ВСТУП

У большевицькій пресі часто можна зустріти твердження, що в СССР, під керівництвом комуністичної партії і совєтської влади, наука, стоячи на засадах марксо-ленінської теорії, досягла високого розвитку, що вона своїми досягненнями далеко перевищує науку “гнилого” Заходу. Факти свідчать про щось зовсім протилежне. Коли можна говорити про якісь успіхи в СССР в галузі науки, то це стосується виключно  наук природничих і фізико-математичних. Щодо наук гуманітарних, то, за винятком археології, вони за большевицького панування не тільки не пішли вперед, а навпаки — перебувають у стані великого регресу. Це стосується, між іншим, і  педагогіки.

Не може бути сумніву, що большевики приділяють дуже багато уваги не тільки питанням педагогічної практики, але й педагогічної теорії. Про це свідчать організації численних педагогічних станцій, дослідчих педагогічних інститутів, кабінетів, лабораторій, а особливо заснування під час другої світової війни Академії педагогічних наук в Москві, яка вже в 1944 р. мала понад тисячу співробітників. А все ж таки педагогіка, як наука, перебуває в СССР на дуже низькому рівні. До 1936-1937 рр. в СССР не було жодного підручника з педагогіки для вищих педагогічних шкіл, внаслідок чого вони повинні були користуватися з підручника Шимкевича, призначеного для середніх педагогічних шкіл. Тільки в 1936 р. вийшов підручник Пістряка, але в 1938 р. був заборонений, а сам Пістряк арештований. У 1940 р. вийшли підручники Груздьова і Каірова російською мовою та Чавдарова українською. Але науковий рівень їх невисокий. Це фактично політграмота в педагогічному аспекті.

Щоб зрозуміти жалюгідний стан педагогічної теорії в СССР, досить порівняти його зі станом у дореволюційній Росії. Царський уряд взагалі мало надавав уваги вихованню молоді, а ще менше –  розвиткові педагогічної теорії. Дуже характеристичним є те, що в дореволюційних університетах не було навіть катедри педагогіки. І все ж таки протягом другої половини XIX ст. дореволюційна Росія дала таких трьох видатних педагогів, як українець К. Ушинський, твори якого мають всі ознаки геніяльности, П. Лесгафта і Каптерева. Крім цього, до большевицької революції виступали такі відомі педагоги, як Тихоміров, Вахтерев, Балталон, Ягодовський та інші.

Тим часом за большевицького панування СССР протягом 37 років не дав жодного педагога-теоретика, якого можна було б поставити поряд не то що з Ушинським або  Лесгафтом, а навіть з Каптеревим. Але СССР, як “передова країна світу”, як “країна перемігшого соціалізму”, не може обійтися без геніяльних людей у жодній галузі теоретичної і практичної діяльности. І тому на становище геніяльного педагога большевики висувають українця з походження—Антона Семеновича Макаренка. Про нього часто пишуть у газетах, його твори видаються і перевидаються. У 1950 р. вийшов у семи томах повний збір творів Макаренка. У 1951 р. “Трудрезервиздат” видав збірку вибраних його творів, у передмові якої В. Гмурман, старший науковий співробітник Інституту теорії педагогіки, називає Макаренка не тільки “уславленим”, але й великим совєтським педагогом. (А. С. Макаренко. О воспитании молодежи. – М., 1951, с. 3, 17). А біографічний нарис про нього, вміщений у кінці збірки, починається так: “Антон Семенович Макаренко присвятив своє життя комуністичному вихованню дітей. Внаслідок багаторічної праці він створив на основі марксо-ленінського вчення класичні (курсив наш – Г. В.) наукові твори з педагогіки” (с. 370).

Але мало того –  ім’я Макаренка стає відомим і за кордоном. У 1954 р. вийшла у Франції книжка Марії Лезіної про Макаренка як совєтського педагога з передмовою проф. Валлона. Авторка книжки дає дуже високу оцінку як практичній педагогічній діяльності Макаренка, так і його педагогічним поглядам. Рецензію на книжку Лезіної написав і вмістив у “Веснику Института по изучению истории и культуры СССР” відомий філософ і педагог В. Зінківський, що був до революції професором Київського університету. Він пише: “Ім’я Макаренка тепер відоме далеко за межами Росії: його “Педагогічна поема”, що розповідає про роботу автора з безпритульними, привернула до себе загальну увагу”. (“Весник Инст. по изучению истории и культуры СССР”, ч. 5, с. 131). Він підтверджує також, що Лезіна вірно й точно передала ідеї Макаренка, але через відсутність достатньої історичної перспективи невірно висвітлила їх. В. Зінківський заперечує думку Лезіної про те, що “славні принципи своєї системи Макаренко запозичив у марксистів”,  тим часом як “марксизм не має жодного відношення до педагогіки”. Мало того, проф. Зінківський стоїть на тому, що “прокомуністичні симпатії Макаренка ніякого відношення до його “дєрзаній” не мали”. У кінці своєї рецензії проф. Зінківський робить закид Лезіній, що у неї нема належних перспектив як  стосовно російської педагогіки, так і  стосовно російських умов життя. Що ж до самого Макаренка, то, як видно з короткої рецензії проф. Зінківського, останній теж ставиться дуже позитивно до нього і проводить паралелю між ним та геніяльним педагогом Пестальоцці.  Макаренка він називає “мрійником”.

Згадана рецензія дуже характеристична. Вона є одним з численних доказів того, що докладно в питаннях СССР може розбиратись тільки той, хто більш-менш довгий час жив під совєтами і знає підсовєтське життя не тільки з совєтської преси, а й зі  власних спостережень.

Це повністю стосується і  педагогічної діяльности та теоретичних праць Макаренка. Не може бути сумніву в тому, що ім’я його стало відоме “далеко за межами Росії”. Але було б бажаним, щоб західній світ мав вірне уявлення про підсовєтське життя взагалі і про совєтську освіту й виховання зокрема. Було б бажаним, щоб Захід мав вірні уявлення і про Макаренка, якого большевики в останній час, з певних політичних міркувань, про які мова буде далі, піднесли на постамент геніяльного педагога. Завдання моєї статті і полягає в тому, щоб подати по змозі правдиві відомості про Макаренка та його педагогічні праці. При цьому я буду спиратись не тільки на педагогічні твори Макаренка, а й на особисті спогади про нього. Річ у тому, що я в 1918-1919 рр. був викладачем Полтавського учительського інституту, в якому до 1917 р. учився Макаренко, знав його особисто від 1919 до 1925 р., — зустрічався з ним на педагогічних конференціях, де дебатував з ним про виховання, був у керованій ним колонії ім. Горького.

Але для того, щоб вірно й докладно зрозуміти педагогічну діяльність і твори Макаренка, треба знати умови, в яких він працював, зокрема треба знати причини й природу дитячої безпритульности, бо педагогічна діяльність Макаренка полягала, власне, у тому, що він керував колонією безпритульних і на засадах цієї праці побудував свою педагогічну систему. Тому перш ніж приступити до характеристики педагогічної діяльности Макаренка, ми коротко зупинимось на питанні дитячої безпритульности в СССР. Згадаємо і про відомих нам педагогів, які, як і Макаренко, працювали з безпритульниками. Це дасть нам можливість порівняти діяльність Макаренка з педагогічною діяльністю інших педагогів і краще з’ясувати характеристичні властивості вдачі Макаренка та його педагогічної діяльности.

  БЕЗПРИТУЛЬНЕ ДИТИНСТВО В СССР, ДИТЯЧІ БУДИНКИ І КОЛОНІЇ

Для західнього европейця й американця не зовсім ясно, що таке безпритульне дитинство. Живучи в Німеччині, ми не зустрічаємо безпритульних дітей, хоч під час другої світової війни багато міст Німеччини було зруйновано, багато німецьких вояків було вбито на війні або залишилося в полоні, зоставивши на батьківщині своїх дітей сиротами.

Але в СССР, де “під сонцем сталінської конституції процвітає щасливе й радісне дитинство”, дитяча безпритульність є звичайним і добре знайомим явищем. Безпритульні діти –  це ті, що не мають притулку, себто постійного мешкання, не мають батьків і близьких родичів або залишили їх. Основні причини дитячої безпритульности такі: 1) війна, 2) злидні, 3) жорстокість совєтської влади, що грабувала й грабує населення, безоглядно нищить або засилає на каторгу мільйони людей, залишаючи сиротами їхніх дітей.

Якраз остання причина, а саме – нечувана в історії людства жорстокість совєтської влади –  і є основною причиною дитячої безпритульности в СССР. Доказом цьому може бути, між іншим, відсутність дитячої безпритульности в Німеччині, про що ми згадували вище. Хоч дітей-сиріт у Німеччині багато, але завдяки піклуванню держави про матеріяльний стан населення вони не залишаються без опіки.

Ще в перші роки большевицької революції, коли на теренах СССР, особливо в Україні, шаліла громадянська війна, багато дітей залишилося без батьків, бо їх повбивали большевицькі банди. Крім того, у перші роки революції большевики жорстоко грабували населення, особливо селян: забирали в них збіжжя, худобу, домашнє майно. Найчастіше жертвами грабунку ставали працьовиті, заможні селяни. Останніх грабували не тільки військові большевицькі банди, але й місцеві т. зв. незаможні селяни. Це називалось “розкуркулюванням”. Грабунок селян набув нечувано страшних форм з 1929 р., коли почалась т. зв. колективізація сільського господарства. У її часі большевики не тільки відбирали останнє майно у нещасних селян, але й викидали їх із хат. Батьків арештовували, а жінок і дітей вивозили навіть зимою на околиці села, в яри і провалля, забороняючи іншим селянам давати їм притулок. У таких умовах діти залишали батьків і, рятуючи життя, часто йшли у місто. Удень вони переважно вештались по базарах, намагаючись щось украсти в торговок або витягаючи продукти чи гроші у покупців. При цьому безпритульні часто діяли організовано і їх важко було спіймати. Але іноді їх ловили й жорстоко били. Часто безпритульні діти рились по смітниках і ямах, шукаючи покидьків для поживи. Ночували безпритульні діти на залізничних двірцях, залазячи під ослони, у під’їздах великих будинків, під мостами, навіть у залишених надворі бочках. Але і звідти їх часто виганяли навіть у люті морози. Деякі з безпритульних дітей залишали свій край і їхали в Азію. Особливо багато безпритульних їхало в Ташкент, що набув репутацію “города хлебного”. Дорога туди була небезпечна. Безпритульні намагалися залізти у вагони під ослони, їхали на гальмах, на вугіллі і т. п. Звідти їх часто викидали, і вони чекали на нові потяги. Багато безпритульних гинуло внаслідок нещасних випадків або від холоду й голоду.

До цього ще треба додати, що безпритульними ставали іноді й діти забезпечених батьків, навіть партійців. Причиною цього був розвал родини, що в большевицьких умовах було досить частим явищем.

Безпритульні діти, що через суворі умови життя рано втрачали суто дитячі риси, творили собою своєрідне суспільство. Це був особливий світ, вороже наставлений до тих, хто не належав до нього. У цьому світі існувала своя особлива етика, якої твердо дотримувалися безпритульні. Були навіть свої закони і кари. Дуже суворо каралась зрада таємниць безпритульного життя і зрада товаришів. За це іноді безпритульні вбивали винних. Особливо безпритульні ненавиділи міліціонерів, називаючи їх “лягавими”.

Побут і настрої безпритульних відбиті в їхньому своєрідному фолькльорі. Ось уривки однієї з пісень безпритульників. У ній відбиті настрої і побут старших безпритульників, що вже стали “урками”, або професійними злочинцями.

В темном переулке

Встретились два урка,

И один мне урка говорит:

“3драствуй, моя Мурка, Мурка дорогая,

Здраствуй, моя милка, й прощай.

Ты зашухерила все мои малины,

А тепер маслину получай.

Али не житуха

Была тебе с нами,

Али не хватало барахла?

Что ж тебя заставило

Связаться с лягавыми

И пойти работать в губчека?

Раньше ты носила шелковые платья,

Лаковые туфли на большой,

А теперь ты ходишь

В стоптанных балетках,

Потому что стала ты уж не блатной”.

Як бачимо, змістом цієї пісні є вбивство дівчини, що зрадила безпритульників і передала чекістам таємниці “маліни” — схованки безпритульних.

А ось друга пісня, що відбиває сумні настрої безпритульника, який рано залишився сиротою і не встиг ще зовсім очерствіти:

А в саду при долине

Там поет соловей,

А я, мальчик на чужбине,

Позабыт от людей.

Позабыт, позаброшен

С молодых, юных лет,

Сам остался сиротою,

Счастья-доли мне нет.

Ой, умру я, умру я,

Похоронят меня,

И никто не узнает,

Где могилка моя.

И никто не узнает,

И никто не придет,

Только раннею весною

Соловей запоет.

Безпритульні хлопці й дівчата жили разом, і тому про якусь статеву стриманість між ними не могло бути й мови.

Безпритульні навіть виробили свій жарґон, незрозумілий для інших. Так, напр., місце, де збирались безпритульні, називалось “маліна”, приятель — “корешок”. Для означення високої якости людини чи речі вживався вираз: “на большой с присыпкой”. Мова безпритульників, між якими немало було злочинців, називалась у суспільстві “блатной”. Багато слів і виразів з неї перейшло до мови “обивателів”, засмітивши її. Як приклад, можна навести такі вислови: “він придбав це по блату”, “парень свой в доску” і т. п. Такі вислови особливо звертають на себе увагу тих, хто виїхав з СССР в перші роки революції і вже після другої світової війни зустрівся з новими емігрантами.

Уже з перших років революції, приблизно з 1920 р., большевицька влада починає боротьбу з дитячою безпритульністю. З цією метою засновуються спеціяльні виховні установи для безпритульних дітей. Серед совєтських педагогів виникає навіть течія, в основу якої була покладена думка, що основним освітньо-виховним закладом в СССР мусить бути не школа, а дитячий будинок, установа інтернатного типу. На думку прибічників цієї течії, лише інтернат може виховати справжніх комуністів. Тут на дітей менше може впливати зовнішнє оточення, пройняте “буржуазним” духом; діти, перебуваючи під постійним впливом педагогів, легше і глибше впоять у себе комуністичну ідеологію і мораль; тут легше, ніж у школі, можна реалізувати ідеї Маркса про політехнічне навчання, про об’єднання теоретичної освіти з виробничою працею.

Виховні установи для безпритульних поділялись на такі типи: колектори, дитячі будинки і дитячі містечка (городки).

Колектори були установами, куди збирали безпритульних дітей, щоб потім примістити їх на постійне перебування в дитячий будинок або дитяче містечко. Тут дітей обстежували й підготовляли до інтернатного життя. Найбільш поширеним типом установ для безпритульних дітей були дитячі будинки. У перші роки революції вони існували в кожному місті і навіть у великих селах.

Дитячі містечка — це були великі заклади, в яких жило від 5 до 10 тисяч дітей. Вони мали декілька великих будинків, своє господарство і свої землі. В Україні існували два таких великих дитячих містечка: в Києві й Одесі. Меншого розміру дитяче містечко було в Полтаві. Крім того, існували ще т. зв. “колонії безпритульних”. Вони містились у колишніх монастирях або в сільських місцевостях і мали досить значне хліборобське господарство.

Серед педагогів, що працювали з безпритульними дітьми,  немало було ідейних і здібних людей, відданих своїй праці. Про декого з них я й хочу згадати, бо вони заслуговують на те, щоб нащадки не забували про них.

Перш за все згадаю про Харитину Данилівну Савченко. Вона народилась на Полтавщині в родині священика. Училась у Полтавській єпархіальній жіночій школі, яку скінчила приблизно 1900-1901 рр. Після закінчення освіти була вчителькою сільської народньої школи. Познайомився я з нею в 1921 р. в селі Біликах, де я керував педагогічними курсами, а Харитина Савченко завідувала дитячим будинком. Це була виняткова людина, що цілком віддала себе безпритульним дітям; їй не потрібні були жодні теорії, вона зовсім не цікавилась тим, чи дитячий будинок найбільше відповідає завданням комуністичної освіти, чи ні. Вона всею душею співчувала нещасним безпритульним дітям і, не жаліючи ні часу, ні сил, докладала всіх зусиль, щоб полегшити їх долю. Місцеве волосне “начальство” не було дуже гуманним і неохоче давало матеріяльну допомогу дитячому будинку. Але Харитина Данилівна була дуже настирлива. Вона часто ходила в місцевий виконавчий комітет і таки добивалась того, що черстві, бездушні сільські комуністи давали все потрібне для дитячого будинку.

Під її опікою були і діти років по два-три, що залишились без батьків. Харитина Данилівна тримала їх у своїй кімнаті і піклувалась про них з ніжністю справжньої матері. Тримала вона у своїй хаті і хворих дітей.

Особливо зворушило мене ставлення Харитини Данилівни до двох дівчаток на прізвище Борт. Батьки їх, як “куркулі”, були ограбовані й розстріляні місцевими виконкомщиками, а вони самі були приміщені в дитячий будинок. Старшій дівчинці було тоді років 10-11, меншій — 8-9. Ростріл родичів відбувся на їхніх очах, і вони глибоко відчували весь цей жах. Це відбивалось у всій їхній поведінці. У перші дні перебування в дитячому будинку вони справляли враження насмерть переляканих тваринок. Але Харитина Данилівна оточила їх такою увагою і ніжною любов’ю, що в скорому часі на їхніх обличчях щез вираз страху, і вони почали входити в життя будинку.

Буваючи досить часто в Білицькому дитячому будинку, я не помітив, щоб діти багато й систематично працювали над наукою. Зате всю увагу свою Харитина Данилівна звернула на те, щоб якнайбільше наповнити життя їх радістю. З допомогою своїх помічниць, веселих і жвавих дівчат, вона організувала гри, співи, деклямації. Сама читала й оповідала дітям казки або цікаві оповідання. У будинку часто улаштовувались вечірки зі співами, деклямацією, живими картинами. Усе це давало добрі наслідки. Діти забували тяжке минуле й віддавались чистим дитячим радощам.

У кінці 1923 р. я вибув з Білик. Маю відомості, що приблизно в 1925-1926 р. білицький дитячий будинок був закритий. Як видно, “начальству” не сподобалось те, що в ньому не було нічого комуністичного.

Працюючи з 1924 р. в Полтаві, я близько зійшовся з керівником колектору Борисом Ольшанським. Це ще був юнак років 22-23. Але разом з тим це була надзвичайно здібна й працездатна людина. Керуючи колектором і маючи в ньому багато праці, він був одним з найкращих студентів Полтавського інституту народньої освіти. У протилежність Савченковій, для якої теорія не мала жодного значення, Ольшанський побудував свою працю на теоретичних засадах. На його думку, дитячий будинок — це в совєтських умовах найкраща установа для виховання дітей. Тому він ретельно працював над питаннями педагогіки і часто на ці теми розмовляв зі мною. Разом з тим це була дуже чула людина, пройнята любов’ю до обездолених дітей. Незважаючи на свою молодість, він зумів дібрати собі добрих помічників, що однозгідньо й дружньо працювали з ним. А праця в колекторі була дійсно дуже трудна. Тільки невелика частина безпритульних дітей приходила добровільно до колектору: більшість їх приводили міліціонери, спіймавши на базарах, на залізничних станціях,  вулицях міста. Треба було так організувати життя безпритульних у колекторі, щоб вони не втікали з нього. І це Ольшанському та його помічникам вдавалось досягти: втеч з колектора порівняно було дуже мало.

Крім того, Ольшанський організував видання педагогічного журналу, присвяченого питанням дитячої безпритульности і виховання безпритульних дітей. У цьому журналі, до речі, і я містив свої статті. Одна з них на тему “Причини дитячої безпритульности” в кінці 1933 р., коли мене “чистили” в педагогічному інституті як “ворога народу”, стала за один з приводів для обвинувачення у “буржуазних перекрученнях”.

У 1926 р. Ольшанський після закінчення Полтавського ІНО переїхав у Москву, де йому пощастило успішно пройти аспірантуру при катедрі педагогіки і стати доцентом високої педагогічної школи. Маю неперевірені відомості, що в Москві він одружився, але приблизно в 1931-1932 рр. з ним трапилось нещастя. Літом, відпочиваючи в Ялті, він занадто зловживав купанням у морі, внаслідок чого з ним стався серцевий приступ, від якого він і помер. Цим відомостям надаю віри тому, що в тридцятих роках я не зустрічав Ольшанського в педагогічній пресі, а це було б неможливим, коли б він жив, бо Ольшанський дуже цікавився теоретичними питаннями педагогіки.

У Полтаві мені довелось також познайомитись із керівником дитячого будинку, що з огляду на свої розміри й організацію називався дитячим містечком. Прізвище його Бударин. Це була людина років під сорок. Як і Ольшанський, він був студентом Полтавського ІНО, але менш ретельним у науці, як той. З походження це був донський козак. Якийсь час він служив у війську. Це не був теоретик, як Ольшанський, у нього не було такого ніжного й чулого серця, як у Харитини Данилівни, але це була людина розумна, організована і практична. Дитяче містечко, яким керував Бударин, містилось у приміщеннях колишнього інституту шляхетних дівчат. Крім головного, досить великого корпусу, тут було декілька флігелів, пивниці, сараї і т. п. При будинку була велика садиба з розкішним парком, садом і городом. Усі ці вигоди Бударин використав в інтересах дітей. Він організував господарство з рогатою худобою, кіньми, свиньми, садом і городом. Активну участь у господарстві брали і вихованці містечка. Бударину пощастило так організувати їх працю, що вона не обтяжувала, а цікавила їх. Господарство давало значні прибутки, які йшли на користь дітей. Вони добре харчувались і гарно одягались. Зовнішнім виглядом дівчата, що виховувались і у містечку, дуже нагадували колишніх інституток. У будинку також провадилось навчання за шкільними програмами.

Орієнтація большевиків на дитячі будинки і містечка як на установи, що мають вести перед у комуністичному вихованні молоді, тривала недовго. Уже всередині двадцятих років совєтська влада починає ліквідувати їх. Приблизно в 1926-1927 рр. були ліквідовані дитячі містечка в Києві, Одесі та Полтаві. Ще раніш було закрито багато дитячих будинків по селах і містах.

Змінилось у большевиків і ставлення до безпритульних дітей. З 1929 р., коли почалась колективізація сільського господарства, большевики почали ліквідувати дитячу безпритульність шляхом нищення дітей. Їх виловлювали, кидали в авта і вивозили далеко за місто, де більшість їх гинула від холоду і голоду (див. оповідання “Щаслива Ганна”, збірка Олени Звичайної “Оглянувшись назад”). Іноді дітей саджали у товарові вагони, замикали і везли на якусь станцію. Потяг спроваджували на бічну колію, де він стояв декілька днів, і діти вмирали. А в Одесі бували такі випадки: большевики заманювали безпритульних дітей нібито для прогулянки по морю. Дітей саджали в баржу, в якій звичайно вивозили сміття і яка мала спеціяльне пристосування для викидання його в море. Коли баржа відпливала на декілька кілометрів, боки її механічно відкривались, і діти падали у воду. (Подаю ці відомості на підставі свідчень колишніх безпритульних, що опинились на еміґрації).

Багато безпритульників, переважно старшого віку, що стали “уркаганами”, потрапляло в концентраційні табори. Тут вони часто тероризували політичних в’язнів, а іноді навіть вбивали їх. Чекісти звичайно не карали за це “уркаганів”, вбачаючи в них “соціяльно близький елемент”. 

Коротка біографія А. С. Макаренка

Антон Семенович Макаренко народився 1 березня 1888 р. в селі Білопілля на Харківщині. Батько його — залізничний робітник-маляр, що працював у залізничних майстернях у Білопіллі, а в 1901 р., коли його синові “Тосі” було 13 років, перейшов на працю у вагонові майстерні до Крюкова на Полтавщині.

Як можна думати на підставі спогадів Макаренка, його батько належав до революційно настроєних робітників. Він брав активну участь у страйкові залізничників в 1905 р., був навіть членом комітету, що керував страйком. Як відомо, страйки залізничників відбувались під великим впливом большевиків.

Революційні настрої батька і взагалі оточення, в якому жив Макаренко, відбились на його поглядах. Макаренко у своїх спогадах, присвячених пам’яті Горького, пише: “Розуміння історії приходило до нас… шляхом большевицької пропаґанди і революційних подій” (А. Макаренко. Максим Горький в моей жизни. –  Избр. педагог. соч., М., 1949, с. 197).

Освіту свою почав Макаренко з двокласової школи в Білопіллі. У 1901 р. він уступив до Кременчуцької чотирирічної школи. Тут виявив значні здібності й у 1904 р. скінчив цю школу з атестатом, у якому було зазначено, що він “при відмінній поведінці виявив відмінні успіхи в науках”. Після цього Макаренко вступив на однорічні учительські курси, організовані при міській школі. По їх закінченні  він одержав звання учителя і 1 вересня 1905 р. був призначений на посаду учителя двокласової залізничної школи в Крюкові. Викладав він російську мову, креслення і малювання. Разом з тим Макаренко брав активну участь у громадській роботі: виступав з палкими промовами на з’їзді вчителів південних залізниць, організував при школі батьківський комітет і т. п.

25 вересня 1911 р. Макаренко був переведений на посаду вчителя двокласової школи на станції Долинській. Тут він, працюючи над своєю самоосвітою, захопився творами Максима Горького. Під впливом їх написав своє перше оповідання “Глупый день” і надіслав його Горькому. Оповідання не задовольнило Горького, про що останній написав Макаренку. З цього часу починається листування між Макаренком і Горьким, що мало в подальшому велике значення у діяльності першого.

У серпні 1914 р. Макаренко складав іспит у Полтавський інститут. Іспит з усіх дисциплін він витримав блискуче, але не витримав  з Закону Божого. А проте до інституту його все ж  прийняли.

Авторка біографічного нарису про Макаренка зазначає, що навчання у Полтавському учительському інституті стояло на високому рівні. Як колишній викладач цього інституту (я був призначений на цю посаду в кінці 1917 р.), мушу зазначити, що це зауваження відповідає дійсності. Директором інституту був А. Волнін, колишній вихованець Московської духовної академії, людина з ґрунтовними знаннями педагогіки і добрий організатор. Досить добрий був і склад педагогів. Бібліотека інституту складалась порівняно з невеликої кількости книг, але дібрані вони були дуже ретельно. Особливо це треба сказати про педагогічний і філософічний її відділи. Дуже добре була поставлена і зразкова школа при інституті, де студенти відбували педагогічну практику. На високому рівні стояли в інституті й семінарські роботи. Студенти часто виступали на них з доповідями, переважно на педагогічні теми.

Але при всьому цьому слід зазначити, що завдяки директорові Волніну в інституті були досить сильні антиукраїнські тенденції. Крім Волніна, цих тенденцій дотримувались і деякі  викладачі. Можна з певністю сказати, що ці тенденції мали вплив і на Макаренка, який, до речі, користався великими симпатіями з боку директора Волніна. У вересні 1916 р. Макаренко був покликаний на військову службу й отримав чин офіцера, але в березні 1917-го повернувся до інституту й у червні закінчив його. Авторка біографії Макаренка пише, що він закінчив інститут з золотою медалею, але я не пам’ятаю, щоб Полтавський учительський інститут видавав абсольвентам якісь медалі.

Після закінчення інституту Макаренко повернувся до Крюкова на посаду інспектора вищої початкової залізничної школи. Разом з тим  він був членом колегії Крюківського відділу народньої освіти. Тут він пробував реалізувати у своїй роботі педагогічні ідеї, що склались у нього під впливом большевицької ідеології та досвіду короткої військової служби. Але ці ідеї не зустріли підтримки серед діячів освіти в Крюкові, і Макаренко у вересні 1919 р. повернувся до Полтави, де зайняв посаду керівника 2-ї початкової школи. І тут, як і в Крюкові, він брав активну участь у громадській роботі. Серед полтавського вчительства тоді розпочалась боротьба між переконаними українцями-патріотами, з одного боку, і росіянами та “малоросами” — з другого. Макаренко рішуче став на бік росіян і виявив себе як завзятий ненависник і ворог українського національного руху. До цього треба додати, що Макаренко мав велику підтримку з боку деяких керівників Полтавського відділу народньої освіти, що з походження не були українцями.

З вересня 1920 р. Макаренко був призначений на посаду керівника колонії безпритульників, що містилась за 6 кілометрів від Полтави в хуторі Млини, що до революції належав поміщи¬кові Трепке. З ініціятиви Макаренка цій колонії було присвоєно ім’я Максима Горького.

У цей період Макаренко часто виступав у Полтаві на вчительських конференціях з пропагандою своїх педагогічних поглядів. Будучи співучасником цих конференцій, я мав можливість ознайомитись з педагогічними поглядами Макаренка і не раз дебатував з ним. У процесі дебатів я прийшов до таких висновків:

1) Макаренко, не маючи ґрунтовних знань з педагогіки та її історії, заперечував будь-яке значення педагогічної науки в практичній діяльності педагога. Виходило так, що Макаренко починав педагогіку від себе.

2) Методи виховання, що їх рекомендував і застосовував Макаренко в колонії ім. Горького, включали в себе багато чисто військових елементів. Це було маршування з прапорами, стояння під годинником “за кару” і т. п.

3) Сам Макаренко справляв враження людини занадто самовпевненої і навіть самозакоханої. У його виступах відчувалась свідомість своєї вищости і зневага до педагогів, що брали участь у конференціях.

У своїх виступах я доводив, що поступ педагогічної теорії і практики можливий лише на грунті досягнень, що їх має всесвітня педагогіка. Заперечував я також методи виховання, що про них доповідав Макаренко, доводив, що вони мають характер військової муштри, заперечував і бутафорію, до якої вдавався Макаренко в колонії ім. Горького. Як на приклад високогуманного виховання безпритульних дітей, я вказував на Білицький дитячий будинок, яким керувала Харитина Данилівна Савченко, що своїм ставленням до дітей дуже нагадувала Пестальоцці.

Щодо педагогів, учасників конференцій, то мені здавалось, що більшість їх, навіть ті, шо працювали з безпритульними дітьми, стояли на моєму боці. Можливо, що їх відштовхувала від Макаренка його занадто велика самопевність.

Літом 1925 р. я із своїм асистентом відвідав колонію ім. Горького. Мої відвідини не зовсім були вдалими. Макаренко був у себе в приміщенні, але колоністів в колонії не було: всі вони працювали в полі. Із розмов з Макаренком я зробив висновок, що він зумів завести в колонії таку дисципліну, за якої колоністи у своїй праці не потребували постійного нагляду з боку керівника колонії. Оглядаючи двір і приміщення колонії, я ба¬чив скрізь зразковий порядок. Коли ж я запитав Макаренка, як відбувається у колонії навчання, він на це запитання докладної відповіді не дав. Отже, в мене створилось враження, що головна увага в колонії  була звернена на працю в полі  й у  майстернях. Теоретичне ж навчання у колонії було відсунене на задній план.

У травні 1926 р. колонія ім. Горького переїхала в Куряж у садибу колишнього монастиря, в 10 кілометрах від Харкова. Засади виховання і життя колоністів залишаються ті ж самі, що раніш. Тільки ширше розбудовуються майстерні колонії. В середині 1927 р. Макаренко нав’язує контакт з ҐПУ. На пропозицію останнього, він бере участь в організації в примісті “Новий Харків” трудової комуни для малолітніх злочинців. Комуна була названа іменем відомого ката Ф. Дзержинського, і керівником її був призначений Макаренко. Таким чином,  Макаренкові довелося працювати в двох установах. Але це тривало недовго. В українському народньому комісаріяті освіти знайшлися люди, які критично поставились до педагогічних експериментів Макаренка, і йому довелось у вересні 1928 р. залишити колонію ім. Горького та віддавати себе  праці в комуні ім. Дзержинського. Точних відомостей про цю його працю ми не маємо, але сам Макаренко, як видно з його повісти “Флаги на башнях” і статті “Некоторые выводы из моего педагогического опьгга”, дуже високо розцінював її.

Улітку 1935 р. Макаренко одержав призначення на посаду помічника керуючого відділом трудових колоній НКВД. Але в лютому 1937 р. він переїхав до Москви, залишивши безпосередню педагогічну роботу та присвятивши  себе літературній і громадській праці. Тут він написав ряд мистецьких творів. Разом зі своєю дружиною він написав “Книгу для родителей”, у якій подає поради щодо родинного виховання дітей. Крім того, він часто виступає з доповідями на педагогічні теми, які збирають значну кількість слухачів. 1 квітня 1939 р. зовсім несподівано Макаренко помер, маючи лише 51 рік життя.

Отже, життя Макаренка і наше безпосереднє знайомство з ним дають підстави для бодай приблизної характеристики його як людини і педагога, а також для порівняння його з іншими педагогами, що працювали з безпритульними дітьми.

Перше, що  мусимо відзначити, це те, що Макаренко дійсно був непересічною людиною. Він мав великі здібності як письменник і як педагог-практик. Щодо теоретичних поглядів його в галузі педагогіки, то тут на Макаренкові шкідливо відбилась його велика самопевність, що мала характер самозакоханости, а також відсутність об’єктивности і найменшої критичности до своїх власних думок. Можливо, тому Макаренко свої педагогічні погляди подавав переважно у формі белетристичних творів. Здавалося б, що і в своїй педагогічній практичній діяльності така людина мусила б була керуватися переважно почуттям, зокрема співчуттям до безпритульних дітей, до тих терпінь, які вони переживали в умовах СССР. Але в дійсності цього не було. Макаренко був людиною з сильною волею й у  своїй діяльності більше керувався розумом, ніж почуттям. Крім того, він завжди був замкнений у собі і справляв враження скрайнього егоцентрика. А такі люди нелегко піддаються почуттям симпатії. У них на першому місці — їх власне “я”. Діяльність таких людей, у першу чергу, є реалізацією своїх власних поглядів, причому вони не схильні до якихось поступок у своїх поглядах або діях, бо це для них рівнозначне  зниженню своєї особистости. Тому нема підстав дивитись на Макаренка як на “мрійника”, а тим більше порівнювати його з Пестальоцці, який у своїй педагогічній діяльності керувався переважно глибоким співчуттям до нещасних безпритульних дітей. Серед українських педагогів, що працювали з безпритульними, були люди того ж типу, що й Пестальоцці. Ними керувало, в першу чергу, співчуття до нещасних дітей і щире бажання поліпшити їхню долю. Такою була Харитина Данилівна Савченко, про яку ми згадували вище. До цього типу належав і Борис Ольшанський. Але таким не був Макаренко.

Що ж примусило його працювати з безпритульними? На нашу думку, це була повна його відданість большевизмові і большевикам. Самі умови життя Макаренка сприяли тому, що у нього виробились такі настрої і погляди. Батько Макаренка, як ми бачили вище, мав революційні настрої і, можна думати, був під великим впливом большевицьких аґітаторів. Ще за молодих років таким впливам підпав і сам Макаренко, про що він пише у своїх спогадах.

Про матеріялістично-атеїстичні настрої і погляди Макаренка свідчать, повторимо, іспити, що він їх тримав при вступі до Полтавського учительського інституту. Те, що з усіх дисциплін він витримав іспити на відмінно, але  не витримав іспиту з релігії, вказує, власне, на одне: на його ворожнечу до релігії, що теж властиве большевикам. Після жовтневої революції Макаренко з великою охотою йде на службу до большевиків, але хоче бути не виконавцем наказів згори, а творцем “нового комуністичного життя”. Педагогічна освіта й попередня вчительська праця спричинилися до того, що Макаренко вирішив працювати для большевиків саме в галузі виховання дітей. А чому він пішов не у звичайну трудову школу, а вибрав для себе працю з безпритульними дітьми, це можна пояснити ось чим: по-перше, праця з безпритульними була чимсь новим. Тут було більше простору для власної ініціятиви і творчости. По-друге, серед керівників освіти і комуністично настроєних педагогів у перші роки революції панувала думка, що справжнє комуністичне виховання можливе не в школі, яка все ж таки міцно зв’язана з навколишнім життям і перебуває під його впливом, а в дитячих будинках, або, стисліше, в інтернатах, де вплив оточення можна звести до мінімуму й виховувати дітей в чисто комуністичному дусі. Розбудовуючи колонію для безпритульних і методику виховання їх, Макаренко ставив за мету підготовку майбутніх працівників соціялістичної держави, які були б віддані комуністичній партії і були б покірним знаряддям у її руках. Звідси велика увага дисципліні та фізичній праці на полі, в майстернях і так мала увага навчанню у звичайному розумінні його.

Про повну відданість Макаренка большевизмові свідчить і той факт, що він охоче пішов на співпрацю з ГПУ та НКВД. Як видно, Макаренкові нечувано жорстока, садистична діяльність органів большевицького терору здавалась потрібною та доцільною і не викликала з його боку якогось осуду. Так само Макаренко байдуже поставився до організованого большевиками страшного голоду 1932-1933 рр. Працюючи під Харковом, Макаренко міг спостерігати, як з голоду гинуть українські селяни, старі й малі. Але він залишався до того байдужим: це його не обходило. З цього погляду, є дещо спільного у Макаренка з Максимом Горьким. Останній, побувавши на Біломорському каналі, де в умовах каторжної праці гинули тисячі ні в чому неповинних людей, не тільки не засудив пекельної жорстокости большевиків, а навіть був захоплений тим, що бачив. На його думку, це було “перевиховування” колишніх “куркулів”.

Отже, виникає запитання: чи був Макаренко большевиком-фанатиком, що у своєму захопленні комунізмом просто не відчував жаху підсовєтської дійсности, чи це був кар’єрист, що вислужувався перед большевиками? Розв’язати це питання дуже важко, зважаючи на скрайню психічну конспірацію, що вироблялася у  багатьох мешканців СССР внаслідок большевицького терору. У всякому разі,  Макаренко не міг не знати ні про голод в Україні, ні про тортури ҐПУ – НКВД, тим більше, що він співпрацював з цими установами. Не міг він не знати і про численні концентраційні табори, в яких гинули десятки мільйонів людей. А коли він, знаючи все це, все ж таки виступав як великий прихильник Сталіна, то це дає підставу низько розцінювати Макаренка як людину. Треба дивуватись тим наївним науковцям, що вбачають якусь аналогію між Макаренком і Пестальоцці. 

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ МАКАРЕНКА

Большевики визнають Макаренка за найвидатнішого і найпослідовнішого педагога-комуніста. Чи має це підставу? Безперечно, має. За 37 років свого панування большевики не мали другого такого педагога, щоб так, як Макаренко, зрозумів дух большевизму і з такою послідовністю відбив його у своїх творах. Тому за все своє життя Макаренко не мав жодних закидів або обвинувачень у якихось “ухилах” від “генеральної лінії комуністичної партії”. Робили йому закиди люди, що самі потім опинились у становищі “ворогів народу” і були арештовані та заслані, але найавторитетніші комуністи, а особливо органи большевицького терору ставились до нього з повним довір’ям.

Макаренко завжди був вірним наслідувачем Леніна і Сталіна. Приблизно перед двома роками до смерти, в часи, коли в СССР шаліла страшна єжовщина, він писав: “Невидане в історії світу звершилось, після багатьох десятиріч класової боротьби … виріс на руїнах Росії сяючий великий соціялізм. Він створений боротьбою славетного покоління людей, генієм їхніх керівників Леніна і Сталіна”(А. Макаренко. Сила советского гуманизма. – “Литературная газета“, 1937,  ч. 41).

Отже, те, що творилось у СССР навіть у жахливі роки єжовщини, для Макаренка було виявом “совєтского гуманизма”. Тому цілком природньо, що для нього найбільшим авторитетом у розв’язанні різних питань, а в тому числі питань педагогічних, були твори комуністичних “вождів”, найперше – твори Леніна і Сталіна. М. Бобровська, що написала біографію Макаренка, зазначає: “Макаренко наполегливо вивчав праці Енґельса-Леніна-Сталіна. В архіві Макаренка зберігаються виписки, зроблені рукою Антона Семеновича із творів В. І. Леніна, що не обмежуються лише питаннями виховання, але обхоплюють більше коло тем” (А. Макаренко. О воспитании молодежи. – М., 1951, с. 382). У своїх педагогічних творах Макаренко дуже часто посилається на Леніна, Сталіна і навіть на Молотова. Він пише, що слова Сталіна викликають у нього велике захоплення. Крім того, для Макаренка у всіх питаннях великим авторитетом був Максим Горький. Макаренко не тільки назвав його ім’ям керовану ним колонію, не тільки листувався з ним, а часто посилався на нього і в своїх працях.

Натомість Макаренко зневажливо ставився до творів видатних всесвітніх педагогів. Таке ставлення він виявив у перші роки большевицької революції; при ньому він залишився і до кінця свого життя. У своїх творах Макаренко дуже рідко посилається на великих педагогів, а коли й згадує про них, то лише з великою зневагою. Так, у своїй статті “Цели воспитания”, надрукованій в газеті “Известия” (28. 8. 1937 р.), Макаренко з іронією згадує одного доповідача-педагога, не називаючи його прізвища, причому пише: “Тільки в деяких місцях у ній (доповіді) проглядають вуха відомого німецького педагога Гербарта, якого, між іншим, в царській офіційній педагогіці трактували як автора т. зв. виховуючого навчання” (А. Макаренко. О воспитании молодежи, с. 73).

Ось яку характеристику педагогіки початку ХХ ст. дає Макаренко: “Буржуазна педагогіка початку ХХ ст., яку розривали на шматки численні хитання від скрайнього ідеалізму до безформенного і нетворчого біологізму, могла здаватись революційною наукою тому, що виступала під прапором боротьби з казенною муштрою і офіційним ханжеством. Але для чутливого вуха й тоді були підстави підозріло зустрічати цю науку, позбавлену перш за все справжньої наукової бази. Вже й тоді можна було бачити в ній сумнівні нахили до біологічних екскурсів, що, власне,  являли собою відверту спробу ревізії марксистського уявлення про людину” (там само, с. 71-72).

Наведена цитата дуже характеристична. Вона, з одного боку, виявляє нелогічність Макаренка або невміння володіти науковими термінами, коли він протиставляє індивідуалізм біологізмові, а з другого — показує, що для Макаренка справжньою наукою є лише те, що спирається на марксизм. Все останнє для нього не є наука, або наука в лапках.

На таких, себто марксо-ленінських основах, побудована вся педагогічна система Макаренка. Відбита вона в численних творах, які в більшості мають характер творів белетристичних або напівбелетристичних. Назвемо деякі з них. Це — “Педагогическая поэма”, повість “ФД-І”, “Флаги на башнях”, п’єса “Мажор”, роман “Пути поколения”, повість “Честь” та інші. Крім того, Макаренкові належить значна кількість статей на педагогічні теми. Разом із дружиною він написав “Книгу для родителей”,  в якій даються поради щодо родинного виховання дітей.

Ми не будемо зупинятися на всіх цих творах Макаренка. Із белетристичних творів зупинимось лише на “Педагогической поэме”, що між всіма творами Макаренка викликала найбільше зацікавлення і зробила його ім’я популярним у СССР і відомим за кордоном. Із творів науково-популярних зупинимось на тих, що увійшли до збірника вибраних педагогічних творів Макаренка під назвою “О воспитании молодежи”, а також коротко згадаємо і про “Книгу для родителей”. 

“ПЕДАГОГІЧНА ПОЕМА” А. МАКАРЕНКА

Найвідомішим твором А. Макаренка є його “Педагогічна поема”. Важко вирішити, до якого роду літературних творів слід віднести її. Одне можна з певністю сказати, що це не є науковий твір з педагогіки. Здавалось би, що найбільш відповідно до змісту і форми цього твору його можна було б назвати спогадами, бо змістом “Педагогічної поеми” є детальний опис педагогічної роботи Макаренка як керівника колонії безпритульних дітей ім. Горького, що містилася спочатку під Полтавою, а потім була перенесена до Куряжу. Але й спогадами в стислому розумінні цього слова “Педагогічну поему” назвати не можна. Вона не є точною об’єктивною відбиткою дійсности. Остання подається в “Поемі” іноді у формі, переробленій фантазією автора. Про це свідчить уже самий початок  твору. На перших двох сторінках Макаренко розповідає про свою розмову з керівником губнаросвіти. Зміст і стиль розмови свідчать, що це –  зовсім неосвічена людина, якийсь “робітник від верстата”, якому совєтська влада доручила керівництво освітою на Полтавщині. Ось перше речення, яким він звернувся до Макаренка:

— Вот что, брат, я слышал, что ты там ругаешся сильно … вот что: твоей трудовой школе дали это самое … губсовнархоз.

— Да как же не ругаться? — відповідає йому Макаренко.  – Тут не только заругаешся — взвоеш: какая там трудовая школа? Накурено, грязно. Разве это похоже на школу?

— Да… для тебя, это самое: построить новое здание, новые парты поставить, ты бы тогда занимался. Не в зданиях, брат, дело, важно нового человека воспитать, а вы, педагоги, саботируете все: здание не такое и столы не такие. Нету у вас этого самого вот … огня, знаешь, такого революционного. Штаны у вас на выпуск!”

Така розмова ніби відбувалась у вересні 1920 р. Можу з певністю сказати, що це є продукт творчої фантазії автора. З літа 1920 р. керівником губерніяльного відділу освіти в Полтаві був українець Лісовик, що до революції учителював у народній школі, а потім пішов до червоної армії. Це була людина інтеліґентна, розмовляв він завжди українською мовою, носив українське вбрання. Він, як український інтелігент, не міг звертатись до іншого інтелігента на “ти”. Не міг він також за кожним словом повторювати “это самое”.

Таких відхилень від дійсности в “Поемі” багато. У 1940 р. мені довелося в Полтаві розмовляти з одною інтеліґентною жінкою, що раніш працювала в колонії ім. Горького. Вона теж казала мені, що не все, про що пише Макаренко, відповідає дійсності. Можливо, що через це саме Макаренко і назвав свій твір “Поемою”.

Не зовсім точне відображення дійсности деякою мірою знижує вартість твору Макаренка як історичного документу, але з погляду мистецького “Поема” Макаренка, безперечно, стоїть на досить високому рівні. Написана вона дуже живо. У ній — немало драматичних моментів. Звертає на себе увагу велика спостережливість автора й уміння передати психічні переживання виведених у “Поемі” персонажів. Тому вона читається з великим заінтересуванням, у деяких моментах навіть гіпнотизує читача так, що він мимоволі піддається впливові поглядів автора. Хоч дійсність відбита в “Поемі” у зміненому вигляді, а проте на підставі її можна створити більш-менш точне уявлення про життя і працю в колонії ім. Горького, про самих колоністів, а також про особу Макаренка та його педагогічні й політичні погляди.

“Педагогічна поема” складається з 3-х частин. У першій і другій  автор розповідає про той період у житті колонії ім. Горького, коли вона була під Полтавою, третя — про перехід її до Куряжу й життя в останньому та про початки існування комуни ім. Дзержинського, керівником якої став Макаренко.

Початок існування колонії ім. Горького  був сповнений великих труднощів і боротьби, про що свідчить і сам заголовок другого розділу першої частини “Поеми” – “Бесславное начало колонии им. Горького”. Матеріяльне становище колонії було дуже скрутне,  досвідчених педагогів для праці з безпритульними дітьми бракувало, сам Макаренко ще не мав точного уявлення про те, як треба з ними працювати  і змушений був діяти “наосліп”. А головне — вдача й поведінка самих безпритульних. Між ними були вже сформовані злочинці, стисліше — злодії. Вони зовсім не хотіли дотримуватись якоїсь дисципліни і з великою неповагою ставились до педагогів. Настрої колоністів різко змінились після того, як Макаренко, виведений із стану рівноваги, вдарив одного з колоністів в обличчя. Колоністи відчули в ньому рішучість і силу, і життя колонії почало поступово налагоджуватись.

Перше завдання, що його поставив Макаренко як керівник колонії, полягало в бодай мінімальному забезпеченні матеріяльних потреб колоністів і педагогів, або, як пише Макаренко, “первичных потребностей”. А матеріяльний стан мешканців колонії, дійсно, був дуже тяжкий. Харчувались вони лише “кандьором” і житнім хлібом, якого було обмаль, ходили обідрані, більшість колоністів не мала взуття і обгортала ноги онучами, зв’язуючи їх мотузком. Сам Макаренко ходив у драних чоботях, з яких вилазили онучі. Допомога колонії з боку органів влади була дуже слаба й нерегулярна.

Але в скорому часі колонія вийшла з  матеріяльної скрути. За  найактивнішої участи колоністів вона розбудувала власне господарство, спочатку у формі рільництва, городництва і скотарства. Для ремонту сільськогосподарського знаряддя були влаштовані кузня і майстерня. А далі, завдяки енергії Макаренка, господарство в колонії було значно поширене. Колонія одержала у своє володіння маєток колишнього поміщика Трепке і взяла в аренду його млин, що давав великі прибутки. Особливо процвітало в колонії скотарство, зокрема свинарство, якому колоністи приділяли велику увагу. Макаренко із захопленням описує свинарник колонії і окремих свиней, що їм колоністи дали назви попередніх господарів маєтку. Колоністи тепер мали можливість добре харчуватись й одягатись. Мало того, коли одна з колоністок, Ольга, виходила заміж за місцевого селянського парубка, колонія дала їй великий посаг: корову з телям симентальської породи, кобилу з лошам, п’ятеро овець, свиню англійської породи і т. ін. (Можливо, що тут Макаренко прибільшив).

Усе це великою мірою стало можливим завдяки дисципліні, що була заведена Макаренком у колонії. Організованість і дисципліна дали можливість переборювати і злочинні нахили колоністів, що виробились у них за часи безпритульного життя. У перші роки існування колонії ім. Горького колоністи часто обкрадали селян, іноді навіть грабували людей на дорогах. Поступово злочинів стало менше, а потім вони зовсім припинились. Гірше стояла справа зі статевою мораллю. В колонії трапився навіть випадок, що дівчина, народивши дитину, задушила її, заховала труп під ліжко, щоб потім непомітно винести його. Були й випадки абортів, відомих самому Макаренкові.

У такому стані була колонія ім. Горького у часі  її перебування під Полтавою. У 1926 р. вона перейшла в Куряж, і  Макаренко в яскравих формах розповідає про ті великі і, здавалось би, непоборні труднощі, що з ними вона зіткнулася  у перші часи після переселення. У Куряжі  ще раніш жили безпритульники, але через відсутність належного керівництва це було до краю хаотичне життя. Безпритульники займались крадіжками не тільки в місті, а навіть у самій колонії. Обкрадали своїх товаришів і педагогів, тероризували дівчат так, що вони боялись вийти з кімнати. Такий же був і зовнішній вигляд колонії: брудні, напіврозвалені будинки, на дворищі повно сміття, безладдя і бруд у спальнях. Зовнішній вигляд колоністів жахливий: брудна, обірвана одежа, на голові нечесане, розкуйовджене волосся, тіло вкрите коростою, в одежі повно вошей.

Перші спроби Макаренка і невеликої групи колоністів, що приїхала з ним з-під Полтави, завести в цій оселі інші життєві умови не дали жодних наслідків. Але коли до Куряжу приїхали всі “горьківці”, становище різко змінилось: колоністи були поділені на “отряды”, на чолі яких стали командири, дворище було очищене від сміття, спальні були прибрані й упорядковані. Завдяки наполегливості Макаренка пощастило роздобути для всіх колоністів ковдри, стара одежа колоністів була продезинфікована, кожний колоніст одержав нове вбрання, всі вони помились і постриглись та набули культурного вигляду. А головне – наладналось трудове життя. Як і під Полтавою, колоністи з захопленням працювали на полі, у стайнях, свинарнику. Тріумфом цієї перемоги ладу над безладдям, працьовитости над лінощами, дисциплінованости над свавіллям було свято “першого снопа”, що увійшло в традицію “горьківців” ще тоді, коли вони жили під Полтавою. Макаренко з великим піднесенням описує цю врочистість, яка, в першу чергу, була його особистим тріумфом і тріумфом його педагогічних ідей. Захоплені були й гості, що приїхали на свято з Харкова.

І коли все це читаєш, мимоволі піддаєшся впливові автора. Тоді здаються безпідставними критичні зауваження педагогів із наркомосу, зокрема зауваження Бреґель, яка вбачала у виховній системі Макаренка лише муштру, ігнорування особистости вихованця. Тому не дивно, що “Педагогічна поема” Макаренка набула популярности не тільки в СССР, а й за кордоном.

Але відкиньмо авторську гіпнозу і подивімось на “Поему” й виховну систему Макаренка тверезим оком. Всяка педагогічна система, зміст її, форми і методи виховання, в першу чергу,  залежать від тієї мети, що лежить в основі її, або від виховного ідеалу, до якого вона прагне.

Який же виховний ідеал покладений в основу системи Макаренка? Точну і ясну відповідь на це питання дає він сам. Майже в кінці “Поеми”, в розділі “Нагороди” він пише: “І чим більше я придивлявся до цього колективу, чим більше входив у робітні стосунки, тим яскравіше відбивалась переді мною одна знаменна новина. Як це вийшло, слово чести, не знаю, але колектив чекістів володів тими самими якостями, що я їх протягом восьми років хотів виховати в колективі колонії. Я раптом побачив перед собою зразок, який до цього часу заповнював лише мою уяву, який я логічно і мистецьки виводив із всіх подій і всієї філософії революції, але якого я ніколи не бачив, тратив надію побачити… Ця обставина стала вихідною точкою для мого нового педагогічного мислення. Мене особливо радувало, що якості колективу чекістів дуже легко й просто з’ясовували багато неясностей у тому уявному зразкові, який до цього часу спрямовував мою роботу. Я одержав можливість у найдрібніших деталях уявити собі багато того, що до цього часу було для мене таємницею”.

Виходить, що ідеалом для Макаренка у його виховній роботі від самого заснування колонії був чекіст. Які ж риси цього “ідеалу”? Це, перш за все, матеріялізм. Макаренко іронізує над тими, хто ще вірить в існування душі людини. Критикуючи педагогічний “олімп”, себто педагогію з наркомосу, він пише: “На “небесах” на дитину дивились як на істоту, що наповнена газом особливого складу, назву якому навіть не встигли придумати. А проте, це була та ж сама старомодня душа, над якою вправлялись ще апостоли. Гадалось (робоча гіпотеза), що цей газ має здібність саморозвитку, не треба йому тільки заважати”.

На таких чисто матеріялістичних засадах Макаренко розбудовує свою виховну систему, що своїм духом цілком відповідає ідеології комуністів. “У всякому разі, — пише він, — для мене було ясно, що дуже багато деталів у людській особі й поведінці людини можна було зробити на пресах, просто штампувати в стандартному порядку, але для цього потрібна дуже тонка робота самих штампів, що вимагають скрупульозної обережности й точности”.

Матеріялізм у Макаренка міцно зв’язаний з безбожництвом. Уся “Поема” переповнена випадами проти релігії, що часто мають характер брудного святотацтва. Священиків він називає “попами”, грубо кепкує з віруючих, веде вперту боротьбу з релігією. Він ніби навмисне намагається образити релігійні почуття віруючих і їх особисту гідність. Для ілюстрації наведу розмову Макаренка з церковним старостою з приводу наказу Макаренка залишити церкву, а службу Божу відправляти в каплиці:

— Гражданин начальник, — сказав староста, — як же ми можемо вибратись (із церкви), коли то не церква, а часовня? Там і престолу нема… А хіба ми вам заважаємо?

— Мені двір потрібен, — відповів йому Макаренко. — У нас повернутись ніде. І зверніть увагу: у нас все пофарбовано, побілено, в порядку, а ваш собор стоїть обідраний, брудний. Ви вибирайтесь, а я собор цей розкидаю, через два тижні квітник буде на тому місці.

У такому ж дусі виховував Макаренко і колоністів. Будучи до кінця відданим совєтській владі й комуністичній партії, він стоїть на тому, що ця відданість мусить бути беззастережна й позбавлена найменшої критики. З цього погляду,  дуже характеристичний епізод з колоністом Перцем. Макаренко скрутив з паперу “ніжку”, насипав у неї махорки й підійшов до Перця, щоб прикурити її. На це Перець весело й добродушно зауважив: “Стараєтесь багато, господін завідуючий, а курите махорку. Невже і для вас совєтська влада цигарок не наготувала?”  Це страшенно обурило Макаренка, і він розіграв комедію, яка мусила була довести Перцеві, що він дурень. Отже, на думку Макаренка, совєтська влада і комуністична партія непомильні. Безмежна відданість їм і праця для них — це мета кожного громадянина СССР, і в такому дусі треба виховувати молодь.

У короткому нарисі біографії Макаренка ми вже ставили запитання: невже Макаренкові не відомі були страхіття большевицької колективізації сільського господарства, “розкуркулювання”, вивозу селян у далекі концентраційні табори? Аналізуючи погляди Макаренка, відбиті в його “Поемі”, ми можемо тепер відповісти на це запитання: весь жах колективізації  йому був  добре  відомий, але він, маючи за ідеал чекіста, цілком стояв на боці совєтської влади і комуністичної партії. Для нього селяни, особливо ті, що ретельно працювали на своїй землі, не були справжніми людьми, до яких треба ставитися з повагою. Це були “граки”. І Макаренко не шкодує фарб, щоб якнайогиднше очорнити їх. В особливо чорних фарбах він зображує заможніх, працьовитих селян. Колоністи часто обкрадали селян, навіть били їх, але коли селяни звертались до Макаренка зі своїми скаргами, він ніколи не ставав на їхньому боці, навпаки –  прикривав і захищав злочинців. Таке ставлення до селян виховувалось і в колоністів. Вони інакше не називали селян, як “граками” і, будучи морально розкладеними, ставились до них з презирством як до людей якоїсь нижчої касти.

Основним засобом виховання молоді в дусі відданости комуністичній партії і совєтській владі, на думку Макаренка, є дисципліна. Не може бути сумніву в тому, що Макаренко за допомогою її досягав своєї мети. Він завів у колонії лад, організував працю на полі і в майстернях, але яка це дисципліна? Чи вона виховує людину, що шанує свою особу й особу іншої людини? Макаренко назвав її свідомою дисципліною, але ми не можемо так називати її. Такою вона не є вже тому, що Макаренко не припускає будь-якої критики совєтської влади і комуністичної партії. Дисципліна, що її застосував Макаренко, в основі була військовою дисципліною. Так, як у війську, колоністи розподілялись на “отряды” (загони), на чолі яких стояли командири. Як й у війську, колоністи ставали під звуки труби. Ходили вони, вишикувавшись у шереги з прапором спереду, по-військовому вітались, по-військовому відповідали на запитання командира і на його накази виконати те чи інше завдання. Вся ця пишна декорація, що широко використовувалась у колонії ім. Горького, мала на меті не розвивати свідомість колоністів, а, впливаючи на їх почуття, зробити їх покірним і зручним знаряддям у руках командира. Це був, у першу чергу, командир “отряда”. Але головним командиром колонії був Макаренко, якому безоглядно підлягали всі командири колонії. Так він тримав себе на загальних зборах колоністів і під час усяких урочистостей. І так само, як колоністи безоглядно корились своїм командирам на чолі з Макаренком, вони в майбутньому дали користь большевицьким диктаторам, совєтській владі і комуністичній партії. Ніколи їм і в голову не сміла прийти думка, що основною причиною їхньої безпритульности та поламаности життя є большевицька влада, яка пограбувала і повбивала або заслала на каторгу їхніх батьків, а їх самих зробила безпритульними сиротами.

Мало того, той факт, що з 1927 р. Макаренко став керівником комуни ім. Дзержинського, організованої чекістами, і що він за виховний ідеал визнавав чекіста, свідчить, що його завданням і  було виховувати чекістів. Виходило, дійсно, щось страшне. Большевики руками чекістів понищили батьків дітей, а тепер виховують останніх на те, щоб вони самі стали чекістами, себто катами свого народу. Повна аналогія до того, як чинили колись турки, виховуючи яничар.

Як вже зауважувалося, Макаренко, ще будучи студентом Полтавського учительського інституту, мав антиукраїнські настрої. Такі настрої відбиті також у “Педагогічній поемі”. Автор пише і розмовляє виключно російською мовою. Комуністи-українці теж намагаються розмовляти російською мовою, хоч і перекручують її. Для Макаренка добре володіння російською мовою було ознакою розвитку й інтелігентності. Характеризуючи одного з колоністів, Антона Братченка, він пише: “3а своїм розвитком Антон стояв значно вище від багатьох колоністів. Говорив правильно міською мовою, тільки для фасону вставляв українізми”. До “петлюрівців”, себто до свідомих українців-патріотів, Макаренко ставився з ненавистю. Ось  як він у пролозі до своєї “Поеми” під заголовком   “Типи і прототипи” характеризує професора педагогіки Панова (прізвище змінене): “Сволочь, петлюровец, подлизывающийся во все тяжкие, пытающийся “одурить весь свет”. Профессор педагогики, первосортный шарлатан, несмотря на свою внешнюю благопристойность. Представитель “чистого” педагогического жречества, книжный выдумщик, протаскивающий под видом советской педагогики форменную контрреволюцию”. 

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНІ ТВОРИ А. МАКАРЕНКА

Крім белетристичних творів, Макаренко написав багато праць, які можна назвати науково-популярними. Всі вони стосуються питань виховання молоді в різних його формах: виховання дисциплінованости, виховання статеве і т. п. Фактично це є ціла система совєтської педагогіки. В основу її Макаренко поклав свій досвід праці з безпритульними в колонії ім. Горького і в колонії ім. Дзержинського. Розглядати їх усі ми не будемо, тим більше, що нічого нового, порівняно з “Педагогічною поемою”, Макаренко в них не подав.

Перш за все,  коротко зупинимось на “Книге для родителей”. Написана вона в легкому стилі й читається з інтересом. У ній наводяться різні факти із родинного життя підсовєтських людей і на підставі їх даються поради, як треба виховувати дітей в родині.

Обґрунтовуються вони, між іншим, посиланням на Сталіна: “3гадайте, — пише Макаренко, — слова геніяльного садівника, товариша Сталіна: “Людей треба пильно й уважно вирощувати, як садівник вирощує улюблене овочеве дерево” (А. Макаренко. Сочинения, т. 4. – М., 1951, с. 21). Можливо, що це посилання було просто демонструванням вірности Макаренка Сталінові, бо він, живучи в Москві, не міг не знати того, що родинне життя Сталіна не було зразковим. А проте і сам Макаренко не мав великого досвіду в родинному вихованні, бо на підставі його біографії, написаної М. Бобровською, можна думати, що в нього не було дітей. Тому поради батькам він міг давати лише на підставі свого досвіду з педагогічної роботи в колонії ім. Горького, через що вони не завжди могли мати конкретний характер. У цьому можна переконатись, читаючи “Книгу для родителей”. Ось один із прикладів. Якийсь інтелігент звернувся до Макаренка з проханням розв’язати конфлікт у справі родинного виховання.

— З одного боку, — казав він, — громадське навантаження, громадський обов’язок, а з другого  — обов’язок перед своєю дитиною, перед родиною. Суспільство вимагає від мене цілого дня праці: ранок, вечір,  — все віддане й розподілене. А дитина? Це ж математика:  подарувати час дитині — це означає сісти дома, відійти від життя, власне кажучи, зробитись міщухом. Треба побалакати з дитиною, треба багато дечого їй з’ясувати, треба ж виховувати, чорт побери.

 Вислухавши співбесідника, Макаренко запитав:

— У вас хлопець?

— Так, у шостому класі — 13 років. Хороший хлопець і вчиться. Але він уже босяк. Мати для нього — прислуга. Грубий. А я його не бачу. І уявіть собі, прийшов до нього товариш, сидять вони в сусідній кімнаті, і раптом чую: мій Костик лається. Ви розумієте, не як-небудь там, а просто криє матом.

— Ви злякались?

— Дозвольте, як це “злякався”? У 13 років він уже все знає, ніяких таємниць. Я думаю, і анекдоти знає, всяку гидоту!

— Звичайно, знає.

— Ось бачите! А де був я? Де був я, батько?

— Вам досадно, що інші люди навчили вашого сина лайливих слів і брудних анекдотів, а ви не брали в цьому участи?

— Ви жартуєте! — закричав мій співбесідник. – А жарт не розв’язує конфлікту (т. 4, с. 17-18).

Як бачимо, Макаренкові було поставлено дуже серйозне запитання. Але воно було б ще серйознішим, коли б його поставив не москвич-інтелігент, а колгоспник або фабричний робітник чи робітниця. Виключна більшість населення СССР, а особливо колгоспники і робітники, живуть у таких умовах, що, працюючи від зорі до зорі, вони терплять злидні і не мають можливости доглядати за своїми дітьми. Мати й батько йдуть на працю, а діти залишаються самі. Щоправда, більшість дітей у СССР ходить до школи або  дитячих садків. Але поза школою лишається багато вільного часу, і діти проводять його на вулиці, підлягаючи впливам оточення, яке не завжди буває позитивним. Тут дитина може навчитися не тільки брудної лайки, а може дечого й  ще  гіршого. І ми не дивуємось, що Костик, син співбесідника Макаренка, вже навчився лаятись брудною лайкою. Але як же поставився до цього, дуже серйозного в совєтських умовах, питання Макаренко? Він просто висміяв свого співбесідника,  з приводу чого той мав повне право  лише образитись.

Макаренко у всьому обвинувачує тільки батьків, забуваючи про те, що люди в совєтських умовах є рабами, які не мають права розпоряджатись собою і своєю працею. “Коли у Вашій родині, — пише він, — виникне перша “дитяча” неполадка, коли очима вашої дитини гляне на вас ще маленька і слабенька, але вже ворожа звіринка, чому ви не оглядаєтесь назад, чому ви не беретеся до ревізії вашої власної поведінки, чому ви легкодушно не питаєте себе: чи був я у свому родинному житті большевиком?” (там само, с. 11). Звичайно, не можна заперечувати того, що в багатьох випадках хиби в характері і поведінці дітей залежать від батьків, але визнавати винними в них лише останніх і заперечувати шкідливий вплив оточення, особливо в умовах совєтського життя, нема жодних підстав.

Не можна сказати, що всі поради, які дає Макаренко батькам у справі родинного виховання, такі ж обурливі й безпідставні, як ті, що їх він дав згаданому співбесідникові. Між ними є цілком доцільні й розумні, але більшість їх має дилетантський і поверховий характер.

Не на високому рівні стоять й інші науково-популярні праці Макаренка. Свої думки він висловлює безапеляційно і самовпевнено. Для нього нема інших авторитетів, крім Леніна, Сталіна і Молотова. До педагогів-теоретиків, як закордонних, так і совєтських,  він ставиться не тільки скептично, а навіть іронічно й висміює їх у своїх статтях. Макаренко часто виступає проти релігії, особливо проти християнства, брутально глузуючи з нього, зокрема з християнської моралі, протиставляючи їй мораль комуністичну (статті “О коммунистической этике”, “Коммунистическое воспитание и поведение”). Не маючи можливости докладно проаналізувати ці  праці, обмежимось короткою характеристикою статей, написаних на тему про мету виховання і про дисципліну.

Ось стаття “Цель воспитания”,  написана в серпні 1937 р. і тоді ж вміщена в газеті “Известия”. На початку її Макаренко гостро нападає на педагогів-теоретиків, що у своїх писаннях і усних виступах обминають таке важливе питання, як мета комуністичного виховання. Далі він висміює педагогів, що зв’язують завдання виховання з певним віком дитини, причому підкреслює, що педагогія є продовженням експериментальної педагогіки — суто буржуазної течії, а тому шкідливої для совєтського виховання молоді. Слід відзначити, що цей виступ Макаренка був якраз на часі, бо 4 липня 1936 р., себто рік перед тим, як була написана ця стаття, вийшла постанова ЦК ВКП(б) “О педагогических извращениях в системе Наркомпроса”, після чого розпочалося жорстоке переслідування педагогів.

Але критикуючи гостро інших, Макаренко не дає чіткого визначення мети виховання. Він обмежується тим, що підкреслює колективістський характер його. Разом з тим Макаренко гостро виступає проти всякої індивідуалізації у вихованні.“Соціялістичне суспільство, — пише він, — засноване на принципі колективности. В ньому не повинно бути осамітненої особистости, що або випирається.  як прищ, або роздрібнюється, як пил при дорозі, а є членом соціялістичного колективу” (“О воспитании молодежи”, с. 76). “Досвід колективного життя, — пише він далі, — не є тільки досвідом сусідства з іншими людьми. Це є складний досвід доцільних колективних рухів, серед яких найзначніше місце посідають принципи наказу, обмірковування, підлягання більшості, підлягання товариша товаришеві, відповідальности і погоджености” (там само, с. 77). Фактично це те ж саме, про що писав Макаренко в “Педагогічній поемі”, але писав чіткіше і конкретніше. І даремно Макаренко нападає на совєтських педагогів. У такому ж  бо дусі про завдання комуністичного виховання писали не тільки Груздьов, Каіров і Чавдаров, автори курсів совєтської педагогіки, що вийшли друком у 1940 р., а також Пістрак, підручник якого не був ще заборонений в 1937 р., коли Макаренко писав свою статтю.

Із питанням про мету виховання Макаренко міцно пов’язує питання про дисципліну, якому в збірнику “О воспитании молодежи” присвячено три статті: “Дисциплина и режим”, ”Дисциплина, режим, наказания и поощрения” і “Дисциплина”. Висвітлимо лише основне в них. Перш за все,  відзначимо, що Макаренко, будучи вірним своєму поглядові на людину лише як на члена колективу, і дисципліну розглядає виключно в світлі колективного виховання. Це є дисципліна в колективі, через колектив і для колективу, — спочатку вузького, а потім ширшого, включно до совєтської держави, що має кінець-кінцем підкорити собі світ. “Дисципліна, — пише він, — необхідна колективові для того, щоб він краще й швидше досяг своєї мети… У кожному колективі дисципліна повинна бути поставлена вище інтересів окремих членів колективу, дисципліна прикрашує колектив і кожного його члена; (…) дисципліна виявляється не тоді, коли людина робить щось для себе приємне, а тоді, коли людина робить щось значно важче, несподіване, таке, що вимагає значного напруження. Це вона робить тому, що переконана в необхідності і корисності цієї роботи для всього колективу і для всього совєтського суспільства і держави” (там само, с. 170).

До цього треба додати, що, на думку Макаренка, принцип переваги інтересів колективу мусить бути доведений до кінця. “І тепер, — пише він, — я схильний думати, що перевага інтересів колективу повинна бути доведена до кінця, навіть до безпощадного кінця,  і тільки в такому випадкові буде справжнє виховання колективу й окремої особистости” (там само, с. 245).

Для виховання такої дисципліни, на думку Макаренка, крім відповідної організації життя і праці колективу, потрібні ще такі спеціяльні заходи:

“а) Доручення окремим бриґадам, “отрядам”, класам або окремим групам “ребят” несподіваних додаткових робіт у порядку усного або письмового наказу, оголошеного колективові з вказівками терміну і норми виконання, з навмисним порушенням будь-яких черг. Такі роботи повинні закінчуватись рапортом групи або загону, бриґади і, за необхідності, обговоренням наслідків роботи, а особливо характеру дисципліни, виявленої групою.

б) Інститут особливих уповноважень, наданих, наприклад, черговому командирові; останній  має право “на ходу“ видати будь-який наказ вихованцю, і такий наказ повинен бути виконаний за будь-яких  умов і без єдиного слова заперечення. Необхідно при цьому, щоб такий черговий мав у момент наказу офіційну ознаку своєї влади: червона пов’язка і т. ін.

в) Перевірочний загальний збір за сиґналом із спеціяльною метою перевірити швидкість явки всього колективу, окремих членів і виявити при цьому висоту первісних колективів (загонів, класів, бриґад)  стосовно дисципліни.

г) Такий же перевірочний збір у момент якоїсь розваги або обіду, під час кіносеансу або футбольного змагання.

д) Пожежна тривога.

е) Особливе дисциплінарне довір’я кращим загонам і бриґадам, яке виявляється в тому, що цим колективам доручається виконання більш або менш неприємної речі. Наприклад, коли треба звільнити спальню для інших, наказ про це дається якраз найкращому загонові” (с. 171).

Статті про дисципліну написані Макаренком ґрунтовно, на підставі великого досвіду у вихованні безпритульних. Але дисципліна, що її рекомендує застосувати Макаренко, — це є засіб виховати із молоді покірне й зручне знаряддя в руках комуністичної партії з метою перетворити спочатку населення СССР, а потім все людство на покірних рабів страшної, безмежно жорстокої комуністичної влади. 

ТВОРИ МАКАРЕНКА І ПОЛІТИКА СССР

Кожному, хто хоч трохи задумувався над совєтським життям, відомо, що воно зв’язане з політикою. Нічого аполітичного в СССР бути не може: навіть викладання математики в школі мусить бути зв’язане з політикою. А тим більше зв’язана з політикою педагогічна діяльність у галузі теорії і практики. Це дуже добре розумів Макаренко, що підкорив свою практичну й теоретичну роботу завданням совєтської влади і комуністичної партії. Але політична роля того чи іншого діяча або його творів може бути більшою або меншою. Це повною мірою стосується і Макаренка. Він мав велику популярність не тільки серед учительства, а й серед широких кіл громадян СССР у двадцятих роках. У тридцятих, зокрема на початку сорокових років, його популярність підупадає. Ім’я Макаренка не згадується навіть у підручниках педагогіки, — не тільки в порівняно невеликих розміром підручниках Шимкевича і Пістрака, а навіть у солідних за своїм розміром підручниках Каірова, Груздьова і Чавдарова.

Але після другої світової війни Макаренко і його твори набувають великої популярности. В 1951 р. була видана повна збірка творів Макаренка у семи, досить великих, томах (у загальному –  чотири тисячі сторінок). Збірка видана дуже ретельно: в неї включені предметовий показник, зауваження Макаренка до окремих його творів, листування з Горьким, фота колоністів і т. ін. Крім того, видані окремі твори Макаренка і збірка творів під назвою “О воспитании молодежи”, його ім’я з’явилось тепер і в підручнику педагогіки Гончарова, що вийшов друком після війни. Організовано музей, у якому зібрані рукописи Макаренка, його листування  і т. п.

Причина такої виключної уваги з боку совєтської влади і комуністичної партії до Макаренка подвійна. Перша  – та, що большевики гарячково готуються до третьої світової війни, метою якої є опанування цілого світу. Щоб вийти переможцями в цій війні, потрібне,  в першу чергу, беззастережно віддане комуністичній партії і совєтській владі, добре організоване військо. А завданням підготовки такого війська цілком відповідає педагогічна система Макаренка, що у всіх моментах є системою військового виховання.

Друга причина — це реформи в галузі соціяльного устрою населення СССР, що чітко визначені в політиці совєтської влади після другої світової війни. Декляруючи на всі лади твердження, що в СССР заіснувало безкласове суспільство, большевики уперто прямують до розподілу населення СССР на касти. За їхніми планами діти робітників мусять стати робітниками, діти колгоспників — колгоспниками, діти інтелігентів — інтелігентами. Про такі заходи большевиків особливо свідчить політехнізація совєтської школи, що її настирливо пропаґують большевики. Політехнізація полягає в тому, що при ній зменшується кількість часу на теоретичне навчання і збільшується час на працю в сільському господарстві або на фабриках і заводах.

Зрозуміло, що така політехнізація буде застосована переважно в колгоспах і робітничих селищах. А обґрунтування і методика її докладно розроблені Макаренком. 

Джерело: “Визвольний шлях“, 1955, чч. 6, 8-10.