються з міркувань стислості, Рудлінг також використовує неправильний термін «етнічна група». На закінчення Рудлінг з відтінком сарказму зазначає: «Цим рішенням суд «вирішив» де-юре історичну дискусію про те, що голод був Голодомором[7] – навмисним геноцидом, спрямованим конкретно і виключно проти етнічних українців, а «не будь-якої іншої» етнічної групи» (106). І відразу після цього він несподівано додає (там само): «Через тиждень, 20 січня 2010 року, Ющенко, зазнавши поразки в першому турі президентських виборів в Україні, призначив покійного Степана Бандеру Героєм України, посмертно нагородивши його найвищою нагородою української держави». Однак факт полягає в тому, що геноцид — це, перш за все, юридичне поняття. Згідно з Конвенцією ООН 1948 року про запобігання та покарання злочину геноциду, саме компетентний трибунал має вирішувати, чи є конкретний злочин геноцидом. Несподівана поява Бандери в темі Голодомору буде обговорена пізніше.

Чи є помилка Рудлінга серйозною?

Це досить серйозна помилка. Рішення базується на Конвенції ООН про геноцид 1948 року, яка визначає чотири різні захищені групи. Термін «національна група» є юридичним: його неможливо сплутати з терміном «етнічна група». Етнічні українці жили в різних частинах СРСР, але Голодомор торкнувся лише тих, хто жив в Україні та на Кубані і міг (в реальності та/або в уяві виконавця) реалізувати своє право на самовизначення та незалежну державу. Звичайно, не існує ізольованої, чистої групи: організатори Голодомору розглядали українців як соціальну, етнічну та національну групу. Однак вони вбивали українців насамперед як національну групу. Етнічна (і соціальна) характеристика лише допомагала їм ідентифікувати цільову групу – українську національну групу. Тому помилка Рудлінга ставить під сумнів визначення Голодомору як злочину геноциду, оскільки вона спотворює матеріальні ознаки злочину. Ця помилка також спотворює історичний контекст і причину геноциду. Нарешті, вона перешкоджає визнанню Голодомору геноцидом у світі та шкодить пам’яті про жертв.

Занепокоєння Рудлінга щодо етнічності

Інтерес Рудлінга до етнічності не обмежується рішенням суду. У тому ж розділі Рудлінг зазначає список СБУ організаторів Голодомору, приділяючи особливу увагу етнічній приналежності євреїв, причетних до злочинів Голодомору:

У липні 2008 року СБУ опублікувала список із 19 осіб, «які забезпечили організаційно-правову базу для політики Голодомору-геноциду та репресій в Україні». Вісім осіб із цього списку мали єврейське походження, і їхня етнічна приналежність була підкреслена включенням у дужках їхніх «справжніх» ашкеназьких імен поряд із слов’янськими іменами. (104)

І що з того? На щастя, Рудлінг пояснив, що мав на увазі, у своїй праці 2019 року:

Ця дія СБУ була частиною ширшої кампанії з метою пом’якшення ролі західноукраїнських націоналістів у Голокості (Kurylo and Himka 2008). Не тільки неможливо встановити етнічне походження людей, відповідальних за голод, але й такий наратив допомагає легітимізувати крайньоправі конспірологічні інтерпретації голоду як геноциду євреїв і росіян проти українського народу, підсилюючи антисемітські упередження[8].

Рудлінг помиляється: етнічний склад організаторів Голодомору, принаймні в репресивних органах, відомий. Наприклад, Юрій Шаповал і Вадим Золотарьов встановили, що в 1932-33 роках «серед вищих кадрів ДПУ Української РСР було 75 осіб, 50 (66,6%) з яких були єврейського походження»[9]. Вісім євреїв, згаданих Рудлінгом, становлять лише 42% списку СБУ. Тут доречно нагадати про національний склад України за найближчим до Голодомору переписом 1926 року: українці – 80%, росіяни – 9%, євреї – 5%. Нарешті, СБУ є правоохоронним органом і повинна розкривати справжні імена злочинців, а не приховувати їх, як вважають Джон-Пол Химка і Рудлінг.

У своїй праці 2019 року[10] Рудлінг пише, що «дискурс Голодомору робить сильний акцент на етнічній приналежності». Далі він зазначає: «Дискурс Голодомору становить особливу інтерпретаційну та політичну структуру, яка концептуалізує цю подію як спрямовану проти конкретної етнічної групи, українців»[11]. (курсив Рудлінга – А.Д.) Дискурс Голокосту також робить сильний акцент на етнічній приналежності. І що з того?

Чому етнічна приналежність така важлива для Рудлінга?

Є кілька причин. По-перше, Голокост є домінуючою темою на Заході, а Голодомор як геноцид етнічних українців може загрожувати його статусу. Як зазначив Клаус Леггеві, «класифікація Голодомору як геноциду викликала і продовжує викликати протести, особливо серед єврейських організацій, оскільки вона […] релятивізує Голокост і заперечує унікальність винищення євреїв»[12]. Пітер Новік пояснює: «В єврейському дискурсі про Голокост ми маємо не просто змагання за визнання, а змагання за першість. Це набуває багатьох форм. Однією з найпоширеніших і найпотужніших є гнівне наполягання на унікальності Голокосту»[13]. Новік цитує голову Комісії Нью-Джерсі з питань освіти про Голокост, який стверджував, що викладання про жертви поляків та українців «розмиє і навіть заперечить унікальність Голокосту»[14]. Рудлінг також вважає, що «систематичне зловживання» терміном «геноцид» в Україні «затьмарило Голокост» (342). Дивно: хоча Рудлінг часто цитує Юджина Фінкеля і Тімоті Снайдера, він не згадує, що саме Фінкель і Снайдер, а не українські націоналісти, першими визначили злочини росіян в Україні як геноцид.

По-друге, вчені, які не приймають геноцидну теорію Голодомору, вважають, що Голодомор не був спеціально спрямований проти етнічних українців. Зокрема, Хіроакі Куромія заявляє: «Ті, хто вивчає Великий голод з точки зору СРСР в цілому, як правило, заперечують специфічний український фактор: що голод був по суті терором, спрямованим проти етнічних українців, або геноцидом українців. […] Щоб підтримати теорію геноциду українців, потрібні докази того, що Кремль явно або неявно дискримінував етнічних українців. […] Дійсно, голод сильно вразив Україну; дійсно, Сталін не довіряв українським селянам і українським націоналістам. Однак немає достатніх доказів того, що Сталін організував голод, щоб покарати саме етнічних українців»[15]. Я не погоджуюся з останнім твердженням Куромії, але не буду тут його коментувати.

По-третє, Україна, як частина Східної Європи, на Заході міцно асоціюється з етнічним або «кровним» націоналізмом: «Не тільки спадщина німецької та російської історичних спільнот, а й післявоєнний політичний порядок посилили маргіналізацію Східної та Центральної Європи в північноамериканській академічній політиці. […] Історія регіону стала асоціюватися з націоналізмом, антисемітизмом та етнічним іредентизмом […]. Як наслідок, кривава спадщина націонал-соціалізму та фашизму, а також їхніх східно- та центральноєвропейських колабораціоністів сприяла демонізації націоналізму як такого… Добрий або «громадянський» націоналізм притаманний країнам НАТО, тоді як Східна Європа (особливо Балкани) та третій світ загалом схильні до поганого або «етнічного» чи «кровного» націоналізму. Очевидно, що Україна, як частина східної половини європейського континенту, була віднесена до «поганої» категорії»[16].

Дотримуючись цієї думки, Рудлінг стверджує: «Поняття раси явно вплинули на етнополітичне насильство ОУН(б) під час війни, підкреслюючи масові антиєврейські погроми в Західній Україні влітку 1941 року та їхні систематичні масові вбивства польської меншини на Волині та в Східній Галичині в 1943–1944 роках» (296). Очевидно, етнічність не є достатньою для Рудлінга, оскільки він присвятив окремий розділ расовим та євгенічним ідеям в українській націоналістичній традиції (255). Незважаючи на його успіх, багато питань залишаються відкритими: зокрема, не ясно, чи українські націоналісти використовували єврейську кров для ритуальних цілей.

По-четверте, Рудлінг вважає, що Голодомор не можна розглядати окремо від ОУН та УПА – українських націоналістичних організацій, яких Рудлінг звинувачує в антисемітизмі, расизмі, етнічних чистках та участі в Голокості. Підхід Рудлінга до Голодомору не є оригінальним: він повністю базується на ідеях Джона-Пола Химки, чиї «Втручання» цитує Рудлінг (103). Хоча Рудлінг пише про два стовпи української політики пам’яті – «дискурс Голодомору» та «культ ОУН і УПА» (там само) – він, слідуючи Химці, розглядає їх як єдину українську нарацію «ОУН-УПА – Голодомор». Саме тому Рудлінг несподівано згадав Бандеру, обговорюючи постанову суду (106). У своїх «Втручаннях» Химка висунув свої тепер уже «класичні» заперечення проти інструменталізації Голодомору з антиукраїнськими підтекстами: «Аргумент про геноцид використовується для підкріплення кампанії з уславлення антикомуністичного опору українських націоналістів під час Другої світової війни. Я не вважаю, що українці, які прийняли спадщину воєнних націоналістів, повинні закликати світ співчувати жертвам голоду, якщо вони не здатні співчувати жертвам націоналістів. Крім того, я вважаю, що є щось неправильне в кампанії, яка знаходить найбільший відгук у тій частині України, де голоду не було, та в закордонній діаспорі, що походить з цього регіону»[17]. У своїй праці 2019 року Рудлінг цитує подібні заперечення: «Як зазначив Джон-Пол Химка (нар. 1949), «термін (Голодомор – А.Д.) вживається переважно тими, хто вважає голод 1932–1933 років в Україні геноцидом». Химка стверджує, що українська діаспора в Північній Америці «має особливий мотив позиціонувати себе як жертву: щоб спростувати статус винуватця. Вона намагається створити образ українців як народу, якому було заподіяно зло, а не як виконавців зла. Точніше кажучи, вона намагається створити історію жертв, навіть більшу за Голокост, центральну подію Другої світової війни, навколо якої були сформульовані звинувачення проти них»[18]. У своїй праці «Помилкові методи»[19] Роман Сербин висунув аргументи проти заперечень Химки, які не цитуються Рудлінгом, зокрема: i) інструменталізація історичної події не змінює її суті; ii) визнання злочину геноцидом залежить від об’єктивних критеріїв, а не від географічного розподілу його популярної підтримки.

Тож чому Рудлінгу потрібна етнічність? Очевидно тому, що на думку Рудлінга, етнічність дискредитує українську політику пам’яті . Справа в тому, що якщо Україна тісно асоціюється з етнічним або «кровним» націоналізмом, а пам’ять про Голодомор тісно пов’язана з пам’яттю про ОУН і УПА, як припускає Рудлінг, а ОУН і УПА тісно пов’язані з етнічними чистками, расизмом і антисемітизмом, як стверджує Рудлінг, то українська політика пам’яті буде заплямована.

Чи потрібно фальсифікувати документ, щоб критикувати українську політику пам’яті?

Цитуючи рішення суду, Рудлінг використав неправильний термін «етнічна група» замість правильного «національна група». Насправді в інших випадках він дуже уважно ставиться до перекладу та транслітерації: «нація» (natsiia) (99, 103, 281), «народ» (narid) (103), «партійна доктрина» (partiinist’) (86, 125, 129, 130) тощо. Рудлінг навіть виправляє інших авторів, коли вони роблять помилки: наприклад, Рудлінг виправив Тараса Кузьо, коли той помилково переклав Holodomory [Голодомори] як Голодомор в однині: «Мається на увазі Голодомори, в множині […]» (342).

Рудлінг використав неправильну англійську версію рішення, але проігнорував правильну українську версію на тому ж веб-сайті. Він також проігнорував обидві версії повідомлення прес-служби СБУ від 13 січня 2010 року (саме дата судового засідання) з правильним терміном «національна група» на тому ж веб-сайті. Дивно, але Рудлінг проігнорував академічні видання 2013[20] та 2014[21] років з правильними версіями постанови суду на веб-сайті Інституту історії України. Рудлінг також проігнорував відому «Енциклопедію Голодомору 1932–1933 років в Україні»[22] 2018 року на веб-сайті Інституту з окремою статтею присвяченою постанові суду.

Отже, джерела, що містять текст рішення, існують з 2010 року. Однак з усіх цих джерел Рудлінг вибрав лише одне з неправильним терміном. Чи можливо, щоб такий скрупульозний науковець, як Рудлінг, міг пропустити інші? Це малоймовірно. Справа в тому, що коли йому потрібно принизити ОУН, він готовий навіть заглянути в труси її лідерів. Хоча цей епізод не був включений до розділу про євгеніку, він залишився в попередній версії, опублікованій як окрема стаття[23]. У статті Рудлінг стверджує, що в результаті поранення, отриманого під час війни, Ярослав Стецько зазнав ушкодження геніталій і став євнухом (я не знайшов підтвердження цього факту в літературі, на яку посилається Рудлінг). Тому не дивно, що перше, що помічає читач у книзі Рудлінга, – це навіть не її журналістський, далекий від академічного, стиль, а її вибірковий характер (перелік прикладів занадто довгий, щоб наводити його в цій короткій замітці).

То ж чи є помилка Рудлінга випадковою? Навряд чи. Справа в тому, що Рудлінг знав, що суд визначив національну групу як цільову групу Голодомору, а не етнічну. У своїй праці 2013 року Рудлінг зазначає: «Також судова система отримала свою роль у цьому процесі; в останні дні президентства Ющенка Київський апеляційний суд посмертно визнав Сталіна та «керівництво більшовицького тоталітарного режиму винними у геноциді української національної групи»[24]. У своїй книзі Рудлінг цитує Касьянова «Розрита могила» (90, 98) і «Меморіальне зіткнення» (336, 353), але ігнорує зауваження Касьянова: «12 січня 2010 року Київський апеляційний суд розпочав розгляд кримінальної справи, порушеної Службою безпеки України «за вчинення геноциду» представниками верховної влади Української РСР і СРСР проти «частини української національної групи»[25]. (курсив мій – А.Д.)

Отже, ми робимо висновок, що помилка Рудлінга не була випадковою: Рудлінг навмисно сфальсифікував рішення суду. Чому? Щоб дискредитувати українську політику пам’яті. Він, ймовірно, був упевнений, що в такій країні, як Україна, де Бандера і Шухевич є героями, суд міг прийняти тільки таке рішення. Рудлінг вибрав неправильний термін, тому що був упевнений, що навіть якщо він сфальсифікує рішення, з ним нічого не трапиться, оскільки Голокост є домінуючим дискурсом на Заході, а Україна настільки слабка, що її думка буде проігнорована.

З огляду на фальсифікацію, книгу Рудлінга не можна серйозно сприймати як надійний опис історичних постатей та подій, які він вирішив описати, а лише як навмисну пропаганду. Попередня версія розділу Рудлінга, що містила фальсифікацію, була опублікована як окрема стаття у 2021 році (81). У статті Рудлінг дякує «Андреасу Умланду, який запросив конструктивні та дуже корисні коментарі від не менше ніж п’яти (!) анонімних рецензентів»[26]. (окличний знак належить Рудлінгу – А.Д.) У книзі Рудлінг також дякує «Андреасу Умланду, чий ентузіазм відіграв неабияку роль у виданні цього тому. З Києва, що перебував під російським бомбардуванням, Андреас запросив конструктивні та дуже корисні коментарі від декількох анонімних рецензентів. Внесок та відгуки Юлії Федор та Юлії Юрчук покращили текст» (10). Можна лише висловити здивування, що жоден із цих експертів не помітив фальсифікацію.

Примітки

1 Kasianov, 175.

2 Rudling, Tarnished Heroes.

3 Rudling, 19-20.

4 Gordon and O’Sullivan, Colonial Paradigms of Violence, 16.

5 Rudling’s italics.

6 Vasylenko, Antonovych, Holodomor 1932–1933 rokiv, 290. Emphasis added.

7 Rudling’s italics.

8 Rudling, “Anti-Semitism and the extreme right,” 220.

9 Shapoval and Zolotarov, “The Jews among senior personnel,” 52.

10 Rudling, “Terror Remembered, Terror Forgotten,” 416 – 417.

11 Rudling’s italics.

12 Leggewie, Lang, Der Kampf um die europäische Erinnerung, 130.

13 Novick, The Holocaust in American Life, 23.

14 Ibid., 218.

15 Kuromiya, “The Soviet Famine of 1932–1933 Reconsidered,” 667, 673 – 674.

16 Von Hagen, “Does Ukraine Have a History?” 662.

17 Himka, “Interventions,” 212.

18 Rudling, “Terror Remembered, Terror Forgotten,” 416.

19 Serbyn, “Erroneous Methods.”

20 Vasylenko, Antonovych, Holodomor 1932–1933 rokiv.

21 Gerasimenko, Udovichenko, Genocide in Ukraine in 1932–1933.

22 Marochko, The Encyclopedia of Holodomor, 340.

23 Rudling, “Eugenics and Racial Anthropology,” 81, 85.

24 Rudling, “Memories of ‘Holodomor’,” 242.

25 Kasianov, Rozryta Mohyla, 70; Memory Crash, 114. Emphasis added.

26 Rudling, “Managing Memory,” 85. Rudling’s exclamation mark.

 БІБЛІОГРАФІЯ

Gerasimenko M. and V. Udovichenko, eds. Henotsyd v Ukraini 1932–1933 rr. za materialamy kryminalnoi spravy № 475 [Genocide in Ukraine in 1932–1933 based on the materials of criminal case No. 475]. Kyiv, 2014. http://resource.history.org.ua/item/0009701

Gordon, Michelle and Rachel O’Sullivan. “Introduction: Colonial Paradigms of Violence.” In Colonial Paradigms of Violence. Comparative Analysis of the Holocaust, Genocide, and Mass Killing, edited by Michelle Gordon and Rachel O’Sullivan, Göttingen, 9 – 29. 2022.

Himka, John-Paul. “Interventions: Challenging the Myths of Twentieth Century Ukrainian History.” In The Convolutions of Historical Politics, edited by Alexei Miller and Maria Lipman, 211–238. Budapest: Central European University Press, 2012.

Kasianov, Georgiy. Memory Crash: The Politics of History in and around Ukraine 1980s–2010s. Budapest: Central European University Press, 2022.

Kasianov, Georgiy. Rozryta mohyla: Holod 1932–1933 rokiv u politytsi, pam’iati ta istorii (1980-ti-2000-ni). Kharkiv: Folio, 2018.

Kasianov, Georgiy. “’There are people in Russia who protest, who receive fines and then jail terms.’ Interview with G. V. Kasianov.” Interview by Sergei Erlich. The Historical Expertise 34, no. 1 (2023):163–180. https://www.istorex.org/post/ георгий-касьянов-в-россии-есть-люди-которые-протестуют-которые-получают-штрафы-а-потом-и-сроки

Kuromiya, Hiroaki. “The Soviet Famine of 1932–1933 Reconsidered,” Europe-Asia Studies 60, no. 4 (2008): 663-675.

Leggewie, Claus, and Anne Lang. Der Kampf um die europäische Erinnerung: Ein Schlachtfeld wird besichtigt. Munich: Beck, 2011.

Marochko, Vasyl, ed. Entsyklopediia Holodomoru 1932 – 1933 rokiv v Ukraini [Encyclopedia of Holodomor in 1932 – 1933 in Ukraine]. Drohobych: Kolo, 2018. http://resource.history.org.ua/item/0014295

Novick, Peter. The Holocaust in American Life. New York: Houghton Mifflin Company, 1999.

Rudling, Per Anders. “Anti-Semitism and the extreme right in contemporary Ukraine.” In Mapping the Extreme Right in Contemporary Europe From Local to Transnational, edited by Mammone A. et al., 189 – 205. Hoboken: Routledge, 2012.

Rudling, Per Anders. “Eugenics and Racial Anthropology in the Ukrainian Radical Nationalist Tradition” Science in Context, vol. 32, no. 1 (2019): 67-91.

Rudling, Per Anders. “’It is a sobering thought that ‘memory laws’ was originally a West European invention.’ Interview with Per Rudling. Interview with Per Rudling.” Interview by Sergei Erlich. The Historical Expertise 27 no.7 (2021):9–20. https://ac1e3a6f-914c-4de9-ab23-1dac1208aaf7.usrfiles.com/ugd/2fab34_e706503f64fe45b4822c25d2b3c8fd4b.pdf

Rudling, Per Anders. “Managing Memory in Post-Soviet Ukraine: From “Scientific Marxism-Leninism” to the Ukrainian Institute of National Memory, 1991 – 2019.” Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 7, no. 2 (2021): 85–134.

Rudling, Per Anders. “Memories of ‘Holodomor’ and National Socialism in Ukrainian Political Culture.” In Rekonstruktion des Nationalmythos?: Frankreich, Deutschland und die Ukraine im Vergleich, edited by Yves Bizeul, 227–258. Göttingen: V&R Unipress, 2013.

Rudling, Per Anders. Tarnished Heroes: The Organization of Ukrainian Nationalists in the Memory Politics of Post-Soviet Ukraine. Stuttgart: Ibidem Press, 2024.

Rudling, Per Anders. “Terror Remembered, Terror Forgotten: Stalinist, Nazi, and Nationalist Atrocities in Ukrainian ‘National Memory.” In World War II Re-explored: Some New Millennium Studies in the History of the Global Confict, edited by Suchoples, J. et al., 401 – 428. Berlin: Peter Lang, 2019.

Serbyn, Roman. “Erroneous Methods in J.-P. Himka’s Challenge to “Ukrainian Myths.” Current Politics in Ukraine. Opinion and analysis on current events in Ukraine, August 7, 2011. https://ukraineanalysis.wordpress.com/2011/08/07/ erroneous-methods-in-j-p-himka%E2%80%99s-challengeto-%

E2%80%9Cukrainian-myths%E2%80%9D/

Shapoval, Yu. and V. Zolotaryov. “The Jews among senior personnel of GPU–NKVD of the UkSSR during 1920th–30th.” From the archives of the VUChK, GPU, NKVD, KGB 34, no.1 (2010):53–93. http://resource.history.org.ua/publ/gpu_2010_1_53

Vasylenko, Volodymyr, and Myroslava Antonovych, eds. Holodomor 1932–1933 rokiv v Ukraini iak zlochyn henotsydu zhidno z mizhnarodnym pravom [The Holodomor of 1932–1933 in Ukraine as a Crime of Genocide under International Law] (in English and Ukrainian). Kyiv: Vydavnychyi dim “Kyievo-Mohylianska akademia,” 2013, http://resource.history.org.ua/item/0010125

Von Hagen, Mark. “Does Ukraine Have a History?” Slavic Review, 54 no. 3 (1995): 658-673