Вівторок, 25 жовтня 2011 03:00

Петров Геннадій. Склад злочину - хлібороб [Новорічна історія про родину, оголошену куркульською і вивезену на північ Росії]

Петров Геннадій
Петров Геннадій. Склад злочину - хлібороб [Новорічна історія про родину, оголошену куркульською і вивезену на північ Росії]

Хліборобська цивілізація в Україні налічує п’ять тисяч літ. Вона, очевидно-таки, найстаріша в Європі. Традиції хліборобства у нас не переривались, а продовжувались і розвивались. Їх носіями і хранителями в ХХ в. були, передусім, оті 200 тисяч родин, які радвлада оголосила куркульськими і з настанням 1930 р. товарняками з глухих станцій, як правило, уночі почала відправляти на засніжені простори російської Півночі і Сибіру. Українське хліборобство зазнало нищівного удару. Виселяли наймудріших і найпрацьовитіших.

Хоч я зовсім не сентиментальний, мені на очі навернулися сльози, коли вдивлявся на старому фотознімку в обличчя родини Дігтяренків, вивезеної із с. Деркачівки, що біля Тернів, у Няндомський район Архангельської області. З обличчя діда Андрія озивались його страждання, батька родини – людяність і доброта, не потьмарені навіть горем, яке звалилось з обличчя матері – готовність до кінця протистояти долі. За спинами  - барак, зведений у тайзі руками таких, як вони. Там родина мешкала виживши серед чужої незнайомої землі.

         Перед Новим роком завдяки збігу обставин я познайомився з матір’ю родини Пріською Омелянівною.

–        Що ж хоч вам казали, як виселяли? – запитав.

–        А нічого. Не пояснювали.

Спершу вважали їх малоземельними. Нова влада навіть прирізала дві десятини. Працьовита родина старалась, щоб родило рясно. Батько Михайло Андрійович займався самоосвітою, спеціальну літературу поштою замовляв. мали коня, корову. Із владою не конфліктували. Нікого не експлуатували – навпаки самі підробляли на стороні, на буряках у Тернівській економії. Дід Андрій, як одружився, замахнувся на великий дім, та за 20 років так і не добудував його – статки не дозволили.

І ось у січні 30-го, як сніг на голову, - розкуркулення. Діда покликали із запряженим конем до сільради, нібито їхати у райцентр, у Вільшану. Сільрада знаходилася поряд. З вікна бачили: кінь стоїть і стоїть. А діда нема. Тоді за батьком прийшли: неси, мовляв облігації. І теж довго нема… Повезли обох у Вільшану. Потім нагрянули до Пріськи Омелянівни. Замкнули комору, погріб, всіх загнали у меншу кімнату, а велику самі зайняли. Корову тягли – роги зірвали. Гребли усе – і горщик, де кашу варила дітям. Кашу викинули, а горщик узяли. А в хаті ж троє дітей, двійко семимісячних близнят – Іванко та Оленка. Якби не сусіди, загинули б.

Назавжди вкарбувалося в пам’ять 14 березня. Під вечір під’їхали до двору і наказали збиратись. Повезли матір із свекрухою, трьома дітьми і 16-річним свояком Петром на станцію Головашівка. Із Вільшаної туди доставили чоловіка із свекром. Повантажили у товарний вагон і 8 діб крізь морозяні простори везли на північ. Доїхали не всі. Вони – вижили: при повантаженні у вагон материному брату вдалось потайки вкинути їм мішок сухарів і два кожухи.

–                Фашисти! – мимовільно зривається з уст співбесідниць. – «Рабиню Ізауру» дивились – не переживали того негри, що ми пережили.

      Дігтяренкам поталанило. Виселенців, бувало, вивантажували просто в сніг серед тайги, де стояли два схрещених дерева. Їх доставили у північне село – і лиш потім на річці Іксі у 88-му кварталі серед тайги разом з іншими, такими, як вони, збудували для себе бараки, в яких жили.

Їх привезли, щоб заготовляли ліс, корчували тайгу. Денний пайок – 200 грамів борошна і 300 грамів риби на душу. У бараку під стінами тяглися нари, де хто на чому спали виселені сім’ї. Посередині – довгий стіл. Помре хтось – кладуть на стіл. Це ставало звичним. По дорозі часто лежали трупи. Це теж ставало звичним. Бувало, рідня на лісорозробці, а тут хто помре – закопають і рідним не скажуть де. Влада вела себе деспотично. Пріська Омелянівна спробувала щось у сусідньому російському селі для дітей зробити, пішла допомогти їсти готувати – у казематну кинули. Старша 13-літня донька захворіла, не могла вийти на роботу. Це розцінили як              непослух – позбавили доньку і матір пайка.

–          Боже, сохрани! Хай Бог помилує! – примовляє Пріська Омелянівна.

Вижили завдяки працьовитості. Ліси були повні ягід, річка – риби. Розкорчували для себе 15 соток – посадити картоплю, вона добре вродили. Перегодя побудували сарай, виростили із теля корову – молоко мали. Контора відчувала гостру потребу у грамотних людях, взяли до неї батька рахівником. Так і заробив теля.

28 років прожила родина на півночі. Тільки 1958 р. дістала змогу повернутись в Україну, за якою тужили. Ніщо так не пекло, як розлука з нею. 1932 р. не витримала, зотліла свекруха. Перегодя почав божеволіти і помер дід. І коли батько помирав ( уже в Україні, в Сумах, жили 30 літ), з глибини душі піднявся старий біль, і, марячи, він повторював одне: «Поїдемо додому! Поїдемо на Вкраїну».

Перебуваючи в родині Дігтяренків, я намагався уявити, якою б була Україна, коли б 200 тисяч найпрацьовитіших сільських родин не вирвали із села. Яке міцне в них духовне коріння! Усі діти виросли добрими, порядними людьми. Дігтяренки зберегли українську мову. І розмовляють нею досі, як розмовляли на Недригайлівщині. Вони зберегли віру в Бога, доброту і любов у серці, здоровий політичний інстинкт, – 1991 р. віддали свої голоси за Левка Лук’яненка  – твердість роду. Онук Тарас, який живе у Києві,  –  бандурист і художник.

Тільки недавно Дігтяренкам дано можливість почуватися повноцінними громадянами. До того час від часу нагадували: «Не забувайте, хто ви». Олена Дігтяренко показала довідку комісії з питань поновлення прав реабілітованих при обласній Раді народних депутатів: «В соответствии со ст.3 Закона Украины «О реабилитации жертв политических репрессий» Дегтяренко Елена Михайловна реабилитирована 16 декабря 1992 года». Їй минуло тільки 7 місяців, коли потрапила до числа ворогів Радянської держави. Майна їм не повернули. Пенсії – незначні. Дати довідку українською мовою – і на це не вистачило такту.

У Новоріччя думка про Дігтяренків не полишала мене. Матимемо їх витривалість – Україна виживе.

Джерело: «Панорама Сумщини». – 1994. - 6 січня.

Новини

У Глухові відкрили меморіальну дошку Юрію Коваленку

15-03-2024

Сьогодні мали честь бути присутніми на відкритті меморіальної дошки Юрію Коваленку - відомому історику, археологу, краєзнавцю, який загинув 14 березня...

Пам’яті історика Володимира Муравського

06-03-2024

З глибоким сумом сповіщаємо, що 4 березня 2024 р. у Львові помер член Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Володимир Муравський – «Мураха». Народився...

Віктору Ющенку – 70

23-02-2024

Сьогодні відзначає свій 70-літній Ювілей третій Президент України Віктор Ющенко. Період його президенства – це запекла боротьба з промосковською номенклатурою, яка...

Пам'яті Лідії Григорівни Шеремет

10-02-2024

9 лютого померла Лідія Григорівна Шеремет, колишній депутат міськради, екс-директор заповідника "Михайлівська цілина", знавець народних традицій, автор величезної колекції старовинних...

Російський терорист Прилєпін про перейменування в Сумах

07-02-2024

Про перейменування вулиць у Сумах він написав на своєму Телеграм-каналі. Зокрема він визнав, що Ковпак воював проти України в 1918...

На Сумщині тероборона зупинила російську ДРГ: що відомо

04-02-2024

3 лютого на підступах до Глухівської громади бійці територіальної оборони України зупинили російську диверсійно-розвідувальну групу, яка намагалася перетнути державний кордон України. Про це повідомив Сергій...