Четвер, 15 липня 2021 09:33

Наумов Сергій. Пантелеймон Куліш як співтворець "українського проекту" ХІХ ст.

Сергій Наумов, доктор історичних наук, професор (м. Харків)
Наумов Сергій.  Пантелеймон Куліш як співтворець "українського проекту" ХІХ ст.

«Національний проект» є одним із ключових концептів у сучасних теоріях і емпіричних дослідженнях націєтворення «історичного» чи «довгого» ХІХ ст. Переконливим свідченням імплементації цього концепту в суспільну й, зокрема, історичну свідомість можуть бути як частота вживання в текстах, очевидна й без проведення контент-аналізу, так і його присутність у тематиці статей і дисертаційних досліджень молодих науковців як за кордоном, так і в Україні. З точки зору його ґенези «національний проект» трактується переважно як специфічна, одна з численних реакцій інтелектуалів на суспільні реалії (модернізацію, становище населення, політику влади тощо) під впливом націоналізму або виключно як результат засвоєння ідеології націоналізму та запозичення його схем. Змістовно він виглядає як процес створення певною соціальною групою (як правило, купкою інтелігентів – «будителів нації»), яка претендує на провідну роль, нового («національного») образу, нового уявлення суспільства про себе (як про «націю») і прищеплення його достатньо довільно визначеному людському колективу. За словами Г. Касьянова, «нація мала виникнути спочатку в уяві діячів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями». Вже зі сказаного випливає, що розуміння меж «національного проекту» різниться: його можна розглядати як саму ідею чи зміст («ідеальний образ нації») / ідею і програму / ідею, програму і практику націєтворення. У будь-якому випадку серцевиною проекту є вихідна, базова схема, «ідеальний образ нації», який у подальшому уточнюється, вдосконалюється, шліфується, навколо втілення якого в життя точиться боротьба.

Про український «національний проект» імперської доби написано вже багато. Проте якісно ситуація залишається, на наш погляд, незадовільною: розробленість, змістовне наповнення «українського проекту» ХІХ – початку ХХ ст. далекі від ідеалу й досягаються головним чином за рахунок опису діяльності причетних до нього діячів та організацій, подібно до того, як це робилося й раніше, в рамках історії українського національного «руху» чи «відродження». Поодинокі спроби концептуалізації «українського проекту» належать, знов-таки, молодим дослідникам[1] і вже з цієї та низки інших, більш істотних причин не знаходять помітного відгуку. В обох напрямках – емпіричному й теоретичному – зроблено ще замало, й інколи складається враження, що концепт «український проект» буде швидше витіснений якимось іншим (як то було з «відродженням»), аніж належним чином досліджений. Але до тих пір, доки історики не поставили під сумнів життєздатність і дослідницькі можливості концепції «національних проектів», є сенс і потреба продовжувати й поглиблювати їх вивчення.

Однією з основних складових «національних проектів» можна вважати діяльність їхніх творців, яких нерідко називають «будителями нації». Цей вираз достатньо нечіткий, розпливчатий і емоційний, тож при бажанні до категорії «будителів» можна зарахувати мало не кожного діяча, причетного до української культури ХІХ ст. На нашу думку, в її рамках варто розрізняти принаймні дві-три групи людей відповідно до їхньої ролі у формуванні «українського проекту» і ставлення до «українського питання». Одна з них, перша за часом, об’єднувала швидше реаніматорів, популяризаторів і переспівувачів старої культури, аніж творців нової. Друга група – це безпосередні творці «національного проекту», які свідомо й цілеспрямовано формували теоретичний каркас, основи концепції майбутньої нації й намагалися популяризувати їх у суспільстві.

8a807d52 1d2e 4c16 817c e6c7f9f3dda1 w1597 n r0 st

Представники першої групи з точки зору їхньої свідомості були щонайбільше носіями регіональної «малоросійської» ідентичності (бо серед них були й люди, позбавлені її, які звертались до «малоросійської» проблематики з якихось інших, крім патріотично-ностальгійних, резонів) в її суто культурному варіанті, позбавленому будь-яких визвольних мотивів, суб’єктивно далекими від усвідомлення суті і завдань націєтворення, що взагалі характерно для його першого етапу. Разом з тим об’єктивно їхні творчі здобутки в галузі української («малоросійської») історії, словесності, етнографії, власне, і складали зміст цього етапу, забезпечували присутність «малоросійської» тематики в суспільному, зокрема, культурному житті і підживлення відповідних романтично-ностальгійних настроїв. До того ж їх можна вважати (принаймні, до певної міри) «українською відповіддю» формуванню російської національної культури, альтернативою її безроздільному домінуванню в «малоросійському» суспільстві. В подальшому все це могло слугувати (і слугувало) підвалиною для формування повноцінної («високої») модерної української культури, ідеологічних постулатів національного руху, поширення «національного сентименту» як необхідної емоційної основи для появи нового покоління його діячів.

Відповідно можна було б говорити про існування в першій половині ХІХ ст. двох культурно-політичних «проектів» стосовно історичної долі населення українських земель, які вийшли з середовища місцевої культурної еліти. На межі ХVІІІ-ХІХ ст. в середовищі інтелектуалів колишньої Гетьманщини і Слобожанщини цілковито панував «малоросійський проект», змістом і завданням якого було визначення місця «Малоросії» (українських земель) та її населення в єдиному державному і соціальному організмі Російської імперії. В «історичну» (з 1861 р.) другу половину ХІХ ст. малоросійське/українське суспільство вступило, вже маючи в своєму складі переконаних прихильників окремішності української нації та певний арсенал ідей, які її мали підтвердити (основи «українського проекту»).

Можливо, проекти на кшталт «малоросійського» актуальні для ситуацій з достатньо високим рівнем подібності/спорідненості домінантних етносів і етнічних меншин, коли останні усвідомлювали своє підпорядковане становище, але сприймали його як релевантне, доволі комфортне, в чомусь навіть виграшне. Тому «малоросійський проект» був спрямований у кінцевому підсумку на розширення, закріплення, освоєння суспільної ніші за місцевою (регіональною, етнічною) елітою. Змістові акценти змінювалися в залежності від питомої ваги і суспільної ролі еліти: старої (старшинсько-шляхетської), якій були притаманні ностальгійно-реставраційні, включаючи політичні, ідеї й настрої, – чи нової (інтелігенція), спрямованої на «прогресивні» культурні цінності, творення нових культурних феноменів на «історичній» основі та їх суспільне визнання. В цьому зв’язку є сенс говорити про два варіанти чи різновиди «малоросійського проекту» (і водночас його стадії) – шляхетський (суспільно-політичний) та інтелігентський (мовно-культурний). Елітарний характер «проекту» підкреслювався й тим, що він виключав суб’єктність народних мас, простолюду, позиція якого до уваги не бралась і якому нічого не адресувалось. У цьому сенсі, наприклад, показовим є наголошування П. Куліша (1858 р.) на тому, що І. Котляревський «був панський писатель, і для панів скомпонував Енеїду»[2].

unnamed

На нашу думку, рушієм переходу від «малоросійського» до «українського проекту», ключовою фігурою в формуванні основ і популяризації останнього, лідером вкрай нечисленної групи «будителів-творців» модерної української нації в «історичній» першій половині ХІХ ст., точніше, до початку 1860-х рр. включно, був Пантелеймон Куліш.

Не можна сказати, що подібна постановка питання є цілковито новаторською. Безпосередню причетність П. Куліша до процесу націєтворення, його визначну роль або й пріоритет у формуванні певних сегментів національної культури й концепції української нації визнано вже давно. Проте цим оцінкам бракує цілісності, як правило, мова йде про той чи інший аспект його творчості; нерідко постать П. Куліша оцінюється лише в поєднанні з іншими діячами; здебільшого не береться до уваги мінливість його суспільної ролі; зрозуміло також, що автори ХІХ-ХХ ст. не могли оперувати такими поняттями, як «національний проект».

Так, І. Франко відзначав, що П. Куліш з М. Костомаровим «обік Шевченка розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою»[3]. В певному сенсі й контексті він ставив Куліша навіть вище за Шевченка, якого в своїй концептуальній статті «Метод і задача історії літератури», опублікованій у 1891 р., не називав національним письменником, натомість стверджуючи: «Перший, по моїй думці, справді національний український, т. є. писатель, котрий старався по змозі своїх сил відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди та бути з нею, як німець каже, in der Fühlung [в контакті] і йти в рівноряд з її розвоєм національним і суспільним, – се Панько Куліш. Вже 1842 р. в своїй поемі «Україна» він проявив себе таким...». Водночас І. Франко наголошував і на іншій, організаторській складовій діяльності П. Куліша, яка мала націєтворче спрямування: «Се був заразом знатний на свій час організатор духової праці, що не тільки старався зображувати суспільність українську, але силкувався розбуркати її на всіх кінцях до нового, суспільного, духового і національного життя»[4].

unnamed 1

С. Єфремов в «Історії українського письменства», яку він трактував передусім з позицій національних (неонародницьких), або, послуговуючись сучасною лексикою, в межах націоналістичного дискурсу, вказував на П. Куліша як на загальновизнаного основоположника (в концептотворчому й організаторському сенсі) й лідера українського руху до початку 1860-х рр. включно («головні підвалини українського руху склалися вже в «Основі» і з неї треба починати історію новітнього українства», «голова і всіма признаний привідця українського руху на початку 60-х років»)[5]. Паралельне вживання близьких за змістом слів «голова» і «привідця», очевидно, мало якраз відтінити й підкреслити такі значення останнього, як призвідник, ініціатор, організатор тощо[6]. До речі, значно пізніше саме ці означення – «провідця, організатор, прокладач шляху» в питаннях, пов’язаних з формуванням концепції української нації, української культури, літератури й історії, обрав для П. Куліша Ю. Шевельов[7]. Ще чіткіше визначив роль П. Куліша в українському націєтворенні О. Дорошкевич, характеризуючи опубліковані ним у 1927 р. листи П. Куліша до О. Милорадович: «В тодішній українській літературі ми не знайдемо твору – поезії, белетристики, публіцистики, – де б так повно, з такою силою переконання було окреслено завдання українського національного відродження», в них П. Куліш постає як «ідеолог і творець української нації в її шляхетських елементах», «організатор національної культури»[8].

Є. Маланюк наголошував на тому, що націєтворча діяльність П. Куліша вперше в Україні мала свідомий, цілеспрямований та інтелектуальний характер, вважав його першим рушієм національно-визвольної думки. Якщо Т. Шевченко для нього – «вибух національного підсвідомого», то П. Куліш – «перше (в добі Відродження) напруження національного інтелекту»[9]. Більше того, в одній із своїх праць Є. Маланюк називав справжніми творцями «національної мислі» у ХІХ ст. лише двох: П. Куліша й І. Франка. За його словами, «новітня національна мисль спалахує у Панька Куліша», а І. Франко «єдиний підхопив, поглибив і розбудував інтелектуальний пролог Куліша»[10].

В сучасній вітчизняній літературі з історії українського націєтворення поряд з ігноруванням і вельми стриманими оцінками внеску П. Куліша можна зустріти очевидні перебільшення, нерідко непереконливі, необґрунтовані твердження, переповнені не відповідними духовному світу ХІХ ст. категоріями[11]. Дуже скупо і як відвертого націоналіста й сепаратиста, одного з творців українського націоналізму характеризує П. Куліша знаний російський дослідник «українського питання» в Російській імперії О. Міллер[12].

чорна рада

П. Куліш вирізнявся з-поміж сучасників першої половини ХІХ ст. передусім своєю виразною національною ідентичністю – настільки, що в цьому відношенні поряд із ним просто нікого поставити. Тут йому поступався навіть «національний пророк» Т. Шевченко: порівнюючи ці дві постаті, дослідники виправдано, на наш погляд, вдаються до бінарних опозицій «свідоме – підсвідоме», «інтелектуальне – емоційне»[13]. Добре відомий і той «націоналізуючий» вплив, який Куліш чинив на своїх видатних соратників і друзів – Т. Шевченка, М. Костомарова та ін. Показовою є історія зі знаменитими шевченківськими рядками «наша дума, наша пісня не вмре, не загине», які набули такого «національного» звучання (замість первісного варіанту «наш завзятий Головатий не вмре, не загине») саме завдяки Кулішеві. Більше того, є окремі свідчення на користь того, що П. Кулішу тоді була властива, хоч і не в повній мірі, ексклюзивна національна ідентичність і пов’язана з цим відданість етноніму «українець» (а не «малорос»). Зокрема, в листі до М. Костомарова (1846 р.) він емоційно заявляв: «Зачем Вы говорите, что Вы не украинец?...Мы даем Вам права гражданства, при том же маменька Ваша украинка. Я не могу Вас так любить как люблю, когда считаю Украинцем. Можно ли так отвергать столь драгоценное для нас имя?»[14].

Він досить рано почав і згодом послідовно продовжував позиціонувати себе саме як національний, український, а не малоросійський діяч, письменник тощо. В одному зі своїх листів (1861 р.) він категорично заявляв: «я, готовившийся с детства быть украинским писателем и к старости не желающий ничего другого на земле…»[15]. Усвідомлення власної високої місії спонукало П. Куліша до постійної титанічної праці на благо свого народу, яка сприймалася ним як неуникненний, святий обов’язок, було одним із вирішальних чинників його подвижництва. Це стало правилом усього його життя, і вже в похилому віці він підтверджував: «Тут-бо нема того, що ось так я хочу! Ні, так я мушу, і щоб я ні робив, що ні роблено б і зо мною, а таки робитиму своє праведне діло»[16]. Тому епістолярній лексиці П. Куліша, яка стосувалася «українського питання», починаючи з 1840-х рр., властиві імперативність, цілеспрямованість, постановка завдань, які неодмінно мають бути виконані, причому все це нерідко стосувалося в першу чергу самого автора. Саме ці риси – національна свідомість, розуміння своєї ролі, цілеспрямованість і дієвість, неухильне просування до обраної мети, – властиві П. Кулішеві у ставленні до «українського питання», виокремлюють його з середовища малоросійських/українських патріотів першої половини ХІХ ст. і є однією з головних підстав для визначення його як співтворця і навіть, так би мовити, «першотворця» (для зазначеного періоду) «українського проекту».

Джерела національної свідомості П. Куліша були здебільшого традиційними. Малоросійські діячі 1830-х – 1840-х рр., за їхніми власними свідченнями, ставали українськими патріотами, як правило, під впливом народного середовища, історичних, літературних та фольклорно-етнографічних публікацій першої третини ХІХ ст. Так, П. Куліш вказував на суперечливість мовного оточення, яка вражала його за дитинства; відзначав роль «Енеїди» І. Котляревського та «Наських українських казок запорожця Іська Материнки» О. Бодянського, які були для нього та його товаришів по гімназії «первим ступнем народного самопознання нашого», й особливо «Українських народних дум і пісень» М. Максимовича, які він вивчив напам’ять і після яких він почав «шанувати рідну мову, що живе в устах народніх та його піснях»[17].

630 360 1458734585 8107

Разом з тим націоналізм П. Куліша підживлювався й зовсім несподіваними, на перший погляд, мало придатними для цього чинниками (можливо, точніше було б сказати, що чутливий щодо національного розум Куліша знаходив для себе живильний ґрунт у несподіваних, місцях). Такий вплив мало на нього прочитання Біблії, слово якої, за його власним визнанням, «воспламеняло сердце моё к любви, дружбе и своего рода патриотизму – патриотизму украинского слова»[18]. Через релігію П. Куліш утвердився в переконанні, що українська нація, як і будь-яка інша, є витвором Божим і мусить себе реалізувати, виконати свою історичну місію.

Питання про ґенезу поглядів і концепції Куліша-«націоналіста» потребує, поіж іншим, з’ясування ролі «зовнішніх», інонаціональних впливів. До цього спонукають і відомі (загалом достатньо безапеляційні) твердження авторитетних науковців про імітаційний характер націоналізмів узагалі й українського зокрема[19]. О. Міллер, аналізуючи якраз діяльність П. Куліша, принагідно, в дужках і без аргументації, формулює принципово важливий висновок: «Если образы, символы и тексты часто заимствовались украинофилами у поляков, то стратегия движения формулировалась в опоре на чешский образец…»[20].

Постать П. Куліша як першопрохідця в царині «українського проекту», здавалося б, є чи не найбільш релевантною для дослідження присутності й вагомості подібних запозичень. Проте поки що серйозних напрацювань тут не помітно. В О. Міллера, який у своїй монографії постійно апелює до діяльності П. Куліша, підтвердженням «імітаційної» версії можна вважати хіба що посилання на донощицький пасквіль М. Юзефовича 1875 р., в якому той, за словами О. Міллера, «подробно рассказывал историю обращения в украинофильство Кулиша поляком М. Грабовским»[21]. Дивно, що дослідник такого рівня некритично сприйняв документ вкрай тенденційного змісту і по суті підтвердив цю «історію» власним авторитетом, залишивши її без коментарів і подавши як доконаний факт. Тим часом, щоб переконатись у безпідставності тверджень Юзефовича, достатньо простого співставлення їх з фактами біографії і творчості Куліша. В сумно відомій записці стверджувалося, що Куліш під час архівної експедиції Правобережжям (1843 р.), перебуваючи протягом кількох тижнів у польського письменника М. Грабовського, став жертвою «польської інтриги», перейнявся антиросійськими настроями, наслідком чого й постала його «українськість»: «Оказалось, что умный и ловкий поляк найдя в Кулеше удобное орудие, в несколько недель перевернул на свой лад все его прежние взгляды и понятия: уверил его в самостоятельном значении и громадном историческом призвании малорусского племени, как особого народа, и убедил в том, что Хмельницкий не освободил этот народ, а окончательно погубил его, закабалив чужому московскому игу, гораздо более вредному, чем было иго польское. …Кулеш отдался всецело внушениям Грабовского, воспламеняясь враждою к Москве и возненавидел Хмельницкого…»[22].

unnamed 2

В дійсності участь П. Куліша в експедиції стала можливою якраз завдяки сприянню М. Юзефовича, й між ними тоді велося жваве листування, зокрема й щодо М. Грабовського, але жодної небезпеки не вбачалось. Сам Куліш неодноразово висловлював своє захоплення людськими якостями й письменницьким талантом Грабовського, проте згадки про ідейні впливи останнього не зустрічаються. Власне, сама можливість «націоналізуючого» впливу Грабовського, виходячи з його поглядів, має бути поставлена під сумнів. У листі до П. Куліша він називав польську літературу «невимовно дурною й мілкою» якраз за її спрямованість: «Сучасні польські писаки в кожному своєму писаннячку насамперед ставлять перед собою мету ніби політичну, ніби патріотичну, ніби демократичну і т.п.»[23]. За словами Є. Нахліка, М. Грабовський та інші тогочасні польські приятелі П. Куліша займали помірковану, угодовську щодо царизму позицію; сам же Куліш особливо цінував, що ніхто з них не намагався зробити з нього «орудие католичества или полонизма»[24]. Цілком безпідставні для того часу слова М. Юзефовича про переоцінку Кулішем постаті Б. Хмельницького. Поема «Україна», написана, щоправда, до гостин у М. Грабовського, але видана майже через півроку потому, наприкінці 1843 р., мала показовий підзаголовок «Од початку Вкраїни до батька Хмельницького». «Повість про український народ» (1846 р.) містить докладний і цілком прихильний опис діяльності гетьмана, якого автор вважає посланим Провидінням (для такої релігійної людини, як П. Куліш, це багато важило) і відзначає, що за приєднання України до Росії він заслужив повагу обох народів[25].

Нарешті, попри очевидні особистісні й культурні польські впливи на П. Куліша, він не раз скептично висловлювався щодо польського українофільства; багатьом його творам, які стосуються минулого України й історії українсько-польских взаємин, притаманний виразний антипольський дискурс. Тож у випадку Куліша незаперечні польські зв’язки і впливи мали швидше загальнокультурний та емоційний характер і не підтверджують наведеної вище сентенції О. Міллера. Те саме, причому ще більшою мірою, стосується й чеських контактів у 1840-х рр. Відповідні дані, наведені в скрупульозному дослідженні Є. Нахліка[26], засвідчують їх мінімальність і «всеслов’янський» контекст, який лише опосередковано міг впливати на формування національної ідентичності, не кажучи вже про «імітацію». Можна відзначити й вплив сербської, чорногорської та інших слов’янських літератур – проте чи був він сильніший, аніж, наприклад, вплив В. Скотта, на якого так багато посилається П. Куліш? Тож відомий на сьогодні матеріал щодо його діяльності не дає підстав для тверджень про «імітацію» (копіювання, наслідування) ним інших «національних проектів» при спробі створення власного, українського.

У творах і епістолярії П. Куліша 1840-х – початку 1860-х рр. міститься чимало сюжетів і висловлювань про Україну й український народ, їхнє минуле й дійсний стан, які в цілості умовно можна було б назвати його тогочасною концепцією української нації (до речі, сам він охоче користувався категоріями «нація», «національний»). П. Куліш першим і найбільш послідовно саме на початку свого творчого шляху, в 1843-1846 рр. («Україна», «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького», «Повість про український народ») став застосовувати етнонім «Україна», «українці» замість уже звичних «Малоросія», «малороси» з очевидним, на наш погляд, прагненням замінити не лише концептуально, а й термінологічно «малоросійський» проект кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. власне «українським». Показова в цьому відношенні «перехідна», адаптивна логіка «Книги» (1843 р.): передмова написана ще за традиційними канонами – російською, з уживанням виразу «малоросійський народ», а розділи – вже українською і з новою термінологією. Так само і в «Повісті» на початку першого розділу вміщена перехідна конструкція: «південноруський, або малоруський народ» – «південні руси, чи українці» – «українці»[27], а надалі використовується тільки етнонім. Тому не можемо погодитися з нещодавно висловленою версією російського дослідника Ф. Гайди, який вважає, що «историю употребления слова «украинцы» в этническом смысле» слід вести з пояснювальної записки В. Білозерського до статуту Кирило-Мефодіївського товариства[28]. Вона не витримує критики ні хронологічно, ні з огляду на сумнівність самостійної ролі В. Білозерського як концептотворця.

danylenko 6

Вагомою складовою «українського проекту» в варіанті П. Куліша середини ХІХ ст. була розробка відповідної версії історії України («націоналістичного історичного міфу» про Україну). Її елементи присутні в різних за змістом і характером виданнях – як уже згаданих, так і пізніших: роман «Чорна рада» (1846 р.), збірка «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), історичні публікації в «Основі» («Історія України од найдавніших часів», «Хмельнищина»). На нашу думку, Куліш свідомо творив «свою» історію, виходячи з придатності її для національної пропаганди, а не просто піддався, скажімо, власним емоціям чи романтичній традиції: це підтверджується як цілеспрямованістю, мотивацією, логікою діяльності письменника, так і популяризаторською спрямованістю згаданих творів. У будь-якому разі його праці того періоду мають очевидний тенденційний характер, відображають прагнення автора задавнити й возвеличити історію власного народу, «сповнену героїчних подвигів і захопливих пригод»[29].

В зображенні Куліша українці постають як давнє, автохтонне населення, історія і назва якого простежуються ще з дохристиянських часів[30]. Давньоруська держава мала виразно український характер: хоча з приходом варягів українці-поляни й прийняли назву «Русь», але швидко асимілювали їх, так що варязькі князі заговорили українською[31]. Цікаво, що автор «Повісті», звертаючись до читачів, з очевидною індоктринальною метою видає «українську» версію історії Київської Русі за всім відомий, доконаний факт (історію українців «можна почати ще від часів, Аскольда, Дира, Олега, Ігоря та Святослава, але вам це вже давно відомо». Тут слід нагадати слушне й принципово важливе для нашої теми зауваження В. Рички: «У ХІХ ст. пригадування і привласнення києво-руської історичної спадщини в культурній пам’яті України було доволі спорадичним і непослідовним. У тогочасному історієписанні «українська» (або «малоросійська») минувшина нероздільно пов’язувалася з історією козацтва… Монопольне присвоєння російським наративом києво-руської історичної спадщини у «малоросійському» історіографічному дискурсі підважив П. О. Куліш, який спробував розповісти історію українського народу його ж власними споминами в піснях та думах»[32].

Подальший виклад історії України багато в чому видається звичним, традиційним для патріотичної історіографії, проте для того часу він був новаторським. Вона відзначається тяглістю, безперервністю, національним і соціальним гнобленням, героїчною визвольною боротьбою народних мас і численними зрадами провідної верстви. При цьому Куліш нерідко оперує етнічними (національними), а не соціальними категоріями, широко застосовує етнонім «українці», вживає такі вирази, як «національна мова», «національна честь», «організм нації»[33]. На кожному відрізку історичного шляху український народ виявляє свої кращі якості, які вигідно вирізняють його з-поміж інших («дотепніший народ»). Завдяки цьому в давнину йому вдалося посісти й утримати кращі землі, відтіснивши сусідів – поляків і росіян. Згодом українська мова й культура, як більш розвинені, стали джерелом численних запозичень і привласнень з боку тих же сусідів. Козацтво прославило Україну на всю Європу своїми військовими звитягами. Українці наділяються й іншими позитивними рисами, такими, як демократичність, миролюбність, волелюбність, культурність тощо.

018 0x0

Поряд з цим у викладі Куліша постійно (а не як «спорадичні випади», за висловом Н. Яковенко[34]) присутній образ «чужого», ворога – підступного, агресивного і жадібного сусіда, який прагне поневолити й експлуатувати, знов-таки, миролюбних і волелюбних українців. Це послідовно татари, поляки, росіяни, до яких додаються ще й євреї. Куліш оцінює їхню ворожість і агресивність як ситуативну, так би мовити, конкретно-історичну, не виводячи на рівень національної ворожнечі, ксенофобії. Але в будь-якому разі він чинить за канонами націоналістичного міфу[35], в якому позитивна (стверджувальна) складова доповнюється й підсилюється фобійною. Вони обидві несуть, крім індоктринального, ще й емоційне навантаження, спрямовані, поміж іншим, на підживлення національного сентименту (любов до свого народу – ненависть до його ворогів).

Принагідно й не надто чітко Куліш визначав просторові межі української нації. Найчастіше вони окреслюються з південного заходу на північний схід («від Дунаю до Есмані»), подекуди фігурують також Причорномор’я та Кубань.

Історичні твори П. Куліша першої половини ХІХ ст. мали незаперечне значення для формування концепції і практики націєтворення, проте в силу свого більше пропагандистського, ніж наукового характеру вагомим надбанням вітчизняної історіографії не стали. Натомість його творча робота в галузі української мови й літератури оптимально поєднала в собі патріотичну складову з високим рівнем науковості чи художньості, дала потужний поштовх розвитку цих сфер національної культури. До речі, в сучасній літературі з історії «націоналізмів», серцевиною «національного проекту», навколо якої точиться основна боротьба, визнається мовне питання (на відміну від висхідної концепції «національного відродження», в якій вищою, вирішальною фазою боротьби виступав масовий національний рух з політичними цілями). При цьому спираються на критерії успіху мовної емансипації, розроблені В. Стюартом: ступінь стандартизації мови; дистанціювання від споріднених мов; «історичність»; життєздатність (під якою фактично розуміється поширеність мови – кількість її «користувачів» та застосування у всіх соціальних і культурних контекстах)[36].

В цю схему цілком уписується діяльність П. Куліша, пов’язана з мовним питанням, що, очевидно, підтверджує і релевантність схеми, і, в цій частині, адекватність нашої оцінки ролі цього діяча у формуванні «українського проекту». Куліш упродовж усього свого життя послідовно працював над тим, щоб довести право української мови на існування, її окремішність і функціональність, забезпечити їй визнання і гідне місце серед європейських мов, зробити потужним інструментом націєтворення. Вже в своїх працях 1840-х рр. він послідовно, на відміну від сучасників і попередників, вживав вираз «українська/малоросійська мова» (а не наріччя). Для нього українська мова – одна з найдавніших («наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва й не наклюнулась»[37]) і найбагатших серед слов’янських, яка мала потужний вплив на формування російської і польської мов. Проте книжники ХVІ-ХVІІІ ст. повели українську мову хибним шляхом, все більше віддаляючи її від народної, а її багатства привласнили сусіди, найбільше росіяни. «Розв’язавши» у такий спосіб проблему історичності української мови й заявивши тим самим її право на існування й повноправний статус, Куліш взявся за ще більш складне й амбітне завдання – творення нової, повноцінної літературної мови на рівні тогочасних європейських мов. Так, у листі до О. Бодянського 23 травня 1846 р. він чітко вказував: «Задача в том, чтоб украинский язык поднять на степень литературного». В ті роки П. Куліш інтенсивно працював над виробленням стандартів української мови: її диференціюванням (як від російської, так і від польської), чистотою і народністю (цей аспект тоді видавався йому визначальним): «Читаю «Литовский статут» и отмечаю малороссийские слова, которых там множество, хочу составить особый из них словарик: он покажет состояние малороссийского или, лучше сказать, древнерусского языка до того времени, когда он начал ополячиваться»; «во время моих путешествий по Малороссии я записывал разного рода народные рассказы, стараясь изучить простую речь, чуждую того влияния, какое потерпел язык образованного нашего общества от языков западных»[38]. «Ніхто більш мене не силкувавсь викувати мову антимосковську»[39], - стверджував пізніше Куліш.

unnamed 3

Таким чином, йдеться про його свідому роботу принаймні над трьома емансипаційними мовними чинниками (історична спадщина, стандартизація, дистанціювання). Вона стала значно масштабнішою й результативнішою в другій половині 1850-х – на початку 1860-х рр. Куліш тоді не тільки плідно працював над основами літературної української мови, а й фактично став на чолі руху інтелектуалів, об’єднаних ідеєю творення української літературної мови навколо петербурзької «Основи». Для О. Міллера мовотворчі зусилля Куліша та інших редакторів «Основи» є безсумнівним свідченням їхніх цілеспрямованої націоналістичної роботи, результатом яких мало стати формування української ідентичності, культурний і навіть політичний сепаратизм від Москви[40]. На його думку, саме вони, вийшовши за рамки попередніх мовних практик, які мали «органічний» і прагматичний характер та доброзичливо сприймалися суспільством, і намагаючись надати мові «сакрального, універсального значення», привнесли в «малоросійське» мовне питання націоналістичну складову, яка спричинила його загострення й політизацію, що зрештою обернулося Валуєвським циркуляром[41].

На той час припадає найбільш відомий мовотворчий внесок П. Куліша – укладення фонетичного правопису української мови («кулішівки»), якою він видав тоді ж кілька праць і якою друкувалась «Основа». Стандартизації, лексичному збагаченню й популяризації української мови мав слугувати її словник, роботу зі складання розпочав Куліш, а згодом за його ініціативою розгорнула «Основа»[42]. В чомусь схожі завдання на початковому рівні мала вирішувати й «Граматка», яку П. Куліш розробив та видав накладом спершу 5 тис., а згодом 8 тис. примірників[43].

Велику увагу в мовотворенні Куліш приділяв, користуючись висловом Ю. Шевельова, «географічній синтезі» (а пізніше й «історичній»)[44], докладаючи зусиль, щоб літературна мова відображала все багатство діалектів і говірок, включаючи й західноукраїнські (щодо останнього за ним Ю. Шевельов визнавав пріоритет). Крім того, він був одним із ініціаторів і творців стильового розмаїття національної мови, яке б уможливлювало виконання нею всіх необхідних функцій, властивих розвиненій європейській мові. В контексті поширеної нині конструктивістської парадигми націє- і мовотворення важливою є думка П. Куліша про те, що літературну мову неможливо штучно сконструювати і нав’язати, вона має творитися на основі народного життя і народної мови («a posteriori життя народнього, а не a priori»[45]), з обов’язковим залученням «книжної» мови та іншомовної лексики.

Внесок П. Куліша у формування нової української літератури (в націєтворчому контексті – як ключової складової «високої» культури і знаряддя національної пропаганди) визначається насамперед його першістю в творенні нових літературних форм та визначенні стратегічних ціннісних орієнтирів її розвитку, серед яких найголовнішими, схоже, були народність і європейськість. Цей сегмент творчості письменника ґрунтовно досліджений, тож, щоб не повторюватись, пошлемося на авторитетну оцінку літературознавця Є. Нахліка,: «Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеїзації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодичних, строфічних». В епічній прозі Куліш дав перший зразок історичного роману («Чорна рада») та оповідання-ідилії («Орися»), у драматургії – створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах («Драмована трилогія»). Його містерії та філософсько-історичні драми й поеми формували нову лінію в розвиткові української драматургії... Куліш «розширив... рамки особистісної лірики, випроваджуючи її поза національний тин, європеїзуючи її» (Б. Лепкий)»[46]. Загальновизнані заслуги П. Куліша як родоначальника українського літературного перекладу, української літературної критики й історії національної літератури[47].

cover 365472

П. Куліш не тільки творив основи «українського проекту», а й став одним із перших його популяризаторів і пропагандистів, намагався поширювати національну ідеологію, прищеплювати українську ідентичність. Це цілеспрямовано й послідовно робилося ним особисто в «вузькому» колі, серед знайомих, друзів, однодумців (Т. Шевченка, М. Костомарова, В. Білозерського, кореспондентів по листуванню та ін.). «Широкий», загальноукраїнський вимір пропаганди мали, зокрема, заходи П. Куліша щодо поширення ідеї й навчально-методичного забезпечення початкової освіти, перекладу й видання Біблії українською мовою. Загалом же він реалізовувався передусім через літературно-видавничу діяльність письменника, яка практично з самого початку мала відповідне спрямування. Вже ранні твори 1843-1846 рр. виразно демонструють прагнення автора донести своїх ідеї до широкого загалу. Про це свідчить спосіб їх викладу – неприховано тенденційний, можливо, навіть нав’язливий, аксіоматичний і водночас гранично доступний, спрощений і популярний. Цій меті слугувала також форма творів – стилізація під народні думи, розповідь від першої особи, апелювання до читача тощо.

П. Куліш першим в українському русі усвідомив інструментальні можливості періодики щодо національної пропаганди і взявся за їх реалізацію. Як відомо, успіх націєтворення сучасні дослідники не в останню чергу пов’язують саме з засобами масової комунікації – достатньо згадати комунікаційну теорію К. Дойча, активно підтриману, наприклад, М. Грохом[48], чи зауваження Е. Сміта (з посиланням на Б. Андерсона) про те, що «нації засновано на національних «друк-спільнотах», таких, що читають літературу й періодику національною мовою, переважно повісті й газети, в яких уявна політична спільнота зображалася б у соціологічно яскравій і легко пізнаваній формі»[49]. Спершу він охоче скористався нагодою опублікувати в непридатному, здавалося б, для цього петербурзькому дитячому журналі «Звездочка» свою «Повість про український народ». Підзаголовок «для дітей старшого віку» явно дисонує зі змістом, стилістикою і характером цього твору, насправді адресованого дорослому читачеві з очевидною індоктринальною метою. Після тривалої перерви, пов’язаної з відбуттям покарання у справі Кирило-Мефодіївського товариства, П. Куліш повертається до ідеї використання періодики у пропагандистських цілях, намагаючись заснувати українське періодичне видання. Після невдалої спроби з «Хатою» (вдалося видати тільки альманах замість журналу) таким органом стала «Основа». За слушним зауваженням О. Міллера, «в центре внимания публицистов «Основы» была задача формулирования особой малорусской идентичности с типичным для такого националистического дискурса вниманием к вопросу о самостоятельности украинского языка, а также к истории и к проблеме национального характера»[50]. Таку спрямованість журналу забезпечувала саме присутність П. Куліша, який пізніше наголошував: «Саме ім’я сему місячникові нарек аз, програму до нього скомпонував аз»[51]. Був співорганізатором, співредактором і одним із провідних авторів, особистий внесок якого оцінюється дуже високо: А. Животко називав «головним керманичем і організатором»[52], Є. Нахлік зазначав, що «з-поміж усіх співробітників «Основи» (організаторів, редакторів, видавців, авторів) різнобічна участь Куліша у цьому журналі сумарно виявилася найвагомішою»[53].

П. Куліш узяв на себе технічне забезпечення видання української літератури, заснувавши у Петербурзі власну, першу українську друкарню. Її продукція 1860-1862 рр. мала пропагандистське призначення: тут друкувалися «Хата», «Основа», популярні твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, кількадесят брошур для народу в серії «Сільська бібліотека» (Є. Нахлік згадує «понад два десятки «метеликів» із творами тогочасних українських письменників»[54], а О. Міллер, спираючись на дані О. Дея, пише про 39 різних брошур українською мовою[55]). П. Куліш приділяв увагу і заключній ланці використання української літератури як засобу національної пропаганди – її розповсюдженню (від укладання угод із книготорговцями до продажу книг за ціною, нижчою собівартості, й навіть безкоштовного роздавання своєї продукції[56]).

Національно-культурна діяльність П. Куліша забезпечила йому надзвичайно високий авторитет серед українців і визнання російської інтелігенції, створила ореол справжнього лідера українства початку 1860-х рр. Проте «оформити», закріпити за собою це лідерство, стати на чолі українського національного руху Наддніпрянщини, становлення якого розпочиналось у форматі українофільських громад, Куліш не зміг і швидше за все, не особливо й прагнув. Уже в перші пореформені роки він поступово втрачає лідерські позиції, більше того, відходить від активної діяльності в громадівському русі, вступає і полеміку з його діячами, критикує ідеологію і практику українофільства. В поєднанні з ідейною еволюцією українського руху й самого Куліша, особистими конфліктами це зрештою спричинилося до занедбання, маргіналізації його концептуальних напрацювань попереднього періоду, а отже, й його варіанту «українського проекту». Частина ідей П. Куліша в подальшому продовжувала впливати на свідомість нових поколінь українських діячів (особливо і довше в Галичині), зберігала свою актуальність і присутність у чергових версіях «національного проекту», але в ролі його творців виступали вже інші.

Питання при причини й обставини поступового відходу П. Куліша від українофільського руху варте спеціального дослідження. Поки що ж очевидно, що вони мали обопільний характер, були пов’язані як з особистісними якостями П. Куліша, так і зі сприйняттям його та його ідей у громадівському середовищі. Щодо першого слід вказати передусім на дві речі: еволюцію поглядів П. Куліша та особливості його характеру й поведінки. Зміни в його поглядах помітні вже в межах досліджуваного періоду, якщо порівнювати твори 1840-х рр. і другої половини 1850-х – початку 1860-х рр. Романтичні уявлення й захоплення молодості втратили свою гостроту, покарання у справі кирило-мефодіївців не минулося безслідно (деякі дослідники схильні стверджувати про мало не десятирічну депресію Куліша), далися взнаки нові суспільні реалії (урядові реформи й пов’язані з ними ілюзії, труднощі поширення «українського проекту» та ін.). Як наслідок, націоналізм Куліша стає менш радикальним і переконаним, у листуванні відчуваються нотки песимізму (на початку 1864 р. він згадував ті часи, коли «мог воображать себя... преобразователем украинского общества. Теперь всё это оказалось мечтами, которые только тем и дороги, что напоминают нам более счастливое время»[57]), розпочинається переоцінка цінностей, яка в наступні десятиліття стане кардинальною. Письменник частіше вдається до російської мови, вживання виразів «малоросійський», «південноросійський», висловлює сумніви щодо можливостей української літературної мови, української періодики тощо, починає переглядати своє бачення української історії, ролі в ній мас і еліт, ставлення до «демократичності» української нації. «Такий» Куліш ставав усе менш цікавим, а його ідеї – все менш придатними для патріотично налаштованої молоді. Це було особливо помітно на тлі гіпертрофованих особистих амбіцій, своєрідного нарцисизму Куліша, його непорушної переконаності у своїй правоті, які проявляються все більше. Певною мірою можна говорити й про зміну та конфлікт поколінь в українському русі, на що вказував ще С. Єфремов: «В «Основі» зустрілися два покоління українського громадянства. Старше – заступники 40-х років, що аж тепер хоч почасти, хоч маленьку дістали спромогу прикласти до літератури й ширити ідеї Кирило-Мефодіївського братства; молоде покоління – шестидесятники, що виховувались, правда, на тих самих братських традиціях, але зазнали вже впливу й нових часів – од тієї демократичної літератури, що з новою силою прокинулася в Росії після Кримської кампанії. На чолі першого стояли такі популярні серед українців люди, як Куліш і Костомаров, – Шевченко помер на самому початку «Основи»; визначнішими з другого були – Антонович, Рильський, Житецький, Кониський, Чубинський та інші, що тільки-но починали свою літературну й громадську діяльність»[58]. Міжособистісні проблеми накладались на міжпоколінні: відомі висловлювання В. Антоновича початку 1860-х рр. про антипатію до П. Куліша за його амбіції, а Куліш писав про своє тогочасне розчарування провідними громадами – петербурзькою («нелюба була вона йому», «чужа стала йому та хата») й київською («київську громаду ще менш він уподобав»)[59]. Напевне, далися взнаки й ідейні розходження. П. Куліш був переконаним націоналістом-культурником, віддавав пріоритет мовно-культурній емансипації, творенню «високої» культури, все далі відходив від захоплення народною стихією і все більше уваги звертав на «культурні», заможні верстви. Молодше ж покоління на межі 1850-1860-х рр. більше орієнтувалось на народницьку концепцію нації й національної історії, служіння народу, що ототожнювався з селянством, соціально-культурні питання.

kulish grammatika 0000001 1000

Початковими «маркерами відходу» П. Куліша від організованого українського руху і відповідної втрати ним свого провідного становища серед українства взагалі та як творця «українського проекту» зокрема можуть слугувати його резонансна стаття (фактично відкритий лист) «Украинофилам» 1862 р. та діяльність у російській адміністрації в Варшаві 1864-1867 рр. Стаття в той час не була опублікована (це сталося лише в 1911 рр.), проте поширювалась у списках і була достатньо відомою. Вона мала відверто критичний, ревізіоністський характер і, можливо, була останньою спробою П. Куліша втримати власне лідерство та «правильний» вектор українського руху. Протиставляючи два покоління українських патріотів: «народолюбців» 1840-х рр. та «українофілів» 1860-х рр., Куліш піддав гострій критиці ідеологію і практику українофільства, вказав на неприйнятні для нього, «дикі тенденції» в його розвитку, намагався пропагувати деякі зі своїх «нових» ідей[60]. Незалежно від справедливості чи несправедливості цих докорів, для нашої теми важливо, що стаття, з одного боку, відобразила одинокість її автора, а з іншого – викликала невдоволення в українських колах як своїм змістом, так і повчальним тоном. Щодо урядової служби, то праця на досить високих посадах у імперських структурах на території Польщі, особливо відразу після придушення Січневого повстання, була негативно сприйнята в широких опозиційних колах як участь у реакційних, русифікаторських заходах царського уряду (тим більше, що й сам Куліш заявляв про своє прагнення до «примирения с правительством»[61]). Після цих двох актів П. Кулішу треба було б докласти значних зусиль, щоб повернути собі втрачене становище в українському русі. Але він, як відомо, цього не зробив.

Таким чином, П. Куліш, на нашу думку, по праву належить до «будителів» української нації, може вважатися не лише співтворцем «українського проекту» ХІХ ст., а й першотворцем його основ, котрі в синтезованому вигляді (якого Куліш не створив) можна було б вважати початковим варіантом цього «проекту». Звичайно, це не була розгорнута, цілісна програма націєтворення, але це був напрям і спосіб його започаткування. П. Кулішеві зрештою так і не вдалося здобути заслужене визнання, а його варіант з багатьох причин не став і не міг стати основним, проте окремі його складові знайшли відгук і продовження в пізніших концепціях і творах.

 

[1] Див.: Гаухман М. В. Концепція «національних проектів» у дослідженні національної політики на Правобережній Україні (1905–1914 рр.) // Вісник Луганського нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – 2010. – № 23.

[2] Куліш П. Дві мови, книжна і народна // Україна. – 1914. – Кн. 3. – С. 29.

[3] Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Т. 41. – С. 281.

[4] Франко І. Метод і задача історії літератури // Там само. – С. 19.

[5] Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 392-393.

[6] Див.: Словник української мови в 11 т. – К., 1976. – Т. 7. – С. 573.

[7] Шевельов Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью-Йорк; Торонто, 1984. – С. 24.

[8] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – К., 2007. – Т. 2. – С. 381.

[9] Маланюк Є. Буряне поліття (1917-1927) // Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – С. 12.

[10] Маланюк Є. Франко – як явище інтелекту // Там само. – С. 122.

[11] Див., напр.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 400.

[12] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.). – СПб., 2000. – С. 55, 73.

[13] Див., напр.: Маланюк Є. Буряне поліття. – С. 12; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 9; та ін.

[14] Міяковський В. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні) // За сто літ. – 1928. – Кн. 2. – С. 53.

[15] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 89-90.

[16] Там само. – С. 27.

[17] Моє життя (Жизнь Куліша) // Куліш П. Повість про Український народ; Моє життя (Жизнь Куліша); Хутірська філософія і віддалена од світу поезія. – К., 2005. – С. 107; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 17-18.

[18] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 28.

[19] Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – Вид. 2-е, перероб. – К., 2001. – С. 91, 106, 107; Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 10; та ін.

[20] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 71.

[21] Там само. – С. 175.

[22] Цит. за: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – Мюнхен, 1970. – С. 375.

[23] Цит. за: Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 114.

[24] Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 36, 37.

[25] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 67, 83 та ін.

[26] Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 51, 67 та ін.

[27] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 53.

[28] Гайда Ф. А. Историческая справка о происхождении и употреблении слова «украинцы» // Русский Сборник: исследования по истории Росcии. – М., 2012. – Т. 12. – С. 21.

[29] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 53.

[30] Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького // Кирило-Мефодіївське товариство: Зб. док. у 3 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 67.

[31] Куліш П. Історія України од найдавніших часів // Основа. – 1861, верес. – С. 82; Його ж. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П. Твори в двох томах. – К., 1994. – Т. 1. – С. 407.

[32] Ричка В. М. Києво-руська спадщина в російській та українській історіографії ХІХ ст. // Укр. іст. журн. – 2011. – № 2. – С. 145, 149.

[33] Куліш П. Повість про український народ. – Л., 2006. – С. 95, 96, 102 та ін.

[34] Яковенко Н. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» / Н. Яковенко // Образ Іншого в сусідніх історіях : міфи, стереотипи, наукові інтерпретації : матеріали міжнар. наук. конф. – К., 2008. – С. 90.

[35] Див., напр.: Шнирельман В. Ценность прошлого: этноцентристские исторические мифы, идентичность и этнополитика // Реальность этнических мифов / Под ред. А. Малашенко и М. Б. Олкотт. – М., 2000. – С. 21.

[36] Див., напр.: Андерсон Б. Уявлені спільноти. – С. 95; Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 80, 82; Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860-1906) // Ab Imperio. – 2005. – № 2. – С. 191-192.

[37] Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції. – С. 407.

[38] Куліш П. Листи до М. Д. Білозерського. – Львів; Нью-Йорк, 1997. – С. 35.

[39] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 387.

[40] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 73, 79.

[41] Там само. – С. 80-81.

[42] Кулиш П. Об издании украинского словаря // Основа. – 1861, січ. – С. 333-334.

[43] Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 130-131.

[44] Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1362.

[45] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 391.

[46] Там само. – С. 287.

[47] Див.: Грушевский М. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем. – СПб., 1914. – Т. 1. – С. 24-25; Франко І. Професор Омелян Огоновський // Франко І. Зібрання творів у 50 т. – Т. 43. – С. 365; Єфремов С. Історія українського письменства. – С. 59; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 2. – С. 290; та ін.

[48] Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе // Нации и национализм. – М., 2002. – С. 130-131.

[49] Сміт Е. Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. – К., 2004. – С. 77.

[50] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 79.

[51] Цит. за: Животко А. П. Історія української преси. – К., 1999. – С. 72.

[52] Там само.

[53] Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 142.

[54] Там само. – Т. 2. – С. 396.

[55] Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. – С. 63.

[56] Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 130-131.

[57] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 212.

[58] Єфремов С. Історія українського письменства. – С. 387.

[59] Моє життя (Жизнь Куліша). – С. 134.

[60] Кулиш П. А. Украинофилам // Пам’ятки суспільної думки України XVIII – першої половини XIX ст.: Хрестоматія. – Дніпропетровськ, 1995. – С. 423-438.

[61] Цит. за: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. – Т. 1. – С. 216-217.

 Опубліковано: Українсько-македонський науковий збірник. К., 2014. Вип. 6. С. 54-70.

Новини

Нова книга Олексія Вертія

21-07-2021

Відомий сумський літературознавець Олексій Вертій свою останню працю присвятив видатному народознавцю із Закарпаття Іванові Хланті, який записав і видав чи...

Суми: презентація художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського»

06-07-2021

Передпрем'єрний показ  В четвер, восьмого липня, у Сумах відбудеться презентація важливого художньо-публіцистичного фільму «Імені Виговського».У документальній стрічці столичної студії «Кінематографіст» задіяний...

1 липня у Сумах відбудеться презентація нової книги Олега Корнієнка

01-07-2021

Сьогодні - 1 липня - у Сумах відбудеться презентація книги знаного військового історика, дослідника доби козаччини Oleg Kornienko "Шляхами предків...

На Сумщині відзначили 130-ту річницю з дня народження командира Українських Січових Стрільців, полковника Армії УНР та Провідника ОУН Євгена Коновальця

11-06-2021

За підтримки Сумської облдержадміністрації в Сумській центральній міській бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка пройшов захід просвітницько-патріотичного спрямування у форматі «круглого столу»...

Науково-методичний семінар «Подолання історичних міфів у вивченні історії»

02-06-2021

2 червня 2021 р. на базі Навчально-наукового інституту історії, права та міжнародних відносин СумДПУ імені А. С. Макаренка відбувся науково-методичний...

Помер Микола Мошик

26-05-2021

26 травня 2021 р. від ускладнень, пов'язаних з коронавірусною хворобою помер відомий сумський кобзар, заслужений діяч мистецтв України Микола Мошик.