Ні-ні, була й чарка, але була й висока поезія. Звичайно, - захалявна. Одного разу я прихопив старе видання поезій Панька Куліша. Читали - обговорювали його "Слов'янську оду", написану як відповідь Олександру Пушкіну на його великодержавницький заклик до слов'ян - добровільно з'єднуватись із Московією. Пам'ятаєте: "Славянские ручьи сольются в русском море. Оно ль иссякнет - вот вопрос". Панько Куліш тоді гідно відрубпав на той прогноз:

"Обманщице, кого ти не лестила,
Кому не слала ти м'яких перин....
Чи мало ти людей занапастила,,
Що вірили обіцянкам твоїм....
Святою ти себе провозгласила
І небеса під себе осягла,
А на землі твоїй нечиста сила
Слов'янську кров сторіками лила.
...Усіх слов'ян скликаєш воєдино:
"Зливайтеся! Я - море. Ви- ручьї,
Корітеся і нахиляйте спини,
Хилітеся під присуди мої.
У мене ви дізнаєте спокою,
Як праведні у Бога за дверми,
В багнищі ви стоячою водою
Гнистимете з московськими людьми.
А як на вас коли в лиху годину
Воздвигне враг безощадну війну,
То виріже вас тільки половину,
А там прийду і вас обороню...."

Пилип Трохимович повчав: "В доказах номенклатурникам про гноблення України Москвою не слід посилатись ні на слова Куліша чи Шевченка, Франка чи когось іншого із великих правдолюбів. Для них авторитет тільки Ленін. От і треба боронити Україну тільки його словами. Ні-ні, не діями, а словами. Бо той барбос говорив одне, а робив інше".

Одного разу на такий "літературний вилазень" Володимир Григорович Дудченко прихопив машинопис поеми Володимира Сосюри "Мазепа". Кінський щавель був надійною охороною шанувальників вільної поезії. Читали - обговорювали поему майже пошепки. Слово поета гнівне і болюче, слово правдиве і аж з острашкою. Цитую по пам'яті:
"Навколо радості так мало,
Який у чорта днів бадьор,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби.
Німій, одуреній, забитій
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Речі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра...
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні...
У тебе так: два - три герої.
А решта - велетні дурні.
Хіба не так: все безголов'я,
Що на багно кричить "Блакить!"
Якби я міг, якби зумів я
Тебе Вкраїно воскресить.
Твої шляхи - відчай і камінь...
Така прекрасна й мов на гріх.
Ти плодиш землю байстрюками,
Багном і гноєм для других.
У голові твоїй макуха...
Хіба ж ти можеш жить сама?
Московсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма..
Веди ж безумна до загину
Мене на розстріли і жуть....
Ах я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син,
Що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз.
Той, що прокляв і Бога, й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла.
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була...."

Пилип Трохимович скуб коротенького вуса і аж яснів: "Отак, хлопці, треба писать про Україну. Так, щоб кожне слово було пострілом гармати. Щоб будило не тільки сплячих, а й мертвих".

Розгортаю безцінний дарунок Вчителя - його книжку "Проти течії". Розгортаю і стверджується думка: отак в усі часи, вся наша культура, наші митці, та й увесь народ торували свого національного човника проти течії московської зазіхачки, торували до самоствердження, до волі. Зрештою, випливли на широке плесо світової культури. А стерновими на тому човні, гребцями були великі інтелігенти народної душі. Серед них гріб веслом і мій Учитель - Пилип Трохимович Гаврилов. Згадаймо його сьогодні теплим і лагідним словом.

Джерело: Борис Ткаченко - Facebook-сторінка

Додаток

Олексій Вертій про Пилипа Гаврилова

Назавжди запам"яталася своєрідна зустріч з Пилипом Трохимовичем (ми разом працювали на кафедрі української літератури Сумського педінституту). Він лежав під молодими дубками за стадіоном педінституту. Я думав, що відпочиває. Підійшов до нього, а він ледь живий та теплий. "Що з Вами?", - запитую. "Тікайте від мене, - ледь живим голосом відповів мені. - За мною стежать". І справді, на краю стадіону з-за куща вислизнула і заховалась якась особа. Вимучений черговим допитом кагебешників, Пилип Трохимович лежав на землі, а я сидів біля нього. Тяжко мовчали обидва. Іншого разу мене викликали в КГБ допитувались чи говорив Гаврилов щось антирадянське. "Не знаю, такого він мені нічого не говорив", - відповів їм. А вже коли стала перебудова і Україна виборола незалежність. коли до мене прийшов співробітник КГБ-СБУ Л.Якименко і просив від імені СБУ вибачення, сказавши (це запам"яталося дослівно на все життя): "Извините. Кто считался за каковыми-то пределами, таковым сейчас не считается. То была государственная политика", коли Пилипа Трохимовича вже не було між нас, він все-таки пригадав нашу колишню розмову і знову запитав: "Так говорил Гаврилов что-то антисоветское?". "Так, - відповів йому, - говорив". "Вот видите, мы никогда не ошибались", - самовпевнено повчав мене. На що я відповів: "Як же то не помилялись, коли все сталося так, як говорив Пилип Трохимович. Значить усе ваше життя було помилкою!". Він замовк.