Понеділок, 11 квітня 2022 09:50

Артюх В'ячеслав. Григорій Сковорода: українізація образу

Артюх В'ячеслав. Григорій Сковорода: українізація образу

Зараз звичним стало сприймати постать Григорія Сковороди (1722–1794) саме як українського філософа, поета й педагога. Хоча за рівнем популярності серед українців, зрозуміло, що він із квазірелігійним «культом» Тараса Шевченка конкурувати не може, але в каноні «культурних героїв» національної свідомості він займає одне з перших місць. Не дивно, що результатом такої постійної присутності образу Г. Сковороди в її складі стала й поява його портрету на національній валюті – 500-гривневій купюрі.

Але все має свою історію, бо так було не завжди. У цій розвідці ми спробуємо прослідкувати як формувалися смисли «українськості» у складі образу Сковороди тим типом національної свідомості, що вже постала українською або ж погоджується з наявністю такої.

Відразу зазначимо, що і сама постановка питання про українізацію образу Сковороди, і спроба його вирішення залежна від іншого контекстуального питання: про особливості процесу становлення української модерної самосвідомості, що започатковується з середини ХІХ ст., бо сам філософ, врешті, походив з доби тієї «старої України», де таких способів національної ідентифікації ще не існувало. Далі проілюструємо цю тезу.

Почнемо з того, що в історичних першоджерелах не зустрічається інформація про етнічну/національну самоідентифікацію Сковороди чи таке ідентифікування його сучасниками. Мабуть для самого філософа вона не була важливою. Може тому, що час епохи націоналізмів ще не настав і тому, наприклад, поняття «русскіє» чи «россіянє» вживалися у другій половині ХVIII ст. не як етнонім, а лише для називання підданих російської імператриці чи жителів певної території. Але ось уявлення про свою батьківщину Сковорода, як випливає із спогадів його учня й друга Ковалинського, все ж таки мав і вони були такі: «Украину предпочитал он Малороссіи за воздух и воды. РЂки почти всЂ цвЂтут в Малороссіи, отчего и воздух имЂет гнилость. Он обыкновенно называл Малороссію матерью потому, что родился там, а Украину теткою по жительству его в оной и по любви к ней» (Сковорода, 1973, с. 357). Мається на увазі, що народився він у с. Чорнухи на Полтавщині, а лівобережні Полтавщина й Чернігівщина називалися тоді Малоросією, що й знайшло своє відображення після ліквідації інституту гетьманства та полкового адміністративного устрою у назві губернії, яка постала на їх місці – Малоросійська (вперше створена ще в 1764 р.). Україна ж – це Слобідська Україна і Українсько-Слобідська губернія, яка була організована у 1765 р. на території більшої частини слобідських козацьких полків, в 1835 р. вона була перейменована у Харківську. В будь-якому випадку, говорячи про Україну й Малоросію, мова йде не про національні, а про територіальні, географічні чи адміністративні одиниці[1]. Отже, для Сковороди обидві ці локальні батьківщини є рідними: одна – мати, бо він там народився, інша – тітка, бо він там пізніше проживав.

хата. сковорода

 Хата в Харкові, у якій жив Григорій Сковорода. Фото початку ХХ ст.

Продовженням цієї лінії ідентифікування у ХІХ ст. є називання Сковороди «украинским философом» у перших текстах, що присвячені аналізу його творчості. Так, для прикладу, стаття Г. Гесса де Кальве. і І. Вернета мала назву «Сковорода, украинский философ» і була вона опублікована, до речі, в журналі, що мав назву «Украинский вестник», бо виходив у Харкові, центрі тодішньої Слобідсько-Української губернії (Гесс де Кальве, Вернет, 1817, с. 106–125). Стаття ж І. Снєгірьова також називалася «Украинский философ Григорий Саввич Сковорода» (Снегирев, 1823, с. 96–106). Тобто, у цьому випадку ми маємо вказівку лише на територіальну приналежність чи регіональну ідентичність особи Сковороди.

В цілому ж, первинна національна фіксація філософа Сковороди в уявленнях наступників, дослідників його творчості, а то й просто «читающей публики» в ХІХ ст. розвивалася в межах звичної на той час «общерусской» національно-культурної парадигми, коли вважалося, що населення і Малоросії, й Слобожанщини – це складові частини єдиного «русского племени» чи навіть нації. Якісь етнічні розбіжності між великорусами, малорусами чи білорусами, звичайно ж, існують і фіксуються в категорії «народності», але існування таких народностей зовсім не заперечує вищого рівня їхньої єдності – «русскости». Тому, що всі ці народності є «русскими»[2]

ну а Сковорода, який є представником «малорусской», відповідно й постає тоді «русским» філософом. Тут потрібно додати, що «малорос» як етнонім – це не самоназва народу, це називання тодішнього населення України ззовні, в представників тодішньої «книжної» культури чи в офіційних паперах.

Цікавими тут видаються ідеї про «русскость» Сковороди, що зафіксовані в кількох текстах молдавського письменника Александра Хиждеу (1811–1872). У своєму нарисі «Григорий Варсава Сковорода» (1835) Хиждеу подає цитати з невідомих, не названих самим Сковородою у переліку своїх праць і невизнаних пізніше науковцями (І. Срезневський, Ф. Зеленогорський, Д. Багалій, В. Ерн, Л. Ушкалов) за автентичні творів філософа. Наприклад, Хиждеу з посиланням на такий твір як «Софросина, сиречь, толкование на вопрос: «что нам нужно есть» и на ответ: «Сократа!» твердить, що нібито Сковорода сам себе називав «Сократом в Руси» (Хиждеу, 1835, с. 23), тобто, у нашому випадку, «русским Сократом». Хоча ті ж Гесс де Кальве та Вернет називали його лише «украинским циником», тобто кініком. Отже, виходячи з ненадійності цих і подібних свідчень Хиждеу, краще буде говорити у цьому випадку не про «русскую» національну самоідентифікацію Сковороди, а лише про його ідентифікацію Хиждеу. Та й сам Хиждеу в інших місцях цієї статті не раз називає Сковороду «русским». Хоча, знову ж, як лише припущення: а коли уявлення про окрему українську національну ідентичність ще не існують, а навколишній національний контекст лише «русский» і «малорос» лише вияв регіональної складової «общерусскості», то якою могла б бути національна самоідентифікація Сковороди?

Якщо ж повернутися до конструювання його національної ідентичності іншими, то тут у ХІХ ст. і в науковому, і в літературному дискурсах зустрічаються три її варіанти: Сковорода – «русский» (у розумінні «общерусский»), Сковорода – «малорусский» (у розумінні – представник регіонального варіанту «русской» ідентичності), Сковорода – «украинский» (тобто виходець з тих земель, що називаються Україною). І тут можна наводити десятки прикладів. У праці Івана Кулжинського «Малороссийская деревня» він названий «малороссийским поэтом» (Кулжинский, 1827), в «Истории философии» архімандрита Гавриїла (Воскресенського) він постає «украинским странствующим философом» (Гавриил, 1840), а в Григорія Данилевського, у його «Украинской старине» – і «украинским», і «русским» філософом (Данилевский, 1866) тощо. Та у будь-якому випадку якась конфліктність малоруської чи української територіальної ідентичностей Сковороди з «парасольковою» «русской» тут не передбачається.

У народницькій історіографії образу Сковороди останньої третини ХІХ ст. він вперше постає «українським філософом» у розумінні представника народу, який вже й називається українським. Але тут сам цей «народ» категорія швидше не національна, а соціальна. Взагалі, в цей час спостерігається смислове перетікання у змісті поняття «український народ» від топографічних його значень, через соціальні і до власне етнічних, тому зафіксувати якусь смислову чіткість у текстах, де Сковорода називається «українським філософом» часто досить важко. Отже, «український народ» – це «простий» народ, це той, в основному, селянський стан, що знаходиться внизу соціальної ієрархії. І Сковорода якраз і вважається філософом із такого «народу». Історик Олександра Єфименко (1848–1918) одну із своїх статей, присвячених Сковороді, в 1894 р. так і назвала: «Філософ із народу» (Ефименко, 1905). У межах цієї традиції уявляється, що Сковорода, який вийшов «з під селянської стріхи» (Г. Коваленко) веде простацький спосіб життя, тобто живе нужденно як і бідний простолюдин[3]. І коли історик Дмитро Багалій (1857–1932) називає його «українським філософом» (Багалей, 1895, с. 145) чи «мудрецем», то це означає, що він представляє отой «простий» український народ. Потім цей історик підвищує його статус, називаючи «попередником хлопоманів», тобто як і київські хлопомани кінця 50-х – початку 60-х рр. Сковорода є не просто вихідцем із народу, а ще й є його представником, захисником і, врешті, тим, хто йому служить. А у своїй «Історії Слобідської України» (1918) він називає Сковороду ще і «вчителем українського народу» (Багалій, 1918, с. 274). Не дивно, що так, як Сковорода з «народу», то цей «народ» його й пам’ятав, залишивши у своїй колективній пам’яті масу легенд про нього. Але, знову ж, у всіх цих текстах ніяких прямих вказівок на те, що весь цей «простий» український народ є ще й «не русским» немає, тому народницька традиція зовсім не заперечує вже одного разу ствердженої «русскости» постаті Сковороди.

images

І лише наприкінці ХІХ – початку у ХХ ст. «українськість» Сковороди (тобто як жителя певної території та представника певного соціального стану) витлумачується вже в чисто національних категоріях, що, у свою чергу, пов’язано з формуванням і масовим розповсюдженням уявлень про український (малоросійський) народ не як регіональну складову «общєрусской» нації, а як про самостійну національну одиницю, що функціонує поряд з російською. Результатом такої націоналізації (а значить і усамостійнення) українства співвідношення «російське»–«українське» розглядаються не через їх синкретичну єдність чи перебування українського (малоросійського) у складі ширшого поняття – «русский», а як опозиція рівноправних начал – або російське (колишнє «великорусское»), або українське. І така українська нація/народ вимагає своїх символічних фігур (чи культурних героїв), які репрезентували б її в колі інших народів і в яких вона б могла впізнати себе і свою сутність. Саме такою символічною фігурою й постає тоді особа Сковороди. Йому й починають приписуватися значення філософського представника самостійного етносу чи окремої української нації.

Отже, виривання Сковороди зі смислових обіймів «общерусскости» і перетворення його в українського філософа розпочалося наприкінці ХІХ ст. Тоді, в 1894 р., мабуть вперше в межах самостійницьких конотацій почав тлумачити «українськість» Сковороди письменник Данило Ткаченко (Пісочинець) (1862–1932). Він у своїх доказах його «українськості» спирається на аргумент присутності у філософа рис специфічної української національної психіки («вдачі»). Традиція такого тлумачення, як відомо, була започаткована ще в романтичному вченні про «народний дух» (Folkgeist). Сковорода в інтерпретації Д. Ткаченка «любив свою країну, нарід і мову» та «говорив завжди по-українськи». Далі він спирається на характеристики української національної психології, що були конкретизовані у статті М. Костомарова «Две русские народности» (1861). Тому, на його думку, Сковороді, як і всьому українському народові, були притаманні «почуття світової краси, прихильність… до вільного життя, рівности, самостійности та демократичність…». Крім того, філософу була притаманна ще й специфічна, у порівнянні з великоросами, християнська релігійність, коли до божества українці ставляться, як насамперед, духовної сутності і «догодити йому силкуються духом», а не виконанням церковних обрядів (Ткаченко, 1894, с. 497).

Цю ж традицію тлумачень «українськості» продовжує розвивати й фольклорист та літературознавець Микола Сумцов (1854–1922) у своїй статті «Сковорода і Ерн» (1918), що була написана як відповідь на книгу російського філософа Володимира Ерна «Г. С. Сковорода. Жизнь и учение» (1912). Ерн мабуть найталановитіше включив філософію «русского» Сковороди до конструкції «русского философского процесса». Для М. Сумцова ж Сковорода – це український і лише український філософ. Він – «остання розкішна квітка старого українського життя, світогляду українського народу, його старого письменства, колишньої могилянської школи, кревний син свого народу, його чула, гарна, люб’язна і многодумна дитина» (Сумцов, 1918, с. 43). Але на відміну від аргументації Ткаченка він обґрунтовує тезу про «українськість» Сковороди спочатку вказівкою на заглибленість всієї його всієї творчості в місцеву духовну (і ширше – культурну) традицію, а вже потім вказується, що сама ця духовна традиція відображає «душу» українського народу.

165667 156820981032860 8087202 n

 "Світ мене ловив та так і не спіймав"

А літературний критик Андрій Товкачевський (1885–1965) у своєму циклі статей про Сковороду, які він публікував у часописі «Українська хата» (1913) (вони потім були видані окремою книгою) на користь «українськості» Сковороди наводить свій варіант аргументації. З точки зору його модерних поглядів самостійна українська нація існує об’єктивно, а сам Сковорода вже прямо характеризується за своїм психічним складом і симпатіями як «щирий українець» (Товкачевський, 1913, с. 61). Все, що тепер сприймається як «русское» розуміється ним лише у значенні колишнього «великорусского», тому всі претензії зарахувати цього філософа до «русской» культури прочитуються Товкачевським лише як до «великорусской», а не «общерусской». Крім того, він спростовує той аргумент, що до «русской» культури Сковорода належить ще й за великоруською мовою написання своїх творів на тій підставі, що представники європейських філософій ранньомодерної добу писали свої твори не своїми національними мовами, а виключно латиною. А щоб зробити і за мовою творів Сковороду українським філософом, то в київській газеті «Рада», наприклад, у тому ж 1913 р. звучить пропозиція перекласти його твори українською (Дорошенко, 1913, с. 5).

Та в ситуації перебування в межах сформованого рівня української національної свідомості якась спеціальна аргументація «українськості» Сковороди часто вже й не потрібна. Тому, якщо для В. Ерна Сковорода залишається малоросом, що започаткував «русскую философию», то для українського літературознавця Михайла Возняка (1881–1954) Сковорода – це українець, що «є першим українським філософом» (Возняк, 1922, с. 24) без подальшого пояснення, чому він «перший український». Ця сама собою зрозуміла «українськість» Сковороди, у свою чергу, в своїй основі базується вже на нерефлексивному відношенні індивідів до тієї колективної ідентичності, в межах якої вони перебувають, що у свою чергу задіює у ставленні до феноменів проминулої культури такий антиісторичний принцип пригадування, як перенесення у цей вимір минулого реалій сьогодення. Тому, якщо само собою зрозуміло, що зараз український народ існує й існує він на території, що називається Україною, то за цим принципом перенесення український народ саме як український існував тут і колись, хоча б тому, що назва цієї землі протягом багатьох століть була все тією ж незмінною Україною. Тобто, якщо тоді на території під назвою Україна український народ був «завжди», то, відповідно, й Сковорода як представник цього народу був завжди українським філософом. Не дивно, що з позицій цієї завжди-само-собою-зрозумілої «українськості» Сковороди письменник Григорій Коваленко (Гетьманець) (1864–1938) вже ставить питання й про спеціальну «крадіжку» та «привласнення» російською культурою й особи, і творчої спадщини філософа, бо «така вже вдача у тих москалів, ніби братів наших, що вони все добре все цінне, що є у нас, українців, собі привлащують, взивають його «руським». Так вони зробили і з Сковородою, дарма, що у небіжчика душа не лежала до тієї Московщини і він тікав з неї дуже скоро, коли випадком потрапляв туди, – тікав на свою любу Україну, між народ хрещений» (Коваленко, 1919, с. 55).

Останнім епізодом у вирішенні питання про «українськість» образу Сковороди є його інтерпретація в межах більшовицької ідеологічної парадигми. Тут цікавим видається застосування прийому перетікання конотацій «простонародного» філософа в національного, що як видно з попереднього спирається на народницьку інтерпретацію його образу. Бо, врешті, сама категорія «народу» уможливлює наповнювати його як смислами соціально-класовими, так і смислами національними. Це, у свою чергу, пояснюється смисловим синкретизмом самого концепту «простий народ», де етнічне співпадало з класовим (становим), і представником якого й виступає Сковорода. Якраз більшовики, з одного боку, й сформулювали ключову ідеологему про класовий характер його творчості Сковороди, а, з іншого, вони визнали і його українську етнічну приналежність.

Певне уявлення про сприйняття постаті Сковороди більшовиками дають рекомендації Роменської повітової політосвіти Полтавської губернії щодо відзначення роковин смерті (29 жовтня) та святкування ювілею з нагоди 200-річчя з дня народження (22 листопада) філософа. В цих рекомендаціях він характеризується як «народний страдательник», що кликав народні маси «до єднання для спільної боротьби з буржуазією, розоблачав релігію як засоб порабощення мас…» (Распоряжения…, 1922, арк. 75). Отже, по-перше, крізь призму класового принципу йому приписуються конотації борця з буржуазією і, по-друге, ледь не атеїстичні переконання. В цьому, останньому, випадку відчувається вплив ідеї більшовика В. Бонч-Бруєвича про антицерковно-сектанську суть вчення філософа.

Якраз урочистості, пов’язані з 125 роковинами з дня його смерті (1919) та святкування 200-річчя з дня народження філософа (1922) і відіграли ключову роль у завершенні націоналізація образу філософа в тогочасній Україні – він остаточно стає лише українським філософом у розумінні представника українського народу.

165267 156821874366104 7154300 n

 Музей у Сковородинівці

Хоча в цей час у самій Совєтській Росії дореволюційні традиції національної інтерпретації продовжують панувати і тому Густав Шпет (1879–1937) у своєму «Очерке развития русской философии» (1922 р.) узвичаєно називає його ще «русским Сократом» (Шпет, 1989, с. 82).

Та результати більшовицької політики «коренізації» 20-х рр., що набула в Україні форм «українізації» певним чином відбилися й на сфері філософської культури. Розпочинається творення національних історій філософії з відповідними їм «пантеонами» класиків філософської думки. Таким чином, Сковорода постає однозначно українським філософом. Тому не дивно, що коли вже у 50-х рр. ХХ ст. у Совєтському Союзі правлячою Комуністичною партією історико-філософській науці був даний дозвіл на зміщення акцентів з класової парадигми на національну і розпочали публікуватися книги з власне історії російської філософії, то ім’я Сковороди було вже в них відсутнє. Прикладом тут може слугувати праця істориків філософії А. Галактіонова й П. Никандрова «Русская философия ІХ–ХІХ вв.» (1970), у якій відсутня глава з аналізом філософських поглядів Сковороди. Та й у «Философской энциклопедии» він був названий лише «украинским философом, просветителем и поэтом» (Іваньо, 1970, с. 24–25).

Але тоді, як у Совєтському Союзі формується традиція «неприсутності» імені Сковороди в текстах, присвячених власне російській національній філософії, в середовищі російської еміграції історики філософії, через традицію «общерусского» синкретизму, продовжують культивувати його образ як «первого русского» философа. У фундаментальній праці Василя Зеньковського «История русской философии» стверджується, що філософія Сковороди, цього вихідця з «Южной Руси» і «первого философа на Руси» має «обще-русское значение» (Зеньковский, 1991, с. 64–65), у Бориса Яковенка він – «первый значительный русский мыслитель» (Яковенко, 2003, с. 32), а Сергій Левицький тлумачить його філософію як «вершину русской религиозно-философской мысли XVIII века» (Левицкий, 1996, с. 40).

Та все ж визнання факту наявності українського народу та української філософської думки змушує ускладнити й саме розуміння «русской» філософської культури. Починають вже розрізняти національну філософію і національність філософа. Тому «русскую» філософію можуть уже творити не обов’язково росіяни і навіть не обов’язково російською мовою.

Таким чином, виходячи з вищесказаного, на даний час продовжує залишатися дві національні ідентифікації особи Сковороди та його філософії: українська й російська. Причому російська є наслідком перенесення в основному в сучасну партикулярну російську національну самосвідомість стану «общерусского» синкретизму XVIII–XIX ст. А українізація образу Сковороди, тобто «вилущування» його з «общєрусского» контексту розгорталася через проходження кількох етапів: на початку ХІХ ст. він «український» тому, що має українську територіальну ідентичність, тобто пов'язаний із Слобідсько-Українською губернією. Пізніше він стає «українським» тому, що представляє «простий» український народ. І наостанок він «українець», бо належить до української етнічної нації й відповідно і його філософія належить до української філософської культури.

images 1

Література

Артюх, В. (2020). «Русский мир» у Пантелеймона Куліша. У кн.: ХІ. Internationale virtuelle Konferenz der Ukrainistik "Dialog der Sprachen - Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht" Reihe: Internationale virtuelle Konferenz der Ukrainistik. Bd. P. 670–676.

Багалей, Д. (1895). Украинский философ Г.С. Сковорода. Киевская старина. 2. С. 145–169.

Багалій, Д. (1918). Історія Слобідської України. Союз. Харьків.

Возняк, М. (1922). Грицько Сковорода, славний український мудрець (1722–1794). Львів.

Гавриил, архимандрит (Воскресенский В. Н.). (1840). История философии. Часть VI. Прибавление второе. Русская философия. Университетская типография. Казань.

Гесс де Кальве, Г., Вернет, И. (1817). Сковорода, украинский философ. Украинский вестник. Ч. 6. С. 106–125.

Гун Отто, фон. (1806). Поверхностные замечания по дороге от Москвы в Малороссию в осени 1805 года. Ч. 2. Москва.

Данилевский, Г. (1866). Украинская старина. Материалы для истории украинской литературы и народного образования. Харьков.

[Дорошенко] Д-ко, Д. (1913). Бібліографія. Рада. 109. С. 5

Ефименко, А. Я. (1905). Философ из народа. У кн.: Южная Русь (Очерки, исследования и заметки). Т. 2. Санкт-Петербург. С. 236–254.

Зеленогорский, Ф. (1894). Философия Сковороды, украинского философа XVIII века. Вопросы философии и психологии. 3. С. 197–234; 4. С. 281–315.

Зеньковский, В. В. (1991). История русской философии: у 2 т. Т. 1. Ч. 1. ЭГО. Ленинград.

[Квітка-Основ’яненко, Г.] (1841). Украинцы. Современник. Т. XXI. Кн. 1. С. 75–85.

[Коваленко] Гетьманець, Гр. (1919). Хто такий Григорій Сковорода. Дзвін. Київ.

Ковалинский, М. (1973). Жизнь Григория Сковороды. У кн.: Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: у 2 т. Т. 2. Наукова думка. Київ. С. 439–476.

Краевский, А. (1836). Обозрение русских газет и журналов за первую половину 1835 года. Философия. Журнал министерства народного просвещения. 3. С. 659–690.

Кулжинский, И. Г. (1827). Малороссийская деревня. Москва.

Левицкий, С. (1996). Очерки истории русской философии. Т. 1: От истоков до ХІХ в. Канон. Москва. С. 8–215.

Ковалинский, М. (1973). Жизнь Григория Сковороды. У кн.: Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: у 2 т. Т. 2. Наукова думка. Київ. С. 439–476.

Распоряжения Роменского отдела народного образования, п/отдела по культурно-просветительной работе. Статуты т-ва «Просвіта» и др. переписка по народному образованию. Державний архів Сумської області. Ф. Р-5573. Оп. 1. Спр. 94 (20.01.1922–19.03.1923). 96 арк.

Снегирев, И. (1823). Украинский философ Григорий Саввич Сковорода. Отечественные записки. Ч. 16. 42. С. 96–106.

Сумцов, М. (1918). Сковорода і Ерн (Про погляди В. Ерна на світогляд Г. С. Сковороди). Літературно-науковий вісник. Т. 69. Кн. 1. С. 41–49.

[Ткаченко] Пісочинець, Д. О. (1894). Григорій Сковорода, його життя і діяльність. Зоря. Ч. 23. С. 496–499.

Товкачевський, А. (1913). Г. С. Сковорода. Життя й мистецтво. Київ.

Хиждеу, А. (1835). Григорий Варсава Сковорода: Историко-критический очерк. Телескоп. Ч. ХХVI. 5. С. 3–42; 6. С. 151–178.

Іваньо, І. (1970). Сковорода. У кн.: Философская энциклопедия: в 5 тт. Т. 5. Советская энциклопедия. Москва. С. 24–25.

Шпет, Г. (1989) Очерк развития русской философии. У кн.: Сочинения. Правда. Москва. С. 11–344.

Эрн, В. (1912). Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. Путь. Москва.

Яковенко, Б. (2003). История русской философии. Республика. Москва.

Примітки

[1] Але й за життя Сковороди, й пізніше, на початку ХІХ ст., Україна й Малоросія розрізнялися не лише як назви земель, а вже почали помічатися сучасниками й деякі їх регіональні етнічні особливості. Так, мандрівник Отто фон Гун, проїжджаючи в 1805 р. через Малоросію й Україну, у своєму описі твердив, що «не одним только названием различаются страны сии, они различаются всем, как то: наречием, обычаями, одеждою и самим даже видом людей, жизнию их, земледелием и кряжем земли; одним словом так, что переехав Сейм, кажется, въедешь в совсем другую землю…» (Гун Отто, фон, 1806, с. 84–85). А письменник Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму нарисі «Українці» (1841) також наголошував, що хоча на початку українці, які населяли Харківську губернію, як вихідці з Правобережжя, «имели с малороссиянами один язык и одни обычаи», але тепер уже помічається різниця між українцями й малоросами на рівні мови, одягу та побуту (Квітка-Основ’яненко, 1841).

[2] Як ілюстрація такого об’єднання малоросів/українців і великоросів під однією шапкою «русскості» є назва відомої статті історика Миколи Костомарова – «Две русские народности» (1861). Хоча народностей і дві, але в той же час вони й одне – «русские». І не лише малороси вважалися органічною складовою «общєрусской» нації, але на етапі виникнення й уявлення про окремий український народ також були вписані в цю «общерусскую» матрицю. Тут цікавими видаються думки П. Куліша про українство як складову «русского мира» (Артюх, 2020).

[3] До речі, сама ця традиція підкреслення «простонародності» Сковороди започатковується ще у 1836 р., коли журналіст Андрій Краєвський, роблячи огляд статті А. Хиждеу «Григорий Варсава Сковорода. Историко-критический очерк» (1835), називає філософа «ростком русской народной философии» і тому йому цікаво все, що відноситься «к этому простому, бесхитростному мыслителю, скрывавшему под одеждой простолюдина ум, просвещенный наукой и душу, отличающуюся резким типом народного характера, глубоко-русскую…» (Краевский, 1836, с. 671).

Новини

На війні загинули двоє путивлян

17-05-2022

12 травня біля населеного пункту Білогорівка Луганської області в результаті поранень, несумісних з життям, загинув Данило ОГУЛА. Народився в м.Донецьк...

Сумщина: 5 ракет по Охтирці, щонайменше 5 поранених

17-05-2022

На світанку, 17 травня, російські війська вдарили ракетами по місту Охтирка у Сумській області, щонайменше п'ятьох людей поранено. Джерело: голова Сумської ОВА Дмитро...

Обстріл Сумщини і спроба російської ДРГ зайти на територію України. Загинув прикордонник...

16-05-2022

Російська диверсійно-розвідувальна група намагалася перейти державний кордон у Сумській області, українські прикордонники змусили їх відступити за лінію державного кордону, повідомило...

Пам’яті Володимира Петровича Кошлатого

11-05-2022

Дев’ятого травня, після тяжкої хвороби, перестало битися серце Володимира Петровича Кошлатого – колишнього директора Путивльського краєзнавчого музею, людини, безмежно закоханої...

Відійшла у вічність Ольга Малиш

11-05-2022

Сьогодні відійшла у вічність завідувачка відділу краєзначої літератури і бібліографії ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА МАЛИШ. Колектив глибоко сумує з приводу іі передчасної...

У боях за Маріуполь загинув 19-річний кролевчанин Гліб Кощеєв

07-05-2022

4 травня 2022 року у війні з російським ворогом, у боях за Маріуполь, на території «Азовсталі» героїчно загинув мужній воїн...