Уже Христос визнавав за кожною індивідуальною людською душею безконечну вартість, але великі ідеї Христа настільки випереджали тодішню суспільну дійсність, що перейшли віки за віками, аж поки в свідомости христіян ці ідеї стали чинними. І лише французька революція, проголосивши загальну рівність і братерство, спробувала була – але відкидаючи Христа! – пристосувати до життя Його ідею вартости кожного індивіда. Від французької революції з її лібералізмом і бере початок той „індивідуалізм”, що так характеризує два останніх століття, забарвлюючи собою і літературу (згадати хоча би романтизм, байронізм і т.д.), і політично-економічне життя.

Але коли з одного боку літературно-філософський рух йшов у напрямі вальоризації психічних сил індивіда, стремів до найбільшого їх розвитку, бодай коштом пригноблення решти індивідів, то в політично-суспільних рухах, індивідуалістична тенденція приводила навпаки до зниження рівня окремих індивідів, до заперечення права одних індивідів розвиватися коштом решти. Ось так із одного боку ми маємо Гете, що у відчуванню яскравої індивідуальности вбачав найвище щастя, або Ніцше з його жаданням піднести людину до щабля Над-людини і з його твердженням, що індивід є усе, а колектив – ніщо, або Іогана Мілєра, з його мріями про - чоловіка-бога; а з другого боку ми знаходимо атомістичну теорію суспільства демократичної доктрини, з її ідеалами загальної рівності, що приводить до нівеляції людських вартостей, і виливається у жахливу демагогію большевизму і комунізму (що фактично приводить в льгічному розвитку подій до цілковитого заперечення індивідуалізму). Для демократичного індивідуалізму людське суспільство є чисто механічним та атомістичним агрегатом. Кожна окрема людина є рівним кожній иншій людині атомом, що важить на важниці життя і влади рівно стільки, скільки й кожний инший. І саме тому в усякому демократично-ліберальному режимі важить не якість тої чи иншої особи, не вартість її психічних прикмет, які треба всемірно плекати і розвивати (згадайте притчу Христа про закопані в землю таланти). Але лише кількість тих осіб. І відповідно до того нація уявляється не як органічна цілість, де ріжні вартости розподіляються по гієрархічній драбині більшої корисности та відповідальности, але як проста сума, як число, без всякого органічного звязку, але з тягарем суми нарахованих одиниць. З цієї точки погляду, наприклад, Українська Нація має право на шосте місце в Европі, бо нараховує... понад 40 міліонів індивідів. А проте суворе життя не рахується з тими 40 міліонами і відводить нам нині на банкет націй одне з останніх місць! Бо кількість має в інтернаціональному житті свою вагу, але лише помічну, другорядну.

В такій кількісній масі одиниця, індивід є всім. Рівний всім иншим індивідам він почуває себе „сам-собі-паном”. Не зєднаний з суспільством ніякими етичними обовязками, він поводиться відповідно до своїх власних міркувань, інтересів і смаку. В момент національної небезпеки він проголошує свою невтральність, випрвдуючися тим, що – „його хата скраю”, й її ніхто не зачепить. Ціллю собі він ставить здобути яко-мога більших прав і звільнення від усіх обовязків. Коли є можливість, він не платить податків, намагається обходити закони, хвалиться, коли йому пощастить провезти контрабанду, симулює хвороби, щоби ухилитися від військової служби, вимагає повної безконтрольности в його промислових і торговельних операціях. „Моя” ініціятива, „мої” гроші, „мій” крам, „моє” підприємство – хочу продам, хочу закрию, хочу подарую, а державі, суспільству, нації до того всього – зась!

Країною найбільш безпардонного індивідуалізму (бо і лібералізму, і так званої „демократії”) останніми десятиліттями стали Північні Штати Америки, де запанувало було досить вульгарне гасло: “Mind your oun business” – „не совай носа до чужих справ”. Дійшло до того, що займатися політикою чи взагалі громадськими справами („совати ніс до чужих справ”) почали вважати в Америці за річ для порядної людини непристойною. Порядна людина повинна була при свячувати себе комерції чи промисловости, взагалі власному бізнесові, залишаючи політику касті професіоналів, що дивилися на свою діяльність теж як на своєрідний „бізнес”, в якому йшла торгівля голосами за відповідні послуги. Як наслідок – з одного боку буйний розквіт бутлєгерства, ракетирства й иншого бандитизма (з окремою спеціялізацією грабування і звільнення за відповідний викуп багатих людей та дітей), що витворило справді злочинну державу в державі, а з другого боку – безпремірна концентрація капиталів у руках кількох привілійованих фінансістів  та промисловців, що так само витворювали свою державу в державі і заміряли до повної механізації та автоматизації суспільства. Саме в Америці за останні десятиліття гасла демократичного лібералізму привели з одного боку до непомірного розквіту індивідуалізму та появи небагатьох справді – бодай щодо антисуспільної діяльности над-людей, а з другого боку – до нового заперечення вартости індивідуальности – в раціоналізації промисловости, де індивід став звичайним приладом, струментом, річчю, без особистости й виразу. Ніхто тене думає заперечувати пожиточности машин і еволюції людства, але нге можна допускати, щоби ця пожиточність машин поверталася на шкоду цілої маси робітництва, яке має бути дисциплінованим, але не механізованим, має бути точним у своїй діяльности, але не автоматичним, повинно зберігати людський образ, і не допускати того, щоби тиранія машин нищила гідність і радість праці.

Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльности добро цілої нації памятає, що стан цілого залежить од стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про як-найбільший розвиток індивідуальних прикмет і окремих індивідів, і окремих індивідуалізованих груп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи сходити на рівень засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обовязки. І саме тому напр. в Італії, з приходом до влади італійського націоналізму, (відомого під назвою фашизму), італійська держава прибрала назву етичної держави себто, держави, що не залишається байдужої до життя нації й індивідів, що її складають, але має щодо них свої етичні обовязки, дбає про їх виховання (не лише про освіту!), про ріжноманітний розвиток усіх індивідуальних вартостей. З другого ж боку індивід має обовязок жертвувати всім – навіть власним життям – для нації. І тут нема ніякої суперечности. Почуття самопосвяти для нації, яке помічається в кращих її членів, лише підкреслює те споріднення індивіда з нацією, при якому індивід, ризикуючи для нації, жертвує собою не для якоїсь чужої відмінної йому істоти, але для того, що є в нього самого найдорожчого, найкращого, найшляхотніщого, найвищого. Бо ідеали нації є його ідеалами, болі нації є його болями, тріюмф  нації є його тріюмфом, - і як що сильна людина ніколи взагалі не вагається ризикувати життям для осягнення своїх партикулярних ідеалів, то тим менше буде вона вагатися ризикувати своїм життям задля осягнення тих її ідеалів, що поділяють їх разом із нею міліони споріднених душ.

Бо нація, як казав Адам Міллєр,  є одною великою цілістю, одною великою індивідуальністю. Вона не є, як це думав Русо і з ним усі демократи, агрегат індивідів, що існують одні коло одних на визначеній території в визначений момент, але є органічною цілістю, що сформувався шляхом довгої низки поколінь. Бо кожний індивід є в дійсності продуктом не лише своїх безпосередніх родичів, але також цілої нації, себто, цілої низки предків. І не дурно французький соціольог Ле-Бон писав, що: - „Всі мешканці одної і тої самої місцевости, одної і тої самої провінції неминуче мають спільних предків, вимішаних із тої самої глини, викакрбованих у тих самих формах, звязаних одним і тим самим довжелезним ланцюхом, у якому вони є лише останніми ланками. Ми є одночасно діти наших батька-матері і нашої нації. І це не лише почуття, але це також – фізіольогія і спадковість, що роблять із нашої батьківщини для нас другу мати...” І саме тому наш великий Шевченко присвятив своє чудове „Посланіє” – „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм” – єднаючи їх всіх в одну спірітуальну цілість, в одну націю.

А втім, якщо не мати вихідної точки з такої спірітуальної цілості годі втекти від руйнуючого матеріялізму: індивід усе буде супроти індивіда, кляса все супроти кляси, і боротьба – боротьба за всяку ціну – будке останнім критерієм. Кожне панування буде виключним та насильним, кожна гієрархія буде позбавлена будьякого етичного змісту. Про соціяльне становище і владу кожного рішатиме головне гріш, не те, хто чим є, але те, скільки хто має. На базі індивідуальної рівности, зникає всяка градація психічних якостей, і демократія неминуче перетворюється – як це ми бачимо найвиразніше в Америці – в пльютократії.

Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з точки погляду тої окремої особи, і тим приводить у моралі до егоїзму (з усіма його утилітаристичними, гедоністичними, макіявелістичними і т.п. варіянтами); в політиці – до лібералізму (щоби індивід мав як-найбільшу свободу) і до демократії (щоб ніхто не був більшим за иншого); і нарешті – до анархії, себто, руйнування всякого державного зв`язку.

Націоналізм, виходячи з цілості, а не з індивіда, приводить навпаки в моралі – до жертвенности і самопосвяти; а в політиці – до справжньої організації, через проєднання індивідів тою ідеєю цілости. І якщо соціялізм висуває концепцію, де колєктивові (не нації) надається виключне значіння, а індивідуалізм – навпаки – те виключне значіння надає індивідам, то націоналізм заперечує крайности одної і другої теорії, і твердить, що без нації не молже бути зросту індивідуальности, і без розвитку індивідуальности не може бути зросту нації. Розвиток національної свідомости, що примушує людину час од часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомости, але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче – потрібною для розвитку національної свідомости. Бо лише свідомі індивідуальної своєї гідності індивіди можуть мати й свідомість національної гідности; не дурно писав В. Соловйов, що „головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистости, себто в слабкому розвитку колєктивного, громадського чуття, бо між цими елєментами заходять відносини пропорційности: при зчавленню особистости твориться з людей не суспільність, а отара...” Аж з другого боку, цей розвиток особистости не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо инакше постає сваволя і анархія.

Отже висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, поскільки він визначає безконтрольну гру непогамовних егоїзмів і хижацьких апетитів, але має бути за індивідуалізм, поскільки він визначає гармонійний ріжноманітний розвиток психічних вартостей людської особистості і  спричинюється до збагачення якостевої сили цілої нації. Націоналізм має бути проти індивідуалізму, поскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обовязків у відношенню до суспільства і нації, націоналізм має бути за індивідуалізм, поскільки він визначає намагання індивідів дбати про як-найкраще виконання своїх обовязків супроти суспільства і нації, що є можливим лише при постійній праці над зростом і розвитком індивідуальних вартостей.

Джерело: „Розбудова нації”. -  Річник VI. Прага. - Липень-серпень 1933 р. Ч. 7-8. (66-67). – С. 161-164.