Статтю присвячено розгляду використання образу Сковороди в ідеологічному дискурсі представниками української діаспори (Д. Донцовим, В. Шаяном, М. Шлемкевичнем). Звична присутність символізованої постаті Сковороди у складі української ідентичності веде й до її подальшого використання в системі національних ідеологій. Творець ідеології «чинного» націоналізму Д. Донцов інтерпретує постать Сковороди як носія ідеалів вищої «касти» в умовах занепаду політичного й духовного життя в Україні другої половини XVIII століття. Творець неорелігії рідновірства В. Шаян сакралізує особу філософа, наділяючи його статусом пророка, що має безпосереднє відношення до єдиної божественної сутності – «найвищого світла». Для філософа М. Шлемкевича Сковорода знаменує собою ситуацію кінця: закінчення епохи козацької автономії і повну інкорпорацію українських земель до складу Російської імперії. Спосіб життя Сковороди й символізує той тип людей, що тікають від реального життя в духовність. Взагалі, в ідеологічних побудовах розглянутих нами авторів образ Сковороди конструюється не стільки на основі звернення до першоджерел: текстів філософа чи спогадів сучасників філософа про його спосіб життя, скільки на основі попередніх його образів і тут основним виступає його «українськість». Сковорода – це лише «український філософ» і саме на основі цього сконструйованого вже на початку ХХ ст. образу й відбувається його подальше доосмислення в ідеологічному дискурсі пізніших часів. Стабільна присутність образу Сковороди у структурах української національної самосвідомості і шаблонних знань про його філософські погляди: ідеї «двох натур», вчення про «три світи», принципу «сродної праці» приводить і до їх подальшої «експлуатації» в текстах Донцова, Шаяна та Шлемкевича.