Тепер призабулося, яка катастрофа грозила Туреччині в 1918 році, її армія – розбита, уряд – заляканий, готовий до капітуляції.
Султан над Золотим Рогом – почесний бранець союзників, що з вікна палацу Ілдиз-Кіоску оглядав грізні силюети британських панцерників.
Колишня Оттоманська імперія мала бути, як Арабія, поділена між союзниками, мала щезнути з карти Європи.
Проти цього поклав свою заборону Кемаль.
Д.Донцов „Хрестом і мечем”
Мустафа Кемаль Ататюрк народився в м. Салоніках в 1881 р. і отримав при народженні ім’я Мустафа, до якого пізніше додалось інше – Кемаль („досконалість”). В дванадцять років, після закінчення приватної школи він зараховується до Салонікської військової прогімназії, а через два роки продовжив освіту в середньому військовому училищі. В 1899 р. Кемаль став курсантом офіцерської школи, а у 1902 р. – слухачем військової академії в Стамбулі.
Початок XX ст. відзначився посиленням національно-визвольного руху, в т.ч. і в Османській імперії. Проти турецького поневолення в 1903 р. вибухнуло повстання на Балканах, а в 1904 р. – в Йемені. Після цього розпочинається підйом революційного руху „младотурків” по всій Османській імперії. Найбільш проґресивній частині суспільства (військовим та інтеліґенції) було зрозуміло, що здобути конституцію, зберегти єдину державу, захистити її від зазіхань європейських держав можливо лише революційним шляхом. Цієї точки зору дотримувався і молодий Кемаль, за що після закінчення академії був заарештований. Після трьох місяців ув’язнення його відрядили до Сірії стажистом при командирі ескадрону 30-го кавалерійського полку. Реалії армійського побуту вразили Кемаля, а особливо та наруга, яку чинили етнічні турки по відношенню до місцевого населення. Молодий офіцер вперше почав усвідомлювати ілюзорність „права” імперії керувати іншими народами. Восени 1905 р. він започатковує у Дамаску таємне товариство „Батьківщина і воля”, дії якого через малочисельність та відсутність зв’язку з місцевими проґресивними осередками виявилися малоефективними. Мустафа почав домагатися переведення по службі, маючи надію на успіх на новому місці. Восени 1907 р. Кемаль, що тільки-но отримав чин секунд-майора, був направлений до штабу 3-ї армії. На новому місці він відразу ж залучився до активної підпільної роботи: вступив до младотурецької організації „Іттіхад ве тераккі” („Єднання та проґрес”), де взяв участь в младотурецькій революції 1908-1909 рр. Найголовнішим її досягненням стала ліквідація деспотичного режиму султана Абдул-Гаміда ІІ та встановлення конституційної монархії. Але через ідеологічні суперечки з керівництвом младотурків, Кемаль залишає організацію та цілком присвячує себе військовій діяльності. Пройшовши протягом п’яти років через штаби дивізії, корпусу, армії, військового міністра, Кемаль здобув значні навички штабної служби, поліпшивши свою професійну майстерність та військово-теоретичний рівень. Це дозволило йому успішно виконувати обов’язки керівника загону під час італо-турецької війни 1911-1912 рр., штабу змішаних частин та начальника штабу армійського корпусу в період другої Балканської війни 1913 р.
Після менш ніж річної служби військовим аташе Туреччини в Болгарії, Кемаль прийняв в кінці 1914 р. посаду командира 19-ї піхотної дивізії, направленої на Дарданельський фронт Першої світової війни. Під час Дарданельської операції 1915 р. він виявив ініціативність та неабиякі організаторські здібності. Біля мису Кабатепе на Галіополійському півострові частини його дивізії вчинили шалений спротив англо-французькому десанту. Війська під командою Кемаля вдало комбінували оборону найважливіших ділянок з активними наступальними діями, вміло використовували берегову артилерію та протидесантні мінні загородження. Своїми активними діями вони сприяли зриву спроб англійського десанту захопити Босфор, Дарданели та Стамбул. Досягнення в Дарданельській операції принесли Мустафі Кемалю славу національного героя.
Після поразки Туреччини в Першій світовій війні 1914-1918 рр. імперіалістичні держави разом з інтервенцією почали поділ її території. В цих складних обставинах Мустафа Кемаль, призначений Меджлісом верховним головнокомандувачем, приймає рішучі заходи щодо організації відсічі інтервентам: оголошує мобілізацію чоловіків віком від 18 до 55 років, залучає працездатне населення до будівництва оборонних споруд, організовує формування загонів добровольців, видає „Накази про реквізиції”, які дозволили забезпечити постачання армії продовольством, обмундируванням, зброєю та транспортом. Під його безпосереднім керівництвом відбувається підготовка до контрнаступу, він їде в штаб Західного фронту, де на місці уточнює план операції. В битві на р. Сакар’я турецька армія, якою Кемаль керував особисто, з 23 серпня по 13 вересня 1921 р. завдала ворогові істотної поразки, відкинувши його на лінію Ескишехир – Афон-Карахисар. 19 вересня на відзначення заслуг Кемаля Великі національні збори надали йому звання „мушир” (маршал) та почесний титул „ґазі” – „переможець”.
Тут варто було б згадати про тогочасні українсько-турецькі взаємини. Про героїчну боротьбу народу Туреччини та його керівника з інтервентами досить добре знали в загонах „Шаміля степів”, як назвав Нестора Івановича Махна Олесь Гончар. Після відчайдушно-героїчного штурму Перекопу та розгрому військ ґенерала Вранґеля, під час яких наклали головами не одна тисяча махновців, більшовики вирішили знищити вже не потрібну їм революційну селянську армію. На початку 1921 р. після поразки біля села Бузівки, Н.І.Махно запропонував для збереження ядра армії йти за кордон. У повстанській реввійськраді з цього приводу точилися напружені суперечки. Частина ради на чолі з В.Ф.Білашем, пропонувала укласти мирну угоду з „червоними” та вирушити до Туреччини „на допомогу керівнику національно-визвольної боротьби Мустафі Кемалю”; інша, на чолі з Махном, відстоювала ідею пробиватися в Галичину для розгортання там повстанського руху. Все вирішило слово „батька”. Однак, до ідеї Білаша махновці не охололи: 21 липня 1921 р. в селі Ісаєвка Таганрозького повіту Н.І.Махно провів останню нараду командного складу. Розглядалось те ж саме питання: куди йти далі. Одна група запропонувала Туреччину – за це проголосувало 750 махновців. Махно, однак, знов вирішив йти в Галичину, хоча його підтримали лише 400 чоловік. І якщо Нестору Івановичу не судилося потрапити до сонячної Анатолії, то це вдалося його „запеклому другу”, ворогу-союзнику Михаїлу Фрунзе. 21 грудня 1921 р. він прибув в Анкару на чолі надзвичайної дипломатичної місії Української РСР (більшовицький уряд встановив дипломатичні стосунки в 1920 р.). Сама місія, звісно була, окрім гри в „суверенітет”, ширмою – Фрунзе, як досвідченого військового керівника, направляла Москва: ідея перманентної революції глибоко засіла в хворих мізках кремлівських мрійників. „Червоний маршал” детально ознайомився з ситуацією в країні, станом її збройних сил, здійснив декілька поїздок в район бойових дій. Адже неофіційною метою візиту Фрунзе була організація допомоги в боротьбі на грецькому фронті. При цьому він розмовляв з населенням, військовими, неодноразово зустрічався з Мустафою Кемалем, виступив в Меджлісі. Виходячи з досвіду Червоної армії, та враховуючи місцеві особливості, Фрунзе надав турецькому уряду вартісні практичні поради. 2 січня 1922 р між Україною та Туреччиною було підписано „Угоду про дружбу і братерство”, а 5 січня „українська” делегація відбула.
В другій половині 1921 р. Антанта намагалася примусити кемалістів визнати кабальну Севрську угоду. Відбулася Лондонська конференція, де була присутня і турецька сторона. Великі національні збори делегували Кемалю повноваження на припинення військових дій, В період тимчасового перепочинку, котрий тривав майже рік, Кемаль докорінним чином реорганізував турецьку армію: запровадив обов’язкову військову повинність; переформував загони в полки, дивізії, корпуси та армії; налагодив постачання збройних сил військовою технікою та боєприпасами. Цьому в значній мірі сприяла допомога червоної Росії: за неповними даними, більшовики в 1920-1922 рр. безкоштовно передали Туреччині близько 40 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 морських літаки-винищувача, більш ніж 63 млн. набоїв, близько 148 тис. снарядів та 10 млн. карбованців золотом. Цифри вражаючі! Взагалі, випадки подібної „братньої підтримки”, як пошук шляхів розповсюдження в світі комуністичної чуми, були непоодинокими і, зрештою, нам відома лише верхівка усього цього „айсберґу”.
Станом на серпень 1922 р. турецька армія нараховувала вже 110 тис. вояків, 2700 кулеметів, 350 гармат та 20 літаків. Інтервенти мали на той час 1 20 тис. солдат та офіцерів, 4200 кулеметів, 380 гармат та до 30 літаків Не зважаючи на чисельну перевагу ворога, моральний дух турецької армії був значно вищим, до того ж, в умовах гірської місцевості бойові дії вона вела краще.
Виходячи з власного військового досвіду, Кемаль зробив висновок, що операції повинні бути насичені активним наступальним духом, мати рішучий характер, а не обмежуватись лише відбиттям нападу ворога Але завжди треба передбачати і ймовірність контрнаступу. Тому наступ повинен бути ретельно підготованим з урахуванням всіх можливих варіантів протидії супротивника, бо „наступ, розпочатий при незавершеній реорґанізації армії та недостатньо підготовлений, принесе більше шкоди, аніж відстрочка наступу”. У відповідності до розробленого Кемалем плану операції, на Західному фронті відбулася концентрація піхотних дивізій та кавалерійського корпусу. Для досягнення несподіваності війська здійснювали передислокацію лише в нічний час, зустрічі Кемаля з командуючими фронтом та армією проходили потайки – навіть від членів уряду. За тиждень до початку контрнаступу головнокомандувач прибув у штаб Західного фронту, де провів військову гру, під час якої відкореґував план операції та відпрацював питання взаємодії та управління військами. Контрнаступ турецької армії розпочався 26 серпня 1922 р. Велику роль в досягненні успіху відіграв рейд Фареддина-паші по ворожому запіллю. На напрямку Афьон-Карахисар – Ізмір, де завдавався головний удар, було досягнуто перевагу над ворогом по баґнетам в 1,5 рази та по шаблям в 4 рази. Це дозволило прорвати оборону інтервентів, знищити його основні угрупування, визволити м. Ізмір і до 18 вересня витіснити ворога з Анатолії.
Характерними рисами операції на заключному етапі війни були: вдало організована розвідка; правильний вибір напрямку головного удару та приховане зосередження на ньому до 75% сил та засобів; раптовий перехід в наступ, який дозволив розсікти армію інтервентів на два ізольованих угруповування і знищити їх по частинам. Заслуговують на увагу заходи щодо дезінформування супротивника, широке застосування обхватів та обходів, використання кавалерійського корпусу для рейду по ворожому запіллю (Кемаль творчо використав досвід британських військ – у вересні 1918 р. вони таким чином завдали поразки 4, 7 та 8-й турецьким арміям) та ведення паралельного переслідування. Важливе значення мали детальна підготовка наступу та військ, особисте керівництво операцією верховним головнокомандуючем.
Вважаючи наступ основним видом бойових дій, Мустафа Кемаль не відкидав і можливість ведення оборони – активної чи позиційної, в залежності від обставин, що складалися. В своїх мемуарах „Шлях нової Туреччини” він приділив багато уваги питанням військового мистецтва та розбудови збройних сил. Деякі військові проблеми розглядаються ним з ідеалістичних позицій, хоча, в цілому, його поглядам притаманне реалістичне бачення суті питання. Кемаль вважав, що успішно вирішувати питання оборони можуть лише ті люди, які „присвятили все своє життя вивченню військового мистецтва і військової науки та їх практичному застосуванню”. Розуміючи взаємозв’язок політики та війни, залежність стратегії від політики, він підкреслював, що військові діячі мають бути знайомі не лише з військовою наукою, але й добре орієнтуватися в багатьох державних питаннях: політиці, фінансах, економіці та інших. Кемаль відзначав три основних фактори досягнення перемоги у війні. Перший – нація, що має непохитну рішучість здобути вільне та незалежне існування. Другий – уряд країни, що має відповідну волю до здійснення національних прагнень, який репрезентує націю і втілює в життя відповідні заходи. Третій – наявність армії, що комплектується з озброєних синів нації. Особливу увагу Кемаль приділяв солідарності та згуртованості, підкреслюючи, що весь народ повинен вести боротьбу з тими, хто спокусився на турецьку землю то її незалежність. „Всім відомо, - писав Мустафа Кемаль, - що той, хто говорить про війну, говорить не про боротьбу між двома арміями, а про боротьбу між двома націями, що поставили на карту все своє існування і використовують в цій боротьбі всі свої ресурси, все своє надбання і всі свої моральні й матеріальні сили”. Нації, що не жертвують всім цим „не можуть розглядатись як нації, готові до війни і впевнені у своїй можливості довести цю війну до перемоги”. Зміни та коливання, які відчуває фронт, не повинно відчувати запілля. Руйнація його потуги, - на думку Кемаля, - та його зв’язку з фронтом в кінцевому рахунку призведе до загибелі всієї країни.
Кемаль недаремно вважається одним із фундаторів етатизму – соціологічної доктрини, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в економічне та політичне життя суспільства. В 20-30-х рр. ХХ ст. під його проводом був проведений цілий ряд проґресивних національних реформ. Однією з найголовніших було проголошення в 1923 р. Турецької республіки. Очолюючи довгий час державу, Ґазі Мустафа Кемаль доклав титанічних зусиль щодо реформування типово східного суспільства в правовій сфері, культурі та навіть побуті – починаючи від запровадження латинської абетки та європейського законодавства і закінчуючи відміною носіння жінками паранджі. Завдяки йому та послідовникам кемалізму Туреччина стала сучасною світською державою, що постала на руїнах Османської імперії. Подароване Кемалю в 1934 р. Великими національними зборами прізвище Ататюрк („Батько турків”) стало своєрідним вінцем всенародного визнання його видатних заслуг. Помер Ґазі Мустафа Кемаль Ататюрк 10 листопада 1938 р., пройшовши осяяний славою шлях від нікому не відомого офіцера до дійсного вождя нації.
