Четвер, 07 жовтня 2021 18:41

Сірий Олександр. Грунь – сотенне містечко Гадяцького полку

Олександр Сірий, краєзнавець (м. Полтава)
Сірий Олександр. Грунь – сотенне містечко Гадяцького полку

В розлогій долині, з обох сторін невеличкої порослої очеретом річечки Грунь, яка в давни ну називалася Грунь-Черкаська(Черкеська), Грунь-Шилівська, Грунь Мокра,  що несе свої води до Псла, розкинулося, все в зелені і садках, велике мальовниче село. Це і є бувший районний центр Полтавської, а потім Сумської областей, волосний центр Зіньківського повіту, а при гетьманах – сотенне містечко Гадяцького полку, під незвичною для наших країв назвою «Грунь». Навкруги величезні яри та урочища, де попід розчищеними вже горбами стоять ошатні хати. Недалеко заплава річки. Шумить навкруги поріділий ліс, колосяться високі хліба на полях, в чистому, прозорому, голубому небі заливається жайворонок. Одним словом – благодать. Мало хто замислюється з гостей та тутешніх жителів про історію свого рідного села, та про людей, які населяли його раніше. А вона, себто історія, дорогі товариші, сягає своїми коренями в сиву давнину.

 Для початку вияснимо з назвою села. Є декілька версій виникнення назви Груні. Слово «грунь-грун» означає «горб, підвищення, глина» і прийшло воно до нас із далеких Карпат. Тільки в одному місці  - в Карпатах до сьогоднішніх днів є поселення та місцевість з такою назвою. Ще версія, «груні» – татарська (тюркська) назва і прийшло до нас з півдня з тюркськими племенами та народами значно раніше ніж ми думаємо. Адже є ж період, коли на цій території проживали тата ри. Спочатку так називалася вся місцина. Цьому свідчення багаточисленні назви річок в цьому краї: Черкаська Грунь, Ташанська Грунь, Суха Грунь, Мокра Грунь, багаточисленні Груньки, Гру ні. А поселення більш за все і було названо за назвою місцевості, або річки. Це все говорить про древність цієї назви. Ця місцевість входить до Дніпрово-Донецької плеотектонічної западини. Якийсь час вона була дном неглибокого моря. В дольодовиковий період тут буяла пишна рослинність, субтропічний клімат, водилися величезні травоїдні звірі. Близько 600 тисяч років тому землю вкрив льодовик. Запанувала вічна зима. Здавалося б життя все вимерло. Однак ні – жили тут і звірі, і люди, і рослини. Призвичаїлися до нових умов та змінилися. Близько 9 тис років до нашої ери розтає льодовик. Повільно, по декілька метрів на рік, визволяється земля від багатометрового шару льоду. Відступаючи, величезні камені валуни та струмки, які стікали під льод, розмили величезні яри та долини, вимивши численні джерела, що дали початок великим та малим потічкам та річкам. Рахують що так виникла і річка, яка через багато років названа Грун ню. Після льодовикового періоду встановлюються природні умови більш схожі до сучасних. Не виключено, що ще в кам’яний вік проживали первісні люди біля річки Грунь.

Переломним в історії Стародавнього світу став залізний вік. Основне його досягнення  - винайдення заліза та способу його видобування з руди. Новий метал достатньо швидко розши рив межі цивілізованих  суспільств. Початок залізного віку в нашому краї був пов’язаний з виникненням великих племінних союзів та їх держав: Кіммерії, Скіфії, Сарматії. В цей час одні племе на проходили через нашу територію, мандруючи величезним Євразійським степом, хтось затримувався у нас, підкорюючи корінне населення і поступово асимілюючись з ним.

Ось що пише Полтавський учений Шрамко: «… протягом епохи бронзи і раннього заліза місцева генетична лінія на Дніпровському лівобережному лісостепу не переривається, а продовжує розвиватися …Ніякої перерви в заселенні Лівобережного лісостепу не було і землі тут ніколи не пустува ли….». Асимілюючись, вони передавали частку своїх генетичних рис і своєї культури, звичаїв, традицій іншим, що приходили їм на зміну – більш стійким, пристосованим до нових умов життя.

З цього калейдоскопу різних народів, які прийшли та тривалий час проживали на нашій території, як писав учений Д. І. Дорошенко «починає визирати обличчя слов’ян – безпосередніх наших пред ків». Автохтонне або корінне населення Груні в ті далекі часи – це суміш іраномовної індо європейської  групи, тюркомовної груп населення, грецької культури, які в різний час приходили і жили на нашій землі, і не тільки воювали, вбивали один одного, а ще і переймали методи виробництва, знаряддя праці, одружувалися в кінці кінців один з одним, віками формуючи нашу українську націю.

Про ці процеси так пише учений Гавриш П. Я. «….на думку вчених, лісостепову частину басейну р. Псьол та більшу частину Лівобережжя в епоху раннього заліза населяли іраномовні скіфи, скіфи-орачі, скіфи-землероби, нескіфські племена: будини, гелони, андрофаги, меланхлени, неври…..».

Починаючи з VIII-VII ст. до н.е. на наших територіях живуть племена будинів. Про них Геродот пише, що вони землероби, живуть у лісах. Це могутній та численний народ. Вирощують злаки: пшеницю, овес, просо, ячмінь, обробляють землю сохами, з оббитим залізом ралом та  випасають худобу. Проживають у городищах, селячись по річках. Так ними заселяється долини річок Псла, Ворскли, а також менших річок: Ташань, Грунь, Олешня. Виникає приблизно до 70 поселень.

Розташовувалися вони на високих правих корінних берегах річок, обносилися земляни ми валом та частоколом. Причому Грунь Ташанська була заселена більше ніж Грунь-Черкаська. Остання мала більш пологі береги, більші заплави, які більше використовувалися як луки і були менш придатні для побудови городищ. Однак і тут виникають поселення- на місці сел Гнилиця, Грунь, Довжик, Ступки, Саранчівки. На Ташанській же Груні на місці сучасних Зінькова, Коми шів та Пірок.

В 1912 році в Полтавському історичному збірнику «Трудовъ Полтавской Археологической комиссіи» було записано «….В местечке Груни обнаружены поселения раннего железного века на правомъ берегу от реки Грунь, к северо-востоку от села, а также курганный могиль никъ на левомъ берегу реки Грунь…». Всього на річках Грунь та Ташань відомо про 13 таких поселень.

У 1986-87 рр. XX ст. експедиція Полтавського педінституту під керівництвом Гавриша П. Я. провела тут археологічні польові обстеження. У цьому районі по берегах річок Грунь-Черкаська, Грунь –Суха,…було відкрито 21 нове поселення VII-III ст. до н. е., хоча точно про кількість поселень на цих річках важко судити, бо вони практично не досліджені. «…зовсім не досліджувалися береги численних приток Псла та інших невеликих річок,…де, як показали дослідження останніх років, знаходиться досить велика кількість поселень скіфського часу….».

Крім будинів паралельно з ними на нашій території проживають і люди «жаботинської культури» – «неври». Вони мирно співживають, займаються землеробством та домашнім скотарством. Про це пише у своїй монографії і Гавриш П. Я.  так:«...стало очевидним у ранньоскіфський період існувала за характером поселень група пам’яток, походження якої пов’язано з переселенням частини населення з правого лісостепового берега Дніпра…в 7-6 ст. до н.е., вони заснували мережу значних за розмірами поселень, мали свій економічний і культурно-історичний центр – грандіозну фортецю Більське Західне городище, а також досить чітко окреслені кордони терито рії….». 

Поселення були досить густі. Про наявність них свідчать «зольники», місця, де були поселення, та знайдені там посуд, кераміка характерна для того часу, а також багато попелу, що свідчить про господарську діяльність. Такі поселення були і на території Груні, що підтверджено в 1906 році при археологічних дослідженнях, які охоплювали басейн річки Грунь-Черкаська.

З цих часів наша територія входить до скіфського державного утворення, що підкорили нашу територію, і на протязі декількох століть хазяйнували в нас, створивши могутню державу з центром в місті Гелон, яке сьогодні ототожнюють з селом Більськ. В самому Гелоні жила знать, ремісники та воїни, а селяни та раби жили в окрузі в радіусі 30-40 км, що знаходилися в долинах річок Псел, Грунь, Ташань та Ворскли. Це підтверджується даними досліджень і на території села Грунь. Так пишуть Приймак В.В., Охріменко А.І., і інші: «…На правому березі річки Грунь. курганний могильник знаходиться на південній околиці села, за 1,2 км від нього, та за 0,5 км від дороги на Куземин, через який проходить лінія ЛЕП, інший курган знаходиться за 2 км на південний схід від південної околиці села за 250 м від лісосмуги та 300 м від вказаного раніше кургану. Він складається з трьох насипів, розорюється. Ще один могильник біля кладовища на східній околиці села, складається з 9 насипів. На лівому березі річки за 2 км на південний захід від південно-західної околиці села на території ферми, там же знаходиться вежа «Київстар»…» Більш за все на цих місцях і жили древні люди в скіфський час. Річка тоді була більш повноводніша, та й клімат був вологішим, скрізь були малопрохідні дубово-липово-ясенові ліси.

Після занепаду Скіфії сюди приходять гуни і адміністративно ми під владою Шуклуд-Бледи – брата Атілли. Після розпаду Гунської держави поселення входить в склад Антського союзу. Поступово формується корінне населення сіверяни. Потім територія Груні входить до великої держави Велика Булгарія на чолі з ханом Великим Кубратом, літня резиденція якого, до речі, була на території міста Полтава і називалася Балтавар.

До VIII-IX ст. територія Груні входила до племінного об’єднання словян-сіверян, що густо на той час заселили великі та маленькі річки нашого краю. Так на місці старого скіфського поселення і виникає поселення сіверян. В державне об’єднання Київська Русь сіверяни  ввійшли через 100-150 років, тоді ж ними  було прийнято християнство. Грунська місцевість стає порубіжною між Руссю та південними кочовими народами – печенігами та половцями. Люди, що проживали тут, мирно співіснували з ними. Наша місцевість в ці часи вкрита непрохідними лісами, і лише в долині річки Грунь були луки, плодородні землі та місця для випасання худоби. Люди випалювали ліси, на вільних від них землях засівалися злаки. Під час Київської Русі на території Грунщини буяло життя, хоча письмових згадок про цей період за Грунь, а також за весь наш край не знайдено.

Адміністративно ми входимо в склад Чернігово-Сіверського князівства  Сновської тисячі Верхньоворсклинської волості з центром в староруському поселенні, де знаходиться зараз древнє городище Немирівське (нині на території Журавненської сільської ради). Про буяння життя в ті часи говорять і результати досліджень  в 1909 році полтавського краєзнавця Лева Падалки «…въ Зеньковскомъ уезде Полтавской губернии было найдено….множество могил вкругъ местечка Груни…».

В першій третині XII сторіччя  (а точніше з 1230 року) наша земля була завойована монголами. Але Сіверщина, на відміну від інших областей Русі, не так постраждала від навали. Сказалося те, що населення було прикордонним, знало мову південних народів, не чинило опору завойовникам. Грунь відноситься до улуса Мауці. За час перебування татар занепадають біль шість поселень Лівобережжя. Не минула ця доля і поселення на місці села Грунь. Хоча і немає свідчень про масову загибель тут населення, але умови життя стали важчі – данина, чоловіки забирались до війська. Про татарські часи свідчать на нашій території прізвища людей; Татарко, Татаринець, Татарчук, Орда, Ординський, Байбуза, Бей, Бут, Касименко, Беївка, Сулима (від татарського «селім») і слова - казна, базар, бакалія, балаган, бариш, кумач, башлик, буланий, табун.

Подальша історія містечка Грунь, зв’язана з часом правління литовців. В 1399 році біля нинішнього села Лихачівка на полі, яке зараз називається «Січ», відбулася битва між русько-литовсько-польським військом князя Вітовта і татарським військом, де перемогу одержали останні, і русько-литовські війська змушені були втікати до Опішні та Більська, а потім лісами, ярами та долинами до річок Грунь та Ворскла в наші краї.

Відомо що серед воїв Вітовта були і найманці з Закарпаття та Галичини. Більш за все, що заховавшись тоді від татар в лісах біля річки, де були сприятливі умови для життя – вода, ліси, високі трави, досить риби та дичини, на старих городищах і були засновані поселення, в тому числі й Грунь. І за назвою рідної місцевості була названа  ця місцина – «груні», а з нею і річка та поселення. Знаючи, що з Вітовтом було багато вихідців з Галичини, де до сьогоднішніх днів слово «груні» –  розповсюджена назва, ми можемо думати, що якраз залишки галичанського підрозділу в армії Вітовта вижили, втікаючи на ці місцевості, а так як повернутися вони більш за все вже не змогли, то й осіли тут, можливо, асимілювавшись з місцевим нечисленним населенням, будучи на той час більш розвинутішими і культурнішим.

Кінні татари бурею пронеслись по більш-менш рівнинним місцям нашого краю, спустошивши його та повернулись додому. Після них зосталися тільки населення в лісах та побіля невеличких річечок. Дещо пізніше, на початку XV сторіччя, литовський князь Вітовт провів ряд вдалих похо дів проти Золотої Орди вглиб її території на Північний Кавказ. Ось що про це пише полтавский історик В. Н. Жук:«….У першій чверті 15 століття Вітовт проводить ряд вдалих походів проти Золотої Орди в її володіння на Північний Кавказ. Він вивів черкесів разом з їх княгинею в якості полонених у прикордонні землі Великого князівства Литовського, осадивши їх в Черкаських уходах над Дніпром, освоювати та захищати запустілі після  розорення краю золото ординцями землі Лівобережного Подніпровя.

Він дозволив поселитися північно-кавказським переселенцям з Кешенського та Маджарівського юртів у пониззях Ворскли, Псла, та їх приток Орелі, Груні, таким чином розпочав нову колонізацію нашого краю». Свідченням цього є назва річки Грунь-Грунь-Черкеська(Черкаська), яка зберігалася  аж до початку XX сторіччя, і назва поселення Грунь-Черкеська(Черкаська). Нерозривно назва Груні зв’язана і з князями Глинськими, яким належали землі практично до польського тут панування. Адже Олександр Глинський – це перехрещений татарський мурза Лекса Мансуркіятович – правнук хана Мамая А йому якраз спадково належали землі межиріччя Псла і Ворскли, куди входила й Грунщина. Тут і проживали його піддані – татари, яких він переселив з Волги. Можливо вони й принесли назву – «груні».

Сам Лекса (Лексада), а потім Глинський всі засновані ним населені пункти: Опішня, Гнилиця (Глиниця), Глинськ названі в його честь. Можливо й Грунь – це його назва, адже «груни» також переводиться з тюркської мови як глина. Поступово і пришлі черкеси асимілювалися з місцевим населенням. Вони і виконували функції охоронців кордону. Тоді ж всі землі литовські були поділені на староства на чолі з старостою, які складали воєводства, на чолі з воєводою.

Ми входили до Київського воєводства, спочатку Київського, а потім Черкаського староства. На картах того часу території населених пунктів не значиться, а відмічається як «….уходи Черкасские и Каневские». Звідси й подвійна назва Грунь- Черкаська, яка говорить про те, що до цієї колонізації тут уже проживали люди, а потім воно належало Черкаському замку. Отже назва Грунь – це стара аутохтонна назва, звязана або з галичанами, або з Олександром Глинським, а Черкаська більш пізніша назва, зв’язана з черкеською колонізацією і належністю цієї території до Черкаського замку.

В 1579 році після польсько-литовської унії наша територія входить до Речі Посполитої. В ці часи територія Груні відноситься до Черкаських уходів і в люстраціях (звітах) Черкаського замку називалася – «сівера». Тут жили постійно «уходники» - жителі Черкас, Канева, що займали ся сезонним мисливством та рибальством, а постійно проживали в вищевказаних замках.

Так пише в своїх працях Олександр Лазаревський в журналі «Киевская старина» в XIX ст. «...в томъ  же 16 веке, берега Ворсклы, Псла и меньшихъ рекъ были незаселены и считались принадлежно стью жителей правого берега Днепра, составляя ихъ уходы, т.е. места, где они промышляли зверя и заводили пасеки. Владельцы Ворсклянских и других уходов и были первыми колонизаторами нашей местности...».

Починаючи з 1620 року проходить активне заселення місцевості. Сюди, в прикордонну місцину, наряду з уходниками приходять вже селяни, литовські воїни. Звідки й такі прізвища, як Павловичі, Кузьмичі, Литвин, Борисенко, Литвин. Проживають також тут і поляки. Звідси і їх нащадки - Водяницькі, Калантаєвські, Павловські. Остається також корінне населення краю – це потомки скіфів-орачів, уходників, половців, татар та галицьких українців.

Розвідки поляків за завданням короля показали великі поклади тут селітри. Тому в 1628 році Грунь входить  Селітреної держави. А ось що пише королівський указ в той час: «…для якое причини, вишепомянутие салетри около рек Хороля, Псла, Грани Великое, Грани Черкаское, и Грани Ташевской, и Грани Сухая, и теж около городишча Бельское, и около рек Ворскла, Орели, Мерчик, Орчака, и около рек Голтви, реки Сули, и по иньших диковинах и полях Путивлських, Белогородських, около шляхов муравских и на інших местцах собе привлащил и до тих часов тримають…».

Це значить, що тут виробляється селітра, благо тут були старі поховання ще з давніх часів. Адміністративно ми входимо до Київського воєводства, Переяславського староства. Однак в зв’язку з заселенням нашого краю, розвитку селітренного виробництва в краї з центром в Мир-городку(Миргород) з староства  виділяється спочатку Миргородський, а потім Миргородсько -Полтавський округ куди входить і наша територія. В ці часи король Владислав надає привілеї Лукашові Жолкевському на заселення Зінькова, Груні, Лютеньки, Глинська, Більська, Гадяча, Сар, Рашівки.

Ось пишуть в журналі «Киевская старина»  «…Миргородский округ уже начал выделяться из староства Переяславского…К селитренной администрации принадлежвало два главных поселения -  округа Миргород и Полтава (еще на слободе). Привилегией короля Владислава четвертого администрации назначены «урочища» для заселения, т.е. местечко Гадяч с окрестностями, а именно Каменное на Псле выше Гадяча, Сары, Рашова, Лютынька, Зиньков, Грунь, Бильськ и Глинск – все эти урочища начинают заселяться только в 1634 году, а вслед за этим и другие поселения…..». 26 жовтня 1634 року  «… Lwоw, Zezwolenie na zaselenie slobod na uroczyszach: Krasnopole, Hadiacz, Sarskie, Rusawka, Lutynka, Hrunie, Glinsk, Bielsk, Orele “do administracyi saletr ukrainnych nalezsaczych” w woj. kijowskim Lukaszowi Jolkiewskiemu, starostie kieuskiemu,chmielnickiemu i perejaslawskiemu. – так про це писав в оригіналі документ – указ польського короля.

Це і є перша згадка про містечко Грунь, а відтак і датою заснування його. Тобто 26 жовтня 1634 року по новому стилю. Першим володарем Груні стає Лукаш Жолкевський, староста Київський, Переяславський, Хмельницький, який потім передав її в якості приданого своєму зятю Конецьпольському, що в свою чергу віддав її в оренду шляхтичу Длузькому. В 40-і роки XVII сторіччя під час магнатських війн Вишневецького з Конецьпольським Грунь неодноразово переходила під володіння князя Яреми, однак за рішенням суду все таки поверталася до старого володаря. В кінці кінців був утворений Гадяцький ключ – величезна територія з центром в місті Гадяч, що був на привілеї у самого короля(належав королю) разом з людьми.

На момент козацького повстання 1648 року Грунь відносилася до Миргородського повіту Переяславського староства Київського воєводства і належала до Гадяцького замку. Наше містечко, як і все лівобережжя, підтримало повстання Богдана Хмельницького. Все його населення покозачилося. Військових дій тут в той час тут не було, ні з ким було тут воювати – польських маєтностей та «жидів» було мало. Та й гетьман вже тоді мабуть всю цю територію облюбував після короля собі на булаву. Адже він рахував себе також королем, хотів жити по королівськи, так чого ж рушити свою будучу вотчину. І на весь період правління та війни Богдана до 1657 року Грунь – це тил, де були пасовиська худоби війська Запорізького.

Сюди гетьман також переселяв з Правобережжя населення. Грунь стає сотенним містечком Полтавського полку. Перший спомин про Грунь як сотенне  містечко ми бачимо 1651 році з нижчеприведеного листа бояринові Косагову: «Отписка воеводы Гр. Куракина о посылке въ Москву четырехъ черкасскихь листовъ Воевода, князь Григорій Семеновичъ Куракинъ въ отписке, полученной въ Розрядѣ 22 августа, 1652 г., доносилъ... «ѣздилъ я по чертѣ досматривать крѣпостей, и мнѣ подалъ на Вольномъ Володимірко Васильцовъ два листа черкасскихъ; да пронежъ Алешни и Скельскихъ горъ, на Литовскомъ рубежѣ, пріѣхали ко мнѣ изъ черкасскихъ городковъ, изъ Куземина, изъ Груни-Черкасской сотникъ Тимофей Корсунецъ съ атаманы и съ черкасы и подалъ мнѣ два листа. И я тѣ ихъ черкасскіе листы, и которые листы мнѣ подалъ на Вольномъ Володимірко Васильцовъ, послалъ къ тебѣ, государю... съ сею отпискою». II. Божіею милостію, великаго государя и царя, и великаго князя Алексея Михайловича всеа русіи самодержца, и многихъ государствъ государя и обладателя, его царскаго величества великому боярину, князю Григорью Семеновичу Куракину великого Богдана Хмельницкаго, гетмана войска Запорожскаго, Мартина Пушкаря, полковника Плотавскаго, отъ меня, атамана Тимоѳея Комаря, тако же и Тимоѳея Корсунца, сотника Груне-Черкасской. Отъ насъ, Тимоѳея Евдошенка Комяря, атамана Груне-Черкасской, тако же и отъ сотника Тимоѳея Корсунца и всего товарищества нашего, а именно, всего города Груне-Черкасской жалобу чинимъ за воеводу Волъновскаго, Андрея Ѳедоровича  что нѣсколько кратъ посылали письма свои до него, или и сами ѣздили, чтобъ управу вамъ учинилъ съ своихъ подданныхъ, а именно злочинцовъ всему тому лѣску правотца  которые живутъ въ Ницаша. И когда есмы поймали злодѣя, и давали имъ понятъ  чтобъ къ пыткѣ прибывали, и они то ни во что ставили, ни листовъ не принимали, они сами для того не пріѣзжали. И тотъ злодѣй, именемъ Ерема, сидѣлъ нѣсколько недѣль, и дали мы его на пытку: тогда говорилъ на всѣхъ Ницашанъ, только попа да бондаря свободныхъ чинилъ, а на самого воеводу говорилъ. И притомъ ваши московскіе люди были изъ розныхъ городовъ, а именно: изъ Харкова Микита Остаповичъ, Савостька Максимовичъ, Иваш ко Дягилевъ, Давидъ Ереминъ, Костикъ Кремской, Лаготка Савурукинъ, Кузька Жемчужниковъ, Игнатко Стрѣльный, Ивашко Пульшинъ; съ другаго города съ Хотмышскаго - Ивашко Земляного, Мишка Чехолдинъ, Еремка Выходцовъ, сынь боярской, Аѳонька - козакъ. И тѣхъ людей имена мы велѣли написать на Грунѣ-Черкасской, для того что тѣ люди то слышали, что тотъ злодѣй на пыткѣ говорилъ. И въ томъ дѣлѣ изъ одного нашего города Груни-Черкасской пятьдесятъ лошадей переводили воево да съ Ницашанами; и мы того убытку и обиды своей не можемъ терпѣть, тако же и не можемъ сыскать. И нынѣ подаемся до вышеименованнаго великаго государя и самодержца Алексѣя Михаиловича, тако же и до тебя, князя, боярина Григорья Семеновича Куракина, прося пристойныя управы на нихъ, чтобъ есмы свои убытки могли сыскать, и не хотимъ вашихъ старшихъ головъ понижати, надѣяся на то, что самъ намъ можешь пристойную управу учинить. И еще меньшую грамотку въ той большой грамотѣ, запечатавъ, посылаемъ: каковы лошади, и какой шерсти и которыхъ людей были; тогда вели, твоя мвлость передъ собою тое грамотку прочесть и разсмотрѣть всѣ тѣ убытки. А когда, твоя ласка, того намъ не учинишь, то можешь вѣдати о томъ князь, боярине Григорью Семеновичу Куракину: если управы отъ васъ намъ не будетъ, тогда запишемся въ городѣхъ вашихъ, и такъ будемъ жалобную грамоту до великаго Богдана Хмельницкаго, гетмана войска Запорожскаго, и до праведнаго государя, великаго царя Алексѣя Михайловича всеа русіи писати,и будемъ знать, что съ такими починать. А когда было другое дѣло, а именно, 1652 г. мѣсяца іюля 11 дня, что Петръ сказывалъ и поѣхалъ до Ницанъ, и тѣ москали, которые осажены нынѣ, суть Корнѣй Васильевичъ изъ Алешни, и Корнѣй на Ивашку Волжина сказалъ, что Ивашка Волжинъ трое лошадей въ Грунѣ-Черкасской укралъ. А именно тѣ лошади каковы шерсти: двѣ клячи, одна рыжа, а другая ворона, и тѣ двѣ клячи тотъ Ивашко продалъ на Тору, а третья кляча - бѣлокопыта на лѣвой ногѣ, и та кляча у Петроша въ Ницасѣ есть. И хотя бы мы хотѣли какъ ни лучше жити съ вами, а вы намъ шкоты неизносныя чините, о чемъ мы и третицею просимъ тебя, воевода Вольновскій, чтобъ еси изъ своихъ подданныхъ справедливостъ намъ учинилъ, и ихъ, которые тамъ есть, а именно, Петрашъ, который покинулъ жену свою на Груни-Черкасской, тогда просимъ тебя, воевода, чтобъ еси намъ его выдалъ безъ всякихъ задержаній. А при томъ тебя Господу Богу поручаемъ. Въ Грунѣ-Черкасской, мѣсяца іюля въ 11 д., отъ созданія міра 7160, отъ воплощенія 1652»[1].

З цього листа видно, що Грунь-Черкаська в той час вже була достатньо великим містечком. Також говориться про тісні зв’язки містечка та її жителів в той час з московськими людьми. Отже ще задовго до воз’єднання з Росією груняни добре ладили з москалями, торгували, адже рівень життя приблизно був одинаковий. Та й  заселялися наші прикордонні міста часто вихідцями з Московії, як добровольцями так і силком. Так і в цьому листі вказується про те, що крадіїв коней приписали силком на проживання в Груні. А якийсь Петраш з Груні, покинувши свою сім’ю подався на життя в містечко Вольне і його просять видати в Грунь.

Були й неприємні випадки, про що пишеться в даному листі. Московські люди з різних міст покрали в грунян коней, і видно такий випадок не був поодиноким, адже жалілися груняни й раніше воєводам цих московських міст. Може Грунь якийсь час відносилася до Московського царства та була під владою царя. А може просто Московські люди рахували її своєю. Недарма ж дещо пізніше під час «руїни» груняни неодноразово просять допомоги в Московських ратних людей та воєвод допомоги в обороні проти гетьманів.

Грунь підтримала приєднання до Москви 1654 року. Як і весь Полтавський полк в 1654 році Грунська сотня прийняла присягу на вірність Московському царю. Грунь вже тоді сотенне містечко і входить до складу Полтавського полку. На цей час у Груні проживає 606 сімей. Сотник Федір Сагун, Атаман Городовий – Лук’ян Севрук, писар сотенний Юско Іванович Олексеєвський, є також єсаул, бурмистр, війт. Козаків проживає 200 сімей та міщан 400 сімей. Ось так каже документ: « Города Черкасской Груни Сотникъ, Атаманъ, Ясаулъ, Писаръ, Войта, Бурмистръ. Записано 89 казаковъ. А по сказке сотника, и атамана, и войта города Черкасской Груни казаковъ всехъ 200 человекъ въ томъ числе неписано казаковъ 111 человекъ да мещанъ 400 человекъ. Обоихъ неписано 511 человекъ…… Васил Ладуренко, Петро Оніщенко, Іацъківъ Синъ Таким, Демко Прокопенко, Иван Корсунецъ, Тиміш Сагун, Улас Деніщак, Грицъ Буряченко, Иванъ Дунаенко, Харко Конъдратенко, Процик Черниченъко, Сидорко Гнатенко, Марко Гарасимов, Иванъ  Тимошенко, Іаковъ  Бученко, Павелъ Войтенко, Пожега Иванъ, Карпъ Борзилец, Иванъ Стрежненко, Остапъ Павленко, Іацъко Чорнішъ….»[2].

Зате з початком міжгетьманства з 1657 по 1672 рр.  Грунь опиняється в центрі військо вих подій, знаходячись на кордоні з Московським царством. Сотня підтримала полковника Пушкаря і в битві біля Полтави, багато її козаків згинуло. За це гетьман Виговський Грунь спалив, а жителі, хто не втік, були віддані татарам в якості ясиру. В тому ж таки 1658 році Грунь зайняло московське військо під командуванням князя Ромодановського і вона вщент ще раз була спалена. Однак Грунь все таки виступає проти Івана Виговського і підтримує Московського царя. На підтвердження тому пише документ «сентябре-октябре 1658 года пришел Иван Выговский с татарами в город Грунь и разорил его, стада конские и животину отогнали, хлеб весь пожгли и многих порубали и в плен забрали. В феврале того же года (1659) опять пришел Иван Выговский с татарами. Жители перекопали город Грунь пополам и храм Успенія Пресвятой Богородицы от нужды разорили, для обороны душ своих… Сюда же прибыл Клементий Алексеевич Ивлев, голова стрелецкий с московскими ратными людьми… Совместо с жителями Груни они крепко стояли и много раз отбивали атаки козаков Выговского и татар. Многих порубали, а некоторых живьем поймали. Взятых языков отправили в Белгород к Льву Прокофьевичу Лепунову. Ратные люди, стоящие в Груни чинили насилия и обиды местным жителям и это в дополнение к разоре нию, принесенному набегами и военными действиями. В мае 1659 года жители Груни пишут челобитную царю и просят его пожаловать их за службу государевым жалованием, чтобы им обид и насилия чинить от проезжих людей и чтобы им прислали в город Грунь Русского начального человека…»[3].

З 1658 до 1660 року Грунська сотня і містечко Грунь підпорядковується зновствореному Гадяцькому полку на чолі з полковником Павлом Апостолом. З 1660 до 1672 року Грунь – Черкаська входить до Зіньківського полку, де полковником був житель Груні -  Василь Шимон. В XVII сторіччі був відомий житель містечка. Це ще раз говорить про значення Груні в Полтавському краї та Гадяцько-Зіньківському полку. Тому я більш детально зостановлюся  на історичних фак тах з життя Василя Симоновича Шимона, потомка давньої шляхетської родини.

Це він побудував на свій кошт Миколаївську церкву, надав свої землі для побудови Пустино-Скельського Свято-Преображенського чоловічого монастиря за 5 верст від села Грунь. Його нащадки були священиками в цервах Груні та входили в склад сотенної старшини. Ось як пише дореволюційний журнал «Киевская  старина» в 1902 році про цього полковника в статті «Зеньковский полковник Василий Шиман и его потомство….Зеньковский полк был образован в 1661 или 1662 году, причем в состав его вошли некоторые сотни Полтавского и Миргородского полков, а также числившееся до тех пор ранговым гетманским имением Гадяцкое староство, заключавшее в себе г. Гадяч с округом. Неизвестно, почему центром новаго полка был сделан первоначально Зеньков, а не Гадяч, куда при Многогрешном и было перемещено полковничество с переименованием и самого, полка Гадяцким, а не Зеньковским. Единственный известный из полковников зеньковс ким был Василий Симонович Шимон упоминаемый на этом уряде с июня 1662 года по 1665 год. Это был простой, неграмотный человек, но, тем не менее, игравший кое-какую роль в событиях «Руины»...

 Сперва Шиман держался Сомка, но после его казни явился ревностным слугою Брюховецкаго, по поручению которого ездил вместе с Степаном Шубою в начале 1665 года в Москву с челобитной и грамотою. Факт, что Брюховецкий оставил его на прежнем полковничьем уряде, а не сместил, как это случилось со многими полковниками в то время, указывает на то, что Шиман был довольно ловким человеком. Местожительством Шимана была, по-видимому, Грунь Черкасская, сотенное местечко его полка. Здесь он построил в 1663 г. церковь Николая; на Ворскле у него был целый ряд млинов, из которых один он продал в апреле 1665 года Преображен скому Скельскому монастырю.

Вот его продажная запись: «Се аз Василей Шиман, полковъник верного войска его царского пресветлого величества Запорозкого Зенковский, явъно чиню сим моим доброволним писмом при старшине городовой  грунъской, меновите: при Стефану Безжоном - сотнику Груне- Черкаской, Семену Пол..., – атаману городовому грунскому. Ивану Костенку и при мелникох Скелских и инших людей добрих и вери годних притом було немало, иж я виш писанний полковъник даю сей мой запис з доброй воле в обитель Святого Спаса, реко мий манастир Скелский, иж млинок на сазе, в том лузе стоячой, Ворскляной, идучей от Лутице збудованый коштом моим, которий то млинок отдаю на святую обител вечними часы»... При этом была, однако, сделана следующая оговорка: «Упоминаю при людех зацных вишписанных, абы оние черноризце, мешкаючи в обители святого Спаса, контентовались тоею сагою, узявъши границе, аж до устя,не чинячи прешкоди жадной меской гребле и не псуючи берегов, которие берега меское посполство все гатит и остерегает меской гребле, аби не било и тих млиновых перешкод, идучих на скарб войсковий» — Сам Шиман был неграмотен, а потому этот «запис» был выдан при его печати и с подписом руки писарской». «Деялося» все это «у Черкаской Груне, априля 2, 1665 року. Устне упрошоний пан Григорей Василевич о подпис руки своей, що и подписав».

Упоминаемый в конце документа Григорий Васильевич – не кто иной, как один из сыновей Василия Шимана, подписавшийся за отца и на статьях Брюховецкого (Московских). Последующих упоминаний о Шимане нам не встретилось, но в октябре 1665 года, когда Брюховецкий был в Москве, Шиман еще был зеньковским полковником.

По смерти Василия Шимана, вдова его вышла замуж за какого-то Забузкого, который впоследствии был монахом Скельскаго монастыря. Кроме сына Григория, у нея был еще другой сын – Иван Шиманович, бывший священником в Груни, и дочь, вышедшая замуж за какого-то Паска Гавриленка. О потомстве Григория Шиманенка нам ничего неизвестно, но от брата его Ивана остались дети, по край ней мере — был сын Иван. О двух последних лицах мы узнаем из документа «….1690 года. 22 октября этого года пред уряд Груни Черкаской, в состав которого входили: сотник Филипп Иванович, атаман – Григорий Донец, Яхно Уманец – войт, Остап Рибалка – бурмистр, при них же был «честный отец Назарий Яновский, презвитер свято-воскресенский грунский ринъковий, и иних особ зацних не мало», — явилась «Мелашка» попадя, жона отца Ивана Шимановича, сполне з Иваном Ивановичем, сином своим», и «протестовали свою речь в тую цели мовячи: «Панове уряд и все при нем будучие особи честние! Чиним явне, ясне и доброволне оповед сим нашим писмом... иж з доброй воле нашой, не откого не примушоние, обще зо всеми приятелми нашими слушне порадившися, на подпору господарства нашого, продалисмо млин свой власний, некому не в чом не заведений и не менний, стоячий на реце Ворскле под монастирем Скелским, з хатою, стоячою там же, нижей млинов; которого млина славной памяти небожчик Василий Шиман, свекор мой, а дедусь Ивана, сина моего, мел собе в посессию за певную сумму от Якова Котляренъка, древними часи; от которого Якова на тот млин писмо данъное и тепер остает у Паска Гавриленка (Вероятно, жена его имела тоже млины на Ворскле.)

Михаил Богуцкий, бывший к 1692 г. сотником Грунским, продавая в 1714 г. Скельскому монастырю млин, «стоячий на Ворскле на гребле Скельской в трех колах, на мучних камени, а третое — ступное», и две при нем хаты с двором, садом и двумя лесами за 1700 золотых, — говорит, что млин этот был куплен им от «Шимановни», зятя Шиманова, тилько ж без всех тих належитостей, як в том писме виражено к млину, от нас одійшли не власний виреченний млин з хатою продали, не менуючи болш нечого к нему, в Бозе превелебному его милости иеромонаху отцу Вениямину, игумену святия обители Всемилостивого Спаса Скелскому, з братиею, за певную сумму готових грошей доброй монети лечбы полской за золотих восем сот. А одебравши виреченную сумму, ми, вишеменование, своими руками от превелебного отца игумена и при нем будучого брата монаха Аврамия Забузкого, бившаго второго мужа свекрухи моей Шиманихи, за млин, на нас спадаючий, от которого уж отдаляем самих себе и потомков наших и приятелей, близких и далеких, вечними часи. — Тут же докладаем; хто би мав в том млине, нами проданом, превелебному отцу игумену и братии якие прикрости и втиски чинити з приятелей наших и от кого колвев, где би мав отец игумен з братиею за тот млин, копою или осмаком приложитися, — в том шо ви то нагорожати повинни. — К сему запису я Иван Иванович Шиман, вместо матки своей, по еи веленю руку приложив». Кроме того, здесь же расписались и все члены мескаго уряда, в том числе и городовой писярь Стефан Стеблина, а также и Петр Кирилович, иерей святовасилевский Грунский. Продажа этого млина, сделанная по словам попадьи «Мелашки» ради «подпоры господарства», тем не менее в конец, вероятно, разорила потомков полковника Шимана. Впрочем, начало обеднения его семьи положил, вероятно, еще сын его Иван, который не мог добраться до какого-либо уряда в войске, а надел священническую рясу... Сын последнего и внук полковника, Иван Иванович Шиман, был тоже священником в Груни; священствовали здесь же его потомки, называвшиеся уже Шимановскими (довольно многочисленные) и в конце XVIII века, причем некоторые члены этого рода были войсковыми канцеляристами и сотенными атаманами. В доказательство того, что предок их был Зеньковским полковником, Шимановские представили в дворянскую комиссию свидетельство, выданное в 1782 году из духовного правления Грунского наместничества сотенному атаману Якову Шимановскому, в котором между про чим удостоверял ся и такой факт, что при входе в Грунскую Николаевскую церковь, «на входных в оную одверках написано так: «Року 1663, месяца мая 9 дня, раб Божий Василий Шиман, полков ник войска его царского Величества Запорожского Зеньковский, создал дом сей святый своим коштом и накладом в честь славному Богу и святителю Христову Николаю за отпущение грехов своих». Интерес но было бы знать, сохранились ли и доныне в Грунской Николаевской церкви эти «одверки» с означенною надписью».

Василь Шимон ще живий був 1767 року де значиться як значний грунський товариш і отаман грунський. В перепису 1682 року він вже не згадується. Він був захоронений за олтарем церкви Святого Миколая. Похорони були дуже пишні. Поряд з церквою було його дворище, ошатне та міцне. В 1970 рр під час побудови насипу на дорогу Грунь-Мала Павлівка яка проходила якраз по території церкви було вирито багате поховання. Це і були останки знатного полковника.

В подальшому Грунь весь час страждає від частої зміни гетьманів на Україні, вони ведуть до конфронтації відносин України з Московією, а Грунь на їх кордоні, тому й страждало її населення та їх господарство. Були тут і Юрій Хмельницький, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко. В 1659 році тут стояли козаки Правобережного Гетьмана Петра Дорошенка з татарами. Тоді Дорошенко віддав грунян на ясир татарському мурзі, але щось з ним не порозумівся і в останній момент відмовив йому. Але після того, як в містечку хазяйнували ці гетьмани, за ними, як правило, приходили московські війська також з каральними мірами. Так в 1660 році Грунь в черговий раз спалив російський боярин Косагов. Страждання Груні були нарівні з Правобережжям в ті часи: багато чоловіків загинуло, мирні жителі були забрані в татарський полон, худоба була забрана. Сотенна старшина змінювалася з черговою зміною гетьманів. Містечко опустіло. Люди ховалися в лісах, тікали від війни в монастирі, дехто подався в Московію на Слобожан щину в Охтирку. В Груні ж стояв невеликий загін ратних людей з Москви.

З 1672 року Грунська сотня входить до зновствореного Гадяцько полку. Під час гетьманства Самойловича прийшов і спокій в край. Грунська сотня бере активну участь в Чигиринському першому та другому поході, а потім і в славнозвісній обороні Чигирина 1676 року, де багато її  козаків загинуло. В населення містечка в цей час було реквізовано багато коней, волів та підвод для перевозу війська на Правобережжя.

Перші відомості про населення Груні я зустрів в присяжних списках 1667 року Московському царю. Правда вони малоінформативні так як вказа на лише козацька старшина. «Присіага 1676 Года Грунской Сотне Гадіацкаго полку. Паско Григориевич-Сотник Грунский, Васил Шиман, Роман Бувайло, Іван Симоненко, Іван Медуха, Степан Безрук, Исай Будник, Леско Пурпура, Дмитро Рукгалский (Рогальський), Васил Дередера. Заместо иотимени тих подписалсіа Андрей Рафалович, Козма Лазаревич Свіащенник Свято Пречистенский Наместник Грунский Совсею Братиею рукою своею подписалсіа»[4]. З них ми взнаємо,що ще живий Василь Шимон і що сотникує його онук Паско Григорович – син Григорія Васильовича.

Під час гетьманства Мазепи Грунь розростається – це вже велике містечко. Населення містечка взамін загиблого та загнаного в Крим швидко поповнилося за рахунок переселенців з Правобережжя, а також жителів Московії, які не зважаючи на заборону, тікали від кріпацтва. Ось в руках у мене присяжні списки Грунської  сотні 1682 року «Велыким Государемъ Царемъ и Великымъ Княземъ: Іоанну Алексѣевичу; І Петру Алексѣевичу всея Велыкия и Малыя и Бѣлыя Россиѣ Самодержецем, от полковъника Гадяцкого Михайла Василиевича, Роспис мѣста Грунѣ Черкаской; обоего чину людей, которие веру чинили, и Крест целовали 1682.06. 24…де Романъ Бувайло сотникъ Груньс кий, Григорий Донец Атаман Городовай, Іванъ Зѣновенко Хоружий, Андрей Семененъко Писар Грунский….»Серед козаків ми бачимо відомі пізніше прізвища грунян «…Іванъ Магерка,…. Іванъ Корсунець,…. Тимошъ Салогубъ, Михайло Рубанъ,… Ювъхим Подлѣсний, Грицко Перер҇ва, …Лавърѣнъ Шикгимака, Семенъ Масченъко, Дмитро Рокгалский, Стефанъ Тешенко,Феско Шамрай,… Федор  Клад҇ко,… Іванъ Рибалъка, Федор  Ляхъ,…. Савъка Качанен҇ко, Васил Лаврѣненко, Павъло Гаврищенко, …Вакула Годуненко, Іванъ Малюкъ, Ігнатъ Гармашъ,Максим  Сагунъ,…. Стефан  Бабычъ, Демянъ Дейко…» Всього 77 чоловік. Міщан з посполитими всього записано 50 чоловік на чолі з війтом та бурмистром «… Яцко Стефаненко войтъ Грунский, Іванъ Гриценъко бурмистръ…..». В період гетьманства Мазепи Грунська сотня  бере участь в поході до Кизи-Кермена. «Роспись по скаскε Іаснεвεльможного εго Милости Господина Івана Мазεпы Гεтмана войскъ εго Царского Прεсвѣтлого Вεличεства Запорожских, канцεляриі полковой написаны сколь много во сѣхъ полкахъ городовыхъ и охотныхъ Старшины, и товарства во взяти Казы Кεрмεна, и іныхъ городков бусурманских на смεрть убиты и ранεны в прошломъ 203 году(1698). Сотник Грунский Петръ Сологубъ  – убитъ, Грицько Дулчин зятъ – убитъ, Микита Усъ – убитъ, Андруш ка Кукла – убитъ, Пашка Нечипаренко – убитъ, Микита Костенко – раненъ, Грицко Супруненко – раненъ, Нестеръ Микоценко – раненъ, Троцко Довгополовъ – раненъ, Микита Куцъ – раненъ, Луцык Тихиі – раненъ, Семенъ Бодолага – раненъ, Петро Бодренко – раненъ, Сахно Билоусъ- раненъ, Демко Черноусъ – раненъ, Василъ Олейниченко – раненъ…»[5].

Відбувають також службу наші козаки на будові укріплень та охороні кордонів. На початку XVIII сторіччя (в 1700 рр.) посполите населення Груні  відбували повинність Гадяцького замку, (тобто працювали на гетьмана). Під час переходу Мазепи до Карла XII Грунська сотня була в польському поході і по суті розбіглася. В цей час, на Грунщині були складні часи. Полкової влади в краї не було.  Війсь ка ні шведського ні російського тут до кінця грудня не було. Дійсної ситуації ніхто не знав. Багато населення території сотні, згідно указу Мазепи, перейшли жити в містечко, під захист мурів невеликої земляної фортеці. Росіяни на військовій раді в Лебедині визначили пункти для дислокації російських війск для розвідувально-диверсійних дій в районі Гадяча. Це містечка: Лебедин, Олешня, Веприк, Грунь, Опішня, Куземен, Полтава, Котельва, Охтирка. Незважаючи на вимоги Мазепи, грунська сотенна старшина не підтримує його перехід до шведів мабуть таки  з-за близькості росіян. А 30 грудня 1708 року в Грунь ввійшли три кавалерійських полки російсь ких військ під командою полковника Шевальє. «Из воспоминаний князя Бориса Куракина узнаем, с каким «населением» воевали шведы в округе Ахтырского полка («в Груне - с полковником Шевалье, под Опишней - с генералом майором Шамбурхом, в Красном Куте - с  Шамбурхом, в Городне - с генералом порутчиком Реном»)[6].

Після Нового року 20 січня 1709 року шведський загін полковника Дюкера з 2000 кінноти, було направлено на Грунь, де стояло три кавалерійські полки полковника Шевальє. Шведи пройшли через територію нинішніх Ступок, Довжика, Шендерівки  і після запеклого бою Грунь була взята шведами й пограбована. Військо поповнилося фуражем, а містечко було спалене. Жителі з пожитками сховалися в лісі та ярах. Шведські хронікери пишуть що тут загинуло  300 російських драгун та захоплено 1000 коней при шведських втратах лише 20 чоловік, що було маловірогідно. Росіяни ж вказують на те, що Грунь після бою була просто залишена шведам. Після Груні в той же день без бою був взятий Куземен і переправа через Ворсклу. Куземен шведи також спалили, забравши худобу і збіжжя у населення. В подальшому шведи до нас вже не повернулися.  Грунські козаки не брали участі у бойових діях під Полтавою.

Після перемоги під Полтавою, на Україні встановлюються остаточно російські порядки. Петро I наладив діловодство «по образцу великороссійскому». Стали призначатися полковники та сотники вже без участі простих козаків, остаточно зформувалася сотня як територіально- військова одиниця. До неї входять містечко Грунь, села Комиші, Павловочка(нині Мала Павлів ка), Шингиріївка, слобода Семенівка. Окреме село – це був  козацький курінь, а в Груні аж чотири курені на чолі з курінними отаманами. Більш повні відомості про населення Груні дають мені присяжні списки Гадяцького полку Грунської сотні на вірність цесаревичу Петру Петровичу 1718 року. Згідно них у Груні проживає 329 сімей. З них священики Іван Іванович, Петро Силенко, Ілля Назарович Яновський, Федор Іванович, Петро Симонович; 198 сімей-козаків на чолі з сотником Григорієм Рабчинським та Отаманом Грунським Городовим Іваном Рогальським; 126 сімей посполитих – старший над ними війт Юхим Рогальський.

В архівах ми зустрічаємо пізніший список козаків з Груні, які вирушили в похід 1725 року до фортеці Святого Хреста в 1725 році в кількості 30 чоловік. В першій чверті 18 сторіччя в містечку діють п’ять шинків, три селітренних заводи, декілька винокурень. Спочатку селітренні заводики виробляли селітру для потреб тільки сотні та полку, а потім згідно указу Петра I почали здавати її на порохові заводи. Виробляє селітру на території сотні, згідно універсалу гетьмана значному військовому товаришу Федору Балясному. Також тут є пункт для зміни коней для подорожніх.

У Груні знаходиться на постої російський гарнізон солдат. Основні відомості про тодішнє життя достаємо ми з ревізій сотні. Це свого роду переписи населення та їх майнового стану, складені в основному для того, щоб в повній мірі збирати податки з населення. З них ми взнаємо прізвища жителів, та промисли що були в містечку. Знайомлячись з ревізіями тих часів, треба знати, що в цих переписах вказувалися лише хазяїни сімей-чоловіки. Частіше це були окремі двори.

Отже, дещо підсумовуючи, приблизно, можно вказати навіть кількість населення тогочасної Груні. На той час сім’я була в середньому 8 чоловік. Отже рахуйте в 1718 році найменше в Груні проживало до 3 тис. чоловік. Та населення містечка швидко зростає. Так згідно ревізії 1731 року в Груні вже проживало 508 козаків та 131 посполитих. Тут виділялася старшина: сотник Ілля Милорадович та Городовий Атаман Тишко Яковлєв, родичі якого були священниками в Груні. Виділялися також «можні рядові козаки»(багатші). Їх було 126, «убогих» - 177 та «крайне убогих» -205. Селян (посполитих)було всього 86 сімей. З них заможні (можні) 18, середніх – 22, убогих(бідних)- 33. Підсусідків козачих та чернецьких – 47. В Груні в той час були ще війт, бурмистер, п’ять десятників(поліцейський). Вони проживали у так званих вільних дворах(не платили податку). Ось так заохочували в той час «державних службовців». Тому і служба ця була престижна. Дістатися якогось «уряду»(посади) тоді в сотні для кожного груняни на було за велику честь. Провівши нескладні підрахунки можем сказати, що на той час в сотенному містечку проживало не менше 6 тис. чоловік.

Як і раніше в XVIII сторіччі все населення Груні поділялося на: козаків, посполитих (селяни), міщан, старшину та духовних. Козаки працювали на землі, але чоловіча їх половина несла обов’язкову військову повинність в Грунській сотні Гадяцького полку. Селяни (посполиті) працювали та платили податки на Гадяцький замок і невелика частина на Скельський монастир. Були селяни, які були підданими козацької старшини, але небагато, бо вільних посполитих тут не було.

Оскільки Грунь була містом (містечком), то тут проживали і міщани – це люди які займалися ремеслами, хоча мали й земельні наділи, але менші ніж у посполитих Податки ж міщани платили зі своїх виробів. Хоча даних за повноцінні цехи в Груні немає. Є відомості лише про бондарський цех, бо в одній з переписів вказується на цехмістера бондарського. Про інші цехи відомостей немає. Кожний прошарок суспільства жив своїм життям. З козаків виділялася козача старшина: сотник, городовий отаман, сотенний хорунжий, писар, осавул, писар, возний. За ними йшли служителі сотенної канцелярії: три асаульці (чиновники для особливих доручень сотника), комісари(контролери) з різних відомств, частіше промислових. В містечку ще були посади городничого (начальник поліції), шафар, канцеляристи, підписки, целовальники, сторожі, служителі, десятники(поліцейські), дозорці(наглядачі).

В Груні була Ратуша, що відала міщанами на чолі з бурмистром. Всі ці служителі отримували заробітну платню, мали перспективу підвищення по службі, ясно жили більш заможніше. Тому, ще раз повторюся мати хоча б найменшу посаду в 18 сторіччі в Груні було дуже престижно. Це підвищувало жителя містечка в очах оточуючих. В 1740 році було в Груні нараховувалося 358 козачих дворів, де малося хат 404, в яких проживало 425 сімей. З них 19 дворів козачої старшини та служителів. Підсусідків було 67 сімей. Стрільців було 9 дворів та стельмахів – 10 дворів. Всього  близько 4 - 4,5 тисячі жителів.

Хочу звернути увагу читача на сотників Грунських. Перший відомий сотник – це Тиміш Корсунець, виходець з задніпровського Корсуня, в 1652-54. Його нащадки потім осавули в Полтавському полку. Після нього в різні часи Федір Сагун(виходець з Білоцерківщини, переселений в Грунь в 1651 році) в 1654 році, Григорій Васильович Шимоновський (син Василя Шимона), Левко та Михайло Михайловичі (нащадки яких були сотниками та священиками в Грунському краї і мали великі земельні володіння), Семен Якович, Данило Цепковський, Клим Юхимович, Степан Безжоний, Пасько Григорович(Шимоновський), Григорій Рабчинський, Роман Бувайло, Леонтій Блажецький, Пилип Іванович, Михайло Богуцький, Григорій Донець, Іван Кисіль, Федір Шамрай, Федір Рибалка, Василь Лаврінович, Нестор Олександрович, Ілля Олександрович Милорадович, Михайло Олександрович  Милорадович, Іван Рогальський, Семен Ілліч Милорадович, Федір Панковський, Василь Трохимович Бразоль, Петро Михайлович Дрофановський.

Сотники були дійсні і наказні. Найбільш відомими дійсними сотниками були Тиміш Корсунець¸ Василь Бразул(Бразоль), Петро Дрофановський, Ілля та Семен Милорадовичі. Вони найдовше були при владі, по 12-15 років. Якщо в 17 сторіччі (1600-1700р) сотника вибирали самі козаки, який потім затверджувався полковником, то в XVIII ст. вони призначалися вже гетьманом і Гадяцьким Полковником.

Найбільш відомими з них були три брати  Милорадовичі, потомки давнього князівського балканського роду в 1711-13 рр., які проявили себе в Груні як жорсткі та свавільні, примушуючи козаків та селян працювати на себе, скупивши мало не всі навкруги землі. Мали селітренні заводи, винокурні, шинки в Груні та в селах всієї сотні, багато худоби, актив но вели закріпачення жителів, мали ошатні дворища не тільки на території сотні, а і в Гадячі. Пізніше їх нащадки стали заможними поміщиками в Полтавській губернії. На них працювали посполиті села Семенівка.

В свій час на Іллю Милорадовича Грунські козаки написали донос в Генеральну військову канцелярію в Глухів, за зловживання. Той був знятий з сотничества і  став полковим обозним та завідувачем державним селітренним  виробництвом в Груні та Опішні, чим він і займається остаток свого життя. Семен Ілліч Милорадович, син Іллі Олександровича, що стає сотником після батька, тільки розширяє батьківські володіння, незважаючи на всі супліки полчан на його батька.

Інший відомий керівник сотні – Василь Бразул (Бразоль), котрий дав початок знаменитому дворянському роду Бразолів, що  володіли землею та людьми в нашій окрузі. Він був при владі 12 років.

Останнім сотником у Груні був Петро Михайлович Дрофановський 1750 року народження. Батько його в свій час був Куземинським сотником. Нащадки Петра Михайловича зустрічаються серед дворян міста Полтави та Груні в XIX сторіччі, і мають великі земельні володіння.

В Грунській сотні вся абсолютно влада належала сотнику. І ніхто не смів висловити супроти нього хоч би слово. Всяке непослушання каралося для заможних козаків штрафами, для бідніших – нагайкою. Першим помічником сотника був Городовий Грунський Отаман. Відомі Городові Отамани - Тиміш Комар, Лук’ян Севрук(Сіврюк), Іван та Дмитро Рогальські, Сава Дмитрійович, Грицько, Григорій Донець, Семен Возник, Дмитро Кирилович, Кузьма Васильович Нестерович, Іван Бабуцький, Іван Мантроп, Сила Лисенко, Федір Лавриненко, Андрій Шимонов ський.

Отамани виконували організаторські поліційні та розподільчі функції. На час відсутності сотника виконували його функції. Серед Грунських отаманів найбільш відомі Сила Лисенко та Федір Лавриненко, бо між ними була судова тяжба за цей уряд. Ніяк не міг змиритися престарілий Сила Лисенко з тим, що козаки вибрали молодого, енергійного авторитетного Федора Лавриненка. І пішли один на одного скарги в Генеральну Військову Канцелярію. І тільки особисто Гетьман затвердив Федора Лавриненка на отаманстві. Пізніше нащадки Федора Лавриненка отримали дворянський титул та стали одними з найбагатших грунян, володіючи в XIX-XX ст. землями навкруг Груні. Інше діло - отамани курінні. Їх вибирали вже козаки і тут уже не обходилося без знаменитих «магаричів», коли претенденти підпоювали та підкупали свої виборців (бачите яке живуче в нашому народі це слово, прямо таки народний «звичай»).

На сотенному писареві лежало все діловодство, а підканцеляристами були в нього, як правило, діти старшини, віком від 11-12 років. Відомі писарі в Груні – Яків Чемкальський, Мусій Симончик, Андрій Семененко, Юско Олексієнко, Павло Донець, Андрій Шимоновський, Матвій Лавриненко. Писар – це був також значний уряд. Як видно із судової тяжби Лавриненка та Лисенка писаря наймали писати доноси за великі гроші і якщо ви подивитеся на їх листи, то вони вражають грамотністю, красотою написання тексту. Це були справжнісінькі художники. Мало хто зараз так напише, як писали їх предки.

Осавул у сотні відповідав за військову підготовку та оснащення козаків в мирний та військовий час. Його призначав сотник, затверджував полковник. Нам відомі деякі з них. Це Стефан Симоненко, Іван Зеновенко, Григорій Кварта, Максим Підлісний. Хорунжий відповідав за сотенні штандарти, оскільки в кожній сотні був свій прапор і прапороносці, а також відповідав за дисципліну серед козаків сотні.

Містечко було поділено рівномірно територіально на курені, виходити козаку з куреня заборонялося без наказу сотника. Разом ходили в походи, поряд будували домівки, жили однією сім’єю, ходили в одну церкву. Називалися курені: перший, другий, третій та четвертий. Пізніше після ліквідації сотенного устрою, влада беручи до уваги розкиданість осель та поважаючи традиції грунян, залишила їм старий поділ, тільки стали називать їх курені сотнями. Такий розподіл містечка наскільки прийшовся до душі місцевим жителям, що і зараз жителі знають одне одного по сотнях.

На чолі  куреня стояв отаман. Він підкорявся сотнику та городовому отаману. З курінних отаманів Грунських відомі  в 1747 році – Федір Шикимака – першого куреня, Омелько Чорнуха – другий курінь, Іван Луговий – третій, Семен Маньковський – четвертий. Повні списки цих людей опубліковані в іншій моїй праці «Грунська сотня Гадяцького полку», виданій мною в 2012 році, де ви зможете знайти прізвища всіх жителів Груні в тому правописі, якими вони були написані в XVIII сторіччі. Т

ак крім уже сказаних раніше назву служителів сотенної канцелярії – асаульці (помічники асаулів або вістові як кажуть «чиновник по мелким поручениям») Семен Середа, Пилип Драйницький, Улас Кравченко, городничий – Михайло Подопригора, сторож ратушний Гаврило Шевела, комісар Іван Конюх, шафар городовий (збирач аналогів) Сава Максимов. Десяцькі(поліцейські) – Стефан Сивер, Панас Соколенко, Іван Чорний, Яков Шахрай, Іван Москаленко, целовальник Іван Гонтарь.

З виборних козаків, так званих «можних» (мали більше 10 десятин землі) – Грицько Полоус, Козьма Харитоненко, Тимош Кривий, Козьма Нечипоренко, Матвій Ярмола, Роман Лавриненко, козаки Шаренки, Кладьки, Хоменки,  Сухомлин, Рубани, Говоруни, Шелести, Кияшки, Рогальські та інші.  З так званих «средніх» (мали менше землі та худоби) козаки Дмитро Клунний, Кондрат Пирог, Грицько Кисель, Леско Замашка, Прокоп Водотика, Павло Білий, Коваль, Мартин Шевченко, Матвій Щома, Грицко Чут, Грицько Кварта, Хвеско Петух, Прокоп Шикимака, Порохненки, Іван Богданець, Андрей Козей, Данило Яровий, Захарко Стешенко, Леско Калач….та інші.

Бідний прошарок козацтва називався  «виборние козаки убогіе». Серед них сім’ї Леско Кошара, Ярема Бабич, Данило Нищота, Герасим Кайдаш, Данило Яченко, Кирило Деркач, Грицько Кисель, Леско Радченко, Іван Терещенко, Роман Котляренко, Роман і Клим Лавриненки, Пилип Ступак та інші. Цієї когорти козаків було найбільше. Але ж і вони мали земельні наділи та худобу. Правда жили дещо бідніше.

З козаків-подпомощників: Савка Замашка, Семен Канівець, Савка Навожений, Хома Лобода, Петро Шикимака, Петро Бойченко,…..До них відносилися також вдови-козачки, поки їх сини не ставали хазяїнами. В реєстрах проходить окремими пунктами перепис людей, що мали військові спеціальності. Так це стрільці( напр. Михайло Пащенко, Іван Надолужний, Роман Забашта, Леско Іващенко,…); стельмахи гарматні (напр. Петро Чиж, Данило Бугай, Омелько Чорнуха, Кирило Коврига…).

Проживали в Груні в середині XVIII сторіччя і міщани. Їх було 14 дворів. Серед них Яким Ольховий, Прокоп Филипенко, Андрей Плохненко, Федор Косенко, Василь Гумен… та інші. Найбільш бідний прошарок у Груні складали підсусідки козачі та старшинські – люди та сім’ї, які проживали на чужій землі, а деякі і в чужій хаті. Серед них козаки-підсусідки: Демян Лобунец, Федор Приймак, Максим Хмеленко, Денис Нагорний, Сав ка Сапсай, Яско Слепниченко, Демян Олейник, Федор Лущ, Конон Кислиця, Грицко Кочерга, Михайло Мащенко… Сотника Милорадовича підсусідки-убогі Іван Ващенко, Михайло Биченко, Панас Свитина і Денис Дузенко, Іван Качан, Іван Шульженко, Іван Гапоненко. По суті це були вже тоді кріпосні селяни. Вони повністю залежали від хазяїна. Деякі козаки, продавали свої грунти більш заможним, ставали у них підсусідками, щоб не служити в війську.

Незважаючи на вольності козачі та відносний достаток у козаків, у XVIII сторіччі козача служба була дуже тяжка та обтяжлива для особистого господарства. Походи були по декілька років, в далекі незвичні краї – або на південь або на північ, виснажливі, часто закінчувалися для багатьох із козаків смертю не тільки від шаблі та кулі, а й від холоду, голоду та хвороб. Багато жителів Груні поверталося з них каліками, і вже не могли працювати на землі. Недарма в той час було відкрито в Груні два шпиталі при Успенській та Воскресенській церкві. Платню козакам платили мізерну, з запізненням. В похід виборний козак споряджався за свій рахунок. Тому Малоросійські козачі полки були невеликої боєздатності, а на оснащення виборного козака до походу треба було 37 рублів. На ті часи це були великі гроші. Тому наряду з іншими грунські козаки в XVIII сторіччі частіше використовувалися на інженерних роботах. В основному це була побудова фортець. Це і канальні роботи, тобто побудова Ладозького каналу в 1721-22 рр, коли козаки виходили з дому в березні-квітні а приходили в жовтні-листопаді. При цьому помирало 25% козаків від вологого холодного клімату, недоїдання непосильної праці. В 1730-40 рр. побудова оборонної Української лінії. Важкі були і Перські походи 1722-23 рр., де козаки гинули від теплого вологого клімату та малярії.

Над селянами старшим був війт. Серед відомих нам Прокоп Касян, Юхим Рогальський. Про посполитих представляю Вам звіт Гадяцького замку, що стосується посполитого населення містечка Груні  - «Гадяцкого полку Грунской сотни дозорецъ Кирило Ильенокъ показалъ въ горо де Груни и въ селахъ дворового числа и въ его дозорчестве владелческихъ разночинцовъ, мелницъ речныхъ и вешняковъ, и какая часть берется съ техъ мелницъ, и сколко живетъ въ годъ ярмонковъ, и съ чего по чему збирается,— о томъ по описи значитъ ниже сего: 1734 году мая 20 дня. Въ городе Груни…». В ньому говорилося про розмір податків, що платило поспольст во(селянство) на Гадяцький замок. Грошима 6 рублів 50 копійок. Мабуть це тоді були величезні гроші. Також були такі  податки: ральцеві, порукавичне, стацейні, на дрова, на вівчара. Крім того на війта було зобов’язано зібрати на рік продуктовий податок-натуру: яйця перед Воскресінням Христовим, п’ять бочок пивних, віз хмелю, пір’я, вози, горшки, діжки, патоку, ягід вишень, огірки,  та інше.

В Груні були ще двори різночинців: в 1749 році проживали відставний майор Стефан Йофи (не той це Йофе – знаменитого фізика пращур?), прапорщик Молдавського гусарського полку Микола Бранкован, вахмістр відставного Венгерського полку Кост Арнаут, вахмістр молдавського гусарського полку Семен Иофи, гусар Венгерского полку Стоян Ніколаев, а також був двір вдови капітана Сервулової, двори рядового гусара Семена Параскевого.

Отже тут квартирувався Молдавський гусарський полк і після відставки багато цих вояк зоставалися жити в містечку. З них Антон Крила, Павлу Костантіна, Дікусар Сербул, Іван Сербов, Андрій Степанов. Вони мали тут сім’ї та дворища.

Великі та ошатні двори в Груні були в служителів сотенної канцелярії Кузьми Нестеренка, Андрія Евтушенка. У Милорадовича – сотника Грунського були - двір в містечку та маєтності по всій сотні: воловні, селітренні заводи в Комишах та Груні, шинки, а також слободка Семенівка та хутір, де на нього працювали рангові посполиті (надавалися на час сотничества) та підсусідки, благо землі у нього було достатньо. В 1750 році на посаді городничого був Сава Потій, комісарами  Максим Подлесний, кінний комісарець Іван Бандур, вівчарний Кирило Губич. Сторожі в сотенній канцелярії Іван Шмарай, Василь Качан, Грицько Солод, Омелько Самійленко, писцем служив Стефан Євтушенко. Асаульці: Михайло Подопригора, Прокіп Огара, Корній Будинка, Андрій Сиротинин, а також служителі Степан Сивера, Корней Деденко, Іван Стадник, цілувальники – Василь Целовальський, Яків Жовтенський. Двори священиків виділялися окремо – «Намесник Грунский Андрей Шиманович, ієрей Ілля Яновський, ієрей Іоанн Петрович, ієрей Димитрій Трохимович, Ієрей Каленик Токаревський, ієрей Василій Іллін, Ієрей Яков Григорієв».

Через містечко проходять важливі шляхи. Перший на Охтирку, Харків, а в іншу сторону Куземина, Зіньківа. Через яр Свистунець була дорога до Павловочки, потім на Комиші, і на Гадяч, а звідти до Глухова – столиці Малоросії. Третій на Більськ, Опішню, Полтаву.

Містечко знаходилося на дорозі з Зінькова на Охтирку та Харків. Цей шлях проходив не так як зараз, а з Зінькова на Ступки, Куземин, Гнилицю, Охтирку. З селами своєї сотні були дороги по ярах, які є і до цього дня. Це були села Павловочка(Мала Павлівка), Шингиріївка, Комиші, Семенівка (Гнилиця). По цих дорогах було безліч хуторів, більшість яких просто не мали назв.

В містечку на кінець XVIII сторіччя діють п’ять шинків. Вдови Гапки Самойлихи, де торгував Олексій Галушка, козака Василя Шамрая де він торгував сам, та ще шинок Проценковської. В містечку три селітренних заводи(сьогодні ще люди згадують про бурти, хоча вона вже 200 років тут не вариться), декілька великих винокурень, що належали старшині та винокурні практично в кожному господарстві. Варити горілку не заборонялося нікому для особистих потреб.

В Груні були також казенний кінний завод під керівництвом комісара Івана Бандура та вівчарних три «заводи» під керівництвом «комісара овчарнихъ заводовъ» Кирила Губича. Вони працювали на військо, і робота їх контролювалась Полковою Гадяцькою та Генеральною Військовою Канцелярією.

В Груні також знаходився «заезжий двор генерал-майора князя Кантеміра» та двір попа Воскресенського храму Іллі Яновського, де хазяйнував його син Олександр Яновський.  Крім цього в особистій власності Милорадовичів в містечку було два селітренних заводи та невеличкі заводи по заведенню овець та коней. Цегляних заводів не було.

Кругом грунського величезного яру та містечка  був густий дубово-липовий ліс, який потихеньку відступав перед натиском людини і якого дуже багато було у володінні грунян. З дерева та глини були побудовані оселі жителів. На місці вирубок лісу виникали нові поля з родючою землею. Уже в цей час Грунь славиться своїми народними дерев’я ними ремеслами. Тут виробляються колеса до возів, гребінці, ложки, лопати з дерева, дерев’яні ночви, дубові короби, (ящики різної ємності для збіжжя), якими місцеві умільці торгують в Зінькові, Охтирці, Полтаві, Хоролі, Кременчуці. Більш підприємливі груняни самі це і продають, але було багато так званих скупників, які потім продавали ці товари на ярмарках.

Також випалюється посуд, благо тут є поклади гончарної глини подібної до опішнянської. До цих пір натрапляють на гончарні печі, які доволі добре збереглися. В ярах добувається пісок. Річка Грунь-Черкаська була протяжністю 59 км. На той час вона  була більш  повноводна, на ній знаходилося 5 млинів:  2 двокаменеві та 3 однокаменеві. Один з них був полковий, інші працювали на власників. Було багато вітряків на горбах. Ось що пишуть про млини у звітах до Гадяцького замку в 1739 році – « Мелницы на речке Груни-Черкаской, на которыхъ гребли гатятъ сами владелцы: Мелница Отца Намесника Грунского Андрея Шемановича, при хуторе, онбяръ 1-нъ, въ немъ колесо мучное 1-но, ступное 1-но. Мелница на той же реке, подъ городомъ, попа Воскресенского Иліи Назарева онбаръ 1-нъ, въ нем колесо мучное 1-но, а другое ступное….».

Все населення  містечка Грунь  сповідало православ’я. В ревізіях та переписах не значиться євреїв та людей інших, крім цього віросповідання. Груняни були глибоко віруючі, релі гійні люди, це було в них у крові, з діда прадіда, за віру і з нею в душі вони гинули в походах, помирали від важкої праці, голоду та холоду. Кожний рік за місцем проживання батька збиралася вся сім’я і йшла в церкву для «ісповеди и причащенія». Свято дотримувалися всіх православних обрядів, норм моралі. В великій почесті перш за все були батьки та старші за віком люди. В метричних книгах того часу немає записів щодо причин смерті від самогубств та отруєнь горілкою, всі жителі сповідалися священиком перед смертю.

Церква була місцем, де єдналися духом люди різного статку та віку. Відомо, що Грунь з самого початку була розділена на чотири приходи і мала 5 церков, містечко був центром церковного благочинія Зіньківської протопопії. На першому куріні стояла Трьохсвятська церква (іноді називали Василівська та Успенська (Пречистенська) – старої назви), при в’їзді в містечко зі сторони Гнилиці: на кам’яному фундаменті, мала церковну бібліотеку, змішану школу грамоти, два будинки для священника та псаломщика, мала прихожан з першого куріня та хуторів Богданцевого, Івахового, Рибальчиної криниці, Вовчого яру  в різні часи від 1,5 до 2 тисяч чоловік.

Тут правили в XVII-XIX сторіччях Шимоновські – потомки полковника Зіньківського Василя Шимона. В центрі містечка, на базарі, біля сотенної канцелярії, магазеїв та лавок знаходилася Воскресенська Соборна церква, дерев’яна, п’ятикупольна і мала церковну бібліотеку, школу грамоти, землі 1241 кв. саж, в трьох кусках. В її приході, крім частини Груні, хутори Шаповалівка, Богомазовий, Рибальчиний, Богданцевий, Іваховий, Рубановий, Княжевий. А це в різні часи від 2 до 3,5 тис жителів. Тут правив священицький рід Яновських.

На виїзді з Груні на Куземинській дорозі на 4 сотні, там де зараз невеличкий парк та красива альтанка над криницею, а від приміщень церковних – ветеринарна клініка, стояла красуня Покровська церква, дерев’яна, на кам’яному фундаменті, з бібліотекою, мала 3 церковних школи, землі більше 33 десятин, до її приходу належали населення четвертого куреня та прилягаючих хуторів Шабалтає во, Сипливий, Вязовий, Жолобовий. Тут було  прихожан від 3 до 4,5 тисяч. В цій церкві служив знаменитий грунський протоієрей Федір Петрович Павловський.

На третій сотні на виїзді з Груні, біля сучасної дороги на Малу Павлівку, на перехресті справа, знаходилася одна з найстаріших церков Груні–Миколаївська, фундатором її був ще Василь Шимон зіньківський полковник. Церква була дерев’яна, на кам’яному фундаменті. Троїцька (кладбищенська) церква стояла на кладовищі і була приписана до Покровської і свого приходу не мала. Однак там були свої священнослужителі.

При кожній церкві, як вказувалося раніше, були церковно-приходські школи, де навчалося від 10 до 20 дітей козаків. Учителем був настоятель храму та диякон. Освіта була однорічна. Учили читати, писати та рахувати до ста. Читання – це переказування псалтиря. Дітям, які мали хист до навчання, дозволялося під час літургії читати святе письмо. Це була дуже почес на місія для дитини та її батьків. Та, на жаль, населення Груні було практично неграмотним.  В численних супліках, відписках та листах козаків до Гадяцької полкової канцелярії, де підписувалося багато її людей, в кінці писалось так «..а воместо ихъ козаковъ неграмотнихъ козак Грунский …по ихъ согласию и за себя тоже руку приложилъ».

Не до навчання в той час було діткам  тяжка праця, холод та голод, заставляли завше працювати з зорі до зорі, та і читати було нічого, а писати й поготів і нічим, і ні на чому. Лише діти заможних жителів та обов’язково старшини винаймали в приватному порядку дяка або священика, і він їх навчав які потім з раннього дитинства (примір но з 11-12 років) ішли працювати  канцеляристами в сотенну канцелярію. В Груні при Воскресенській та Успенській церкві були шпиталі, де лікувалися хворі люди. Вірніше не лікувалися, а проводився догляд за хворими. Іноді їх оглядав військовий лікар з розквартированих в містечку гусарських полків. Була в Груні при Покровській церкві і «богадільня» - місце де проживали бездомні одинокі люди. За працю на церковній землі та дворищі їм надавалося харчування, якась одежа та покрівля над головою.

В 1750 році за Грунню також числилися двори та люди «Того же местечка Груни разночинцевъ другого звания людей с Особливими дворами и хатами при хуторахъ  и подворнихъ и приписаннихъ и живущихъ на ихъ территории». Це були люди  генерал-майора князя Кантеміра, Бунчукового товариша Іллі Милорадовича, люди, що жили на хуторі Шестаковської, Томашовської. До містечка Груні також відносився хутор писаря сотенного Павла Донця де господарем був Матвій Сірак з братом Яковом та мірочник Демян Дудка.                                                                           

Козаки з Груні в складі Гадяцького полку приймали участь у битвах і походах, починаючи з Самойловича в Чигиринському поході в 1674-1678 рр,  в обороні Чигирина, під командою Федора Криницького в складі 4860 чоловік. Тут дуже постраждала і Грунська сотня. В 1680 році Грунська сотня була в поході при Камяному затоні, під Кизикерменом, в 1711 в Польші, в 1722 році в Царицині, 1723 – в Дербенті, на Ладозі в цьому ж році, 1725 році – в Сулакському поході, 1734 році на Тайних водах, в 1735  році в Кримському поході, 1739 на Карасьових водах, приймала участь у взятті Очакова, в будівництві в 1731 році Української оборонної лінії. В 1768 році на укріпленні Української оборонної лінії, 1768 року по 1772 року служили на кордонах, «содержали форпости», знаходячись в фортеці Козловська, в 1769 році грунські козаки брали участь в поході на Алешки та Перекоп в складі 2-ої російської армії. Частина сотні в цей час була  на охороні кордонів.

Прості груняни жили на своїй землі, притуливши затишну хату в затишку, під горою, маючи на горбі ліс, а біля хати неглибоку криницю, а поряд родючий чорнозем в долині та місця для випасу худоби. Забудова була не хаотична, а по куренях і вулицях. Як правило вулиці, або по народному кутки населялися в основному одним родом. Хрестом стояли 5 церков Груні. Кафедральними були в різний час різні. В центрі містечка, на майдані, базарна площа, де проходили ярмарки, сотенна канцелярія, гамазеї(склади), садиба сотника, городового отамана та знатних і багатих козаків. Хати були дерев’яні, обмазані глиною, вкриті очеретом у заможніших козаків, у бідніших – глиняні з плетеної ліщини та вкриті соломою. Біля хати було до десятини землі(двір). Основні земельні наділи були вдалині від оселі в полі і називалися  «огороди». Грунь була містечком з невеликою земляною фортецею без артилерії.

З ліквідацією гетьманства Грунь перейшла до Чернігівського намісництва як «уездный городъ» спочатку Гадяцького, а потім Зіньківського повіту. В 1785 році згідно опису Шафонського в Груні було 5 дерев’яних церков, 6 торгових лавок, дворянських будівель 10, козачих та селянських 558, 9 млинів, 202 двори, а в них 611 хат виборних козаків, підпомощників 301 двір, а в них 415 домівок, селян що відносилися до Гадяцького замку 32 двори 37 хат, інших володарів 33 подвір’я, в них  74 хати. Було 3 ярмарки на рік: перша на Трійцю, друга на початку вересня 2 або 3 числа і третя на масляній неділі.

На ярмарку з’їжджалися люди з усієї округи, а також з Харківщини, Охтирщини, Котелевщини. Очевидці кажуть що збиралося на них не менше 5 тис. народу. Дослівно писалося так: «…..Строевымъ и дровянымъ лесом, пахатною землею и сенокосасми сие местечко достаточно. Кроме хлебопашества, человек до ста призводять вино курение, которое по своимъ домамъ продають. Сие местечко славиться въ семъ краю тележника ми и колесниками, ибо многие делають разные телеги  и сани и отвозять на продажу ихъ в Кре менчукъ, Полтаву, Царичанку, Кобылякъ, Китай-город, Хоролъ, Санжары, въ Голтву, и крепость Козловскую, а остуда привозять рыбу и соль…».

В 1786 році Катерина II приймає «Уложения для народа Малороссийского….», де закріплюється і вводиться кріпосне право на Україні. Бувше сотенне містечко Грунь стає просто містечком, а потім центром однойменної волості Зіньківського повіту знов створеної Полтавської губернії, і канули, як кажуть, в «лету» часи вільної козач чини в Груні. Козача сотня ввійшла в склад Сіверського карабінерного полку. Але то вже, як кажуть у вельми популярній телепередачі  - інша історія, не менш цікава та повна всяких перипетій в житті нашого села, про яку я Вам дорогі мої земляки розповім в іншому доробку.

[1] ОДиБ, Книга 11, столбец 246 . I. Дѣло по челобитной атамана г. Груни-Черкасской Тимоѳея Комаря и сотника Тимоѳея Корсунца о розыскѣ украденных лошадей: 1-20, стр. 262-264.

[2] РГАДА Ф. 229, оп. 1, од. зб. 9.

[3] Акты Московского государства, том 2, стр.84.

[4] Грунська сотня Гадяцького полку, збірник архівних документів 17-18 сторіччя, автор-упорядник Сірий О.В. Полтава, Видавець Шевченко Р.В., Полтава, 2012, стор.16

[5] РГАДА. Ф. 229, оп. 1, Кн. 5895-84-1; РГАДА. Ф. 229, оп. 4, ед. хр. 84. – Лл.  296 - 327.

[6] С. Петренко, Поход Карла XII на Слободскую Украину, стр. 84.

Джерело: Откуда родом

Новини

"Переписна книга Білопільської сотні 1673 року": презентація в Білопіллі

15-10-2021

"Презентували в Білопіллі разом із Oleksandr Riznichenko нашу спільну працю "Переписна книга Білопільської сотні 1673 року". Щиро вдячні за підтримку...

70 років Шамілю Акічеву

28-09-2021

Почесному краєзнавцю України науковому співробітнику  Конотопського міського краєзнавчого музею імені О.М. Лазаревського Шамілю АКІЧЕВУ Вельмишановний Шамілє Мулламовичу! У цей визначний день від імені Правління та усього...

На Конотопщині відкрили пам’ятний знак видатним землякам

30-08-2021

У центрі села Шпотівка Дубов’язівської селищної ради Конотопського району відкрили пам’ятний знак братам Тимошенкам. Три брати залишили по собі вагомий...

Ювілей Леоніда Полтави

27-08-2021

27 серпня в Ромні відбулися урочистості на честь 100-річчя з дня народження українського поета й прозаїка, діяча української діаспори, уродженця с...

«Дивлюсь я на небо» (пам’яті Олександра Добровольського)

08-08-2021

Ми з ним одразу перейшли на «ти». По телефону. А бачилися тільки раз у житті – в Дніпрі (тоді ще...

Нова книга Олексія Вертія

21-07-2021

Відомий сумський літературознавець Олексій Вертій свою останню працю присвятив видатному народознавцю із Закарпаття Іванові Хланті, який записав і видав чи...