Цікаво, а де саме проходили перші засідання Руху?

• Першим головою Руху в Сумах був Володимир Осадчий. Він був художником. І власне тому перші збори проходили або на горищі в студії, або в підвалах, майстернях сумського дому художника, який знаходився на вулиці Петропавлівській навпроти Центрального універмагу. Там і проходили збори до 1991 року, коли Рух отримав власне приміщення. Саме на зборах Руху я познайомився із своїми ровесниками. Звісно, в нас в політесі (тоді фізико-технологічний інститут, а нині СумДУ) була команда однодумців, з якими ми спілкувалися. І ми туди влилися вже готовою групою. На тих зборах ми познайомилися із молоддю із педагогічного інституту, такими як Олег Медуниця, Іван Бортнік... Також були і школярі: Руслан Дейниченко, Андрій Наталуха, Віталій Кизима. Були і ті, хто вже працювали: Іван Шуста, Сашко Гриценко. І ми почали молоддю гуртуватися та думати, що робити. Рухівці почали нас посвячувати у видавничу справу та розповсюдження матеріалів, які тоді масово йшли із заходу України.
• Згуртувалися ж ми більше в одну команду 18 лютого 1990 року, коли був перший найбільший мітинг у місті Суми, який називали «антирадянським». Це був мітинг проти нового союзного договору та за покращення умов життя, тому що під кінець Радянського Союзу країна опустилася в жебрацтво.

Скільки людей було на цьому мітингу?

• Рахували на той час, що це було 20 тисяч. Це рахувала і міліція, яка тоді ще не навчилася применшувати-прибільшувати, та і власне ми. У нас є і фото і відеозйомки цього мітингу, при бажанні можна перерахувати. Був заповнений увесь майдан і люди стояли на початку сьогоднішньої Соборної. Там ми познайомилися з іншою частиною людей в педагогічному інституті – це була команда Віктора Рога, Юрія Грамажори… І ми вирішили сформувати незалежну молодіжну організацію. Опираючись на історичні традиції ми її назвали Спілка Незалежної Української Молоді.

У вас були контакти зі Спілкою Української Молоді, яка на той момент знаходилася в еміграції?

• Ні. На той момент не було. Вже коли Володимир Осадчий з’їздив в Канаду, то він привіз контакти. Згодом до нас приїжджали молоді СУМівці з Канади. Більше було спілкування із СНУМом Львова, Києва і Харкова.

Ці організації виникали централізовано чи стихійно?

• Більше стихійно. Насправді, якщо брати хронологічно, то першим виник харківський СУМ. Вони назвалися за традицією 30-х років, коли в Харкові діяла Спілка української молоді. А переважна більшість інших організацій тоді називалася СНУМ. Ми знали про організації в інших містах і ми прагнули у майбутньому навести зв'язки, об'єднатися і робити спільні заходи. В 1990 році в кінці травня відбувся установчий з'їзд, на якому утворили координаційний комітет. Але на цьому з'їзді постали також протиріччя між так званими "демократичним націоналізмом" та "інтегральним націоналізмом", хоча я досі вважаю такий поділ умовним.

Я так розумію, що ви вже на той час позиціонували себе як націоналісти?

• Вже з 1990 року на всіх наших заходах були червоно-чорні прапори.

Звідки ви черпали цю ідеологію? Книги, самвидав?

• Багато людей слухали «ворожі голоси» – радіо «Свобода», «Бі-Бі-Сі». Там окрім інформації бували також і читання книг. По-друге із кінця 1989 року по-тихеньку почали надходити самвидав та література із-за кордону, яка користувалася шаленим попитом. Почали видаватися газети у Львові. А коли у Львові створили неможливі умови, газети везли з Литви. Тому що в Прибалтиці на той час радянська влада існувала лише номінально і то у вигляді присутності там радянської армії. До захоплення телевежі у Вільнюсі армія не втручалася у політичні події.

Як ставилися рідні до того, чим Ви займаєтеся?

• Мене батьки схвалювали і підтримували. Більше того, хочу сказати, я навчався в політесі на факультеті «автоматизація виробництва». Професор Володченко , завідуючий кафедри Борцихін нас підтримували не лише як студентів, але і заступалися коли проти нас намагалися робити репресії з боку адміністрації інституту. Тобто у мене була підтримка не лише в родині, але і на навчанні.

А зараз. Ви виховали дітей. Вони поділяють Ваші ідеї?

• Мій син теж прибічник моїх поглядів. Все звісно з часом змінюється. Ми вчимо всі помилки, які допускали попередники на ниві боротьби за українську державу. І я думаю, що молоде покоління воно не тільки більш патріотичне ніж ми, але вони багато розуміють з того, чому всі попередні спроби, крім останньої, не мали успіху для здобуття Незалежності України. От зараз насправді історичний момент і я думаю, що все закінчиться позитивно і відбудеться утвердження української держави.

Тобто Ви розумієте помилки, які були зроблені тоді. Можливо Ви б хотіли щось зробити інакше?

• В активній політичній діяльності я на той час був недовго. З 1989 по 1993 рік. Я точно можу сказати, що досі притримуюся тих принципів, яких дотримувався тоді. І глобальних помилок зі свого боку я не бачу, тобто я зараз зробив би все так же як і тоді. Я досі вважаю, що молодіжний націоналістичний (в тому числі і патріотичний рух) не може бути справою «команди обраних». Це має бути масове явище. Багато зараз говорять про недоліки Народного Руху на початку, коли це був саме громадський рух, а не партія. Але я вважаю, що на той час це був найбільш оптимальний варіант. На той час навіть комуністична статистика визнавала, що симпатиків Народного Руху було втричі більше, ніж членів Компартії України. І саме завдяки цьому, коли був референдум, більше 90% населення підтвердили, що вони за Незалежну Україну. А коли настали часи партійного будівництва, я вважаю, це завадило не тільки утвердженню української держави, а навіть популяризації ідеї серед того населення, яке було не готове до сприйняття України як окремої держави.

Чому Ви пішли з політики?

• З двох причин. По-перше почалося доросле життя сімейне. А по-друге на той момент я вважав, що та мета заради якої я брав участь у багатьох заходах, в тому числі в радикальних, вона була виконана . Я вважав, що є люди, яких політика цікавить з професійної точки зору, а я все-таки «технарь». Техніка – це моє. Вона мене завжди більше вабила, ніж громадська діяльність. Можливо це була помилка. От оце була помилка, про яку ви питали. Вона мабуть пов’язана не з тим, що я робив в активному суспільно-політичному житті, а в тому, що я його припинив на певний час.

Ви згадали про радикальні акції? Розкажіть про деякі з них.

• Найбільш радикальною напевно була спроба зірвати військовий парад на 7 листопада 1990 року. Тоді члени СНУМ «Сумщина» із найбільш радикально налаштованими членами Народного Руху України на чолі з Володимиром Осадчим здійснили спробу не пропустити курсантів сумського артилерійського училища на цей парад. Спроба не вдалася, бо у них була правильно сформована «коробка» та їх все-таки було й більше. Сталося зіткнення із невеликим кровопролиттям, але вони на парад прорвалися. Ми теж пішли за ними, нас не пускали на центральну площу, але ми її обійшли з іншого боку і в кінці-кінців добралися до пам’ятника Леніну, куди донесли труну із Леніним, вінок із колючого дроту. Таким чином ми показували невдоволення комуністичною владою. У нас відбулося зіткнення із прихильниками комунізму і з правоохоронними органами, але ми прорвали цей кордон і свою місію виконали до кінця. Потім за цим фактом була порушена кримінальна справа. В кінці-кінців вона переросла в адмінштраф. Кількох членів СНУМу судили, але відбулися штрафами. Хоча на допити нас місяців три викликали.

А як у вас складалися відносини із КДБ? Чи намагалися вони засилати своїх агентів, чи намагалися вербувати?

• Я не можу сказати. До мене особисто вербування не було. Щодо тих, з ким я навчався, також відвертих фактів вербування не було. Були спроби бесід, але це вже були часи, коли у кагебістів не було доводів, які б могли змінити наші настрої. Когось могли залякати службою в армії – шантажували, що будуть відсилати у гарячі точки. Але серед мого оточення в політесі всі вже відслужили, а деякі в таких цікавих місцях, що лякання армією було вже смішним.

Наскільки я знаю, Ви організовували студентський страйк в політесі, коли було голодування під час Революції на граніті. Розкажіть більше про це.

• Страйк – це була не така вже і радикальна акція, але вона була масштабною. Все студентство Сумського фізико-технологічного інституту (політеху) і частина викладачів (я вже згадував: професор Володченко, Брацихін, Піскун, Козин) не вийшли на навчання. У нас був повноцінний страйк. Жоден студент інституту не вийшов на навчання. Не дивлячись на агресивні спроби з боку тодішнього проректора Васильєва, тодішнього парторга Волкова припинити цей страйк, у них нічого не вийшло. Над ЕТ-корпусом було вивішено жовто-блакитний прапор. Що цікаво, «Голос Америки» в той же день передав цю інформацію. Прапор провисів там кілька днів, банально з тієї причини, що ми його забули взяти з собою на мітинг. Але його так ніхто і не насмілився зняти. Отже замість того, щоб вийти на навчання, ми сформували потужну колону. У нас, СНУМівців, на той час вже були певні технічні пристрої – шалений мегафон із сиреною. Колона розтягнулася від колишньої вулиці Паризької комуни і до Сумсільмашу. В цій колоні йшли майже всі студенти з політеху. Ми прийшли на центральну площу, ще був мітинг. Виступили всі. Наші вимоги підтримав навіть обком комсомолу, який на мітингу представляв Геннадій Дорошенко. Вимог було лише декілька – це не укладення союзного договору, відставка уряду Масола і повернення всіх солдатів строкової служби, які служать за межами України в Україну. Мітинг одноголосно підтримав резолюцію із цими вимогами. Цей мітинг дуже популяризував ідею, якою жив СНУМ, Рух – ідею Незалежності України. Не всі намагалися стати членами Руху чи Спілки чи інших національно-демократичних організацій. Просто деякі реально переосмислили свої погляди і зрозуміли, що хочуть жити в Незалежній Україні. Ідея на той час стала популярною і серед молоді, в політесі, вона стала явно переважаючою.

Як так вийшло, що сімдесят років потужної комуністичної пропаганди за кілька років зійшли нанівець і суспільна думка кардинально змінилася?

• Суспільна думка до цього була готова з багатьох причин. Слід зазначити, що це стосувалося не всіх. Але анекдоти про радянську владу і про Брежнєва – це був мейнстрім суспільства в Україні. Тобто всі насміхалися над радянською дійсністю. У мене не було в оточенні, в колі спілкування комуністів, але в простому середовищі родичів, робітників, студентів, з якого були мої близькі було поширене глузування над радянською системою і життям у цій системі. Про це розповідали анекдоти на кухнях. Тому коли у кінці 80-х років різко почало погіршуватися соціальне становище, то люди зрозуміли звідки ноги ростуть. Також у суспільстві було дуже велике несприйняття радянсько-афганської війни. Ця війна була дуже вагомим чинником у антирадянських настроях людей. Звісно, було багато обдурених людей, яким тривалий час треба було доводити, переважно на селі. Але згодом саме на селі ці ж люди ставали більш вираженими націоналістами.
• З настанням гласності Горбачова ми нарешті дізналися про той негатив, який був в історії. Про ГУЛАГи, про репресії… У кінці вісімдесятих років я передплачував три чи чотири художніх журнали в яких друкувалися твори авторів, які були заборонені до цього. Для мене було багато відкриттів. Наприклад я прочитав щоденники Олександра Довженка (а нам розповідали, що це був послідовний комуніст). І от у цих щоденниках я дізнався, що таке "красниє сапожкі". На мене тоді це реально дуже сильно вплинуло і я зрозумів, що мені з комунізмом точно не по дорозі. Що таке "красниє сапожкі"? Це коли НКВДисти ловили жінок і дітей на Західній Україні і ставили їх в чан, де кип'ятили воду, щоб ті зізналися, де їхні чоловіки. І це була книжка комуніста Довженка! Це його мемуари.
• Завдяки гласності почали з'являтися раніше заборонені книги, зніматися фільми. От наприклад фільм "Собаче серце", який показав радянський лад, що не змінювався з часів Шарікова.

Люди з якими Ви були тоді, залишаються поряд досі?

• Так. Переважна більшість. Наразі з деякими я взагалі знаходжуся в одній команді, а з іншими ми спілкуємося, підтримуємо зв'язки. З нашого середовища вийшло багато цікавих людей: журналіст "Радіо Свобода" Дмитро Шурхало, другий голова СНУМу Сашко Гриценко, народний депутат Олег Медуниця, головний редактор "Шляху Перемоги" Віктор Рог… З тих часів ми залишилися друзями, однодумцями. Я думаю, якщо знову виникне критична ситуація, ми знову будемо стояти пліч-о-пліч.

Що ви хочете побажати молоді, яка зараз бореться за Незалежність і продовжує Вашу боротьбу?

• Добороти її. Щоб це постала, як ми її тоді бачили, демократична держава з усіма перевагами демократії, які ми бачили на той час у західному світі. Західний світ з того часу на жаль теж змінився не в кращу сторону, ми все це бачимо. Але головне, щоб були однакові правила гри для всіх. Щоб було справжнє правосуддя і відповідальність кожної людини, яка порушує закони. А також бажаю не робити помилок, які були масово зроблені у 1917-20-х роках ХХ століття, коли могла постати Українська Держава. Вона тоді могла стати країною потужнішою, ніж та ж Польща чи Фінляндія. Але розбрат призвів до тієї катастрофи, яка сталася у 1920-21 році, яка вилилася згодом у 1932-33, 1937 рік, 1939-1945 роки.

Спілкувалась - Наталія Рибалко

м.Суми 2018 рік