Понеділок, 15 листопада 2021 15:59

Вертій Олексій. Неспокійний затишок, або розблокована українська національна свідомість (штрихи до портрета Йосипа Дудки)

Олексій Вертій, доктор філологічних наук (м. Суми)
Вертій Олексій. Неспокійний затишок, або розблокована українська національна свідомість (штрихи до портрета Йосипа Дудки)

Сьогодні пізнаємо так багато раніше невідомого, забороненого, призабутого. Досить часто на перший план виходить критика окупаційних режимів та їх злодіянь на теренах України, спотворень нашої історії, ідеології та політики сучасних можновладців, нами ж самими приведених на ті чи инші державні посади. Звичайно, то добре, то необхідно, адже маємо знати свою правдиву історію і те, що діється сьогодні навколо нас. Але знання стають дієвими лише тоді, коли формують питомо національну свідомість, тобто відповідне ставлення до пізнаваного і пізнаного, стають джерелом їх оцінки, а відтак і громадянської та суспільно-політичної позиції як окремо взятої людини, так і різних верств та прошарків суспільства загалом. Ці ставлення і оцінки знаходять свій вияв у морально-етичному виборі членів суспільства, взірцях морально-етичної досконалости української людини, розумінні нею мети, смислу та цінности життя і т .д., і т. п. Процеси національного самопізнання, самоусвідомлення та самоствердження, національного державотворення в Україні вимагають саме такого їх осмислення і діяльности кожного з нас на цих підставах. На жаль, до цього ми дійшли далеко не завжди підготовленими. Кажуть, що у нас немає провідної, національно свідомої верстви, стратегії і тактики національного відродження. Але це не так, адже ми маємо Тараса Шевченка, Івана Франка, Дмитра Донцова, Юліана Вассияна, Олега Ольжича, Миколу Сціборського, Симона Петлюру, Степана Бандеру, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, инших теоретиків та провідників нації. І наша біда в тому, що ми не поставили їх на чоло нації, не сприйняли, не взяли на озброєння їх ідеології і практики боротьби за незалежну Україну, не керуємося ними у своєму житті, не вимагаємо від державців приймати і виконувати закони, які б стали першоджерелом і основою нашого національного поступування. Звідси наші біди і загрози втрати Незалежности, які Дамокловим мечем раз по раз зависають над нами. Чому так сталося?

А тому, що окупаційні режими наступально і послідовно робили все, щоб відірвати нас від рідного ідейного, політичного і духовного грунту, знецінити нашу історію, освіту, культуру, наші тисячолітні, захоплено сприйняті у всьому світі, гуманні звичаї та обряди, винародовити націю і таким чином знищити наші питомо національні історичні, суспільно-політичні, ідейні та духовні цінности. Замість них цілеспрямовано і послідовно нам насаджувалось усе чуже, неприродне, що руйнувало наш національний уклад життя, який формувався нашими далекими пращурами і ближчими поколіннями упродовж тисячоліть нашої історії.

Життя і творчість скромного вчителя Йосипа Дудки з хутора Широкий Яр, що поблизу села Вощилиха Роменського району на Сумщині багатогранно і досить повно та переконливо відображає ті жорстокі обставини, насамперед підсовєтського минулого, та їх наслідки. У них як у дзеркалі – наші злети й падіння, наші сьогочасні проблеми.

Народився Йосип Михайлович Дудка на тому ж таки хуторі Широкий Яр, що над тихоплинною Сулою, 15 листопада 1915 року в багатодітній родині нащадка українського козацтва селянина-бідняка Михайла Васильовича Дудки та його дружини Килини Яківної. В ньому прожив усе своє непросте життя. З отої протилежности ідеалів козацької вольности та многотрудної долі бідняка і проростав духовний корінь, життєві принципи та ідеали Йосипа Дудки, сприйняття і розуміння ним світу та свого призначення в ньому.

Ходив до семирічної школи с. Вовківці. Тут потоваришував з Леонідом Пархомовичем, згодом відомим письменником Леонідом Полтавою. Потому навчався на вечірньому відділенні Недригайлівського робітфаку та в школі колгоспної молоді при Роменському сільськогосподарському технікумі. 1934 року став студентом українського відділення Ніжинського педагогічного інституту, де знову зустрівся з Леонідом Пархомовичем. Хоча й доводилося ночами розвантажувати вагони і заробляти на шматок хліба, життя почало набирати висоту. Та не надовго. За обставин заблокованости національної свідомости українців студент Йосип Дудка умів мислити вільно, не підкорятися злим обставинам, а піднімався над ними, підкоряв їх собі. Відтак спецоргани перехопили його лист до брата, в якому згадувалися імена Миколи Хвильового та Миколи Скрипника. 1937 року Йосипа Дудку арештовують, звинувачують в українському буржуазному націоналізмі. Слідство, допити. Та справа закінчується виключенням з комсомолу. Щоб уникнути відрахування зі складу студентів і закінчити навчання в інституті, змушений був перевестись на російське відділення. Цей цинічний удар пережив мужньо: замість омріяного диплома учителя української мови та літератури одержав диплом учителя російської словесности, яку викладав у школах Роменщини, але назажди залишився вірним рідному слову, своєму Роду, Україні, завжди і у всьому був українцем, навіть тоді, коли викладав російську мову та літературу, коли його переслідували, забороняли друкуватися, звинувачували в антисовєтчині, неіснуючому українському буржуазному націоналізмі в комуносовєтському його розумінні. І хоч страждав і мучився у своєму тихому, але неспокійному затишку Широкому Яру, куди не раз сягало «недремне око», жив минулим і майбутнім України, осяяними могилами войовничих скіфів над рідною Сулою, легендами і переказами про народного месника Семена Гаркушу, пам’яттю про Петра Калнишевського, подвигами лицарів-козаків, героїв Національно-Визвольних Змагань українського народу різних часів, які в той час ще зберігала пам’ять селян-земляків, їх трудовою мораллю, їх життєвими принципами, ідеалами та непокорою будь-яким поневолювачам. У них черпав силу і волю до життя за отих нестерпних обставин.

Чи судилося так!

Все негода надворі,

все щось доля недобре пряде.

Не вписавсь я в єдиному хорі

ані тут, ані там, аніде!..

Може й краще: не зрадивши ліри,

не схилять голови таки вниз…

Й до останнього подиху вірить,

що й тебе – зрозуміють колись…[1]

писав згодом про ті роки.

Йосипа Дудку та його брата Михайла готували до підпільної роботи на Роменщині в роки Другої світової війни. Але хтось підступно їх видав новим окупаційним властям. Брата Михайла розстріляли, а його примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Три роки працював на Вестфальських шахтах під номером 42-17. У Німеччині знову зустрівся з другом шкільних та студентських років Леонідом Пархомовичем (Полтавою). За його підтримки у часописі «Дозвілля», який виходив у Німеччині, надрукував кілька своїх творів. Двічі засипало породою в забої. На щастя, його врятували. По війні повернувся додому. Викладав російську мову та літературу в Бобрицькій та Вовківській середніх школах. «Хрущовська відлига» відкрила завісу заборон. Почав друкуватися в газеті «Радянська освіта», колективних збірниках «Голоси молодих», «Акорди життя». До Широкого Яру почали навідуватися Павло Ключина, Роман Іваничук, Микола Данько, Іван Вирган, Дмитро Білоус, инші письменники і, як не дивно, без будь-яких спецзавдань секретар Сумського обкому компартії України з питань ідеології Петро Козирєв. Останній приїздив не як компартійний чиновник, а як людина, яка розуміла Йосипа Дудку, морально й психологічно підтримувала його, так само як підтримував Костя Гордієнка і дружив з ним, коли той приїжджав до Лебедина на Сумщині. Свідченням чесности таких його візитів до Широкого Яру та Лебедина є факт того, що за це Петра Козирєва згодом було звільнено з посади секретаря Сумського обкому компартії України і переведено на викладацьку роботу в Сумський педінститут.

Та так було недовго. Коли на випускному вечорі у Вовківській середній школі згідно програми дві школярки виконали пісню «Любітє Россію», Йосип Михайлович вивів на кін одну з своїх вихованок і попросив її прочитати вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Це викликало переляк і стало відомим там, де це тоді було потрібним. Реакція на подію не забарилася чекати себе. «Ага! – пише Наталка Околітенко. – Ось так відкрилася «прихована буржуазно-націоналістична суть» того, хто стільки років викладав російську літературу! Виявляється «недремне око» вже давно стежило за десятихвилинками на його уроках, коли Дудка розповідав про творчість українських письменників – і класиків, і сучасників – особливо ж про Гончарів «Собор» та прозу Антоненка-Давидовича»[2]. А в інших селах Роменщини та околишніх районах Сумської і Чернігівської областей кобзар Ігор Рачок в цей час виспівував

Я не боюсь тюрми і ката,

Вони для мене не страшні.

Страшніш тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні[3].

І чим більше забороняли такі пісні, тим частіше вони знаходили своїх слухачів.

Ти ж ніколи не знала

Ясної години, –

слідом за Ігорем Рачком вторив роменський кобзар Євген Адамцевич, виконуючи на базарах та в инших людних місцях також заборонену пісню «Старе життя України», –

Товкли тебе з усіх боків

З усієї сили

І хрещені й нехрещені

Сусідоньки милі.

Хоч не хоч, а довелося

Весь вік воювати

І за віру, й за родину,

За правду стояти.

І стояли, де б не мали,

При лихій годині,

І усім давали здачі

Сини України[4].

Звичайно, це підтримувало патріотичні настрої, викликало в краї   потребу протистояти процесам національного винародовлення його мешканців. До того ж, у Торонто (Канада) 1968 року в антології поезії «Слово і зброя» Леонід Полтава видрукував кілька поезій Йосипа Дудки часів війни. Одна з канадських газет передрукувала з «Радянської освіти» його поезію «Біля картини «Лист султанові». Звичайно, цього Йосипові Михайловичу не могли подарувати. Його донька Надія Карпенко розповідає, що з початком арештів у 1972 році у Київі усе це стало підставою заборони друку у видавництві «Радянський письменник» його першої збірки поезій та збірки поезій для дітей «Зозулині черевички», яка мала побачити світ у харківському видавництві. На Йосипа Дудку посипалися нові звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Тим паче, що на зборах літоб’єднання в Сумах він відмовився виступити з осудом збірки Миколи Данька «Червоне соло». Організовували відповідні доноси, у нього вдома зробили обшук, вилучивши рукописи віршів, давні історичні книги. Йосипові Дудці загрожувало 5 років тюремного ув’язнення. Та, незважаючи на всі звинувачення, педколектив Вовківської школи взяв свого колегу на «перевиховання». Його перестали друкувати в газетах і журналах, починаючи від районної й до загальнореспубліканських.

Ми жили в трагічну і сумну годину,

коли навіть чесним духу не стає –

Можна відректися роду і родини

і забути можна, хто ти є…

Та не всі зрікались!.. І не всі забули,

хоч ламали крила всім лихі вітри.

Земле наша рідна! Дай нам знову сили,

Щоб до тебе крильми й духом прирости[5],

сповідував свою зболену душу ще невідомим тоді читачам. За таких обставин хтось би пристосовувався до них, жив «тихо», усіляко демонструючи свою «прєданность дєлу партіі і правітєльства» та «старшому братові». Йосип Дудка не зрадив собі, своїм життєвим принципам та ідеалам. Свою доньку Надійку виховував свідомою українською патріоткою. Щоб вона продовжила його справу, скерував на навчання не на російське, а на українське відділення філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а коли по його успішному закінченні вона вступала до аспірантури з спеціальности «українська література» і склала на «відмінно» екзамени з інших предметів, то на останньому екзамені з німецької мови їй поставили трійку. Так вона не пройшла по конкурсу в стаціонарну аспірантуру. Це був продуманий хід відповідних органів: Надії Дудці пообіцяли місце в аспірантурі, але… заочній, до того ж з умовою, що вона вступить в ряди комуністичної партії спочатку як кандидат. Але це для неї було неприйнятним, і вона зробила своєрідний виклик такій пропозиції, відмовившись від неї. Відтак пішла працювати вчителькою української мови та літератури, що схвалив і батько.

Лише з настанням горбачовської перебудови у 2-й половині 90-х років минулого століття його знову почали друкувати у місцевих і загальноукраїнських виданнях. 1993 року побачила   світ перша збірка поезій Йосипа Дудки «Собори душ», але… по його смерти (помер 22 листопада 1990 року). Затим стараннями його доньки Надії, її друзів та знайомих, зокрема, Тамари Марченко, голови Роменської районної Ради Олексія Біловола, професора Ніжинського педагогічного інституту ім. М.В.Гоголя Григорія Самойленка, добродійника Івана Телющенка, письменника Дмитра Чередниченка, учня поета Миколи Ничика видано збірки поезій та прози Йосипа Дудки «Дерево правди народу» (Чернігів, 2010), «Поклик дороги» (Київ, 2013). Роменці видали спецвипуск літературно-історичного альманаху «Ромен», приуроченого 95-літтю від дня народження та 20-річчю з дня смерти свого славного земляка, опубліковано частину його листування з письменниками, журналістами, колегами-учителями тощо. Ім’ям Йосипа Дудки названо Роменську районну бібліотеку.

Переживаючи та усвідомлюючи минуле й сучасну йому підсовєтську дійсність, не носив у собі зла і жадання помсти, бо ж переймався значно вищим – долею нації, самовіддано і саможертовно працював для її майбутнього, яке бачив вільним від будь-яких способів гноблення людини людиною, від зради свого народу, від втрати національної пам’яти, чести та гідности, від пристосуванства до ворожої українському народові влади. Вистояти! Вистояти у двобої з системою – таке завдання поставив перед собою! Вистояти і

Не зігнутися нижче –

Під важке чоботище…

– Вистояти…

Не впади, не впади

Під важкі чоботища…

І стояв ти ізнов.

Не в лице – по душі,

Коли били тебе

Не оті… не чужі,

Начіпляючи «ізми»…

Не знайомий із слізьми,

Ти стояв.

– Вистояти…

Це не ті… не чужі.

Не зігнись від олжі.

Та ізнов,

Коли кажуть: присядь,

Ти подумай. Не зігнись.

– Вистояти!..[6]

писав у поезії «Вистояти». Вистояти задля майбутнього.   Те його майбутнє осяяне й одухотворене відблиском героїки скіфів, про яку повсякчас нагадували скіфські могили понад Сулою, героїкою українського козацтва, високими трудовими та моральними ідеалами простого народу, їх незнищенністю у нині сущих і прийдешніх поколіннях, саможертовною і послідовною вірністю в їх обороні, що й гуртували українців у всі часи в один великий Рід. Воно, те майбутнє, спрямовувалось і спрямовується на формування нової людини нової України, її нових життєвих принципів та ідеалів, нового, питомо українського розуміння нею мети, смислу і цінности життя, її громадянської та суспільно-політичної позиції.

Критеріями формування такої людини і такого суспільства для Йосипа Дудки було самовладання за найскладніших обставин, усвідомлення свого призначення в долі України, відданости своєму народові, правді, віра в себе, у свої сили, краще майбутнє, переконаність в тому, що кожен на своєму місці має робити все від нього залежне, щоб наближати те майбутнє. Живучи, як писав у листі до свого друга поета і журналіста із Сум Миколи Данька, заметені снігами, борсаючись серед них і сяк-так господарюючи, постійно осмислював пережите й переживане, спрямовував свій духовний зір у майбутнє. «І хай не гасне правдива іскра Прометея. І тільки праця і віра, що світ – це не бездуховні монстри, як би їх багато не було»[7], – розмірковував у листі від 21.01.1987 року до того ж само адресата. Відкидав будь-яку неправду, його душа протестувала проти будь-якого пристосуванства і животіння, до виживання, подібного «до виживання видів і окремої особини»[8]. Вияви ж такого існування досить часто бачив на кожному кроці, адже «тому, що робиться на місцях радіти нема підстав: суцільна брехня, знову передвиборні підсолоджені прянички»[9], а він усвідомлював себе Людиною, насамперед, хоч як нелегко це було в той час. Такі його переконання, така його життєва і громадянська позиція живили його творчість.

Світ у поезіях Йосипа Дудки постає у різко протилежних вимірах. Добро і зло, прекрасне й потворне, вірність і зрада, трудова мораль народу і паразитичне існування партократів та пристосуванців, патріотизм і космополітизм і т. д., і т. п. становлять у ньому діалектичну єдність протилежностей і закорінені в повсякденну дійсність, в якій жив, з якої він виростав як поет.

Прекрасне у сприйнятті та розумінні Йосипа Дудки – то тайнописи, які розгубила природа «на розгойдані хвилі навскіс», «лелеки – в коханні порадники», які «над Сулою летять вдалині», «ластівки молоді над отавами» («Автографи ластівки»), сонце, що «вляглось на ночівлю», тиша «в саду молодім», місяць, що «блукає над річкою» і «хвильками йде в перебрід» («Сонце вляглось на ночівлю»). Це «вишнева гілка України» – рідна Сумщина, де «люди мужні, коренасті. Де поле пахне до глибин ласкавим небом голубим. А пісня пахне свіжим рястом!..» («Вишнева гілка України»), де все – і гостинці, і хата й поріг, і «хлібець рум’яний, що родить для всіх» – з ручок та з пучок («З ручок та з пучок»). З далеких тисячоліть до поета озивається «скіф на дикому кургані» з тугим луком у руці як гранями долі, як крилами добра і зла. Все – земля, сонце, вода, трави, небо, місяць, людина, історія – в поезії Йосипа Дудки, як і в далеких наших предків, одухотворене як життєдайна сила, яку вони обожнювали, поклонялися їй. «Дух і духовність язичників, – зазначає з цього приводу Анатолій Козлов, – базуються на чітких і вагомих принципах існування цього народу – на вірі в предків і на повазі до них та їхніх звичаїв; на любові до рідної землі й волі»[10]. Отой поклик минулого навіває авторові поетичні роздуми, адже

... все, що видно тут на видноколі,

могили, ріки, зелен гай –

моя земля!.. Моє це поле.

І мій – безмірний небокрай

                                 (с. 105)

Що глибше вкорінення поета у цей світ, його пізнання і переживання, то рішучіше несприйняття того, що протистоїть йому, тобто усього потворного. Потворне ж – то ті, хто «в брехні прокислі», ті, хто сидить «у звичнім кріслі», кого «рятує незрушна бронь», «орава трутнів плодовитих», яка «біля партійного корита» ростила «чрева й курдюки. І, підхихикуючи дрібно, народ рядили в глупчака», для яких, насамперед «не честь, не мисль потрібна, а шия в бубличок гнучка!..» («Це – ви!»). Тому Йосип Дудка не сприймає Пушкінове «Блажен, кто молча был поэт…» і відповідає на нього рішуче і однозначно:

Чи справді так?..

Це навіть срашно!..

Мов біля скроні пістолет.

Невже й тоді, як тисне зашморг

(тому й мовчить!), блажен поет?..,

адже

Ми не жили. Ми животіли

Поміж ключих огорож.

Було, що часом белькотіли,

«приправя горькой правдой ложь».

 

Які ж огидні ці хорали,

хвалебна патока густа,

коли нам чоботом ставали

на обезкровлені вуста!..

 

Коли нахабні коновали

Нас мором гнали в чорний «рай».

Коли і думать не встигали:

то доганяй, то обганяй!..

                                       (с. 34)

Відкритість, публіцистична спрямованість поезій Йосипа Дудки – караюча, вбивча своєю зневагою до отієї «орави трутнів плодовитих», отих «коновалів». Вона спонукає задумуватись над результатами такої її спрямованости, застерігає від них. Він добре бачив, розмів і усвідомлював, що брехнею, паразитичним існуванням, кар’єризмом, прямо протилежними потребам народу, комуністи самі ж знищують творену ними ж самими комуністичну систему, але в ім’я цього запроторюють у тюрми, катують і знищують всіх, хто виявляє найменше противенство тому, хто застерігає їх від таких злодіянь.  

Давня, як світ, ця історія.

Пошук – не знає межі.

Мудрості ж – стільки натворено!..

Чом же не легше душі?

 

Власне, і що ми шукаємо?..

Поруч – і щастя, й мета.

Ніби прокляття над Каїном

душу гризе самота…[11]

з болем роздумує поет в одному із своїх віршів. Усе те   мучить його, душа страждає, шукає виходу з того страшного становища:

Важка над обрієм завіса.

І хто? Й куди нас поведе?..

Ведучих – глянеш! – достобіса,

а все наосліп ми ідем.

 

І так бува – життя не миле!..

Того – взяли... Той сам повис.

Й чого ми ще не розгубили?

Від чого ще не відреклись.

 

Убогу душу – не зігріти,

де й слово кинуто на сміх...

І хто ж бо ми? Безрідні діти

на перехресті всіх доріг.

 

І пересичені... Й голодні...

І на коні... Й без голови...

Оця байдужість край безодні!..

Цей п’яний гамір перезви!..

 

Що ж... Можна й так. І їсти, й пити...

Мовляв, помреш колись однак.

Живи – як є. Та страшно жити,

як все життя – питальний знак.

                                          (с. 48).

На поставлені запитання перед самим собою, своїм сучасником і майбутнім читачем Йосип Дудка дає чітку і однозначну відповідь, його морально-етичний вибір так само чіткий і однозначний: коли хочемо правди «тупе мовчання – просто злочин» («О пошук слова…»), «щоб поцвіль не злизала щастя, за цвітом папороті йди» («За цвітом папороті»), не забувати, що «все відтане, мерзлоти вічні і земля… Коли ж на якір серце стане – і шторм не зрушить корабля» («Катрени»), він добре знає, що «Гучні слова і грім овацій від горя людство не спасуть», що «лиш діло, труд, робота, праця – всього на світі вічна суть» («Гучні слова і грім овацій»). Тому Йосипа Дудки, оцієї спрямованости його творчости комуністичні верховоди боялися, відгороджували «колючими огорожами» їх від широкого загалу, чесного трудового народу.

Йосип Дудка, як бачимо, не був байдужим до того, тяжко переживав оту приправлену «горькой правдой ложь», оті огидні хорали і заганяння в чорний «рай».   Те переживання,   усвідомлення пережитого і переживаного в   поезії «Пацюки» вилилося в такі рядки:

Хоч маєм зодчих ми чудових,

А досвід теж такий гіркий…

І страшно, як при всіх обновах

Лишаться ходи та дірки.

Чи не вповзуть в найвищий поверх

Ізнов прожори-пацюки?..

                                     ( с. 55).

Душею і серцем відчував і розумом усвідомлював загрозу від таких керівників-прожор-пацюків від найнижчих до найвищих щаблів влади, тому й застерігав від їх злодіянь своїх сучасників і нащадків. Тому оті «пацюки» й вишукували в його житті та творчости коли неіснуючого «українського буржуазного націоналізму», то якоїсь «антісовєтчини» чи чогось подібного, щоб арештувати і запроторити до в’язниці, залякати тим самим його оточення, зробивши з нього покірних рабів. І не безрезультатно. Авторові цих рядків пригадується як у 1972 році під час роботи серпневої конференції учителів Роменського району на Сумщині одна учителька бідкалась: «Була на уроках Йосипа Дудки з російської мови та літератури. Яка методична майстерність! Яка глибина! Але подумали б… він – український буржуазний націоналіст!». І у Вовківській школі, згадує донька Йосипа Михайловича Надія Карпенко, тоді всі гуртом шептали, що «Дудка спустився на дно», його довго по району паплюжили на різних нарадах, чого тільки не вигадуючи про Дудчин «націоналізм»[12]. Та все-таки педколектив Вовківської школи взяв його на перевиховання, і Йосипові Дудці вдалося уникнути тюремного ув’язнення, яке зависло над ним. Його перестали друкувати, але вистояв мужньо і з честю виніс ці випробування, не писав, як сам говорив згодом, ні «покаяльних», ні «окаянних» речей.

Добро в розумінні Йосипа Дудки співвідноситься з чесним виконанням свого особистого й людини взагалі   призначення в житті. Виконання ж це полягає в тому, щоб вирощувати хліб –   основу життя,   у переживанні за новонароджену дитину, ким стане вона, вирушаючи у свою життєву путь, – людиною, а чи бюрократом («Життя основа»). Добро – то також несміло взяті чепіги з дужих рук дідів і батьків у свої малі руки, щоб відчути й пізнати себе, знову ж таки ЛЮДИНОЮ, проклавши свою борозну в житті («Борозна»)[13]. Містко, образно, по-філософськи зміст поняття «добро» розкриває Йосип Дудка і в поезії «Ми виходим, як з довгої ночі»:

Ми виходим, як з довгої ночі,

де і хліб наш олжею пропах…

Відмітаючи сміття з обочин,

на новий повертаємо шлях.

 

Хочу вірить: не мрії-надії,

не відлига для крил і думок.

Просто – совість нас кличе до дії,

на високе рівняймо свій крок!..

                                            (с. 72).

Служити своєму народові, піднімаючи його з колін, як служив і піднімав його роменський кобзар Євген Адамцевич, до якого звертається поет, – то також добро у найвищому і найглибиннішому його вияві, бо ж клав він на струни

не пальці старечі,

а зболене серце своє!

                     (с. 75).

Тому й звертається до нього поет як до взірця духовної досконалости української людини, як до живого уособлення добра і правди, ставлячи його у приклад нині сущим і прийдешнім поколінням,

Щоб люди не гнулись,

щоб люди раділи, -

віддав ти любовно усе, що зберіг.

Як щедреє сонце тепло своє ділить –

Для всіх!..

                                         (с. 75).

«Лише безповоротно до кінця спрагматизовані люди можуть сьогодні відверто ігнорувати потребу й можливість пізнання духовності, або ті, хто уже боїться, що знання про їхні душі, дух і духовність просто викриють їхню бездуховність чи ще страшніше – бездушність і бездуховність»[14], – писав Анатолій Козлов.

Оці бездушність і бездуховність у потрактуванні Йосипа Дудки – суть зла. Це зло тому, що вони винародовлюють людину, роблять її рабом кар’єри й наживи, підрізають коріння її зв’язків зі своїм народом і перетворюють у якийсь бездумний механізм саморуйнування і самознищення, який в кінцевому результаті призводить до безславного кінця. Живучи в глибинно народному середовищі, поет оцінює і потрактовує ці явища крізь призму моральних, духовних, громадянських, історичних та соціальних принципів та ідеалів трудового народу, дошукується причин їх появи, досліджує діалектику їх становлення і розвитку.

Одну з першопричин зла Йосип Дудка вбачає у заміні сформованих народом упродовж тисячоліть цінностей кар’єризмом, зневагою, зверхнім ставленням до трудової людини, свідомим нехтуванням ними як чимось нижчим і другорядним. На грунті цього й формується ота бездушність і бездуховність з усіма її наслідками – втратою чести, гідности, почуття міри у всьому.

Прикладів такого зла у повсякденному житті Йосип Дудка знаходить досить-таки багато: новітні Іуди («Поцілунок Іуди») та обри («Погибоша аки обри…»), ті, хто стріляє в лебедів, «що у Червоних книгах!..» («Натюрморт з лебедем»), різного роду партократи, пристосуванці і т.п. Вони його не просто обурюють, вони викликають у нього огиду, осуд, адже вони для нього – раби без будь-якого сумління, раби, готові служити своєму рабовласникові до скону, зовсім не усвідомлюючи того, що самі ж формують таке ставлення до себе, що їх паразитичне існування не має жодних перспектив. Тому слово, кожен образ у його поезії справді стають формою свідомости, формують свідомість його читачів.

Яке блюзнірство:

йти на скін –

і славить деспота! Це ж безум –

до ніг йому віддать уклін:

– Живи, блаженствуй! Аве, Цезар!...

Здавалось: рабство – то вже тлін…

Та знов таки рабами стали

Ті, що рекли, йдучи на скін:

– Живи, катуй нас, батьку Сталін!..

                                           (с. 82),

ще в 1965 році кидав їм у поезії «Аве, Цезар!..». Усвідомлюючи ницість і жалюгідність таких потвор, в поезії «Погибоша аки обри…» застерігав своїх сучасників:

Та знаєм добре,

що лишилося від злих…

«Погибоша аки обри», –

тільки й спогаду про них!..

                             (с. 57) .

Як бачимо, між добром і злом, прекрасним і потворним, вірністю і зрадою, трудовою мораллю українського народу і паразитичним існуванням «орави трутнів плодовитих», коновалів, патріотизмом і космополітизмом Йосип Дудка однозначно, без вагань і послідовно упродовж усього свого життя вибирає і утверджує добро, прекрасне, вірність своєму народові, своїм життєвим принципам та ідеалам, патріотизм і т. д., і т. п.

Поетична думка Йосипа Дудки пульсує між короткочасним і вічним, його ліричний герой осмислює життя і своє призначення в ньому на перехрестях минулого, сучасного і майбутнього, що надає цій думці глибокого художньо-філософського змісту. Її, цю думку, живить не лише сучасне й минуле, а й майбутнє, адже минуле й сучасне для поета – основа, стартовий майданчик майбутнього: яким було минуле, яким ми творимо сучасне, таким буде й майбутнє! Чому про обрів залишилася лише згадка? Тому, що по собі вони не залишили нічого доброго, прекрасного, благородного, відтак і не передали їх прийдешнім поколінням («Погибоша аки обри…»). І така участь, проектує автор свою думку в сучасність, чекає всіх, хто творить зло, сіє смерть, залишає по собі спалені міста і села, почорнілі попелища. Чому партократи-пацюки викликають огиду до себе, приречені на ганьбу і безславний кінець, що так переконливо довела наша історія? А тому, що «уміли жити» і найвищим своїм досягненням у житті мали вирощені як бідони свої чрева («Я приблудного щастя не хочу…»), глухі кабінети, контори, їдальні, для всіх них «туалети і більші й малі» у центральній садибі-пухлині вимираючого торбешного села, силу якого щороку, щодня ковтає ота його центральна садиба, переповнена паразитуючими чинами-перодралами у модних, розкішних й просиджених кріслах та з протухлими портфелями («Центральна…»). З цих образів постає образ не одного села, а цілої справді загниваючої соціалістичної системи з її комуністичними верховодами, які своїм чревоугодництвом, паразитичним способом існування, безвідповідальністю, кар’єризмом, прислужництвом, брехнею, лицемірством, пристосуванством самі знищують те село і ту систему.

Таке жалюгідне існування зумовило блюзнірство, бездуховність і бездушність. Воно – наслідок національної зради, національного винародовлення, космополітизму. Поет творить влучні, змістовні, вбивчі образи, взяті з повсякденного життя, яке спостерігав на кожному кроці і в селі, і в місті, яке так боліло йому. Для отих черевоугодників, які носять свої чрева як бідони, уже не існують такі поняття як «краса», «благородство», «увага й повага до іншої людини» тощо («Я приблудного щастя не хочу…», «Центральна…»), їм чужі життєві принципи та ідеали Семена Гаркуші («Семен Гаркуша», «Втеча Гаркуші»), Петра Калнишевського («Остання дорога Калнишевського»), Григорія Сковороди («Сковорода»), Тараса Шевченка («Пісня над Кос-Аралом», «Любов’ю увінчаний»), невтомного випалювальника цегли діда Андріяна («Андріянова цегла»), чесних трударів Посулля («Пора медозбору») та звичаїв рідного краю («Усім позичим!»). Національне винародовлення перетворило їх у напівмертвих, напівживих бездуховних істот, адже ніяких – ідейних, духовних, соціальних, матеріальних – цінностей, на відміну від Семена Гаркуші, Петра Калнишевського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, діда Андріяна, трударів рідного краю, вони не залишають своїм нащадкам. В епітафії «Вихід на пенсію» Йосип Дудка про них говорить:

Усім «вождям» поклони бив

і був лакуза він обачний,

чревоугодно їв і пив,

як пес, беріг барліг свій дачний

                                         (с. 86).

Але ліричний герой Йосипа Дудки і сам автор не просто засвідчують ці факти, гротескно-сатирично сприймають їх. Вони добре усвідомлюють, що пасивне ставлення до них – то згуба для нації, то драми і трагедії для нащадків. Відтак розуміння мети, смислу і цінности свого життя найтіснішим чином вони пов’язують з філософським розумінням соціальної дієвости кожного громадянина у часі й просторі, що й наповнює їх життя глибоким змістом.

Образ часу в поезії «Чуєш, часе?» постає в таких його діалектично взаємопов’язаних складових як краплина, яку зітруть і розвіють вітри понад гаєм, а «коли ж краплі уже не живуть – океан висихає» (с. 92). Одначе благання до часу покласти мітлу і не вимітати дорогоцінних скарбів, сім’ю і любов, «жіночість – красу чорноброву» (с. 92), «основу основ, крила мислі народної – мову» (с. 92), священні сліди і звичаї наших предків, Богдана й Тараса, переростає в застереження, адже втрата цих цінностей – то самообкрадання і згуба для нації. Тому поет звертається до часу:

Чуєш, часе? Мітлу поклади.

Вимітаєш ти душу народу

                               (с. 92),

добре усвідомлюючи, що «немає страшнішої пори, як стежка виведе в нікуди» (с.25), коли «вицвітають прапори, і гине честь в обіймах бруду», «де в’яне пісня і трава, де пилом припадає ліра», коли «плачуть обезкрилені слова: Любов… Надія… Віра…», «коли небо чисте, голубе – тьмяніє, зорянисте зроду», бо ж то знаки «часу бездуховності», знаки того, що своєю байдужістю до таких та подібних явищ «ми – викреслюєм себе з історії свого народу» (с. 25).

Для Йосипа Дудки та його ліричного героя таке неможливе, адже в мороці соціалізму, комуністичної тиранії вони усвідомлюють себе нащадками Семена Гаркуші, Петра Калнишевського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Євгена Адамцевича, чесних селян-хліборобів, продовжувачами їх справи, у світлі їх життєвих принципів та ідеалів бачать своє майбутнє і майбутнє української нації, наближають і утверджують його кожним кроком свого життя, адже

Сама історія вручає

нам спадок гордої краси.

І чуєм пісню про Нечая,

про Наливайка голоси…

                             (с. 27).

Бо ж

І прав нема –

нема ні в кого –

забути те, віддать золі,

де йшла кривавиця-дорога

крізь серце рідної землі

                           (с. 28).

Спадкоємність поколінь, перемогу добра над злом, світла над пітьмою вселяє й те, що хоча

Моїх братів,

що гордими зросли,

віками гнули у холопи.

Моїх братів –

циклони рознесли

по всіх канадах і європах.

 

Моїх братів

стріляв смердючий кат,

фашисти прирекли до смерті.

Моїх братів розтерзано стократ,

щоб з України –

шкуру здерти!..

 

Моїх братів

зчорнілих, як рілля,

живцем схоронено доволі.

Та, незважаючи на все те, поет твердо вірить:

Моїх братів –

народить ще земля,

Як родить хліб на ріднім полі!..

                                     (с. 67).

Усім своїм життям і творчістю, своєю питомо національною позицією Йосип Дудка довів, що чим більше комуно-совєтська система викорінювала його з духовного грунту його рідного Посулля, тим більше він закорінювався в цей грунт, що й за обставин повсюдної заблокованости української національної свідомости людина, яка вростає в нього, в повсякденний уклад національного життя, знаходить можливість бути самою собою, не лише протистояти цим обставинам та підніматися над ними, а й підпорядковувати їх собі, творити їх за законами свого внутрішнього світу, своїх принципів та ідеалів. А ще довів і незнищенність за цих обставин національного Духа найглибинніших верств і прошарків українського суспільства, нездоланність сили і могутности духа своїх земляків, які й стали джерелом неповторного сприйняття, розуміння і потрактування навколишнього світу, свіжости, незужитости образів його поезії, національної неповторности його художньо-естетичного мислення, поетичного світу загалом, які сформувались на цьому грунті. І то стосується не лише пейзажів, образів та мотивів, так сказати, додатніх, героїко-патріотичних, а й образів сатиричного спрямування їх змісту. Чи знайдемо в нашій літературі порівняння опасистих черев та курдюків паразитуючих на мозолях трудового народу партократів, чиновників инших рангів з бідонами? Ні! Бо ж винесене воно спостережливим оком поета з повсякденного життя Широкого Яру, Вощилихи, Вовківців, Пустовійтівки та інших околишіх сіл Роменщини. Лише Йосип Дудка, який народився, виріс і усе своє неспокійне життя прожив на берегах тихоплинної Сули у казково дивовижному світі рідної природи, міг написати

Тут був Тарас… Води косиця

змайнула враз, немов снопом.

І вся Сула, здалося, – жниця

з легким і срібленим серпом!..

                                     (с. 21).

Та ж само Сула в однойменній поезії постає як символ героїчної історії нашого народу, нерозривного зв’язку часів і поколінь:

До Дніпра, до Дніпра

твої хвилі дзвінкі!

І була ти славетною зроду.

Древні скіфи тут

хоронили батьків,

щоб і мертві дивились на воду.

 

За тобою віки. Далина, далина!..

І комоні летять по ковилі.

Ти із тисяч у світі одна

аж до серця дохлюпуєш хвилі

                                     (с. 76).

Свого часу земляк Йосипа Дудки славетний Олександр Потебня стверджував, що слово є формою свідомости. То ж які глибинні пласти історичної свідомости українського народу несе отой мудрий, психологічно насичений метафоричний образ Сули, яка із тисяч річок у світі одна «аж до серця дохлюпує хвилі». В тій метафорі такі складові національної свідомости українців, як усвідомлення героїко-драматичної долі нашого народу, невіддільною часткою якої є й історія рідного краю поета та його земляків від древніх скіфів до часу, у якому він жив і творив, спадкоємність їх звичаїв, побуту та укладу життя загалом, духовна єдність українських земель, у яку закорінена і його душа, з яких він черпав свою силу у протистоянні зі злом у будь-яких його проявах, протистояв і переміг. Переміг, адже за тих страшних часів комуністичної тиранії, живучи на хуторі, не лише зберіг, а й своїм особистим прикладом примножив і передав їх своїм сучасникам і нащадкам, твердо вірячи, що «…Душі заземлення потрібне, щоб чути світу позивні» (с. 46), що і його «зрозуміють колись…» (с.19). Справді, час той настав. Йосипа Дудку зрозуміли. Зрозуміли, щоб у всій повноті і значимости явити широкому читацькому загалу, а відтак і широким верствам і прошаркам українського суспільства, його творчість, його життєві принципи та ідеали, розуміння ним мети, смислу і цінности життя як взірець духовної досконалости української людини і найвищих духовних, ідейних, громадянських та суспільно-історичних цінностей, свідченням чого є й ця публікація його поезій та статті про його життєвий і творчий шлях у його неспокійному затишку хуторі Широкий Яр, щоб не повторилися ці драми й трагедії сьогодні й ніколи, на що й мають бути спрямованими усі наші зусилля.

 

[1] Дудка Йосип. Поклик дороги. Поезія, проза. – К., 2013. – С. 19. Далі покликання на це видання в тексті в дужках.

[2] Околітенко Наталія. Хрест вісництва // Ромен. Літературно-історичний альманах літераторів Роменщини. – Ромни , 2010. – Випуск 4 (25). – С. 6.

[3] Вертій Олексій, Діброва Григорій. Характерник із Лавіркового (матеріали до життєпису кобзаря Ігоря Рачка) // Сумський краєзнавчий збірник. Упоряди. О. М. Корнієнко, В. О. Артюх. – Суми, 2016. – С. 276.

[4] Євген Адамцевич. Спогади, статті, матеріали. Упоряд. Олексія Вертія, Григорія Діброви. – Суми, 1999. – С. 91.

[5] Докладніше про це читай: Карпенко Надія. Мої вірші!.. Ви птахи сині» // Ромен. Літературно-історичний альманах літераторів Роменщини. – Ромни, 2010. – Випуск 4 (25). – С. 9–11.

[6] Архів доньки Йосипа Дудки Надії Карпенко.

[7] Вертій Олексій. «А й людиною як же нелегко бути в наш час» (з листування Йосипа Дудки, Миколи Данька, Леоніда Маленького та Петра Ротача) // Філологічні трактати. – Суми-Харків, 2010. – Т. 2. – № 2. – С. 55.

[8] Там само. – С. 56.

[9] Там само. – С. 52.

[10] Козлов Анатолій. Духовність як літературознавча категорія. – К., 2005. – С. 237.

[11] Архів доньки Йосипа Дудки Надії Карпенко.

[12] Докладніше про це читай: Карпенко Надія. Мої вірші!.. Ви птахи сині // Ромен. Літературно-історичний альманах літераторів Роменщини. – Ромни, 2010. – Випуск 4 (25). – С. 9–11.

[13] Дудка Йосип. Дерево правди народу. Вибране – Чернігів, 2010. – С. 17, 19.

[14] Козлов Анатолій. Духовність як літературознавча категорія. – К., 2005. – С. 6.

 

ДОДАТОК

Підбірка віршів Йосипа Дудки

дудка

 

«Й ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ ВІРИТЬ, ЩО Й ТЕБЕ – ЗРОЗУМІЮТЬ КОЛИСЬ…»

***

             Давня, як світ, ця історія.

             Пошук – не знає межі.

             Мудрості ж – стільки натворено!..

Чом же не легше душі?

Власне, і що ми шукаємо?..

Поруч – і щастя, й мета.

Ніби прокляття над Каїном

душу гризе самота…

***

Важка над обрієм завіса.

І хто? Й куди нас поведе?..

Ведучих – глянеш! – достобіса,

а все наосліп ми ідем.

І так бува – життя не миле!..

Того – взяли... Той сам повис.

Й чого ми ще не розгубили?

Від чого ще не відреклись?

Убогу душу – не зігріти,

де й слово кинуто на сміх...

І хто ж бо ми? Безрідні діти

на перехресті всіх доріг.

І пересичені... Й голодні...

І на коні... Й без голови...

Оця байдужість край безодні!..

Цей п’яний гамір перезви!..

Що ж... Можна й так. І їсти, й пити...

Мовляв, помреш колись однак.

Живи – як є. Та страшно жити,

як все життя – питальний знак.

                            1972 р.

***

Спекотний день. Біля ріки

рихтують дачники намети.

Пляшки, пляшки... І шашлики

стоять на спицях, як пікети.

Спекотний день. Кричать гаї:

– Дощу!.. Хоч вітру б гомінкого...

Всихають духу ручаї,

і на вустах мертвіє слово.

А понад все – летять роки...

Встають і падають кумири.

І ходять сонні бурдюки,

наповнені... вином і жиром.

                            1985 р.

 

ЦЕ – ВИ!..

Це ви,

в брехні липкій прокислі,

не змів вас вихор, ні вогонь,

ще сидите у звичнім кріслі,

й рятує вас незрушна бронь!..

Орава трутнів плодовита!..

Це ж вам було усе з руки.

Біля партійного корита

ростили чрева й курдюки.

І підхихикуючи дрібно,

народ рядили в глупачка,

коли не честь, не мисль потрібна,

а шия, в бубличок гнучка!...

Я не забув – болять і нині

голодні роки, мов круки...

І діти пухлі на ряднині,

і смертний хід на Соловки.

Та не зміняв на скибку ласу

я шлях, і мову, й родовід...

І всі болючі драми часу

в моє життя вписали слід.

А ви!.. Задкуєте, мов раки,

маскуючи і хід, і код...

Та не простять боги ніякі

страждань, що витерпів народ.

 

ГОЛИЙ КОРОЛЬ

Кравці

зійшлись до короля,

зняли з фігури точну міру.

Незриме плаття із ефіру

пошили враз. Нехай гуля

персона, вітром оповита.

Мовчить народ. Мовчить і свита.

Ніхто не бачить голяка!..

Хоч всяк той сором розуміє,

та ситуація така,

що правду хто сказать посміє?..

Аж ось зірвалось, як пароль,

ще й пальцем ткнув хлопчина грубо:

– Та він же голий, наш король!..

Невже ніхто не бачить пупа?..

Отак лакузи-кравчуки

у дурні короля пошили.

А челядь – що?.. Їй дай поживи,

а там – гуляйте, голяки!..

 

ПОЦІЛУНОК ІУДИ

Співав Христу він алілуя,

був учнем ревним кат Іуда.

– Схопіть,

           кого я поцілую!.. –

І повели Христа до суду.

Було чи ні? – це все ж цікаво...

Та в іншім є правдива суть:

що алілуйщики лукаві

Христа і матір продадуть.

... Як слух твій лестощі почує,

приглянься, друже: хто цілує?

***

Коли крилом замає спека,

мовчать, німіють ручаї.

Зітхає поле і гаї

за чимось любим і далеким.

Та знай – нуртує під корою

живий нескорений потік.

В мовчанні силу він потроїв,

щоб досягти прозорих рік.

І прийде час... Він розколише

нестримні гомони весни,

і зрине маєвом рясним,

блакиттю вод і цвітом вишень.

Не вір же, друже, і на мить

у злі прогнози ні в чиї.

Не спить добро. Земля не спить!

Дзвенять глибинні ручаї.

                            1974 р.

 

В ЗАПЛАВІ ДНЯ

В заплаві голубого дня

весна пряде це диво казки:

весь глиб просвічує до дна,

з усіх потвор

зриває маски!..

І там, де лебідь ледь хлюпоче, –

спливають ночі поторочі.

Спливає все!..

Протухлих криг,

здавалось, вже нема і сліду.

А змитий бруд ще йде від них,

пливе – від рання й до обіду...

І десь нуртує чорторий,

гримить, випінює погрози.

Із кручі зорить пень старий –

чи не поверне на морози?..

І всі нечисті вийшли прясти

вузласті сіті і контрасти.

І поруч, де цвіте купава,

горласта жаба зеленава,

хоча на сонці гріє тулуб,

а зла – і сонце проковтнула б!..

Та вершник часу не спиня

свій рух, свій лет і на хвилинку.

В заплаві голубого дня –

добро і зло у поєдинку!..

 

СКІФ

скіф

Скіфські могили неподалік Широкого Яру поблизу с. Пустовійтівка, батьківщини Петра Калнишевського

 

Я скіф

на дикому кургані.

Рука до лука приросла.

А лук тугий – то долі грані,

як два крила – добра і зла.

Пущу стрілу в далінь зелену,

у стан чужинський – чути гик.

На хвилях милих Борисфену

пливе буй-туром молодик.

І рветься вгору мислі кречет,

сайгак – у тирсу полохливо...

Як в’ючний кінь, бреде мій вечір,

піднявши небо на загривок.

Шалійте, недруги погані,

ваш день приречено на злам...

Я скіф на дикому кургані,

рука до лука приросла.

І я стою, відкривши груди,

у злій хуртечі чорних стріл.

Мені ще довго скіфом бути

усім вітрам наперекір!..

Та все, що тут на видноколі,

могили, ріки, зелен гай –

моя земля!.. Моє це поле.

І мій – безмірний небокрай.

***

Все пережите – відболить! –

собі настійливо кричу я.

Забудь минуле, ніби мить...

А серце слів отих не чує.

Крізь чорні намули брехні,

я знаю, зійдуть правди квіти.

Та не всьому судилось – ні! –

переболіть і відболіти...

 

ВИСТОЯТИ

Ти стояв у відчаї,

Коли били в лице поліцаї,

Націляли удари

На твої окуляри…

Відповісти не міг ти,

Ані зрушить, ні бігти.

Руки лютої змах –

Тільки кров на губах,

Запеклась і в душі:

  • Вистояти…

Не зігнутися нижче –

Під важке чоботище…

Як в лице поліцаї

Націляли удари

На твої окуляри,

Ти стояв у відчаї.

Ані зрушить, ні бігти!..

Й відповісти – не міг ти.

  • Вистояти…

Не впади, не впади

Під важкі чоботища…

І стояв ти ізнов.

Не в лице – по душі,

Коли били тебе

Не оті… не чужі,

Начіпляючи «ізми»…

Не знайомий із слізьми,

Ти стояв.

  • Вистояти…

Це не ті… не чужі.

Не зігнись від олжі.

       Та ізнов,

     Коли кажуть: присядь,

     Ти подумай. Не зігнись.

  • Вистояти!..

***

Розтривожила море гроза,

перехресні вогні блискавиці.

Хвилі рвуться в блакить!

Хто посмів?.. Хто сказав:

їхня доля – мовчати,

кориться?..

Хвилям – плісінь чужа.

Їм тісні береги!..

Аж гримлять проти скелі

хоробрі.

З п’єдесталів злітають боги,

і трясуться розлючені кобри.

 

ПЕРШІ В КЛЮЧІ

Летять!..

        Удень, вночі –

на ясні зорі, тихі води.

Летять... і перші у ключі

крізь хмаровиння шлях знаходять.

Їм добре знати, що й почім,

знайомі їм вітри солоні.

На те ж бо й перші у ключі,

щоби завбачить всі циклони...

Щоби здолати височінь,

щоб ключ негода не зломила.

Вони щасливі, перші у ключі,

бо всім несуть тепло на крилах!..

І пильно стежать сівачі...

Чи стане ж їм снаги, завзяття?..

Обачні будьте, перші у ключі.

За вами – слава і прокляття.

***

О пошук слова...

Пошук слова!..

Як полювання змієлова.

Йдучи на лови злобних змій,

ізлегковажити – не смій.

За кожен промах – плата люта:

краплина ж – ліки… і отрута!..

А все ж іди!.. Хай град полоще –

здобуте золота дорожче.

Іду. Кому в дорозі легше?

Хай буде біль. Хай буде жур.

Я слова краплю щонайменшу

крізь власне серце проціджу.

Бо вірю: хтось мене чекає…

То – друг. То мати і дитя.

Чи тут, чи десь за небокраєм

комусь та крапля – як життя.

Не йти – нема й не буде права.

Здобудь той лік – хоч з-під удава!..

Та час настав!..

Як правди хочем,

тупе мовчання – просто злочин.

І прагне мисль, і серце, й совість

здолати слова невагомість.

 

ЗА ЦВІТОМ ПАПОРОТІ

Його нема.

І, може, не було ніколи.

Мана!.. Фантазії плоди.

Та чую... Чую поклик долі:

– За цвітом папороті йди!..

Іди, як ті, що вийшли вперше

навстріч небаченій добі.

Як ті, що ради нових звершень

ішли зі смертю на двобій.

Іди!.. І ворог хай в негоду

сичить і гадом виповза...

І навіть ті, –

           близький хто зроду, –

тебе залишать сам на сам...

Іди, коли заквітне рястом.

Не зупинись. Торуй сліди...

Щоб поцвіль

не злизала щастя,

за цвітом папороті йди!..

    черемха

НАДІЯ ПОЛУЯН-ВНУКОВА. Черемха цвіте. Полотно, олія, 2006 р.

 

БЕРЕГИ

Життя – ріка!

Слова прадавні.

Ріці однак: чи йди на плавні,

чи ляж на пляж

і будь щасливий,

пливи – на правий чи на лівий.

Тут зелень, квіти,

там он – гравій...

В житті ж, як глянеш навкруги, –

існують інші береги:

тут є лиш правий і – неправий.

Чи ти прямий, а чи лукавий, –

пита життя на кожнім кроці:

ти де стоїш? На котрім боці?

 

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ ...

Не на гуляння спозаранку,

де коло друзів молоде,

не в час, як доля, мов коханка,

до мене щедро припаде,

і не тоді, коли навколо

весна квітує, як бутон, –

прийди. Як серце

     стисне болем,

а поруч – сам. І більш ніхто!..

Прийди, як хмари – злі вампіри –

по краплі вип’ють неба синь.

Прийди, як грізна тінь зневіри

мене лишить останніх сил.

І зрадить друг, і поле злісне

брехнею всіє навкруги.

Прийди до мене,

рідна пісне!..

Осяй Дніпрові береги!..

Прийди. І стань зі мною поруч,

як оберег проти заброд.

Хай знає недруг, знає покруч.

Що голос пісні – то народ.

З тобою, рідна, взимку – літо,

нема печалі й самоти,

й нема твердинь таких на світі,

що їх здолать не зможеш ти!..

 

СОБОРИ ДУШ

А нащадки прийдуть, спитають колись:

ану якими ви були?.. Чим ваш дух трепетав?..

                     Олесь Гончар, “Собор”

Собори душ...

Я уявив той ключ високий,

що в небі вільно проліта.

Мов зір один тисячоокий,

один порив, одна мета.

Собори душ...

Я уявив безмірне горе.

В яку ж ми впали коловерть,

як рідні зрушили собори

і обезглуздились ущерть!..

І потемніли видноколи,

і став нерідним батьків дім.

Залободилось наше поле –

Чого, чого нема на нім?..

І лиш корисливі фіскали

раділи й радили: корись!..

Себе, свій дух ми обікрали,

як найріднішого зреклись.

І нині ще невтомні сноби

малюють груші на вербі...

Не отверезив їх Чорнобиль,

не вразив серце людський біль.

Мов свиту драну ми латаєм,

хоч знаєм: ось минуть літа,

коли прийдешні запитають:

ану чим дух ваш трепетав?..

Ради життя, ради обнови –

пильнуй, пильнуй!.. Підводь чимдуж

на світлих витоках любові –

собори світлих, чесних душ!..

            

СКОВОРОДА

Ось торбина, де книжки та свічі,

думами засіяні листи...

Звідки, мудрочолий чоловіче,

і куди мандруєш у світи?

Шлях. І пісня. І сопілка мила...

Палиця різьблена у руці...

Як тебе не вбили, не спалили

кровію відкормлені ченці?

Всяк бувало. І глумились часто.

Що вогонь?.. Є гірше, ніж вогонь:

гнилодухий сморід яничарства,

безголове зречення свого!..

Світ ловив.

– На хрест його!.. К одвіту!..

Наче гавкіт, злоба ворогів.

Йде Григорій, як зоря, по світу

із Дніпрових щедрих берегів.

Порадій за нього, наше поле.

Рідна земле!.. Отаких роди...

Кукілю вже маємо доволі –

слався дух Сковороди!..

 

МОГИЛИ ПРЕДКІВ

“У нас є могили предків...”

Із відповіді скіфів

персу Дарію

Дуби і скелі – йдуть від низу.

Зліта з землі нестримний птах.

Хто міг би рідних відректися,

переорати скорбний шлях?..

Не розлюбити небо синє

за те, що тьмяніло від мли!

А відступився –

                  сучим сином

того в народі нарекли...

Тобі любов, земля кохана!

Тих берегів не візьме тлін,

де ще витає дух Богдана,

рокоче кобзи рідний дзвін.

Де ратай ніс, немов клейноди,

біля чепіги – і мушкет.

Де пломеніли Жовті Води,

було для ворога-заброди

й повітря дихати важке.

Де Січ назвалась товариством

і був товаришем – козак,

де стяг – корогва промениста –

червоний подавала знак!..

Сама історія вручає

нам спадок гордої краси.

І чуєм пісню про Нечая,

про Наливайка голоси...

Ми діти тих,

хто згас в темниці,

кого у серце – беркут бив,

а він лишивсь твердішим криці,

не відступив, не розлюбив!..

І пам’ять вдячна добрій долі,

що не одвічне в світі зло.

Чужих могил на нашім полі –

нема й ніколи не було!

І прав нема –

нема ні в кого –

забути те, віддать золі,

де йшла кривавиця-дорога

крізь серце рідної землі.

 

ОСТАННЯ ДОРОГА

КАЛНИШЕВСЬКОГО

Ізнову!.. Знов страхітна ніч.

Видіння йдуть, як пекла хаос.

Була – як вчора! – Запорізька Січ,

а що?.. А що осталось?..

Як біль?..

Як сором цей знести?

Багатство!.. Славонька – по вінця!..

Вкраїно... Матінко!.. Прости.

Невже це я – всіх бід привідця?..

Іще

за смертю кволий крок.

За хурою – туди... за грати.

До серця підкотивсь клубок...

Ох, не родила б тебе мати!..

Ти ж сам нахабникам до ніг

припав, зрікаючись свободи!..

Та що там те... Як не зберіг

козацькі грамоти й клейноди!..

Ти довіряв...

Ти вірив, бач.

Ти братом звав Грицька Нечесу!..

Ну що ж: радієш, помагач?

Радій!..

Тепер – хоч з мосту в плесо.

Ага!.. Згадав.

Хоча б на мить

вернутися в село край лугу...

Сула... блакить... І шелестить

там очеретець. Злу наругу

забув би, може...

                     Забути?! Як?..

І ту царицю, ту паплюгу –

простить?..

        І враз неначе переляк

збудив старого кошового...

Та сором,

сором як знести?

Яке падіння!.. Боже, Боже!..

Вкраїно... Матінко!.. Прости.

Бо знаю: час – простить не зможе.

МОНОЛОГ УЧИТЕЛЯ

Він учнем був моїм…

Та річ зовсім не в тім.

Чому душа його безкрила

у чарці очі утопила?..

Чому осліпла, осовіла

й сама… за грати залетіла?..

Навчатель чи мучитель…

Чи винен я, учитель?..

Він учнем був моїм…

Та річ зовсім не в тім.

Його я вчив і мучив.

Душа ж, як порхавка вонюча,

уся в запарник перелізла –

тепер він протирає крісла!..

Навчатель чи мучитель…

Чи винен я, учитель?..

Він учнем був моїм…

Та річ зовсім не в тім.

Добру навчав я пізно й рано,

щоб був прямим, не косим.

А він мене – у серце зранив

             брехнею сповненим доносом!..

Навчатель чи мучитель…

Чи винен я, учитель?..

У цьому винен… винен хтось –

чи нелюди, чи люди…

Чи винен справді в тім Христос,

що учнем був Іуда?..

 

МОНОЛОГ СПАЛЕНОГО ЛИСТКА

Отак і все!.. Впаду з руки –

і щезну тихо, без мороки.

Мов пес, ковтне мої рядки

вогонь голодний та жорстокий.

За що?.. Не жив я чорним злом

і на людей не зорив скоса.

Правдивим мічений пером,

не був я родичем доносів.

За що?.. Чи впертий ретроград

палити світле все поклявся?

Чи в слові був такий заряд,

що хтось хирлявий налякався?

Й погаснуть з димом та вогнем

думок палкі метеорити,

бо те, що в серці спалахне,

хто зможе знову повторити?..

                            

   БОРОЗНА

       Над кіньми в полі – батьків гук,

       босоніж я за плугом бігав…

       Несміло так – із дужих рук –

       в свої малі я взяв чепіги.

                   І вперше тут відчув себе,

                   пізнав, як слід – і праве, й ліве,

                   бо все гукав: – А соб!..Цабе…

                   Був з плугом саківським урівень.

                 О борозна!.. Крізь роки, дні…

                 Як совість нерозлучна з нами.

                 Ти ще не щезла в далині?..

                 Не заросла ще бур’янами?..

                 Іду… Бува ж – де краще, гірш…

                 Бува, не поле, а наруга.

                 А все ж – поблискує леміш,

                 тримаю міцно плуга.  

 

НА ПРУЖНИХ КРИЛАХ

Над моїм порогом

ластівка щебече

і на крилах пружних

колисає вечір.

Скільки раз від дому

в лиховісті грому

поспішала в далеч і вертала ти!

Кожного з нас доля

слала в невідоме,

шарпала вітрами, кидала в світи.

Хто не снив дитинством,

в тузі не голубив

ластівки розкрилля, поле і гаї?

Обнялось навіки

                  все, що серцю любе,

в мові материнській,

                  в щебеті твоїм.

І пролинуть весни...

Житимуть подібні.

Осідлають космос, золоті віки.

Але знаю:

завжди будуть їм потрібні

батьківські пороги,

                  рідні ластівки!

 

ЧУЄШ, ЧАСЕ?

Я краплина. Зітруть –

і розвіють вітри понад гаєм.

Коли ж краплі уже не живуть –

океан висихає.

Я краплина під крильми біди...

А звертаюсь до тебе, титане.

Чуєш, часе? Мітлу поклади!..

Може, ранок озонний настане.

Ой мете!.. Вимітає мітла,

аж шумить понад нами з розгону.

Та не безум, не сміття дотла,

вимітає – і скарби червоні!..

Вимітає сім’ю і любов,

і жіночність – красу чорноброву.

Вимітає основу основ,

крила мислі народної – мову.

Де Богдана і предків сліди?..

До могили сягаєм Тараса...

І зітхає земля:

– Пощади,

бо себе обікрадеш ти, часе!..

Скільки сієш кругом лободи!..

Дай дихнути... І лісу, і водам.

Чуєш, часе? Мітлу поклади.

Вимітаєш ти душу народу.  

                                    1972-1988 рр.

сула

Гладінь і шир Сули і неба.

 

СКРЕСАННЯ КРИГ

Катрени

**

Скресання криг...

Як шторм, доба

схитнула душ застійні хащі.

Із себе вичавить раба –

і найсильнішому

найважче.

**

Добра і зла шукай причину,

що знаєш – в сейфи не складай:

усе, чому життя навчило,

в дорозі іншому віддай.

**

Спочинь, як важко на раменах,

та ліні тлустій не скорись.

І не лякайся хвиль шалених –

в’язкої твані стережись!..

**

Не забуваймо: все відтане,

мерзлоти вічні і земля...

Коли ж на якір серце стане –

і шторм не зрушить корабля!..

**

Гучні слова і грім овацій

від горя людство не спасуть.

Лиш діло,

           труд,

                  робота,

                            праця –

всього на світі вічна суть.

***

Хай розум зважить кожен вислів,

відкинь фальшиве – без жалю.

Існую, кажуть, доки мислю...

Але живу – доки люблю!..

**

Нема життя без сонця й руху,

без мови – знай! – немає нас.

Лиш рідне слово – Фенікс духу,

ним воскресаєм повсякчас.

 

НАСНАГА

Її збирав я від колиски

із теплих матері долонь,

з пісень – по краплі – українських,

по зерну – з піль і оболонь.

Несла весна мені дарунки,

і сяйво радісне – зоря.

І пахло щедрістю медунки

розквітле слово кобзаря.

То ж як розхлюпати наснагу,

що з нею кожен – як орел?..

Коли ж відчую знову спрагу –

до рідних припаду джерел.

Бо вся наснага від народу.

Її ніхто, ніхто не руш...

Вогнями хрещені, ми зроду

не ділим навпіл власних душ.

Якщо любов –

на повну міру!..

І чесний спів не знає меж.

І чим живем, і в що ми вірим –

того й вогнем не відбереш.

***

Єдиний раз співає лебідь.

З останніх сил! З останніх сил –

Твори своє високе небо

Дерзань, і поступу, й краси.

І хто б не був ти: чи плугатар,

Учитель, зодчий чи поет, =

Лише тобі свій шлях здолати.

З останніх сил – ще крок вперед!..

Відступить смерть лиха і грізна,

Не здійснить ворог намір злий,

Допоки йде з тобою пісня,

Допоки дух твій ще живий!..

 

НАСНИТЬСЯ ХЛІБ

В якому буде це столітті?

З пластмаси – нерви. З неба – шовк...

Нейронній зірці Аеліті

якісь там лицарі в зеніті

підкинуть штучний пиріжок!..

І, зарядивши сексом роги,

на мові буйволів і сов

складе їй робот клишоногий

вінок сонетів про любов.

А дні летітимуть шалені,

як синтез доль і перепуть.

Та враз чиїсь проснуться гени,

і все охопить – крові бунт!..

І мисль ударить, як стихія:

куди?.. і як?.. чи люди ми?..

І відчайдушна ностальгія

замає крильми над людьми.

І хтось почує сміх малечі,

побачить мальви, сонях, кріп...

Насниться хліб, що просто з печі

виймає мати... Житній хліб!..

А там – подвір’я сивий клаптик,

де батько запрягав коня...

І вже – на тисячу галактик

душа цей світ не проміня!..

 

ДЕНЬ

Із ночі обрій ще не вицвів,

ще сплять захмарені гаї,

і ранніх птахів ще лисиці

лякають тявканням своїм.

Ще вовк старий серед поганок,

бува, озветься... Вий не вий –

це тільки сполохи, світанок,

за ним, як доля, – день новий!..

Він гряне, сонячний, повсюди,

перейде ріки вперебрід,

і перелатаних опудал

вітри зметуть останній слід.

***

Чи судилося так?

Все негода надворі,

все щось доля недобре пряде.

Не вписавсь я в єдиному хорі

ані тут, ані там, аніде!..

Може, й краще: не зрадивши ліри,

не схилять голови таки вниз...

Й до останнього подиху вірить,

що й тебе – зрозуміють колись...

 

ХТО БУДЕШ ТИ?

Оцих думок тривожний рій!

Щодень кружляють без причалу.

Хто будеш ти, нащадку мій?

Кому прийдешність я вручаю?

Кому пісні, і мова, й сміх?..

Не затягло б колючим терном!..

Кому віддам надій моїх

під серцем виношені зерна?..

Невже усе, усе – навік?..

І біль востаннє серце стисне,

бо вже ні вишень, ані рік,

ні звуку з поля материзни.

Мої тривоги зрозумій.

Вітрам ядучим не скорися.

Хто будеш ти, нащадку мій?

Крізь невідомість – озовися!..

 

МОВЧАННЯ

Блажен, кто молча был поэт…

                            О.Пушкін

Чи справді так?..

Це навіть страшно!..

Мов біля скроні пістолет.

Невже й тоді, як тисне зашморг

   (тому й мовчить!), блажен поет?..

   Ми ж не жили. Ми животіли

   Поміж колючих огорож.

   Було, що часом белькотіли,

   «приправя горькой правдой ложь».

     Які ж огидні ті хорали,

     хвалебна патока густа,

     коли нам чоботом ставали

     на обезкровлені вуста!..

     Коли нахабні коновали

     нас мором гнали в чорний «рай».

     Коли і думать не встигали:

     то доганяй, то обганяй!..

     Тепер, як стали сміливіші,

     нехай признаються боги:

     чи є у світі що страшніше,

     як перед совістю борги?

       Я хочу сонцю ще радіти,

       творити долю наяву.

       Добром зустрінь мене, мій світе!

       Я твій. Для тебе я живу.

       Тому і треба не ячання

       І не прищемлений язик.

       О ні!.. Не золото – мовчання,

       коли душа здіймає крик…

 

НЕЗНАНОМУ ДРУГОВІ

Можна втратити все – й не журитись,

знову шлях віднайти і пройти.

Можна жить між людьми – і згубитись

в заметілі буття й суєти.

Та найгірш – як відвернуться люди:

не замінить їх рай-виднокруг.

Я не знаю того, хто ти будеш,

та найвище імення – то друг!

Буде пізня чи рання дорога –

ти прийди, до плеча прихились!

Може, й жив я, мій друже, для того,

щоб з тобою зустрітись колись.

***

Моїх братів,

що гордими зросли,

віками гнули у холопи.

Моїх братів –

                  циклони рознесли

по всіх канадах і європах.

Моїх братів

стріляв смердючий кат,

фашисти прирекли до смерті.

Моїх братів розтерзано стократ,

щоб з України –

                  шкуру здерти!..

Моїх братів

зчорнілих, як рілля,

живцем схоронено доволі.

Моїх братів –

                  народить ще земля,

як родить хліб на ріднім полі!..

соняшник

Соняшникове літо як спомин про невидану збірку віршів для дітей.

 

ДЕРЕВО ПРАВДИ

Я дерево Правди,

гіллясте, живуче,

стою я на вітрі,

квітую на кручі.

Ні ворог,

ні ворон,

лихий і проклятий,

співучого віття

не зміг обкарнати.

Я вічне! Магічне.

Живе. Титанічне.

І якщо негоди

знесуть при землиці, –

здіймуся з глибин я,

з цупкого коріння,

а корені вирвуть –

воскресну з насіння.

Постану зі звуку, з каміння і криці,

із крихітки листу, зеленої глиці.

В зимі – не схолону,

у морі – не втону,

в огні не згорю я, не згину в падучій.

Я дерево Правди.

Народ я могучий!

                  1966 р.

Добірку поезій Йосипа Дудки підготувала його донька Надія КАРПЕНКО.

Новини

«Конотопські читання»: новий формат ХІІ науково-практичної конференції

11-11-2021

Сьогодні, 11 листопада 2021 року, відбулася чергова щорічна науково-практична конференція «Конотопські читання-ХІІ», що була започаткована у 2010 році.

Четверті "Петровські читання"

11-11-2021

Четверті «Петровські Читання», присвячені 85-річчю від дня народження і 25 річчю від дня смерті Геннадія Терешковича Петрова, талановитого журналіста, патріота...

ІІ Всеукраїнська науково-практична інтернет-конференція «Сумські історико-краєзнавчі студії»

29-10-2021

28 жовтня 2021 р. на базі комунального закладу Сумський інститут післядипломної педагогічної освіти в он-лайн режимі відбулася ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція...

"Переписна книга Білопільської сотні 1673 року": презентація в Білопіллі

15-10-2021

"Презентували в Білопіллі разом із Oleksandr Riznichenko нашу спільну працю "Переписна книга Білопільської сотні 1673 року". Щиро вдячні за підтримку...

70 років Шамілю Акічеву

28-09-2021

Почесному краєзнавцю України науковому співробітнику  Конотопського міського краєзнавчого музею імені О.М. Лазаревського Шамілю АКІЧЕВУ Вельмишановний Шамілє Мулламовичу! У цей визначний день від імені Правління та усього...

На Конотопщині відкрили пам’ятний знак видатним землякам

30-08-2021

У центрі села Шпотівка Дубов’язівської селищної ради Конотопського району відкрили пам’ятний знак братам Тимошенкам. Три брати залишили по собі вагомий...