Неділя, 07 липня 2013 03:00

Корнієнко Олег. Конотопська битва 1659 р.: історія та сьогодення

Олег Корнієнко, голова Сумської обласної організації Національної спілки краєзнавців України
Корнієнко Олег. Конотопська битва 1659 р.: історія та сьогодення

Після смерті Богдана Хмельницького Україна переживала один із найтрагічніших періодів своєї історії, коди бойові дії поширились на всю територію України, а збройні сили і політична верхівка виявились розколотими на кілька таборів. Руїна була породжена як об'єктивними процесами, так і ще в більшій мірі недалекоглядною політикою значної частини козацької старшини з її нездатністю висунути лідера, гідного Великого Богдана. Потенційно ним міг стати Іван Виговський, полководницький талант якого розкрився в одній з найбільших битв козацької України – Конотопській або Соснівській. Перемога козацької зброї під Конотопом давала шанс Україні утвердити свою незалежність. Саме життя штовхало кожного з наступних гетьманів до боротьби з Москвою за права українців. Лише гра на протиріччях у стані противника, інтриги, союзи та загравання з татарами, турками, поляками давали можливість Московській державі виходити переможцем у цій боротьбі, але навіть ця погано організована опозиція дозволила існувати Гетьманщині майже століття.

Такий яскравий факт, як Конотопська битва, не міг вкластись в прокрустове ложе міфу про воз'єднання України з Росією, а тому його намагалися замовчувати як у царській, Росії, так і у Радянському Союзі.

***

Історіографія Конотопської битви включає імена майже всіх відомих українських істориків XIX – поч. XX ст. Щоправда, дехто з них зовсім не згадував про цю битву (О.Я.Єфименко) [6, с.255-257], інші обмежувалися якнайстислішими згадками [8, с.293; 20, c.228] або переповідали її перебіг за козацькими літописами [5, с. 331].


На нашу думку, найціннішою з праць українських істориків, де аналізується перебіг Конотопської битви, є том «Описання старой Малороссии», присвячений Ніжинському полку, Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902) [9, с.208-211], уродженця с. Гирівка (тепер Шевченкове Конотопського району Сумської області).
Маєток Лазаревських знаходився настільки близько до поля битви, що з його двору можна було бачити місце, де козаки і татари билися проти московського війська. О.М.Лазаревський у своїй праці вказав на недоліки, що зустрічалися в творах істориків при дослідженні Конотопської битви, зокрема, описували битву, не знаючи місцевості, де вона відбувалася. Він здійснив також аналіз джерел – літописів Самовидця і Самійла Величка, віддавши перевагу першому.

Російський історик С.М.Соловйов також приділив належну увагу цій визначній події. В своїй праці він спирався на літопис Самійла Величка та російські архівні джерела [19, с.48-52, 332-323]. У радянській історіографії панувало замовчування Конотопської битви, і лише в останні роки, у зв'язку з відзначенням 335-річчя битви, пожвавився інтерес до цієї події. Однією з перших наукових публікацій місцевих сумських краєзнавців є праця Л.П.Сапухіної про Конотопську битву [16]. Вона окреслила коло джерел, на які можна спиратися при відтворенні перебігу Конотопської битви: літописи Самійла Величка і Самовидця, праця О.І.Рігельмана, твори С.М.Соловйова і О.М.Лазаревського.
Літопис Самійла Величка досить детально описує хід битви, її передумови і наслідки, проте деякі деталі і власні назви там опущено (зокрема, городище Пуста Торговиця) [3]. Приблизно так, як описано перебіг битви у Самійла Величка, її описує й О.І.Рігельман, частково доповнюючи розповідь, зокрема, називаючи Пусту Торговицю [15]. Щоправда, перший, обманний удар гетьмана Виговського в бік Конотопа О.І.Рігельман не описує, говорячи про бій біля переправи через Соснівку як початок битви. Напевно, автор не був знайомий з літописом Самійла Величка, але користувався при написанні своєї праці тим самим джерелом, що і Самійло Величко при створенні літопису. Важливим джерелом про Конотопську битву є літопис Самовидця, тим більше, що виклад перебігу подій дещо різниться від опису у літопису С.Величка [12, с.79-80.].
Літопис Григорія Грабянки лише згадує цю битву, констатує її підсумки, але детально про неї не розповідає [11, с.120]. Також стисло говориться про цю битву в «Історії Русів» [7, с.198].


Конотопська битва знайшла відгук і у польських джерелах та ще у невідомих українських, які зберігаються в архівах Польщі. Окремі з них уже входять до наукового обігу, наприклад, відомий український дослідник Ю.А.Мицик опублікував значну кількість раніше невідомих польських архівних джерел, в т.ч. лист І.Виговського, де розповідається про битву під Конотопом [13; 14]. Ймовірність виявлення нових історичних джерел існує, адже турецького і татарського походження архівні матеріали досі лишаються майже недоступними дослідникам.
Значний інтерес представляють останні дослідження молодих істориків А.Бульвінського та О.Сокирка, присвячених Конотопській битві [1; 2; 18].


Беззаперечно, що чи не самими інформативними є матеріали археологічних досліджень, про що говорить хоча б той факт, що на сьогодні з усіх козацьких битв найкраще вивченою є Берестецька, притому унікальні археологічні джерела дали можливість уточнити деякі моменти цієї битви, неточно висвітлені в історичних джерелах.


На сьогоднішній день можна констатувати, що вивчення археологічних пам'яток поля Конотопської битви і облоги Конотопа перебуває лише в зародковому стані. Велика заслуга щодо збереження місцевої археологічної спадщини належить конотопському краєзнавцю Івану Андрійовичу Лисому, який відстоював від нищення та руйнування городища і кургани Конотопщини, а також організував проведення археологічних спостережень в тій частині м. Конотопа, де знаходилось гадане місце фортеці. Дані про городище Пуста Торговиця містяться в працях археологів і звітній документації [10]. І.А.Лисий наніс на карту Конотопського району так звані «змійові вали», їх узагальнена схема опублікована спеціальній праці, присвяченій цим археологічним пам'яткам. Крім того, на іншій схемі І.А.Лисий позначив «давні могилки» за 450-500м на північний захід від Пустої Торговиці. «Змійові вали» могли бути зведені, швидше всього, в давньоруський час, а принаймні їх частина могла згадуватися у варіанті висвітлення Конотопської битви О.М.Лазаревським як «спорний гребінь». «Давні могилки», на сьогодні уже зруйновані, могли бути похованням загиблих у битві, а отже, і позначати місце боїв.


Місто Конотоп було добре укріпленим, про що писав О.М.Лазаревський, наводячи його опис 1654 року. У 1986 р. було зафіксовано залишки укріплень замку Конотопської фортеці в котловані будинку райкому партії України (зараз – райдержадміністрації) по вулиці Фрунзе. В 1991 р. київським архітектором В.В.Вечерським на підставі описів Конотопа 1650 і 1654 рр. та особливостей рельєфу було відтворено укріплення міста, однак дана реконструкція базувалася майже виключно на письмових і картографічних джерелах [4]. В 1997-1999 рр. в Конотопі працювала археологічна експедиція Сумського державного університету та обласного краєзнавчого музею (нач. експедиції канд. філолог. наук В.Б.Звагельський, наук. консультант док. іст. наук, професор О.П.Моця). Не зважаючи на те, що її метою були дослідження давньоруських об’єктів, експедиція внесла певний вклад і у вивчення подій 1659 р.


На превеликий жаль, цілеспрямованих археологічних досліджень для виявлення слідів битви і вивчення укріплень Конотопу до сьогодні не проведено, не зважаючи на відповідний Указ Президента України.
Поблизу с. Соснівки Конотопського району на її південно-східній околиці посеред з’єднання кількох балок розташований курган, який справляє враження штучної споруди, оскільки має чітку триярусну структуру. Місцеві краєзнавці та перекази мешканців села стверджують, що це могила українських козаків – учасників битви 1659 р. У 1-й пол. 1990-х рр. сільгосптовариство с. Соснівки влаштувало дамбу, в результаті чого могила-курган виявилася майже зусибіч оточеною водою ставка. У 2005 р. членами громадської організації «Сумський слобідський козацький полк» тут було встановлено 4-метрового дубового хреста. Дещо пізніше, стараннями Конотопської райдержадміністрації та райради хрест підняли на кам’яний підмурок і встановили пам’ятну гранітну дошку. Тепер щороку свято «Козацький родослав» розпочинається саме з цього місця. Проте перебування могили серед болотиння суперечить християнським традиціям, ускладнює доступ до кургану, а вода руйнує її основу. Громадськістю пропонувалося повернути природний стан балки та кургану шляхом ліквідації (спуску) ставка. Калиновий гай, як традиційно поховальне насадження, мав добре приживитися на вологому ґрунті та стати гідною пошаною пам’яті героїв Конотопської битви. Попри випадкові знахідки підйомного матеріалу, в археологічному плані даний об’єкт залишається невивченим, що не дає змоги офіційно визнати його похованням учасників битви.


На виконання Указу Президента України від 11 березня 2008 року № 207/2008 «Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» було передбачено здійснення археологічних досліджень на місцях, пов'язаних з Конотопською битвою. За ініціативи керівника Центру краєзнавчих досліджень канд. філолог. наук В.Б.Звагельського, керівництво Сумського державного університету погодилося наполовину забезпечити витрати комплексної археологічної експедиції (в т.ч. пов’язані з людськими, транспортними та паливними проблемами), проте цільових бюджетних надходжень немає до сих пір, не зважаючи на святкування 350-річного ювілею.
Однозначно, що лише поєднання письмових джерел, археологічних даних, а також аналізу описи бойових дій української і московської сторін за крупномасштабними картами, то відтворення ходу Конотопської битви стане більш зрозумілим і повнішим, ніж це було раніше.
                                                                                                ***

 

 _____._

Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став Іван Виговський, кандидатура якого не влаштовувала козацькі низи і частину старшини, яка швидше керувалася власними амбіціями, ніж державними інтересами України. У травні 1658 року Іван Виговський за допомогою кримських татар придушив виступ полтавського полковника Мартина Пушкаря, котрий підтримував тісні стосунки з Москвою, а 6 (16) вересня уклав Гадяцький договір з Річчю Посполитою. Значна маса козацьких низів і старшина з промосковськими поглядами знову, опираючись на воєвод, зробила своїм гетьманом Івана Безпалого. Почалися бойові дії в районі Лохвиці і Ромен між військами Виговського (Канівський, Черкаський, Чигиринський, Корсунський полки) і московським військом князя Ромодановського і Безпалого. В цих умовах з Москви у січні 1659 року вирушило нове військо на чолі з князем Трубецьким, яке налічувало до 150 тис. чоловік, згідно даних російського історика С.М.Соловйова [19, с.48]. Військо Трубецького йшло у Посулля, до містечка Костянтинів, але стратегічне розташування Конотопа з півночі загрожувало ударом проти московського війська з двох напрямків і тому московські війська змушені були приступити до облоги Конотопа. Напередодні вони захопили Срібне [16], де знаходився прилуцький полковник Дмитро Дорошенко. В цих умовах, коли московські війська перебували лише у Києві та Посуллі, позиції Москви в Україні виявилися надзвичайно слабкими, що змушувало Олексія Михайловича йти на значні поступки. Він був готовий навіть на угоду з Виговським на умовах Гадяцького договору, статей якого він ще й не бачив та на виведення військ боярина Шереметєва з Києва [19, с.48-49]. Ці умови замирення з Виговським були доведені до князя Трубецького, під керівництвом якого в січні 1659 року на Україну вирушило величезне, до 150 тис. чоловік за одними, близько 35-50 тис. – за іншими даними [16, с.72; 18, с.13; 19, с.48;]. Напрям руху військ – у Посулля, в містечко Костянтинів, для посилення угруповання Ромодановського-Безпалого. Але з півночі над московське-заколотницькими військами нависали Прилуцький, Ніжинський і Чернігівський полки, які могли б завдати потужного удару у фланг і тил, а також відрізати ворожі війська від метрополії. Ключову роль тут відіграла Конотопська фортеця. В її напрямку і вирушило московське військо, попередньо захопивши Срібне. При цьому московське військо, очолюване князем Пожарським, проявило звірячу жорстокість по відношенню до невинних мешканців міста [3, с.251-252].


У середині квітня московські війська підійшли до Конотопа, а 21 квітня почалася обстріл міста. Конотоп на той час являв собою потужну фортецю. Опис 1654 року говорить, що місто Конотоп стоїть на річці Конотоп. Від посаду до ріки зроблено острог з дубових стовбурів. У фортеці було четверо проїзних воріт, на воротях і по острогу башт немає. Рів з двох боків захищав фортецю, всередині якої було дві дерев'яні церкви – Пресвятої Богородиці і святого великомученика Георгія. Фортеця мала 4 чавунних пищалі на колесах.
Поряд з цим укріпленням знаходиться інше, з трьох боків оточене валом і ровом, а з четвертого – долина ріки Конотоп. Земляний вал в багатьох місцях обвалився. Над рікою Конотоп у «земляному городі» – панський двір, поряд з ним, над обривом гори, ще одне укріплення, з трьох боків оточене ровом, а біля ріки «стоячий острог» до води, для користування в період осади. Між «земляним городом» і дворовим острогом влаштовані проїзні ворота, а через рови проходить міст, що на час опису обвалився. У «земляному городі» і панському дворі немає садиб жителів, а лише панські хороми [9, с.207]. Скоріше за все, ці споруди мали вільне розташування. За описом 1654 року архітектор В.В.Вечерський зробив графічну реконструкцію укріплень. Він вважає укріплення бастіонними, без башт [4, с.39-40]. Уявлення про міські укріплення лише за даними письмових джерел і планів далеко не повні без археологічних матеріалів.


Вважається, що замок Конотопа займав південно-східну частину підвищеної ділянки лівого берега ріки Єзуч (можливо, вона звалась Конотоп чи Конотопка) при впадінні струмка Зеленчак. Рів з північного боку починався від яру – відгалуження долини річки і, можливо, підходив до іншого яру – відгалуження долини струмка Зеленчак. Оскільки опис Конотопа 1654 року вказує, що джерелом води є р. Конотоп, то поміщати «земляний город» і «панський двір» над струмком Зеленчак, а не над річкою Єзуч, недоцільно. Швидше всього, мова може йти про розташування їх на північ від замка Конотопу. На даний момент місце розташування замкових укріплень, які штурмувало московське військо в 1659 р. залишається до кінця не з’ясованим. Навіть просте співставлення технічних характеристик тогочасних московських гармат, повідомлень письмових джерел і картографічного матеріалу породжують багато запитань.
Гарнізон фортеці налічував збірний загін з 4 тис. козаків Ніжинського, Прилуцького та Чернігівського полків. Міські жителі, що більш як на три чверті складалися з ремісників та торговців, очевидно, також підтримували гарнізон. Протягом довгого часу – від середини квітня до кінця червня – захисники Конотопа затримували біля стін міста величезну московську армію та їх союзників – козаків Безпалого. Очолював оборону ніжинський полковник Григорій Гуляницький.


Рід Гуляницьких походив з православної волинської шляхти. Григорій Гуляницький від початку Визвольної війни брав участь у найважливіших походах повстанського війська, посідаючи старшинські посади в Корсунському полку, яким керував з 1653 по 1655 рр. Політичне кредо полковника, який був прихильником повного суверенітету Гетьманщини, інколи призводило до конфліктів із Богданом Хмельницьким. У 1651 р. він не прийняв невигідний для козацтва Білоцерківський договір, а в 1654 р. відмовився присягати на вірність московському цареві. Брав участь у Жванецькій битві (1653), бойових діях у Білорусі (1656). Від 1657 р. послідовно підтримував Івана Виговського, фактично очоливши бойові дії проти його опозиції в південних полках. Як наказний „гетьман сіверський” командував угрупованням гетьманського війська, що складалося з Ніжинського, Прилуцького та Чернігівського полків, стримуючи наступ московських військ на Лівобережжі протягом 1659 р. Після відставки Виговського підтримував пропольський курс Юрія Хмельницького, беручи участь в укладенні Слободищенського трактату (1660), поході королівської армії на Лівобережну Україну (1663-1664), вдруге посів уряд корсунського полковника та наказного гетьмана (1662-1664). Разом із молодшим Хмельницьким відбув трирічне ув’язнення в Мальборзькій фортеці за звинуваченням у зраді, втік із неї 1667 р. і повернувся в Україну. В останні роки свого життя Григорій Гуляницький, як один із старійшин полковницького корпусу, активно підтримував правління „Сонця Руїни” – гетьмана Петра Дорошенка [18, с.17].

Конотопська (Соснівська) битва

Тривала облога Конотопа дала можливість гетьману Виговському зібрати сили для битви, а також добре обдумати план дій. В районі Крупичполя, між Ніжином і Прилуками, відбулася зустріч Виговського і старшини з ханом та мурзами. Тут союзники заприсягалися на вірність у війні з московськими військами, а потім рушили на Тиницю, що знаходилась за 25 км на південний захід від Конотопа. Судячи з напряму руху і подальшого ходу подій, Виговський добре розвідав місцевість і продумав план битви, адже від Крупичполя до Конотопа відстань близько 70 км, а до Соснівки – біля 40 км. Певно, гетьманом бралися до уваги тактичні можливості московської кінноти, і тому, щоб уникнути обхідних її маневрів, свій правий фланг він прикрив заболоченою долиною ріки Ромен, а з лівого флангу, судячи з ходу битви, теж тримав напоготові якісь кінні загони, що були задіяні, як свідчить Лазаревський, у вирішальний момент битви біля с. Соснівки [9, с.209-210].


27 червня частина козацького війська, переправившись через ріку Куколку, почали бій з московськими військами. Самійло Величко стверджує, що в ході цього бою біля села Шаповалівка козакам вдалося розгромити значні сили московського війська, а потім, на світанку, гетьман вдарив у бік Конотопа [3, с.251]. О.М.Лазаревський заперечує можливість такого удару [9, с.210], хоча це цілком можливо, якщо взяти до уваги позиції сторін – українські і татарські сили знаходилися на лівому березі Куколки, а московські – на правому, ближче до Конотопа, за 8-9км на північ. Ця відстань достатня для швидкого кавалерійського рейду з наміром відступу та втягнення противника у переслідування. Цей прийом (т. зв. «козацький ятір»), відомий кочівникам з незапам'ятних часів, згадується ще в «Слові о полку Ігоревім». Отже, 28 червня московські війська кинулися навздогін за кіннотою Виговського до переправи, що знаходилася десь між сучасними селами Шаповалівкою і Соснівкою. Місцевість для бою була обрана Виговським вдало. Долина Куколки, що є лівою притокою Сейму, в районі Соснівки та Саранівки з'єднується з долиною річки Торговиці, котра справа впадає в ріку Ромен. Таким чином, перед українським військом у районі Пустої Торговиці знаходилася широка долина річки – близько 1,5км , яку було добре видно. Тут було чимало заболочених ділянок, які робили долину річки непрохідною для військ. В урочищі Пуста Торговиця в долину річки врізався язиком мис першої надзаплавної тераси, дуже низький, щоб бути помітним здалеку. На ньому було споруджено давньоруське городище овальної форми розмірами 190м на 140м, площею 2,1га. Навколо піднімався вал висотою в 2м [9, с.210]. Саме в цьому місці і було влаштовано засідку керованими ханом військами. Практично цілий день українські війська «перемелювали» на такому вигідному для оборони рубежі московські загони, керовані Пожарським.

 1
Фатальним для московських військ став удар з тилу, який нанесли війська кримського хана. О.М.Лазаревський наводить ще одне свідчення, згідно якого з іншого боку по правому флангу московських військ нанесли удар татарські та українські загони, що по «спірному гребеню» обійшли противника і від села Попівки вступили в битву [9, с.209]. Кількість втрат московської кінноти, керованої князем Пожарським, сягнула за різними оцінками від 5 тис. до 20-30 тис. чол. [18 c.59; 12, с.80]. Князь Пожарський, який повів свої війська у бій, не провівши навіть розвідки й ігноруючи свідчення полонених, постав перед ханом. Вилаявши хана матом за московським звичаєм, Пожарський плюнув йому в обличчя, за що і втратив голову [3, с.252].

 

Московські війська почали відступ від Конотопа. Літопис Самійла Величка і Самовидця, а також О.Рігельман говорять про добре організований відступ Трубецького до Путивля [3, c.252; 12, с.80; 15, с.292]. «Історія Русів» твердить, що князь з малими, розпорошеними рештками своїх військ пробрався лісами вгору ріки Сейм і сховався в Путивлі [7, c.198]. Можливо, ця інформація є підказкою у вирішенні питання про маршрут відступу – поміж рікою Сейм, береги якої вкриті густими лісами, і рікою Єзуч. Військо Трубецького прибуло до Путивля 10 липня [19, с.50].


У Москві поразка була зустрінута як нечуване лихо. Очікували появу козаків і татар під Москвою, в місті будувалися укріплення. Олексій Михайлович шукав порятунку в цій ситуації. Ордін-Нащокін радив царю: «Вашему царскому величеству угодно, чтоб хана крымского с Выговским какими-нибудь письмами поссорить, чтобы они, побранясь между собою, разошлись» [19, c.50].
Невдовзі події на Україні розгорнулися саме за таким сценарієм. Значення перемоги під Конотопом було зведено нанівець. Але страх її повторення, гіркота поразки були відчутними в Москві ще довго. «Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вівести в поле такого сильного ополчення», зазначав С.М.Соловйов [Там же].
                                                                                                     ***
Конотопська битва була закономірною віхою в процесі відносин України з Московською державою у 2 пол. XVII ст., почавши серію виступів українських гетьманів на захист прав козацької держави. Це був і найбільший воєнний успіх козацького війська у війні з Москвою. Однак, про цю подію досі ми знаємо не так і багато. Постає ряд серйозних проблем, що потребують ретельного дослідження.
1. Описи битви у багатьох місцях суперечливі, тому точного відтворення подій 28 червня 1659 року ми поки ще не маємо.
2. Невирішеними залишаються питання про розташування «земляного города» у Конотопі, точні обриси міста і замку.
3. Досі не відкрито жодного поховання учасників битви (а втрати сторін становили ж десятки тисяч людей). Не ідентифікованими залишаються об’єкти, які усні перекази пов’язують з місцями поховань 1659 р. («Козацька могила» біля с. Соснівки, поховання біля конотопських храмів).
4. Не визначено точного розташування позицій сторін, з можливістю їх конкретизації до кількох десятків метрів. Не узгоджуються з описом подій за О.М.Лазаревським його дані про «спірний гребінь» і схема змійових валів І.А.Лисого.
5. Не з’ясованими залишаються зміни у гідрографічній мережі, що сталися за останні 350 років ( в першу чергу в зв’язку з меліоративними роботами радянської доби).
6. В розпорядженні науковців немає жодного артефакту, пов’язаного з Конотопською битвою.
7. Відсутнє навіть узгоджене моделювання ходу битви на крупномасштабній карті, засноване на аналізі місцевості та письмових джерел. Кожен із сучасних дослідників по-своєму уявляє картосхему Конотопської битви.
Всі ці питання можна розв'язати лише в результаті тривалих і масштабних археологічних розвідок і розкопок, деякі ж загадки, наприклад, про змійові вали, які, швидше всього, і є «спірним гребенем», можна позначити на місцевості зараз хіба що за допомогою дешифрування аерофотозйомок чи космічних зйомок.
Саме тому слід ретельно, із залученням усіх наявних джерел – письмових, археологічних, картографічних – проаналізувати хід Конотопської битви, щоб мати уявлення про цю подію. Без повного уявлення про неї не можлива правильна її оцінка.

Джерела та література

1. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р. // Український історичний журнал. – 1998. – № 3-4.
2. Бульвінський А. Українсько-російська війна 1658-1659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад військ // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин. – К., 2003.
3. Величко С.В. Літопис. Т.1. – К., 1991.
4. Вечерский В.В. Историко-архитектурный опорный план и проект зон охраны памятников истории и культуры г. Конотопа Сумской области. – Хоздоговор №1/91. На правах рукописи. Т.1. – К., 1991.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990.
6. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990.
7. Історія Русів. – К., 1991.
8. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – Кн. 2. – М., 1991.
9. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т.2. Полк Нежинский. – К., 1893.
10. Лисий І.А. Звіт про обстеження курганів, городищ і оборонних валів Конотопщини 1975 р. // НА ІА НАН України. – Ф.о. 1975/61.
11. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992.
12. Літопис Самовидця. – К., 1971.
13. Мицик Ю.А. (отець). Гетьман Іван Виговський. – К., 2004. – С. 67-83.
14. Мицик. Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського // Старожитності. – 1994. – №5-6.
15. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К., 1994. – С. 292-293.
16. Сапухіна Л.П. Соснівська битва // Матеріали другої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. – Суми, 1994. – С. 70-75.
17. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992.
18. Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в час Руїни. – К., 2008.
19. Соловьев С.М. Сочинения. Книга 6. История России с древнейших времен. Т.т. 11-12. – М., 1991.
20. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. – Т.2. – К., 1990.