Вівторок, 05 квітня 2022 16:31

Національний спротив на Сумщині: досвід 20-30-х років

Національний спротив на Сумщині: досвід 20-30-х років

Нині всі ми живемо у велику історичну добу, коли триває героїчний спротив Українського народу російській навалі, яка почалася 24 лютого 2022 року. Найкращі сини і доньки України захищають рідну землю від московських загарбників у лавах ЗСУ, формуваннях Тероборони, займаються волонтерською діяльністю, передають розвідувальну інформацію про пересування ворога, допомагають нищити його на всіх напрямках.

«Доба, жорстока як вовчиця», за словами Ольжича, вимагає від кожного максимального напруження сил, нервів, залучення всіх необхідних знань і навичок задля наближення Перемоги. Одним з ключових факторів нашої переваги над ворогом, який демонструє в ці дні Українська Нація, є її масове «покозачення», тобто, як і в давні часи, - згуртування і мотивація, усвідомлення себе тим ланцюжком поколінь, на долю якого випало продовжувати Справу дідів і прадідів. Не останню роль у цьому відіграє досвід минулих епох, особливо не так далекий від нас період спротиву російсько-більшовицьким загарбникам, який увійшов в історію, як „народна війна”, або „повстанський рух 20-х-30-х років ХХ століття”. Рівно сто років, які відділяють два покоління українських героїв – це той проміжок часу, коли можливо і важливо не лише провести історичні паралелі, але й ознайомитися з біографіями повстанців, методами боротьби, тактикою, особливостями та її розмахом.

Окрема тема – мотиваційна. Для нас – усвідомлення себе частиною єдиного історичного процесу боротьби за волю України; усвідомлення – через ознайомлення з документами. Для ворога – усвідомлення долі, яка чекає його на землях Сумщини, або, точніше кажучи – в землях.

Публікація архівних документів з історії боротьби проти російських окупантів на Сумщині у 1920-х–30-х роках минулого століття є надзвичайно актуальною, бо зазначений період в історії нашого краю дотепер висвітлювався не завжди об’єктивно. Сьогодні поступово, крок за кроком, українська історична наука долає завали безпам`ятства, які утворилися внаслідок політичних потрясінь ХХ століття. З`являються „cвіжі,” ідеологічно не зашорені, оцінки багатьох подій та явищ вітчизняної історії, „виринають” нові, раніше невідомі імена, які відіграли визначну роль у цих подіях.  Це стосується і Української революції 1917-1921 рр., і боротьби ОУН-УПА, і теми політичних репресій та голодоморів. Ось тільки про те, що ж творилося у 20-ті роки – роки „будівництва соціалізму” в українських селах, хуторах та прилеглих до них лісових масивах – мовчанка... І це при тому, що часто „дійові особи” тих таємничих подій вже „засвічені” історичною наукою й „канонізовані” українською спільнотою, як активні учасники попереднього періоду – Української революції 1917-1921 рр. Більше того: інколи біографії провідників та учасників Селянської війни початку ХХ століття та самі їх ідеї знаходили своє продовження в подіях 1940-х–1950-х років. Так значна частина „Нарису історії ОУН”, підготовленого П. Мірчуком1, містить детальні звіти про підпільну і партизанську боротьбу 20-30-х років зі східноукраїнських земель, зокрема і Сумщини. А перший створений відділ УПА носив назву „Холодного Яру” – славнозвісного повстанського формування 20-х років на території сучасної Черкащини. Говорячи про Холодний Яр, варто зазначити й те, що на однойменному романі Ю. Горліса-Горського2 у міжвоєнний період було виховане ціле покоління патріотів у Галичині та за кордоном. Втім, свій „Холодний Яр” (і часто не один) був у кожній губернії…

Замовчування і перекручування фактів про повстанську війну українського селянства 20-30 років ХХ ст. на думку окремих дослідників має і наукове й політичне підґрунтя. Щодо науки, то безкритично взявши за основу мемуари учасників Перших Визвольних Змагань (переважно – кадрових військових, а часто й суперників повстанців) окремі сучасні історики перейняли від них здебільшого негативне ставлення до селянського повстанського руху, т. зв. отаманщини, як синоніму анархічності, стихійності, нефаховості у військових питаннях. Звідси і оцінка воєнних можливостей та успіхів повсталих, ніби чогось другорядного порівняно з діями регулярних армій (тієї ж УНР, наприклад). Політична ж причина замовчування розмаху повстанського руху на нашу думку полягає у прагненні приховати від народу його здатність до опору, збройної боротьби і взагалі до протесту. Це і є та маніпуляція історичною та суспільною свідомістю, яка ставить на меті відібрати в українців героїчну складову їх минулого. Тому першочерговим завданням архівістів, у царині використання інформації, сьогодні вважаємо оприлюднення документів – свідків боротьби нашого народу за свої людські, національні, соціально-економічні права та духовні цінності.

У радянській історіографії про партизанську боротьбу зазначеного періоду писалося як про бандитизм. Фактичний матеріал із вказаної проблеми міститься у працях, написаних очевидцями тогочасних подій: М. Савельєв “Экономические причины кулацких восстаний“ (1919 р.)3, М. Равич-Черкаський “Махно и махновщина”4, Р. Ейдеман “Борьба с кулацким и повстанческим бандитизмом“ (1921 р.) 5, “Очаги атаманщины и бандитизма“ (1921 р.)6, “К вопросу о борьбе с бандитизмом” (1922 р.)7. Дукельський “ЧК на Украине” (1923 р.)8. Хоч інформація у згадуваних працях подається тенденційно, з прокомуністичних позицій, але при цьому наводиться чимало конкретних фактів, свідчень очевидців, що є  важливим для аналізу повстанської боротьби та подальших пошуків.

Дані про повстанську боротьбу у 1917–1920-х роках є у праці “Українська РСР у період громадянської війни (1917 – 1920)”9, що вийшла друком у 3-х томах протягом 1967–70-х років. Також цікавим у сенсі фактичного матеріалу є праці: О. Кучера “Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921 – 1923 рр.” та колективна монографія «Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922)»10, яка, крім того, ще й  розкриває стиль та методи роботи цього «караючого меча революції».

Збірник документів з історії ВЧК “На защите революции”11 має чимало інформації про повстанські виступи на Сумщині, спрямовані проти більшовицької влади, а також про існування дієвого національного підпілля.

У діаспорній історіографії ґрунтовних робіт, присвячених питанню “отаманщини”, як називали повстанський рух в Україні, немає, за винятком дослідження В. Плюща “Боротьба за Українську державу під совєтською владою.”12 Окремі дані про партизанську боротьбу 1917–1920 років знаходимо у мемуарах очевидців. Так  інформацію про повстанський рух у північних районах теперішньої Сумщини знаходимо у книгах “Вороніж та його околиці”13, а також “Під сонцем обездолених”14 Григорія Сірика, що зараз мешкає в Канаді, маловідомій книзі Р. Суслика  “Криваві сторінки з неписаних літописів” та у розвідках М. Вербицького “Найбільший злочин Кремля” і О. Калиника “Що несе з собою комунізм?”15 З протилежного боку цікаві фактичні матеріали містяться в спогадах одного з учасників боротьби за радянську владу І. Міхна16. Серед нещодавно перевиданих в Україні книг добрий матеріал  із цієї тематики дає дослідження С. Підгайного “Українська інтелігенція на Соловках”17 та праця С. Мечника “Від оприччини до КГБ”18. Окремо слід відзначити унікальну працю В. Кука “Колгоспне рабство”19, яка наводить багато прикладів жахливого соціально-економічного становища селян, як однієї з головних причин повстанського руху. Цю книгу, перевидану сьогодні в Україні Центром досліджень визвольного руху,. не можна віднести до діаспорної історіографії, оскільки писалась вона 1952 р. в Україні, в умовах глибокого підпілля.

Останнім часом в Україні історіографія означеної проблеми дещо розширилась.

178044b1339d92618b3b1af938fc75de l

Ґрунтовною роботою щодо вивчення повстанського руху в Україні 1917 – 1920-х рр. займався історик Роман Коваль (“Героїзм і трагедія Холодного Яру”(колективна праця)20, “Отамани гайдамацького краю. 33 біографії”21, “Багряні жнива Української революції”22, “Отаман Орлик”23 та інші праці). Велику роботу по дослідженню повстанського руху на Сумщині здійснено П. Ісаковим у середині 90-х років. Її результати друкувалися у часописі “Сіверянський літопис”24, була захищена кандидатська дисертація.

Певною спробою документального вивчення підпільно-партизанської боротьби на Сумщині стала праця “Залізом і кров’ю”25 яка вийшла друком у 2001 році. Окремі факти про повстанську боротьбу є у двохтомній праці І. Біласа “Репресивно-каральна система в Україні. 1917 – 1953” та В. Улянича “Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921-1933 роках.”26  Досить вдалими є спроби систематизувати відомості про повстанську боротьбу на регіональному рівні і у працях В. Дмитрука Вони боролися за волю України27 та В. Ревегука За волю України28.

Протягом останніх років з`явилося кілька наукових розвідок, присвячених окремим аспектам руху Опору 20-х – 30-х років ХХ століття. Це такі, як: Українські Соловки29 Д. Веденєєва і С. Шевченка та  Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин “ворогів народу” в Україні (1917-1953 рр.)” Т. Вронської30. Слідом за Р. Ковалем та В. Ревегуком спроби виписати історичні портрети окремих героїв підпільно-партизанської боротьби простежуються і в статтях П. Ісакова31 та В. Коротенка32. Цікаві статистичні відомості, щодо масштабів повстанського руху, знаходимо також у науковій розвідці В. Піскун33.

Зрозуміло, що прагнучи подальшого серйозного наукового вивчення теми повстанської боротьби на Сумщині, запити дослідників все частіше звертаються до архівів.

У Державному архіві Сумської області є справи, що пов’язані з т. зв. “політичним бандитизмом”. Вони знаходяться у різних фондах, де зосереджені матеріали різних структур і установ радянської влади, діяльність яких була якимось чином пов’язана з цією проблемою. Серед таких документів є: військові накази, відозви, постанови ВЦВК, ВУЦВК, листування радянських органів влади, протоколи повітових профкомів, інструкції і постанови РНК, рапорти військові і міліційні, звіти ЧК, телефонограми, шифрограми, сюди ж можна віднести документи Державної Варти доби Гетьманату.

Усі ці джерела створюють достатнє документальне тло для подальшого опрацювання теми повстанського руху на території теперішньої Сумщини. Але, як і кожна тема, а особливо, така динамічна, як повстанський рух, має починатися з документального пояснення причин масової партизанської боротьби. Наголошуючи на масовості цього явища, опираємось на висновки, зроблені П. Ісаковим. Так, за його підрахунками, у 1919-1923 рр. на території сучасної Сумської та прилеглих районах Чернігівської областей діяло 106 (!) антибільшовицьких повстанських загонів34, загальна кількість партизанів у яких за різними оцінками доходила до 40 тисяч. Із них тільки у Глухівському повіті  відомо 56 таких загонів. Тут існувала ціла повстанська республіка, загони якої боронили рідну землю від загарбників. Більшовицькі каральні експедиції і продовольчі загони помічали свій шлях розстрілами заручників, концтаборами, грабунком українських селян, нищенням духовних святинь. На території Роменщини, Глухівщини, та інших повітів були розташовані концтабори, куди відправляли заручників, захоплених у селах, часом неповнолітніх, віком 14-15 років, які утримувались понад 3 місяці.35 Спеціальна інструкція за підписом голови “Совнаркома УССР” Х. Раковського повчала командирів каральних загонів як треба поводитися з непокірними селянами, передбачаючи повне знищення, спалення населених пунктів у разі підтримки повстанців.

У пересічного читача від поданої вище короткої інформації може виникнути сумнів: “каральні експедиції, концтабори, заручники, розстріли, знищення сіл” – чи укладачі, бува, чого не наплутали? Адже ці методи – з арсеналу “Третього рейху”!

Ні, не наплутали… Тому й тримався так довго цей “останній бастіон” радянської історичної науки, бо оприлюднення документів неодмінно “виводило” на одне запитання: “Якщо не “десь там”, в Галичині чи на Волині, а тут, на Слобожанщині, Посуллі та Сіверщині прадіди і прапрадіди багатьох з нас були учасниками збройного руху Опору, підпілля або саботажних акцій, ставали добровільними помічниками та інформаторами партизанів, зазнаючи переслідувань від радянської влади тільки за те, що любили свою землю і захищали її, то ким були прибулі з Півночі партійці й чекісти, бійці “частей особого назначения” і “продотрядов”? ” Ким були організатори комун та колгоспів, активісти, агітатори проти власності, Бога і традицій – всі ті, кого називають “борцами за советскую власть”, кому і по цей день височать пам`ятники, а їх іменами названі вулиці і школи?

Як бачимо, складність теми та порушуваних нею світоглядних проблем спонукає нас детально висвітлити не тільки причини повстанського руху в Україні, але й спробувати відтворити документальне тло основних політичних подій того часу. Є побоювання, що без їх висвітлення, для ширшого загалу, повстанська тематика 20-х так і залишиться набором розрізнених історичних фактів.

1917-1918: зародження повстанського руху

У 1917 році в процесі національного відродження постала українська держава. Проте шлях її утвердження не був легким. В Україні залишалося чимало невирішених проблем, зокрема, земельне питання. На місцях і, особливо в прикордонних районах України, яким була Сумщина, влада Центральної  Ради була формальною. Надії на мирні перетворення обірвала війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки. Через скептичне ставлення лідерів Центральної Ради до військового питання УНР не мала достатньої кількості боєздатного війська. Цей факт дуже ускладнював оборону молодої республіки. Селянство зайняло вичікувальну позицію. Його мало цікавили відмінності програмних засад політичних партій, їхні гасла. Єдине чого воно прагло – працювати на своїй землі. Але хто стоїть осторонь великих політичних процесів, тим більш, якщо ці процеси стосуються його безпосередньо, то за нього його долю вирішуватимуть інші. Більшовики принесли в Україну війну і голод. Їм не потрібні були українські селяни, але вони прагли українського хліба, щоб утримати свою владу в Росії та роздмухувати “пожежу світової революції” на решту країн. Український селянин швидко зрозумів, чого прагне від нього радянська влада. Багато хто починає хапатися за зброю, щоб боронити свою родину, своє майно. Стихійно з’являються повстанські загони, що в     офіційних радянських повідомленнях часто іменуються “бандами”. Розгортається жорстока боротьба.

Населення теперішньої Сумщини здебільш позитивно ставилося до Центральної Ради, зокрема, підтримку українських органів влади часто декларували селяни, які становили 80 % населення нашого краю. Так, у відомостях про політичне життя в Ромнах за період з 1 по 8 грудня 1917 р. зазначалося: “С изданием универсала об автономии Украины, в уезде образовываются сельские спилки, которые всеми силами поддерживают Центральную Раду и генеральный Секретариат“36, також, у “Сведениях о событиях политической жизни в гор. Ромнах и Роменском уезде с 1-го на 8-е января 1918 года“ говорилося, що “В городе Ромнах и пригородных селах расквартирован 18-й пехотный запасной полк. С времени украинизации этого полка не наблюдалось выпадов в сторону преступности…37 Як бачимо українізація позитивно впливала на військову дисципліну, адже тепер вояки знаходилися на власній землі і мали боронити рідну країну. Для України це був час, коли негайно треба було розбудовувати власне військо. Нерішучість Центральної Ради щодо цього питання згодом дуже боляче далося взнаки.

4 (17) грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний з ініціативи Київської Ради робітничих депутатів для переобрання Центральної Ради. До Києва з’їхалися здебільшого прихильники Центральної Ради, які прийняли постанову про довіру і недоцільність її переобрання.

Напередодні 3 (16) грудня 1917 р. на підставі постанови Раднаркому РСФРР було складено Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, в якому, хоч і визнавалася Українська Народна Республіка та її право відокремитися від Росії чи вступити в договір з Російською республікою про федеративні відносини, але Центральна Рада звинувачувалася у невизнанні радянської влади в Україні. Маніфест закінчувався погрозою – в разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин -Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні. Генеральний Секретаріат УНР відкинув вимоги більшовиків, а Київська Рада робітничих депутатів прийняла постанову з приводу ультиматуму, в якій зазначалося, що Рада Народних Комісарів хоче зробити замах на Українську республіку. Зрозумівши, що мирним шляхом захопити владу в Україні немає шансів, більшовики залишили з’їзд і переїхали до Харкова, де 11–12 (23–24) грудня 1917 р. зібрали І Всеукраїнський з’їзд Рад. Він проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, було обрано радянський уряд. Отже, більшовики у своєму ультиматумі вимагали визнати радянську владу в Україні ще до її проголошення. Створення радянського уряду в Україні давало підставу твердити, що не Радянська Росія збирається воювати проти України, а Харківський уряд бореться з Київським. Про тогочасні події радянський історик М. Попов у 1928 році писав: “Наша партія на Україні після Жовтня не могла взяти влади в свої руки, бо не була ще досить міцна. Вона мала проти себе з’єднаний фронт українських національних соціалістичних партій, що спиралися на компактні маси української дрібної буржуазії, насамперед селянства. Не відколовши хоч би частину цих мас від впливу національних соціалістичних партій, не можна було думати про здобуття влади.38 Про ситуацію в Україні говорив тоді і більшовик В. Затонський: “Наше становище тут погіршується тим, що ми представляємо собою партію великоросів.39  Дійсно, у харківському з’їзді взяли участь делегати від 96 Рад з 300, що діяли в Україні. Власне українців серед них було небагато: В. Затонський, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, а решту складали росіяни та євреї, до того ж вони були членами РСДРП(б) – територіальною агентурою більшовиків Росії, котрі використовували їх для здійснення своїх планів в Україні.

Загальна тактика більшовиків зводилася спочатку до того, що їхні загони захоплювали українські міста і проголошували там радянську владу. У тих акціях допомагали їм більшовицькі бойові дружини, які складалися з місцевих, переважно міських, елементів. Ця тактика відповідала політиці В. Леніна, метою якої було створити враження, що воює проти Центральної Ради не російський радянський уряд, а солдати, селяни і робітники України, котрі прагнуть скинути небезпечну для них владу40.  

З Харкова на Київ насувалися війська Муравйова, а з Гомеля на Чернігів і Бахмач армійська група Берзіна. Їм на допомогу з Брянська через усю Сумщину рухався загін А. Знаменського. Називався він “Первый Московский красноармейский отряд особого назначения“. Особовий склад загону становили робітники фабрик і заводів Благуше-Лефортовського району Москви. Дорогою він поповнився робітниками Брянська41.

Тактика більшовиків виявилася успішною. Їхня пропаганда іноді доходила до політично малосвідомих селянських мас, які за обіцянками соціальної справедливості, економічної рівності й миру не бачили дійсних планів В. Леніна та його прихильників. Ця пропаганда знайшла також сприятливий ґрунт між анархічно налаштованими солдатами. Внаслідок цього Центральна Рада невдовзі почала втрачати свій вплив. Народні маси, не маючи належного проводу, переходили подекуди на бік більшовиків, а ще частіше займали нейтральну позицію в україно-російській війні. Оголошували ганебний “нейтралітет” і деякі українські військові частини…

Відносно легке захоплення більшовиками міст України пояснювалося тим, що їхнє населення було в більшості неукраїнського походження. Щодо українців, які мешкали у містах, то вони (переважно інтелігенція) були національно свідомими. На жаль, у той критичний час українці не проявили належної згуртованості, на їх свідомість ще тисли століття царської неволі й русифікації.

Від навали російських більшовиків на Сумщині боронилися українські військові частини, добровольці Куреня Смерті ім. кошового Івана Сірка, Вільне Козацтво, Січові Стрільці. Велика частина населення ставилося нейтрально до воюючих сторін, проте саме селянство стало згодом основним ресурсом українських підрозділів. З приходом більшовиків населення краю швидко зрозуміло, що їхня політика спрямована на викачування всіх багатств з України на користь Радянської Росії. Селяни почали потерпати від масових реквізицій, організованих червоними військами. В різних місцях починають спалахувати поодинокі повстання, викликані грабіжницькою більшовицькою політикою. Але широкого розмаху антирадянський повстанський рух на початку 1918 року ще не набув.

Займаючи українську територію, більшовики негайно бралися до реквізицій і розстрілів. 18 січня 1918 р. зі станції Хутір-Михайлівський і Конотоп було відправлено до Москви і Петрограду 140 тис. пудів цукру. За день-два мали відвантажити близько 200 тис. пудів борошна42.

Тим часом на Сумщині тривали оборонні бої. Шостку до 14 січня 1918 року обороняв загін Вільного козацтва. Його було витіснено переважаючими петроградськими і московськими робітничими загонами. З 8 по 25 січня 1918 року ділянку фронту Бахмач-Конотоп від військ Берзіна, що насувалися з боку Гомеля, захищали курсанти І Військової школи ім. Богдана Хмельницького під командуванням Р. Косенка (згодом А. Гончаренка). Їх було близько 500 чоловік. Саме вони 29 січня прийняли бій під станцією Крути.

Ще 21 листопада 1917 р. більшовики зробили спробу повстання в Лебедині. Для допомоги українській армії місцеві жителі Охтирки створили загін. Запеклі бої тривали в районі Хотіні та Юнаківки. На допомогу більшовикам відряджалися до України й т. зв. “інтернаціональні загони. Так, біля Миропілля на допомогу відділам Червоного козацтва В. Примакова була сформована сотня, куди увійшли німці, чехи, словаки, мадяри. В інших містах з’являються загони латишів і китайців.

Зразу ж після зайняття української території російські радянські війська починають пограбування українського населення, чинять насильство проти нього. 12 березня було пограбовано промислове устаткування з підприємств Конотопу і вивезено до Курська. У січні 1918 р. у Тернах піднялося повстання, викликане грабунками з боку більшовиків. Повстання було придушене загоном червоних, на чолі з І. Міхном, що прибув з Харкова. Детально і колоритно описує він сам партійну роботу тих часів:

«Часть людей вернулась из тюрем. Я старался, в первую оче­редь, завербовать их в актив, чтобы сделать из них зачинщиков погромов помещичьих усадеб, раздела их имущества. Они долж­ны были повести за собой крестьян. В то время никто не спра­шивал у тюремщиков, за что они сидели: уголовник он или политический. Надо было сформировать отряды активистов, ко­торые могли бы повести за собой остальных на разгром помещи­чьих усадеб. (…)

Эти директи­вы свыше распространялись везде по сёлам. По большевистской программе всё отобранное у помещиков и капиталистов должно было стать государственным достоянием. Но набожные крестьяне отказывались это делать, боясь греха. Сельскую молодёжь, проживающую в городе, быстро обработа­ли, сделав её атеистами, способными убивать кого угодно и от­бирать что угодно. Она и направляется партией в деревню для реализации партийных замыслов» 43.

Як бачимо, основна ставка у кадровій роботі більшовиків робилася на люмпенів. Селянство з його традиційним укладом життя і релігійністю було своєрідним бастіоном моралі у вируючому морі пристрастей, «підігрітих» вищезгаданою ідеологічною роботою.

У Сумах, Конотопі, Ромнах, Глухові та інших містах теперішньої області відбувалися розстріли бійців українських частин, які потрапили до більшовицького полону. Із навколишніх сіл брали заручників, доки продовольчі загони грабували села. Роком пізніше «вождь» більшовиків- Ленін обґрунтує моральне право на заручництво так: «Отметим только, что наиболее близкие к Советской власти мелкобуржуазные демократы, называющие себя, как водится, социалистами, например, некоторые из “левых” меньшевиков и т. п. особенно любят возмущаться “варварским”, по их мнению, приемом брать заложников.

Пусть себе возмущаются, но войны без этого вести нельзя, и при обострении опасности употребление этого средства необходимо, во всех смыслах, расширять и учащать»44.

15 січня 1918 року В. Ленін надсилає до Харкова Антонову-Овсієнку й Орджонікідзе майже панічну телеграму: “Заради бога, вживайте енергійних і найбільш революційних заходів для відправлення хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня...45

26

Повідомлення про оголошення на Чернігівщині воєнного стану. ДАЧО. Ф. Р. 49, оп. 1, спр. 1, арк. 99.

У телеграмі 22 січня “вождь” більшовиків нагадує: “Продовжуйте, заради бога, з усієї сили добувати продовольство, організуйте спішно збір і зсипання хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя. Вся надія на Вас, інакше голод на весну неминучий46. Так, коштом пограбування українських селян більшовики рятували своє становище в Росії.

У січні 1918 року Центральна Рада оголосила Четвертий Універсал, що проголошував незалежність УНР. 9 лютого делегація УНР підписала договір про мир з Центральними державами. Німецькі та австро-угорські військові діячі передбачаючи, що Центральна Рада не впорається з більшовиками, запропонували їй військову допомогу. За Брестським договором, від 18 лютого (3 березня) 1918 р., між Центральними державами та Росією - Україна мала звільнитися від російських військ. Невдовзі розпочався спільний наступ українських та союзницьких військ.

Залишаючи Україну, більшовики намагалися прихопити якнайбільше матеріальних цінностей. У Конотопі, втікаючи реквізували 273 тис. карбованців, у Глухові розстріляли близько 400 чоловік, у тому числі й учнів місцевої гімназії47. Чи не правда, - все це нагадує події, які відбуваються у нас на очах: катування українців путінською ордою в Конотопі, Тростянці, Охтирці, або російський геноцид у Бучі (Київська область)?

Репресії червоних викликали відплатні акції. Наприкінці березня – на початку квітня вибухнуло повстання проти більшовиків у Білопіллі. На його придушення було кинуто війська 5-ї Радянської армії під керівництвом Р. Сіверса, що вже мала досвід каральних експедицій під Лебедином та в інших повітах. З наближенням фронту Білопілля було звільнене від більшовиків. Такі ж повстання відбувалися в Глухові, Конотопі, Лебедині, Сумах. Наступ німецько-автрійських військ та українських військ завдав сильного удару по більшовиках. За офіційними радянськими даними, у травні 1918 р. у складі парторганізацій України залишилося не більше 1 тис. чоловік, і навіть у великих центрах Києві, Харкові, Одесі залишалося по 40-70 більшовиків48. 80 % більшовиків виїхало до Росії. Звузилася їх соціальна база. Був розпущений Народний Секретаріат. Проте, більшовицька агентура ширилася в Україні досить активно.

Із відходом більшовиків на схід мало б початися мирне життя, та чимало проблем виникало у зв’язку з присутністю німецьких військ. Центральна Рада слабко володіла ситуацією в Україні. Не дочекавшись від неї обіцяної продовольчої компенсації за військову допомогу, німці самі почали примусово вивозити продукти, карати українських селян. З союзників вони перетворювались на окупантів. Пізніше це стало однією з підстав для розгортання селянського партизанського руху проти німців. Найбільші “політичні дивіденти” від цього отримали більшовики, які іноді очолюючи стихійні повстанські загони одночасно вели пропаганду і проти самої ідеї самостійності України, тоді, як українські партії були дезорієнтовані. Принаймні, якщо про діяльність у той час яких-небудь українських повстанських загонів в південних повітах сучасної Сумщини нічого не відомо, то на півночі вони діяли. І причина тут була не в більших або менших політичних симпатіях населення до влади, а, скоріше, в зручніших природніх умовах. Ліс “вбирав” у себе залишки тих місцевих “куренів смерті”, загонів “Вільного козацтва”, Cічі”, народного ополчення,  які, здобувши міліарний та політичний вишкіл у недавніх зимових боях проти більшовиків, не збиралися миритися з новими окупантами.

1919: всі проти всіх 

Тим часом, у травні, в результаті переговорів між німецько-українською та російською делегаціями в Курську було окреслено кордони України із Радянською Росією за демаркаційною лінією. Цим же договором встановлено “нейтральну зону” – територію завширшки 10 км. між кордонами Росії і України з північного заходу на північний схід по території Чернігівської губернії. З українського боку ця зона йшла по лінії Суджа – Любимівка – Кореневе і залізниці Кореневе – Рильськ. З російського – по лінії: Мазепівка – Степанівка – Нижня Груня і перехрестя залізниці Кореневе – Льгов та дороги Олександрівськ – Скрилівка – Крем’яне – Мала Локня – Черкаське Поречне – Курочка – Шинавка – Пушкарське – Руська Конопелька49. Від України “відсікався” район Середино Буди. Ця територія, через безконтрольність та наростаючий інтерес з боку Раднаркому Росії поступово стала місцем діяльності безлічі більшовицьких, анархістських і просто бандитських загонів, що робили постійні напади на українську територію, звідти засилалися агенти для підривної роботи в Україні. Вистачало тут і формувань без певного політичного «забарвлення», які, тільки отримавши відповідний політичний провід могли «хитнутися» в якийсь бік.

З вигнанням радянських військ і утвердженням Гетьманату  в Україні знову не вдалося створити влади, яка б опиралася на широку народну підтримку. Подекуди її підточувала більшовицька пропаганда, яка нерідко мала успіх, особливо на селі та німецька політика економічного визиску України. Якраз, повстанський рух у Глухівському, Кролевецькому, Шосткинському районах почався як партизанська війна проти більшовиків, потім проти німців і Скоропадського. Базою цього руху, як уже зазначалося, стали залишки українських частин, що уціліли після першого більшовицького наступу.

Населення не покладалося ні на яку владу, а розраховувало лише кожен на себе. Відповідно, ніякого спільного фронту проти загарбників бути не могло, що сприяло легкому просуванню більшовиків по території краю. Така ситуація обумовлювала в подальшому появу великої кількості повстанських загонів у відповідь на більшовицький терор. Було згаяно багато часу: якщо державна влада не могла оборонити Україну, то стихійному повстанському руху було набагато важче це зробити.

***

Після падіння в результаті повстання Директорії Гетьманату П. Скоропадського, радянська Росія починає нову війну проти УНР. З початком січня 1919 р. більшовицькі війська захопили Харків. Станом на 10 січня більша частина Сумщини (за винятком південно-східної частини) знаходилася під владою червоних. 12 січня захоплено Чернігів, 19 січня – Полтаву. 22 січня більшовицькі партизанські загони, що діяли у межах повіту, захопили м. Ромни50.

Лише 16 січня 1919 року, коли більшовики вже просувалися українською територію і захоплювали одне місто за одним, Директорія проголосила стан війни з Радянською Росією. А ще перед цим, 11 січня, Раднарком Росії запровадив продрозкладку: “Все колличество хлеба и фуража, необходимое для удовлетворения государственных потребностей, разверстываются для отчуждения у населения между производящими губерниями“. Термін виконання – до 15 червня 1919 року, з них 70 % - до 1 березня 1919 р51. Російський “революційний уряд України” приймає це рішення до виконання і на окупованій території починаються планомірні і нещадні експропріації хліба, фуражу та іншої сільськогосподарської продукції – “в колличествах, необходимых для удовлетворения государственных потребностей52.“ Певна річ, що потреби ці були продиктовані не українськими інтересами. “За повідомленням комісара пошт, продовольчі посилки значно допомагають постачанню міст, за один день прийшло 37 вагонів продовольчих посилок53.” Отже, червоні війська на фронті підтримували своє існування мародерськими грабунками, допомагали таким чином вижити своїм сім’ям, і це було поставлено більшовиками на рівень державної політики. Газета “Червоний прапор” 28 лютого 1919 р. описувала, як це робиться: “Приходять купки озброєних людей з мішками й беруть не тільки хліб, а все, що тільки можна взяти, й вивозять...54

1

Повідомлення про повстанський рух у Глухівському повіті. ДАЧО. Ф. Р. 100, оп. 1, спр. 22, арк. 3.

У своїй промові на конференції залізничників Московського вузла 16 квітня 1919 року В. Ленін, маючи на увазі воєнні дії на теренах України, відверто заявив: “Ми сподіваємося, що мобілізація, при швидкому просуванні на фронтах, дасть змогу поліпшити продовольче становище тим, ... що на фронті – а ми ведемо війну в найбільш хлібородних і ситих місцевостях – люди, послані туди десятками тисяч, дістануть змогу прохарчуватися і що, через розвиток поштових посилок, вони матимуть можливість негайно допомогти сім’ям”55.

Така політика призвела до того, що в 1919 р. на теренах, окупованих більшовиками, в тому числі й на Сумщині спалахують численні селянські повстання, які в донесеннях названо “куркульськими”. Селяни відмовлялися віддавати продзагонам хліб. Одна з листівок за підписом “Партизани-безвласники”, що діяли на півночі Сумщини, в Глухівському повіті, закликає до боротьби з комуністами: “Хамуністична партія, яка захопила руками робітників і селян владу, намагається закріпити своє панування над трудовим народом. Для цього руками найманців придушує вільний прояв його волі. Ця Робітничо-Селянська влада, яка розікрала народне багатство і зробила всіх трудящих наймитами своєї хамуністичної держави, боїться озброєного народу, адже страшні для всіх пригноблювачів, що живуть працею робітників, озброєні раби, які повстали проти рабства. Геть гнобителів народу!56

4

Оперативна група винищувального загону незаможників Охтирщини по боротьбі з повстанцями. 1920 р. Експонат музею УМВС в Сумській області.

Певні надії такі повстанські загони покладали на рейди великих партизанських з’єднань. 7 травня 1919 р. підняв повстання отаман Матвій Григор’єв, відмовившись виконати наказ більшовиків іти на підтримку радянського уряду в Угорщині57. Григор’єв, розвиваючи успішний наступ, дав наказ своїм військам увійти до Києва, Полтави та Харкова, попередньо засилаючи туди своїх агентів. Відгомін повстання відчувся й на Сумщині. 14 травня 1919 року в резолюції Роменського повітового парткому говорилося:

“Уездный съезд представителей от коммунистических ячеек и волостных комбедов уезда и партийного комитета г. Ромны, обсуждая вопрос о текущем моменте, постановил принять следующую резолюцию: “На измену атамана Григорьева рабоче-крестьянской власти, поднимающей голову контрреволюции подрывающей власть рабочих и крестьян, наводящей панику на рабоче-крестьянские массы, мешающей выкачке хлеба и отказывающей в выдаче излишков, а также мешающей объединению деревенской бедноты, ответить беспощадным террором. Борьбу возложить на волостные исполкомы, комитеты бедноты, коммунистические ячейки и на местную уездную чрезвычайную следственную комиссию”58.

Влада остерігалася, що більшовицький режим залишиться без продовольства, якщо селяни повстануть. Проти всіх, хто вирішив не віддавати комуністам “надлишки” мали застосовуватися терористичні методи. Подібна ситуація, що склалася на всій території України і Сумщині зокрема, викликала обурення у червоноармійців українського походження. Багатьох з них змушували примусово вступати до більшовицької армії, хто ухилявся від мобілізації – могли розстріляти як дезертирів59.

Підстав для таких побоювань було достатньо. Масове дезертирство починається серед червоноармійців 20-го радянського полку, розквартированого в Бахмачі. Кидають роботу і втікають члени Охтирського виконкому. Вороже були налаштовані щодо більшовиків селяни Яструбиного і Стецьківки Сумського повіту. Мешканці с. Атюші відмовились давати хліб, тому Кролевецький ревком відрядив озброєний загін для проведення каральної акції. Селяни відповіли загальним опором. Як свідчать документи, на допомогу карателям мали надійти війська 12-ї армії.

У липні 1919 р. отаман М. Григор’єв загинув від рук махновців. Надію на перемогу повстанського руху, котрий визволив південь України, Єлисаветград, Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Кременчук, ст. Бобринську, Чигирин, Снігурівку, Новомиргород, можна було облишити. Повстанський рух через взаємне поборювання, стихійність хоч і становив для більшовиків небезпеку, але не настільки, щоб повністю звільнити Україну. Окремі повстанські загони мали різне бачення подальшого розвитку та політичного устрою України. Об’єднувала їх ненависть до окупантів-грабіжників, місцевих прислужників, комуністичного режиму.

Іноді на хвилі народного збурення поряд з політичними повстанськими загонами з’являлися і суто кримінальні, або напівкримінальні. Вони відомі і не є предметом нашого дослідження. Попередній аналіз дій загонів на цю тему провів П. Ісаков. Він же наводить приклади про те, що якщо і говорити про бандитизм у прямому розумінні цього слова, то під це поняття найбільше підпадають саме дії більшовиків. Говорячи ж про кримінальні дії повстанських загонів, можна згадати два з них: Цимбаленка (63 чол.) та Хавра, які діяли на межі Лебединського, Охтирського і Зінківського повітів Харківської губернії. Про них говорить у своїй книзі Дукельський60. Зокрема він твердить, що ці загони діяли під виглядом “червоних”, грабуючи населення. Якщо говорити ширше, то треба визнати, що умови тодішньої боротьби повстанців були такими, що з позиції цивілізованої людини іноді важко провести поділ на методи боротьби “адекватні” та “неадекватні” діям жорстокого і підступного ворога, як це сьогодні намагаються робити деякі дослідники. Втім, якийсь висновок у цій проблемі можна зробити, тільки переглянувши документи збірника, та, можливо, співставивши їх з краєзнавчими дослідженнями, які звісно, не претендують на повноту інформації.

3

Наказ Начсобтилу Роменщини про організацію протидії загонам Л. Христового. ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 2, спр. 4, арк. 24.

З поразками армії УНР на фронтах, не припинялася і підпільна боротьба на окупованих територіях. У червні 1919 року у Глухові було розкрито підпільну антибільшовицьку організацію, що складалася з 58 чоловік, “… По ряду имеющихся данных в Губчека отмечено, что на Черниговщине в 5 пунктах замечаются зародыши повстанческих комитетов, организовывающихся из разгромленных банд Тютюнника, которые имеют связь с другими губерниями, в частности с Киевщиной61.“

У звіті Центрального управління ЧК при Раднаркомі України за 1920 р. міститься інформація про повстанський рух на Сумщині у 1919 році: “Так во главе банды, ликвидированной в июле 1919 года в Григорьеве Конотопского уезда, стоял бывший офицер Казачинский… Одной из сильнейших банд Полтавской губернии руководил поручик кавалерии Левченко, который после Октябрьской революции служил в Кобелякском уездвоенкомате62.

Газета “Известия ВУЦК” від 23 серпня 1919 року повідомляє про діяльність повстанського отамана Євгена Ангела на Чернігівщині, зокрема на  Конотопщині63.

У рапорті військового комісара до начальника гарнізону м. Ромни говориться: “Доношу, что в Глинске и его районе в последнее время развилось много бандитизма и контрреволюции и бороться с ними нет никакой возможности за неимением боевой силы. В районе Глинска оперирует банды Лапко, Кирила Вовка. Эти банды делают налеты на сельския власти… К этим бандам примыкают все больше бандитов и больше и грозят нападением на Глинск, так что Глинску в настоящее время грозит серьезная опасность от налета банд и местной контрреволюции.

Ввиду вышеизложенного прошу распоряжения о назначении и высылке на Глинск отряда в количестве 150 человек по борьбе с бандитизмом и контрреволюцией64.“

Коли територію нинішньої Сумщини захопили денікінці, на Кролевеччині з’явився загін Федора Шуби, який повів нещадну боротьбу проти білогвардійців. Отаман мав брата – Василя Шубу. Обидва вони ще з початку війни брали участь у повстанському русі. Після вигнання денікінців знову почалася боротьба проти комуністів. 2 липня Глухівський партком доповідав, що з 20 червня повстанці вступають у відкриті бої з невеликими загонами більшовиків. Штаб отамана Шуби містився у с. Дубовичі Кролевецького повіту. 15 грудня 1919 р. полонений повстанцями Агарков , що потім втік від “шубинців”, розповідав, що у штабі Шуби є канцелярія і друкарська машинка, своя міліція, яка підтримує порядок у селах і загонах повстанців. Є своя каса взаємодопомоги, з якої отаман видавав гроші. Повстанці говорили: “У нас до самого Конотопа по селах наші загони, Глухів ми не займаємо поки-що тому, що там Радянська влада”. Описуючи настрої місцевого населення втікач повідомляв, що “селяни поголовно стоять за Шубу, вони говорять, що Шуба  - наш рятівник”65.

У с. Вороніж містився штаб отамана Шкури, котрий підпорядковувався Шубі. Досягали кролевецькі повстанці й до Лебединського району. Діючий тут загін, кількістю 30 чоловік, знищив члена Губревкому Сапельникова. Про це повідомляв Сумський ревком 21 грудня 1919 р.

Найзначніші бої точилися в північних лісах: “Сегодня, 30 октября, около 5 часов вечера в с. Быстрык, вооруженные из лесу числом около 20 чел. С пулеметом, убили Мироненко Павла, потребовали у Председателя и Секретаря исполкома вчерашний приговор сельского схода по ловле бандитов… взяли заложником председателя комнезама Степана Шкуру. На имя т. Уездвоенкома  оставлен пакет…66

У селі Реутинці діяв загін Смика і Павла Пирлика. Він  мав на озброєнні гвинтівки, бомби, 2 кулемети67. У селі Ламленка повстанці обстріляли загін Московського полку68.

Повстанський рух на Сумщині був серйозною проблемою для більшовицьких властей. Для його придушення комуністи змушені були залучати велику кількість військ. Так, на засіданні об’єднаної наради Кролевецького Уревкома з представниками Кролевецького й Конотопського Увійськкома, уповноваженого штабу 12-ї армії і Політкома Революційного партизанського загону 27 грудня 1919 р. розглядалося вироблення плану ліквідації місцевих партизанських загонів у Кролевецькому, Конотопському, Глухівському, Путивльському повітах. Наголошувалося на необхідності негайного придушення повстанського руху, бо він міг вплинути на подальше зростання антирадянських виступів у регіоні. Говорилося також, що місцеві гарнізони не можуть самі впоратися з повстанцями, тому необхідно надати цим гарнізонам підкріплення не менше як 2500 багнетів піхоти, 200 багнетів кавалерії з 4 гарматами69.

12

Схема оборони Бахмацького залізничного вузла (деталізована). ДАСО. Ф. Р. 2552, оп. 3, спр. 18, арк. 44.

Характерно, що в протоколі, на відміну від визначення “бандити”, котрі теж ворохобили на терені Сумщини, повстанців називають “партизанскими отрядами”, що може свідчити про політичний підтекст боротьби комуністів проти місцевих загонів. Подібна термінологія простежується і в листівці, адресованій українським партизанам.

Повстанські загони Сумщини намагалися координувати свою боротьбу проти більшовиків. Для цього скликалися з’їзди. Один з таких з’їздів відбувся 1 грудня 1919 року у с. Ярославець Глухівського повіту. На з’їзд прибули представники повстанців Глухівщини, частково представники загонів Кролевеччини й Путивльщини. Висловлено було об’єднатися у Партизанську Раду.

Другий повстанський з’їзд на Сумщині відбувся 27 грудня 1919 р. Головуючим на з’їзді був І. Шевченко, його заступником – Масло-Воловик. З’їзд розглядав поточні політичні, національні та господарські справи. Вирішено не визнавати жодної політичної партії як панівної. Щодо питання державного устрою з’їзд постановив:

“Мы уроженцы Украины требуем полной автономии как Украины, так и другим народам, создать федерацию вольных народов во главе с федеральным правительством т. е. Правительством состоящим из представителей всех национальностей пропорционально населению… Мы крестьяне требуем, чтобы власть была передана целиком советам, а не партии коммунистов или какой другой… Порядок выборов мы признаем следующий: Уездный Съезд набирает в уезде, он же избирает и в центре куда угодно, в федеральное правительство как Всероссийский, так и Всемирное избирают Центровой Совет каждые свои районныя единицы. Мы крестьяне кроме выборного Совета требуем создания выборного контрольного органа из представителей крестьян, рабочих и трудовой интеллигенции для контроля и суда над правительственными органами и такой контроль именовать Советом Старейшин…70

14

Оголошення та повістка денна повстанського селянсько-робітничого з’їзду в с. Ярославець Глухівського повіту. ДАСО. Ф. Р. 1908, оп. 2, спр. 5, арк. 1.

Учасники з’їзду вважали опорою майбутнього ладу не регулярну армію, а озброєне ополчення. У містах і селах мали існувати ради, обрані рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі селяни мали бути наділені землею за рахунок “економічних земель а також заможного селянства”. Для перерозподілу землі мали створюватися сільські, волосні й районні чи повітові комісії. Ліквідовувалося церковне землеволодіння. Ліс визнавався спільною власністю. Обговорювалося питання підтримки вчительського та медичного складу. У селах мали існувати бойові дружини з виборними командирами й писарями. Для координації діяльності дружин по одному представнику від кожної делегувалося до ради бойових дружин71. Характерно, що на з’їзд прибув представник 12-ї армії Бебутов. Більшовики серйозно сприймали повстанський рух, мусили з ним рахуватися і, по можливості, прагли залучити до співпраці. Але делегати з’їзду відмовилися іти на союз із більшовиками.

Повстанці видавали газету “Вольная деревня (Орган группы партизан-безвластников)“ У першому номері газети повідомляли: “Идя на Украину большевики преследуют теже цели что и прежде, им необходимы те сельско-хозяйственные богатства, … необходима им эта “житница России“ для того чтобы прокормить голодную ораву, своих чиновников, комиссаров, сыщиков, полицейских и всех тех продажных душенок стремлениями которых поддерживается законная эксплоатация трудящихся Великороссии большевитского государства…“. “Но настоящие бои еще впереди, ибо, как известно, Троцкий приказал во чтобы то ни стало покончить с партизанским движением72.“

6

Газета повстанців Глухівщини «Вольная деревня». ДАСО. Ф. Р. 1908, оп. 2, спр. 5, арк. 7.

Покінчити з партизанським рухом радянська влада могла лише спираючись на військові сили. Головну роль повинні були відігравати російські частини. Москва не довіряла червоним українським військам. Це знайшло свій вияв у резолюції, затвердженій на конференції КП(б)У у жовтні 1919 р., проведеній за межами України (в Гомелі): “просування на південь і встановлення радянської влади на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження”73.

Рішенням Москви українські військові частини переходять у підпорядкування Західного та Південного фронтів. На зміцнення останнього з Росії прибувають 30 тис. комуністів і 10 тис. комсомольців74, а щоб постійно мати в Україні під рукою надійні частини, Москва формує тут влітку 1919 р. 1-шу інтернаціональну дивізію. “Інтернаціоналісти” відзначилися великою жорстокістю, бо ж розстрілювали не своїх. Ця дивізія воювала з військами Директорії та селянськими загонами отамана Зеленого.

Про те, що повстанський рух в Україні мав національно-визвольний характер свідчить Резолюція пленуму ЦК КП(б)У ще за квітень 1919 р.: “Исходя из резолюции ІІІ съезда по текущему моменту, ЦК КП Украины признает:

… 2. Что в настоящий момент кулацкая контрреволюция проводит злостно-демагогическую политику механического соединения контрреволюционных лозунгов с советскими, прикрывая свою кулацкую погромно-шовинистическую сущность большевистской фразеологией ( “Мы за власть Советов!“, но “против жидов и кацапов“, “за самостийную Украину“)75.“

Запеклістю боротьби народу проти більшовиків та серйозними труднощами із встановленням радянської влади в Україні  зумовлює “Постанова Всеукраїнського революційного комітету” від 2 лютого 1920 року “Про застосування вищої міри покарання – розстріл до активних контрреволюціонерів в Україні”. Зокрема, йдеться про необхідність збереження смертної кари в Україні через загрозу встановлення радянської влади. “...Враг оказывает нашей Красной Армии еще достаточное сопротивление, где с каждым днем обнаруживаются все новые заговоры против Советской власти на Украине, а посему впредь до полного уничтожения препятствий, нарушающих устойчивость Советской власти на Украине, Всеукраинский революционный комитет, ответственный перед рабоче-крестьянской  массой Украины за всемерное укрепление ее, в своей неуклонной и решительной борьбе со всякими попытками контрреволюционного характера не может остановиться ни перед какими мерами, вплоть до применения системы красного террора76.“

19 лютого 1920 р. було ухвалено проект РНК РФСРР “Про заснування закладів військово-революційних трибуналів для розгляду справ про бандитизм”. Військово-революційні трибунали складалися з ВЧК та Реввійськтрибуналу республіки77.

Посилення комуністичних репресій призводило до того, що у повстанську боротьбу включилися і ті, хто вчора воював за радянську владу більшовиків. Так 16 лютого 1920 р. повстала охоронна сотня Гадяча. Було створено революційний оперативний штаб, який очолили боротьбисти з Липової Долини: Олександр Коваль (командир охоронної сотні), Дмитренко Олексій (заступник, командир кавалерійського ескадрону охоронної сотні), Федір Буховецький (колишній вчитель). Повстання було підготовлене за допомоги агентів, радників, зв’язкових Петлюри і скоординоване з подібними виступами в Яготині, Умані та інших містах. Повсталі заарештували комуністів і на 18 лютого 1920 р. призначили законодавчий з’їзд. З’їзд мав затвердити політичну владу в Гадяцькому повіті і стати опорою подальших дій, узгоджених з іншими районами. Вночі 17 лютого для придушення повстання з Зінькова на Гадяч вийшов латиський загін. З Ромнів через Липову Долину на Гадяч наступав кінний червоноармійський полк з тачанками і кулеметами. На світанку 18 лютого повстала сотня та її оперативний штаб без бою залишили м. Гадяч і виступили у напрямку Липової Долини, де розташувалися у довколишніх хуторах та селах. З часом довкола цього повстанського осередку почали формуватися інші, дрібніші загони з місцевих жителів. Потім ці загони злилися у єдину організацію “Січ”, яка охоплювала територію від лівого берега Псла до Сули і складалася з двох груп – Західної і Східної. Спочатку “Січ” очолював Ф. Буховецький. Командири групи підпорядковувалися йому організаційно. На території сіл Веприк, Бобрик, Ціпки, Книшівка, В. Будища і суміжних хуторів отаманом був О. Коваль, а його заступником – Іван Крупський. Другою групою командував О. Дмитренко, заступник його – Кирило Голобородько78.

Повстанці нападали на комуністичні установи, відбирали награбоване збіжжя і роздавали його селянам. Також здійснювалися пропагандивні рейди селами Роменського та Недригайлівського повітів. Такі рейди були досить небезпечними з огляду на те, що в той час в Ромнах знаходився 2-й полк 7-ї Владимирської дивізії. При штабі полку існувала комендантська сотня, що складалася з китайців. Тут же розташовувався 21-й полк Червоної Армії, ВЧК.

Влітку 1920 р. січовики здійснили запланований напад на Гадяч. У місті стояла значна більшовицька залога. Наступаючими керував Ф. Буховецький разом з загонами Л. Хрестового. Повстанці хоч і зазнали чималих втрат, але місто взяли. Проте, перемога була нетривалою. За три дні потому більшовики підтягнули нові сили. Повстанці відійшли з міста, намагаючись не наражати на небезпеку ні себе, ні населення. Подібних значних боїв загони “Січі” вже не проводили, користуючись у подальшому майбутньому  тактикою партизанських несподіваних ударів і наскоків. Прізвище отамана Буховецького згадується у Липово-Долинському повіті у серпні 1920 р. У лютому 1921 року начальник повітової міліції повідомляє начальнику гарнізона Путивля, що отаман Буховецький разом зі 150 чоловіками знаходився південніше Недригайлова79.

15

Після Буховецького “Січ” очолював Олексій Дмитренко. Після його загибелі командування групою переходить до Івана Крупського. Боролися січовики під жовто-синім прапором, приймали присягу на вірність Україні. За непослух чи порушення військової дисципліни часом карали розстрілом перед лавою. Пропагандивною та виховною роботою займалися вчителі з навколишніх сіл80.

У Зіньківському повіті, на Гадяччині, Миргородщині, Охтирщині, Лебединщині, Роменщині діяли загони з’єднання Леонтія Хрестового (старшини Армії УНР). У 1920 році отаманові Хрестовому було 24-25 років. Повстанці мали підтримку місцевого населення. Люди допомагали повсталим чим могли. Іноді селяни жертвували й гроші для повстанців. Повсталі мали свою людину у Зіньківській повітовій міліції - Гречковського, що своєчасно повідомляв партизанів про наближення каральних експедицій. Зброю і медикаменти повстанці брали з Полтави. Повстанці боронили селян від набігів продзагонів, зривали мобілізацію до Червоної Армії, ліквідовували комнезами і органи більшовицької радянської влади. До з’єднання загонів Хрестового входив і загін Пилипа Масюти, що з 1919 р. діяв у Грунській волості Охтирського повіту. До загону входило 400-500 членів. У цій же волості отаман Кундій мав 20-30 козаків. Отаман Степенко (Дорош) мав 400-500 козаків. Територія його діяльності – також Охтирський повіт. Неподалік, на терені с. Бірок, діяв отаман Максим Мандрик. Чисельність його загонів нараховувала 700-1000 чоловік. Загони об’єднувалися навколо отамана Хрестового, який мав 1500-2000 козаків, кулемети, гармати, 300 возів. Загони нараховували загалом понад 3000 бійців. Налагодженим було постачання продуктів з глибини тилу, з території у кілька десятків кілометрів в радіусі. Велика кількість козаків зі з’єднання Хрестового жила вдома по селах і хуторах. Коли ж приходив час для бойової операції – козак вирушав у похід, потім знову повертався додому. Воювали повстанці Хрестового під жовто-синіми прапорами81.

30

Отаман Іван Крупський

Великий бій повстанців об’єднаного табору Хрестового і Масюти стався 20-22 липня 1920 р. між українськими загонами та більшовиками біля містечка Лютеньки. Спочатку повстанці знищили червоних розвідників, коли ті підійшли до Лютеньки і, помічені, зчинили стрілянину. За дві години червоні частини пішли у наступ. Наступ повторювався кілька разів протягом дня. Проти ночі повстанці почали готуватися до рукопашного бою. Козаки, залишаючи набої на день, озброїлися ціпами, вилами, киями. Ранок 22 липня у Лютеньці розпочався гарматним обстрілом з позицій червоних. Розпочався наступ більшовиків. Повстанців повів у бій отаман Масюта верхи на коні із закликом: “За мною козаки! Слава Україні!”. Від натиску переважаючих сил більшовиків повстанці зазнали поразки. Масюта загинув. Більшовики мордували жителів містечка – хто вцілів після бою. Було спалено 803 хати82. Відділи з’єднання Хрестового продовжували діяти до 1922 р.

ЦК РКП(б) відразу дав директиву мобілізувати від кожної губернії і повіту РСФРР для роботи в Україні: двох членів губкому або виконкому, трьох членів колегії губвиконкому або роз’їзних працівників, по одному (в кожному повіті) члену колегії повіт виконкому. За даними обліково-розподільчого відділу ЦК РКП(б) тільки за перше півріччя 1920 р. в Україну вирушили 1232 працівники, зокрема 144 – губернського масштабу, 229 – повітового, 296 – міського83. Надіслані Москвою кадри, як правило, працювали на найважливіших ділянках партійного, радянського, господарчого, військового будівництва. До того ж з Росії прибувають уже сформовані й укомплектовані керівні органи різних ланок. Вони міцно прив’язували Україну до Росії, забезпечуючи владу Рад наркому РСФРР, не гребуючи ні кров’ю ні насильством, якщо це було потрібно. Не дивно, що коли повстанці заходили до українського села, то всілякі активісти-комуністи розбігалися миттю. “Служить здесь опасно, никакого оружия нет, местные политработники и волработники при таких случаях исчезают, как дым “, - повідомляли більшовицькі солдати84.  

2

Часто представники більшовицької влади, перебуваючи у ворожому оточенні, деградували і морально розкладалися. У 1920 р. Путивльський військовий комісар повідомляв: “Новослобідський волвійськком доповів: ... Виконком увесь час пиячить і ні в чому не допомагає, навіть пропив 80 мішків гречки, що підлягали роздачі родинам червоноармійців. Населення ставиться до радянської влади вороже. дезертирів дуже багато, боротьба з якими неможлива, бо виконком не подає про них відомостей. Постріли чиняться. Виготовлення самогону здійснюється ц великій кількості... Культурно-просвітницької роботи не проводиться. З виконкомом контакту немає”85.

Дослідник І.В. Семенець вважає, що більшовиками за 1919-1920 рр. було знищено 300-400 тис. чоловік, не враховуючи померлих від голоду й хвороб у концтаборах, в’язницях, бупрах86.

Характеристики причин і характеру повстанського руху на селі в Україні у 20-ті роки знаходимо у книзі “Шлях зрадництва і авантюр” Б. Козельського, яка вийшла у 1927 р., і на яку посилається в свою чергу Р. Коваль87. Йдеться тут про те, що селянство утворило багато партизанських загонів. Партизанщина сильно вкоренилася в повсякденному житті села. Мало не кожна волость і село набули бойового гарту й мали озброєні загони чи осередки. Селянські партизанські загони у великі військові одиниці на тривалий час не сполучалися. Щойно безпосереднє бойове завдання закінчувалося й ворога відбивали за межі волості чи повіту, партизанські загони вважали, що свій обов’язок виконали й розходилися по селах. Заможне селянство, сильне з боку економічного, давало потрібні для повстання кошти. Селяни, що здобули освіту, а за період війни ще й військові ранги, ставали на чолі загонів. Учительство й селянська інтеліґенція, що вийшли з заможних верств, розробляли ідеологічну платформу партизанського руху. Ґрунт, на якому більшовики збиралися будувати новий лад, був «розпеченим» до великої міри. В результаті радянська влада не могла налагодити свій статус не тільки в селянських закутках, а навіть і по багатьох повітових центрах. Повстанський рух своїм безпосереднім наслідком мав те, що селянство про радянську владу мало негативне уявлення. Воно бачило комуністів найчастіше з найневигіднішого для них погляду. Партійних і радянських робітників, що проводили б організацію нових форм суспільного будівництва, воно не могло бачити просто через те, що їх швидко знищували. Офіційна фразеологія повстанського руху 1919-1920-х років: “Хай живе радянська влада!”, “Бий жидів, комуністів, кацапів!”. Маючи за плечима море повстань геть чисто по всій Україні, Червона Армія, на яку увесь час наскакували повстанські загони, не могла всі сили кинути проти поляків і була змушена проводити війну на два фронти – зовнішній і внутрішній. Селянство не хотіло миритися. У відповідь на оголошену більшовиками мобілізацію почалося геть чисто скрізь дезертирство. Дезертирство 1920 року мало приблизно такий самий характер, як повстанство 1920 р. цілі села й волості ігнорували наказ про мобілізацію, а коли робили спроби провести їх примусово, сила дезертирів ішла в ліс і поле. Дезертирство стало для більшовиків очевидною пошестю, що ширилася по всіх українських селах. Так, у Роменському повіті протягом жовтня 1920 р. затримано 265 осіб дезертирів (добровільно зголосилося лише 19), протягом листопада затримано 532 особи (добровільно – 39).

Дезертири з великою охотою приставали до повстанських загонів. Краще воювати за свою маленьку батьківщину, за село, за родину, ніж гинути за ефемерне комуністичне щастя, ясно зрошене кров’ю українців. Так було по всій Україні, так було й на території сучасної Сумщини.

У Роменському повіті в Глинській, Перекопівській, Бацманівській волостях діяв загін Кирила Вовка. Ватажок іноді координував свої дії з іншими повстанськими загонами.

27

20 липня 1920 р. заступник Бацманівського райпродкомісара Смірнов повідомляв про наступ повстанського загону, добре озброєного. Загін мав 100 чоловік піхоти, кінноту: “... лошади рыжей масти, гривы и хвосты коротко подстрижены, вооружены винтовками, шашками и бомбами. Одеты все в кожухи и хорошего качества. Все в шапках и башлыках. Самое большее количество бандитов – интеллигенция88.“

 Загін поволі займав такі населені пункти, як Малі Бубни, Бацмани, Артюхівку, Глинську волость, Хоминці, Ліски, Гаврилівну, Чижиков. Повстанці знищували більшовицьку владу на місцях.

На Бацманівську волость було накладено продрозкладку такого характеру: хліба різного роду – 149700 пудів, худоби – 250, овець – 440, свиней – 400, гусей – 710, качок – 280, курей – 2700, сіна – 2820, соломи – 807089. Продрозкладку здійснити не вдалося через поганий врожай і діяльність повстанських загонів.

“Бацмановский волостной исполком докладывает, что за время с 1 по 9 ноября поступило на ссылку хлеба разного рода 600 пудов, 3) 8 ноября было отправлено в сопровождении 2 милиционеров, 4 арестованных дезертиров, в том числе один офицер, по дороге в д. Довгополовку наскочили до 30 человек бандитов, арестованные были отбиты и увезены с собой, один милиционер бежал, а другого бандиты забрали с собой, но и последний бежал с хут. Доценкового, где имели остановку бандиты, бандиты взяли оружие милиционеров и лошадь с упряжкой саньми. В ночь на 9 ноября в районе с. Бацманов, в хут. Можневщина оперировала банда человек 60. комнезаможи требуется переорганизовать.”

Предвоенкома 10/ХІ/192090

Напевно, це все той же загін К. Вовка проявляв свою активність. 28 листопада 1920 р. у х. Великий партизанський загін, що прибув з Гадяча, вбив голову і секретаря виконкому.

Очолювали загони К. Вовк, Зелений. 29 листопада на шляху біля с. Ярмолинець помічена розвідка з 30 чоловік кінноти. 9 грудня – загін повстанців діє в р-ні х. Лаврентівка Бацманівської волості. Того ж дня на х. Лаврик Бацманівського повіту діє 70 чоловік повстанців, що оточили, а згодом роззброївши, відпустили 7-х червоноармійців. 15 грудня у с. Гриніва помічений загін з 13-ти чоловік. 16 грудня повстанці діють у Хоружівській волості.

10 грудня у Талалаївці з’являється загін у 200 чоловік, озброєний гвинтівками, двома кулеметами. Того ж дня на х. Лаврик Бацманівської волості – загін 30 чоловік.

9 грудня повсталі напали на х. Мартинівку Талалаївської волості кількістю близько 200 чоловік під керівництвом К. Вовка. На придушення виступу загін кількістю 45 чоловік з кулеметом “Максим” 2-го батальйону 105-го стрілецького полку.

16 грудня загін Вовка переслідує червоноармійців Углова і Макарова. Того ж дня на х. Лісківщина був помічений добре озброєний загін, приблизно 100 чоловік, за 5 верст від с. Малі Бубни. Більшовики не атакували. Проте, на х. Заруднівка більшовики розстріляли 9-х заручників. В ніч на 27 грудня 1920 р. активна боротьба у Хустянській волості. Загін з 23-х чоловік, розподілившись на три частини, зосередив наступ на Волосний виконком, волосну міліцію, приміщенн волосного голови. Повстанці знищили списки у справі хлібної розкладки, забрали касу, телефонний апарат, знищили телефонний стовп. Агента Упродкому лише попередили, щоб не чинив утисків селянам. Після завершення операції повстанці рушили на Конотопський шлях, поповнюючи загін за рахунок місцевих добровольців.

30 грудня 1920 р. у с. Пустовійтівка загін повстанців з 12 чоловік вимагав списки партійних працівників і представників радянської влади. Того ж дня у с. Левченки загін з 20 осіб попередив голову комнезаму і активістів, що в разі неприпинення їхньої діяльності слідуватиме розстріл і спалення хат91.

20 грудня волвійськком Засулля доповідає Роменському повітовому військкому, що всі виконкоми крім Оксютинського, Пустовійтівського та Герасимівського розбіглися і не функціонують. Це сталося після появи на цій території повстанського загону92.

25 грудня до хутора Хоминці, де більшовики організували мітинг прибув загін К. Вовка для переговорів. К. Вовк заявив, що нападів на радянських активістів він не чинив і сподівається отримати помилування від більшовицької влади, бо “підтримував радянську владу, беручи участь у всіх повстаннях зі скинення реакції і буде підтримувати радянську владу”93. Після цього загін залишив хутір.

Загін Кирила Вовка діяв на Роменщині до січня 1921 року. 26 січня у Глинській волості К. Вовка розстріляли, хоч і було оголошено про амністію94.

Як бачимо, на Роменщині у 1920 році точилася завзята боротьба проти більшовиків.

Подібні повстанські виступи, стихійні бунти селян, викликані репресіями більшовиків відбувалися повсюди. Майбутній поет і письменник Іван Багряний у 1920 р. перебував у с. Куземин на Охтирщині, де мешкав дід по матері, 92-річний однорукий пасічник. Спогад про жахливий випадок із дитинства зберігся у Багряного на все життя: “Одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших дідових онуків, під наш несамовитий вереск замордували діда, а з ним й одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись. Під старою липою посеред пасіки, коло ікон святих Зосима і Саватія все було забризкане кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах”95. Такою була перша зустріч майбутнього письменника з більшовиками.

 На початку 1920 року у Глухівському та Кролевецькому повітах діяли загони колишнього голови Глухівської земської управи Маслова (був офіцером у Денікіна) та глухівського купця Безуглова96.

У середині березня цього ж року біля села Зазірки Ярославської волості Глухівського повіту перебував загін кількістю до 60 чоловік, добре озброєних, а також в хуторах Ретик та Забіловщина Кролевецького повіту загін близько 40 чоловік, озброєний двома кулеметами під проводом Яценка, Тидня та Артамонова. Раніше він часто з’являвся на хуторах Тулиголовської волості97.

16 березня біля с. Ламленка було обстріляно загін московського полку. Був поранений 1 червоноармієць98.

У ніч на 7 квітня у с. Суході Уланівської волості анархісти розклеювали “Наказ № 3”, де йшлося: землю не ділити, ліси не рубати, вилучене майно повернути99.

16 квітня в урочищі Бабильщина біля с. Кучерівка на Глухівщині близько 7 осіб з ручного кулемета та гвинтівок обстріляли громаду села, яка розподіляла землю. Загиблих не було100.

У ніч на 28 травня загін “анархо-безвласників” на чолі з Масловим здійснив наступ на с. Уланове з метою захопити відповідальних радянських працівників. Після захоплення села 30-40-ма особами було виставлено застави навколо села. Ані радянських працівників, ані міліції в селі не з’явилося101.

У наказі № 31 президії Глухівського виконкому від 30 травня йшлося про те, що на території Глухівського повіту дуже частими є випадки нищення залізничної колії, підпалу мостів, нищення телеграфного й телефонного зв’язку. Винні підлягали ревтрибуналу та конфіскації майна102.

На території Глухівського повіту з 15 травня по 1 червня міліцією було проведено ряд малоуспішних акцій з метою придушити збройні загони, що діяли в районі с. Уланове. Міліція мала, зазвичай, гірше озброєння аніж збройні загони, крім того, їй бракувало достатньої кількості людей.

7 червня загін близько 60 чоловік, озброєний гвинтівками, кулеметами (2 Максима”, 3 Люїса”, 2 Жоржа”), револьверами оточили канцелярію 4-го району Глухівського повіту. Вони перерізали телефонний зв’язок, захопили зброю, документи. Агітували проти радянської влади103.

Чекаючи на прибуття до с. Суходіл 22 червня загону близько 100-150 чол., міліція вирушила з Уланівки до Суходолу, де розташувала спостережний пункт на дзвіниці Михайлівської церкви. Вражена кількістю наступаючих повстанців, міліція залишила свої позиції. Партизани наступали ланцюгом, відкриваючи кулеметний вогонь. Міліція відступила за р. Клевень. Вступивши до села, загін знищив діловодство радянської канцелярії. Був скликаний мітинг. Перед селянами виступали Маслов, Кривущенко, Сорбат та інші. Повстанці закликали приєднуватися до їх загону і повставати проти радянської влади комуністів. Крім того, було здійснено перепоховання повстанців Конюхова та Зубка з луки на цвинтар. Згодом загін рушив у напрямку Крупечинського лісу.

Повстанці Глухівщини виступали зазвичай під анархічними гаслами, не визнавали будь-якої центральної влади і боролися за майже абсолютну свободу для селянства.

21

Другий прихід більшовиків на Україну зустрів опір місцевого населення. Продовжуючи політику викачування продукції у селян та репресій, радянська влада могла розраховувати лише на підтримку армії, без якої втриматися на місцях було неможливо.

Повстанська боротьба 20-х років

У 1921 році запекла боротьба точилася у північних районах Сумщини, зокрема на Глухівщині. Опір більшовикам чинила тут Глухівська Січ. Діловодство Січі не збереглося, про діяльність збройних загонів повстанців дізнаємося із донесень начальника каральної експедиції більшовиків Азарова. Одне з донесень Азарова про перебування в селі Тилиголове свідчить: “Військком був у непритомному стані разом зі своїм ординарцем і навіть не міг розмовляти... У виконкомі я застав п’яного вщент голову, який прийняв нас за бандитів і став відрікатися свого “комунізму”. ... Всі 9 міліціонерів лежали тут же на підлозі в ряд теж в безпробудно п’яному вигляді.” Такі “залоги” не становили для повстанців серйозної загрози. В районі цього села знаходилася одна зі ставок повстанських військ Сіверщини і лише з тактичних міркувань територія села не займалася їх підрозділами. Сама ж ставка Глухівської Січі знаходилася у самому Глухівському повіті, за кілька кілометрів від колишньої гетьманської столиці. Інші великі групи військ самооборони були в районі села Слоут, у трикутнику сіл Суходіл – Уланівка – Крупнець та Чорториги – Землянка – Каплиця. Оперативне командування ними здійснювали отамани Кривущенко, Маслов та Маруся, про яких вже згадувалося. Маючи військовий досвід, вони змогли охопити досить великі території активними бойовими діями і забезпечити чудову координацію дій та дисципліну.

Основу більшовицьких каральних загонів становили вихідці із неукраїнських територій. Так, у загоні глухівського повіт військкома налічувалося близько 100 брянських чекістів. Азаров згадує про цей загін у своєму повідомленні: “Швидким маршем увійшли до села Каплиці, ми попали відразу в розпал бою. За півгодини до нашого прибуття був бій, в результаті якого увесь брянський чекістський загін розбігся в паніці, втративши трьох полонених і трьох убитих, а також 12 полонених”104.

Повстанці мали багато своїх проблем. Поразки союзних армій УНР та Польщі на Правому березі Дніпра, відсутність будь-якого постачання позбавляли Глухівську Січ військової ініціативи. Більшовицька влада протягом липня 1920 р. здійснила “зачистку території” і перейшла у контрнаступ. У селі Гутка підлеглі Азарова захопили повстанські печатки, обози і штаб. Наявність таких аксесуарів свідчила про організований характер опору більшовикам. Захоплені речі більшовики знищували, в першу чергу ліквідації підлягали документи, адже вони свідчили про певний порядок і дисципліну в лавах повстанців, а отже, суперечили більшовицькій вигадці про винятково бандитський характер українських партизанських загонів.

38

Відбиток печатки 5-го повстанського полку ім. отамана Петлюри. Архів УСБУ в Полтавській області. – Р. 1502, оп. 1, спр. 121, арк. 172.

Розвиваючи наступ на північний напрямок, війська Азарова увійшли на хутір Панщина. Без огляду на загалом успішні бої, начальник надзвичайної експедиції бідкався про те, що селяни повідомляють повстанців про всі пересування червоних. Симпатії місцевого населення були цілком на боці січовиків. Більшовики за це їх добре “віддячили”. Всіх жінок і дітей було заарештовано і відправлено до Глухова  у концентраційний табір, майно конфісковане, хутір спалено до тла. Про окремі деталі “визвольного походу” Азарова Глухівщиною ми можемо вже ніколи не дізнатися. Можна лише здогадуватися про подробиці бойових дій. Але відомо, що більшовики не брали в полон повстанців. Січовиків, що вціліли піддавали катуванням а потім розстрілювали105.

На захоплених територіях комуністична влада займалася «викачуванням» продукції та впровадженням селянської трудової повинності. Із Сумського повіту в Харків повідомляли, що: “…выделенный отряд Н. Сыроватскую волость под командованием Задерихина 4 сего января вернулся. Выполненная контрибуция в следующем размере: 5708718 руб., мяса 103 пуд. 17½ фунт., кур 332, весом куры 103 пуд., подушек 209, одеял 31, рядно 67, матрасов 45, наволочек 11, чувалов 9, овес 1182 пуда 20 ф., ячмень 48 пуд. 27 ф., просо 222 пуд. 11 ф., гречиха 12 пуд. 26 ф., смеси 3.39 ф., пшено 7 ф., 5 коров живого веса 119 п. 30 ф. пр. 830. 6 января 1921 г. …106

Цікавим є те, що вилучення продовольства в населення названо “контрибуцією”. “Словарь иностранных слов” подає таке тлумачення цього терміну: 1) послевоенные принудительные платежи, взимаемые с побежденного государства государствами-победителями,

2) принудительные денежные и натуральные поборы с населения, производимые во время войны чужеземными войсками на захваченной ими территории107.

Отже, більшовики, по-суті самі визнають, що вони є окупантами, а населення з його матеріальними цінностями розглядають як невільників, в якого можна будь-що безкарно відібрати.

29

Інструкція про заручників, затверджена головою Раднаркому України Х. Раковським. ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 1, спр. 6, арк. 64.

Метою такої політики більшовиків було, певна річ, матеріально забезпечити комуністичний режим. Але грабіжницькі акції мали на меті ще й деморалізацію населення, намагання посіяти загальну атмосферу страху і покори за будь-яку ціну, що мало зменшити організований проти комуністичний рух. Мова йде про масовий терор.

І більшовицька влада, і В. Ленін зокрема, з підозрою ставилися до селян. Ленін порівнював селянські повстання з новою Вандеєю, придушити яку свого часу виявилося не під силу якобінцям з їхньою гільйотиною. “... Звідки може з’явитися у десятків мільйонів людей, яких досі годувала держава тільки гнобленням, тільки насильством, тільки чиновницьким розбоєм і грабунком., звідки взяти поняття того, що таке робітничо-селянська влада?108 Виявляється, що власник, який не віддав державі надлишковий хліб, а залишив його в своїх руках, є “розбійник, експлуататор, винуватець тяжкого голодування робітників Пітера, Москви і т. д.109 Надлишковим спершу вважався будь-який хліб, вирощений селянином своєю працею, який він хотів продати, а не безкоштовно віддати “робітничо-селянській” владі. Згодом ця влада взялася визначати, скільки хліба треба селянину для власного вжитку. Прикладом такої політики був 1920 рік. Більшовицька Росія в цей час готується до масштабного «кавалерійського кидка» через Польщу на Німеччину. Крім військ на західні кордони завозять хліб для майбутнього закріплення більшовицької влади в Європі, тоді як у внутрішніх губерніях Росії розгортається великий голод. Сценарій простий: нехай селяни вимирають, адже їм все одно не збагнути, “що таке робітничо-селянська влада”, її цілі та завдання. Проте голод забезпечить більшовиків від селянських повстань у тилу, поки Червона Армія зайнята своїми атаками на Європу. Голод став найкращим засобом придушення опору села більшовиками. Особливо це стосується голоду 1921 року в Україні. Він був прямим наслідком політики воєнного комунізму, хоча безпосередній поштовх йому дала велика посуха 1921 р. і неврожай. У лютому 1921 р., коли голод вже вирував, Пленум ЦК КП(б)У під головуванням секретаря ЦК В. Молотова прийняв постанову про недоцільність у всеросійському масштабі і непридатність для України заміни продрозкладки продподатком. ЦК КП(б)У сприйняв НЕП лише після того, як його ухвалив Х з’їзд РКП(б), рішення якого були обов’язковими для “обласних“ територій. Але й тоді продподаток виявився грабіжницьким, про що свідчать інформаційні бюлетені ДПУ з витягами з листів селян:

“Сільська адміністрація ходить по хатах і забирає все, що є в хаті, вивозить на торги і продає за півціни і платять за продподаток110

“Повідомляємо тобі, що не зважаючи на виданий декрет про єдиний продподаток, збирають три податки – держстрах і на школу і для сільської адміністрації, що складає більше, ніж натур податок...111

“Горе з цим продподатком, доведеться залишитися без хліба112

8 травня 1921 року секретар ЦК РКП(б) В. Молотов телефонував голові українського уряду Х. Раковському та наркому продовольства республіки М. Владимирову:  “Зобов’язати український ЦК і Укрнаркомпрод під персональну відповідальність тт. Раковського і Владимирова відправити в розпорядження Наркомпроду РРФСР протягом травня не менше 40 маршрутів, переважно з хлібом”113. Це за тих умов, що голод вже спустошував південні райони України.

Успіх щодо викачування продовольства з села залежав від наявності і кількості збройних загонів, бо задарма ніхто б не схотів віддавати заробленого нелегкою працею майна. У звіті про виконання продрозкладки йшлося:

“…Беловодская, Юнаковская, Писаревская, Куяновская, Ульяновская, Вировская, Сумская, Чернетчинская слабо выполняют. [Продрозкладку – упорядн.] Причина невыполненная – временное отсутствие вооруженной силы114.”

9

Джерело: Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контррозвідки: (Нариси). – К.: Ін-т СБ України, 1994. – С. 199.

На фоні вседозволеності, породженої надзвичайними заходами проти селян зростала злочинність у самому червоноармійському середовищі.  Так, командир загону з викачування цукру Дерев’янко у лютому 1921 р. звітує: “…Добавляю, что работая по выкачке сахара мне пришлось встречаться с разъездами корпуса Котовского, которые разъезжая по хуторам Сумской волости хут. Гриценков и другими хуторами Николаевской вол. хут. Марьевка, Короливщина, Севериновка, где кавалеристы отбирая сахар грабленный у крестьян меняли тут же все за самогонку и делая самочинные обыски и грабили крестьян и переменяли лошадей. Мне пришлось арестовать и обезоружить несколько к-цев, но они угрожая говорят, что мы приехали в тыл делать чистку и бить жидов и разоряя деревни и делая всевозможные безчинства, я считаю это недопустимым для этого должны приняты меры115.”  Радянські активісти скаржаться на здирства з боку деяких червоноармійців, але чим вони самі відрізнялися від цих бандитів? Чим “експропріатор” цукру Дерев’янко кращий? Хіба лише тим, що він грабував населення “узаконено” більшовицькою владою.

Траплялися зовсім відверті акти сваволі військового керівництва. Іноді радянським властям доводилося проводити розслідування цих випадків. З протоколу допиту Сумської повітової  ЧК від 4 лютого 1921 р. стає відомим, що комендант 8-ї стрілецької дивізії О. Петров разом з червоноармійцями зґвалтував п’ятьох жінок на Кияницькому заводі 30 січня. Крім того, Петров часто відбирав цукор у населення, вимагав носити йому самогон116. Складні часи прийшли на Сумщину. Чимало злочинного елементу долучилося до встановленої нової влади, чужої влади. Здирницька політика радянських властей щодо України підштовхнула багатьох більшовицьких діячів на діяльність для власного збагачення і сваволі. Більшовики боялися збройного опору населення і принагідно мстилися всім, хто не міг себе захищати. Заарештовували чоловіків, жінок, дітей. Михтей Коваленко, мешканець с. Зазірки на Глухівшині, прохає звільнити з-під варти безпідставно заарештованого міліцією його п’ятнадцятирічного сина Івана. Обидва інші сини в цей час вже 2 роки служили в Червоній Армії117. Так більшовики турбувалися про родини червоноамійців... Не підлягав звільненню й чотирнадцятирічний Петро Тимченко з с. Дубовичі (нині Кролевеччина)118.  Звичайно, людина і в 14 років може скоїти злочин, але в даному випадку маємо справу з іншою ситуацією: червона влада мстилася селянам за те, що вони намагалися чинити опір, іноді пасивний, а часто й активний. Як свідчать архівні документи, влада більшовиків в Україні трималася на багнетах. Самі комуністи пишуть не про поодинокі виступи “банд” а про великий повстанський рух, про повсталий народ, що прагне знищення більшовизму.

25

Джерело: Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контррозвідки: (Нариси). – К.: Ін-т СБ України, 1994. – С. 198.

У січні-лютому 1921 року на території Сумського, Лебединського, Охтирського повіту та прилеглих районів знаходилися великі загони махновців119. 20-21 січня у с. Юнаківка загін махновців вилучив з держскладів 4000 пудів різного збіжжя та забрав з каси близько 50000 крб. Вбитих було 20 осіб120. 2 лютого 1921 року с. Нижня Сироватка було оголошено на воєнному стані121. 5 лютого поява “бандитських загонів помічається у районах Стрільчанського, Лучано-Барновського и Старосільського виконкомів”122. 15 лютого військком м. Суми ремствує на комісара Сумупродкома, що “видана вам зброя, певна річ, повинна використовуватися за її прямим призначенням, тобто для продзагонів, а не для того, щоб гвинтівки стояли на квартирах...123 У цей час на Сумщині для боротьби з різними повстанськими загонами перебувала 17 дивізія Червоного козацтва, направлена сюди з-під Білої Церкви. Перебування цих військ підривало довіру до більшовицької влади, яку й так усі вже боялися. Невеликими зграйками “червоні козаки” нападали вночі на села, самовільно міняли коней, роздягали людей, грабували під загрозою смерті124.  У боротьбі проти загонів Махна більшовики використовували навіть панцерні потяги, зокрема, в р-ні Ворожби їх було аж три. Махновців у цьому регіоні нараховувалося на цей час близько 2000. Вони мали на озброєні дві гармати125. На території Роменського, Конотопського, Бахмацького, Борзненського, Путивльського та Охтирського повітів воювали загони Софронова (Савонова), Чуся (Щуся). Це були підрозділи махновської армії. Загін Софронова нараховував 700 чоловік, мав 9 кулеметів. У квітні 1921 р. їхній об’єднаний загін наробив багато ґвалту на Сумщині. Червоноармійські звіти говорять, що загін був одягнутий у чорно черкеські однострої з будьонівськими шапками та червоними прапорами ВЧК. Вірогідно, це було  маскування. Озброєння цього загону напередодні бою у м. Терни у квітні – 500 шабель, 100 багнетів, 8 кулеметів. Проти загону діяли перший та третій батальйони 87 полку, кавалерійська бригада Агапова. Прибуваючи до населених пунктів, загін Щуся і Софронова знищував представників більшовицької влади та радянських активістів126. Згодом він вирушив до Кременчуцької губернії127.

Безумовно, нагнітання державного терору проти селян, надзвичайщина у методах боротьби з повстанським рухом приводили до того, що частка українців в органах влади та в більшовицькій партії залишалась порівняно невисокою. Така на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3 %), росіян – 27490 (53,6 %), євреїв – 6981 (13,6 %), поляків – 1241 (2,4 %). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською128. М. Бухарін і Г. Зінов’єв іменували КП(б)У “російсько-єврейською” партією. Крім того, партійні організації армії та ЧК, що за чисельністю становили 30-40 % від кількості комуністів в Україні, у 20-ті роки взагалі не підлягали партійному обліку в КП(б)У129. Така ситуація була в Україні в цілому (на території, окупованій більшовиками) і на Сумщині в тому числі.

У Конотопському повіті взимку-навесні 1921 р. теж діяли різні повстанські загони. 13-14 лютого у с. Хижки з’явився загін Висоцького “Червоні кустарі”, що нараховував близько 150 чоловік130. У цей же час на території Конотопського повіту знаходився загін Платона Мандрила чисельністю 30 чоловік. Загін іноді навідувався й на Буринщину. Проводив підготовчі заходи щодо нападу на буринську цукроварню у березні 1921 р131. В районі Недригайлова “під керівництвом колишнього міського вчителя Буховецького знаходиться в першій половині лютого місяця банда чисельністю до 150 чоловік, переважно дезертирів. Рух цієї банди невідомий”132.

37

Карта Чернігівської області з позначенням районів дій повстанців у 1918-1921 рр. ДАЧО. Ф. Р. 100, оп. 1, спр. 22, арк. 6.

Занепокоєння у більшовиків викликало заснування Євгеном Коновальцем Української військової організації (УВО). У зв`язку з цим на Конотопщині місцеві органи влади у листуванні обговорюють політичну ситуацію у краї, в Україні і за кордоном. Є. Коновалець, перебуваючи на Наддніпрянщині, залишив тут довірених людей для підпільної роботи. Про це дізналося більшовицьке керівництво в Україні, про що свідчать доповіді чекістів: “Коновалець сподівається розгорнутися і на нашій території”133.  Згодом в Охтирському та Роменському районах діяли осередки Мужичої партії, Братства Української державності[10] та Спілки Визволення України (СВУ)[11], через кур’єрів УВО пов’язані з Є. Коновальцем134. На 1920-1921 рр. Сумщина, особливо Конотопський повіт, була складовою частиною повстанського плану і входила до однієї з трьох Лівобережних повстанських груп135. Повстанський рух опору мав у своїх лавах не лише селян, а й, як видно з документів, і представників інтелігенції, професійних військових, що часто виступали як провідники збройної боротьби, та ідеологічні натхненники. Так, уповноважений по Сумському повіту доповідає, що “контрреволюційні елементи… проникли у всі Сумські радянські установи…”, і називає їх: завідуючий наросвітою та секретар – “ярий петлюрівець”, працівники “Сумицукру”, фінвідділу, “райспирту”. Петлюровский и польский шпионаж сильно развит в имениях и сахарных заводах. В куяновском заводе была раскрыта польская контрреволюционная организация. В Беловодской волости нами собраны 350 дезертиров, служащих для пополнения банд. В соседней волости, после ряда решительных мер, выловлено до 1500 дезертиров, большей частью вооруженных обрезами136.”

Більшовики за весь час боротьби проти селянських загонів постійно вдавалися до заохочення наклепництва, доносів. І, слід зазначити, що такі дії нерідко приносили результат. Було створено мережу платних таємних співробітників137. До цього більшовицька влада заохочувала давніми перевіреними способами – матеріально чи погрозами. Звичайно, говорячи про методи більшовиків, не треба ідеалізувати повстанські угрупування, котрі діяли на Сумщині на початку 20-х років. Війна спричиняє нестабільність на політичному, економічном культурному та моральному  рівнях. На хвилі неладу, який охоплює всі сфери людсього життя, спливає й чимало насправді кримінальних елементів, що, об’єднуючись у банди, чинить розбій і свавілля. Проте, як вже згадувалося раніше, у документах більшовики часто розрізняють повстанські загони й бандитські. Але й під терміном “банда” часто описуються бойові повстанські загони антибільшовицького спрямування. Якщо загін і справді бандитський, то чому комуністи так хвилюються, щоб населення не надавало йому матеріальну допомогу, погрожують реквізиціями, адже за логікою селяни мусять ненавидіти банду... Варто згадати, що масовий повстанський рух виник у відповідь на терор більшовиків, на пограбування мирного населення. Треба знати й те, що гітлерівська пропаганда під час німецької окупації 1941-1943 рр. радянські партизанські загони теж називала не інакше, як “банда”.

Комуністична влада на селі була дуже нестабільною. Підтримували її невеликі верстви населення, тому більшовики трималися при владі поки поблизу знаходилися значні частини Червоної Армії. Щойно наближався який-небудь повстанський загін, і радянські чиновники ладні були бігти світ за очі. Проте, коли поверталися знову, вже разом з військами, то мстилися населенню нещадно. У “Записці” до полтавської Губвійськнаради заст. головповітнаради Сибіряк доповідає, що у Хмелівській волості вирішено розстріляти заручників через те, що “бандит Левадний продовжує тероризувати населення, вбиває членів Комнезаму”. Розстрілові підлягало 5 чоловік. Документ датується 5 серпня 1921 р138.

Загін братів Шевченків – Пимена і Трохима з села Олександрівна діяв у Лебединському повіті і на околицях Сум. Більшовики неодноразово виїжджали з Межирича через Михайлівку на операцію проти повстанців і ніколи не могли застати їх зненацька. Чекісти вдалися до обхідного маневру: було вирішено об’їхати Михайлівку і через Павленкове, Василівку прибути на місце. У цей часу на село Капустинці налетів загін Марусі, обстріляв і підпалив усі будинки, де квартирували представники радянської влади.

Повстанці Шевченка потрапили у полон у кількості 12 чоловік. Згодом, після втечі вони продовжували боротьбу. Трохим Шевченко загинув у бою, а Пимен після чергової втечі з полону наклав головою біля с. Плешивець на Полтавщині. Сумський окружний суд засудив до розстрілу 7 полонених бійців, а разом з ними і заступника військкома Михайлівської волості Руденка, котрий був повстанським розвідником і повідомляв про небезпеку.

Боротьбу продовжили дрібніші групи: Василя Рогова у Білопільському повіті, партизанські відділи в Сумському повіті у жовтні 1921 р.

До серпня 1921 р. група повстанців діяла у Терешківській волості139.

Серед повстанських збройних формувань, що діяли у 1921 р. на території теперішньої Сумської області, можна зазначити таких: Ткаченко (Чернігівський повіт, Яновська волость, Сумський повіт), Артамонов, Маслов (Глухівщина, Шосткинщина), Фролов, Денисенко, Крупський (Лебединський п-т), Листопад, Ласточкін, Мітель, Сміян, Булавинець-Золотаревський (Охтирський п-т), Донченко, Пахновський, Полодій, Гринь (Охтирський п-т), Загорулько, Ситник (Охтирський п-т), Савченко, Головобородько, Іванов (Лебединський п-т), Скрипаль, Коваль Гетьман, брати Будко, Заєць, Кучер, Хавро (Лебединський п-т), Цимбаленко (Лебединський, Охтирський, Зіньківський п-ти),  “Алешка Грозний” (Охтирський п-т, Лохвицький п-т), Хома Козін (Роменський п-т), Чумак, Ворошилов, Пилипенко, Ткаченко, Курчаєв, Лозовок (Сумський п-т), Кривущенко Маруся (Глухівський, Охтирський, Роменський п-ти), Левадний (Хмелівська в-ть Роменського п-ту), Бей (Глинська в-ть Роменського п-ту), Кундій (Зінківський, Лебединський п-ти), Сенін (Глухівський п-т), Висоцький (Конотопський п-т), Буховецький (Недригайлівський п-т), Мандрик, Буйний (Буринська в-ть), Сафронов (Сафонов), Чусь (Щусь) (Роменський, Конотопський, Путивльський, Охтирський п-ти) та інші. Загони їхні налічували від кількох чоловік бійців до кількох тисяч140.

34

Джерело: Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контррозвідки: (Нариси). – К.: Ін-т СБ України, 1994. – С. 201.

Після 1921 року визвольна боротьба поступово спадає. Це обумовлено різними причинами. 18 березня 1921 року у Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Радянські війська поверталися з фронту в тил. Радянська влада тепер могла їх широко використовувати проти повстанського руху. Масові реквізиції, неврожай 1921 року, що, з рештою, призвело до голоду 1921-1922 рр., підримали матеріальну базу повстанського опору. Попри наявність у гаслах повстанців прагнень політичного характеру, бажання об’єднатися для спільної боротьби, все ж таки не вдалося подолати роз’єднаності. Повстанський рух мав переважно стихійний характер. На території теперішньої Сумщини та суміжних з нею районів Чернігівщини у період 1919-1923 рр. діяло 106 антибільшовицьких партизанських загонів141. Якщо міста майже скрізь контролювала комуністична влада, то на селі ситуація тривалий час залишалася хиткою. Червона Армія залишала на місцях чиновників, приходили повстанці – виганяли або знищували комуністів. Потім радянські каральні загони поверталися і мстилися селянам, грабували, вбивали заручників, створювали мережу агентів, намагалися внести на село розкол та взаємопоборювання.

Попри спад повстанського руху після 1921 р. подекуди збройний опір не припинився. Так, на півночі теперішньої Сумської області, на Шосткинщині, продовжував діяти загін отамана Пилипа Ващенка. Вважається що загинув Пилип Ващенко у Плоскому саду над Десною, на Стрітення 1929 року (за матеріалами газет – у березні 1928 р.). Один із його військових заходів, за свідченням Г. Сірика,  був підрив восени 1922 чи 1923 р. крохмального заводу у с. Пристань через відмову припинити вивозити продовольство до Москви142.

Загін Марфенка діяв з 1919 р. в р-ні с. Гудимівка Лебединського повіту. Складався він з 15 чоловік і боровся до 1928 р143.

Проголошення нової економічної політики (НЕП)[12] у багатьох відношеннях полегшило життя селян. Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно почало змінюватися на гірше. При зустрічах у селах з чоловіками вже не помічалося колишньої щирості. “Покиньте хлопці своє діло і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо...144

Змінилися часи, змінилися й методи боротьби. Це видно з біографії одного з учасників повстанського руху на Роменщині Федора Бондаренка-Міняйла: “ На 16-му році життя року 1919 я вступив до повстанських загонів Шевченка, де перебував до 1922 року, аж доки усіх наших ватажків та отаманів, як Шевченка, Христового, Коваля, Буховецького, Спичака, Козлика та інших було забито. Від 1922 року я переховувався із своїми товаришами по лісах навколо міст: Зінькова, Лебедина, Охтирки, Лохвиці, Гадяча та інш., допомагаючи селянам у їх постійній боротьбі проти московських засильників. Ми перебували на лісах аж до 1925-го року і на протязі цього часу впіймали та засудили карою на смерть багатьох агентів московського ДПУ, між іншими – уповноваженого Полтавського ДПУ Маслова та суддю Владімірова... У 1925 році мене було схоплено і 24-го червня 1926-го року Роменський суд засудив мене на вищу кару, т. т. розстріл, але потім вирок суду було замінено 10-ма роками позбавлення волі і прав. Під час ув’язнення я брав участь у підготуванні великого націоналістичного повстання на Роменщині (роки 1928-1929), що мало охопити також Прилуки, Лубни та інші міста аж до м. Грозного...145

Отже, як ми бачимо, антибільшовицький рух стає підпільним, іноді вдається до тактики поодиноких замахів на представників радянської влади.

У вересні 1922 р. була розкрита петлюрівська організація в Ромнах. Чекісти заарештували 27 чоловік, які готували повстання в повіті і диверсії на залізниці Ромни-Бахмач146.

У “Постанові” Великобубнівського районного комітету КП(б)У від 4 травня 1925 р. йдеться, що селяни с. Липове на загальних зборах селянства проти більшовицьких перетворень землеустрою. Партосередку с. Липове радилося “більшою мірою стежити за життям села, виявляючи ворожі дії проти радянських організацій, вживаючи своєчасних заходів до їх ліквідації147.”

В Справке о политико-экономическом состоянии Лебединского района Сумской области за квітень 1946 р. йшлося про виступи 1926 року у ряді населених пунктів, “організовані есерами проти виборів до Рад комуністів, що свідчить про наявність есерівського підпілля, що очевидно є невикритими до теперішнього часу...148

***

Україна потрібна була більшовицькій Росії як сировинний придаток. Після повалення Гетьманату війська Радянської Росії знову рушили на Україну. Просування більшовиків супроводжувалося викачуванням у селян “надлишків”, а, простіше кажучи, масовими пограбуваннями. Армія УНР зазнавала поразок, але визвольна боротьба в Україні і, зокрема на Сумщині, тривала за рахунок появи величенної кількості повстанських, переважно селянських загонів. З 1919 по 1923 рр. таких загонів на Сумщині налічувалося близько 106. В різних куточках теперішньої Сумської області з’являються самопроголошені повстанські “республіки” і “січі”. Попри стихійність руху, все ж наявні певні тенденції до спільної боротьби проти більшовизму, але надія про спільну боротьбу так і не здійснюється. Міста Сумщини знаходяться під владою комуністів, ситуація на селі зовсім нестабільна. Для придушення повстань більшовики посилюють репресії проти мирного населення, не припиняються масові реквізиції. Неврожай і аграрна політика радянської влади спричиняють голод в Україні у 1921 р. Це був один з ударів по повстанському руху. Закінчення війни на Західному фронті дає змогу більшовикам зосередитися на придушенні збройного опору в тилу. Перехід у економіці до НЕПу змушує багатьох відмовитися від боротьби і взятися до господарювання. Окремі повстанські загони продовжують діяти до кінця 20-х років, дехто йде в підпілля.

Дилема 30-х: повстати чи померти?

Власне, на 1929 році у всіх попередніх дослідженнях хронологічно закінчувався період повстанського руху 20-х років. Пов’язано це з загибеллю останнього відомого повстанського отамана Сумщини Пилипа Ващенка у шосткинських лісах в березні 1928 року149.

Проте, виявлення нових документів ДАСО та архівного підрозділу УСБУ в Сумській області дає підстави стверджувати, що підпільно-повстанська боротьба на цьому не припинилася. Її новий спалах припадає на початок колективізації і включає також період Голодомору 1932-1933 років. Зокрема, багатий на такі матеріали фонд Р-7641 Держархіву Сумської області, який містить 84 547 позасудових кримінальних справ, переданих у свій час з УСБУ в Сумській області. Він дозволяє глянути на проблему існування підпільно-повстанського руху в Україні через призму персональних справ обвинувачених.

Взагалі, в сучасній українській історіографії донедавна були наявні два погляди на повстанський рух 1930-х років:

  1. Повстань не було, бо повставати не було кому – чекісти ше в кінці 20-х рр. виявили, розстріляли і заслали всіх, здатних на будь-який опір. Отже і Голодомор і «Великий терор» 30-х років українці «проковтнули» мовчки – без спроби якої-небудь протидії владі, не говорячи про повстання.
  2. Повстання все-таки були, але відомості про них суворо засекречувались, адже мета більшовиків полягала у створенні в перспективі «слухняного» суспільства, яке навіть не думало б про саму можливість найменшої непокори владі.

Але, хоч як активно «зачищалася» наша історична пам`ять від «спокуси свободою» - документи свідчать: підпільні організації, особливо в період суцільної колективізації та Голодомору 1932-1933 років, не були винятком. Найсприятливішим ідеологічним «грунтом» для них була, звісно, інтелігенція. Поширювались вони також і в студентському, робітничому, і в селянському середовищі, де найчастіше, під впливом неймовірно тяжких обставин, перетворювалися на повстанські боївки. Так, за офіційними радянськими даними, які наводить В. Плющ, напади на комуністичних активістів в Україні були зареєстровані в 40 % колгоспів. Іноді, твердить він,  діяльність таких підпільних осередків породжувала значні повстання, які у 1932-1933 роках відбувалися в Охтирському, Тростянецькому, Богодухівському, Великописарівському та інших районах150. Про велике повстання під проводом Івана Козлова, яке охопило кілька районів теперішніх Сумщини й Полтавщини, згадує С. Підгайний151. Здобувши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши його голодним, Козлов протягом двох тижнів практично керує цими районами, перешкоджаючи будь-яким діям окупаційної радянської влади. Лише захопивши та засудивши отамана, а з ним, виселивши людей з кількох населених пунктів цих районів  на Північ СРСР та спаливши ці села, комуністи змогли „навести порядок”. Були випадки, коли під час Голодомору цілі військові частини переходили на бік українських месників, як, наприклад, до повстанців Рябченка приєднався 21-й Чернігівський територіальний полк152.

Ідеологічними натхненниками цих виступів часто ставали представники української церкви: духовенство і миряни. Поразка війни за незалежність та червоні репресії 20х років зменшили вплив церкви на суспільне життя, але не зменшили її авторитету серед населення. Більше того – стихійно, а подекуди й організовано виникаючі осередки опору знаходили не тільки співчуття серед автокефального духовенства, але часто і самі священники брали активну участь у суспільному житті. В усі часи боротьба проти злочинного режиму була не виявом політичної заангажованості (в чому постійно звинувачувала духовенство більшовицька пропаганда) а своєрідним тестом на порядність, бажанням у грізну для України добу бути разом зі своєю паствою, своїм народом.

58

«Катам країни». Листівка підпільного товариства «Вибух». ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 6, спр. 576, арк. 9.

В Держархіві Сумської області зберігаються відомості про існування в Кролевецькому, Глухівському та інших районах Української повстанської організації, яка діяла в 20-х – 30-х роках і мала зв`язки з урядом УНР в екзилі. Серед її найактивніших ланок був осередок в с. Дубовичі (нині – Кролевецького району).

В архівному документі фігурують такі жителі села:

Губенко Григорій Пантелеймонович, 1897 р.н., колишній хорунжий 2-го стрілецького полку “Сірожупанників”, який дислокувався у Кролевці (1918 р.). 

Коломієць Олександр Павлович – колишній член Центральної Ради, служив у кінній розвідці при 2-му стрілецькому полку “Сірожупанників”, потім співробітником при Директорії УНР. В кінці війни емігрував до Польщі, але в 1922 році повернувся до Дубовичів. Згодом, у 1928 р. він їде до  Києва, де налагоджує зв`язки з проф. Чехівським та митрополитом УАПЦ[13] Василем Липківським. За їх підтримкою він організовує в селі громаду УАПЦ. Для показової служби до Дубовичів прибувають сам В. Липківський і протодиякон Василь Потієнко (в майбутньому – голова Всеукраїнської Церковної Ради)153.

До згаданої організації в Дубовичах також входили: Власенко Іван Гнатович, Козя Михайло Іванович, Сулим Олександр Макарович, Сулим Григорій Макарович, Губенко Семен, брати Падалко - Василь, Михайло та Іван.

            Падалко Василь – постать відома. Це хорунжий армії УНР, який емігрував до Польщі, потім до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1922 та 1934 роках він нелегально приїздив до Києва, де давав розпорядження зв`язковим з Дубовичів, Конотопу, Кролевця і повертався за кордон.

Є підстави вважати Василя Падалку одним з кур`єрів ОУН на сході України, яких Євген Коновалець відправляв для розбудови підпілля ще у 1937 році.

Аналогічний, а можливо навіть організаційно пов`язаний осередок опору був розкритий ГПУ на Конотопщині в 1930 – 1931 роках. Як видно з матеріалів слідства, ще у 1922 році перший осередок в місті Конотопі закладає “активний автокефаліст” Сердюк Михайло – голова церковної Ради м. Конотопа. До організації також входили: Вовк Павло Порфирович, Обруч Семен Васильович, Ручка, Климко Степан Іванович, Максак, Логвин, Попов, Сиваш Йосип Дмитрович. Наступна цитата, здається, відповідає на питання: хто керував організацією, та тримав організаційний зв`язок з Києвом: “(…) В начале 1928 в г. Конотоп приезжает представитель центра к-р организации автокефальный священник КАРПЕНКО, который вербует в к-р организацию жителей г. Конотопа СИВЕРА Петра, МАКСАКА Корнея коим дает задание о создании к-р ячейки в г.Конотопе (…)154

Організація ставила перед собою мету: скинення радянської влади, відокремлення України від СРСР та створення “Соборної Української демократичної республіки”155. Вона об`єднувала антирадянськи налаштовану частину українського населення, в основному інтелігенцію, яка політично стояла на платформі УНР.

З протоколу допиту одного з керівників підпілля Сівера дізнаємося про політичну програму організації:

  1. Створення Української Самостійної Соборної Держави “на зразок УНР.” Вищий орган – Всеукраїнська Рада, вибрана на основі загального прямого, рівного і таємного голосування. Українське громадянство.
  2. Оскільки українські землі розділені між кількома державами, добиватися їх об`єднання в одну.
  3. Свобода друку, партій, совісті.
  4. Церква відділена від держави.
  5. Повернення розкуркуленим землі і майна в розмірі не більше 25 десятин.
  6. Великі підприємства мусять бути в державній власності, дрібні – в приватній (повертаються колишнім господарям).
  7. Профспілки займаються тільки захистом економічних інтересів робітників.
  8. Вільна торгівля, розвиток кооперації156.

Список членів організації, знайдений співробітниками Сумського оперативного сектора ГПУ УСРР Ромовим і Громовим  в садибі одного з активістів підпілля Максака Г.Г.  в м. Конотопі по вул. Червоній,  23 квітня 1931 року засвідчує, що  організація мала 121 члена157. Серед її активу, який нараховував 19 чоловік – 8 були представниками УАПЦ158.

Характерно, що при підбиранні людей для участі в підпільній діяльності перевага надавалася тим, які були активними учасниками визвольної боротьби 1917-1920 років. Зокрема це учасники конотопського повстання (у лютому 1918 року) проти більшовиків, організованого членами УСДРП Назаренком та Сулизем. Військовими керівниками повстання були: Бібік Федір Артемович (пізніше, в 20ті роки – один з повстанських отаманів) та Кравченко Андрій Тимофійович – один з активістів конотопського підпілля 20 – 30 років159.

Організація мала досить розгалужену мережу як по місту (чотири осередки – Загребелля, Ярок, Місто та станція Конотоп  - 10 чол., керував Мезь Микола Якимович, вірний УАПЦ, бухгалтер.)160, так і по селах: Семенівка (10-12 чоловік), В. Самбір, Дептівка, Рябухи, Коханівка161, Фесівка, Карабутове, Підлипне, Соснівка, Шаповалівка, Ганнівка162.

На основі тих архівних документів, які маємо сьогодні є підстави вважати, шо підпільники були  пов`язані з СВУ і мали контакт через зв`язкових з С. Єфремовим та Чехівським163. Як стало відомо з інших джерел, на території Роменського, Недригайлівського і Смілянського районів з 1929 до кінця 1932 року діяв навіть  український повстанський загін під назвою “СВУ”164. Ним керував отаман Лука Клітка165 (див. нижче).

Ще одна ланка організації була створена в Конотопі у 1929 – 1931 рр. колишнім підполковником Армії УНР Голубом Юхимом Івановичем і була пов`язана з керівником антибільшовицького повстання на Чернігівщині Рябченком. Керівник її осередку в с. Фесівка Губенко Григорій Потапович (колишній хорунжий Армії УНР) був священиком УАПЦ. Через УАПЦ і священик Карпенко інформував членів організації про установки СВУ166.

        Серед вказівок Центру була організація по селах сестринств, а організаційний зв`язок підтримувався частково через розсилання благовісників по селах, де ще залишалися церкви. Найміцніші сестринства були в Конотопі та с. Підлипне (де діяла також “Просвіта”). При Кладбищенській церкві в Конотопі видавався нелегальний рукописний журнал “Реп`ях”, який особисто редагував священик Карпенко167.

Кур`єр від закордонного Центру Василь Падалко (який останній раз прибув до Києва у 1937 році, але застав лише уламки колись потужного підпілля) інформував своїх земляків про те, що подібні організації існують також на Білоцерківщині та Волині168.

Задуманого плану організаторам підпілля втілити в життя не судилося, оскільки після початку арештів у 1928 році зв`язок з Києвом ставав лише епізодичним, а після судового процесу «СВУ – СУМ», взагалі немислимим.

Невдовзі були викриті і підпільні структури на Конотопщині, Глухівщині та в інших місцях нашого краю. Керівники місцевих осередків одержали різні терміни ув`язнення, декому з них пізніше присудили вищу міру покарання.

На півдні теперішньої Сумської області, де умови для сільського господарства були сприятливіші, отже, - колективізація набула загрозливіших масштабів, підпільна боротьба українського народу виливалася у селянські виступи. Один зі свідків цієї боротьби – акт звинувачення, який нараховує 28 аркушів з описом подій, біографій людей. Кілька десятків людських доль, років боротьби і підпільної діяльності зведено в “Дело № 401 – “Погромщики”. У ньому говориться, що в  грудні 1930 – січні 1931 року Сумським Оперативним Сектором ГПУ була ліквідована “кулацко – повстанческая контрреволюционная организация”, яка діяла на території колишнього Синівського, Липоводолинського і Недригайлівського районів169.

Виникнення організації відносилось до періоду перебування на нелегальному становищі і розвитку повстанської діяльності відомого по Роменському Повстанкому отамана Клітки Луки Михайловича, котрий через своїх найближчих помічників у Синівському, Липоводолинському і Недригайлівському районах – Федину, Сусіденка і Воропая почав закладати повстанські осередки.

Діяльність отамана Клітки співпала в часі з початком колективізації, коли тисячі селянських господарств опинилися віч-на-віч з більшовицькою машиною, але за спогадами старожилів загін Клітки діяв ще раніше і, очевидно, був уламком широкого повстанського руху, який існував на Роменщині в 20х роках.

51

Листівка отамана Клітки. Архів УСБУ в Сумській області. – Спр. П-12486. – Арк. 46.

Однією з найбільш дієвих груп цієї організації була група Федини і Сусіденка, актив якої нараховував приблизно 24-25 чоловік, переважно з міцних селян. Вона охоплювала своєю діяльністю частину Недригайлівського і Синівського районів. Поряд з активними діями (розгром Синівської райміліції, низки сільських рад, напади на кооперативи, терористичні акти проти активістів), Сусіденко і Федина створюють глибоке підпілля для організації масових виступів проти радвлади.

Одночасно і аналогічну роботу в Липоводолинському районі проводив найближчий помічник Клітки – Андрій Воропай.

Однак у квітні 1930 року органам ГПУ вдається натрапити на слід підпілля і частково викрити групу Сусіденка і Федини. Незважаючи на це, її залишки, керовані Товстим Терентієм Хомичем та Антоненком Іваном Семеновичем, зв`язавшись через селян Кащу і Сердюка Юхима з Микитою Олександровичем Голубом, відновлюють підпільні клітини в Синівському, Липоводолинському та інших районах.

З іншого боку один із членів колишнього підпілля Федини – Шевченко С.Т., переховуючись від висилки на північ по хуторах Недригайлівського району, створює підпільні осередки в Жовтоніжках, Хоролі та інших населених пунктах.

Означений терен був доброю базою для повстанської діяльності. Як відзначають у своїх звітах самі чекісти: “(…) Преобладающий в этих районах процент кулачества, возросшая антисоветская его активность, длительное пребывание на нелегальном положении в этих районах КЛИТКИ, активные выступления ФЕДИНЫ и СУСИДЕНКО, засоренность районов петлюровско-бандитским элементом, способствовали быстрому росту и высокой активности организации (…)” 170.

Політична програма організації, яку перед збройним виступом планувалося розповсюдити через листівки, була наступною:

1.Звільнення України від більшовиків.

2.Власність на землю (не більше 25 десятин).

3.Право успадкування землі.

4.Зниження податків, скасування хлібозаготівлі.

5.Свобода торгівлі171.

Діяльність організації протягом усього періоду її існування ішла, в основному, по лінії створення повстанських кадрів, виявлення і придбання зброї, розширення території свого впливу, а також пошуку зв`язків з урядом УНР в екзилі. Окремим напрямом діяльності був пошук подібних організацій в сусідніх районах і зв`язок з ними. Планувалося також проводити агітаційну роботу серед бійців і командирів Червоної армії. Зв`язок з Червоною армією здійснював керівник Подолинського повстанського осередку Бурик Іван Іванович. В травні 1930 року він залучив до цієї роботи жителя села Поділки Степана Шуйського, який одержав завдання вести агітацію серед червоноармійців табірного збору в м. Батурин172.

Питання зброї в організації мало домінуюче значення і вирішувалось як через виявлення і облік її серед учасників підпілля, так і через напади на районні центри та окремих представників влади. До організації залучалися особи, обізнані з військовою справою, котрих на момент виступу можна було б використовувати, як командирів повстанських підрозділів173.

Керівники підпілля готуючи збройну акцію, узгоджували її план з осередками антирадянського руху Опору в інших районах. Повстання планувалося розпочати шляхом одночасного нападу на кілька районних центрів з метою як отримання зброї, так і знищення партійно – комсомольського і радянського активу. Після цього до повсталих мали приєднатися загони з найближчих сіл і всією масою рухатися в напрямку на окружний центр, роззброюючи по шляху бойові одиниці ворога і в підсумку злитися з такими ж організаціями інших районів України.

План повстання тримався в суворій таємниці, до того ж не був постійний – до нього час від часу вносилися поправки.  Остаточно відкоригований, він виглядав так:

“Повстанські загони сіл: Терни, Деркачівка, Іваниця рухаються на Вільшану, сюди ж підходять загони Червоної Слободи, Липової Долини, Синівки, далі вони продовжують наступ на Недригайлів і Ромни. [Слід зазначити, що за цим планом, отаман Клітка мав зв`язок з військовими частинами, розташованими в Ромнах – авт.]

 Головні повстанські сили кидаються на м. Ромни, де проводиться, в першу чергу, напад на ДОПР з метою звільнення арештованих, котрі потім включаються до складу загонів, одержуючи зброю. Одночасно з цим захоплюється частина міста, після чого повстають навколишні села. Їх загони приєднуються до міста і вже потім повстанські сили розбиваються на дві частини і діють у двох напрямках: одна група рухається в напрямку Лебедин – Суми, а інша  - на Конотоп. Із Ромен загони рухаються в повному бойовому порядку і вже тут організовується обоз174.”

49

План антирадянського повстання, розкритого в 1930 р. на території Синівського, Липоводолинського і Недригайлівського районів. ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 6, спр. 556.

Як видно з матеріалів слідства, формуванням селянських загонів у вказаних населених пунктах займався Пуд – найближчий помічник отамана Клітки, який переховувався в Червоній Слободі і Сакунисі. Особливо міцні повстанські осередки знаходилися в Синівському районі, по хуторах, а також в Липовій Долині, Жидовій Долині175.

 За березень – грудень 1930 року діяльність українського  підпілля поширилась на 49 населених пунктів 15-ти сільрад, 5-ти адміністративних районів. Було  створено 11 повстанських осередків в селах: Саї, Поділки, Беєво, Зеленківка,  хут. Московський, хут. Хорол та інших населених пунктах.

Особливо активними були Зеленківська та Вільшанська організації. В березні 1930 року житель Вільшани Шевченко Семен Тарасович за завданням Клітки організовує підпільний осередок на хуторі Жовтоніжки Зеленківської сільської ради. Вільшанський осередок був заснований у березні 1930 року Гученком Петром Олексійовичем – учасником групи Федини. Після його розстрілу зв`язок із  зеленківською організацією, яка вже нараховувала більше десяти членів, підтримував інший житель Вільшани – Гончаренко Олексій Іванович. Підпільники займалися постачанням набоїв, обрізів, та іншої  зброї для майбутнього повстання. Цим опікувався уродженець с. Капустинці Білявський, який, мешкаючи в Харкові, привозив для організації нагани та набої176. Великий склад гвинтівок, кулеметів і набоїв у цинкових коробках був закопаний у лісі між Червоною Слободою і Хоролом177.

Посилення активності підпілля та зростання його лав відбувалося в умовах “кавалерійської атаки на капітал”, яка привела до небаченого грабунку українського села російським більшовизмом, руйнування традиційного хутірського укладу життя, нищення культури. Тому не дивно, що до боротьби стає не тільки молодь, а й ті, досвіду яких вистачило б на кілька життів. Таким був 40-річний житель Вільшани Білолюбський. Починав як хлібороб, потім – служба в 3му прикордонному Амурському полку, а вже в добу Гетьманату Іван Михайлович – вартовий у рідному селі при волосному отаманові Боркову. У травні 1919 року його мобілізували до Червоної армії з якої він утікає в Ромнах, не уникнувши, однак, іншої примусової мобілізації – денікінської. Деякий час служить кашоваром у 15му гусарському полку, а після поразки білої армії, хворіючи на тиф, був евакуйований до Галліполя (Туреччина), розділивши долю десятків тисяч “денікінських” українців178. Потім був нелегальний перехід у Грецію і робота в багатих господарів, а в 1921му через Сербію він прибув до Австрії, де працював на рудниках Езберга і лише після 1925 року повернувся додому, повіривши в НЕП.

Зеленківська та Вільшанська “контрреволюционные ячейки” були пов`язані з подібними організаціями в Синівському районі через своїх керівників, які брали участь у спільних нарадах. Відбувалися збори і на хуторі Жовтоніжки. Тут у березні 1930 року було обрано керівництво майбутнім виступом. Командиром повстанського загону став Жовтоножко Федір Якович.

У липні 1930 року вже після успішного нальоту на Синівську райміліцію, підпільники відсилають зв`язкового для встановлення контакту з якоюсь іншою повстанською організацією Полтавщини. Очевидно керівники підпілля перед виступом намагалися координувати свої дії з іншими організаціями.

 На яку дату готувався виступ – невідомо. Проте розв`язка наступила дуже швидко. Як видно зі звіту голови Зеленківської сільради Костенка, 30 вересня 1930 року жителя х. Жовтоніжки Кульбачного за нездачу хліба оштрафували на 1250 крб. Коли 1 жовтня активісти Зеленківського та Комишанського СОЗів (приблизно 50 чол.) прибули на місце проводити розкуркулення, то в хаті (до якої залізли по-злодійськи, вийнявши шибку у вікні) застали тільки старого діда, озброєного кілком. Тільки приступили до продажу майна, як населення цього хутора, та сусіднього – Мерків почало сходитись, озброєне ціпами, вилами, кілками.  Весь час понад хутором їздив чоловік на коні і скликав людей. Як тільки підводи, навантажені пограбованим майном рушили в дорогу, почулись вигуки: “бий красноголових бандитів!” і юрба селян накинулась на продзагін. З боків, з лісу посипалися на комунарів постріли з наганів та відрізів. Селян, які напали на продзагонівців було близько 200. Озброєні вони були обрізами, бомбами. В одного з них комуністи помітили 12-зарядний браунінг. Коли активісти стали відстрілюватись, було поранено кількох жителів: Семенюту Григорія Матвійовича та Пустовойт Ірину – в спину, Сурму Андрія Степановича – в ноги, та ще двох жінок – з хуторів Мерки та Хомине179. Після перестрілки, яка тривала 10 хвилин, комуністичному активу пощастило втекти, не виконавши поставленого завдання. А на допомогу жовтоніжцям вже піднімалося  населення сусідніх хуторів: Мерків, звідки їхало 4-5 возів, на яких було по 5 селян, та Дмитрівки180.

Взагалі, подібні провали хлібо та м`ясозаготівель були дуже частими в тій місцевості, де за донесенням секретаря Зеленківського партосередку: “увесь хутір контрреволюційно настроєн, ця хвиля передається і на останні хутора ”181.

Виступ у Жовтоніжках мав настільки сильний резонанс, що до підпільної організації стали приєднуватись і осередки з сусіднього Штепівського району. Але було вже запізно – 23 жовтня 1930 року розпочалися арешти. Так, стихійний виступ, що відбувся всупереч усім планам підпільної організації, загубив справу підготовки набагато масштабнішого і скоординованішого повстання. Його планам не судилося здійснитися.

Близько півроку тривало слідство а 25 травня 1931 р. з`являється “Протокол засідання судової трійки  при колегії ГПУ УРСР № 62 / 247”. З 32х обвинувачуваних чотирьох учасників засудили до 10 років концтаборів, ще чотирьох – до 5 років, трьох – до 8 р., одного – до 7 і ще 10 чоловік, серед яких половина носили прізвище Жовтоножко одержали 5 років висилки на Північ182.

Одним з напрямків дослідження повстанського руху 20-х – 30-х років ХХ століття має бути висвітлення біографій його учасників та організаторів на території області. Вважаємо, що наступні томи цієї серії будуть частково присвячені і біографічним дослідженням. А поки-що є можливість коротко згадати про тих земляків, хто був причетний до здійснення та організації підпільного руху Опору у всеукраїнському масштабі.

Згадка про зв`язкову штабу Армії Української Народної Республіки Настю Гудимович лише раз чи двічі зустрічається серед літератури про  перші Визвольні змагання. Сім`я  Гудимовичів мешкала в селі Вороніж теперішнього Шосткинського району Сумської області. Походили вони із старовинного козацького роду.

41

Майбутні члени підпільної Козачої Ради Іван Тарасенко та його дочка Марія Тарасенко (крайня праворуч) – у колі своєї родини. Дореволюційне фото. Остріщенко В.С.,  Українська шляхта на дорогах тисячоліть.  – Вінниця: «ІТІ», 2009. – С. 85.

Батько Насті, Михайло Дмитрович Гудимович був кваліфікованим майстром-кравцем, обслуговував переважно місцеву інтелігенцію, сам був культурним і охайним чоловіком, одруженим з місцевою козачкою із свідомої родини – згадувала його дочка Віра Гудимович-Казанівська183. Своїх п`ятьох  доньок батьки виховали українськими патріотками, давши середню освіту. Найстарша – Настя у 1918 році була вже студенткою І курсу Київського університету ім. Святого Володимира. Разом з нею навчалася її подруга – теж родом з с. Вороніж Марія Тарасенко. Її батько – Іван Васильович Тарасенко, відомий старий український діяч, також  походженням з козаків, ще в 1905 році за „мазепинство”, разом зі своїми друзями, був висланий царською владою за межі губернії. У 1917 році, зразу по національній революції в Україні Настя Гудимович і Марія Тарасенко, будучи ще гімназистками випускного класу активно включилися в громадське життя закладаючи різного роду гуртки, часто самі будучи їх „душею” і організаторами. Треба сказати, що  наслідки такої роботи дівчат були дивовижні: в грізний для молодої держави час Армія Української Народної Республіки з одного тільки містечка, де попрацювали Настя і Марія збагатилася на кілька десятків національно свідомих козаків та шість старшин184.

В Київському Університеті Св. Володимира дівчата-студентки включилися в уже існуючі там численні гуртки національно-свідомої молоді, що згуртувалася потім у бойовий стрілецько-козацький курінь і самовіддано взяла участь в бою під Крутами.

          Звістка про трагічну загибель друзів-студентів зробила дівчат ще затятішими у бажанні помститися ворогу. Протягом двох років вони добровільно виконували обов`язки сестер-жалібниць, зв`язкових і розвідниць при українській дивізії Сірожупанників, яка дислокувалась на Конотопщині і Кролевеччині, виконуючи часом найбільш небезпечні, відповідальні завдання з ризиком для особистого життя.

Із початком другої радянсько-української війни як і вся армія УНР Сірожупанна дивізія відступила за межі своєї Батьківщини, виснажена тифом і безупинними боями з переважаючими силами ворога. Про це, як і про своїх доньок батьки дівчат довідалися, коли вони на початку 1920 року змучені холодом і голодом, пригнічені подіями, ще не зовсім одужані від тифу подолавши тисячу верст, нарешті добилися до рідних хат, після двохрічної невідомості про них...

Видужавши та трохи відпочивши дівчата приступають до ще небезпечнішої – підпільної роботи, тепер в умовах червоного окупаційного терору, який нещадно розправлявся з „петлюрівськими недобитками”.

Для координації дій повстанських загонів з урядом УНР в екзилі було створено повстанський комітет „Козача Рада” з центром у Києві. Настя Гудимович стає зв`язковою штабу. Разом з Марією Тарасенко вони підготовляли відповідних людей для великого повстання в слушний час. Як припускають деякі дослідники, дівчата були втаємничені про підготовку за кордоном Армії УНР до Другого Зимового походу[14] в Україну для об`єднання з повстанськими загонами.

Та часто, на жаль, буває, що кількарічні героїчні зусилля перекреслюються зрадою, адже ворожа агентура теж не спала. В одну із лютневих ночей 1922 року чекісти обступили будинок № 30 по Великій Підвальній у Києві – тодішнє помешкання Тарасенка, куди саме з`їхалися члени Козачої Ради. Удершись в будинок, вони заарештували усіх наявних там підпільників, в тому числі Настю й Марію з її 14-літнім братом і батьком185. Після шестимісячного ув`язнення  по чекістських льохах та тортур відбувся „суд трійки”  при зачинених дверях. З арештованих 82 особи було засуджено до розстрілу, а решту до висилки й довготермінового ув`язнення. Батько Марії, Іван Тарасенко проходив ще й по справі, як діяч УАПЦ, секретар Першого Всеукраїнського Православного  Церковного Собору (1921) та Першої Всеукраїнської Православної Ради разом з іншими 43 членами УАПЦ186.

Уночі з 27 на 28 серпня 1922 року усі засуджені на смерть, на чолі із сотником Лозовиком, Коломийцем, всього 82 осіб, в тому числі й Настя Гудимович та Марія Тарасенко зі своїм батьком були розстріляні на Липках у Києві187. На Шосткинщині, Глухівщині та Конотопщині були проведені арешти місцевих підпільників.

           Із позасудової кримінальної справи на  одного з арештованих: Резніка  Михайла  Івановича ми дізнаємося, що Гудимович  Анастасія  Михайлівна жителька с. Вороніж Шосткинського р-ну, викладач соц-економ. школи, дочка шевця “ ...за завданням українського контрреволюційного центру заснувала українську націоналістичну організацію...188. Була зв’язково від київського Центру і за його завданням керувала організацією в с. Вороніж. Була арештована в Києві і розстріляна разом з іншими керівниками Центру ніби-то в 1925 р. Мала сестру-Віру Михайлівну – дружину Казанівського Павла Єгоровича (після рострілу Н. Гудимович він, імовірно, залишився керівником організації в с. Вороніж)189. Так, спогади рідних про дівчат-героїнь доповнилися архівними документами. Але остаточну крапку в дослідженні цієї неординарної історії має поставити оприлюднення 20-томної справи Козачої Ради, уривки з якої подаємо в цьому виданні (документи № 135, 139, 140 та ілюстрації № 42, 43 збірника).

Нажаль, майже нічого ми не знаємо і про організаторів та координаторів повстанського руху. Тут є кілька причин. По-перше, в умовах бездержавності, коли на розвідувальні служби ворогів України працювала вся військово-політична машина країн-агресорів, робота української розвідки могла вестися тільки зусиллями винятково відданих і глибоко законспірованих людей. По-друге, родини героїв, їх друзі і, можливо, зв`язкові, залишаючись на окупованій території постійно ризикували бути викритими і знищеними. Тож, якщо по закінченню Другої Світової війни на книгах про Зорге чи Кузнєцова виховували молодь, українська наука в діаспорі практично нічого не писала про наших героїв. Справжній розвідник не залишає слідів…

Одним з таких є Іван Данилович Литвиненко – людина, яка пройшла через горнило двох Визвольних змагань українського народу, але подробиці життя якого відомі настільки – наскільки вони стосуються української справи.

Народився він 17 січня 1891 року в с. Хоружівка Роменського повіту (нині Недригайлівського району)190. Далі було навчання в Смілянській школі та на московських Вищих комерційних курсах. Після їх закінчення І. Литвиненко деякий час займається комерційною діяльністю. Під час першої Світової війни Іван Литвиненко – офіцер царської армії191. З 1917 року – в Армії Української Народної Республіки. Отримав звання полковника. Був учасником І-го Зимового походу.

Історія промовчує про те, де і за яких обставин Іван Литвиненко став професійним військовим розвідником. Як зазначає дослідник його біографії В. Сідак, Іван Данилович Литвиненко-Морозенко, залучений до роботи керівником спецслужб УНР Миколою Чеботаревим ще у 1924 р192. Тож подальша діяльність полковника-ветерана була тісно пов`язана з контррозвідкою Державного Центру УНР в екзилі.

33
       Фото арештованого І.Д. Литвиненка з відбитками пальців. ГДА СБ України. – Спр. 10418. – Арк. 8 зв.

У червні 1927 р. Литвиненко-Морозенко був направлений Чеботаревим, який тоді ще очолював другу секцію військового міністерства, спочатку на посаду керівника розвідувального пункту у Могиляни (поблизу м. Острога), а з осені 1928 р. – у Рівне, де і закінчив свою розвідувальну діяльність у 1935 р. Потому, як стверджує В.Сідак, Литвиненко перебрався до Варшави і до січня 1936 р. перебував у розпорядженні іншого відомого контррозвідника генерала Всеволода Змієнка. Свідчень щодо його причетності до уенерівських спецслужб у пізніший період не віднайдено193.

 Причетним до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі був, крім уже згаданих осіб, український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, який писав про це  так: "Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур'єрних обов'язків. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, сов'єтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду на Україні 1932-1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків "хліба", печеного з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий... Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами..."194.

Опублікований протокол допиту І.Д. Литвиненка195 показує, що наш земляк  стояв біля витоків розвідки УНР і був одним з організаторів зв`язку між нею та підпільними організаціями в Україні. На початку 1947 року його було розстріляно на території Київської тюрми за активну участь в розвідці УПА.

***

Документальне висвітлення повстанського руху 20-х – 30-х рр. ХХ століття на території Сумщини тільки починається. Безумовно, попереду цікаві архівні знахідки, несподівані повороти у дослідженнях. Певні надії історики та архівісти покладають на подальше залучення фондів галузевих архівів, зокрема архівів силових відомств: СБУ та МВС. Наприклад, телеграма Х. Раковського від 25 квітня 1921 року «про вилучення архівів у отаманів повстанських загонів для оперативних цілей в дипломатичній роботі» 196, може бути одним з «ключів» до пошуку. Адже саме документів повстанців нині бракує для об’єктивного висвітлення теми.

Значний, емоційно наповнений пласт інформації про отаманів та повстанців міститься в народній пам`яті, краєзнавчих дослідженнях. Всі вони мають бути ретельно опрацьовані і вивірені архівними джерелами не тільки з метою уточнення певних дат та фактів, перевірки на достовірність біографічних відомостей. Краєзнавчі матеріали повинні стати тією стежкою пошуку, яка, незважаючи на втрату звязку поколінь, виведе архівістів на нові шляхи виявлення документів; дозволить залучити до Національного архівного фонду фрагменти документальних колекцій, які раніше через свою політичну неблагонадійність та небезпеку репресій «осіли» в приватних руках.

Сторонніх у цій справі не повинно бути. Архівісти і науковці, краєзнавці і музейні працівники повинні задіяти свою частку професіоналізму і ентузіазму для пошуку джерел повстанського руху ХХ століття. Мусимо всім народом повернути правду про Народну війну. Мусимо всім народом, опираючись на історичний досвід героїв, створити для новітніх московських загарбників пекельні умови на нашій землі.

 Джерела:

1 Мірчук П. Нарис історії ОУН. (1929-1939 роки) – К. – 2007. – 1006 с.

2 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. /Упор., вступ. слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля. – Киів-Дрогобич. – 2008. – 432 с.

3 Савельев М. Экономические причины кулацких восстаний. – М. – 1919.

4 Равич-Черкасский М.  Махно и махновщина. – Екатеринослав. – 1920.

5 Эйдеман Р. Борьба с кулацким и повстанческим бандитизмом. 3 изд., – Харьков. – 1921.

6 Эйдеман Р. Очаги атаманщины и бандитизма – Харьков. – 1921.

7 Эйдеман Р. К вопросу о борьбе с бандитизмом – Харьков. – 1922.

8 Дукельский “ЧК на Украине. – Chalidze publications Canadian Institute of Ukrainian studies. – 1989. (Перепечатка с издания С. Дукельский. ЧК-ГПУ. Часть первая. – Государственное издательство Украины. – 1923 г.) – 150 с.

9“Українська РСР у період громадянської війни (1917 – 1920)”

10 Кучер О.  “Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921 – 1923 рр.”; Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922) / Л. Н. Маймескулов, А.И. Рогожин, В. В. Сташис; Под ред. Н.М. Голушко. – 2-е изд., перераб. и доп, – Х.: «Основа», 1990 – 345 с.: ил.

11На защите революции (Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии 1917 – 1922гг. /Сборник документов и материалов./ – К.: Политиздат. – 1971.– 201с.

12Плющ В. Боротьба за Українську державу під совєтською владою. – Лондон. – 1973. – 125 с.

13Сірик Г. Вороніж та його околиці – Торонто. – 1989.– 136с.

14Сірик Г. Під сонцем обездолених (Сирітськими стежками) – Торонто.: Анабазис. – 1986.– 196с.

15Вербицький М. Найбільший злочин Кремля. – Лондон.: ДОБРУС. – 1952. – 111с.

16Михно И. Воспоминания. 1917-1922 гг. – Терны. – 1967. – С. 1-21.

17Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. – К. – 2008. – 326 с.

18Мечник С. Від оприччини до КГБ. – Мюнхен. – 1981. – 332 с.

19Кук В. Колгоспне рабство. – Львів. – 2005. – 263 с.

20Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. (Під заг. ред. Р.М. Коваля) – К. – 1996.– 315 с.

21Коваль Р. Отамани гайдамацького краю: 33 біографії. – К.: Правда Ярославичів. – 1998.– 616 с.

22Коваль Р. Багряні жнива Української революції. 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань. – К. – 2005. – 398 с.

23Коваль Р. Отаман Орлик. – К. – 2010. – 384.

24Ісаков П. Зведена таблиця селянських повстанських загонів, що діяли на Сумщині та Чернігівщині в період 1919-1923 рр. // “Сіверянський літопис” – 1997. – № 3. – С. 10-25.; Ісаков П. Програмні документи селянських повстанських загонів, що діяли на Лівобережній Україні в 1919 – 1921 роках: (До 80-річчя початку масового селянського антикомуністичного повстанського руху в Україні). // “Сіверянський літопис” – 1999 – № 3 – С. 47–75.; Ісаков П. Селянський антикомуністичний повстанський рух на Лівобережній Україні у 1919 році : Загальна характеристика. // “Сіверянський літопис” – 1999 – № 6. –  С. 157–162.; Ісаков П. Співвідношення цін та реальних доходів громадян в українському селі на Лівобережній Україні в 1919–1920 роках як важливий чинник виникнення та розгортання селянського повстанського руху. // “Сіверянський літопис” – 1998 – № 4. – С. 132–162.

25Іванущенко Г. Залізом і кров`ю. Сумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст. Історико-документальні нариси. – Суми. – 2001. – 192 с.

26Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953) Кн. 2 – К. – 1994. – 688 с.; Улянич В. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921-1933 роках. – К. – 2004. – 84 с.

27Дмитрук В. Вони боролися за волю України. (Нарис історії сірожупанної дивізії) – Луцьк. – 2004. – 286 с.; Дмитрук В. Вони боролися за волю України. (Нарис історії боротьби проти тоталітарного режиму на Україні в 1921-1939 рр.) – Луцьк. – 2005. – 382 с.

28Ревегук В. За волю України. Нариси історії повстансько-партизанської боротьби на Полтавщині в 1917-1923 рр. – Полтава. – 2007. – 299 с.

29Веденєєв Д., Шевченко С. Українські Соловки. – К. – 2001. – 206 с.

30Подкур Р. “Сімейне заручництво”, як форма державного терору: Рец. на кн.: Т Вронська. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин “ворогів народу” в Україні (1917-1953 рр.). – К.: І-нт історії України НАН УКраїни, 2009. – 486 с. // З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2009. – № 1 (32) – С. 281-288.

31Ісаков П. Чотири отаманші Марусі / Перекресток. – 2000. – 13 січня. – С. 5.

32Коротенко В. Отаман Іван Крупський / Незборима Нація. – 1998. – грудень.– ч. 23-24 (154-155). – С. 2.

33Піскун В. Селянські повстання в Україні на початку 20-х років ХХ ст. як засіб боротьби з більшовицькою владою. // Третя Сумська обласна наукова історико-краєзнавча конференція. Збірник статей. – Суми. – 1999. – С. 82-83.

34Ісаков П. Зведена таблиця селянських повстанських загонів, що діяли на Сумщині та Чернігівщині в період 1919-1923 рр. // “Сіверянський літопис” – 1997. – № 3. – С. 10-25.

35ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 2, спр. 8, арк. 26; 35.

36ДАСО. Ф. Р. 997, оп. 2, спр. 5, арк. 165.

37Там само, арк. 188.

38Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – С. 116.

39Діяк І.В. Хто захистить наш народ і державу: КПУ чи УКП? Штрихи до

історії та сьогодення Компартії України. - К., 2000. – С. 9.

40Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – С. 121.

41Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. – С. 13.

42Історія міст і сіл УРСР (Сумська область) – Харків.: УРЕ – 1973. – С. 38.

43Михно И. Воспоминания. 1917-1922 гг. – Терны. – 1967. – С. 13.

44Ленин В.И. Избранные произведения. В  4-х т. Т. 3. – М.: Политиздат, 1986. – С. 460 – 474.

45Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 50 – С. 30.

46Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 50 – С. 35.

47Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. С. 16.

48История Украинской ССР. – К., 1984. Т. 6, С. 333.

49Гражданская война на Украине. 1918-1920. Сб. документов и материалов. – К., 1967. Т. 1, Кн. 1, С. 344.

50Нелин А.П., Диброва Г.В. Ромны: Путеводитель. – Х.: Прапор, 1986. С. 22.

51Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. Під ред. Коваля Р.М. – К., 1996. С.39.

52Там само. С. 40.

53Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 38 – С. 305.

54Діяк І.В. Хто захистить наш народ і державу: КПУ чи УКП? Штрихи до історії та сьогодення Компартії України. - К., 2000. С. 121.

55Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 38 – С. 305.

56Сумщина від давнини до сьогодення: Науковий довідник. – Суми: Слобожанщина, 2000. С. 17-18.

57Енциклопедія українознавства. – Т. 2. – К., 1994. С. 435.

58Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953) Кн. 2 – К.: “Либідь” – “Військо України”, 1994. С. 25-26.

59Діяк І.В. Хто захистить наш народ і державу: КПУ чи УКП? Штрихи до історії та сьогодення Компартії України. - К., 2000. С. 21.

60Дукельский “ЧК на Украине. – Chalidze publications Canadian Institute of Ukrainian studies. – 1989. (Перепечатка с издания С. Дукельский. ЧК-ГПУ. Часть первая. – Государственное издательство Украины. – 1923 г.) – с. 90.

61ДАСО. Ф. Р. 4564, оп. 1, спр. 17, арк. 31.

62Директивы, телегр. и выписки из телеграмм и др. м-лы. // Чорна книга України. – К., 1998. С. 239-240.

63На защите революции. Из истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии. 1917-1921 гг. Сборник документов. М., 1953.  С. 120-121.

64ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 2, спр. 13, арк. 12.

65ДАСО. Ф. Р. 2552, оп. 3, спр. 18, арк. 29.

66ДАСО. Ф. Р. 1623, оп. 1, спр. 317, арк. 159.

67Там само, арк. 67.

68ДАСО. Ф. Р. 1705, оп. 2, спр. 1, арк. 20.

69ДАСО. Ф. Р. 2552, оп. 3, спр. 18, арк. 20.

70ДАСО. Ф. Р. 1808, оп. 2, спр. 5, арк. 1-6.

71ДАСО. Ф. Р. 1705, оп. 2, спр. 1, арк. 23.

72ДАСО. Ф. Р. 1808, оп. 2, спр. 5, арк. 7.

73Білас І. Передумови червоного терору. // Військо України. – 1993. №. 12. С. 85.

74Діяк І.В. Хто захистить наш народ і державу: КПУ чи УКП? Штрихи до історії та сьогодення Компартії України. - К., 2000. С. 23.

75Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953) Кн. 2 – К.: “Либідь” – “Військо України”, 1994. С. 17.

76Там само. С. 35-36.

77Там само. С. 37.

78Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. – С. 37.

79ДАСО. Ф. Р. 3098, оп. 1, спр. 7, арк. 53.

80Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. – С. 56.

81Там само. – С. 67.

82Там само. – С. 72-73.

83Діяк І.В. Хто захистить наш народ і державу: КПУ чи УКП? Штрихи до історії та сьогодення Компартії України. - К., 2000. С. 31.

84ДАСО. Ф. Р. 3098, оп. 1, спр. 7, арк. 193.

85ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 2, спр. 13, арк. 22.

86Семенець В. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922). – Х., 1995. С. 244.

87Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. Під ред. Коваля Р.М. – К., 1996 р. С. 73.

88ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 2, спр. 13, арк. 222.

89ДАСО. Ф. Р. 5579, оп. 1, спр. 16, арк. 46.

90Там само, арк. 21.

91ДАСО. Ф. Р. 1241, оп. 2, спр. 13, арк. 280-296.

92Там само, арк. 134.

93Там само, арк. 197.

94 Ісаков П. Зведена таблиця селянських повстанських загонів, що діяли на Сумщині та Чернігівщині в період 1919-1923 рр. // “Сіверянський літопис” – 1997. – № 3. – С. 10-25

95Череватенко Л. Я повернусь до своєї Вітчизни. // Багряний І. Сад Гетсиманський. – К.: Час, 1991.  С. 496.

96ДАСО. Ф. Р. 1705, оп. 2, спр. 1, арк. 35.

97Там само, арк. 18.

98Там само, арк. 20.

99Там само, арк. 22.

100Там само, арк. 23.

101Там само, арк. 30.

102Там само, арк. 35.

103Там само, арк. 30.

104Мендусь Я. Поряд з розстрілами та іншими крайніми заходами. // Україна. – 1991. - № 17. – С. 28-29.

105Лизанчук В. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо//Народна газета. – 1999. - № 10. С. 3.

106ДАСО. Ф. Р. 88, оп. 3, спр. 10, арк. 315.

107Словарь иностранных слов. – М., 1986. С. 250.

108Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т. 36. С. 420.

109Там само. С. 421.

110Информационные бюлетени ГПУ // Чорна книга України. – К., 1998. С. 118.

111Там само. С. 120.

112Там само. С. 120.

113Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади. – Лебедин, 1993.  С. 20.

114ДАСО. Ф. Р. 415, оп. 1, спр. 28, арк. 3.

115ДАСО. Ф. Р. 88, оп. 3, спр. 10, арк. 33.

116ДАСО. Ф. Р. 415, оп. 1, спр. 28, арк. 3.

117ДАСО. Ф. Р. 1808, оп. 2, спр. 4, арк. 21.

118Там само, арк. 28.

119ДАСО. Ф. Р. 88, оп. 3, спр. 10, арк. 41-50.

120Там само, арк. 315.

121Там само, арк. 7.

122Там само, арк. 91.

123Там само, арк. 87.

124ДАСО. Ф. Р. 3098, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

125Там само, арк. 53.

126ДАСО. Ф. Р. 3098, оп. 3, спр. 10, арк. 92-147.

127Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні (1917-1953) Кн. 2 – К.: “Либідь” – “Військо України”, 1994. С. 163.

128Мартинюк Р. Ієрогліф свободи // Гроно. – 1998. – № 1.

129Там само.

130ДАСО. Ф. Р. 3098, оп. 3, спр. 10, арк. 51.

131Там само, арк. 75.

132Там само, арк. 53.

133ДАСО. Ф. Р. 4564, оп. 1, спр. 17, арк. 60.

134Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. С. 40.

135Там само.

136Дукельский “ЧК на Украине. – Chalidze publications Canadian Institute of Ukrainian studies. – 1989. (Перепечатка с издания С. Дукельский. ЧК-ГПУ. Часть первая. – Государственное издательство Украины. – 1923 г.) – с. 90.

137ДАСО. Ф. Р. 1731, оп. 2, спр. 4, арк. 26.

138Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. С. 60.

139Там само. С. 62.

140Там само. С. 159-164.

141Там само.

142Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто, Онтаріо, Канада, - 1989. С. 25.

143Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. С. 64.

144Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. Під ред. Коваля Р.М. – К., 1996 р. С. 227.

145Сергійчук В. Крізь тюрми й кордони//Пам’ять століть, Канада, - 1989. С. 58-59.

146Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001. С. 42.

147Социалистическое строительство на Сумщине, 1921 – июнь 1941; Сб. материалов. – Х.: Прапор, 1983. С. 63-64.

148ДАСО. Ф. Р. 29, оп. 1, спр. 27, арк. 129.

149Банди Ващенка немає // Селянські вісті. – Конотоп, 1928. - № 19. – 8 березня – С. 6.

150Плющ В. Боротьба за українську державу під совєтською владою. – Лондон. – Українська Видавнича Спілка. – 1973. – С.102.

151Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. – „Прометей”. – 1947. – С.41-42.

152Плющ В. Боротьба за українську державу під совєтською владою. – Лондон. – Українська Видавнича Спілка. – 1973. – С.103.

153ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 5, спр. 5.

154ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 5, спр. 577, арк. 87.

155Там само, арк. 87.

156ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 5, спр. 578, арк. 45-46.

157Там само, арк. 35.

158Там само, арк. 33.

159ДАСО. Ф. Р. 2671, оп. 5, спр. 567, арк. 8.

160ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 6, спр. 221, арк. 51-52.

161Там само, арк. 37, 51-56.

162ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 5, спр. 5, арк. 67-74.

163ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 6, спр. 221, арк. 23

164Архів УМВС в Сумській області, доповідні записки відділу ББ УНКВС Сумської області за 1945 рік, спр. 2, папка 1, арк. 2 зв.

165Іванущенко Г. Хутір Жовтоніжки – історія без продовження. // Визвольний   шлях. – 2004. – травень. – С. 74-79.

166ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 5, спр. 5, арк. 58.

167Там само, арк. 61.

168ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 5, спр. 577, арк. 64.

169Там само, арк. 352.

170Там само, арк. 2 -24.

171Там само, арк. 131.

172Там само, арк. 23.

173Там само, арк. 72.

174Там само, арк. 23.

175Там само, арк. 24.

176Там само, арк. 26.

177Там само, арк. 28.

178Полтава Л. Над блакитним Чорним морем. – К.: Українська Видавнича         Спілка, 2002 – 108 с.

179ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 6, спр. 556, арк. 211.

180Там само, арк. 6.

181Там само, арк. 5.

182Там само, арк. 389-389 зв.

183Гудимович-Казанівська В. Дія варта, щоб її пригадати. // Дороговказ. – Торонто – 1966 – Ч. 9 (28) – С. 9.

184Там само – С.10.

185Там само – С.11.

186http://uk.wikipedia.org/wiki

187Гудимович-Казанівська В. Дія варта, щоб її пригадати. // Дороговказ. – Торонто – 1966 – Ч. 9 (28) – С. 11.

188 ДАСО. Ф. Р. 7641, оп. 2, стр. 521, арк. 40; 41; 42; 49 зв.

189 Там само, арк. 40;  41; 42; 49 зв.

190ДАСО. Ф. 1188, оп. 2, спр. 26, арк. 206 зв.

191Содоль П. Українська Повстанська Армія (1943-1949) Довідник ІІ. – Пролог. – Нью-Йорк. – 1995. – с. 53.

 192ЦДАВОВУ. Ф. 4071, оп. 1, спр. 6, арк. 56-56 зв.

193Інформація надана Р. Ковалем (Київ).

194Сідак В. Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період: www.angelfire.com/vt2/volyn/2003/3/610-2.htm

196Повстанський рух 20-30-х років ХХ ст на Сумщині: Т.1. / Автор-упорядник: Іванущенко Г.М. – Суми: ФОП Наталуха А.С., 2011. – С.203-208.

196Там само. – С.130.

Новини

На війні загинули двоє путивлян

17-05-2022

12 травня біля населеного пункту Білогорівка Луганської області в результаті поранень, несумісних з життям, загинув Данило ОГУЛА. Народився в м.Донецьк...

Сумщина: 5 ракет по Охтирці, щонайменше 5 поранених

17-05-2022

На світанку, 17 травня, російські війська вдарили ракетами по місту Охтирка у Сумській області, щонайменше п'ятьох людей поранено. Джерело: голова Сумської ОВА Дмитро...

Обстріл Сумщини і спроба російської ДРГ зайти на територію України. Загинув прикордонник...

16-05-2022

Російська диверсійно-розвідувальна група намагалася перейти державний кордон у Сумській області, українські прикордонники змусили їх відступити за лінію державного кордону, повідомило...

Пам’яті Володимира Петровича Кошлатого

11-05-2022

Дев’ятого травня, після тяжкої хвороби, перестало битися серце Володимира Петровича Кошлатого – колишнього директора Путивльського краєзнавчого музею, людини, безмежно закоханої...

Відійшла у вічність Ольга Малиш

11-05-2022

Сьогодні відійшла у вічність завідувачка відділу краєзначої літератури і бібліографії ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА МАЛИШ. Колектив глибоко сумує з приводу іі передчасної...

У боях за Маріуполь загинув 19-річний кролевчанин Гліб Кощеєв

07-05-2022

4 травня 2022 року у війні з російським ворогом, у боях за Маріуполь, на території «Азовсталі» героїчно загинув мужній воїн...