Господарство Івана Герасимовича

Топонім «Кияниця» слід пов’язати з прізвищем (прізвиськом) першопоселенця або власника хутора, яке, у свою чергу, походить від літописної назви киян. Не виключено походження назви села і від слова «киянець», що означає «стегно» або «окорок». Кияниця виникла як хутірське поселення не пізніше середини XVIII століття. У 1767 р. вона належала підпрапорному Антону Антонову, а вже на початку наступного століття — поміщикам, вихідцям зі старшинського роду, Савичам. Останні, не задовольняючись доходами від землеробства, у 1839 р. влаштували при господарстві винокурню, продуктивність якої за два десятиліття була доведена до річного випуску в 700 тис. відер спирту.

Після скасування кріпосного права володіння Савичів помітно поріділи. Зокрема, у 1865 р. їхній маєток у Кияниці разом із розташованим тут цегельним заводом і винокурнею придбав сумський підприємець, що стрімко збагачувався, Іван Герасимович Харитоненко. Зміна власника господарства пішла Кияниці на користь – якщо у 1864 р. тут налічувалося всього 14 дворів, де проживало 155 мешканців, то вже в 1903 р. її населення разом із робітниками зросло до 1200 осіб, що зумовлювалося потребою в робочій силі, яка забезпечувала динамічно розвивальне господарство сумського мільйонера.

Руїни цукрового заводу, побудованого Іваном Харитоненком у 1866 році

Джерело: Накипіло.ua

Поступово кияницьке володіння Торгового дому «І. Г. Харитоненко з сином» помітно розширилося за рахунок поетапних покупок угідь у сусідів-поміщиків («за 8 купчими грамотами»), і ось уже станом на 1884 р. воно налічувало понад 2000 десятин (2188,3 га) землі та лісу. У ньому утримувалося 305 волів і 83 коні. Усе це господарство набувало виробничого спрямування — забезпечувало сировиною, паливом і продовольством цукровий завод, побудований власником у 1866 р. Комплекс підприємства включав у себе виробничі цехи, обладнані мийками, випарними та вакуумними апаратами, дифузорами, пресами, фільтрами, трансмісіями, колоризаторами та ін. механізмами. Також сараї, транспортний парк, бондарню, костопальню, слюсарну, токарну, мідно- та чавуноливарну майстерні, скотний та пташиний двори, лікарню на 12 ліжок, послугами якої користувалися не тільки заводчани, а й мешканці навколишніх сіл. Вартість лише одних машин на підприємстві перевищувала в 1880-х роках 237 тис. руб. – це більше, ніж на Павловському рафінадному заводі в Сумах.

З розширенням господарства заводу збільшувалася і його продуктивність. Якщо в сезоні 1874/1875 рр. (зазвичай початок виробництва цукру припадав на листопад і міг тривати до травня, при цьому на Кияницькому заводі загальна кількість робочих днів рідко перевищувала сто) підприємство виробляло 38 тис. пудів, а в 1886/1887 рр. вже 163 600 пудів цукрового піску. За сезон 1879/1880 рр. воно реалізувало цукру на суму понад 322 тис. руб. – цілий статок за тодішніми мірками! З цієї суми частина коштів витрачалася на оплату праці робітникам. Майстрам Харитоненко в 1880-х роках виплачував місячну платню в 25 руб. – середню по повіту. Робітники отримували втричі менше. На харчування працівників, яких у сезоні 1884/1885 рр. було найнято понад 400 осіб, припадало щомісяця ще 5,3 руб. на людину. За вирахуванням зарплати та інших витрат у середині 1880-х років прибутковість підприємства, яке посіло помітне місце в «цукровому королівстві», яким тоді видавався сучасникам Сумський повіт, перевищила 150 тис. руб.

Лещинські: успіх, невдача і знову успіх

Смерть у 1891 р. І. Г. Харитоненка поклала новий початок історії Кияниці. Згідно з волею померлого, вона перейшла у повне розпорядження його племінниці: «набуте мною маєток… Кияницю… з усіма орними та сінокосними землями, з буряко-цукровим заводом, з усіма закладами, рухомим майном, що буде значитися в тому маєтку на день закінчення річних звітів, заповідаю у повну власність моїй племінниці, дружині сумського купця другої гільдії Марії Матвіївні Лещинській, за винятком лише лісів, які переходять у власність Лещинської лише тоді, коли буде укладено угоду, у чому я цілком впевнений, з моїм сином, Павлом Івановичем, із виплатою йому Лещинською за оцінкою за ліси з землею за їх виміром і вартістю». Полюбовна угода між родичами була досягнута, і кияницькі володіння остаточно стали власністю родини Лещинських.

На цьому відомому сумському роді слід особливо зупинитися. Досі не цілком ясне походження Лещинських. Звідки прибули їхні предки до Сум, і коли вони зайнялися комерцією — питання без відповідей. Відомо, що купець Максим Лещинський на початку 1830-х років вів широку торгівлю, збагачуючись як на великих сумських ярмарках, так і на поставках хліба та худоби для армії. Після його смерті в 1831 р. батьківську справу продовжив старший син Йосип Максимович. Спочатку справи йшли як завжди, але після страшної пожежі 1839 р., яка знищила центральну частину міста, а разом з нею й товар, що належав Лещинським, Йосифу Максимовичу, який опинився на межі розорення, довелося перейти з купецького стану до міщанського. Подальші спроби відновити колишню заможність родини не увінчалися успіхом – боргові зобов’язання та судове рішення віддати колишньому зятю купцеві Павлу Медведєву, згідно з батьківським заповітом, частину капіталу та майна померлої дружини змусили главу родини у 1848 р. продати будинок із крамницями, дворовим майданчиком і переселитися на околицю міста. Проте, незважаючи на комерційні невдачі, І. М. Лещинському вдається підтримати реноме родини завдяки вдалим партіям, видавши заміж своїх сестер Анастасію та Наталю за купців Олександра Асмолова та Івана Харитоненка відповідно.

Шлюбні узи з тоді ще маловідомим купцем 3-ї гільдії Іваном Герасимовичем назавжди поєднали Лещинських і Харитоненків родинними та економічними зв’язками і, як виявилося, сприятливо вплинули на подальшу долю сумських підприємців. Однак, поки І. Г. Харитоненко тільки ще піднімався вгору по сходах благополуччя, становище Лещинських з року в рік погіршувалося. За рішенням суду більша частина майна Йосипа Лещинського, який був винен різним особам близько 5 тис. руб., у 1865 р. була розпродана. А ще через два роки Лещинські розпрощалися з останньою нерухомістю, що залишилася у них у місті. Після цього вони оселилися в Харкові, де за підтримки А. І. Асмолова та І. Г. Харитоненка зайнялися продажем продовольчих товарів, зокрема цукру, на паях з Іваном Герасимовичем. У цьому процесі активну участь брав і Микола Йосипович Лещинський (1845–1914), який давав великі надії у справі комерції. Саме його І. Г. Харитоненко запросив працювати на щойно побудований цукровий завод у Кияниці. Він же оплатив витрати на поїздки свого племінника цукровими підприємствами півдня Росії для ознайомлення з сучасними методами організації виробництва та технологією вирощування буряків. Подальша кар’єра Миколи Йосиповича в «цукровому королівстві» забезпечувалася не тільки професійністю, а й вигідним шлюбом із племінницею Івана Герасимовича Марією Матвіївною на початку 1870-х років. Весільним подарунком могутнього покровителя для нареченого стала посада провідного «офіціаліста» на Кияницькому заводі з річним окладом 4000 руб. До того ж йому щомісяця відраховувалося 166 руб. за роботу в Наталіївській та Корчаківській економіях Харитоненка. Ще через дев'ять років додатковим джерелом доходу для Миколи стали дивіденди, отримані з його власного капіталу, вкладеного в розвиток Кияницького заводу. Однак все ж основний прибуток молодий адміністратор отримував від угоди з дядьком про відрахування йому 8% від чистого прибутку підприємства за виробничий сезон. Незважаючи на те, що при цьому з неї вираховувалася зарплата, Микола Йосипович все ж не залишався в збитку. Наприклад, за сезон 1878/1879 рр. він отримав у вигляді відсотків виручку майже в 10,5 тис. руб., а наступного року — близько 19 тис. Ці кошти дозволили йому розгорнути власну підприємницьку діяльність. Продовжувач родинних традицій скуповував у Харитоненка та інших землевласників цукор, солому, ліс і продовольчі товари, які потім перепродавалися за допомогою Івана Максимовича Лещинського в Харкові та інших містах. У результаті комерційні успіхи дозволили Миколі Йосиповичу повернути собі купецьку гідність. У 1882 р. він був записаний до 2-ї, а в 1893 р. – до 1-ї купецької гільдії.

Біле золото Лещинських

Прекрасне знання агрономії та виробництва, авторитет М. І. Лещинського в підприємницьких колах, добрі, ділові стосунки між Іваном Герасимовичем та зятем, нарешті, родинні почуття Харитоненка-старшого щодо Марії Матвіївни вплинули на рішення «цукрового короля» заповісти Кіяницький маєток площею 11,5 тис. дес. своїй племінниці. Зрозуміло, розпорядником маєтку стає її чоловік, який одразу ж приступив до подальшого розширення виробництва. У 1893 р. під шовковицю Лещинські придбали Юнаківський маєток німецького підданого Мюнстера, а в 1916 р. вони стали власниками сусіднього Хотінського маєтку Строганових, що складався з 8 господарств загальною площею 15 тис. дес., лісу площею 5 тис. дес. та двох винокурних заводів у Морочі та Іволжанському. Нові власники приділяли постійну увагу збільшенню та оновленню технічного парку, розвитку потужностей Кияницького заводу, що навіть за радянської влади він все ще видавався сучасникам «обладнаним мало не за останнім словом техніки». Тут цукор на склад перевозився у вагончиках по рейках. Хліб для їдальні готувався у власній заводській пекарні. М'ясо, сало та молочні продукти на стіл робітників і службовців постачалися з власних ферм Лещинських, де щороку відгодовували до 200–250 голів великої рогатої худоби українських, симментальських, фрейбурзьких та швіцьких порід, сотні голів свиней популярних тоді серед поміщицьких господарств порід «беркширів» і «йоркширів». Риба на кухню потрапляла з власницьких ставків. Будівництво забезпечувалося цегельним заводом, успадкованим ще від Савичів, що виробляв продукції на 13 тис. руб. на рік. А ще діяли маслобойний, вапняний заводи, великий водяний млин із сукновальнею та кінний завод, на якому утримувалося понад 60 голів рисистої, першеронської та бітюзької порід. З 1908 р. всі господарства та цукровий завод були з'єднані між собою та з конторою Лещинських у Сумах телефонним зв'язком. Цехи, службові та житлові приміщення освітлювалися за допомогою електрики. Словом, характерними рисами Кіяницького маєтку була його компактність, технологічність, єдність економічних цілей та ефективне використання місцевих ресурсів, що дозволяло вийти на нові рубежі виробництва: у 1900/1901 рр. завод виготовив 3949,5 пудів, а у 1913/1914 рр. – 6441,2 пудів цукру. Зростав і прибуток – сезон 1891/1892 рр. приніс власнику 307 357 руб., а в 1906/1907 рр. – 456 535 руб. чистого доходу, тоді як весь оборот грошових коштів наближався до двомільйонного показника. Тоді ж вартість підприємства разом з усім майном, інвентарем, землею та цукром сягнула 4835925 руб. (щоб усвідомити цю суму, слід виконати арифметичну дію – помножити зазначену цифру на 35 і отримати її сучасний орієнтовний еквівалент у СКВ – близько 170 млн. $). Таке велике господарство вимагало значних трудових затрат: кількість робітників одного лише цукрозаводу в 1894–1910 рр. коливалася в межах 480–800 осіб, а весь агропромисловий комплекс Лещинських забезпечували тисячі працівників. У 1914 р. постійна кількість осіб, що мешкали при Кияницькому заводі, становила 352 особи.

Економічні результати господарського комплексу Лещинських можна було оцінити на виставках сільського господарства. Зокрема, на такій у Сумах восени 1895 р. власники Кияницького маєтку організували власний павільйон, де демонстрували своїх коней-метисів, корів трьох порід, «стадо фазанів», зерно пшениці (грейнвейнська, арнаутка оренбурзька, білоколоска), жита (шланштетська, пробштейнська), вівса (польський, шатиловський, гігантський), ячменю (шевальє Річардсон), насіння буряка, яблука десяти сортів. Золотих медалей були удостоєні кобила «Чародійка», «обліснення у великих розмірах незручних земель», група худоби симментальської породи, срібних – жеребець «Полкан» і «відмінні фрукти». Лещинські були нагороджені і на Всеросійській виставці тваринництва в Харкові, що відбулася в 1903 р., за велику рогату худобу українських, симментальської порід, швіц-угорських і швіц-українських метисів.

Таким чином, Лещинські були вельми успішними і заможними підприємцями. Судячи з податкової карти, навіть у роки Першої світової війни їхнє заможне становище залишалося стабільним. За першу половину 1917 р. лише за один Кияницький завод М. М. Лещинська сплатила до Сумської казни державних і земських зборів понад 47,5 тис. руб. А загальний внесок до казни та до місцевих органів влади родини за той самий період перевищив суму в 110 тис. руб. Додатково в роки війни Павло Миколайович, окрім управління разом із братом Кияницьким заводом, був директором Веприцького промислового та торгового товариства, отримуючи значний капітал від нього.

Кияницька залізниця

Подальшому зростанню капіталу Лещинських заважала віддаленість їхніх господарств і заводу від залізничної лінії, що, природно, здорожувало доставку сировини, палива та транспортування готової продукції. Член Сумського повітового земського зібрання М. І. Лещинський разом з деякими іншими землевласниками та підприємцями взявся змінити цю ситуацію на свою користь. Ще в 1905 р. на сесії зборів він відзначав поганий стан дороги на Юнаківку, через що в негоду та під час сніготанення сполучення з повітовим центром на деякий час фактично переривалося. У 1911 р. нарешті дозріла пропозиція сумських земців прокласти нову залізничну магістраль, яка мала з'єднати Суми, Кияницю, Юнаківку з Суджею, тобто Сумську лінію з Північно-Донецькою залізницею і, таким чином, економічно «оживити цю місцевість», скоротити відстань транзитного шляху між Сумами та Москвою. Більше того, ділянка Суми-Суджа розглядалася сумськими земцями як частина майбутньої лінії, що простягалася далі від Сум до Ромнів або Лебедина, а далі на Полтаву. Повітовий інженер І. Д. Ванєєв, опитавши землевласників північної частини Сумського повіту, з’ясував, що «кияницька» дорога довжиною 37 верст (близько 39,5 км) зможе забезпечити перевезення місцевих вантажів у 2 000 000 пудів, хоча інший розглянутий варіант магістралі за лінією Амбари-Миколаївка-Хотінь-Писарівка-Юнаківка-Суджа показував більш істотну цифру. Також передбачалося, що нова залізниця забезпечить постачання всього необхідного для місцевих цукрових заводів буряка з Суджанського повіту та вугілля з Донбасу, а також, навпаки, з Сумського повіту — деревини для шахт Катеринославської губернії та Війська Донського. На користь цього маршруту вказувалося й наявність місцевих будівельних матеріалів, необхідних для спорудження колії, – піску та дерева. У свою чергу, управління Південних залізниць підрахувало приблизну суму будівництва – трохи більше 1600000 руб.

Передбачалося, що будівництво залізниці здійснюватиметься не тільки за рахунок коштів державного бюджету, а й за рахунок коштів Сумського земства та зацікавлених приватних власників. Нарешті, Сумське повітове земське зібрання постановило звернутися до Міністерства шляхів сполучення з проханням про спорудження під’їзних шляхів, а Н. І. Лещинського зобов’язало «відвести безкоштовно землю під залізницю на всій її протяжності по його маєтках». Останній з цим, зрозуміло, погодився за умови прокладення рейок саме через його Кияницьке маєток. Здійснилося б задумане сумськими земцями, і, звичайно, історія населених пунктів на північ від Сум, та й самого обласного центру, склалася б інакше. Однак війна, що розпочалася 1914 року, завадила цьому, і Суми так і не стали вузловим центром.

І собі, і людям

Подібно до інших іменитих сумчан, Лещинські були відомі не тільки своїми капіталами та потягом до розкоші, а й благодійною та суспільно-корисною діяльністю. Особливо на ниві освіти. Зокрема, Микола Йосипович був почесним опікуном Сумського міського 4-класного училища, членом опікунської ради Сумської 1-ї жіночої гімназії, розпорядчої ради з господарських питань Сумської приватної чоловічої гімназії, почесним опікуном Нижньо-Сироватського двокласного та Юнаківського чоловічих училищ, опікуном Сумської земської лікарні, на утримання якої він виділяв значні суми. Марія Матвіївна з 1887 р. була опікункою Новосічанського училища. А ще через два десятиліття була обрана опікункою Юнаківського жіночого училища. Їхні діти Павло та Іван, відповідно, обіймали посади опікунів Володимирського та Писарівського училищ, а Антоніна Миколаївна Лещинська — опікунки Олексіївського училища. У закладах, якими опікувалися Лещинські, на Різдво влаштовували ялинки, виділяли кошти на будівництво, розширення або ремонт навчальних закладів, закупівлю книг і навчальних посібників, надавали адресну допомогу учням (записи про витрати коштів на потреби вихованців навчальних закладів часто зустрічаються в касовій книзі Кияницького заводу). Марія Матвіївна заснувала у згаданій жіночій гімназії свою іменну стипендію, що призначалася дівчатам, які досягали успіхів у навчанні. А ось у грізний 1917 рік вона вже підтримувала грошима жіночі батальйони смерті, що билися на фронті світової війни. Не забували Лещинські й про тих, хто опинився на межі виживання – Марія Матвіївна та Антоніна Миколаївна Лещинські були дійсними довічними членами Товариства опіки над бідними в м. Суми, сплачуючи значні внески на справу допомоги бідним городянам. Нарешті, значну пожертву нашому місту Лещинські надали в 1900-х роках на облаштування міського парку, який став носити їхнє ім’я (відкритий у червні 1908 р.).

Заслуги перед суспільством були відзначені урядом. У 1895 р. Микола Йосипович був нагороджений орденом Станіслава III ступеня. А ще через рік він разом із дружиною та дітьми був возведений у міський стан спадкових почесних громадян.

Повідомлення в газеті про похорони Миколи Лещинського

«Ми живемо в казковому будинку-палаці»

Величезні прибутки дали можливість Лещинським облаштувати своє життя відповідно до займаного ними становища в суспільстві. У 1890-х роках вони звели в південній частині парку в Кияниці навпроти цукрового заводу справжній палац, схожий на особняк Харитоненка в Москві. Поєднуючи стильові елементи ренесансу, бароко та класицизму, палаццо має складну конфігурацію, складену з кількох об’ємів, утворюючи таким чином складну композицію з асиметричним вирішенням плану та фасадів. Попри таке членування споруда аж ніяк не сприймається як банальний набір форм. Його художня єдність, за задумом архітектора, забезпечена як зв’язком із простором, особливо з парковою зоною та ставком, так і використанням загальних архітектурних мотивів – рельєфного русту стін першого поверху, однакових розмірів вікон, типізованих карнизів та балюстрад.

Парадно виглядає симетрично вирішений фасад з парадним входом, що раніше виходив на зелений партер з клумбами, чагарниками та фонтанами. Центральна частина цієї сторони будівлі виділена портиком з колонами доричного ордера, що несе терасу з балюстрадою, а над карнизом – фронтоном з бароковими волютами (архітектурні прикраси у вигляді спіралеподібного завитка з віконцем по центру) і спареними арочними прорізами. У бароковому стилі виконані балюстрада та кронштейни, що підтримують балкони (нині все це частково обвалилося). Набагато мальовничіше виглядала тильна сторона палацу, що виходить у парк – тут на рівні першого поверху була влаштована на одному поверсі тераса зі сходами. Романтичного вигляду будівлі додає й чотириярусна вежа, що височіє над загальним об’ємом, схожа на ренесансні донжони в Італії. Усередині будівля має коридорне планування з двостороннім розміщенням кімнат.

Незвичайна ошатність і оригінальність палацу, ніби вирвана з якоїсь європейської казки і поміщена на простори Слобожанщини, викликала щире захоплення багатьох фахівців. Наприклад, у паспорті на садибний будинок і ландшафтний парк Сумського обласного відділу у справах будівництва та архітектури за 1981 р. можна прочитати такі слова: «Своєрідне рішення об’ємно-просторової композиції палацу, досить стримана декоративна обробка фасадів у поєднанні з різноманітністю та мальовничістю ландшафтного парку дозволяють вважати палацово-парковий ансамбль Кияниці одним із вдалих прикладів архітектури періоду еклектики в Україні».

Джерело: Накипіло.ua

Втім, дивовижною цю будівлю вважали не лише архітектори. Відома естрадна виконавиця російської діаспори Євфалія Хатаєва ділилася ось якими дитячими враженнями про перебування у Лещинських: «Ми живемо в казковому розкішному будинку-палаці на 40 кімнат, де є білий зал на 200 осіб, чудова кімната-бібліотека, більярдний салон, обшитий крокодиловою шкірою, чудовий зимовий сад. І коли ми вечеряємо, то з їдальні відчиняються двері в зимовий сад, і ми милуємося рідкісними рослинами, прекрасними квітами, фонтаном, гротом і кольоровими вогнями у палаючих електричних лампочках. Під час їжі нас обслуговують два лакеї в білих рукавичках і дві покоївки в мереживних фартухах. Після сніданку нас возять у чорній лакованій кареті, запряженій білими або вороними рисаками… Перед вечором молодий син Лещинських бере нас у свій автомобіль і мчить нас у поля по вибоїстій дорозі зі швидкістю 80 км на годину» (мова йде про автолюбителя, члена Харківського та Сумського автомобільних товариств, учасника автоперегонів Івана Миколайовича Лещинського). Від описаного Є. Хатаєвою оздоблення палаццо нині вже й слід простиг. Правда, ще зовсім недавно всередині Кияницького палацу ще можна було піднятися на другий поверх парадними сходами з витонченими поручнями і помилуватися залишками ліпнини у двох залах.

У злагоді з природою

У нових власників Кияниці склалося особливе ставлення до природних ресурсів, що помітно відрізняється від безрозсудного розпорядження ними багатьма іншими підприємцями. Замість вирубки лісу під корінь — його максимальне збереження. Хоча ще І. Г. Харитоненко у заповіті особливо підкреслював, що він «своїх лісів не рубав, не продавав і не дарував», думка сучасників була протилежною, що й випливає зі звіту розпорядчого комітету Сумської с/г та кустарної ярмаркової виставки 1895 р.: «Ліси, що перейшли у володіння пані Лещинської, у кількості 5425 дес. (5913,25 га) протягом п’яти років були приведені до ладу, що відповідає вимогам раціонального лісового господарства. Припинено хижацьку вирубку лісових площ, яка так широко практикувалася за попереднього власника». З першого року володіння Кіяницею за розпорядженням Лещинських було здійснено таксацію лісових ресурсів (визначення потенційної продуктивності рослин), розбивку лісосік, прохідні рубки, підчистку лісу, що дозволило господарям і без суцільної вирубки отримати необхідний запас лісоматеріалів. «Але найрадіснішою і найвизначнішою стороною цього господарства, – зазначалося у згаданому звіті, – є грандіозні культурні роботи зі штучного лісонасадження, на яке власниця не шкодує витрат, так що протягом останніх чотирьох років загальна площа насаджень досягла 420 десятин (457,8 га), причому лише в 1895 році було засаджено 166 десятин (180,94 га); при цьому більша частина насаджень створена на кручах і ярах, недоступних для будь-яких сільськогосподарських культур». При цьому раціоналізація лісового господарства була доведена до мінімуму витрат – всього 18 руб. за десятину.

Справедливості заради слід зазначити, що екоекономіка була справою не лише Марії Матвіївни, а й її чоловіка. Недарма ж дослідник природи Сумського повіту К. Залеський зазначав, що саме «покійний Лещинський щадив останніх епігонів минулих часів, завдяки чому там збереглося не одна сотня десятин вікового лісу». Разом із «легенями планети» оберігалася й фауна. Поблизу Кияниці в природному середовищі можна було зустріти косуль, оленів, лосів, диких кіз, вовків, борсуків та багатьох інших диких звірів.

Мабуть, вершиною любові до природи з боку підприємців можна назвати розвиток ними парку, започаткованого колишнім власником на місці природної ділянки лісу з дубовими насадженнями, вік яких нині наближається до 350 років (Залеський напередодні Першої світової війни зустрічав тут дуби «в три обхвати»). Композиція парку передбачала поєднання широких пейзажів і панорам з гладдю широкого ставка, природного та штучного мікрорельєфу, архітектурних споруд і зелених насаджень, вічнозелених і листопадних дерев, що не могло не викликати подиву у мандрівника. Наприклад, К. Залеський серед дерев, що розступалися побачив «завод, що притулився на березі великого ставка. З одного боку, дрімучий ліс, з іншого – нескінченні пагорби та балки, що зникають у далечі, а з третього – привітна гладь блискучої водної поверхні, що переливалася». Звідси й висновок дослідника природи: «все це справляє, по правді, чарівне враження і надовго залишає глибокий слід у пам’яті».

Основною віссю парку було обрано природну балку, що розділила його на дві частини – регулярний і ландшафтний парки. Перший представлений «палацовою» стороною з великою кількістю штучних пейзажів та насадженнями нетипових для нашого краю інтродукованих дерев і чагарників (гінкго дволопатеве – релікт, що вже 180 млн. років росте на планеті, платан західний, ялина канадська та каліфорнійська, сосна Веймута, модрина європейська, ялиця одноколірна, липа американська та кавказька, клен гірканський, червоний, Шведлера та Стевіна, ясен плакучий, кінський та червоний каштани, бук, коркове дерево, оксамит амурський, амурський виноград, ялівець вірджинський, дерен криваво-червоний, айва японська, птелея, спірея та ін.). Друга – власне лісопаркова зона з переважаючою рослинністю місцевих порід. Паркові доріжки розкинуті з урахуванням можливості охопити поглядом усе розмаїття пейзажних видів. Загалом за інвентаризацією 1975 р. у парку налічувалося понад 80 порід дерев і чагарників. За оцінкою 2000 р. на площі в 55,7 га налічується понад сотня зразків у поєднанні 40 місцевих і 60 інтродукованих рослин.

Автомобілі Лещинських

Джерело: Накипіло.ua

У 1960 р. парк оголошено пам'яткою природи республіканського значення. Проте спочатку це не вплинуло на його стан. Своїми зусиллями намагалася навести в ньому порядок адміністрація культпросвітнього училища, яке на той час займало будівлю садиби (наприклад, огороджена ділянка навколо групи з трьох гінкго), але їх явно не вистачало. Тим більше, що він, як і раніше, перебував у віданні сахарного комбінату. У 1968 р. держкомітетом Радміну УРСР у справах будівництва об’єкт визнавався «занедбаним». У відповідь виконком Сумської обласної Ради депутатів трудящих постановив «звернути особливу увагу на Кияницький парк», розробити заходи щодо охорони заповідної зони та забезпечити лісопосадковим матеріалом. Однак масштабні роботи з його упорядкування були здійснені лише в середині 1970-х років.

Раніше в парку зустрічалися різні декоративні споруди, з яких зберігся лише цегляний арочний міст висотою 6 м і шириною 12 м. А ось матеріали гротів, альтанок, підпірні стінки та тверде покриття паркових доріжок були розібрані місцевими жителями у воєнні та повоєнні роки для власних господарських потреб, а також керівництвом цукрозаводу під час його відновлення.

Нові часи

Деякі особливості виробництва цукру (висока температура та вологість, слабке освітлення та фільтрація повітря у цехах, недостатня механізація праці), що призводять до різних захворювань (роз’їдання легенів дрібними частинками вапна, застуди, серцево-судинні захворювання, нариви на ногах тощо), тісні житлові умови робітників, помірні зарплати, велика тривалість робочого дня (11,5 годин) на виробництві, низькі розцінки за роботу в господарствах, малоземелля на тлі розкішного життя власника впливали на наростання соціального невдоволення. Тому немає нічого дивного в тому, що, коли в грудні 1913 р. на Кияницький завод прибув депутат Державної думи від Російської соціал-демократичної робітничої фракції Матвій Костянтинович Муранов (1873–1959), йому вдалося скерувати його в потрібне русло. У минулому слюсар за фахом, який до обрання до парламенту працював на паровозбудівному заводі Північно-Донецької залізниці, легко знайшов спільну мову з місцевими пролетарями, провівши з ними кілька зустрічей. Результатом цієї поїздки стало не тільки прийняття резолюції, що засуджувала розкол соціал-демократичної фракції, яка вимагала «твердо тримати робітничий прапор і домагатися всіх неурізаних гасел марксизму» та висловлювала підтримку проекту про восьмигодинний робочий день, а й таємне утворення місцевого осередку більшовиків, що розхитувало ставлення заводчан до власника.

До речі, для соціалістів почався й важкий період у житті родини Лещинських, пов’язаний зі смертю Миколи Йосиповича та «німецькою» війною, що розгорілася. Мобілізація великої кількості робочої сили та тяглової сили, а потім і революційні вири випали вже на долю нових директорів-розпорядників – Івана та Павла Миколайовичів. Незабаром після падіння монархії їм довелося зіткнутися з селянською стихією – мешканці сусіднього з Кияницею с. Золотарівка зайняли економічну землю і домоглися за допомогою революційної влади в повітовому центрі її відібрання у заводу для власних інтересів. Потім сусідні селянські товариства виставили нові розцінки за робочу силу, якої так потребувало маєток. Для вирішення конфліктної ситуації Лещинським довелося навіть зв’язуватися з головою Тимчасового уряду Г. Є. Львовим. Потім власникам довелося погодитися на значне підвищення зарплати службовцям і робітникам (від 30 до 155%), на скорочення робочого часу до 8 годин і на 150% оплату понаднормової праці за добровільною угодою представників робітників і цукрозаводчиків.

А за стінами заводу селяни вже захоплювали сінокоси, збирали врожай з полів Лещинських, розбирали панський інвентар і ігнорували вимоги влади. «Вислані драгуни безсилі захистити нас», — безпорадно звертався до Павла Миколайовича управитель нещодавно придбаного Лещинськими Хотінського маєтку Іван Самодуров. Тимчасове наведення порядку німецькими або добровольчими військами змінювалося робітничим контролем. Крапку в статусі майна Лещинських поставив Декрет Ради народних комісарів УРСР від 16 січня 1919 р. «Про націоналізацію цукрової промисловості». Відтепер Кияницьким заводом із прилеглою до нього економічною землею та всім майном розпоряджалося Головне управління цукрової промисловості України, а на місці — Сумський повітовий цукровий комітет, який у подальшому змінило Управління цукровими заводами Лівобережної України «Сумцукор». Правда, до цього часу Лещинські вже покинули Кияницю, тому пред’явити документи на право власності у двотижневий термін, як вимагав декрет, Головному управлінню виявилося вже нікому. Певним рубежем в історії Кияницького маєтку стала і смерть від «іспанки» Івана Миколайовича Лещинського в тому ж 1919 році.

Цікавий факт — тимчасове відновлення приватної власності в період окупації Сумського повіту Добровольчою армією затьмарилося кривавими подіями — за огорожею Кияницького заводу «білі» 27 листопада 1919 р. розстріляли групу більшовиків, полонених червоноармійців, представників і прихильників радянських органів влади. Серед них опинилася й сум’янка Євдокія Миколаївна Пашкова, дружина відомого в Сумах заводчика Костянтина Костянтиновича Пашкова.

Під час революційних лихоліть відбувся розгром маєтку Лещинських місцевими селянами, в результаті чого було розтрощено меблі, а рухоме майно колишніх господарів стало надбанням навколишніх мешканців і, очевидно, деяких робітників заводу. За інформацією представників заводського комітету, у садибі також зберігалися коштовності господарів на суму 4 млн. «старих» рублів. Однак, ким і куди вони були вивезені, так і залишилося нез’ясованим. Лише після наведення порядку «червоними» на початку 1919 р. було утворено заводську охорону, а додатково для забезпечення збереження майна підприємства було надіслано з Сум 10 червоноармійців.

Вже після закінчення війни в Україні спорожнілу будівлю відремонтували (зрозуміло, без дотримання автентичності внутрішнього оздоблення). А саме колишнє підприємство Лещинських було перепідпорядковано Харківському відділенню «Цукротресту», отримуючи гарантовані замовлення від держави та приватних підприємств. Незважаючи на це, а також на нормування праці, матеріальне становище робітників у порівнянні з царськими часами особливо не змінилося. Більше того, анонімний автор листа до органу ЦК профспілки «Голос цукровика» у 1925 р. вказував на наявну нераціональну організацію праці, каторжну та низькооплачувану працю працівників пакувального цеху, на небажання керівництва заводу зважати на думку трудящих і навіть на його прагнення економити на їхньому харчуванні. У результаті, «робітники, отримуючи подачку в півтора фунта, лають адміністрацію і радянську владу, кажучи, що за Лещинського вони пили чай, а за радянської влади чаю не дають». У роки перших п'ятирічок зарплата зросла, але рівень життя робітників все ще залишався незадовільним, що, до того ж, ускладнювалося дефіцитом багатьох товарів і нестачею продовольства в 1932–1933 рр.

У повоєнний час у Кияниці розташовувалася центральна садиба цукрового комбінату імені С. Кірова, на відповідальності якого перебувало збереження і садиби, і парку. Поруч із дендропарком «цукровики» влаштували піонерський табір для дітей працівників профільних заводів Сумського та сусідніх з ним районів. У самій садибі на початку 1960-х років планувалося організувати санаторій для лікування шлунково-кишкових захворювань. Однак у період 1966–1972 рр. її господарем стало Сумське державне культурно-просвітнє училище. Після нього її змінила всесезонна турбаза Сумської обласної ради з туризму та екскурсій «Кияниця». У 1976 р. палацово-парковий ансамбль увійшов до списку найважливіших історичних місць області, визначених постановою Радміну УРСР — передбачалася розробка зони охорони пам’ятки та затвердження проекту її упорядкування. Нарешті, у 1979 р. садибний комплекс у Кияниці було визнано пам'яткою архітектури державного значення, що підвищило привабливість закладу, розташованого в ньому.

«Туристи! Нам сонце назустріч сходить»

Слід зазначити, що спочатку останній у радянській історії розпорядник колишньої садиби Лещинських досить безгосподарно ставився до їхньої спадщини. Наприклад, коли викладачі училища культури знову відвідали місце своєї колишньої роботи, вони жахнулися його стану: «холод, волога, опалення передчасно вимкнено, через що свіжопофарбовані стіни почали лущитися, а лаковані меблі псуватися». Непривабливим став і зовнішній вигляд будівлі. До того ж у парку разом із підліском виявилися вирубаними цінні породи дерев, а двір завалений сміттям і поритий траншеями. Однак незабаром цей хаос змінився загальною впорядкованістю всього комплексу та цілком комфортними умовами перебування відпочивальників. Приміщення добре відремонтували, а справне парове опалення котельні позбавило їх від вологи та цвілі. Було здійснено перепланування в середині самої садиби. На першому поверсі розташувалися адміністрація та бухгалтерія установи, а поруч — двомісні кімнати або, як би зараз сказали, віп-номери. На другому поверсі — основний житловий комплекс з кімнатами на 8–20 ліжок, мебльований хол, душові. У північному блоці садиби облаштовано кінозал, де тричі на тиждень відпочивальникам демонстрували фільми. Культурне дозвілля доповнювала бібліотека. Поруч зі старими будівлями зведені їдальня, літня естрада з танцювальним майданчиком, облаштовані футбольне поле, баскетбольний і волейбольний майданчики, а на березі ставка – човнова станція. За наявності групової заявки бюро подорожей та екскурсій виділяло транспорт для доставки туристів на базу.

Відпочивальникам пропонувалися як популярні серед сумчан програми вихідного дня (користувалися попитом серед сімей), так і варіанти більш тривалого перебування. До послуг гостей надавалися спортивний інвентар, спортивні об’єкти, лижні траси, туристичні маршрути (наприклад, лісовими стежками в бік Вакаловського джерела), стежки здоров’я (зокрема, для ІТРівців – інженерно-технічних працівників). Організовувалося культурне дозвілля, для чого у свята та в літній сезон підбирався штат екскурсоводів, спортивних та культурних організаторів. «Кияниця» була улюбленим місцем спортивно-тренувальних зборів студентських груп (взимку вони проходили лижну, загальнофізичну, техніко-тактичну підготовку). Тут же проводилися збори зі спортивного орієнтування республіканського значення (бігом, на лижах). Завдяки добре налагодженій роботі бази та її взаємодії з профспілками популярність відпочинку «по-кияницьки» зростала — у 1980-ті роки влітку на території бази організовувалися кемпінги, оскільки забезпечити всіх бажаючих місцями в будівлі (300 ліжок) вона вже не була в змозі.

Загалом, відпочинок на базі був найдешевшим видом відпочинку для громадян. Наприклад, у 1977 р. денна путівка коштувала 4 руб. 40 коп., а двотижнева – 66 руб. Однак для членів профспілок ця сума ще зменшувалася в кілька разів, оскільки в такому випадку основні витрати на оздоровлення трудящих брав на себе «трейд юніон». Приємним доповненням до відпочинку на лоні природи було смачне та здорове харчування (різноманітні перші та другі страви, пиріжки, какао), забезпечене не тільки постачанням продовольства, а й продуктами власного підсобного господарства (кроль, птиця).

Примітно, що послугами бази користувалися не тільки мешканці Сумщини, а й інших регіонів Радянського Союзу. Наприклад, сюди направлялися дитячі групи з Архангельської, Ленінградської, Мурманської та Орловської областей. Зараз уже важко назвати чисельність усіх відпочивальників, яких за два десятиліття свого існування прийняла «Кияниця». Очевидно, така цифра матиме мільйонне значення.

Без права на майбутнє?

Мабуть, найскладніша сторінка в історії «Кияниці» — це роки, що настали після розвалу колишньої державної системи. Не витримав ринкових реалій цукровий завод — і пам’ятка промислової архітектури виявилася фактично розібраною дощенту. Колишня садиба Лещинських не тільки занепала, але й почала руйнуватися, зяючи провалами в стіні на тильній стороні будівлі. Заходи останніх років, спрямовані на її збереження, лише віддаляють точку неповернення, до якої неминуче наближається доля колись розкішного палацу. Зрозуміло, що коштів СНАУ, якому належить колишня садиба Лещинських, не вистачає на проведення необхідних реставраційних робіт. Пам'ятка архітектури вимагає негайного державного втручання у справу збереження історико-культурної спадщини національного масштабу.

Джерело: Накипіло.ua

Великої уваги потребує й занедбаний парк. Бажано його відновлення у вигляді, близькому до первозданного, з урахуванням віку дерев – організувати вирубку нецінних порід дерев, що прижилися «позапланово» до групових видів, реконструювати живі пейзажні композиції та втрачені об’єкти малих архітектурних форм, замінити травостій галявин, демонтувати моторошні залишки споруд часів існування турбази, забезпечити належну охорону території.

Невідкладні заходи не тільки збережуть важливий об’єкт архітектури та славну сторінку вітчизняної історії, а й дадуть новий імпульс розвитку туризму на Сумщині. Важливим завданням є й більш повне висвітлення минулого Кияниці, підприємницької та громадської діяльності родини Лещинських, історії цукрового заводу в радянську епоху, досягнень у напрямку розвитку внутрішнього туризму Сумського бюро подорожей та екскурсій, природоохоронних заходів щодо лісових масивів та дендропарку. Все це допоможе скласти перспективний план відновлення та розвитку архітектурно-природного комплексу, його адаптацію до сучасних реалій та вдихнути нове життя у спадщину цукрових мільйонерів.

Опубліковано: Кудинов Д. От большого сахарного завода до памятника природы и здравницы. Ваш шанс. 2020. № 3. С. 12А–13А, 15А.