Просто на розкриту ‘’книгу’’ клали папір з певним написом. Найчастіше: ‘’Во Йордані крещаюся тобі Господи’’. Кілька разів поливали той папір чистою водою, от і опинявся він всередині Євангелія...Щось там підстругувалось, підскрібалось, а тоді та книга огорталась ще й рушником. Ото й було розмов на вест Великий піст і все про те, ‘’як ми втерли ніс сусідам’’.
По відправі і молодь, і статечні ішли ‘’в город’’, цебто в центр містечка на Майдан до Успенського собору. Туди лебединські купці Одарченки, Стешенки, Воскобойники викочували бочки з горілкою і пригощали охочих до дурики мочеморд. Бабуся моя , Уляна Павлівна розповідали: ‘’Ласих покропити вуса було як мухви на смітнику. Ковганкою горілку міряли, так той струмент аж з рук виривали. Дядько мій, Павло, силу мав бугаїсту. Теж поліз у ту товкучку. Хвалився, що аж три ковганки видудлив. А про те, що йому в новій чинарці рукав одірвали…те й байдуже’’. Розпашілі парубки захожувались мірятись силою. Спочатку боролись без підніжок, лише жилявістю рук. Коли хтось цим правилом зневажував, - діставав у потилицю. Ось так і переростала ‘’жилявість’’ у ‘’кулачку.’’ Охочі швидко організовувались парафія на парафію. Скажімо. ‘’Тройця ‘’ проти ‘’Соборян’’. Серед лебединців були й справжні мастаки кулачного бою. Купецтво таких аж підюжувало: ‘’Хведько, Хведько, ану покажи як треба з носа ляпалку зробити. Давай, давай - відро горілки ставлю.’’ Коли слабша команда відступала на свій куток, тоді їй на підмогу виходили з дворів ті, хто не хотів щоб його парафія пасла задніх. Ото валка вже котилася у зворотньому напрямку. Правила суворі: лежачого й пальцем не торкни, розквасили носа - виходь з ігрища. І ніякої тобі ворожнечі, ніякого грубого слова А другого дня за такою ж бочкою збирались переможці і пареможені. Пропивали відра зароблені відчайдухами у купців. І чулись хвастощі: ‘’Ну я тоді тобі і зацідив’’. ‘’ От якби я не послизнувся…’’ ‘’Канєшно, з Пістриком вам повезло’’. Пістрик – це прізвище відомого лебединця, відчайдуха кулачного бою. ‘’Ну ось на Масляну ми ще візьмем своє’’. ‘’Скажеш ‘’гоп’’, як перескочиш’’.
Давно минули ті часи. Їх замінили чорні дні руїни, нищення віри, руйнації церков і заборона не тільки церковних служб, а й заборона встановлення новорічної ялинки. При цій пошесті влада найперше вдалась до вивіреного методу –поділяй і володарюй, тобто розколоти церкву на численні течії. А потім накусюкати одну на одну. Так партія створила церкву обновленців. Були ще ‘’живісти’’, тобто ‘’ Жива церква.’ ’Далі розпочались репресії священиків та й інших служителів церкви: попів, дяків, паламорів і навіть дзвонарів. Од храму до храму пішли ‘’реквізитори’’. Вони вилучали з церков у держфонд церковні цінності - все те, що колись віруючі дарували до храму ‘’ во спасіння душі’.’ Відомі нам поети – служки аж захлиналися в похвальбі ‘’мудрій політиці партії.’’ От і заволали: ‘’Що це горить, музей чи храм? А підкладіть – но хмизу’’. Лебединці пам’’ятають, як колишній розбійник, а на той час ‘’герой громадянської війни’’ Харитон Фролов власноруч шаблею відділяв з ікон срібні ризи, а ікони кидав у вогонь. Історія зберегла фото як михайлівчани палять перед церквою ‘’святе багаття’’ із ікон. Під час розгрому лебединського Успенського собору хтось із прихожан під полою одежини приховав викинуту із храму ікону. То його комісари так побили, що довго лежав під тином харкаючи кров’’ю. Настанова Леніна ‘’Чем больше ми попов расстрєляєм тєм лучше’’ виконувалась бездоганно. Тоді безслідно зникло багато священиків краю: Іван Леонтович, Прокіп Коробченко, Іван Смірнов Микола Согін, Василь Підгорний, Дмитро Ярмак…. Пилипа Григоровича розстріляли ближче до дому - в Сумській тюрмі... Боротьбу влади з релігією інакше як дикунською не назвеш. Скажімо патріарха всея Русі Тихона чекісти роздягли догола і випустили на поругання у людський вир. Спасибі знайшовся серед них ще не зовсім отруєний більшовизмом чонівець і прикрив старечу наготу своєю шинеллю.
Відновилось святкування Водохреща в Лебедині під час німецької окупації. Люди ремонтували церкви. Виготовляли іконостаси, зносили до храмів збережені ікони. А на кризі Вільшанки біля кобизької греблі влаштували ‘’йордань’’. Витесали з криги хрести, зробили два престоли, принесли з церков хоругви та охрести …Службу правили кілька священників. На людський подив в ополонку пірнув і один відчайдуха. Вискчив із води, загорнувся в кожуха, стрибнув у сани та й погнав коня додому. Було це взимку 1942 року.
На знімку: Свято Водохреща в Червленому. . На передньому плані ліворуч стоїть розстріляний в 1938 році церковний староста Степан Цікало. Праворуч стоять майстри - льодоруби з сокирами. Знімок потребує реставрації, та все ж на ньому видно три величезні фігурні хрести і невеличкий хрест на престолі. На звороті фото є напис: ‘’Селяни на святі Водокрещения приблизно 1913 рік.’’
Джерело: Facebook-сторінка Бориса Ткаченка